Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

Антоніна Литвин.Самостійник із Гребенів

За часи незалежності України дослідники повернули багато імен борців за волю України. Ось ще одне ім’я – Василь Іванович Купрієнко. Про нього в часи СССР можна було говорити лише як про “ворога народу” та “бандита”.

Його ім’я збереглося завдяки “Спогадові з історії села Гребені” Андрія Федоровича Не'їжка, що він колись передав краєзнавчому музею села Стайки. Хоч Андрій Неїжко був людиною комуністичних поглядів, але саме він зберіг для нас важливі факти та імена.

Ось виписка з “Історії села Гребені”: “1918 року, улистопаді, Купрієнко Василь Іванович, що був членом партії лівих есерів, формував у Трипіллі повстанський полк. З села Гребені до того полку пішло 12 осіб. Поіменно цих людей не вдалося встановити. Цей полк брав участь у боях у складі Петлюрівської армії”.

Тут йдеться про формування полків Дніпровської повстанської дивізії у листопаді 1918 року під час антигетьманського повстання.

Скинувши гетьмана, Василь Купрієнко повертається в рідне село. У складі комісії розподіляє поміщицьку землю. Вчителює.

Коли навесні 1919 року отаман Зелений підняв повстання проти червоної Москви, Василь Купрієнко знову “подався до Зеленого”. У червні по Дніпру повз Гребені, за свідченнями очевидців, пливли трупи. Невдовзі і чутка наспіла: то Зелений побив у Трипіллі червоних. У Гребенях виділяли людей, щоб ті трупи закопувати або відпихали від берега.

Автор “Історії…” згадує, як зеленівці пройшли через Гребені й захопили Ржищів.

Зафіксував автор і те, що 20 липня 1919 р. біля Гребенів пропливав буксирний катер “Шарлотта”, на якому перебував отаман Зелений зі своїм штабом. Він повертався з Переяслава, де, розбивши комуну, скасував Переяславську угоду. Повертався не з порожніми руками, адже захопив переяславський банк. Треба ж військо утримувати!

За отаманом кинувся бронепароплав “Вірний”. Гарматним пострілом він збив на “Шарлотті” трубу. Катер причалив до берега в Янчі (урочище у Гребенях). Зеленівці поприв’язували до мотузків речі й покидали у воду. Прикріпили їх до берега за коріння та штурпаки, щоб потім відшукати, а самі роздягалися, перепливали затоку і – хто куди. Сам отаман Зелений прибіг у Гребені, на Горянщину (куток села), там обсушився й переодягнувся. На другий день зеленівці повернулися, шукали свої скарби, але їх там уже не було, – місцеві ж бачили, де і що було прив’язано.

На “Шарлотті” більшовики захопили 4 кулемети та 4 пуди срібних монет.

Через кілька днів загін Зеленого знову був у Гребенях, шукав підводи, які б їх відвезли до Трипілля. Не сидів отаман на місці! Така партизанська тактика: весь час перебувати в русі, несподівано – “нізвідки” – появлятися, нападати на ворога і так само швидко зникати.

Василя Івановича Купрієнка більшовики арештували 1921 року-за те, що боровся за Самостійну Україну у лавах Армії УНР та Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Вислали у Сибір. Повернувся він на Батьківщину вже після війни. У Гребенях помер приблизно 1947 року, там і похований. Залишив по собі дочок – Віру і Любу. Сьогодні в селі його рідні вже немає: дружина, Ольга Василівна Купрієнко (близько 1902 р. н.) померла 1980 року, а діти дочок Люби і Віри живуть у Києві. Казали односельці, що Люба і Віра своїм дітям про їхнього діда нічого не говорили – боялися згадувати про ті часи.

Антоніна ЛИТВИН (ГАРМАШ)

Гребені – Стайки, листопад 2011 р.

Михайло Горловий. “Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада”

Як не стало Зеленого, не стало і його армії… Червоні зайшли в Щербанівку й почали палити хати зеленівців. Так згоріла і хата Петра Стрільця. В селі знали, що він допомагав Зеленому, тож активісти обзивали його “зєльоновцем”. Коли почалася колективізація, більшовики забрали конячку і розібрали клуню, бо Стрілець відмовився йти до колгоспу.

Якось навідався брат дружини Одарки, Петро Глущенко із села Красного, людина освічена, садівник, агроном, закінчив інститут. Порадив:

– Ти, Петре, з цею владою не жартуй, вона тебе так не залишить. Іди в колгосп, бо буде гірше.

– А навіщо мені той колгосп? – відповів Петро. – Ми жили як люди і житимемо так і далі, не голодні і не босі… На днях приходив виконавець із сільради, говорив, що визивають на розмову. Ну що ж, піду…

Наблизившись до хати “розкуркуленого”, з якої зробили сільську раду, почув спів і п’яні вигуки активістів та активісток. Вони щойно повернулись із Григорівки, де громили церкву разом із григорівськими комунарами. Гарна церква була. Обдерли її як липку, хреста збили і все начиння вигребли на вулицю. Щербанівці навантажили на підводу великі ікони (у зріст людини) – Діви Марії, святого Миколая, Георгія Побідоносця. З них вирішили поробити столи та щити в сільській раді. Коли Стрілець зайшов до хати, п’яні активісти почали глузувати:

– Зєльоновєц, зєльоновєц, ми с тебя сдєлаім катлєту.

– Что, не хочеш в калхоз? – кричав миршавий жидок з Обухова Рябошапка. Писок у нього був перекошений, побитий віспою, а очі булькаті, як у жаби.

– Він самостійник! – викрикував щербанівець Петро Духленко.

Два п’яних активісти схопили Стрільця за руки, а п’яні дівчата заверещали:

– Бий його, сволоч зелену, недобиту! – І вп’ялися кігтями в густу шевелюру.

Ззаду відчув тяжкий удар, більше не пам’ятав нічого.

Тіло обм’якло і гепнулося на долівку. Оришка і Санька топтались по Петрові, важкі стегна і сідниці трамбували Петрове тіло. Сп’янілі дружини активістів накрили Петрове тіло великими іконами і почали витанцьовувати революційні частушки. Ікони рипіли на Петровій спині, а товста, як колода, Санька гецала з усієї сили. Діти, що заглядали у вікна, злякано витріщивши очі, вже роздзвонили по селу, що комуністи з активістами побили Петра Стрільця.

Люди сповістили дружині Петра Одарці, вона прилетіла відразу ж.

– Що ви робите, бандитська ваша кров! – закричала Одарка. – Безневинну людину вбиваєте!

Активістки кинулись до Одарки, але бойова молодиця дала їм відсіч. На поміч кинулись молодики. Скрутили Одарку і намагалися вштовхнути в палаючу піч, яка аж гула від понівечених лакових ікон. У цей час підбігли селяни і заходилися визволяти односельчан, але було вже пізно… Петра винесли на руках, Одарку ж, яка ледь переступала ногами, вели під руки.

– Що ж ви наробили, антихристи, вбили мого господаря! – кричала не своїм голосом Одарка.

Петро лежав удома непритомний, а через два місяці сім’я залишилася без батька і чоловіка. Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада. Смерть, голод і злидні панували тоді по всій Україні.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України с. Щербанівка – Київ, 2008 р.

Лариса Громадська.Перевізник Іван Маслюк з Кийлова

Повстанці отамана Зеленого були переважно з Київської губернії. Проте були у Зеленого й мешканці Лівобережжя, насамперед з Полтавщини. І не дивно, адже Дніпро не тільки розділяв правобережні й лівобережні села, а і єднав їх – мешканці Трипілля, Халеп’я, Стайок, Витачева, Кийлова та Рудакова родичалися між собою.

Це підтверджує Тетяна Веніамінівна Коробкова, племінниця письменника Олеся Бердника, яка дослідила історію с. Кийлова (село Бердників з діда-прадіда) від наших днів до 1845 року. В самому ж Кийлові говорять, що дружні стосунки з Трипіллям споконвіку у селян були міцніші, ніж, наприклад, із сусіднім Вороньковом.

Григорій Якович Петренко (1931 р. н.) розповідав, що місцеві повстанці тримали зв’язок із Зеленим. Про це йому розповідали мешканці Кийлова старшого покоління. “Я любив спілкуватися з ними. Завжди цікавився історією, особливо мене цікавила історія Визвольної боротьби, – казав Григорій Якович. – Від старших людей я довідався, що повстанців перевозили через Дніпро до Трипілля Іван Маслюк і Петро Бердник (мій дід і молодший брат Василя, діда Олеся Бердника). Приходили до річки і гукали з берега: “Дай перевоза!”

Правнук Святослав Маслюк розповів, що Іван Олександрович Маслюк народився 1890 року в с. Кийлові на хутірку Крячки, біля озера Бакай. Його батько, Олександр Васильович Маслюк, до революції 1917 року був заможним господарем, мав великі статки. Землі його були по всьому Переяславському повіту. Він мав водяні й вітряні млини, пасіку… Свої володіння розділив між двома синами Павлом та Іваном.

Іван воював на фронтах Першої світової війни, був на кораблі сигнальником. Додому повернувся 1916 року. Як і його батько, Іван Олександрович був добрим господарем, радо приймав гостей. У нього часто гостювали як повстанці Зеленого, так і хлопці отамана Івана Черпака з Воронькова.

Григорій Якович Петренко розповідав: “Навпроти Івана жив його брат Павло, його разом з Йосипом Бердником 1919 року вбили більшовики (на тому місці тепер у с. Кийлові пам’ятник радянським воїнам). Павло і Йосип були в сотні отамана Черпака, коли вона намагалася на річці Трубіж, біля Баришівки, 4–5 лютого 1919 року, затримати наступ на Київ частин Красної армії. Багато юнаків тоді загинуло. Павлові ж пощастило повернулися живим. Та хтось доніс про нього більшовикам..

Улітку 1941 року пастухи переправляли корів, коней та овець на лівий берег Дніпра. Радянське командування заборонило пастухам вертатися у рідні села. “Кого ловили при спробі перепливти Дніпро, розстрілювали у Воронькові, – розповідав 80-річний Григорій Петренко. – Багато вбито там і “дезертирів”, які тікали з фронту”.

Іван Маслюк мав кума у Трипіллі, він його не раз перевозив через Дніпро. І на цей раз кум звернувся до нього. Хтось побачив (у селі говорять, що вчитель із Кийлова Кулик) і доніс. Комуністи арештували Івана й розстріляли у Воронькові у старій школі. Тоді, в 1941-му, у ній містився штаб дивізії. Очевидці стверджували, що у школі була справжня катівня: більшовики знищили там чимало “неблагонадійних”.

Трипільський кум залишився живий і після війни розповів про це Івановим сусідам у Кийлові. “Минуло зовсім небагато часу від Голодомору 1933 року, від репресій 1930-х років, – казав він. – Ніхто не хотів воювати. За що люди повинні вмирати? Була у нас Батьківщина? Ми були колонією…”

Хата Івана Маслюка, якій близько двохсот років, дивом уціліла. Вона стоїть як сімейна реліквія у дворі правнука перевізника – Святослава Івановича Маслюка.

У 1968 році село Кийлів мало затопити Канівське водосховище. Більшість людей, які жили на узбережжі Дніпра, на наказ влади виїхали. Та не всі мешканці покинули свої домівки. На той час у хаті Івана Олександровича жив син Михайло з родиною; вони відмовилися покидати своє житло. Разом з односельцями сім’я Михайла Маслюка добилася будівництва дамби на березі Дніпра, захистивши таким чином Кийлів від затоплення.

Лариса ГРОМАДСЬКА

Бориспіль, листопад 2011 р.

Ніна Цвєткова.Згадка про Федора Петриченка, начальника кулеметної команди отамана Зеленого

Як і багато моїх ровесників, свого діда я не знала – наших дідів викосили кулі на фронтах, виморили голодомори, знищила московська влада в тюрмах і таборах. Але мовчазна пам’ять про мого діда та його непоборний дух завжди жили в нашій родині. Все, що я про нього чула, знала, ніколи не виносилося за хвіртку. Там ще шугала небезпека.

Дід мій, Федір Васильович Петриченко, народився 1885 року в містечку Трипілля в селянській родині середнього достатку, закінчив сільське Трипільське училище. 1906 року був призваний до війська. Воював на фронтах Першої світової війни, дослужився до прапорщика. Мама і баба Дуня казали, що мав чин поручника, але не признавався, бо тоді б влада зарахувала його до “золотопогонників”, а це б йому зашкодило.

1914 року Федір Петриченко приїхав у відпустку додому. У рідному Трипіллі зустрів свою долю – 15-річну Євдокію Оленич. Коли він уперше разом з її батьком Прокопом зайшов до їхньої хати, дівчина біля печі місила тісто. Чорнявий і вусатий військовик справив на неї таке враження, що тісто випадало з рук. Прокіп Оленич сказав до Федора:

– Ходімо з хати, бо все тісто буде під припічком.

А Федір уже вирішив одружитися з дівчиною. Прокіп дав згоду на заміжжя дочки, хоч і наречений був на 15 років старший від неї. Однак місцевий піп ніяк не погоджувався вінчати, через те що нареченій було лише 15 років, а вінчати могли з шістнадцяти. Оскільки Федорові потрібно було повертатися до війська, то чекати повноліття нареченої не міг.

І тут Федір виявив свій характер – на коні заскочив до церкви і так настрахав шаблюкою святого отця, що той погодився на вінчання. Так Федір привів дружину в оселю своїх батьків на куток села “Біля Хреста”.

Юна Євдокія мандрувала з чоловіком – згідно з його новими призначеннями. Побувала у Бресті, Мінську, Саратові, мабуть, і в інших містах. Як поверталися у Трипілля, то брали участь у культурному житті містечка. Тоді Євдокія вбиралася в народний стрій. Перед тим як вивести її у люди, Федір ставав на коліно і, висмикуючи, вирівнював білу мережку сорочки, яка повинна була рівномірно виглядати з-під спідниці. Потім піднімався, розгладжував долонями всі зморщечки одягу на спині, повертав її до себе і милувався.

Федір гарно танцював, а Євдокія співала в церковному хорі. Часто просили:

– Дуню, заводь.

У 1918 р. Федір повернувся з царської армії. За гетьмана навчався у старшинській школі. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік земляків. У Дніпровській повстанській дивізії командував сотнею. Навесні 1919 р. під час повстання проти комуни він очолив кулеметну команду.

Федір Петриченко був з отаманом Зеленим до останнього. Навіть коли справа була програна, він не втрачав надії знову піднятися на боротьбу з окупантами – і людей до цього готував, підбадьорював. Він сподівався на конфлікт СССР із Заходом. І чекав тієї війни як спасіння, чекав з нетерпінням дня, коли знову можна буде взяти в руки зброю.

Агітував селян не йти до колгоспу, оскільки це погіршить їхнє життя та посилить Москву. Щоб не йти до колгоспу, організував і став головою трудової артілі візників.

У сім’ї підростали троє діток – Тетяна, 1920 р. н., Іван, 1922 р. н., і найменший Льоня, 1924 р. н. Дітей своїх дуже любив. Коли вони були малі, садовив усіх трьох собі на груди, голубив їх. Так і засинав.

Наприкінці 1929 р. нарешті добудував хату. Свдокія казала:

– Ледь-ледь стяглися.

Та пожив у ній Федір недовго. На селі почалася нова хвиля арештів чоловіків, які воювали у Зеленого.

І ось на Різдво 1930 року глечик з узваром, що стояв разом з кутею на столі під образами, раптом тріснув і розвалився. Узвар розтікся по столу. Свдокія сприйняла це як лихий знак. Заплакала і промовила:

– Мабуть, хазяїне, не минуть і тебе. Загребуть…

Федір її заспокоїв, але ж вийшло саме так.

10 лютого 1930 р. його, як і багатьох інших трипільців, було заарештовано. Чоловіків зігнали на площу біля сільради, “на гамазеї”. Наймолодший синок, Льоня, біг за батьком, коли його вели до сільради. А там кинувся до нього з криком “тату!”. Чекіст так уперіщив його нагайкою, що дитина зайшлася криком. Батько озвався лайкою на нелюда, за що і сам отримав нагайкою. На щастя, сестра Таня (моя майбутня мама) вибігла зі школи разом з іншими дітьми і забрала малого Льоню.

Спочатку діда тримали в Лук’янівській в’язниці. Там побував і піп з якогось близького села. Йому вдалося вирватися звідти. Він і приніс останню звістку Свдокії. Розповів, що Федір поводить себе дуже гарячково, неспокійно. Лаявся, обзивав слідчих, плюнув на конвоїра…

Святий отець сказав про діда:

– Схоже, він звідти не вирветься і не виживе.

Передав коротку записку від Федора: “Дуня, за всяку ціну збережи дітей”.

Дружина виконала заповіт чоловіка.

Щоб уникнути арешту, “дружині ворога народу" довелося тікати із села, залишивши дітей самих. Час від часу навідувалася до них по ночах, приносячи їжу. А у погребі були овочі. Дочці Тетяні було на той час уже 11 років і вона вранці, з молодшим братиком розпалюючи вогонь у печі, варила квасоляника, чекаючи, коли з’явиться мама і щось принесе їсти. Місцеві власті мали завдання її виловити, щоб разом з дітьми вислати на Сибір.

Якось найменший син Льоня виліз на клуню, яку вже “соввласть” відібрала, щоб спиляти якоїсь деревини для розпалювання печі. А тут якраз їхав мотоциклом голова сільради. Побачивши на даху клуні хлопця, почав по ньому стріляти. Хлопчик, злякавшись, упав з висоти на тік і пошкодив собі хребет.

Тетяна з братом Іваном затягли Льоню до хати. Плакали і чекали ночі – може, прийде мати. Мати з’явилася, забрала на руки сина і поспішила з ним до Києва. Добрі люди, у яких вона переховувалась і працювала за наймичку, згодилися покласти хлопця до лікарні під прізвищем свого сина. Та довге лікування не вберегло дитину від каліцтва – він на все життя залишився горбанем.

Євдокія продовжувала переховуватися по знайомих у Києві, перебиваючись випадковими заробітками. В 1932 році вона зрозуміла, що наближається голод. Щоб уберегти дітей від голодної смерті, вирішує здати їх до дитячого будинку. Вона впросила знайомого двірника відвести і здати їх у дитячий “распределитель”, що містився на вулиці Чудновського (тепер Терещенківська) у дворі – між нинішніми Музеєм російського мистецтва та Музеєм Ханенків.

І от по одному боці вулиці Чудновського двірник веде трьох “безпритульних, знайдених на вокзалі” дітей, а по другому боці йде їхня бідна мати… Вона наказала дітям: “Тримайтесь укупі, разом, щоб ні в якому разі вас не розлучили. Тільки втрьох. Я вас знайду обов’язково. Мені так легше буде вас знайти”.

Та працівниця дитприйомника причепилася до двірника:

– Ти ґдє іх взял? Ето нє вакзальниє дєті, ето дамашніє. Чьї ані і аткуда?

Двірник стояв на своєму, вони, мовляв, з вокзалу, загубили там матір.

Двірнику вдалося нарешті переконати тітку, і вона взялася оформлювати документи, щоб відправити в різні – згідно з віком – дитячі установи. Сестра Таня почала просити, щоб їх разом відправили, не розлучали, тітка не погоджувалась. Тоді Іван вистрибнув на підвіконня і мовив:

– Якщо нас розлучать, вистрибну у вікно.

Працівниця його стягла, добре натовкла і сказала:

– Поєдут так, как на ніх аформлєни бумаґі.

На щастя, працівник, що мав супроводжувати дітей за місцем призначення, пожалів їх і змінив дати народження та доправив усіх трьох до дитячої колонії під Житомиром.

Через деякий час мати налагодила контакт із місцевою жителькою, яка таємно влаштувала їй побачення з дітьми.

Після арешту начальника колонії у закладі поширився бандитизм, старші безпритульні тероризували молодших. Життя стало страшне. Євдокія домовляється з цією місцевою жінкою, щоб діти пожили у неї, а вона і діти будуть в усьому їй допомагати. Деякий час так і було. А потім син Іван повернувся у Трипілля. Євдокія з найменшим жила у знайомих у Києві, працювала прачкою у чужих людей, син знаходив теж якийсь підробіток, а дочка Таня почала трудитися на “конфєгке” (кондитерській фабриці) в мармеладному цеху. Так і жили.

1939 року Івана Петриченка забрали в армію. Євдокія з молодшим сином Льонею повертаються у Трипілля, дочка Таня влаштовується молодшою вихователькою в дитячому садку.

Євдокія сказала:

– Раз взяли в армію сина “ворога народу” – діло іде до війни.

У 1941 р. почалася війна і волею долі мати і діти зійшлися в рідній хаті, яку збудував батько. На війні Іван воював у розвідці. На нього двічі приходила похоронка, а він уцілів. З війни повернувся із двома солдатськими орденами Слави і медалями.

Сів на порозі й заплакав. Зірвав усі нагороди із грудей і закинув їх у город у гарбузиння, сказавши:

– Забрали нашого батька, то заберіть і свої нагороди.

Сестра Таня, моя мама, потім їх позбирала і зберегла, і я із сестрою Раєю потім ними гралися.

Через клеймо “діти ворога народу” наша мама і дядьки не отримали вищої освіти – хоч були здібними від природи. Все робили своїми руками: вміли і хату накрити, і мереживо до рушника сплести…

Пам’ятаю такий випадок. Заходить до нас у двір поштарка і каже до Євдокії Прокопівни:

– Бабо, вам нарахували пенсію 2 крб., розпишіться.

– Яку пенсію, що за пенсія?!

– Держава тепер буде вам платить. Влада про вас піклується.

– Нехай ця влада цю пенсію покладе батьку Сталіну у домовину! Вояж йому лишилася винна 15 років Сибіру. Віддайте йому мою пенсію за борг. Думав мене згноїть у Сибіру, аж його раніше вхопило. Щоб його сира земля не прийняла!

Отакою була моя баба!

Називали її по-вуличному баба Прапорщиця.

Вона залишилася вірною своєму чоловікові – і тілом, і душею.

І дітей своїх виховала українськими патріотами.

Ніна ЦВЄТКОВА, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії

Київ, 22 листопада 2011 р.