Текст книги "Блискавка"

Автор книги: Роман Квант

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Оце клоун, – помітила Настя. – Прийшов знайомитися і розповідає анекдоти.

– А пацан нічого. Прікольний, – сказала Ольга.

– Так, тільки обкурений в дупу… Тому й базікає багато. Вибачте, дівчата, але я дуже втомилася і теж мабуть піду. І ці критичні дні…

Власне, про менструацію вона збрехала, бо цикл завершився кілька днів тому, але це був вагомий аргумент для нібито поганого самопочуття. Крім того, вона відчула себе зайвою на цій дискотеці. Взагалі, Софія не любила дискотеки і зараз шкодувала, що пішла сюди. Все одно ще не разу, коли вона бувала на подібних тусовках, її ніхто не проводжав додому. Хоча, вона повеселилася від душі. Цей пацан її вдосталь розсмішив.

– Ну, гаразд, до зустрічі.

– Бувайте, дівчата.

4

Софія повернулася додому о пів на десяту, коли її батько сидів перед телевізором і дивився футбол. Перед Василем на столі стояла спорожніла пляшка «Оболонь».

– Софі, чого ти так пізно? – спитав він, кинувши на доньку стурбований батьківський погляд.

– Я була на дискотеці, тату, – відповіла вона, знімаючи з себе джинсову куртку.

– Могла мене попередити, щоб я зайвий раз не хвилювався.

Василь перегорнув сторінку газети, що лежала в нього на колінах.

– Який хлопець тебе цього разу проводжав?

– Ніякий. Я сама доїхала.

Він ледве не розбив пляшку від хвилювання.

– Сама? Як сама? А якби якісь покидьки причепилися до моєї доньки?! Навіть страшно подумати! Зараз стільки маніяків ходять в ночі! Я міг би за тобою заїхати сьогодні.

– Тату, ти знущаєшся? Я не хочу, щоб потім з мене сміялися всі в групі, що мене батько відвозить додому, як маленьку…

– Перестань. Ніхто не буде сміятися. Треба робити так, як вважаєш за потрібне, не зволікаючи на думки інших людей.

Це була крилата фраза Василя, яку він дуже часто використовував останнім часом до теми і без теми.

– Ти будеш вечеряти?

– Ні, – відповіла Софія. – Вже пізно. Я не хочу їсти. Я піду спати, бо дуже втомилася.

– Гаразд. На добраніч.

Софія пішла в свою кімнату і не роздягаючись, впала на диван. Вона дуже любила свого батька, але як їй в цьому житті бракувало матері! Як вона сумувала, коли мати три роки тому раптово померла від серцевого нападу. Скільки днів після цього дівчина плакала, сумувала і думала, що після цього їй немає сенсу більше жити на цій землі!

З часом будь-які рани загоюються і навіть до втрати близької людини потроху можна звикнути. Софія останнім часом дуже часто згадувала матір, її обличчя, посмішку, її спокійний, урівноважений характер і навіть коли вона гнівалася та кричала на доньку – дівчина це згадувала із сумом і щемом у серці. Вона згадувала теплі, лагідні материнські слова, поради, що лунали з її вуст і допомагали Софії жити далі з надією на краще. Мати для неї була найріднішою людиною на весь світ і дівчина досі не могла змиритися з її втратою. Але час потроху все загоював і змінював.

Трохи оговтавшись від спогадів, Софія встала з дивану і пішла в душ. Вона стояла під водою, миючись з милом і все згадуючи власну маму, яку вже, на жаль, неможливо повернути. Вийшовши з ванної, дівчина відразу ж пішла спати. Вона лягла в розстелене ліжко і вимкнула нічну лампу.

Темрява з радістю прийняла її всі страхи, сумніви, спогади та надії, які сиділи в її підсвідомості, іноді даючи про себе знати.

5

Отже, настало шістнадцяте квітня, коли одна подія повинна була кардинально змінити життя Софії назавжди.

Софія прокинулася десь о дев’ятій ранку і пішла вмиватися. День був прохолодним, а хмари темно-сірі, загрозливо надвисали над землею, наче попереджували про дуже скорий прихід дощу.

– Привіт. Як ти спала сьогодні? – спитав Василь, зайшовши до кухні.

– Непогано. Хоч виспалася нормально.

– Ясно. А я чомусь довго не міг заснути. І зараз самопочуття погане. Але на роботу все одно доведеться йти. Від цього нікуди не дінешся.

Василь підійшов до вікна і подивився на попелястого кольору хмари, що поступово наближалися, закриваючи яскраве сонце. Він задумливо почухав ще не голене підборіддя.

– Сьогодні синоптики передавали дощову та холодну погоду. Коли будеш йти на заняття, візьми з собою парасольку, щоб не намокнути.

– Добре. А ти вже на роботу їдеш?

– Так, буду зараз збиратися. Сьогодні в мене важкий день.

– Успіхів тобі, тату, – щиро побажала Софія.

– Дякую. І тобі теж успіхів у навчанні. Диви, як час швидко летить. Ще півтора місяці і в тебе почнеться сесія.

Дівчина на це безтурботно махнула рукою, як на якусь дрібницю.

– А-а, ще часу вдосталь. На першому курсі немає важких предметів…

– Ну дивись. Добре, Софі, я вже побіг, щоб не спізнитися на роботу. Тоді вже побачимося ввечері. Бувай.

– До вечора.

Василь зачинив за собою вхідні двері. Софія повільно снідала, дивлячись у вікно. Судячи з темних хмар, що грізно та загрозливо надвисали над містом, дощ ось-ось мав початися. Це аж ніяк не додавало дівчині оптимізму, аж навпаки забирало його. В такі похмурі дні на неї час від часу накочувалася прибережна хвиля депресії, стресу і незадоволеності власним життям. Такі тривожні передчуття призводили до меланхолічного стану, а він, в свою чергу – до вічного байдикобиття, ліні і небажання напружуватися, щоб щось робити.

Напевне це депресія від того, що я ще не знайшла справжнє кохання. Адже без цього людина не може нормально жити. Від цих сумних думок, у Софії взагалі відпало бажання їхати в інститут на заняття. Краще було б дома відпочити і спробувати змінити спосіб життя. Проте, сценарій її життя вже був написаний наперед не її рукою, всі ролі визначені і розподілені, а допущення будь-якої помилки в цьому сценарію категорично заборонено.

Отже, Софії все-таки судилося поїхати на нудні пари.

Хоча, вона і не дуже хотіла цього.

6

Після десятої ранку, Софія вже виходила з дому з сумочкою на плечі, тримаючи в руці парасольку, яка терпляче чекала своєї місії. Вітер шумів у вухах, а в небі трохи гриміло, хоча дощ ніяк не хотів починатися. Дівчина не квапливо йшла до маршрутки, сподіваючись, що дощ ще не почнеться.

В голові знову виринув той епізод, одинадцятирічної давності, коли блискавка вдарила в дім і розтрощила його. Дівчина не могла сама собі пояснити тривогу, що щільно оточувала її, як солдати полоненого. Проте, позбутися цієї тривоги і поганого передчуття, Софія ніяк не могла.

Дощ вже почався, коли дівчина зайшла в мікроавтобус. Майже відразу важкі краплі почали падати на землю і битися об скло машин, стікаючи вниз. Люди, які були без парасольок, швидко тікали від зливи, промокаючи до нитки і шукаючи надійне укриття. Дівчина дивилася крізь залите дощем скло на вулицю і замерзлих та мокрих людей, які не здогадалися взяти парасольку.

Маршрутка рушила з місця і плавно поїхала вперед по дорозі. Десь у небі блимнула блискавка і через кілька секунд на все небо прогримів грім, нагадуючи вибух петарди над вухом. Софія задумливо дивилася крізь скло мікроавтобуса, повністю поринувши у світ безмежних і загадкових, як Всесвіт мрій.

Дорога, по якій їхав мікроавтобус, була дуже мокра і слизька, тому колона машин просувалася вперед дуже повільно, створюючи величезні затори. Дівчина задумливо спостерігала за людьми, що поспішали у власних справах, не зволікаючи на таку паскудну погоду. Лише через годину Софія змогла вийти на потрібній зупинці, розуміючи, що на цю пару вже давно запізнюється. Вона розкрила парасольку, щоб не намокнути і обережно пішла по дорозі, обходячи калюжі, що швидко збільшувалися та розповсюджувалися. Вітер несподівано змінив напрямок і тепер важкі і холодні, як лід краплі дощу падали косо на дівчину. Навіть парасолька серед такого вітру із страшної зливи була безсила, але Софія все одно її впевнено тримала над головою у руці, наче вона брала участь у змаганні, коли треба бігти з естафетою і передавати її іншому учаснику.

Йо-пе-ре-се-те! – подумала Софія, коли поруч проїхало авто, обляпавши брудом її нові джинси. – От паскудство! Тепер я ще й брудна, як свиня прийду в інститут. Мокра і брудна. Оце сміху буде!

В небі знову загриміло і дівчина прискорила ходьбу, щоб якомога швидше опинитися в теплому приміщенні учбового закладу. Проте, на жаль, цього не судилося статися, принаймні саме в той час і в тому місці. Все відбулося дуже несподівано без жодних попереджень, нагадуючи атмосферу жахів Стівена Кінга. Доля давала

(надію на краще життя)

знаки, як буде йти життя далі, але вона цими знаками не скористалася. Після грому усе навколо освітилося яскравим білим сяйвом. Софія підняла голову вверх та помітила велику кулясту блискавку (це вона визначила лише згодом), близько метра у діаметрі. Колір цієї блискавки був жовтогарячий, як розпечене сонце у небі. Блискавка трохи надвисала над людьми, а потім зовсім несподівано в одну-єдину мить,

(потрощила дах будинку, де вони Софійка з батьками спали і, Господи, там щось горить!)

менш ніж за секунду влучила в нещасну дівчину і та відразу

(покинула цей світ назавжди)

впала додолу, вронивши сумку і парасольку, що впали у брудну калюжу. Краплі води порозліталися в різні сторони, як уламки гранати. На той момент

(О ЧОРТ БОЛИТЬ БОЛИТЬ БОЛИТЬ ЯК ЖЕ БОЛИТЬ В МЕНЕ Я ПОМРУ НІ БІЛЬ НЕСТЕРПНИЙ)

час не мав абсолютно

(БОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬ!!!)

ніякого значення.

Господи! Це кінець! Я помираю!

Здається це останнє, що вона встигла подумати, перш ніж її свідомість почала

(бачити смерть!)

гаснути, як свічка під час вітру. Люди, що проходили поруч і це бачили на власні очі, були дуже налякані. Вони несподівано зупинялися і дивилися на не живе тіло, що лежало під зливою на брудному асфальті. Забувши про зливу, про власні справи і взагалі про

(СМЕРТЬ)

все на світі, люди мовчки стояли, не в змозі рушити з місця і щось зробити, наприклад, допомогти дівчині, якщо ще є шанс її урятувати. Про те, щоб покликати когось на допомогу чи викликати «швидку», не йшлося навіть мови, адже більшість випадкових перехожих ще більше себе гіпнотизували цим жахливим видовищем, дивлячись на нещасну Софію. І чим більше з’являлося людей, тим сильніше виникав транс серед натовпу, додаючи до себе інших випадкових перехожих.

Правда, один хлопець, що бачив жахливу картину на власні очі, подзвонив по мобільному «03», сподіваючись, що вони швидко приїдуть і встигнуть її врятувати. Він відійшов трохи далі від основного місця трагедії, епіцентру, сховавшись від дощу під навісом тролейбусної зупинки.

Здається, дощ почав потроху вщухати, хоча небо ще було вкрите темно-сірими хмарами (що потроху дощ відносив на захід), які здавалося, всім своїм видом показують, що дуже шкодують за такий трагічний

(навмисний і цілеспрямований)

випадок.

А дівчина і надалі лежала на асфальті, мокнучи під дощем.

Здавалося, що допомога їй вже не потрібна.

7

Відразу після влучення блискавки, Софія відчула неймовірний гострий біль, але кричати чомусь не змогла. У неї наче хтось відібрав дар мови, яким вона тепер

(ЙОЙ ЯК БОЛИТЬ ЦЕ НЕ МОЖЛИВО БОЛИТЬ В МЕНЕ Я НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ПАСКУДСТВО БОЛИ-И-И-ИТЬ!!!)

не могла користуватися.

Біль розповсюджувалася по всьому тілу, але найбільша його концентрація була у зоні ураження – в грудях. Софія думала, що не зможе витерпіти

(шум у вухах)

цю біль, яка з кожною секундою

(А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!)

(Софія не могла кричати)

ставала все нестерпніше і здавалося

(Господи, що так сильно шумить у вухах?)

цьому не буде кінця. Окрім цього виник не зрозумілий шум, який нагадував порив вітру, коли їдеш на величезній швидкості в авто, з відкритим вікном, і вітер задуває в обличчя. Джерело цього шуму було не відоме, але він ставав дедалі голосніше. Наростання шуму все тривало і тривало, здавалося, що це буде аж до безконечності і від цього можна просто збожеволіти.

Раптом все стихло.

Пауза.

Наче весь світ зупинився від того, що хтось натиснув клавішу «STOP».

Але потім, наче хтось знову натиснув тільки цього разу «PLAY», світ почав рухатися дуже повільно, поступово набираючи швидкість свого звичного темпу існування.

Біль і шум у вухах минули так же несподівано, як і почалися. Софія відчула значне полегшення, неймовірне тепло, що розповсюджувалося по всьому тілу, пронизуючи все її єство. Це тепло було надзвичайно приємним, збуджуючим і справжньою насолодою, чимось нагадуючи дівчині оргазм.

Отак, мабуть, і помирають люди. Яке це блаженство! Який кайф! Виходить, смерть не така страшна, як всім здавалося.

Але наступної миті, вона вже забула про всі думки, бо відбулося ще одне фантастичне, аномальне явище. Софія відчула, що земля, на якій вона лежить, починає під нею крутитися і це її

(збуджувало, як наркотик)

трохи лякало, але водночас і інтригувало, адже таке побачиш далеко не кожен день. Все перед нею крутилося повільно, але поступово прискорюючи темп. Це було схоже на стан зміненої свідомості за допомогою психотропних речовин. Софія зрозуміла, що це не земля рухається, а вона сама рухається відносно землі. Це не можливо! Але дівчина, відчувала, як повільно піднімається з асфальту (не в сенсі піднімається на ноги, а саме піднімається над асфальтом паралельно), як легка пір’їнка, яку підхопив вітер і несе в невідомому напрямку. Софія піднялася над землею без найменших зусиль. Вона могла побачити людей, що стояли поруч і навіть

(галюцинації! Цього насправді не існує!)

своє власне тіло, що вже було не живим і лежало, промокаючи під зливою. Це було дуже надзвичайне, утопічне відчуття, нагадуючи чергове сновидіння. Відчуття невагомості. Проте, від цього факту Софія ніякої тривоги не відчувала, а навпаки – лише радість, спокій, певне блаженство, ейфорію і (найголовніше!) відчуття безмежної свободи, що перед нею відкривалася, як перед мандрівником-мореплавцем відкриваються величезні простори океану.

Неймовірно! Софія не могла повірити власним очам, як вона бачить себе збоку і всіх оточуючих людей! Вона легко, граціозно і без зусиль просто літала над землею, спостерігаючи, як «швидка допомога» зупинилася на дорозі і з неї хутко вискочило кілька стривожених людей в білих халатах, які підбігли до неї, почали робити різні маніпуляції, намагаючись дівчину повернути до життя, якщо це ще було можливо зробити.

– Принеси ноші, – крикнув лікар своєму асистенту. – Воруши дупою!

Той не забарився виконувати наказ. Вже через хвилину тіло Софії обережно поклали в «швидку» і повезли до лікарні. Дівчина, висіла в повітрі, як легкий сіруватий туман за кілька метрів від землі, спостерігаючи зверху за цією картиною і залишалася цим вкрай не задоволеною.

Куди вони мене везуть? Навіщо? Мені і тут зверху дуже добре і я не хочу повертатися до земного життя. Тут так легко і прекрасно! Така свобода і нове життя! Чудово! Тепер вже я не захочу повертатися назад. До біса весь земний, смердючий, паскудний і жорсткий світ. Тепер в мене є новий світ. Світ безсмертя та всемогутності.

Софія усвідомила, що ніхто її не помічає взагалі і вона може за будь-яким із цих людей спостерігати, літаючи над землею і відчуваючи екстаз, як від прийнятої дози кокаїну. Дівчина вирішила дізнатися, куди везуть її фізичне тіло. Варто було їй лише про це подумати, як астральне тіло Софії вже опинилося над «швидкою» і вона побачила, що лікарі схилилися над нею і робили якісь маніпуляції. Вираз обличчя у кожного з них був дуже знервований, напружений. Один лікар почухав потилицю і безнадійно глянув на своїх колег.

– Боюся, що ми її вже втратили.

Проте, Софія так не вважала, опинившись в іншому вимірі і повертатися назад у власне тіло теж не хотіла. Раптом усе сприйняття на той час, почало швидко змінюватися. Реальний світ (чи принаймні світ, який Софія вважала реальним), почав тьмяніти, крутитися навколо неї, створюючи повсюди такий собі вирій, торнадо, де дівчина знаходилася в самому епіцентрі. Все рухалося настільки швидко, що зір вже не міг сприймати світ як одну картинку, а все, що її оточувало, почало розсипатися на уламки, наче, відкриваючи Софії, іншу реальність, альтернативний вимір. А далі перед її очима раптом усе дуже різко потемніло, наче зник увесь оточуючий світ, і її понесло в якийсь не відомий темний тунель. Софія спочатку злякалася, коли пітьма поглинула її, не побачивши нічого в кінці цього тунелю, окрім

(смерті)

яскравого світла. Воно виникло несподівано, як і всі відчуття у цьому незвичному стані зміненої свідомості, у стані між життям та смертю. Побачивши це світло, вона заспокоїлася і відчула, що це і є НОВЕ ЖИТТЯ.

Світло було дуже яскравим, але воно не різало очі і не відкидало ніякої тіні (такого не буває!), як це повинно бути насправді. Світло було просто СВІТЛОМ і іншого слова годі було підібрати. Від нього йшло незвичне тепло та любов. І це не піддавалося жодній інтерпретації.

Софія, опинившись поруч зі Світлом, не відчувала страху, болю, розпачу, ненависті, або ще якогось негативного почуття. Вона просто хотіла доторкнутися до цього Світла, ввійти з ним в контакт, розчинитися в ньому, пізнати його незбагнену таємницю – таємницю, що ховає в собі увесь Всесвіт, який безпосередньо на неї впливає. Дівчина навіть хотіла простягнути руку до цього Світла, але їй це ніяк не вдавалося, не зважаючи на величезні зусилля. Просто не відома сила

(Світло)

штовхала її назад. Софія не в змозі була наблизитися до Світла ближче ніж на десять метрів, хоча їй це страшенно хотілося.

[Софія, чи готова ти померти?]

Що? Вона збагнула, що ніхто до неї не говорить, а проте, почула голос Світла. Почула і зрозуміла, що передача інформації відбувалася через телепатичний зв'язок. Що відповісти? Ні, напевно не готова.

[Ні, напевно не готова.]

В цю ж мить, Софія збагнула і зрозуміла для себе одну дуже важливу річ: в цьому світі немає ніяких таємниць, немає можливості людині щось приховати від

(Бога)

цього Світла, Всесвітнього розуму, що з нею телепатично спілкується і знає про неї абсолютно все ще до її моменту народження. І, звісно, ніякої брехні чи виправдань для Нього не існує. Світло бачить усе існування дівчини наскрізь, як на долоні з найменшими дрібницями.

[Що значне ти зробила в своєму житті? Що ти можеш мені показати?]

Дівчина спочатку розгубилася, але спроба мовчати і щось придумати не виходила. А дати якусь конкретну відповідь, вона просто не могла. Несподівано перед нею виникла картина – ціле відео її життя, починаючи з самого народження і так до останнього дня, до самої смерті. Софія побачила свої дитячі роки – багато значних та не значних гріхів, побачила вже себе трохи старшою (як перший раз закурила за школою, прогулюючи уроки у компанії безшабашних хлопців та дівчат), як пізно прийшла додому і мати від цього захворіла…

Ціле життя дівчини прокручувалося з блискавичною швидкістю, цілі епізоди, шматки життя мерехтіли в неї перед очима і вона відчувала та розуміла, скільки багато часу було витрачено марно. Абсолютно все життя пролетіло в неї перед очима і раптом так же несподівано як з’явився, цей фільм життя зник, не залишивши і сліду після себе. І лише тоді вона все усвідомила і в неї вихопилися знайомі слова Миколи Островського:

[Господи, мені соромно за безцільно прожиті роки! Що мені робити?]

[Повертайся назад! Ти повинна виконати свою місію на землі. Давай повертайся, ще не прийшов твій час. Є речі, які ти повинна збагнути, перш ніж знову повернутися сюди. Обери правильну стежку життя і пройди її повністю. Запам’ятай, завжди є альтернатива вибору. Просто це не відразу можна збагнути.]

[Я не хочу повертатися назад! Можна залишитися тут?]

Софія просто не хотіла навіть думати про своє повернення у фізичне тіло. Ця думка її страшенно лякала.

[Ні! Ти повернешся назад. Те, що ти зараз отримала, повинно принести користь не тільки тобі, а й іншим людям. Зрозумій: смерть – це не кінець, а продовження. Є рівні існування ДО життя людини і є рівні ПІСЛЯ життя. Життя – це транзитна зона, перехід між різними етапами існування. Що було до твого народження і буде після смерті, ти дізнаєшся пізніше, коли будеш готова.]

А коли я буду готова?

Проте відповідь не пролунала.

Знаходячись біля цього Світла, Софія зовсім не хотіла повертатися назад у власне тіло, до жорсткого і несправедливого світу, де все повторюється кожного дня знову і знову: ті ж проблеми і не вдачі, успіхи, не впевненість та безліч інших емоцій, подій у людському житті. Вона хотіла ще багато чого спитати у Світла, дізнатися про свій світ, але вже не мала такої можливості. Не зважаючи, на відмову повертатися назад,

(що ж там знаходиться за межею життя? Як існують ті люди, що померли і не повернулися до життя?)

(Я НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД! НЕ ХОЧУ!!!)

невідома сила штовхала її назад і дівчина вилетіла з тунелю, втративши свідомість і сприйняття світу. На останок, Софія встигла подумати, що це сон і вона проснеться, дуже скоро просто забувши про нього.