Текст книги "Блискавка"

Автор книги: Роман Квант

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Поясни мені, як це розуміти, що все, що відбувалося з нами, немає значення? Я – існую, отже, це має значення.

– Ще Декарт казав «Я мислю, отже, я існую». А Мао Цзедун вважав, що думки – первинна структура, а матерія – вторинна. Отже, роби висновки сама. Тепер стосовно Тут і Зараз. Це називається принципом Дао. Треба знаходитися в потоці в цьому часово-просторовому континууму, тобто, має значення, що ти робиш тут і просто зараз, а все інше маячня. Без особливих зусиль можна рухатися вперед, знаходячись в потоці. Тому хто живе минулим чи мріє про майбутнє, не отримує насолоди від теперішнього життя. Минуле, вже пройшло, а таке очікуване майбутнє може і не наступити. Тому важливо те, що саме зараз з тобою відбувається. Пам’ятай, що кожна мить – це ще одна унікальна можливість змінити своє життя. І таких можливостей в житті безліч, і далеко не кожний ними, на жаль, користується.

Софія вражено слухала його філософські роздуми, зачарована і загіпнотизована його геніальними, і водночас простими висновками. Такий досвідчений, розумний, начитаний, наче сторічний мудрець, який пізнав життя в абсолютно всіх аспектах його існування, Мирослав їй подобався ще більше. І тільки тепер Софія зрозуміла, що, можливо, сенс життя в коханні, а не в якихось далеких недосяжних мріях, за якими можна все життя ганятися, а так їх і не зловити. Тоді навіщо витрачати час на ці абстрактні балачки?

– Миросю?

– Що?

– Я знаю, в чому сенс життя, – дівчина витримала тріумфальну паузу. – Сенс життя полягає в коханні.

Перш ніж хлопець встиг щось відповісти, Софія обійняла його руками за шию і йому не залишалося нічого іншого як поцілувати її в солодкі вуста, що з радістю відкрилися для нього, як відкривається квітка, коли на неї яскраво світить сонце.

– Ти мені дуже подобаєшся, – ніжно прошепотів Мирослав дівчині у вухо. – Тепер я вже точно збагнув квінтесенцію життя, завдяки тобі. Ти просто молодець!

Софія тихо на нього дивилася, відчуваючи поруч інтимну атмосферу, що розпалювало її серце ще більше. А час пролітав стрімко, як птах не зупиняючись і не зволікаючи на двох закоханих.

6

Нарешті їм набридло сидіти ось так просто на лавочці і вони вирішили ще прогулятися парком. З цього моменту події почали розвиватися і змінювати одна одну з такою швидкістю, наче їх хтось навмисне перемотував вперед, щоб дізнатися, що буде далі. А далі було наступне.

Спочатку вони йшли спокійно, впевнено, з пафосним відчуттям солодкого подиху кохання, навіть гадки не маючи, що доля їх розлучить на деякий час та ще й за яких обставин. Приємна, тепла травнева атмосфера навіювала лише позитивні думки. В їх серцях палало величезне полум’я такого не звичного і дуже сильного кохання, яке поєднувало їх між собою і створювало неймовірну ейфорію, смак життя, що постійно покращувався від кожної солодкої краплі любові, що вони разом пили із великої, безконечної чаші Всесвіту. Від цього вони ще більше поринали у глибокі простори кохання, намагаючись дістатися дна, самого єства, де існувала істина, найвищий апофеоз, пік любові, вершина кохання, що могли лише досягнути двоє: Інь і Янь, з’єднавшись в одне ціле. Вони обоє були в полоні кохання, яке створило новий світ, світ почуттів і любові, яка здавалася їм безконечною; світ, що здавався їм фантастичною казкою із хорошим закінченням. Утопічний світ безмежних фантазій.

Софія з Мирославом навіть не помітили Дениса, що стояв в тіні величезних дерев і з деякою ненавистю за ними спостерігав, відчуваючи страшний укол ревнощів в серце. Ці ревнощі його просто поїдали із середини. Денис спостерігав, як вони обіймаються та посміхаються один одному, відчув,

(вбити Мирослава!)

що не в змозі тримати в собі цю злість. Він просто збожеволіє, якщо буде так стояти і лише дивитися, як сторонній спостерігач, не маючи сил втрутитися, змінити сюжет цієї, написаної не ним п’єси, яка йому була огидна. Тому, він вийшов із-за дерев їм на зустріч, ледве тримаючи себе в руках, щоб не задушити прямо зараз хлопця Софії. Мирослав перший його побачив, але зробив вигляд, ніби не помітив його.

– Здарова, Софія. Куда тіпа йдеш?

– Гуляю, – трохи невдоволено відповіла та.

– Слухай, в мене є базар до твого олігофрена.

– Ми зараз розмовляємо. Не заважай нам.

Денис наздогнав їх і став перед ними.

– Нє, так не піде! Лузер, базар є конкретний! Я тебе попереджав не зустрічатися з нею. Шо ти втикаєш? Зассав, гомік?!

– Не чіпляйся до нього! – вигукнула Софія, але він її грубо відштовхнув від злості.

– Чуєш, лох, не чіпляйся до моєї дівчини! – твердо мовив Мирослав, відчуваючи, що конфлікт починає наростати.

– А шо ти мені зробиш, га? – з викликом спитав Денис. – Ти ж соска ше. Я ж тєбя урою, падло! Ти ж тут паляжєш в лужє своєй крові!

– Миросю, пішли звідси, – попросила його Софія, яка дуже добре розуміла, чим це може закінчитися. Закінчитися, навіть і не почавшись.

– Нє! – схватив його за руку Денис. – У нас з ним мужской базар! Щас я етого гандона урою! Щас я тєбя підар откіздрячу!

– А, ну, відчепися! – вигукнув Мирослав і різко його штовхнув, щоб визволити руку.

Це остаточно переповнило чашу ненависті Дениса і він несподівано одним чітким рухом ударив Мирослава в сонячне сплетіння, що той зігнувся від болю, хапаючи ротом повітря, як риба, що опинилася на суші.

– Шо, падло, будеш ще липнути до Софії?! – задоволено спитав Денис. – Затям раз і назавжди: тьолка не твоя, лузер!

– Ден, припини негайно! – верещала Софія. – Не займай його. Я все одно не буду з тобою зустрічатися. Відчепися від нас.

У Дениса в очах заблищали небезпечні іскорки гніву, яким вже не можливо було управляти. Перед собою він бачив лише суперника, з яким треба поквитатися. Його вселенських масштабів злість і ненависть нагадувала щось на кшталт: «Ціль знайдена, треба її знищити».

– Твою мать! – вигукнув він і щосили вдарив кулаком Мирослава в обличчя. – Тоді я його заб’ю до смерті! Він буде у мене кров’ю ссати!

Хлопець ледве втримав рівновагу, відчувши сильний біль в щелепі і кров, що капала із розбитої губи. Це його теж розізлило і він вирішив достойно відповісти. Ударивши ногою по коліну, Мирослав наніс ще один удар в ніс, який суперник ніяк не очікував. У Дениса теж потекла кров.

– Ну, сука, ти мене дістав! Тепер ти точно покійник! – заволав Денис і зі злістю накинувся на нього.

Він провів серію блискавичних ударів по корпусу і ногою збив його на землю. Мирослав встиг відповісти лише ударом в плече, але це не дало майже ніякого результату. Денис часто приймав участь в вуличних бійках і мав неабиякий досвід в цій справі. Плюнувши кров в обличчя супернику, він вирішив ще трохи його побити. Без жодного перепочинку на нещасного Мирослава посипалася ще одна серія сильних ударів.

– Ден, зупинися, благаю тебе! Ти ж його вб’єш! Припини його бити! Ти бачиш, що він і так вже на землі лежить побитий, – благала Софія, але її слова не мали жодного ефекту.

Денис не звернув уваги на її прохання, копнувши ногою кілька разів Мирослава, що захищав руками обличчя. Проте, ударів від цього не поменшало, просто вони перейшли на інші зони тіла. Мирослав намагався піднятися на ноги, щоб захистити себе і дати здачу, але черговий удар не давав можливості таке зробити. Деякі люди проходили вздовж парку, але ніхто навіть не намагався втрутитися і зупинити бійку, користуючись загальновідомим принципом: «Моя хата скраю – нічого не знаю».

Тоді Софія подумала, що повинна знайти спосіб сама, як зупинити цю бійку. Ніхто на допомогу йти не хотів, та й просити в когось допомогу була марна трата часу. Зовсім випадково їй на очі потрапив довгий патик, що валявся на землі біля величезного старого дубу. Не задумуючись, що робить, Софія автоматично нахилилася і підняла цей патик. З ним вона наблизилася до Дениса, що стояв над переможеним Мирославом, який був весь заляпаний крівлею.

– Ден, залиш його! Інакше я тебе вдарю палицею, клянуся!

На таке видовище варто було подивитися. Денис залишивши лежати хлопця на землі, різко обернувся і побачив Софію з патиком, яка готова була його вдарити. Він не зміг втриматися від цього видовища і голосно зареготав.

– Ой-ой-ой, як страшно! Я вже тремчу від страху. Тільки не бийте мене, прошу, Ваша світлість, – і він знову почав голосно сміятися. – Ти б на себе зі сторони подивилася. Краще віддай палицю, вона тобі не потрібна. Ти ще її впустиш своїми ніжними тонкими рученятами.

Він наблизився до дівчини, щоб відібрати патик.

– Ах ти ж урод! – вигукнув Мирослав і на силу піднявшись на ноги, ударив Дениса в обличчя.

Той, розізлившись, відповів йому, але палиця Софії обрушилася йому на спину. Це було так несподівано, що він аж розгубився на деякий час.

– Ай, болить же! Якого дідька ти мене палицею огріла? Ти шо, тьолка, ваще нюх потіряла?! Ти шо, охрєнєла, сучка!

– А ти не лізь до мого хлопця, інакше ще отримаєш! – дуже грізно заявила дівчина. – Забирайся звідси геть! Бачити тебе не хочу! Катися звідси, поки по голові не отримав, придурок! Пішов геть! ГЕТЬ!

Денис не любив здаватися, але в нього не було іншого вибору на цей раз. Він почував себе дуже паскудно і невдоволено, що зіпсували всі його плани.

– Ладно, я піду, – почав здаватися Денис. – А, ти, шмаркач дерешся як тьолка! Фу, аж противно! Наступний раз я тебе в лікарню відправлю покаліченим чи може відразу на цвинтар! А від тебе, шльондро, я не очікував такого. Я такі речі ніколи не забуваю. Прийде час зводити рахунки і я тобі помщуся. Думаю, це станеться дуже скоро. Дуже!

7

Сказавши ці слова, Денис розвернувся і впевнено пішов вперед. Софія повернулася до Мирослава, який виглядав дуже жахливо і не дуже твердо стояв на ногах, наче алкоголік, який черговий раз нализався.

– Як ти? – коротко спитала Софія.

– Ой… Щось в спині болить! Якось переживу… Були часи і гірше, – він спробував посміхнутися, але тільки скорчив гримасу болю.

– Тобі треба в лікарню, – сказала вона, уважно його оглядаючи з ніг до голови, заляпаного крівлею.

– Так не завадило б… – але його голос потонув в звуку гальм автомобіля, що зупинився недалеко від них.

Це був джип «Лендкруізер», позашляховик чорного кольору, зовсім новенький, наче щойно випущений із автомобільного заводу. Передні дверцята відкрилися і звідти вискочив широкоплечий, здоровенний кремезний чоловік високого зросту, що кількома стрибками опинився біля розгубленої та наляканої Софії.

– Що це таке? – не зрозумів Мирослав.

Чоловік швидко схватив Софію за ноги і піднявши на руки, побіг з нею назад до авто. Все відбувалося настільки швидко, що дівчина не встигла і збагнути, як її почали заносити в машину. В останню хвилину вона усвідомила, що відбувається і спробувала вирватися але вже було пізно.

– Пустіть мене виродки! Чуєте?! Відпустіть мене, козли!

Проте, міцні чоловічі руки з силою заштовхнули її в салон на заднє сидіння і закрили двері.

Мирослав безмовно дивився на це, не в змозі щось сказати, аж поки не усвідомив, що зараз буде.

– Гей! Куди ви повезли Софію? Стояти!

Степан, що сидів на передньому сидінні, вже хотів дати команду водієві їхати, але потім передумав, повернувшись обличчям до Софії.

– Хто це кричить? Твій хлопець?

Софія мовчки кивнула.

– Ну, добре, так і бути, я допоможу. Пєтя, забереш пацана на «ауді» і повезеш в лікарню. Потім мені все докладеш. Зрозумів?

– Да, понял.

Охоронець вийшов з джипу і підійшов до Мирослава.

– Все, помчали звідси, – сказав Степан водію і коли авто поїхало, повернувся обличчям до Софії. – Не хвилюйся, з тобою все буде гаразд. І з твоїм пацаном теж.

Але Софія все одно налякано на них дивилася, ще не в змозі адекватно оцінити ситуацію.

– Хто ви такі?! Що вам потрібно?!

Відповідь вона не почула.

Розділ IX
Софія в полоні

1

«Ауді» швидко мчала в напрямку лікарні, порушуючи елементарні правила дорожнього руху. Мирослав відразу зрозумів, що йому нічого поганого не зроблять, а тільки відвезуть в лікарню і все. Принаймні, він в це щиро вірив і сподівався. Після бійки в нього дуже боліло все тіло і навіть щось було травмоване, але хлопець не так хвилювався за себе, як за Софію, яку силоміць посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. Куди її повезли і для чого? Це питання не давало спокою Мирославові останні п’ять хвилин, а проте, він не наважувався це спитати у водія.

Мирослав дивився у вікно і досі не міг повірити в те, що відбувалося. Це нагадувало неприємний сон, який скоро закінчиться. Він дуже переживав за Софію і сподівався, що з нею нічого поганого не станеться. Хлопець себе запевняв, що все буде добре, але сам кожної хвилини все більше в цьому сумнівався.

– Куди ви повезли Софію? – нарешті наважився Мирослав поставити запитання.

Водій їхав далі, тримаючи кермо, і уважно слідкуючи за дорогою, наче нічого не чув.

– Я вас питаю. Навіщо ви забрали Софію? Що вам від неї потрібно?

– Не лізь в чуже лайно, – коротко відповів той. – Інакше ризикуєш назавжди залишитися в цьому лайні.

– Але що з нею буде? Скажіть мені хоч щось, будь ласка.

Водій тяжко зітхнув.

– Пацан, ти шо, тупий, в натурє! Заткні пасть і радій, що тебе везуть в лікарню.

– А чому ви мені допомагаєте?

Водій перший раз обернувся і криво посміхнувся йому.

– Твоя тьолка тіпа попросила відвезти тебе в лікарню.

– Ясно.

Мирослав задумливо дивився у вікно, аж поки йому в голову не прийшла одна ідея.

– У мене є одне прохання. Ви зможете його виконати? – з надією спитав він.

– Валяй, там пасмотрім.

– Я хочу, щоб ви передали Софії привіт і подяку за це. А ще, я сподіваюся, що з нею там будуть поводитися добре і скоро відпустять.

– Ну чувак, ти охренел. Ці питання Барон вирішує. Твоя баба може там надовго залишитися.

– А хто ваш бос? – спитав Мирослав.

Це вже остаточно почало дратувати Петра.

– Так, пацан, не лізь не в своє діло. Хочеш, шоб тебе на фіг закопали в землю?! У нас таких задротів сразу порешают! Не базар много і тоді залишишся живим.

Мирослав не знав, що і як відповісти на таке, тому мовчки дивився крізь лобове скло на вулицю, де панували свобода і безпека. Як бути далі і що треба робити, щоб вибратися з цієї халепи, хлопець не знав. Страх від сказаних слів тільки щільніше огортав його свідомість, створюючи навколо себе лише одну безвихідь. В голові не було навіть жодного натяку на якийсь порятунок або можливість поліпшити своє і найголовніше Софії безнадійне становище. У Мирослава був лише повільний процес усвідомлення свого жалюгідного, безпорадного стану речей, як у риби, що опинилася на суші і не може повернутися до водного царства.

Але, поки вони були живі, шанс на порятунок залишався і можливість скористатися цим шансом ще була.

2

– Приїхали, – сказав водій, зупинивши авто біля місцевої лікарні і припаркувавшись біля інших машин.

Вони вийшли з машини і пішли до головного входу в будівлі. У хлопця виникло божевільне бажання втекти, але він відразу відкинув його. Куди йому тікати? І для чого, якщо він тяжко побитий, ледве тримається на ногах із головною біллю? Дійсно, це безглузде рішення і не варто його приймати. Крім того, Мирославу небезпека не загрожує.

– Давай швидше, – підштовхнув його вперед водій. – В мене часу обмаль.

Мирослав зайшов в будівлю і пройшов до реєстратури, збираючись йти далі, але супутник його зупинив. Мимо них пробігла молода медсестра в білому халаті, що швидко розвівався в різні сторони.

– Все, я тебе тута залишаю. Далі перейдеш під опіку лікаря. Медсестра, – гукнув він і та обернулася. – Цей хлопець потрапив у вуличну бійку. Йому потрібна допомога.

– О, Господи! – вона розгледіла криваве обличчя Мирослава. – Давай, пішли зі мною. Я відведу тебе до лікаря. Пішли, – медсестра взяла хлопця за руку і повела за собою вперед.

Петро, не витрачаючи часу дарма, пішов назад до «Ауді» повідомити про те, що виконав успішно поставлену задачу. А Мирослава привели до лікаря, який оглянув хлопця і обробив деякі рани. А потім йому виділили окрему палату, поставили крапельницю, а він лежав на койці і набирався сил. Думки про Софію ніяк не давали спокою і він не міг більше думати ні про що інше, як про неї.

Інтуїція підказувала Мирославу, що ще є час для активних дій, щоб допомогти дівчині.

Треба тільки швидко діяти, як настане цей час.

3

Приблизно в той же час, «джип» віз Софію по головній магістралі міста. Вона сиділа на задньому сидінні поруч з одним бандитом, який іноді кидав плотські погляди на її ніжну, тендітну і сексуальну фігуру.

– Хто ви такі?! Що вам потрібно?! – налякано спитала Софія, коли вже зрозуміла, що нікуди втекти не зможе і волати про допомогу вже немає жодного сенсу.

Степан повернувся до неї обличчям і уважно подивився в очі, як психоаналітик дивитися в очі пацієнту.

– Ти і сама знаєш, хто ми такі, чи не так? І нам потрібно те, за допомогою чого ти про людей все можеш знати.

– Те… телепатія? – неприємна здогадка сяйнула в голові Софії.

– Ти дуже здогадлива. Це той дар, який може допомогти моєму шефові.

– Що зі мною буде?

– Нічого поганого. Ми обіцяємо за твою допомогу виплатити певну суму грошей. Подумай, двадцять косих можеш за це отримати. З твоїм феноменом дізнатися деяку інформацію зовсім не складно. Тому я тобі не раджу відмовлятися від цієї пропозиції. Хіба в тебе є інший вибір?

Софія відразу зрозуміла, що це батько Дениса Павло організував її викрадення для власних цілей. І телепатія тут не причому, просто дівчина зіставила деякі факти, пригадавши прохання Дениса допомогти своєму батькові паранормальними здібностями. Отже, тепер у неї немає іншого виходу, як добровільно-примусово допомагати цим бандитам. А потім розпрощатися з власним життям, адже цим бандитам немає сенсу залишати в свідках дівчину, яка буде знати занадто багато небезпечної інформації. Тоді навіщо Софії допомагати їм, якщо вони не залишать її в живих? Цілком логічне питання і однозначно відповідь: відмовитися використовувати свої феноменальні можливості. Здавалося, на перший погляд все дуже просто, але насправді це не так…

Вона відволіклася, коли Степан комусь подзвонив на мобільний і почав розмовляти з абонентом.

– Шеф, це Степан дзвонить. Ми взяли бабу. Тепер їдемо…

– Куди ви їдете? – спитав Павло.

– Е-е… тут я хотів в тебе спитати, куди краще її відвезти?

Він видихнув повітря.

– Знаєш, що? Давай ти відвезеш бабу на ранчо. Це найліпший варіант. Запасні ключі в тебе є?

– Так, ключі зі мною.

– Прекрасно. Отже, відвезеш бабу на фазенду і залишиш з нею хоча б одного охоронця, щоб її пас. А ще краще двох. Виділять їй кімнату, яка зачиняється на ключ. Покорміть її добре і хай вона відпочине поки що. Я трохи затримаюся, бо маю ще справи. Розраховую приїхати ввечері. Тоді вже я буду з нею особисто розмовляти. Зрозумів?

– Звісно.

– Гаразд. Тоді до вечора. Якщо будуть питання, дзвони. Я буду на зв’язку.

Степан поклав мобільний в кишеню, задоволений новим планом.

– Валера, – звернувся він до водія за кермом. – Плани змінилися, ми їдемо на ранчо до Барона.

– Нема питань, – погодився той і розвернув авто в інший бік.

На такій же швидкості він їхав далі, а на трасі взагалі розігнався до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.

Далі Софія нічого не наважувалася спитати, бо розуміла, що єдиний шанс про щось дізнатися, так це поговорити безпосередньо з Павлом чи то пак Бароном, як його кличуть бандити.

Степан відповів на ще один дзвінок від свого підручного, який повідомив, що Мирослава благополучно доставили до лікарні.

4

– Ну, ось, Софія, твій пацан вже в лікарні. Він передає тобі привіт. З ним тепер все буде нормально. Бачиш, ми допомагаємо тобі, тому допоможи і нам своїм феноменом добровільно. Тоді всім буде добре, – сказав Степан. – Для тебе це ідеальний варіант. Окрім того, ще й отримаєш непогані бабки за це. Це дуже офігенно!

– Гроші це ще не все в житті, – відповіла Софія.

– Але вони дають фінансову свободу і забирають багато проблем в житті. Повір, я знаю, що кажу.

Ні фіга ти не знаєш. Ти тільки і можеш сліпо виконувати накази свого боса і отримувати крадені гроші, які, ймовірно, зароблені крівлею. Таке життя мені точно не потрібно. Тут ніякої фінансової свободи немає, а тільки існування в постійному страху, що тебе можуть вбити в любий момент.

Поки авто рухалося вздовж невеличкого села, в якому жило небагато селян, що пасли корів та кіз на зеленій галявині, Софія шукала спосіб, як викрутитися з цієї небезпечної ситуації. Поки що ніяких гарних ідей з цього приводу не було. Хіба що існувала можливість по мобільному відправити смс батькові про допомогу і якісь координати. Але проблема була в тому, що біля величезного типа, від якого смерділо, вона не могла навіть поворухнутися зайвий раз, не кажучи вже про те, щоб якось дістати стільниковий і спробувати відправити повідомлення.

В ту мить, у Софії не було жодного шансу реалізувати задумане на практиці. Всі її дії були під контролем і мобільний могли забрати, як тільки вона дістане його з кишені.

А тоді взагалі пропаде будь-яка надія на порятунок.

Якщо ще існує можливість врятуватися.

Правда, Софія в цьому дуже сумнівалася.

5

Джип зупинився біля височезного паркану, що тягнувся вперед дуже далеко і за яким було видно частину розкішного, майже королівського за розмірами палацу, себто будинку з европанелями. Степан вийшов з машини і підійшовши до воріт, натиснув білу кнопку, що була трохи нижче камери зовнішнього спостереження. Ворота відкрив охоронець, озброєний пістолетом Макарова за поясом і АК-47 перекинуте через ліве плече.

– Жора, карочє такий базар, – звернувся до нього Степан. – Ми привезли бабу, яку треба пасти. Моя людина відведе її в кімнату і нагодує. Ми замкнемо двері, але про всяк випадок будьте пильні.

– Харе, всьо буде ніштяк, – завірив охоронець, поручившись за себе та за свого напарника, що чергував у флігелі.

Степан відійшов від воріт трохи в бік і махнув рукою Валері, щоб той заїхав на авто у двір. За хвилину, ворота були закриті і Софія, виходивши з машини, зуміла оцінити трьохповерховий будинок з верандою і декількома балконами. Вікна були металопластикові, сучасні, а сам дах був зроблений із металочерепиці коричневого кольору. Взагалі, весь будинок уособлював в собі атмосферу великого багатства та достатку, який був отриманий за допомогою різноманітних злочинних махінацій.

– Подобається? – задоволено спитав Степан.

– Еге ж…

Дівчина вражено дивилася на дім.

– Проходь вже, – підштовхнув Софію Степан. – Коли зайдеш всередину, тоді побачиш які там хороми.

Один із покидьків відкрив двері, пропустивши вперед Степана із Софією, а сам зайшов останній, як замикаючий. В будинку відразу починався коридор, що йшов далеко вперед, а з лівого та правого боків на рівній відстані були розташовані двері, які вели в кімнати. Прямо біля них зліва були гвинтові сходи, що вели на другий поверх, з поручнями, які блистіли від сонячного світла, що потрапляло крізь вікно у коридор. По цим сходинкам Степан і повів дівчину на другий поверх таким же точно коридором, аж поки вони не зупинилися біля чергових дверей, оббитих залізом і, звісно, які закривалися на замок із зовні.

Хочуть мене замкнути, щоб не ризикувати, – подумала Софія. – Хоча, який ризик? Тут купа типів, які всьо охороняють. Тікати нікуди. Піпець!

– Ну чого ти стоїш на місці? – звернувся Степан до дівчини. – Заходь в кімнату. Розташовуйся, – він штовхнув двері, щоб ті відчинилися.

Перед очима Софії представилась чудова простора кімната з усіма необхідними побутовими речами та належним комфортом. Зокрема, в кімнаті був телевізор, DVD–програвач з різноманітною на будь-який смак колекцією дисків, широке ліжко, невеличка тумбочка, та висока книжкова шафа з різноманітною літературою. В любому разі, тут є чим себе зайняти. А головне – тут можна добре відпочити і розслабитися на деякий час, поки проблеми знову не нагадають про себе. А нагадають проблеми про себе дуже скоро. В цьому Софія була упевнена на сто відсотків.

– Як бачиш, тут є багато розваг. Хіба що немає комп’ютера… Але я не можу тобі дати ноутбук, він підключений до Інтернету. Це не розумно… Добре, тобі скоро принесуть поїсти, так що про це не хвилюйся.

– А де мені взяти чистий одяг, білизну? – спитала Софія, розуміючи, що відповіді не буде.

– Тоді голою будеш ходити, – Степан розсміявся. – Це, звичайно, жарт. Поки що не знаю. Можливо бос дозволить позичити якийсь одяг, але він приїде ввечері. Оце внутрішній телефон, – показав він рукою на зелений апарат, що стояв на тумбочці. – Якщо потрібно буде щось, достатньо зняти слухавку і натиснути цю червону кнопку. Все дуже просто.

Софія сіла на диван і подивилася у вікно, де відкривався чудовий сад із різноманітних дерев та кущів, що були охайно і досить симетрично підстрижені. Поки вони їхали в авто у неї не було жодної надії, жодного промінчика сонця в темному тунелі, що давав би можливість рухатися з надією в правильному напрямку, а тепер, опинившись в шикарному особняку в комфортній обстановці, дівчина відчула, що є непогана ідея, яка може трохи поліпшити її становище (не таке вже і безнадійне, до речі), якщо правильно розіграти карти. І якщо є хоч якась надія збільшити свої шанси на порятунок, то рішення треба приймати зараз. Інакше, потім такої можливості може і не видатися. Якщо доля дає знаки, то треба із вдячністю їх приймати відразу, не вагаючись.

6

– Можна мені в туалет? – спитала Софія, намагаючись не хвилюватися при цьому.

Степан вже збирався йти, але почувши питання, зупинився і обернувся до неї.

– Авжеж, – відповів той, але, коли дівчина рушила до виходу, він став біля дверей, не пропускаючи її. Вона здивовано на нього подивилася, наче учень в класі на дошку, на якій було написано, що два плюс два дорівнює п’ять.

– Щось не так? – тремтячим голосом спитала Софія, геть нічого не розуміючи, але при цьому відчуваючи смутну тривогу.

– Спочатку трубу.

– Я не зрозуміла.

– Мобілу давай!

– Яку ще мобілу?

У дівчини все всередині похолодніло від жаху, що сковував її міцними ланцюгами.

– Не треба морозитися. Всі знають, що з мобільного можна відправити повідомлення або комусь подзвонити. Тому, спочатку віддай трубу, а потім можеш йти в туалет.

В словах Степана поки що не було ніякої погрози, але відчувалась рішучість і впевненість здійснити свій задум.

– Отакої!

– А ти як думала? Навіть якщо я не екстрасенс, то це не значить, що я не можу здогадатися, що ти задумала і передбачити твій наступний крок, – трохи самовпевнено заявив він. – З моїм життєвим досвідом зрозуміти, що в тебе відбувається в голові зовсім не важко. Я можу бачити тебе наскрізь з усіма спробами щось уткнути, щоб вирватися звідси. Але запевняю, що в тебе нічого не вийде. Ясно?

– Ясно… Що ж, в мене немає іншого вибору, як… – Софія витягнула з кишені стільниковий і простягнула його Степанові.

– Немає, – посміхнувся він. – Молодець, що віддала трубу добровільно. Розумна дівчинка. Можеш йди в туалет. Я тебе більше не затримую.

7

Мирослав лежав у ліжку в невеличкій палаті, дивлячись на стелю і міркував, як можна допомогти в такій паскудній ситуації своїй дівчині Софії. Спочатку він просто заплющив очі і згадав в деталях останню зустріч з нею, бійку з Денисом і процес викрадення дівчини. Потім, він почав пригадувати більш детально ті ретроспективні моменти, коли хлопець голубив і цілував її у вуста. Це було якісь нещасні дві-три години назад, а попри те, здавалося, що за цей відрізок пройшло набагато більше часу – ціле життя. Ці солодкі та незабутні моменти було дуже приємно згадувати, але наступив момент, коли Мирослав оговтався від спогадів і вирішив діяти просто зараз.

Спогади нічого корисного йому дати не можуть, тому треба діяти.

Що діяти, якщо все вже втрачено? Немає сенсу врятувати те, що не можливо вже врятувати.

Не будь дурнем, – заперечив внутрішній голос. – Візьми себе в руки і продумай план, що ти можеш зробити для Софії, щоб був шанс її урятувати. Ти ж сам знаєш: немає нічого неможливого.

По-перше, хлопець намагався пригадати номер машини, на якій забрали Софію, щоб була хоча б якась зачіпка. Проте, він ніяк не міг пригадати жодної цифри, бо все відбувалося дуже швидко, причому настільки швидко, що не було часу зорієнтуватися і запам’ятати номер на бампері…

Раптом Мирослав як навіжений підскочив з ліжка, відчувши, що його пронизала, наче стріла, випущена з лука прямісінько в серце жахлива здогадка. Стоп! А ніякого номеру і не було. Тепер він вже точно пригадав, що принаймні ззаду на бампері не було таблички з номером. Отже, викрадачі навмисне зняли номери, щоб не залишити за собою сліди.

По-друге, не можна всю цю ситуацію залишати просто так. Він був свідком викрадення і бандити його не захватили з собою, а лише завезли до лікарні, тому таким чудовим шансом треба скористуватися. Для цього треба звернутися в міліцію чи може спочатку подзвонити батьку Софії?

Мирослав витяг стільниковий і швидко знайшов номер дівчини. Може зараз їй подзвонити і про все спитати? Він взяв мобільний в руку, а потім, різко поставив його на стілець, наче він був гарячим, як розпечене залізо. Ні, не слід цього робити! А якщо вона зараз їде в авто з бандитами і вони побачать хто дзвонить? Чорт, тоді кришка і дівчині, і йому теж. Не можна припускатися такої не допустимої помилки.

Що ж тоді залишається мені робити? Час йде, а я як дурень думаю про всяку нісенітницю.

Думай, Мирославе, – звернувся до нього внутрішній голос, до якого люди далеко не завжди прислухаються. – Перестань панікувати і просто знайди вихід із цього становища. Твоя дівчина в небезпеці і ти просто повинен їй допомогти. Ти вже врятував Софії один раз життя, отже, зможеш і навіть повинен зробити це ще раз. Подумай, тільки серйозно подумай, кому ти можеш подзвонити і попросити допомогу? Наприклад, татові Софії, який повернеться ввечері з роботи і буде страшенно хвилюватися, не знаючи де зараз його донька. Тому ти повинен просто подзвонити йому. З цього і почни.

Мирослав почав передивлятися телефону книжку в мобільному, але номер Василя не зміг знайти. І не треба було шукати, бо номера там і не могло бути. Хіба, що можна подзвонити на домашній. Софія давала йому номер мобільного та стаціонарного телефонів. Хлопець знайшов останній номер і вже хотів натиснути «виклик», але чомусь зупинився. А що він скаже батькові дівчини? Як можна такі серйозні речі казати по телефону? Василь відразу ж поставить безліч питань, а можливо навіть прийде сюди в лікарню, щоб все детально дізнатися. Останній варіант був би не поганим для Мирослава, беручи до уваги такий факт, що він зараз не транспортабельний.

Треба дзвонити прямо зараз, інакше потім ти будеш жалкувати про свою нерішучість все подальше життя.

Хлопець набрав номер і став чекати сигнал виклику. Ніхто не відповідав і зробивши ще одну невдалу спробу, він вирішив передзвонити пізніше ввечері, коли буде більше шансів, що Василь буде вдома.