Текст книги "Блискавка"

Автор книги: Роман Квант

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Ти прийшов?

– Як бачиш. Давай, збирайся. Пора втікати, поки є єдиний шанс для цього.

Софію не треба було вмовляти і вона вже була готовою відразу діяти.

– Як ти обійшов охоронця? Вирубив?

– Нє, все на багато простіше. Він спить, як немовля. Я підсипав йому в каву снодійне.

– Отакої!

– Так, але нам треба поспішати. Чекай, я перший все подивлюся.

Денис обережно відкрив двері і виглянув в коридор: чоловік сидів на стільці і мирно спав, опустивши голову вниз. Хлопець поманив Софію рукою і жестом наказав дуже тихо і повільно слідувати за ним. Так вони пройшли обережно коридором і зупинилися біля гвинтових сходинок. Спочатку навколо них була тиша, але потім почулися кроки внизу.

– Тихіше! Хтось піднімається сюди, – прошепотіла Софія, відчуваючи, як серце в неї забилося в шаленому темпі.

– Ховайся сюди!

Денис схватив її за руку і потягнув в іншу кімнату, обережно закривши двері. Майже відразу почулися кроки і чоловічі голоси, які почали стихати по мірі того, як вони віддалялися. Тільки, коли небезпека пройшла, дівчина помітила, що Денис ще не відпустив її руку, а вона була і не проти цього. Пригадавши Мирослава, Софія сама висмикнула руку і почервоніла від несподіваного кроку. Вона не хотіла собі признаватися, але хлопець почав їй

(не думай про це!)

подобатися в такій героїчній і відважній ролі.

– Чого стоїш? Пішли скоріше. Іншого шансу на втечу в нас може і не бути. Давай!

Юнак мав рацію і вона знову обережно пішла за ним. Вони повільно, без шуму спустилися по сходинкам униз на перший поверх. У вітальні поки що нікого не було, лише в каміні одиноко горіло вогнище. Обоє утікачів пройшли далі в бібліотеку, що була повністю заставлена шафами, в якій стояли різноманітні книжки, здебільшого белетристика. Посередині бібліотеки стояв невеличкий стіл, зроблений із червоного дерева, а поруч, кілька комфортних стільців.

– Оце мрія Мирослава опинитися серед такої величезної кількості книжок! – вражено вигукнула дівчина і пізно прикусила язик, бо їх голоси могли, а точніше вже почули.

– Тихіше, інакше нас накриють. Ти постій на шухері, поки я відкрию потаємні двері, – тихо сказав Денис.

Потаємні двері, – подумала Софія. – Прямо як у фільмі «Гаррі Поттер і таємна кімната».

Софія обережно вийшла в коридор і стала прислухатися до підозрілих звуків, готова в будь-яку мить попередити хлопця про те, що хтось буде сюди йти. Дивлячись на всі сторони, щоб не пропустити неочікуваного гостя, дівчина одним оком глянула на Дениса, що він там відкриває. Хлопець відкрив одну полицю і натиснув кнопку, двері відчинилися самі, на кшталт «Сезам, відкрийся!». За відкритими дверима були видні сходинки, що вели далеко вниз.

Софія настільки на це задивилася, що ледве встигла почути кроки, які вже звучали дуже близько. Хтось от-от мав сюди надійти і побачити таку зворушливу картину: двоє тинейджерів, намагаються втекти з цього будинку через підземний хід.

– Чорт, сюди хтось йде!

Денис швидко до неї повернувся.

– Нормальок, пора тікати. Давай, Софія!

Денис спустився вниз по сходинкам і дівчина побігла за ним. Тільки Софія спустилася на сходинки, в бібліотеку зайшов Степан з цигаркою в руці. Побачивши їх, він від несподіванки вронив сигарету, яка почала тліти на килимі.

– Трясся вашій матері! А ну стояти, засранці паскудні! Стояти, я сказав!

Він почав швидко до них наближатися, коли Денис натиснув з боку кнопку і всі двері зачинилися, включаючи книжкову полицю, що стала на своє місце, прямо перед носом у Степана, що аж оторопів від такого нахабства.

Денис голосно зареготав, не дивлячись на темряву, що з усіх боків їх оточувала. Він потягнувся до вмикача і ввімкнув світло, яке освітило підземний коридор, що тягнувся далеко вперед.

– Оце так! Перед самим носом закрити двері, – Софія теж сміялася. – Супер! Тепер ми врятовані.

– Нам ще треба вибратися з цього тунелю.

– Скільки по ньому йти?

– Не більше трьох хвилин.

– Чудово. Ще три хвилини і свобода. Ми врятовані!

– Так! – вигукнув Денис. – Це перемога! Ура!

– Ура!!! – повторила Софія.

Хвиля позитивних емоцій і передчуття близького тріумфу, підносили її аж до небес. Вони проходили мимо повороту, що вів в правий бік, не помітивши темну фігуру, що причаїлась там. Коли дівчина пройшла поворот, хтось вискочив з темряви і приставив пістолет до її скроні. Софія від несподіванки налякано заверещала.

– Це – смерть, а не перемога! Я не помилився, чекаючи на вас. Отже, тепер прийшов час розплати.

10

Цілий день Мирослав не знаходив собі місця, постійно переживаючи за дівчину. Як там зараз Софія себе почуває? Чи все з нею гаразд і чи зуміють її менти визволити з полону? На це варто сподіватися, інакше хлопець не має сенсу чекати на повернення своєї пасії. Сам він нічого не зможе зробити для порятунку, тому він сподівається на капітана Олега Левицького та інших оперативників, що повинні успішно провести цю операцію.

Щоб якось заспокоїтися і відволіктися від наболілої теми, хлопець намагався читати книжку. Спочатку, це допомогло на деякий час, але потім Мирослав зрозумів, що буде лише тоді спокійний, коли побачить перед собою Софію цілу і неушкоджену.

Вже під вечір, він вирішив подзвонити Олегу і про все дізнатися. Проте, сталося так, що той приїхав сам додому.

– Ти чогось блідий. Тобі погано? – спитав Олег.

– Та ні, я просто хвилююся за Софію. До речі, коли її будуть визволяти?

– Сьогодні ввечері. Я зараз поспішаю на роботу. Начальство по цій справі викликає. Не треба так перейматися. Ти все одно сам ні чим не зможеш їй допомогти.

– Я її кохаю, – відповів юнак, наче це все пояснювало в трьох словах.

Олег доїв смажену картоплю з куркою і поставив пусту тарілку на стіл.

– Я впевнений, що вже дуже скоро ти її побачиш. Тільки не хвилюйся так.

– Ви зможете мене повідомити, коли врятуєте Софію?

– Звичайно. Я відразу подзвоню тобі. Ну, все, я побіг на роботу. А ти займися чимось, щоб не лізли погані думки в голову.

Олег одягнув спортивну куртку, засунув пістолет в кобуру і на голову одів капелюх. Махнувши рукою, він вийшов на двір, де вже його чекала службова машина. Капітан сів в авто і поїхав на оперативне завдання. Мирослав за цим спостерігав, дивлячись у вікно і всім серцем сподівався, що скоро Софія опиниться в його обіймах.

11

Степан сидів в кріслі, розкинувши руки в сторони і заплющивши очі, відпочивав. Поряд з ним на столі стояла пляшка «Хенесі» і чарчина, наполовину заповнена алкоголем. Час від часу, він простягав руку до чарки і робив ковток чудового коньяку. Це додавала йому впевненості у власних силах і розслаблювало.

Хоча, проблем тепер стало набагато більше. Софія з Денисом втекли. Як тільки Барон про це дізнається, то йому кінець. Отже. Доведеться тікати звідси також, адже тепер менти їхнє логово точно накриють. Може, хоча він зуміє врятуватися. Грошей достатньо, щоб можна було почати нове життя в іншому місці.

Недовго думаючи, Степан взяв усі необхідні речі і вийшов на вулицю. Місяць у формі букви «С» зависав у небі і розсипав бліде сяйво під ногами Степана. Він озирнувся по сторонам, бо незвична тиша і підсвідоме відчуття страху його непокоїли. Поблизу небуло жодного охоронця і це його насторожило. Щось тут явно було не так. Але що саме? Він зробив кілька кроків до свого авто, маючи намір звідси забиратися. Інакше, Барон його знищить за провалену місію.

– Стояти! Руки вгору! СТІЙ!

Це пролунало настільки несподівано, що Степан, аж злякався.

Він був вимушений зупинитися та повільно повернутися назад, щоб не отримати в спину кулю. Все одно територія була оточена озброєними оперативниками і тікати було нікуди. Краще добровільно здатися і залишитися живим.

Степан так і вчинив.

12

Дівчина дуже повільно обернулася і побачила Павла, що нахабно посміхався.

Денис теж стояв на місці, втративши дар мови і мовчки зі страхом дивився на батька, який готовий був вистрілити в будь-яку мить.

– Батя, шо ти тут робиш? – вражено спитав він, зумівши себе опанувати.

– Заткнися! Я з тобою пізніше поговорю. Зараз мене цікавить Софія. Отже, ти вирішила втекти з баблом, не виконавши роботу, яку я тобі дав?

Софія мовчала, налякано дивлячись на вбивцю своєї матері і відчуваючи, що зараз нічого не зможе вдіяти. Ситуацію контролює Павло і, схоже, з цим доведеться змиритися.

– Відповідай, сучко! Ти вирішила мене кинути?!

– Ні, просто…

– Шо «просто»?! – Павло ледве тримав себе в руках. – Ти спочатку віддалася Денису, щоб він допоміг тобі!

– Це не правда! – втрутився хлопець.

– Замовкни, падло! Інакше я не подивлюся на те, що ти колись був моїм сином і вб’ю тебе як незграбного щеня! Як казав Тарас Бульба «Я тебе породив і я ж тебе знищу». От і не доводь і мене до таких рішучих дій, якщо хочеш жити.

Денис зціпенівши від жаху, дивився на жорсткого, холоднокровного без п’яти хвилин вбивцю (хоча, він і насправді вбивця), який колись був його батьком. Точно, був, а не є зараз ним. Софія сама була нажахана не менше за хлопця, а то й більше, не знаючи, що робити далі, а попри те, чудово розуміючи, що це вже точно кінець.

– Шмаркачі! Думали обвести мене навколо пальця. Та я ж вас наскрізь бачу. Я наперед знав, що ти допоможеш бабі втекти, тому і сховався тут, щоб вас підстерегти. Як бачите, я не помилився в своїх міркуваннях. Тепер вам обом за це доведеться заплатити.

– Ви мене вб’єте? – поставила Софія риторичне запитання, тремтячим голосом.

– Аякже.

– Я вас ненавиджу. Ви вбили мою матір чотири роки тому. Її звали Світлана. А ви, псих, її отруїли. Паскуда! Щоб ти здох!

Пауза.

До Павла дуже повільно доходить зміст сказаних слів.

– То ця шлюха була твоєю матір’ю? – він дико зареготав. – Ніколи б про таке не подумав. Вона давала мені коли я хотів. Я мав її в усіх позиціях. Ми трахалися як…

– Не смій говорити так про мою матір! Ти ж хворий на голову! Як ти взагалі смієш…

– Стули пельку, шлюха! Ти все одно зараз здохнеш! Все це мені остаточно набридло. – Павло наставив на неї пістолет. – Твоє життя вже завершилося!

Софія зрозуміла, що не зможе виконати свою місію. Павло, вбивця її матері в майбутньому стане ще більш кровожерливим вбивцею. І побачене майбутнє насправді вже починає реалізовуватися. Свідомість Софії охопила жахлива здогадка. Здогадка, яка повністю паралізовувала її здоровий глузд, затуманюючи його жахливою, трагічною картиною майбутнього, яке вже починалося. В очах Павла відображався її страх, страх загнаної в кут жертви. Дівчина зазирнула в очі смерті і відчула її подих: легкий та безмежний. Подих безконечності та спокою назавжди.

Софія пригадала, що вже була на межі смерті, привідкривала двері в інший світ, але мимоволі вимушена була повернутися назад. Вона дуже добре памятала, як хотіла повністю залишитися в іншому вимірі, відчути невагомість та відсутність жодних правил. Смерті дівчина не боялася, але її гнітили інші думки. Софія не хотіла, щоб майбутнє, що виникло у видінні матеріалізувалося у реальному світі в усіх найменших подробицях.

Всі думки про місію в цьому житті одночасно огорнули її, як сонце огортає небо помаранчевим маревом на світанку.

– Ні! – панічно вигукнула Софія крізь сльози. – Я не хочу помирати так! Не хочу. Я нічого вам не зробила… Смерть… Ти маніяк… Ти просто псих! Ні!

– Шо ти верзеш? Який ще маніяк? Ти ж під кайфом, дєтка!

Але страх холодком пройшовся по всьому його тілу, залишивши свій слід в свідомості.

– Не вбивай… Я повинна зупинити тебе! Ти не станеш маніяком…

– Досить нести дурниці. Здихай, відьмо!

Він натиснув на гачок.

Пролунав постріл.

Після чого,

(СТОП-КАДР)

час наче зупинився і всі дії почали рухатися окремими картинками, а не єдиним цілим. В одну мить у дівчини з’явилося панорамне бачення, ніби вона бачила все, що відбувається навколо неї на всі триста шістдесят градусів. Куля дуже повільно рухалася в її бік, здавалося, що вона зможе уникнути фатальної пострілу. Але панорамне бачення зникло і повернулася дійсна, сурова, страшна і правдива реальність: куля влучила в груди Софії і нещасна дівчина впала на підлогу. Різка, пекуча і майже невиносна біль швидко виникла у легенях і дівчина почала задихатися.

Свідомість буквально за кілька секунд погасла і весь реальний світ, що її оточував перетворився в Безконечність, в Ніщо, в Абсолют, в темну безодню, що лякала своєю невідомістю та загадковістю.

– Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – розпачливо вигукнув Денис. – Шоб ти здох! ПАСКУДА! НАВОЛОЧ!!!

Його трясло від люті і він готовий був кинутися на батька.

Павло лише посміхнувся у відповідь.

– Прощай! – тільки і сказав він, і кинувся тікати по підземному проходу до виходу.

Денис мовчки стояв над закривавленим тілом Софії хвилин п’ять. Аж поки їх не знайшли оперативники, озброєні до зубів.

Розділ XIV
Вибір майбутнього

1

Олег з людьми допомогли підняти поранене, майже не живе тіло Софії. Вона сама втратила свідомість і дуже багато крові. Окрім оперативників, до дівчини підішли Василь та Мирослав. Денис був весь нервовим і трясся від страху, що полонив увесь його здоровий глузд.

– Ні! – панічно заволав Василь, побачивши таку жахливу картину. – Софія! Господи, тільки не це! Софія, ні! НІ! НЕ ПОМИРА-А-А-А-А-А-Й!!!

– Що з Софією? Куди потрапила куля? – важко дихаючи спитав Олег, який єдиний більш-менш зберігав холоднокровність в такій критичній і навіть смертельній ситуації.

– Боже, моя донька мертва! Софія-Я-Я-Я-Я! – безпорадно вигукнув Василь і нахилився до неживого повністю закривавленого тіла. Куля потрапила в легені і навколо них було величезна червона пляма, що швидко збільшувалася у діаметрі із геометричною прогресією, як збільшується капля олії на сковороді, коли розтікається по ній. – За що тебе вбили ці виродки! Я ЇХ В ГІМНО РОЗТОПЧУ! ЩОБ ВИ ЗДОХЛИ СУКИ!!! Я ВАС НЕНАВИДЖУ!!! А-А-А-А-А!!!

Василь почав голосно ридати.

– Заспокойся. Пульс є?

Не чує.

Левицький сам нахилився до дівчини і спробував намацати пульс – немає.

– Чорт! Дідько лисий! – сказав він. – Здається вона не дихає! Треба викликати швидку.

Василь не чув його, а продовжував далі ридати, падаючи на землю. Лише Мирослав перебував у такому апатичному шоковому стані, ще не зовсім зрозумівши, що тут відбувається. Він мовчки дивився на цю трагедію, як сторонній глядач, що дивиться кіно, де когось вбили і відноситься до цього нейтрально, відсторонено.

2

Волкову пощастило втекти через підземний хід і зараз він вже їхав на авто подалі від того місця. Перший раз в житті він

(смерть)

хвилювався. Правда, це його трохи здивувало, адже весь цей час він завжди був холоднокровним. А зараз вистріливши в Софію він чомусь переймався цим. Здавалося, навпаки, настрій повинен бути чудовим. Павло вбив дівчину, викрутився з цієї історії, та ще й прихопив кейс з мільйонами доларів. Що може бути краще? Але

(Я повинна зупинити тебе! Ти не станеш маніяком!)

(перестань думати про дурниці!)

треба було ще заїхати до Ані і вмовити її поїхати в США. Навряд чи дружина відмовиться від заможного життя за кордоном.

Ситуація схоже під контролем. Всіх піймали і я залишився один. Не треба ні з ким ділитися баблом. Це чудово!

Він посміхнувся сам собі і задоволений поїхав далі. Десь в глибині підсвідомості

(ти маніяк… Ти просто псих!)

Павло відчував, що йому щось може загрожувати. Але він на це зовсім не зважав.

Але дарма не зважав.

Жереб його долі вже було кинуто.

І майбутнє було не дуже хорошим.

Навпаки – майбутнє туманне, страшне і досить трагічне.

3

В момент пострілу, Софія відчула гострий, пекучий, страшенний біль і сприйняття світу почалось швидко змінюватися, як того разу, під час влучення в неї блискавки. Власне, весь світ почав осипатися на уламки, друзки, відкриваючи перед нею інший світ, який не піддавався жодній інтерпретації чи розумінню, світ, де вона вже була в гостях одного разу і, схоже, цього разу залишиться в ньому надовго. Світ, в якому Софії дуже сподобалося знаходитися і в якому вона хотіла страшенно опинитися знову, відчути усе сприйняття іншого виміру, розкрити всі секрети потойбічного життя і існувати вічно в Абсолюті. Назавжди.

(Лише на мить Софія згадала, що не виконала місію в цьому житті. Вона не встигла зупинити Павла і він ставши маніяком зробить те, що написане у майбутньому. Дівчина пізно зрозуміла, що не змогла справитися з роллю месії, а тому не гідна існувати на цій планеті).

Гострий біль у грудях був нестерпним, але він тривав недовго. Зовсім скоро виникло таке психоделічне відчуття зміненого стану свідомості, дещо наркотичне, відчуття безмежного спокою, наче весь час зупинився і настала абсолютна тиша; відчуття блаженства, тепла і феноменальної сили, коли Софія відчула невагомість; відчуття безконечності самого Всесвіту, безсмертя, всемудрості і всемогутньості. А потім, вона вилетіла з власного тіла, піднявшись над землею, відчуваючи чергову хвилю ейфорії і екзальтаційного захоплення від безграничних можливостей трансендентації. Літаючи над власним тілом, дівчина спостерігала, як лікарі поклали її на ноші і занесли у «швидку» допомогу. Василь настояв на тому, щоб їхати в лікарню разом з ними.

– Я не можу залишитися без доньки, – твердо сказав він. – Я їду з вами.

Лікар щось хотів сказати, але потім передумав і не став заперечувати, побачивши, в якому стані знаходиться батько нещасної дівчини.

Тому, Василь відразу сів у «швидку», яка швидко помчала по асфальту, ввімкнувши сирену.

Медсестра схилилася над тілом дівчини, роблячи з нею якісь маніпуляції.

– Ми її втрачаємо! Падає пульс!

Почалася справжня паніка серед медиків, вони робили все, що було в межах їх можливостей, та навіть поза межами. Всі заметушилися над нею, а Софія зверху за цим спостерігала, аж поки все не стало темним і вона остаточно не розчинилася у Всесвіті, як капля води розчиняється в безмежних водах океану.

4

В лікарні відразу поклали Софію на операційний стіл і, власне, почали робити операцію. Усі зусилля лікарів, навіть найдосвідченіших фахівців поки що не допомагали, а критичний стан дівчини наближався до смерті.

Василь сидів в коридорі, втомлений, замучений і страшенно розстроєний, що його дочка вже другий раз балансує між життям і смертю. І цього разу, схоже, шанси на повернення Софії до життя мінімальні або взагалі немає шансів.

Люди дуже рідко повертаються з того світу до життя, а якщо це раз і трапилося таке чудо, то вдруге не варто на це сподіватися. Цей факт ще більше пригнічував Василя і в нього самого згасало, як полум’я вогню під час зливи бажання жити далі. Надія, як останні жаринки вогню, що сиротливо жевріли на вологій землі, повільно танула в повітрі.

– Як там Софія?

Василь настільки поринув в свої думки, що не помітив Мирослава, який сів поруч з ним, тому, від несподіванки аж підскочив і здивовано подивився на юнака.

– Це я, Мирослав. Я не можу чекати, тому вирішив все дізнатися.

– Господи, як ти мене налякав!

– Вибачте… – і після деякої паузи: – Як там Софія?

– Дуже погано. Ймовірність дуже невелика, що лікарі зможуть її урятувати.

Мирослав відчув, що звичайний світ для нього починає розсипатися на шматки, відкриваючи свою справжню сутність і дійсну реальність, яку він не хотів бачити. І ця реальність була страшніше за всі жахи разом узяті, що він колись відчував.

– Що, настільки все погано?

– Так. Немає майже жодної надії… У неї зупинилося серце і лікарі намагаються її повернути, але…

– Що нам робити? – панічно запитав Мирослав.

– Нічого. Тільки чекати. Єдине, що я знаю, так це те, що в Софійки важке поранення в легені. Лікар сказав, що з таким пораненням вона довго не протягне. А шанс на порятунок один на тисячу. Софія – це єдине, що в мене залишилося і я не хочу її втратити. Вона для мене більше ніж життя.

– Для мене Софія теж дуже важлива, – погодився Мирослав. – Більше, ніж життя.

Тебе з Софією тримає лише юнацька закоханість, яка швидко минає. А я виховую доньку вісімнадцять років. Я її батько! Це різні речі.

Вони мовчки сиділи, аж поки з палати не вийшов лікар-хірург, в білому халаті із втомленим обличчям.

– Докторе, як вона? – схвильовано спитав Василь, не відводячи очей від лікаря.

Той винувато опустив очі вниз.

– Мені дуже шкода, але ми не змогли повернути вашу доньку до життя, – повідомив він сухим офіційним і без емоційним тоном, яким лікарі завжди повідомляють сумні звістки, адже, якщо лікар особисто буде переживати за смерть кожного пацієнта, то і сам довго не протягне.

– Ні! – не повірив він. – Вона жива!

– Я співчуваю вам, але Софія померла. Ми зробили все можливе. З такою вогнепальною раною більшість пацієнтів помирають відразу.

– О, ні! – Василь ледве стримував себе, щоб не розплакатися в коридорі. – Моя Софійка! Моя бідна дитина! Чому ви її не врятували?! – він схватив лікаря за рукав халату. – Скажіть, чому ви дали їй померти?! Що ви за звір страшний?!

Лікар жалісно із співчуттям на нього подивився.

– Заспокойтеся, прошу вас. Я розумію ваше горе, але з цим нічого не поробиш. Якщо я можу вам хоч чимось допомогти…

Застрельте мене! Або дайте зброю, щоб я сам це зробив.

Це була перша думка в його голові і він би нею неодмінно скористався. Скористався, якби був сам без лікаря і Мирослава. І якби в нього була зброя. Але Василь не мав зброї – ось у чому річ.

Раптом Василь усвідомив, що все ще тримає міцно доктора за руку від хвилювання і такої трагічної новини.

– Не треба… вибачте… – він відпустив руку лікаря. – Я… я можу побачити Софію?

– Звичайно.

Позаду почулося голосне ридання Мирослава, який ніяк не хотів змиритися із неминучою смертю Софії. Адже з такою страшною, дуже трагічною звісткою змиритися було дуже важко.

5

Павло зупинив «Сітроєн» біля свого будинку, в якому вже не був три місяці. Каплі дощу барабанили по лобовому склу машини і падали на мокру землю. Він вийшов з авто і зупинився лише на веранді біля дверей. На дзвінок двері відчинила його дружина Аня, яка зовсім не здивувалася, побачивши чоловіка. Здається, її вже ніщо не могло здивувати після того, як вона дізналася правду про справжню «професію» Павла.

– Чого це тебе принесло?

– Хочу тобі дещо запропонувати.

– В мене немає бажання з тобою говорити.

Але Павло мовчки зайшов в будинок і пройшов у вітальню, поки зручно не вмостився у крісло. Рукою він намацав у кишені пачку «Парламент» і витяг останню сигарету. Припалив і почав затягуватися. В кімнаті запахло тютюновим димом.

– Як це розуміти? – спитала Аня. – Ти палиш в кімнаті?

Павло байдуже подивився на дружину крізь туман диму.

– Як хочеш, так і розумій. Це – мій дім. Я збираюся в Америку… От прийшов забрати деякі речі.

– Давай, бери речі і вали звідси.

– Шо ти разкрічалась. Я ж тіпа хочу тобі запропонувати Америку. Там заможне життя. Там цивілізація, не те шо у нас тут хохляндія.

– От і валі туда. Я не поїду з тобою… Ці мєнти мене вже дістали. Постійно допитують, тебе шукають.

– Мене? – Павло черговий раз затягнувся і з кінчика сигарети посипався попіл у тарілку, що він обачливо підставив замість попільнички. – Хай шукають, казли. Мене це не гребе. Завтра я вже в штатах буду.

– А Денис? – спитала Аня. – Як він буде жити без бабла?

– Ха! Обісреться! Хай сам заробляє лаве. Я більше не хочу бачить цього сучого сина.

Павло викинув бичок у смітник і зайшов в свій кабінет, щоб забрати деякі речі. Вже через п’ять хвилин, він вийшов з чорною сумкою в руці.

– Вже йдеш? – Аня сумно дивилася на свого чоловіка.

– Йду.

– Паша, зачекай.

– Ну шо? – він невдоволено озирнувся.

– Хоч би попрощався…

– Ну, бувай… – він нахилився і обережно торкнувся вустами її вуст, які були холодними і непривітними. – Для мене почнеться нове життя.

– Надовго? – спитала дружина.

– Назавжди.

6

Точно так несподівано, як стало темно, несподівано виникло дуже яскраве світло і Софія збагнула, що знову потрапила Сюди. Отже, знову той самий тунель і знову баланс між життям і смертю. Правда цього разу, перед нею простягався безконечний простір білого світла, що сліпив їй очі. Дівчина почувала себе не дуже впевнено, адже відчуття були зовсім іншими. Першого разу, вона хотіла

(злитися зі Світлом в одне єдине ціле)

залишитися тут. Назавжди. А цього разу, в неї виникав певний страх і бажання повернутися назад. З кожною секундою це бажання лише збільшувалося, наближаючись до критичної межі.

[Де я? Що зі мною відбувається?]

Ці слова ехом пролунали кілька разів, як в тунелі. Спочатку її питання залишалося без відповіді. Софія навіть злякалася, що буде тут вічно існувати і не зможе повернутися назад. Раптом перед нею виник високий незнайомець в світлому костюмі, із білим капелюхом, що налізав на очі, які світилися, наче ліхтарик. Тінь від капелюха, що падала вниз, повністю затемнювала риси незнайомця, що робило його особистість ще більш містичнішою та загадковішою.

[ТИ ПОМЕРЛА, СОФІЯ.]

[Ні, цього не може бути. Це лише сон.]

[ЦЕ – КІНЕЦЬ ТВОГО ЖИТТЯ.]

Дівчина стала перед цим незнайомим чоловіком, не знаючи хто він такий і що він хоче від неї. Невже це і є СМЕРТЬ?

[Але чому? Чому я так несподівано померла? Що я зробила такого поганого? Чому знову я опинилася тут???]

[ЦЕ НЕМИНУЧЕ ЯВИЩЕ І ВОНО РАНО ЧИ ПІЗНО ВІДБУВАЄТЬСЯ З УСІМА. ТИ НЕ Є ВИКЛЮЧЕННЯМ.]

Софія і досі відмовлялася в це вірити, трактуючи це як безглуздий сон. Проте, всі думки відразу лунали в голос, на невербальному рівні.

[Чому така несправедливість? Я робила добро останнім часом. Моя телепатія тільки принесла одні неприємності. Я зовсім не хотіла цей дар, який приніс тільки трагедію!]

[НЕ МОЖНА ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД ТОГО, ЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ. КОЖНІЙ ЛЮДИНІ ДАЄТЬСЯ В ЦЬОМУ ЖИТТІ ВИПРОБОВУВАННЯ. І КОЛИ ВОНА ЇХ ВСІ ПРОХОДИТЬ, ТО МІСІЯ В НЕЇ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ. ВІДПОВІДНО, ТРЕБА ПЕРЕХОДИТИ НА ІНШИЙ РІВЕНЬ. НА ВСЕ ІСНУЄ СВІЙ ЧАС.]

[Це несправедливо! Я пішла з цього світу, залишивши там батька і свого хлопця Мирослава. Як вони будуть без мене?! І там залишився жорсткий вбивця моєї матері. Це він мене вбив!]

[СОФІЯ, ПРИЙШОВ ЧАС ЗРОБИТИ ВИБІР!]

[Який вибір?]

[ЩО ДЛЯ ТЕБЕ ВАЖЛИВІШЕ: ТВОЄ ВЛАСНЕ ЖИТТЯ АБО ЖИТТЯ ДЕСЯТКІВ ЛЮДЕЙ, ЩО МОЖУТЬ ЗАГИНУТИ?]

Вона майже не вагалася перед вибором.

[Звісно, власне життя дорожче понад усяку ціну. Я не несу відповідальність за інших людей. А я вже не зможу нічого вдіяти, опинившись Тут.]

[БАЧИШ, ТИ НЕ МОЖЕШ ЗРОБИТИ ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР І ВІДМОВИТИСЯ ВІД ВСЬОГО, ЩО ТЯГНЕ ТЕБЕ НАЗАД. ТИ САМА ХОДИШ ПО ЛАБІРИНТУ І НЕ МОЖЕШ ЗНАЙТИ З НЬОГО ВИХІД. АЛЕ ВИХІД Є. ВИХІД – ЦЕ ЗНАЙТИ ПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ І ЙТИ З НИМ ДО КІНЦЯ. УСВІДОМ, ЯКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТИ НЕСЕШ, ПОБАЧИВШИ МАЙБУТНЄ.]

[Майбутнє, пов’язане з Волковим? Я не несу відповідальність за це. Може це видіння черговий глюк. Я залишаюся в стороні.]

[В ТЕБЕ Є ВИБІР ВСЕ ЗАЛИШИТИ, ЯК Є І ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЖИТТЯ. ПАВЛО ЗАЛИШИТЬСЯ ЖИВИМ І ПОЧНЕ РОБИТИ СВОЮ СПРАВУ. АБО ЖЕРТВУЙ СВОЇМ ЖИТТЯМ, ЩОБ ПАВЛО ПОМЕР. ТОДІ ТИ ВРЯТУЄШ ДЕСЯТКИ ЛЮДЕЙ І НЕ СТАНЕШ ІНВАЛІДОМ.]

Софія довго мовчала, бо не знала, що вибирати. З таким важким випробовуванням вона зіткнулася вперше і, можливо, востаннє.

[А якщо я повернуся до життя і знищу Павла? Існує така ймовірність?]

[ТИ ЗНАЄШ, ЧИМ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ ОБЕРНЕТЬСЯ. ПОСТРІЛ Є ПРИЧИНОЮ ТВОЄЇ ІНВАЛІДНОСТІ.]

[А хіба не можна змінити майбутнє? Якщо я володію даром передбачати подій, то можу їх змінити.]

[МАЙБУТНЄ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ТВОГО ВИБОРУ. АЛЕ ТИ І САМА ДОБРЕ ЗНАЄШ, ЯКИЙ БУДЕ ТВІЙ ВИБІР.]

[Хто ти такий?]

[Я ТОЙ, КИМ ТИ ХОЧЕШ МЕНЕ БАЧИТИ.]

[Але я все одно не розумію хто…]

[СОФІЯ ЗРОБИ ВИБІР. ПРОСТО ЗРОБИ ЦЕ.]

[Я не знаю, який вибір зробити.]

Софія була геть розгубленою, трохи стривоженою, відчуваючи, що така важка дилема призведе до тяжких наслідків. Нічого розумного в голову зовсім не приходило. Вона не хотіла робити цей вибір, який виник несподівано, проте у неї не було іншого варіанту. Її поставили перед фактом і все.

[ВИБИРАЙ, ПОКИ НЕ ПІЗНО. ТИ НЕ ЗМОЖЕШ ДОВГО ЗНАХОДИТИСЯ В ТРАНЗИТНІЙ ЗОНІ, ІНАКШЕ СТАНЕТЬСЯ ЩОСЬ ЖАХЛИВЕ ТА НЕМИНУЧЕ. СПРАВА ВІД МЕНЕ ЗНАХОДЯТЬСЯ ДВЕРІ, ЩО ВЕДУТЬ ДО ТВОГО ЖИТТЯ. А ЗЛІВА – ДВЕРІ ДО НОВОГО СВІТУ.]

[Але ж несправедливо мене ставити перед таким жахливим майбутнім. Чому? Чому я? Я вимагаю пояснень!]

[ПОЯСНЕННЯ БУДУТЬ, КОЛИ ТИ ЗРОБИШ ВИБІР. УСІ ПОМИРАЮТЬ З ЧАСОМ. І СМЕРТЬ – ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ, А ПРОДОВЖЕННЯ ГРИ НА ІНШОМУ РІВНІ. ТИ ОБРАНА, ОСОБЛИВА ДІВЧИНА. І ТЕБЕ ЧЕКАЮТЬ БІЛЬШ МАСШТАБНІ ЗАДАЧІ У ВСЕСВІТІ. АЛЕ МИ ПОГОВОРИМО ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ТИ ЗРОБИШ ВИБІР.]

Незнайомець несподівано зник.

[Стривай! Де ти дівся?]

Відповіді вже не було. Власне, на це більше не слід було розраховувати. Тепер все залежало тільки від неї самої. Лише усвідомлений вибір може їй допомогти в існуванні.

7

Софія залишилася сама між двома світами, між двома складними варіантами, кожен з яких раз і назавжди змінить її існування. Вона подивилася на обидві двері, вагаючись перед правильним рішенням. До звичного життя, як і минулого разу зовсім не хотілося повертатися, а, навпаки в інший світ Софія прагнула потрапити понад усе. Це був таємничий невідомий світ гармонії, світ безконечного існування.

Дівчина направилася до дверей в потойбічне життя і зупинилася. Це була складна дилема, як в «Матриці» Нео треба було вибрати дві пігулки: синю – звичайний буденний та реальний світ або червону – вимір нових можливостей, які безграничні. Герой фільму скуштував червону пігулку і це був його вибір. Але внутрішній голос Софії порадив не йти в потойбічне життя. Дійсно, в неї така унікальна можливість добровільно вмерти або повернутися до життя. Більшість людей позбавлені такого вибору, вони відразу відправляються на той світ. А в неї є можливість вдруге народитися для життя. Вона ще встигне повернутися в інший рівень. Правда, таке життя, яке їй показали, Софія також не хоче проживати. Краще вже залишитися тут назавжди.

Перш ніж вона прийняла остаточне рішення, перед нею виникла картина майбутнього.

Павло Волков повільно їде на авто. Він задоволений тутешнім становищем і перспективою на подальше майбутнє. Але

(Я ПОВИННА ЗУПИНИТИ ТЕБЕ! ТИ НЕ СТАНЕШ МАНІЯКОМ! Я ПОВИННА ЗУПИНИТИ ТЕБЕ! ТИ НЕ СТАНЕШ МАНІЯКОМ!)

так не судилося статися. Він дістає чергову сигарету і запалює. Трохи відволікшись, Волков бачить

(Я ПОВИННА ЗУПИНИТИ ТЕБЕ! ТИ НЕ СТАНЕШ МАНІЯКОМ!)

темряву… Свідомість його починає повільно видозмінюватися, трансформуватися в щось невідоме, загадкове, таке паранормальне, що не піддається жодній інтерпретації. Він ще раз затягується і раптом в нього виникає сильний серцевий біль. Від несподіванки, Волков зачіпляє рукою кермо і некероване авто з шаленою швидкістю летить вниз у прірву…

Тепер Софія, побачивши майбутнє (смерть Павла Волкова, а отже і її власна смерть), зрозуміла, що точно померла. Адже той незнайомець правий: побачене майбутнє, вже запрограмоване у реальність, а тому, його вже ніяк не можна зупинити, чи змінити, поки воно не реалізується. Дівчині доведеться змиритися з цим і йти до кінця. До якого кінця, якщо це вже і так кінець? А як же бути Мирославу, її батьку, які залишилися там і чекають на неї? Вже ніяк. Наврядчи вдасться повернутися назад після всього побаченого та пережитого. Тим паче, вона не хоче повертатися у світ матеріальних цінностей. А випадковістю такі події назвати не можливо. Повернувшись до життя, Софія стане інвалідом і буде відчувати страшенну провину за смерть десятків людей. Вона не з може з цим жити далі.