Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

– Але ж, Мариню, – обурюється Зоня, – це ж не буде елегантно. Хай уже Мариня краще не втручається до цієї справи… Я сама знаю, як треба. Я ж долучаю метрику до прохання. Власне, що не треба нічого просити… а навпаки… зберігати гідну, як годиться доньці отця Річинського, форму… Я заадресую тільки до власних рук куратора, а він уже, хай Мариня не журиться, зрозуміє, в чому справа… Треба зберігати елегантну форму. Розуміє Мариня? Таж то пан з панів, Мариню.

Мариня біжить до крамнички і приносить зразу ж аж сім аркушів паперу. Ще тільки лінійчик, ручка і чорнило. Де ручка? Скільки ж тих ручок у хаті було. Де ж вони поділись тепер усі? Знаходиться нарешті якась ручка, але перо негодяще. Мариня біжить до крамнички за пером. Приносить їх цілу дюжину різних.

– Паннунцю, ануко, беріть оце золоте…

Вона хукає на щастя на перо, але Зоня не хоче скористати з цього щастедайного пера, бо вона пише тільки «рондовим».

– Хукніть на це, Мариню, – напівжартом-напівпереконано підсуває Марині перо «рондо».

Зоня встромлює перо в чорнильницю, аби наперед випробувати, і з досадою відкидає його. В чорнильниці не чорнило, а чорнильний мармелад.

– Висохло, – констатує Мариня.

Чорнило в хаті висохло! Скільки то вже часу, гей, люди, ніхто не писав у цьому домі?

Нарешті, щоб не бігати втретє до крамнички, позичають у Мажарина вічне перо. При цій нагоді виясняється справа зимового опалення. Виходить, Олена мала рацію. Доктор Мажарин не вважає і не вважав ніколи, що він наймав кімнату з опаленням. Просто не посмів турбувати пань, щоб зайнятись цим, а сам, як чужий у містечку, не знає де дістати рубані дрова. Поки що дає Марині п'ятнадцять злотих і просить, щоб вона зайнялася цим ділом.

П'ятнадцять злотих! Три срібних п'ятки лежать на столі, і сам їх вигляд справляє вже приємність, хоч призначення їх заздалегідь відоме.

Нарешті прохання – після кількох редакцій і коректур – готове.

– Сьогодні вже запізно, – каже Зоня, – а завтра з самого ранку піду до магістрату за свідоцтвом про здоров'я і сама віднесу його на пошту…

– Ей, ще аж до завтра чекати? – стурбувалась Мариня. – Я б радесенька вже з ним полетіти на пошту… Таж то кожна днина дорога…

Зоня бере одну п'ятку зі столу і передає Марині.

– Хай Мариня купить булок, півфунта шинки, цеголку масла, п'ятнадцять дека шоколадних помадок, – я плачу сьогодні вечерю!

– Дитинко, – дуже скромно відгукнулась Олена, рада в душі, що в Зоні бодай раз дало знати себе добре серце, – таж то не наші гроші.

– Але ж, мамо! Тепер, гадаю, я можу дозволити собі цю дрібничку! Хай Мариня не вагається… я відповідаю за гроші пана Мажарина!

І коли ввечері вся сім'я сидить за столом і смакує булку з маслом та шинкою, почувають усі, що Славі, наприклад, трохи смішно від цього, що світ був би значно кращим, коли б усім було дано змогу, замість картоплі в лушпинні, споживати булочку з маслом.

Слава по своїй простоті висловила цю думку вголос.

На це сказала їй Оля:

– Мені здається, що ти маєш рацію. Коли подивимось позад себе, в історію, то всі соціальні реформи, всі світові війни і революції крутяться головне коло цього питання.

Після вечері, коли те, що так радувало очі і підносило настрій, було поховано у шлунку, Зоню охопили сумніви: чи той Вацик захоче зважити на дочку померлого приятеля? Чи покійний татко справді дружив з ним, чи тільки… сфантазував собі цю приязнь, як багато чого іншого?

– Чого ти так задумалась, Зонцю? – спитала невпевнено Олена з забобонним трепетом у серці, щоб усі ці мрії, що так підбадьорили її серце, не щезнули, як мильна банька.

Замість Зоні відповіла Мариня, що саме збирала посуд зі столу:

– Або то, прошу їмосці, нема ж над чим роздумувати? А в котрім-то селі буде посада? Чи далеко від станції? А чи добрі люди? А чи директор якийсь людський? А чи школа відповідна? А чи свій парох, чи тільки доїжджий? Таж то голова може розтріснутись від думок, а їмосць питають, мов дитина.

Юлько Скиба і Дувід Таненбрух були суджені в останньому великому збірному процесі комуністів Покуття.

Сліпий випадок охоронив Бронка від арешту.

Спалах інстинктивної короткої радості від того, що його обійшла біда, скорю поступився довготривалому, з неприємним осадком почуттю нез’ясованої провини перед засудженими товаришами. І ось тепер Юлько Скиба і Дувід Таненбрух повернулися знову в Наше.

Дувід і Юлько, різні по натурі й темпераменту, не особливо заприязнені до свого ув'язнення, тепер майже не розлучалися. Засвоївши одні й ті самі, породжені однаковим способом життя, прийоми мислення, своєрідну настороженість до людей на волі (незалежно від ролі у їхньому житті), до того ж тюремний жаргон, вони уподібнилися, мов ті сіамські близнюки.

Борис Каминецький сказав Бронкові наче жартома:

– Ти слухай, тобі не здається, що нашим кримінальникам вдарило кадило в ніс? А ти знаєш, таке може бути. Я знав одну попадю на Поділлі. – Згадавши свою сторону, Борис уже не міг стриматись. – Ах, Поділля! Я не буду я, коли не потягну тебе колись у ті сторони. Сонце там, я вже говорив тобі, скривається поволеньки, на очах сідає за обрій, ніби потопає…

– А як же то з попадею було?

– Ага, попадя. Хотіла баба руки накласти на себе, бо піп – ти чуєш – не цілував її так палко, як колись у молодості.

– А при чому тут Юлько з Дувідом?

– Та вони самі ні при чому. Як кажуть, неправий ведмідь, що корову з'їв, – неправа корова, що в ліс пішла. Вони не винні, то ми… Пощо було улаштовувати їм ті вар'ятські овації? Вийшли хлопці з тюрми, то й добре, що вийшли з цілими ребрами та неповідбиваними печінками. А фіміам їм курити за що? То що – дивниця, що комуністів садять? Та була б більша дивниця, коли б комуністи в тюрмі не сиділи. Хіба не так? Ти, Броник, раз чи двічі сидів?

– Раз, – не без сорому признався Бронко.

– Нічого, ще посидиш, – підбадьорив його Каминецький. – Не журися. Це тебе не мине. Але одне пам'ятай, що це, хлопче, не героїка, а служба. Ти, чуєш мене, слухай!

Бронко признав рацію Борисову. Може, й справді не треба було аж подію робити з такого повсякденного явища, як повернення товаришів з тюрми. Легко сказати?

Он Юлько – як він змінився за ці роки. Мертві (хоч і природні), без полиску зуби і жовтава, дрябла, як дамська лайкова рукавичка, шкіра аж ніяк не в'язалися у пам'яті з образом «симпатичного блондина», як звали колись Скибу дівчата.

Поза тим він лишився і далі таким же рухливим і дотепним, як колись, тільки з тією різницею, що рухливості було трішки-трішки забагато.

Натомість Дувід майже не змінився. Був, як і колись, рудий, пишноволосий, довготелесий, з рухливими, наполошеними очима. Нічого з цих зовнішніх прикмет не убуло йому.

Непропорційно довга, колінцем надломлена посередині шия ніби відставала трохи від тулуба вбік. І тому на перший погляд голова здавалася настромленою на палю.

– Де ти працюєш, Дувід? – досить недоречно запитав його Бронко.

Дувід за професією муляр. Бронко, що залишився на волі, повинен був знати, що тепер панує застій у будівництві.

– Що значить, де я працюю? Де я можу працювати? Я цікавий знати, хто тепер будується? Виділи-сьте його! Може, ти знаєш, хто тепер ставить хату, то мені скажи, а я попрошуся до нього на роботу за один кокс [41]41
  Хліб (злодійський жаргон).


[Закрыть]. Я працюю! Я чекаю, коли в мого сусіда комин розвалиться. Але я не люблю бути песимістом, – чи не так, Броник? Ти не віриш мені? А якби я тобі сказав, що хочу оженитись? Ну, то що? Чого закліпав очима? Може, знаєш яку алі-бабу? [42]42
  Дамочку.


[Закрыть]Що тут може бути дивного?

Броникові було не так дивно, як досадно. Зачепила його легковажність, з якою Дувід заговорив про одруження.

– Ну, дивись на нього, чого ти замислився? Броник, женитися збираюся я, а не ти! Ти хочеш знати, що я собі думаю? Сказати тобі? А може, я собі думаю, що коли мене знову запакують в цюпу [43]43
  Тюрму.


[Закрыть], то якась бідна дівчина матиме кусок хліба. Ви чуєте, Каминецький, що мені говорить моя мама? «Що таке – каже моя мама, – ти її знаєш, Броник, правда? – як ти сидів у криміналі, то ти більше заробляв, як тепер. Тебе не було, – каже моя мама, – я плакала, але я більше отримувала на хату, ніж при тобі». Ви чуєте, Каминецький, як працює червона поміч?

– Ви ідіот, Дувід, – замахнувся вдарити його по носі Юлько Скиба, але той подав голову назад. – А як та бідна дівчина, яку ви збираєтесь ущасливити, залишиться після вас з купою бенькартів? [44]44
  Байстрюків (з пол.).


[Закрыть]То як? Червона поміч має годувати весь ваш хайдер? Ви шукаєте легкого фарту? [45]45
  Щастя (злодійський жаргон).


[Закрыть]

Різниця поміж ними була й та, що Дувід жив при рідні, тобто з мамою і сестрою-кравчинею, а Юлько відрікся батька і тинявся по чужих хатах. Останньо жив кутом у вдовиці-девотки [46]46
  Ханжі (з пол.).


[Закрыть].

Побожна вдовиця, знаючи про те, що Скиба сидів за безбожний комунізм, взяла його до себе на квартиру з богоугодним наміром навернути заблукану душечку на путь істини.

Скиба піджартовував собі, що його господині ще бракує декілька очок, щоб напевняка попасти в рай. Його навернення в лоно католицької церкви мало запевнити пані Флорі вільний вступ крізь небесну браму.

Сам Юлько вважав себе революціонером-професіоналом з вузькою спеціальністю пропагандиста. За пропаганду марксистських ідей (хлопці умудрялись кишенькове видання «Капіталу» Маркса втискати у обкладинки молитовників і «молились» з них під час богослужінь чи нудних реколекцій) Юлька вигнали з шостої гімназійної.

Дуже можливо, що коли б при допиті у дирекції він був виявив більше скрухи, то, посилаючись на недозрілий вік, його залишили б у школі, відповідно покаравши. На жаль, як сказав директор, «учень не проявив доброї волі в тому напрямі». Проте, зважаючи на розпач і мольби батька, нижчого поштового службовця, Юлькові не видали жовтого білета. Його прогнали тільки з однієї гімназії, а всі інші стояли ще отвором перед ним.

Батько, бажаючи ізолювати сина від згубних впливів комуністичної ідеології, що знайшла своїх визнавців навіть у такому тихому містечку, як Наше, прилаштував сина в гімназію в далекому бойківському Самборі. Нові обставини, як гадав він, нові люди позитивно вплинуть на хлопчиська, бо Юлько переходив з класу в клас без поправки, при відмінній оцінці з науки релігії і поведінки.

І правда. Юлько закінчив гімназію, здав на атестат зрілості, а по канікулах вписався на юридичний факультет Львівського університету.

Юриспруденцію, чи то пак право, як говорилось тоді в Галичині, обрав молодий Скиба тому, що був це єдиний факультет, який можна було, по суті, кінчати заочно, тобто з'являтися в університет тільки на семінари.

Та заспокоєння батькове щодо долі сина було передчасним. За поширення антидержавної (читай – комуністичної) літератури Юлька виключили з другого курсу університету. Явних доказів провини за Юльком не було, тому справа не дійшла до суду, але з університету все ж таки відчислили.

Син намагався вмовити батька, що він богові духа винний. В університеті в'їлися на нього за те, що він виступив на семінарі з критикою церковного права. Батько вірив і не вірив. Одне знав певно, що не бути йому батьком адвоката.

А далі що? Чей же недопустима річ, щоб здоровий хлопчисько сидів батькові на карку і тільки б у нього до чиніння, що поширювати комуністичну літературу.

Після розширеної родинної наради (приїхав тіточний жінчин брат із Львова) було вирішено, що найкраще для блудного сина, коли примістять його продавцем, чи то пак суб'єктом, у католицькій книгарні «Наш дзвін». Причому враховано й ту обставину, що якраз у цій книгарні рух невеликий, так що студент-невдаха зможе знічев'я і яку побожну книгу прочитати, що буде йому тільки на користь.

Супроти такої перспективи старий Скиба знову вдарився в оптимізм: добре, що добре кінчається.

Цим разом добро потривало неповних три роки. Старий Скиба дякував господові, що нарешті син врозумився і… зліз йому з шиї.

Воно-то так, що адвокат то не купець, але краще побожний суб'єкт, ніж безбожний меценас.

Все, здавалося, йшло тихо-мирно, коли раптом нагрянула поліція з тайняками на «Наш дзвін», замкнула вхід, спустила штори, і почався обшук.

Одне слово, Юлька заарештували з місця, але цим разом до особи заарештованого доєднався ще плік речових доказів. Марною потіхою був для старого факт, що разом з Юльком сіло в тюрму тоді кільканадцять хлопців з Нашівщини.

Як виявилося на процесі, Юлько зробив з «Нашого дзвона» експедитуру комуністичної літератури, яка в обкладинках молитовників і житій святих розсилалася у всі кінці східних окраїн Польщі.

Спокійному, добродушному Скибі (якого зрештою всі в Нашому знають) цим разом урвався терпець.

Батько відрікся сина.

Певно, не прилюдно, не через газету, як то практикували інші батьки з непоправними дітьми, але отак в родинному колі заявив, що відтепер не хоче бачити того лайдака на очі. Хай батяр [47]47
  Босяк.


[Закрыть]робить тепер, що сам хоче, коли не хотів слухатися батька.

Так хай спить, як постелив собі. Батька більше не обходить його доля. Кінець.

Проте ця грізна заява не перешкоджала старому, коли Юлько сидів в тюрмі, час од часу кинути жінці кілька злотих в руку і, не дивлячись їй в очі, промимрити:

– На, зроби яку передачу тому шибеникові, але пам'ятай: я нічого про це не знаю…

Коли Юлько вийшов з тюрми, батько залишився непримиренним, зате мама мала для нього напоготові одяг, черевики і кілька злотих на перші потреби.

Про влаштування на роботу сидівшого за комунізм, та ще й на додаток у такому акустичному містечку, як Наше, поки що й мови не могло бути.

Юлько, правда, під час свого примусового безробіття отримував дещо з червоної помочі, але це не давало йому великого морального задоволення, хоч і бадьорився перед хлопцями: мовляв, серед своїх чоловік не пропаде.

– Допомога, – сказав оце недавно, – від товаришів – клята річ, але все-таки це – конечність, а не гонор. А що мені тепер робити? – напирав на Каминецького, ніби єдино відповідального за такий стан речі. – Пасьянс класти чи гнати до Пацикова кіз кувати.

Був це, між іншим, і натяк на деякий застій в нашівській підпільній організації.

– Ти будеш мати роботу, і то скоро, – сказав Борис Юлькові, звернений обличчям до Бронка, – і ти дістанеш зайняття.

– Мені-то що? Я маю роботу…

– Маєш? А ти насамперед скуштуй, а потім говори: «Не солоне».

Тоді-то, власне, Борис Каминецький і сказав хлопцям про рішення ЦК КПЗУ видавати в Нашому дві газети: легальну і нелегальну. Фактичним редактором легальної мав би бути Юлько. Про нелегальну і зв'язану з нею техніку, тобто друкарську машину, мала бути окрема розмова в чотири ока з тим, кого це буде стосуватись.

Борис, хоч і намагався тримати себе в руках, внутрішньо весь був у радісному русі. Його по-мужськи квадратне, відкрите обличчя («як екран», – сказав колись про нього Дувід) пашіло золотисто-цегляними рум'янцями.

Звістка про призначення Юлька фактичним редактором легальної газети перш за все розстроїла його. Годі було відразу второпати, чи він радий такій новині, чи поставився до неї, як до непосильної ноші.

Скиба заметушився, втрачаючи, в першу чергу, контроль над пальцями рук. Причесав ними (шкіра на руках кольору старої лайкової рукавиці, що й на обличчі) споловіле волосся, поманіпулював щось біля краватки, хряснув суглобами, почекав, наче потребував перепочинку, і спитав не зовсім до речі:

– Дві газети в одному Нашому?

– Так ти знаєш, що вони матимуть не локальне значення, – пояснив Бронко, хоч, напевно, питання Юлька носило тільки риторичний характер.

– А що я кажу? Але хай мене шляк трафить, як я розумію, в чому ж заковика! Легальна… то значить… ми маємо видавати тепер… коли абсолютно всі легальні видавництва закриті, легальну революційну газету. В моїй макітрі це не вміщується.

Каминецький зробив декілька потужних вимахів руками вперед.

– Скажу тобі, хлопче (Бронко подумав: «Ще не так давно він лише мене одного називав цим словом»), одну східну сентенцію: «Філософія є дерево, яке росте з серця і видає плоди за посередництвом язика». Партії ж треба знайти ще одну дорогу до розуму і серця безпартійної маси, – чи як ти вважаєш? Тим паче, що ту масу треба часто переконувати, що вся біда в нашому житті іде від нашого профашистського уряду. Скажи, Юльку, але так, по-чесному, ти знайомий з матеріалами сьомого конгресу Комінтерну?

– Якими?

– Я ж тобі кажу – якими! Ти хочеш конкретніше? Наприклад, з промовою Димитрова? Знаю. Можеш не відповідати… читав у скороченні… давно… забув… Броник, я давно збираюся тебе спитати… в тебе є моя вудка? Мені щось здається, що я восени залишив в тебе під стріхою. – І не чекаючи Бронкової відповіді, без запинки процитував: – «Ми – вороги всякої схематичності. Ми хочемо враховувати конкретну обстановку в кожний момент і в кожному місці, а не діяти по певному шаблону скрізь і всюди», і ще… Чекай, чекай, я згадаю… І ще: «Ми хочемо викорчовувати з наших лав самозадоволене сектантство, яке в першу чергу загороджує нам дорогу до мас».

– Досить, – нервово обірвав його Юлько. – Мені і без цитати все ясно. Цікаво, що за вождівські манери… пояснювати ясніше від сонця?

– Що значить – ясно? – спитав Дувід. – Мені зовсім не ясно… популярна газета… Громадсько-політична чи як? Що значить – ясно? Вам, Юльку, ясно, що треба буде вміщувати «Кутики господині», «Лікарські поради», «Як добре і здорово готувати», «Косметичні поради», «Матримоніальні оголошення»…

– Дувід, – поклав Борис своє важке ручище на його тендітне плече (неприємно признаватись до цього, але Дувід на волі зримо схуд, хоч і позбувся хворобливої білості шкіри), – тепер я для тебе зокрема процитую: «Ми хочемо викорчовувати з наших лав самозадоволене сектантство, яке в першу чергу загороджує нам дорогу до мас». А крім того, ти не можеш редагувати газети, бо не знаєш української літературної мови…

Таненбрух почервонів, аж Бронкові прикро стало за нього.

– Що значить – бути редактором? Хто хоче бути редактором? Я – муляр. Я можу печі класти. Що значить – я не знаю української мови й хочу бути фактичним редактором? Я тебе питаю, що це значить?

– То значить, що ти будеш печі по селах людям класти… І виконувати попри те ще деякі партійні доручення. Смішака ти, Дувід! А твого фатерка, – широко посміхнувся Бронкові, – зробимо зіцредактором [48]48
  Тобто редактором, що сидітиме в тюрмі за недозволені публікації.


[Закрыть]легальної газети.

Бронко відчув, як раптом зник його добрий настрій, а власні рамена затяжіли йому.

– Залишіть старого Завадку у спокою, – хотів, щоб це вийшло в нього як жарт, та саме це йому не вдалося.

– Чого ти денервуєшся, хлопче? Газета ж легальна, жодної небезпеки не бачу для батька.

– Бо не про вашого батька йдеться, – скипів Бронко і в ту ж мить обізвав себе квадратним дурнем. «Нерви?» – спитав себе з деяким сумнівом. «Нерви», – була впевнена відповідь.

Розрив з Сташкою, від якої відійшов душею, але якої не могла забути його кров, не приніс Бронкові сподіваного спокою. Стаха існувала в його житті як постійно діюча небезпека. Ніколи не був вільний від страху, що Кукурбівна, зустрівши його в товаристві Ольги Річинської, не нанесе образи тамтій.

Була це одна з не усвідомлених до кінця причин, чому він після концерту Мединського не робив спроби наблизитись до панни Річинської. Зрозумів, що, будучи вільним, він був ще більше спутаний, ніж тоді, коли вважав себе за жонатого. Холонув від самої думки, що хто-небудь міг би грубо поставитись до білої панни. Була для нього уособленням жіночої чистоти, яку поетично порівнював до краплини роси в келисі квітки. Любив її за те, за що ненавидів середовище, з якого вийшла. Була для нього ніби спиртне для алкоголіка, який розуміє його пагубну силу, але пірвати з ним не в силі.

Це духовне розщеплення, оцей непорядок у власному серці діяв Бронкові на нерви, призводив до роздратованості, до випадів грубості, першою офірою якої падала мати.

Павлина, туманно здогадуючись, що син її знову встряв у якісь амурні перипетії, хотіла в який-небудь спосіб дати знати Бронкові, що вона, мама, співчуває йому.

Хотілося якнайкраще, а виходило, на жаль, навпаки. Її рабська запобігливість, услужливість, якої ніколи так підкреслено не проявляла, лише дратували хлопця.

Бронко не дуже-то й каявся, що грубив матері. Де ж пак! Не встиг він оглянутися за ножем, коли мати вже підносить йому врізаний шматок хліба; ще не замкнув дверей за собою, коли мати вже наливає йому теплої води до мийниці; ще не стріпав з грудей воду, як мати вже стоїть перед ним з рушником.

Часом вибухав, не рахуючись із словами:

– Не треба мені вашої опіки! Я вже змучився від неї. Уступіться нарешті від мене.

Павлина відступала без слова. Промовчувала синові як у молодості чоловікові, але, як тоді, так і тепер, не почувала себе з цього боку упокореною.

Кому уступалася з дороги? Своїм найдорожчим!

Свої жалі до Бронка виливала перед чоловіком:

– Не хотів мене слухати… вперся… вона або ніхто… Шо-м ся напросила, шо-м ся наплакала – ані ду-ду… А тепер сам покинув її. Думала-м, що тепер йому світ розв'яжеться, а він аж зчорнів. А чого? Я собі гадаю, що тут неспроста. Де ж би сьогодні дівки залишили такого хлопця у спокою?! Але чи скаже, що його тлумить? Лише те знає, що буркати мамі… Ти б поговорив з ним… все-таки, рахувати, якийсь тато…

– А чого я буду говорити? До мене він не буркає, бо я його не випитую того, чого не треба. То ви, баби, цікаві… аж… аж… Я дивуюся, як ти, Павлино, того не розумієш! Слухай ти мене: хлопчисько бігав туди щодня по вигоду, наче теля на тепле молоко, а тепер урвалося. Слухай ти мене, а кров бурлить…

– Ет, пусте!

– А ти не дуже-то «пусте»! Я, чоловіче, був на війні і знаю, – тут ти вже мені не говори, – як казилися хлопці без баб… Ти мені будеш доказувати! А ти ще береш і дивуєшся, що хлопець ходить хмурний…

«Згадав те, – подумала Павлина, – що я давно забула». Фронти! Пам'ятає трохи і вона оті фронти! Інші жінки побивалися, аби чоловіки каліками не повернулися додому, а вона чомусь завжди була певна, що її Йосиф повернеться живий і здоровий. Павлина боялася чого іншого. Спати ночами не могла з страху, щоб він не роздивився по світі та не пристав до якої болгарки, чи чешки, а чи до росіянки у плєну.

Коли повернувся, була така щаслива, що святотатством вважала б розпитувати про інше. Передчувала, що ту дужу шию обіймали не одні білі, до ліктя закасані руки.

Іноді, на початку ще, тихо нило серце, але вона ніколи, боронь боже, не наважилася б розпитувати його, як він з камратами на тих фронтах баришкував з чужими солом'яними вдовами.

Згодом і це опустила пам'ять. От згадалося, як зайшла мова про Бронка.

Молодий Завадка справді переживав душевну кризу. Розрив із Сташкою, безглузда претензія до Ольги Річинської за те, що вона переслідує його в думках, наростання конфлікту між ним і шефом, вічне незадоволення своєю підпільною діяльністю, чи то пак бездіяльністю, німе, дратуюче співчуття з боку матері – все складалося на те, що Бронко весь у напрузі чекав на зміну у своєму житті. Не зовсім уявляючи, звідки повинна б та зміна нагрянути і як мала б виглядати, Бронко внутрішньо готовився до неї.

Мала, надміру висока кімната з одним «варшавським» вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою у яскраві смуги, домотканою веретою, займає половину всієї вільної площі. Кремові стіни заставлені вузькими етажерками, напханими книгами різного формату.

Над етажерками кілька дереворитів на тему татринсь-кої природи. В одному кутку стоїть старовинна темна шафа з претензійними прикрасами в стилі барокко. Не важко здогадатись, що кімната найнята разом з шафою, якої господарям ніде діти і шкода порубати на дрова.

Впоперек, а не повздовж, як цього вимагала б економія місця, либонь, заради правильного освітлення стоїть простий ясеневий стіл, завалений зошитами, книгами та словниками.

За столом Рита Валевська поправляє неграмотні вправи своїх учениць.

Дійсно прикро, що учениці четвертого класу гімназії, які вже четвертий рік вивчають французьку мову, за винятком трьох відмінниць, не впорались з такою нескладною граматичною вправою, як приклади на іпііпШу з прийменником еп для визначення двох рівночасних дій в реченні.

Від довгого сидіння без руху у Рити зледенів поперек. Відколи хворіла нирками, оте відчуття льоду в поясниці дає себе знати при ледь пониженій температурі.

А в кімнаті таки холоднувато. За роботою забула підкинути у грубку дров, і вогонь погас.

Спробує ще розпалити дрова паперами. Газета спалахує, освітлює челюсті грубки і попеліє, не зайнявши полін. На попелі можна прочитати рядок літер. Рита, маючи вже деяку практику, робить з газети пружні скрутні, розкладає їх навхрест (щоб вогонь не задушився через брак повітря), поверх паперу цим самим способом накладає дрова і запалює.

Своєрідний запах паперового диму нагадує Риті Валевській студентські роки у Варшаві, коли з надміру конспіративної пильності часто спалювали що треба і чого не треба.

На превелику силу сире дерево займається, але від цього в кімнаті тепліше не стає.

Рита скидає черевики (своєю формою вони більш подібні до лижних бутсів, аніж до дамського взуття), по-турецькому підібравши під себе ноги, моститься на тапчані і кутається у старе хутро, яке вже протягом декількох зим править їй за похідну ковдру. В голові джмелить від екзерсисів. Поки в печі розгоряється вогонь, вона намагається зігрітися власним теплом, хукає в жмені, наче на морозі, і знічев'я зупиняє погляд на власних руках.

За студентських років хлопці робили Риті компліменти з приводу аристократичності її рук. Не проймалася цим занадто. Вважала, що хвалять її пальці тому, що немає за що похвалити обличчя, яке, незважаючи на правильність рис, ніколи не можна було назвати гарним.

Пожовтіла, передчасно обезжирена шкіра на руках настроює Риту на роздуми. Вони можуть передувати хворобі, від якої вона тільки-тільки втекла. Невже ж це перші ознаки старості?

Нонсенс! Не буває старості у тридцять два роки, хоч фізіологічно ми старіємо вже з дня народження.

А чого ж їй, власне кажучи, боятися старості? З психозом вона покінчила, а поза тим – що їй до шкіри рук? Адже косметика ніколи не була її пасією. З педагога досить у бездоганній охайності тримати нігті.

Треба би повторити пісеньку, що її завтра вчитиме з гімназистками другого класу.

Голос у Рити теж наче змерз. Мелодія пісеньки наївно приємна. Але хіба вона в силі розвіяти гнітючий настрій, приховане джерело якого Риті аж надто зрозуміле?

А все воно почалося від одного сліпого, нітрохи не оригінального випадку.

Десять років тому пролунав у будинку на вулиці св. Мартіна, 3, у Варшаві різкий електричний дзвінок. Дзвонили до квартири пана Фелікса Валевського, радника найвищого суду і голови крайової лісопромислової спілки «Татри».

І треба було випадку, щоб саме Рита відчинила двері Борисові Каминецькому: по той бік дверей стояв захеканий, приземкуватий блондин і закривавленою, не дуже чистою носовою хусткою затуляв рану на голові.

Рита зойкнула з переляку, відсахнулася і підсвідомо хотіла відгородитись дверима від того страшного чоловіка. Він, відгадавши її намір, всунув ногу поміж двері.

– Я не бандит. Поліція женеться за мною. Сховайте мене.

Потрібно було секунди, щоб отямитись і зрозуміти, чого від неї хочуть, а потім сама втягнула його до передпокою.

Вдома саме нікого не було, крім куховарки, яка в їдальні чистила столове срібло.

Рита затягнула його до своєї кімнати, і, поки клала на кушетку, зомлів під її руками. З переляку мало що сама не впала. Поняття не мала, що годиться робити у подібних випадках. Схопила флакон з одеколоном і бризнула ним у лице.

Очуняв, попросив води. Коли увійшла з склянкою, в кімнаті до нуду заносило сумішшю поту й парфумів.

За вікном змагались крики, свистки, автомобільні сирени. В цьому гаморі годі було розрізнити окремі звуки.

Невдовзі вся ця метушня стала віддалятися у напрямі вулиці Мостової.

Рита зрозуміла, що сама не впорається з пораненим.

Мусила звернутись до куховарки – рожево-білої, як на пакетиках від порошків до печива, добродушної, хоч і гостроязикої, товстулі. Наспіх вигадала неправдоподібну історію, жертвою якої став Ритин «знайомий».

Панна Юзя (інакше не називали куховарки в домі Валевських), само собою, не повірила, проте миттю кинулася, дістала кип'ячену воду, спирт, йод, обчистила волосся від згустків крові, затулила рану найодованим бинтом, поклала холодний компрес на потилицю, напоїла чорною кавою, високо поклала подушки і лікарським тоном наказала хворому не рухатись, доки… не стемніє.

Рита була ошелешена медичними знаннями панни Юзі і пройнялася великою вдячністю за організовану нею швидку допомогу.

– Але, панно Юзю, щоб ні мамуся, ні татусь нічого…

– Знаю, – поклала кінець дальшим тлумаченням спритна Юзя.

Першим прийшов додому батько.

– Чим це заносить у мешканні? – потягнув він своїм делікатним носом.

З кухні випливла Юзя.

– Дезинфекцією і порядками.

Таку саму відповідь дістали мама і брат.

Після вечері, коли пан Валевський почимчикував до клубу, а мама лягла у ліжко з новим французьким романом (брат взагалі не явився того дня до вечірнього столу), Рита вивела пораненого з квартири.

– Я вас проведу, куди вам треба, – необдумано запропонувала і, коли він відмовився від цієї чемності, зрозуміла, що ляпнула дурницю. Має не право, а обов'язок не довіряти їй. Сказала збентежено на своє виправдання: – Я думала, що у товаристві жінки ви будете привертати до себе меншу увагу.

Зиркнув на неї з цікавістю вільним, незабинтованим оком.

– Дозвольте запам'ятати ваш портрет бодай одним оком. Ходімо. Тут, на повороті, стоянка таксі.

Сів у машину на заднє сидіння, потис їй руку (обурило Риту, що Юзя, пораючись біля пораненого, не обмила йому рук від крові) і зник у світляному хаосі велико-міської ночі.

Думала про нього багато і довго. Була переконана, що врятувала життя підпільникові, а не кому іншому. Не припускала думки, що рана не була смертельна і незнайомий без її допомоги не помер би, а – що найбільше – не вскочив до рук поліції.

Якщо він порядна людина, – міркувала, – то рано чи пізно відшукає її, щоб подякувати за врятоване життя.

Та незнайомий або не був порядною людиною, або виїхав з Варшави, бо більше не показувався на вулиці св. Мартіна.

Зустрілася Рита з Каминецьким через два роки випадково у Львові, куди приїхала до тітки, щоб разом з нею податися на всесвітню виставку у Париж. Не вона його, а він її впізнав перший. Наче виріс чи змужнів. У всякому разі, видався до тієї міри вродливим, що аж ніяково відчула себе в його присутності. Коли ж переконалася в тому, що він (який абсурд!) не здає собі справи з чару своєї особи стала вільною з ним і страшенно була рада цій зустрічі. Каминецький відразу заявив, що не зв'язаний часом, вільний, наче горобець у житі, а від'їзд у Францію затягувався через недокінчений гардероб тітки.