Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

Нарешті зрозуміли одна одну.

Зближення прийшло зовсім не з того боку, що його собі надумала Неля по дорозі. Прийшло воно від основного непорозуміння. Мати Маркіяна прийняла Нелю за дівчину, яку любив, а може, й досі любить її син. Чи говорив Маркіян з матір'ю коли-небудь про своє кохання? Важко уявити собі, що така розмова мала місце між дорослим сином і матір'ю-селянкою. Власне, селянкою, яка в таких справах, як правило, відгороджується від дітей певною відстанню, що випливає з селянського розуміння материнського авторитету.

Одне певно. Мати знала про існування тамтої в житті Маркіяна, хоч, треба було припускати, не бачила навіть її на фото, бо тоді не сплутала б Нелі з жінкою Славка Ілаковича.

А може, бачила мати і Орисю, тільки збаламутила її краса Нелі, як і багатьох інших? А може, важко було їй повірити, що чужа, непричасна до життя її сина дівчина зробила такий світ дороги?

У всякому разі, Неля не спростовувала цієї помилки. Але навіть ця помилка матері, на думку Нелі, мало що з'ясовувала: звідки таке раптове довір'я до чужої дівчини? Звідки певність, що її прислав син, а не, скажімо, ворог його? Питання це спростовувалося під час розмови між обома жінками. Мати розповідала:

– Коли ви сказали, що зійшли на Мокрій, я враз здогадалася, що ви їхали від нього. Вбив собі хлопчисько в голову, що з Мокрої коротша дорога, ніж з Берестів. І хоч усі люди, кому треба до Заріччя, висідають у Берестах, він все висідав аж у Мокрій. Але ви не слухайте його. На другий раз злізайте в Берестах і просто, просто попід ліс, а там уже здалека видно нашу хату. Ви лише стали коло наших воріт, а мене зразу щось шпигнуло: вона.

Оце речення, яке не було ще в той час правдою, а тільки наче якимсь передчуттям тієї правди в майбутньому, і ті важкі мамині слова про душогубів не раз пізніше згадувала Неля. Не вміла тільки раціонально пояснити собі цього явища: які сили керували матір'ю і спонукували її говорити недійсні в сучасному, але навислі над найближчим майбутнім речі? А втім, можливо, що ті речі вже тоді були дійсні, тільки не доведені до Нелиної свідомості.

Мати виявилася балакучою. Вона і тепер найбільше говорила про Маркіяна, але не так, як у присутності батька:

– Старий мій не хоче, щоб при ньому згадувати Маркіяна. Сам роз'юджує в собі злість і гнів на хлопчиська, бо йому здається, що від цього буде менший біль у серці. А я вже не можу витримати; буває таке, що і хлоп не може помістити болю в своєму серці, тоді хоче, щоб я, мама, переконувала його, що наш нічого не винен, що це його інші втягнули в біду.

В кімнаті, що колись належала Маркіянові, панував нелад, який постає з застояного повітря і від відсутності живого людського духу. На стіні на цвяху висів темно-сірий, припалий порохом капелюх так, як Маркіян повісив його тому рік чи більше. Під високим, вкритим куцою веретою ліжком стирчала пара лижних черевиків. На одному з них був приліплений пласт жовтої глини. Ця деталь нагадала Нелі Славу, яка так само любила мандри.

На столі лежав аркуш колись білого, тепер пожовклого від сонця записаного великою буквою «О» паперу. Неля не могла стриматися, щоб не розпитати про дитинство і юність Маркіяна. Хотіла знати про нього все до найменших подробиць. Бачити його, так би мовити, в кількох планах.

Але матері наболіло, і вона мусила поскаржитись коханій сина на батька:

– Ми видимо дітей серцем, а вони очима. Вони не знають, коли воно зачинається, як родиться і як зростає. Вони дістають його під очі і руки уже готове. Шестеро було тієї дрібноти в мене. Троє хлопчиськів померло від червінки [139]139
  Дизентерії.


[Закрыть]ще у ту війну. Гадаєте, що старий був при їх хворобі? Тільки й того, що пішов у село домовину збити, як сказала йому, що вже кінець. Дві дочки в селі замужем, а на цього, середущого, старий поклав чомусь найбільше надії. Ще малим був, ще тамті троє жили, як старий жартував, що з Маркіяна вийде вчений. Здається, тільки на світ прийшла дитина, а старий уже визначив їй долю, бо, адіт, навіть ім'я яке підібрав. Бо рід, любив казати старий, – тепер він уже нічого не говорить, – не повинен стояти на одному місці, бо інакше заснітиться. Як земля потребує зміни плоду, так і людське насіння прагне зміни грунту для себе…

З вікна цієї кімнати було видно яблуньку, що, вже майже оголена, затримала ще кілька золотисто-сірих яблук на самому верху.

– …вночі лежу і думаю; сивію і думаю. Недобре те, що наші діти роблять. Так думаю собі я, проста мужичка. Куди це провадить? Уб'ють одну гадину, а на її місці буде друга. Мені здається, – а може, я на цьому відлюдді вже з глузду зсунулася? – але мені здається, що тут треба з іншого кінця починати. Не тій чи тамтій гадині голову усікти, а коли сила, то начисто кубло їх випалити, аби і розплоду не залишилося. Отак вночі лежу, і думаю, і чую, як душа моя в землю тягнеться, сивію і думаю, бо ночам тим кінця нема.

Вражена логікою її думок, Неля зачудовано дивилася на матір і не обзивалася.

– Старий мій уже в ніщо не вірить. Як темна ніч, його душа. Колись і він іншим був. Адіт [140]140
  Дивіться


[Закрыть], так то чоловіка життя вкрутить, так висотає жили, що потім на старість лишається капшук і укрита злість на людей. Нікому вже не вірить сирота. Ні злим, ні добрим силам. Здається мені, навіть у бога перестав вірити, бо щось не виджу, щоб молився. А я, – зітхнула журно, – заспокоюсь лиш тоді, коли дитина моя буде собі в землі спочивати. Ой, не дивіться на мене такими очима, бо ви ще молоденькі і нічого не розумієте. Нема, любко, безпеки нашим дітям на цій землі, – хіба що в ній самій. Звідти вже ніхто їх не дістане на поневіряння і поталу. Люди, що знають про моє нещастя, дивуються, що я не голошу, не товчу головою об каменя, а я собі своє міркую: адіт, за тих троє в землі я зовсім спокійна. В неділю виберусь до них в гості, принесу їм красних косиць, поговорю собі з ними і, заспокоєна, вертаюся до хати. А часом і вони приходять до мене всі, завжди такі гречні до мене, у біленьких сорочках. Чи не краще було б і для мене, якби і четвертий ліг собі коло них?

Неля ціпеніла від тих слів.

На прощання мати показала Нелі, як треба відчиняти двері, якщо б їй потрібно було вийти надвір. Попередила, щоб Неля не боялася, як загавкає пес на подвір'ї, бо їх Кудлай такий дурний, що вдень вилежується і хропе, а вночі, як нема на кого, потрафить і на місяць гавкати.

Вранці внесла мама Нелі горнятко теплого, просто від корови молока і… щоденник Маркіяна. Щоденник передала Нелі з такими словами:

– Залетіли, як круки, перешукали все, навіть солому з постелі витрясли, нишпорили за чимсь, забрали все, що тільки під руки попало: книжки, якісь папери, ваші фотографії, так щось мені здається, бо сміялися, сучі сини, що ладна панєнка. Ну, думаю собі, від цих і голка в сіні не сховається. Та ось цього літа, коли квочки перестали квочати, беруся виносити гніздо, щоб провітрилося, висипаю його горі дном, а там, адіт, цей зошит. Старий мій трохи розуміється на письмі. Щось там дивився, але небагато він з того зрозумів. Узнав тільки, що то не політичне. Каже, записував хлопчисько кожен день, з ким був, що говорив. Отож я тепер пригадала собі, що там і про вас має бути. Нате, візьміть, щоб чужі очі, чужі вуха не лізли між вас і не розносили ваших слів, як вітер солому.

Того пам'ятного ранку Неля увійшла в його життя. В життя, яке мало стати провідною ідеєю її життя. Пристрасть, з якою віддалася цьому безумству, годі порівнювати з тим, що було перед тим і пізніше в її житті.

Цей щоденник Маркіяна був продовженням попередніх зошитів. Коли спиратися на дати в ньому, він був писаний в дуже нерівномірних проміжках часу. Можна було навіть подекуди зробити висновок, що писав його Маркіян переважно вдома, вже в деякій відстані від подій, зафіксованих у ньому. Стиль щоденника теж був дуже нерівним, що вказувало на стихійний характер його автора.

Розпочинався щоденник 17 червня 1934 року таким реченням: «Здав матуру і познайомився з сестрою Романа».

20 червня запис знов починається згадкою про матуру, найвидатнішу на той час подію в його житті: «З матурою скінчено. Мушу записати це на папері, щоб наочно переконатися в цій істині. Здавалося мені, що першого ж дня після матури впаду на ліжко і без перерви спатиму двадцять годин. Якраз! Того ж дня заснув лише над ранок і прокинувся нормально о сьомій годині. Внутрішньо я все ще здаю матуру. Останнім предметом була українська мова, з якої я, до речі, найбільше провалювався. Все ж таки скінчив відповідати (баладу Шевченка) і почув від комісії «дост», я вже був певний, що матура в мене в кишені. Це було моє найсильніше враження. Коли я йшов від зеленого стола до дверей, то аж підлога загойдалася піді мною. З будинку гімназії вийшов я, як п'яний. Не знав, що діється зі мною. Хлопці, за звичаєм, поставилися в дві шеренги і відлупцювали, похрестили мене кулаками, але це не привело мене до повної свідомості. Я відчув тільки, що скинув з плечей якийсь велетенський тягар, який мені багато років заважав жити. Але як поводитися тепер без того тягаря, – я ще не знав.

Під будинком гімназії Роман подав мені цигарницю. І я простягнув був руку по цигарку, як миттю усвідомив собі, що ми стоїмо саме навпроти вікон учительської, і відсмикнув руку. Продовжував діяти кількарічний рефлекс. Обидва ми розсміялися з цього. Ми закурили, а Славко, споглядаючи на нас, ковтав слину, бо він щойно післязавтра здаватиме матуру. З брами вийшов Сігма. Ми з Романом переморгнулися, навмисно затягнулися димом і випустили саме в ту хвилину, коли Сігма минав нас. Здається, буркнув під ніс «штубаки» чи щось подібне. Може, і справді виглядало по-штубацьки, але по відношенню до Сігми це було справедливо».

25 червня.

Роман влаштував у себе поматуральну випивку. З нашого відділу було семеро: Юрко, Славко, Іван, Микола, Аристид і я. З відділу «а» було тільки троє: Роман просив не розголошувати про цей вечір, бо решта товаришів образиться, а він хоче бачити в себе самих мурових хлопаків.

Мені було трохи незручно. Роман просив, з огляду на його старих, прийти до них в парадному чорному костюмі. А в мене парадного одягу немає. Для матури я позичав костюм в Олеся з нашого відділу. Ми з ним якраз одного росту. Але я не міг зрадитися перед ним, що іду до Лісних, бо він був не запрошений.

Тут Неля відклала щоденник. А що вона робила в тому часі? Чим вона жила тоді?

Запис цей був закінчений вже іншим чорнилом.

Старий Романа звертався до нас на «панове» і частував нас цигарками. Так смішно. Курили навіть ті, що ніколи не вживали тютюну. Славко як затягнувся димом, то аж сльози виступили йому з очей. Проте, видно, соромиться викинути цигарку. Потім мама Романа внесла тацю з чарками і карафку з горілкою. І вона нас називала «панове». В мене було враження, що Романові аж трохи неприємно від того, що його старі аж так підкреслюють нашу зрілість. Мама запросила «панів» до стола, а сама винеслася з кімнати. Це, мушу віддати їй належне, було дуже файно з її боку, бо ми відразу відчули себе вільніше. Ми пили й закусювали, аж за вухами лящало. Навіть Роман мусив нам нагадувати, щоб ми гальмувалися, бо це тільки початок вечері. Справді, за якийсь час наш стіл аж стогнав від полумисків, різних ваз, салатників та сосієрок, чи як їх там називають. Спочатку ми намагалися дотримуватися бонтону і сягали по страви в тому порядку, в якому їх підсував нам Роман, але коли випили ще по одній, то їли вже без розбору, що і як кому подобалося. Аристид мастив торт гірчицею і так собі ласував ним, Юрко підливав індика червоним вином і запевняв нас, що він таке вичитав у куховарській книзі своєї баби. Микола закушував оселедця хроном. Все було б добре, якби Славко не почав соло співати. Старі, видно, зміркували, що то небезпечно залишати нас самих з трунками, бо зараз після Славкового співу увійшов старий і розпочав з нами товариську розмову. Свобідний милий настрій пси з'їли. Фатерко по черзі розпитував кожного з нас, що ми надумуємо студіювати. Хлопці викручувалися, як уміли. Лише Аристид міг правдиво, чесно сказати, що мріє про медичний факультет. Коли питання докотилося до мене, я відчув, що впріваю від неприємності. Мушу щиро зізнатися, що це була перша неприємність від тієї хвилини, коли я став зрілим чоловіком. Мені стало неприємно не тільки тому, що я не знав, що відповісти татові Романа, скільки тому, що я дійсно не знав, що навіть собі самому відповісти на таке запитання. Досі я не замислювався над тим, що робитиму по закінченні гімназії, бо я мав перед собою ближчу мету – здати матуру. Просто я не заскакував думками вперед. Я знав, що за своє цензорство [141]141
  Йдеться про старшого учня в класі – цензора.


[Закрыть]в бурсі маю дістати тарілку гойданки на вечерю і тарілку каші в полудень. І все. Про решту, зі соромом мушу признатися, не думав. Я відповів, що ще не знаю, що робитиму, а він прочитав мені при тій нагоді невеличку лекційку про потребу плановості в житті людини. Старий хрін, він зіпсував мені весь настрій.

Після вечері, яку ми вже кінчали під оком фатерка, нас запросили до салону на чорну каву. Через дурного Славка, що налигався, як свиня, ми мусили всі по черзі видудлити по дві чашки чорної кави.

Потім обоє старі почали наполягати, щоб «панове» студенти що-небудь заспівали. Мені особисто було вже не до співу. Чорна кава протверезила мене до решти, і мені тепер з думки не сходило одне питання: а що зі мною буде далі?

Спів не клеїться. Тоді мама запропонувала супровід на фортепіано. Відчинила двері в суміжну кімнату (стільки, до біса, в них кімнат) і кликнула: «Орисю!»

Ніхто не відізвався, і ніхто не ввійшов. Мама покликала вдруге. Тоді ввійшла Романова сестра. Я знав, що у Романа є сестра, але ніколи не пробував уявляти собі, яка вона з себе. Чомусь мені заздалегідь здавалося, що вона мусить бути подібна до свого брата: чорнява, з довгим носом і кучерява. Коли ввійшла, хлопці, ті, що раніше не бачили її, аж пороззявляли роти, а я з ними. Висока, повна, велика, трохи повільна в рухах, біла, як молоко, з великими немінливими очима, золотистим важким волоссям, вона здавалася єдиною дорослою з-поміж нас. Була в білій, дуже прозорій сукенці, крізь яку я та решта братії могли бачити голубі мережива. Мені здається, що до такої дівчини не можна торкатися, її можна тільки нюхати, як квітку.

Вона сіла за фортепіано, а Аристид присів біля неї, щоб перекладати сторінки. Мене чорти брали з заздрості. Я не міг дивитися, як той бовдур схиляється над нею. В той момент зненавидів через те єдине, що він паничик, якого вчитель музики навчив розумітися на нотах. Він, напевно, чорт би це побрав, матиме більше нагоди від мене побувати в цьому домі та дихати нею. За те одне, щоб розумітися на закарлючках нот і мати право сидіти біля неї плече в плече, коліно об коліно, я без розмислу був би тоді віддав праву руку.

Я чув неспокійні удари власного пульсу. Я напружено думав про те, щоб не зробити будь-якої дурниці, яка б раз назавжди зачинила переді мною двері до цього дому. Водночас мене щось аж штовхало, щоб викинути якийсь номер і здивувати, а може, навіть і настрашити її, аби бодай звернула на мене увагу.

Мені, наприклад, страшенно хотілося в котрійсь хвилині вискочити з ногами на фортепіано і піти вприсяди на його бездоганній блискучій поверхні. Знову в іншому моменті я ледве стримав себе, щоб не прискочити до Аристида і не дати йому в нюх, щоб аж ногами накрився.

Може, я справді трохи забагато випив, але після того, як нас почастували чорною кавою, хміль з мене вийшов, так що навряд чи мій стан можна віднести за рахунок поглинутого алкоголю.

Я не міг очей відірвати від Романової сестри. Я розумів, що так пожирати когось очима – це непристойно. Але несила було стриматися. Я змушував себе дивитися у протилежний бік, але це було ще гірше. Я уявляв тоді страшні речі: виразно бачив, як він губами торкається її волосся.

Я вчепився думки, що Орися ласкаво дозволила тому бовдурові сісти коло себе тільки тому, що він так бундючно заявив, що збирається вивчати медицину. Мені захотілося встати, відшукати фатерка Лісного і заявити йому, що я теж збираюся вивчати медицину.

Нарешті Роман помітив, що зі мною щось погане твориться. Він вивів мене в садок подихати трохи росистим повітрям, і я заспокоївся.

Як увійшли в салон, Орися вже не сиділа за фортепіано (невже ж вона могла здогадатися про що-небудь?), а стояла сама-одна біля вікна. Мені хотілося з вдячності за це одне, що я не застав її в товаристві Аристида, впасти на коліна перед нею.

Зараз після цього ми почали збиратися додому. Маю враження, що ініціатива в цьому випадку належала самим господарям. Просто-напросто мали вже нас досить.

На прощання всі ми поцілували Романовій мамі руку (між іншим, перша жінка, крім моєї мами, якій я цілував руку!). Фатерко стискав нам долоні, а Орися, той білий ангел, стояла збоку і кожному з нас кивала головою.

Мені видалося, що вона трохи довше затримала на мені свій погляд. На сходах це саме сказав мені й Микола. Я так зрадів його словам, що з розгону дав Миколі межи плечі такого стусана, що той трохи не полетів сторч головою зі сходів.

– Мой, бре, ти здурів? – вибалушив на мене очі Микола.

Боюся, що я дійсно здурів.

Без дати.

В бурсі запропонували мені лишитися в них на час канікул. Будуть білити кімнати, потрібний наглядач. Охоче погодився.

Без дати.

Була мама в мене. Бідна, аж розплакалася з радості, що я вже здав матуру. Боюся, що в її понятті це дорівнює принаймні якомусь дипломові. Мені дуже не хотілося б розчаровувати мами, і тому її наївність в цих справах мене дуже засмучує. Мама помітила мій понурий настрій і спитала, чи я часом не хворий. Щоб не залишити в ній прикрого враження від нашої зустрічі, я похвалився їй, що не поїду на літо додому, бо дістав на канікули роботу. Мама спочатку, видно було, засмутилася, що я не приїду на літо додому, а потім, розміркувавши, зраділа з цієї вістки. Мене навіть трошки вкололо, що мама так легко погодилася з думкою, що я не буду літом вдома. Але я зразу збагнув, звідки походить ця мамина радість. Мама, напевно, вирішила, що я вже отримав посаду на основі свого свідоцтва зрілості. Відкрити їй очі на правдивий стан речей в мене не вистачило серця. Я провів її аж на станцію і стояв на пероні, аж поки поїзд щез мені з очей.

15 липня.

Тричі бачив Орисю. Двічі навіть розмовляв з нею. Ні, вона вже не така гарна, як мені здалося того вечора. На носі в неї кілька веснянок, і дихає лише ротом. Зате голос у неї дуже низький, приємний, якийсь оксамитовий, словом, такий, що довго бринить у вусі, ніби мелодія.

Першого разу (зустрілися ми навпроти вірменського костьолу) я відразу спитав, чи впізнає мене. Була така думка, що, як заперечить, відкланяюся й піду собі геть. Не заперечила. Відповіла, що давно знала мене з прізвища, ще заки Роман ввів мене в їх дім.

Мені кортіло довідатися ще більше, і я жартома зауважив, що в неї чудесна пам'ять. Зиркнула на мене з-під крайка повік (ох, той погляд!) і сказала без збентеження:

– Пам'ятаю лише те, що приємне для моєї пам'яті.

Дотепно. Нічого не скажеш! Але май на увазі, Маркіяне, виходить, що твій «циферблат» все ж таки чимсь звернув її увагу на себе.

Вдруге зустрілися ми на пошті. Я попросив (набирає вуйко з бурси салонних манер) дозволу провести її додому. Без вагання погодилася. Мене аж здивувала її готовність. Я закинув, чи не буде з цього приводу мати неприємності від батьків. Якийсь чорт хвостатий пхає мене, щоб усе глибше і глибше вертіти. Орисю здивувало моє запитання.

Потім із спокійною простотою, що мені дуже сподобалася в ній, відповіла, що з приводу Романових товаришів у неї ніколи не може бути неприємностей від мами.

– Чому? – не втерпів я.

– А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.

– А чому ваша мамуся так думає?

– А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте – я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.

Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).

Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.

– Хочете бути піаністкою-віртуозом? – спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.

– Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.

Я зрозумів без дальшого пояснення.

Ринки білих рабів існують і в наші часи.

Кінець серпня.

Був на зборах студентської секції при товаристві «Бесіда». Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.

Ще серпень.

Я не витримав і напрямки спитав у Орисі, чи вона погодилася б піти за ровесника свого брата, якщо, річ ясна, він мав би освіту і становище. Відповіла просто, що – так. Тільки, – додала з застереженням, – він мусив би їй дуже і дуже подобатися, бо мамця вважає, що чоловік від жінки повинен бодай на сім років бути старшим. Така відверта, щира відповідь Орисі трохи збентежила мене. Я уявляв собі, що дівчата їхньої сфери більш несміливі в цих питаннях, принаймні для кокетства. Її великий спокій, ця її впевненість трохи знижує її вартість в моїх очах як дівчини, дівчини-русалки. А все ж я визначив уже координати для свого життя: здобути диплом, становище і – за всяку ціну – Орисине серце.

Останній день серпня.

До бурси вже заїхали бурсаки. Директор викликав мене до себе.

– Що ви думаєте робити, Івашків?

Я відповів, що вже записався на правничий відділ Львівського університету. Хочу вчитися далі. Він відповів мені, що цього хоче кожний, хто кінчає гімназію, – але які підстави в мене є для такого бажання? Він не бажає мене знеохочувати, але хотів би просто застерегти, що у Львові є більше кандидатів на цензорів, ніж у нас бурсаків. Ще хотів би просто застерегти, що на приватні лекції теж не можна розраховувати, бо для цього потрібні знайомства, і то добрі знайомства! Якась посада у «Просвіті» чи «Дністрі», як то бувало за його часів, тепер майже виключена. Яка-небудь нічна фізична робота теж виключена, бо безробітні чорнороби не допустять мене до неї. Він запропонував мені залишитися на цей час у бурсі на місці цензора, а крім того, підучуватися якогось ремесла.

Я розумію його. Він радив мені щиро, як батько. Але, на жаль, я не можу скористатися з його розумних порад.

Я все одно мушу поїхати до Львова і, хоч би світ догори ногами став, мушу здобути диплом і її, мою єдину. Останнім часом дуже вподобав читати любовні вірші. Особливо «Зів'яле листя» Івана Франка.

На цьому сторінка щоденника кінчається, а далі кільканадцять сторінок видерто рукою самого Маркіяна, бо видерто було акуратно і де-не-де навіть вирівняно ножицями.

3 січня 1936.

На «Камчатці» в студентському домі доходить до мінус п'яти. Спимо по троє на ліжку, але це небагато допомагає. Мені завжди доводиться спати крайнім, бо не плачу за кімнату.

Ходжу навіть на ті лекції, що їх нема в індексі, бо це єдиний спосіб зігрітися трохи.

Є ідея: чи можна б всунути університетському сторожеві «куку в руку», аби дозволив ночувати в коридорі? Але звідкіля тієї «куки» взяти, коли я вже третій день живу на гіркім чаю і піснім хлібі?

Зробив відкриття: голод можна усмиряти відповідною дозою сну. В Товаристві прихильників освіти обіцяють місячну допомогу. Директор бурси мав рацію: не можу знайти ніде ні чорної, ні білої роботи. Як тільки заговорити про роботу, на тебе дивляться як на людину несповна розуму. Один добродій так і запитав мене:

– Дозвольте, а з якого краю ви до нас приїхали?

Без дати.

Орися ходить учитися танцювати. Не можу перешкодити в цьому. У неї ясно-попелясте каракулеве хутро і така сама шапочка. Розумна з неї дівчина, бо не соромиться мого потертого пальта, хоч виглядаю поруч з нею, як раб поруч королеви.

Вчора спитав її, чи можу її провідати в домі дядька. Почервоніла (вона, така завжди спокійна і впевнена!) і заперечила. Я почав настоювати, щоб пояснила мені причину відмовлення. Відпрошувалася, аж сльози навернулися на очі. Факт цей, замість ніжного співчуття, породив у мені якусь злість на неї. Я загородив їй дорогу й пригрозив, що доти не відступлюсь, доки вона не пояснить мені причини.

Ах, який писаний дурень з мене!

Ми стояли одне проти одного, як два вороги, а вона такими очима поглядала навколо, начеб збиралася покликати на допомогу поліцая.

– Пустіть мене!

– Не пущу.

– А я вам кажу: пустіть мене!

– А я вам кажу: не пущу…

Тоді бідне дівчатко призналося, що причиною, чому я не можу провідати її, є… відсутність у мене калош. В тому домі вважалося б за велику нечемність, майже за образу господарів, зайти взимку до них без калош, і ще наївно додала:

– Бо ви, може, не знаєте, що від снігу залишаються сірі плями на паркеті.

Підозріваю, що справа не тільки в калошах і сірих плямах, але… й у моєму пальті… І взагалі. Чомусь, замість себе, мені стало дуже жаль Орисі. Пташка в золотій клітці.

Без дати.

Не можу відгадати, чи Орисі дійсно не було дома, чи це був тільки маневр з боку шановного дядечка, щоб дати мені зрозуміти, що я не маю чого шукати в цьому домі.

Замість Орисі вийшов до мене її дядько. Я ладен був йому вклонитися в пояс, аби він тільки звільнив мене від свого милого товариства, але він з чемності чи якихось інших причин затримав мене. Почастував цигаркою і почав балачку з того, на якому курсі я вчуся. (Що за ідіотичне запитання). Це мене так розізлило, що я, всупереч своєму внутрішньому переконанню, відповів, що це не має значення, на якому я курсі, бо коли я кінчу факультет, то так чи інакше не знайду собі адвоката патрона, отже, в майбутньому, чи буду з титулом магістра прав, чи без нього, однаково не чекає мене нічого іншого, як продавати сірники на розі вулиць.

«Мій» дядько подивився на мене, як на п'яного. Напевно, дивним йому видалося, що в такий спосіб репрезентуюсь шановній родині моєї дівчини («моєї»! – от ідіот з мене!). Він назвав мене гарячим і дав зрозуміти, що на заході Європи сірники на розі вулиць продають каліки або цілковиті нездари. «Мій» дядечко став повчати мене: багато, дуже багато є професій навіть серед наших невідрадних умов, за які могла б узятися наша інтелігентська молодь після закінчення вищих шкіл. («Запам'ятай: для нього титул все-таки обов'язковий!») Але, – вже відверто глумився вуйко, – нам (тобто таким, як я) не імпонує сіризна праці. Ми хочемо відразу блиснути як герої (цікаво, хто цього не хоче!). Ми принципіально не визнаємо Польської держави (а він хоче, щоб ми її не визнавали непринципіально). Заздалегідь відкидаємо всякі права, навіть ті, з яких могли б ще скористатися. Ми не визнаємо жодного обов'язку відносно держави, в якій живемо. (Файний інтерес. А держава відносно нас визнає його?) У нас, хто займає хоча б найскромніше становище в державній установі, обов'язково хрунь, безхребетний плаз, опортуніст, сіле ця наша непорочна принциповість (бігме, гарно сказано!) не перешкоджає більшості з нас жити на гроші батьків, які працюють на державних посадах, і тих же наших батьків теж називати хрунями і опортуністами.

З цілої промови вдалася йому ця одна думка. Але я постарався бодай одним жестом не дати йому зрозуміти, що я в цій справі до деякої міри згоден з ним. Крім того, я не міг здогадатися, до чого він прямує. Можливо, це мав бути один з засобів вибити мені Орисю з голови. Тому я сказав тільки, що мені здається, що він теж колись говорив і думав інакше, ніж сьогодні. Він кинувся від моїх слів, як від укусу бджоли. На його обличчі світло і тіні відразу заламалися у кривих лініях, і те обличчя раптово стало зовсім старе. Тепер пригадав я собі, що колись Орися розповідала мені про нього, як про революціонера, з яким не могли собі дати ради в родині.

Він справді признався, що, будучи в моєму віці, теж поривався з мотикою на сонце. Вважав тоді, що вивчитись орудувати револьвером – це вже достатня військова наука, а один карабін – це вже достатнє озброєння для того, щоб піднімати повстання проти окупантів. Потім (відкашлявся) зрозумів, що проти одного карабіна стоїть сто гарматних жерл, а на місце одного забитого воєводи (натяк на небіжчика, що його рік тому згладили хлопці з світу) настановлять сто таких самих.

– Повірте мені, юначе, що кожний з нас, старих, пережив такі самі моменти морального зльоту і кожний розтрощував собі голову об тверду стіну дійсності, об логіку фактів.

Він процитував навіть (що за поетична душа!) Івана Франка:

 
Снуєте мрії не в міру до сил,
Слова не в міру до актів…
 

Далі дядечко висловив сентенцію, що в житті кожної людини приходить час, коли вона починає думати про одруження, і тоді в її голові докорінно міняються поняття речей.

Він навіть дозволив собі запитати, чи я ніколи не задумувався над такими справами.

– Ні, – збрехав я і попрощався з ним, не допитуючись більше про Орисю. Боявся, що осмішу себе цим дурним, безнадійним коханням. Мушу на розум поговорити з Орисею.

Перша половина січня.

Від п'ятнадцятого січня щомісяця діставатиму п'ятнадцять злотих допомоги з Товариства прихильників освіти. Забагато, щоб вмерти, а замало, щоб жити.

Однак думка муляє мене, як тісний черевик: фонди для допомоги студентам утворюються в основному за рахунок вуличного збирання в користь бідних студентів. Безперечно, не простягаючи руки. Роблять це за мене панночки, що калатають з карнавками за прохожими. Все ж таки зміст залишається той самий: п'ятнадцять злотих щомісячно з прилюдної жебранини.

Як же гірко заздрю всім, що живуть у своїй державі. Своя держава – так мені здається – це насамперед відчуття великої моральної сили.

Як діставатиму допомогу, буду змушений платити на «Камчатці» за ліжко. Вчора заходив у редакцію «Нових вістей» проситися на нічного коректора. Хтось із службовців редакції (судячи з обвислих на колінах штанів, невисокого рангу) відповів, що тепер взагалі ніде не буває вільного місця, бо кожна посада звичайно буває зайнята ще до того, як стає вільною. Я усміхнувся на цей кепський жарт і пішов, подякувавши за довідку.

Мрію про миску капусняку з свининою, як про недосяжне щастя.