Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

– Певно, пани люблять вигідно роз'їжджати собі…

– А хто його знає? Може, роз'їжджати, а може, прийдеться і втікати…

– Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?

– А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?

– Це таке вам ваші листоноші сказали?

– А якби й так – то що?

– То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.

– Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…

– Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?

– Певно, без порядку не можна…

– А хто той порядок тримав би, як ви гадаєте, як пани повтікали б?

– Про мене, хай би й сам чорт скочив на час з неба, аби не пілсудчики.

– А якби більшовики перейшли Збруч?

– То й що таке велике? Були би-сьмо бодай вкупі.

– Як ви сказали?

– Ет, пане, з вами не наговорився б! Адіть, поїзд курить. Щось мені видиться, що в заднім вагоні буде добрий кондуктор.

Чоловік, не чекаючи, аж поїзд зупиниться зовсім, вхопився за підніжку передостаннього вагона.

«А буржуазія потішає себе надією, що немає українського пролетаріату. Він є, прошу панства, є, і то ще який!»

Розуміючи, що дядько хоче відділитись від принагідного співбесідника, Бронко сів у перший вагон.

Шеф, на диво-чудо, не розсердився на Бронка, що той не привіз грошей. З дев'яти боржників тільки один, будучи на смертній постелі, віддав свій борг, якого, до речі, якраз вистачило, щоб покрити кошти подорожі Бронка.

– А що вони казали? Людина щось говорить, прошу я тебе, коли не віддає борг.

– Той, колишній голова, що від імені товариства «Просвіта» підписав грошове зобов'язання, видивився на мене, як на вар'ята. По-перше, їх «Просвіту» ще рік тому ліквідували, а до того він вже три роки не був там головою. Але це не найважливіше. Він каже: «Треба бути шуєю [66]66
  Негідником, падлюкою (пол.).


[Закрыть]щоб напередодні девальвації віддавати гроші».

– Чекай, Броник, чекай. А про яку девальвацію мова?

– А що приносить із собою кожна війна, як не девальвацію в першу чергу, пане шефе? Він ще сказав: «Я хоч би й хотів, то не знаю, якими грішми віддавати… радянськими карбованцями чи німецькими марками».

– Так і сказав?

– Так і сказав, пане шефе.

– Я знав, прошу тебе, що українці – підлий народ, але що аж так, то не припускав. Підлий народ, для якого не варто було жити, як це я робив. Дотепер, як сам знаєш, Броник, жив я тільки для народу, а відтепер житиму, прошу я тебе, тільки для себе. Так вирішив твій шеф, Кость Філіпчук, а тому з цієї нагоди скоч, прошу тебе, гін унд цурік [67]67
  Туди й назад (нім).


[Закрыть]на одній нозі. Ех, Броник, Броник, ти був колись моє третє око.

– Бійтеся бога, пане шефе.

– Права рука, хочу сказати. І я хотів би, прошу я тебе, шмаркачу, щоб вернулися між нами давні відносини. Як сам чуєш, грядуть страшні часи, Броник. Згадаєш слово свого шефа, страшні часи насуваються…

– Як для кого, пане шефе.

– Чекай-но. Як ти сказав? Ніби як що до чого, то ти собі «ти», а я собі «я»? А ти знаєш, що це нечесно з твого боку? Ми ж, прошу тебе, незважаючи на. деякі непорозуміння, завжди йшли, прошу тебе, разом, хоч і доводився тобі начальником. А у скрутну хвилину ти зрікся мене, ніби Іуда Христа?

– Пане шефе, ви мені сказали «на одній нозі» – тому мене вже немає…

– Ти не чоловік, а гадина! Гадина, яку я пригрів біля серця, чуєш? – крикнув Філіпчук до місця, на якому мить тому стояв молодий Завадка.

Бронко Завадка вважав за велику моральну кривду для себе той факт, що не мав змоги познайомитися з товаришем з ЦК. Хлопчисько вбив собі в голову, що чоловік під кличкою Зелений – це правдоподібно Вечір.

Перший, на кого наткнувся Завадка після своєї поїздки у Станіслав, був Юлько Скиба.

– Слухай, який Зелений з себе?

– Можеш погратулювати мені. Я – офіційний коректор «Волі Покуття». Логічно? На сто процентів правдоподібно. Тюрма відчинила мені очі й вилікувала від комуністичної недуги. Боюся, що ще мій старий захоче перепроситися зо мною. Забавно, що? «Устаткувався, волоцюга». «Набрався розуму». Я, між іншим, Броник, дурне тоді плів про «Кутики господині», а як без такої рубрики грати у відкриту? Я, між іншим, схвально дивлюся на таку максимум легальну газету.

– Таж ти заперечував разом з Дувідом! Ти ж говорив, що в твоїй макітрі не вміщується!

– А може, то Дувід заперечував? А я вважаю, що така максимум легальна газета – це перш за все штаб.

– А ти будеш начальником штабу?

– Ні, офіційним редактором буде старий Завадка.

– Щоб я зрадів від такої новини, не можу сказати…

– Штаб. Революційний штаб. Серйозно. Думаю, що правильно ставлю питання. Під цей час партія повинна орієнтуватись у своїх теперішніх і потенціальних кадрах.

– Ти хочеш знати, хто революційно настроєна молодь? Тож слухай, Скибко: вся молодь, за винятком куркульських та попівських синочків на селі й націоналістичних молодчиків по містах.

– А от і брешеш. Серед націоналістичних молодчиків є і чисті серцем хлопці, тільки нема кому їм очей відкрити.

– Зате ти Америку відкриваєш. А чому ти не працюєш з ними?

– Забавно! А звідки ти знаєш, що я не працюю? Скажу тобі… я навіть сидів якийсь час з одним з них. Цікавий такий. Не піддавався теоретичній пропаганді. Прагнув усе на практиці перевірити. Називався Маркіян. Тобі, чуєш, не здається, що це ім'я пахне ладаном?

– Може, по якійсь далекій асоціації…

– Дурниці! Я люблю точність. Тюрма привчає до великої точності. Щось ніби як монастир. Числиш, наприклад, скільки день має минут. Скільки місяць годин. Колосальні цифри виходять.

– А який він з себе?

– Хто?

– Я питаю тебе про зовнішність Зеленого.

– А, Зелений. Високий. Вузьколиций. Щуплий. По-польськи тонкогубий. Ти чого скривився?

– Невже ж?

(Вечір ані вузьколиций, ані тонкогубий, мабуть, і не високий).

– Я подумав, – Бронко знайшов привід, аби відвести Юлькові думки від себе, – що відносно малий процент українців-інтелігентів у комуністичному підпіллі… Таких недоуків, як ми з тобою, я не числю. Невже ж поляки прогресивніші в цьому відношенні, прогресивніші за нас?

– Забавно, який ти скорий до висновків. Ти просто не знаєш, як стоять справи. Я сам знаю одного письменника. Галичанин. З бойків. Не вилазить з тюрми. Сидів я теж з одним доктором філософії з Тернопільщини. Комуніст-філософ – здорово?

– Так.

– І тому я кажу: ми замало знаємося. Розумію – конспірація! Але – в біса! – треба знати свої морально-політичні ресурси чи ні? Броник, ти знаєш… ти змужнів за цих сім років! Ти, напевно, вже ніколи… не будеш у такій добрій чоловічій формі, як тепер… А ти знаєш, як у злодійському жаргоні називається тюремний одяг? Дубова кора.

Бронко дивився на правильне, ультрапропорційне обличчя Скиби й думав мимохіть, що у зрілому віці не пасує чоловікові аж така регулярність рис. Либонь, справжня мужськість жадає для себе й елемента диспропорції як одного з проявів чоловічого бунтарства проти усталених канонів. Хоч би це були й канони красоти. Зате Бронко міг би без великої напруги фантазії уявити собі Юлька чотирилітнім хлопчиком з золотистою гривкою над небоподібними очима. В тому віці солодкава регулярність рис на своїм місці.

– Та ти скажи нарешті, який Зелений з себе?

– В нього довгі пальці… гарні, мигдалевої форми нігті… ти не уявляєш собі, як у тюрмі тужиться за красним…

– А взагалі… який він… так?

– Чого ти присікався? Яке значення може мати тут вигляд людини? Він – інтелігент. Вольове підборіддя. Проникливий, я сказав би, може, й холодний, але розумний-розумний погляд. А зрештою, не це найважливіше. Приїжджає людина і відслоняє завісу, яка відгороджує Наше від широкого світу. І що я бачу? Я питаюся тебе, що я бачу? Треба бути лєцтим [68]68
  Останнім (з нім.).


[Закрыть]ідіотом, щоб самому раніше не побачити цього. Нашівська організація – яке щастя! – просто-напросто каригідний виняток. Революція, кажу собі, старий ідіоте, революція не йде, а біжить! Броник, що лише не твориться на білім світі! У відродженій Польщі уряд пацифікує польських селян! А розправи поліції з польським робітником у Кракові, Торуні, Познані, Красноставі? Капітально! Горендально! [69]69
  Жахливо.


[Закрыть]По містах і селах Польщі відбуваються масові виступи солідарності робітників і селян… в захист народної Еспанії. Ідуть мітинги за негайну ліквідацію Берези Картузької! За повну амністію для політв'язнів! За повернення політичної еміграції в Польщу! Бунт! Майже революція у краю! Проти генеральської диктатури – Народний фронт! Уряд з страху забороняє з'їзди хліборобської молоді… Розв'язує масові організації польських учителів… ліквідує театр сатири! Це вже зовсім забавно! А ще… почекай… а ще… Ти пригадуєш собі, з яким патріотичним запалом збирали польські діячі на льоп? [70]70
  Ліга оборони протиповітряної.


[Закрыть]Просто на вулицю не можна було показатись, щоб не прикололи тобі літачка. А тепер – ти здаєш собі справу з того, що твориться? – польська авіація успокоює тих же патріотів! Народ стільки років боровся в неволі за свою державу, а тепер – це просто неймовірно… одне слово… колосально забавно – піднімає бунт проти неї. Скорий поїзд, чуєш, Броник, мчить у революцію, а ми, нашівці, сіли на дрезину й хочемо наздогнати його. Забавно! Експрес і дрезина!

– Ти хочеш тим сказати, що ти в тюрмі не читав газет? Був зовсім відірваний, ізольований від подій у революційному світі? Якщо ти це хочеш сказати, то я тобі не повірю…

– Тяжко розумному чоловікові говорити з ідіотом. Гм… чи ти не розумієш, чи, до біса, не можеш розуміти? Чути – крізь вистукування крізь мур. Читати – на цигарковій бібулі. То – одне. Сприймати безпосередньо від очевидця – то зовсім інша річ. Однаково, що пити правдиве «Мокко» чи його ерзац з цукрового буряка. Забавно, що ти, Завадка, не розрізняєш цих речей! Я думав, що в тебе більше фусів [71]71
  Розуму.


[Закрыть]у голові.

– Дякую за комплімент!

Дувід не міг говорити про Зеленого, бо йому, у зв'язку з його приїздом у Наше, так багато хотілося сказати про себе.

– Ти пам'ятаєш, Бронику? Ну, що я тебе таке дурне питаю? Ми з тобою разом у хайдер [72]72
  Єврейську школу.


[Закрыть]не ходили, так?

– Ти, бачу, заразився від Скиби безперестанку молоти язиком… навіть стиль у вас однаковий.

– Що значить – заразився? Я вже сім років хворію на цю хворобу. А чому вона так вчепилася мене? Та тому, ти чуєш, Броник, що, відколи я себе пам'ятаю, від самого раннього дитинства, сиділо мені в пам'яті (Дувід помацав себе за голову) одне слово «ша!».

– «Ша» – не слово, Дувід…

– Ай, мовчи! Для мене воно десять разів слово. Що значить – не слово? Ви чуєте, «ша» – не слово! Мені хочеться сміятись! Що сміятися? Мені хотілося б ревіти! Оте «ша» мені відобрало дитинство, зламало життя, зіпсувало характер, ну і забрало те, чого всі хочуть… всі на світі – радість від життя, а він бере й каже, що «ша» не слово! Та я таке чути не можу.

– Якщо я тебе вразив, то пробач. Але й дотепер не знаю, про що тобі йдеться…

– Він не знає, що я хочу сказати! Та я тобі й кажу. Я хочу сказати про «ша».

– То говори вже, але більш до ладу.

– Людина вийшла з нервів, а їй кажуть говорити до ладу. Ти комік, Броник, але я аніраз не можу сміятися з твоїх віців. Я ж тобі кажу, що з самого дитинства – я ще в хайдер не ходив – я чув від мами, від тати лише одне «ша!». «Ша, майн кінд, ша!» «Ша», бо тато спить. «Ша», бо мамі голова болить. А я тебе питаю, а чому її не мала боліти голова? «Ша», бо через стіну наш сусід хворий! «Ша», бо збудиш сестру в колисці… Всюди і завжди тільки «ша!». Відвели мене в хайдер… мені ще шість не було, і тут перше слово, яке я почув від учителя, було «ша!». «Ша, кіндер, ша!» Мене набили на вулиці католицькі діти… Ти можеш уявити собі, як їх приваблювала моя руда чуприна? Що? Я побіг до мами. Куди має бігти дитина, як її поб'ють? Вона біжить до мами… Я був малий і думав собі, що моя мама зробить так, як мами католицьких хлопців: вийде на вулицю і погрозить, що піде до їхніх мамів…

Але моя мама не грозила. Вона обтерла мені сльози й сказала: «Ша, майн кінд, ша! Їх багато, а ти один, ша!»

Мій тате був швець. Ти його знав, правда? І швець-єврей, – це вже зовсім смішно, правда, Броник? – захотів, щоб його син учився. Чому ти не смієшся, Броник?

– А чого мені сміятися? Друкар Завадка теж захотів у свій час, щоб його син вчився…

– Він, мій тате, задумав післати мене до гімназії… Він таке собі задумав, але мене не прийняли, хоч – ти віриш мені, Броник? – хоч я здав не гірше за інших. А чому мене не прийняли? Це вже ціла комічна опера, чому не прийняли до гімназії сина Мошка Таненбруха! Зі мною здавав синок дідича Модзінського з Підпечар. І ти подумай! Мусило якраз так випасти, щоб я сидів поруч з ним на одній парті. Малий Модзінський – ти чуєш, Броник? – наскаржився своїй мамі, що від мене часником чути, і тому його голова розболілася, і тому він погано диктант написав… А чому, я питаю, не мало від мене часником чути, коли мама давала його нам рано, вполуднє і на вечерю? Часник і цибуля – то єврейські помідори й банани. Ти, може, хочеш заперечити, Броник?

– А чого я мав би заперечувати? Я хотів лише сказати, що не для всіх євреїв часник і цибуля – то банани…

– Ой, кинь ти мені тут політграмоту! Ти ж знаєш, що я мав на думці.

– Ну, далі… слухаю тебе. А то ти збиваєшся…

– Що значить – збиваюся? Я тобі говорив, що я сім разів заражений балакучістю.

– Ти почав, чому тебе не прийняли в гімназію…

– Так, так. Пані Модзінській видалося, що я буду у класі сидіти якраз з її синком. І вона попросила директора, щоб мене не прийняли за браком місця… Мій тате пішов до директора. Я не знаю, що він там говорив… може, й кричав, але то однаково нічого не допомогло. А я й не дивуюся: кого мав послухати директор – шевця чи дідичку?

А я, дурний, плакав. А що мені міг сказати тате? Він витер брудною шевською долонею мої сльози і сказав: «Ша, ша!» Потім… ну, як і підріс, в мені почав назбируватися бунт проти того «ша». Мої очі стали розумніші… Я бачив, що в житті не все так, як має бути… І я хотів… я думав, я хотів, але я нічого не зробив, бо мій тате сказав мені: «Ша, Дувід, ша! Якби бог того не хотів, то його не було б. Ми з тобою заслабкі, щоб проти людей іти. А що допіру проти бога?»

А треба знати, що Мошко Таненбрух був побожний єврей. По смерті тати… Я не забагато говорю? Ой, як та тюрма вчить чоловіка думати вголос, просто страх!

– Ні, ні…

– По смерті тати… Ну, як тобі сказати? То був розумний і справедливий чоловік, бо він був моїм татом. По смерті тати на мене почали ще більше «шакати». Не досить мені було горя, що тате помер, то я ще мусив з усіх боків чути оте зненавиджене «ша»: «Ша, Дувід, не говори, що на світі нема справедливості!», «Ша, не вигукуй на бога, бо він тебе покарає!», «Ша, не читай заборонених книг, бо це погано скінчиться для тебе!» «Ша» і «ша»! Мені було сімнадцять років, а вони затикали мені долонями рота… Це не поетичний образ, Броник, а таки правда… затикали долонями рота! «Ша»! Потім ти пам'ятаєш той вечір над Прутом?

– Дурне питаєш…

– Правда, що дурне… бо таке не забувається, – що? Ми здибалися з тобою в комсомолі. Там я вперше за своє життя перестав чути «ша!». Це правда. Але є ще одна правда, ну, я думаю, що ми не будемо її боятися. Броник, як ти вважаєш?

– Я не знаю, що ти маєш на думці…

– Не знаєш? Як це ти не знаєш? Нам давали читати революційні книги, – так? Нас кормили нелегальною літературою, ми самі складали й розліплювали бойові листівки.

– І що?

– Вони нам не говорили «ша», боронь боже, – так кажуть у вас? – але весь час тримали нас за руки такі, як Борис Каминецький. Скажеш, ні?

– Допустимо, скажу «так»!

– А бачиш! А ми так рвалися до роботи, – може, ні? Ти пригадуєш собі, як нас мало що з комсомолу не вигнали за якісь там лівацькі замашки? Ти пам'ятаєш, чому не мав би пам'ятати, як нас переконував Борис, що підпалювати панські скирти – це, – ну, я вже забув, як він точно говорив, – це майже вигода панам, а нещастя народові. Так він говорив? Ніби пани дістануть відшкодування за спалені вимолочені (чому зараз – вимолочені?) скирти, а на село стягнеться пацифікація… Ой, ти розумієш? Ми з тобою хотіли пацифікації.

– Не перекручуй, Дувід…

– Ну, не просто, а так з того виходило… А, Броник, слухай, Броник, а ти пам'ятаєш, як мені, євреєві, приписали український націоналізм? Це було б сильно смішно, якби не було трагічно. А пригадуєш, – ну, чого я вічно запитую, чи пригадуєш, коли ти й без того все пам'ятаєш? – як на сходинах у Княждвірському лісі сказав один секретар повіткому: «Ми нічого не робили, бо ми боялися ухилів…»

– Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…

– Пощо пам'ятати дати?

– Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?

– Ти так думаєш? Ой Броник, чути такі речі – то для мене хліб з маслом. Але я хотів би докінчити… Нас тримав Борис за фрак, а хлопці таки вирвались… І таки пішли з димом панські маєтки. Що – не так воно було? Ну, нам з Юльком таки пощастило – сім років. Могло так само добре бути й п'ятнадцять.

Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез'ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.

– Тобі випадково, ти розумієш – випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, – ти лише зрозумій так, як треба, – з’являється Зелений і критикує, – що значить – критикує? – він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас – спокійне болото. Що то – в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, – що значить – питає? – він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…

– Так він говорив? – Бронко не приховував свого сумніву.

– Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, – ти чуєш? – я собі сказав: «Дувід, нарешті скінчилося твоє «ша!» Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..

– Таврований…

– О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… «Ша». Ти це відчуваєш, скажи мені?

– А який він з себе… той товариш Зелений?

– Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!

Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.

Борис був настроєний на діловий тон.

Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.

– Ти і я, – сказав Борис Каминецький, – і більш ніхто на світі. На випадок всипи [73]73
  Зради, провалу.


[Закрыть]відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку – я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.

Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:

– А який він з себе, той товариш з ЦК?

Борис відповів досить грубувато:

– Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… – Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: – А ти знаєш, як вилазити з ополонки?

– Дотепер не мав щастя бути в ній…

– На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який знаходиться зверху по течії, май на увазі, інакше може затягти під лід. Як вилізеш на поверхню, то завжди старайся опиратись на край животом і грудьми, аби зайняти якнайбільше поверхні льоду.

А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам'ятав?

– Запам'ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?

– Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?

– Борисе…

– Що – Борисе?

– Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір'я. Ви не знаєте, яке це має величезне…

– Іди вже, Броник.

Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв «качки» по воді:

«Провесна. А де прозима, проосінь?»

Вмить усе відлетіло, наче білий пушок цвіту тополі. Весь світ заступила п'янка свідомість:

«Тобі – повірили. Тобі – довірили».

Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість – це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) – це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада [74]74
  Вміння поводитися в товаристві (з пол.).


[Закрыть].

Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, – тепер матір п'яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.

Олена інстинктом відчула, що чоловікова родина зможе толерувати [75]75
  Прихильно приймати (з пол.).


[Закрыть]у своїм гурті бадьору, зарадну, незалежну дружину покійного брата й швагра, але ніколи нещасну чоропіту [76]76
  Посмітюха, чубатого жайворонка.


[Закрыть].

Давніше Олена ніколи не замислювалася, що в дану хвилину виражає її обличчя, бо воно виражало те, чим була сповнена її душа, почуття, серце. Олені не було чого і перед ким ховати своїх думок та почуттів. Тепер пані добродійка Річинська не могла дозволити собі таку безпечність. Будучи у товаристві, тобто в крузі Аркадієвої родини, вона безупинно контролювала себе: що виражають її губи, як вона тримає себе, що сказала, ба – як сказала! Свідомо дбала про те, щоб кутики її рота не опускалися вниз, а очі щоб мали завжди веселий, бадьорий блиск.

Набувала здатності, як набувають фаху, маневрувати словом так, щоб могти і у великому розпалі загальної розмови перемінити загрозливу для спокою в домі тему.

Коли, було, починалися їдкі репліки на тему Зоньчиної сподіваної посади, Олена моментально, ніби з бабусиної сумки, витрясала з пам'яті якусь ультрацікаву історію. Наприклад, на Мнихівці якась міщаночка отруїлася з тієї причини, що її наречений в останній хвилині відмовився стати з нею під вінець.

Хіба не цікаво це для молодих дівчат?

(Север, коханий мій, я далека від того, щоб порівнювати тебе з ким, бо ти єдиний на світі, але скажи, ради бога: чому в моїй уяві той нерішучий кавалір з Мнихівки в якійсь площині асоціюється з тобою? А може, це тому, – будемо сильно, сильно вірити, що це саме тому! – що на темному фоні чужого горя власне щастя здається більш рельєфним?)

На велике розчарування Слави («мамця тільки нагнала нам оскому»), Олена не знає подробиць цієї пікантної історійки. Зрештою, Олені не йшлося про сам факт як такий, а про його моральне підгрунтя.

І в цьому випадку не могла поскоромити своєї поганої звички, щоб не провести паралель між собою (тією, з ранньої молодості) і незнайомою дівчиною, річ ясна, на користь вихованки Ладиків.

Олені не хотілося вірити, щоб якась там міщанська дівчина спромоглася на подвиг самогубства з сорому перед скандалом. Вона з такою підозрілою ревнивістю боронила свою думку, що мала господинька знетерпеливилася:

– На чому мамі так дуже залежить? Чому міщанська дівчина не може мати амбіції?

– Ви мене не розумієте, – оправдувалася Олена не тільки перед однією Олею. – Я хочу сказати, що само самогубство – це ще не доказ кохання. Якраз противно. Так, якраз навпаки, щоб ви знали. Я вважаю, що всі оті самовбивці – то передовсім великі егоїсти. Нароблять всячини, а потім – шусть! – як миш у ріщя – у смерть. Накладають на себе руки і тим самим звалюють весь тягар людського осуду, болю і сорому на своїх найближчих.

Хіба це любов? Бридкий, безсердечний егоїзм, а не любов, мої діти! От у Лісках, розповідала мені пані Максимовичева… – і пішло. – Одна кузина тітки Ореста Білинського задумала на зло нареченому не більше не менше, як відібрати собі життя. Притому була така злобна, що хотіла мертвою видатися ще кращою, ніж була за життя. Видно, мали поміж собою свої порахунки…

Що вона робить? Іде у повітове містечко до перукаря, причісується за останньою модою, купує собі атласні шлюбні пантофельки, коронкове плаття і… тільки в одному зрадила стилю – замість білої троянди приколола на груди пунцову. А може, під тією пунцовою трояндою розуміла вона кров? Звідкіль можна знати, що думають самовбивці?

Аби по смерті виглядати, наче жива, та капосна дівчина підмалювала собі щоки, губи, ба навіть кінчики вух. Примостилася у м'якому фотелі, напевно, прибравши при тому відповідну звабливу позу, і зажила отрути.

На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, – сходить Олена на моральні поуки, – дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування своїх найближчих.

Щодо тієї міщанської дівчини з Мнихівки, то й нічого дивуватись. Хіба котра з них рахується з тим, що про неї говоритимуть по смерті, коли вони й за життя не дбають про опінію?

Мариня слухала Олену із злою нетерпеливістю, переморгуючись час до часу з Славою.

– Тої самої! Їмосць чули, що дзвін, та не знають, де він. Як їмосць хочуть знати, то я давно чула цю історію, але-м не хотіла те сміття в хату нести. От що я скажу їмосці… Але що їмосць хотіли такими речами займатися, то, бігме, дивуюся…

– Моя Мариню, тільки нагадати, що не вірю, аби проста міщанська дівчина, – розуміє Мариня? – аби проста міщанська дівчина… но, так, аби могла так дуже до серця взяти собі те, що її покинув хлопець…

– А, певнє! То тільки пані вміють любити.

Ольга, що стежила за обличчям Олени, не вміла пояснити собі спалаху страху на ньому.

В чому справа?

Припущення, що Мариня може натякати на якусь темну, тільки їм двом відому таємницю, видалося Олі абсурдним.

– Ну і розвели філософію! – спищала Слава. – А я замерзла… бр-р!

Оля теж відчула холод у поясниці. Підвелася з-над кросенок і стала під пічку, притулившись долонями до теплого поля грубки.

– Ну, ну, Мариню, як то було з тим отруєнням? Хто кого?

– Ніхто нікого – от що я паннунці скажу! Всьо то небилиці, паннунцю! Правда хіба та, що Бронко Завадків не захотів вести до шлюбу Стаху Кукурбів. От і всьо!

Ольга опинилася перед психологічною загадкою: чому ця вістка так вразила її? Власне, вразила, а як – Ольга не зуміла б дати відповіді на це питання. Мариня торохтіла дальше:

– Та паннунця повинні б знати того Завадку, бо ж паннунця ходили замовляти, як то називається, мовчи, Славуню, я зараз сама згадаю, чекайте, чекайте, ті… о… я зараз…

– Клепсидри, – допомогла їй Слава, чим тільки розсердила дівку.

– І хто тебе просив? Не бійся, була б сама згадала… Шкода, що нема доктора Гука, а то почав би викладати, звідки те слово взялося… ха… ха… Я й не дивуюся, що та якась наречена кинула його. Я б сама.

– Хай Мариня не говорить дурниць, – тихо й лагідно упімнула її Олена.

– А Марині не треба аж доктора Гука. Я скажу тобі, звідки походить це слово «клепсидра»… Це…

– Ади, як воно… то відай так кожне слово від чогось походить… Непричком, «стіл» від чого походить?

Поки велася ця філологічна дискусія, Ольга думала своє: «тип» представився їй у новій ролі – героя матримоніального скандалу. Цікаво було б запитати його, як погоджує він це геройство з своєю революційною ідейністю? У розмові з нею так брав на бас їхню, буржуазну мораль, – а сам як поступив?

«О, добре, – каже стрийко Нестор, – що в них подвійна мораль: одна для теорії (тобто для інших), а друга для практики (тобто для себе)».

Ольгу розносила досада, що тому «типові» все-таки вдалося надути її. Як же переоцінювала свій вплив на нього, коли вбила собі в голову, ніби вона на концерті Мединського зачарувала його. Їй здавалося, що він тужив за нею, а він тим часом забавлявся в нареченого.

Почуття, що скаламутили Олин спокій, в жодному разі – наказала собі – не можуть відноситися до категорії ревнощів. Забагато честі було б для того «типа»! Була хвилина слабості, коли їй, панні Річинській, хотілося скрутити в баранячий ріг того міщанського парубійка: подати йому ілюзійну надію, а потім відкинути його від себе з убивчим саркастичним сміхом.

Ціле щастя, що «тип» не знає і ніколи не знатиме, що за фантастичні думки шибали їй у голову! Від сьогодні вона не удостоїть його честі відповісти кивком голови на його уклін.

Тепер Ольга жалкує за кожним делікатним словом, що його мала для того міщуха.

Кінець цьому нерівному знайомству – фініта ля комедія. А для панни Річинської наука: знай, як водиться з нерівнею!

Мариня тим часом не переставала теревенити:

– А що молодий Завадка – лайдак, то своєю дорогою. Кожний хлоп однаковий, я то давно вже казала…

– А чого ж ти стрижеш усіх хлопів під одну машинку? – обстала за чоловічим родом Слава.

(Север, якщо з тобою розійдемося, то не тому, що ти виявишся лайдаком, – правда?)

– Тихо, Славцю, не перебивай…

– Чи я щось сказала? – запитливо повела по всіх очима Слава. – Я думаю…

– Хай Мариня не слухає Слави, хай Мариня говорить…

– Ого, вже бачу, і їмосць запалилися…

– Могла б Мариня культурніше висловлюватися…

– Е, пусте. Тут самі свої… Я ще хотіла про Стаху того… то пустий вітер дівка. Як то кажуть, не з однієї печі хліб їла… Кажуть, ніби той син Завадків… не знаю, я там поміж ними не була… хотів з нею пожити на пробу.

Олена кашельнула дипломатично в носову хустинку.

– Та що їмосць… наші панни – діти, чи що? Каже він їй: «Як ще зможеш дитину мати, то файс [77]77
  Гаразд.


[Закрыть]женюся на тобі, а якщо ні – то бувай ми здорова…» А вона бери, дурна, та й згодися. Мудра, мудра, а тут здуріла. Досить того, коли вже стало погано коло неї… ніби той, коли вже набезпечно знала, що матиме дитину, бере і каже йому: «Так і так… Сталося, як ти собі віншував, а тепер женися зі мною». А він – а ти ще, Славуню, борониш хлопів – каже: «А мені такої не треба. Я, – каже, – не хочу, щоб люди вираховували моїй жінці місяці, а потім, – каже, – аби пів-Нашого збігалося дивитися на дитину, до кого вона подібна». От маєш, Славуню, що хлоп може. А ти кажеш… Тоді Сташка пораз-другий питає його: «Будеш женитися чи ні?» – «Ні, – каже, – не хочеться мені». – «А мої весільні кошти?» – «Кошти, – каже він, – поверну до гроша, а женитися таки мене не заставиш». Певне, ця могла б будь-кого зоритувати.

– Зіритувати [78]78
  Розсердити (пол.).


[Закрыть], Мариню.

– Як знав, так звав, прошу паннунці! Сташка як почула таке, то вже ні слова не вимовила, а тільки гайда в ліс. Небезпечне там зажила щось, бо знайшли її на дорозі, і ледве теплу…

– То вона залишилася в живих? – вихопилося в Нелі. Мариня скартала її поглядом.

– А паннунця хотіли б, щоб вона з-за хлопця ганц [79]79
  Цілком, зовсім (нім.).


[Закрыть]відібрала собі життя? Виздоровіла і вже знову, як ружа… Може, Завадка тепер лікті кусає собі… така краля…

Прислухаючись до базікання Марині, Ольга приходить до висновку, що тим істотним, що відштовхує її, панну Річинську, від класу того «типа», є брак аристократизму духу, відсутність почуття тонкості того, що німці називають файнгефіль. Освіта, диплом (хоч «товариш» його і не має) – ці елементарні перепустки у вищу сферу в жодному разі не можуть заступити товариської культури людині з простолюддя.