Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

Між богом і правдою сказати, що залишилося Олі в пам'яті з аористів та різних інфінітивів кум кон'юнктіво з латині чи з палеозойської та мезозойської ери в географії? З цілого курсу астрономії запам'яталася Олі одна астролябія, і то вона не певна, чи назва ця стосується галузі науки, чи вимірювального приладу. З морфології, анатомії, соціології та ембріології рослин разом з їх запутаними родоводами збереглася в її пам'яті одна пімпінелія анузус (ганус, з родини окружкових малоазіатського походження). Запам'яталося, що ганусовий олієць вживається для приправи горілки та як засіб проти вошей і корости. Мис Абукир, де відбувалася битва між англійським і французьким флотом за часів Наполеона, Ольга до сьогоднішнього дня плутає з Абу-Бекером, наступником Магомета, та Абусіром, персонажем з «Тисячі і однієї ночі».

Знання можуть вивітрюватися з голови, але навіть ті, скороминучі, незримим рильцем різьблять у корі мозковій благородні зміни, що, удосконалюючись, передаються з покоління в покоління.

Жінки предків Річинських співали романси під звуки арфи, а чоловіки у вільні від воєнного ремесла хвилини читали Вергілія з пам'яті тоді, коли предки Завадків натирали тіло ганусом…

І тому, пане Завадка, не лише соціальне, як ви говорите, а перш за все моральне, естетичне становить непрохідну прірву поміж нами.

Хіба у нашій сфері не буває такого, що наречені розходяться перед шлюбом? Але в яку приховану і культурну форму прибирається цей малоприємний акт! У нас в кожному випадку, незалежно від дійсного стану, мужчина бере вину на себе. А як поступили ви, пане Завадка?

І що з того, що ви закінчили нижчу гімназію, де проходили латинь, граматику, алгебру та інші дисципліни, коли скандал – це ваша стихія? Як харкнути на долівку, так само мусите ви вжити грубого слова, бо це у вас така сама органічна потреба, як для мене почитати книжку чи послухати музику.

– Моя Мариню, навіщо так багато розводитись про ту цілу брудну історію? Між іншим, я чула не від кого-небудь, а від самої пані деканової, що після всього там таки відбулося весілля, хоч і без шлюбу. Щось подібне…

– А хіба я не кажу, що їмосць чули дзвін, а не знають, де він? Тої самої… відбулося весілля! Треба знати молодого Завадку! То таке вперте та заядле, що я не знаю… Якраз він по тім всім пішов би жити з нею… Але весілля таки було…

– Мариня думає, що говорить? Як може бути весілля без жениха чи там нареченого?

– А бачать їмосць, що було! А що мала стара Кукурбиха робити з стравами і печивом? Може, роздати жебракам, бо свині не було… на весілля закололи… Старі спросили гостей і забавилися, аж любо було… хоч та музика… а й могло її не бути…

– То й музика там була?

– Та то, прошу їмосці, Карольчині дівки Сташці бубон вибивали… щось там мусили мати з нею на пеньку…

Неля обурена:

– Це ж варварство! Татко розповідав, що колись в давнину був цей дикий звичай… Я думала, що з ним уже покінчено…

– Не Варвара, а Карольчині дівки, але паннунця їх не знають… викапані циганки… А я все своєї дурної… якби тому гунцвотові не запахла інша спідничка, то він Сташки не лишив би. Скільки часу ходив до неї… жили вже явно-славно, як чоловік з жінкою… сама мені стара розповідала… А тут… маєш, Гандзю, книш, раптом відхотілося йому дівки… Не інакше, я кажу їмосці, як батяр іншою закрутив собі фляки в голові…

– Що то Мариня верзе? – хоче Ольга схопити зміст Марининого базікання. – Завадка закрутив собі голову іншою?

Пробі! Та це ж вона, Ольга, є тією іншою, через яку Бронко відмовився від тамтої вагітної!

Оля знову схильна повірити, що його поведінка на концерті Мединського – то не хуліганська вихватка, а продиктований нестримним почуттям відчай!

Господи, її, малу господиньку, таку потульну, таку тиху, люблять до безпам'яті, до одчайдушності!

Окрилена свідомістю свого безумного впливу на мужчину, Ольга тріумфуючим поглядом поводить по всіх присутніх: ніхто, ніхто не здогадується, що це її справа, чому та пара розійшлася!

Гуманність, якої не треба було прищеплювати малій господиньці, бо вона сочила нею, наче береза соком навесні, натурою дана скромність, вроджена делікатність полишили в одній хвилині малу господиньку, віддаючи всю її на поталу інстинктові.

Щось туманоподібне до теперішнього душевного стану відчула Ольга лише раз у житті, коли в дитинстві, наперекір волі Марині, вибігла гола з хати у бурю з громами і блискавицями.

Був це єдиний бунт в її житті і коротка, як блискавка, перемога над чужою волею.

«А чи пасують до мене такої, як я тепер, ці меблі?» – сваволить у думках Ольга.

Чорні дубові буфети (креденси), оголені Катериною з срібла й дорогої порцеляни, ще дишуть старими добрими часами. Важкий, теж темний, круглий стіл з ногами у формі левиних голів з роззявленими пащами теж пам'ятає старі добрі часи. Старосвітський, шкіряний, колись темно-червоний, сьогодні почорнілий диван, з високим опертям та засмальцьованим кружечком від таткової голови на ньому. Дві ясні плями на стінах по картинах, що їх забрала на Джерельну Катерина. Низько опущена фаянсова нафтова лампа, яку, відповідно духові часу, перероблено на електричну. Пожовклі, безліч разів штопані фіранки. Невід'ємний фікус, з мовби залізним листям. Шерстяні червоні у зелені полоски портьєри, перев'язані алюмінованими ланцюжками (старосвітсько!). Шкіряні, з високими спинками і вигідними поруччями крісла до комплекту з диваном. Вони, як диван, теж до комплекту полинялі і витерті.

От і вся панорама їдальні панства Річинських.

Дух отця каноніка закам'яніло стоїть на місці. Роззявлені пащі дубових левів стережуть його мнимий спокій, такий мнимий, як вони самі…

На цьому фоні – я, мала господинька, така непричетна думками до всього, що тут твориться.

SOS, мамочко, SOS! Напроти тебе стоїть не мала господинька, а обманщиця, а ти не відаєш цього і надалі віриш їй.

Олена, яка любить час до часу уважніше спостерігати за котрою-небудь з дочок, ніби контролюючи себе, чи не допустилася якого опущення в контакті з дітьми, зупинилася на Олі. Боже милий! Як їй подобається ця пухкенька, як булочка, ясноволоса, з зарожевілими кінчиками вух, з пишними губоньками дівчинка!

Милуючись загадковою усмішкою, що грає на личку Ольги, Олена спроквола попадає в один з своїх блаженних, заспокійливих душевних станів: нічого поганого не приключиться їй, бідній вдові, поки цей ангел-хоронитель при ній.

Те, що друкарський челядник міг так закохатися у панну з вищого товариства, щоб аж покинути вагітну від нього дівчину, вповні зрозуміле для Ольги. Але те, що Бронко Завадка, будучи до безумства закоханий у неї, Ольгу, паралельно вів роман з міщанською дівчиною, – для панни Річинської річ незбагненна, а тим самим невибачлива.

Ольга Річинська вирішила втерти носа тому нашівському донжуанові.

При першій спробі Бронка Завадки заговорити до неї на вулиці вона дасть йому таку відсіч, що аж у п'ятах застигне тому фацетові.

Лежачи у ліжку з книжкою в руках (якої не читала), вона вимальовувала в уяві деталі цієї фатальної для Бронка зустрічі.

Тим часом Завадка, начеб передбачив, що за лавина збирається скотитися на його голову, вів себе коректно до образи. При випадкових зустрічах з Ольгою здоровкався досить стримано, не виявляючи найменшою гримасою чи жестом охоти зачепити на розмову панну Річинську.

Ольга мимоволі опинилася у досить дурнім становищі. Стільки галасу знічев'я!

Аби втихомирити своє бажання помсти, Ольга вирішила сама спровокувати розмову з тим «типом». Видалося їй, що найприродніше буде, коли він «випадково» зустріне її біля кіоска з книгами, де він зупиняється («претендуємо на інтелігента!») щоразу, повертаючись з роботи.

Трюк вдався несподівано добре, Ольга прибрала таку позу, яка дозволила їй «помітити» Завадку щойно тоді, коли він знайшовся плече об плече з нею. «Впізнавши», хто побіч неї, Ольга зробила рвучкий поворот (може, й заризикований) у протилежний бік. На щастя, Бронко тої ж миті загородив їй дорогу.

– О ні! – не підніс руки до кашкета, начеб про всяк випадок мусив мати їх обидві вільні. – Тепер ви так легко не втечете мені!

Мала нарешті безпосередньо перед собою те миле обличчя, яке стільки разів викликала уявою!

Морозне повітря зробило те обличчя якимсь тужавим, ніби напнутим, і вуглуватість ліній додавала йому ще більшої приваби.

Темне, синювате місце на верхній губі до того нервувало панну Річинську, що в котрійсь хвилині опустила очі.

– А я собі думаю: ви це чи не ви?

– Я, – відповіла з викликом у голосі, глянувши твердо.

Про себе думала: «Який же ти вродливий! На жаль, ти тільки – Бронко Завадка. Ти розумний, але ти й дурний, бо не відчуваєш, як ти мені шалено подобаєшся».

Завадка вмить вловив неприхильний тон.

– Чого ви якась така до мене? Шкода вашого труда, бо з того й так нічого не вийде…

Зробила губами гримасу здивування.

– …бо сьогодні я не відстану від вас. Про це я вас чесно попереджаю. Можете фукатися, фиркатися, ображуватися, лаяти мене – однаково нічого з того не вийде. Я ж так давно, зрозумійте мене нарешті, не бачив вас зблизька… Я, – зам'явся, для чогось потер рукавицею щоку, – вперше бачу вас з цією памороззю на волоссі… Слухайте, ви направду не здаєте собі справу з того, яка ви… прекрасна?

Бронко був по-щирому певний, що Ольга свідома своєї вроди, а лише всякі правила, чи, як називав, штучки, їхнього товариського кодексу забороняють їй признаватись у цьому.

– Панно Олю, я хотів би вам сказати, але… Як то? Що це, власне, може вас обходити?

– Коли вже почали, то докінчіть…

– Я не хотів би, щоб ви подумали, що я рисуюся перед вами, чи як там… Але ситуація така, що в мене тепер страшенний голод на час… а сьогодні винятково маю вільну хвилину… І що за щастя! – і ви тут, ніби зоря з неба впала.

– А то не зірки падають…

– Як не падають? Скільки разів я сам бачив…

– То метеори…

– От бачите, що значить малоосвічена людина. Та я не про це хочу… Метеори, кажете. Ви теж метеор у моїм житті. Панно Олю, я вас прошу… підім от так перед себе, куди ноги несуть… Завтра я вже не зможу…

Ольга вдала, що вагається.

Взяв її, ніби пробуючи, легенько за лікоть. Перечекав хвилинку, яка буде реакція, а потім поволі, дуже обережно взяв її під руку, притиснув до себе.

Ольга зберігала цілковиту пасивність. Проте струм від доторку його пальців діставався до її нервів крізь сукно пальта, ватин, светр і рукав плаття. Запрагла повторення цього гострого враження і з робленою ненарочитістю налягла на його рам'я. Мусила посоромитися самої себе.

– А що скаже на це ваша наречена? – хотіла заскочити його цим питанням, але і це не вдалося їй.

– І до вас дійшли вже плітки? Слухайте, – в його голосі виразно далася відчути збудженість, – я страшенно радий… що ви… що ви… зволите цікавитись мною!

– А ваш характер не змінився, – завважила їдко. Хвилина дурманного обезвладнення відлетіла, і Ольга входила у свою роль. Попробувала увільнити свою руку, та він не допустив до цього.

– Не пущу. Не хочу.

– А я не хочу наражуватися на неприємності…

– Які?

– Ваша наречена може…

– О, вона може!

– Може вчепитися мені за волосся… У вас… водиться, що жінки тягаються за коси через чоловіка?

– І по писку б'ються! Ох, чорт би то побрав! Як не старався, а таки вирвався мені той «писок»! Но, будемо вважати, гарна панно Олю, що ви нічого не чули… А жінки в нас дійсно темпераментні… Але ви не бійтеся. Зі мною ніколи і нічого не бійтеся…

Вони пустилися вниз по вулиці Легіонів, за місто, минаючи вулицю Куліша.

– Я не вірю у вашу рицарськість, пане Завадка! Мужчина, який кидає дівчину напередодні шлюбу, і то ще… ну, ви самі знаєте… Ви дорікали мені, що в нас гнила мораль. А яка вона у вас? Як же ваша високоморальна ідейність може миритись з таким фактом? Як це назвати?

Бронко, примруживши очі, намагався здути кришталики паморозі з кучеря на лівій скроні у Ольги.

– Перестаньте, Завадка. До вас говорять, а ви бавитесь. То нечемно…

– Я чую кожне ваше слово, панно Олечко, але я… власне, з чемності хочу продовжити хвилину вашої уявної перемоги наді мною. Хай вам поки що здається, що ви поклали мене на лопатки.

– Ви… ви… може, хочете знайти якесь оправдання для вашого… негідного… нечесного… вчинку?

– І ще якого, панно Олю, і ще якого? – Він милувався нею, як милується нерозумний батько першим нецензурним словом свого одинака. – Коли б ви тільки знали, як ви подобаєтесь мені… така збуджена… така… громометаюча – можна так сказати? Ну, чого ви справді віддули губки?

– Ви хочете сіном викрутитися?

– Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?

– Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…

Олі не могло проскочити крізь зуби слівце «вагітна».

– А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…

– А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?

Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.

– От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…

– Я ще не скінчив, панно Олю.

– А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?

– Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.

Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.

– Так, я сказав, що Стаха не була моєю нареченою, бо вона була фактичною жінкою. Я жив з нею, до вашого відома…

От що доводиться вислухувати, коли вдаєшся в дискусію з неотесою! Добре їй так! Це заслужена кара за її непослідовність. Вибиралася на зустріч з наміром знищити морально того «типа», а замість того почала кокетувати його як рівного собі…

– І ви покинули свою фактичну жінку після того, як дізналися, що вона має стати матір'ю? Гратулюю, пане Завадка! Значить… зводити дівчат здібні не одні буржуазні кавалери? Браво!

Бронко знову знехотя дмухнув на «заморожений» Олин локон на лівому виску. Глипнула зло на нього і засунула космик під шапку.

– Добре говорить мій стрийко, що такі, як ви… великі тільки на словечках.

– Ви тільки про це щойно говорили. І що шкодив вам той кучер, що ви його сховали під шапку?.. Так, я давно знаю, що про нас говорять такі, як ваш стрийко… А от ви не знаєте, що коли б Стаха була вагітна, то я не кинув би її навіть… навіть… заради вас, панно Річинська!

Такої цинічної нахабності Ольга таки не чекала від нього. Скипіла вся.

– Прошу вас, або ви відійдіть від мене, або дайте мені це зробити. Я не можу довше… я мушу додому…

– Як же ми можемо розійтися, не закінчивши такої цікавої розмови? З вами буває так, що покладете кудись недоїдений кусок хліба… от раз на зуб… І доти буде це вам заважати, доки не віднайдете того шматочка… Ви хочете, щоб наша недокінчена розмова… заважала вам так, як той недоїдений «раз на зуб»?

– Ви надто балакучі, пане Завадка, а для чоловіка це не завжди до лиця.

– А ви все ж таки повинні знати, що причиною причин, чому я зірвав з Стахою, є не русалка дністрова, а ви… ви!

«Боже, як я хотіла почути від тебе. Тепер можеш іти собі. Коханий, дурненький, коханий!»

– Боюся, що ви прорахувалися, пане Завадка. Там пірвали, а тут не впіймаєте, і взагалі, як ви смієте мені таке говорити… В тій хвилині звільніть мене від свого товариства.

– Слухаю! Прошу, ви вільні, – уклонився, обернувсь і потюпав кудись у бічну вуличку.

«Вернись! – крикнула за ним у думці. – Вернись!»

Бракувало їй розмови з ним, як того недокінченого шматочка хліба.

О, яким нікчемним видавався їй в тій хвилині той «тип» і яким, незважаючи на все, пожаданим – саме через свій чоловічий досвід! Ольга молилася не так, як колись: «Господи, відверни його від мене», – а благала бога: «Прости мені, грішній, і пошли його мені».

Можна вірити в бога в трьох особах, можна вірити в чорного бика, можна в ніщо не вірити, але що людина приходить на світ уже з своєю долею – це істина. Слушно щодо того говорить польське прислів'я: «Цо ма вісець, то нє утоні» [80]80
  «Хто має висіти, той не втоне» (пол.).


[Закрыть].

І старий Завадка був у цьому твердо переконаний.

Отож долі заманулося, щоб Йосиф, той самий колишній Юзик Василя Завадки, був у своїм житті ще й редактором. Занесено цей пункт у протокольну книгу людських доль, і тепер якими кривульками не тягалося б його життя, а редактором, хоч, може, й ненадовго, хоч на старість, а все ж таки він має бути.

І не подумайте, що Йосиф Завадка хоч мізинним пальцем кивнув, щоб потрутити справу свого редакторства вперед. Власне, що ні! Доля так покерувала, що цей гонор сам прийшов до нього в хату.

Майстрував старий Завадка того дня, як звичма, в себе під повіткою. Десь люди, слухайте, з шкіри лізуть, щоб виїхати на літнисько [81]81
  Відпустка, літній відпочинок (з пол.).


[Закрыть], а для цього немає кращих Ворохт та Яремчів, як у теплі дні праця в його майстерні. Людина, слухайте мене, звивається за роботою, кров розігрівається в жилах, починається циркуляція по всьому тілі, а тут тебе холодком, ніби віялом, провіває, а простудитись не дає, бо ти весь час у русі. Чи треба ще кращого санаторію?

Але не об цім річ.

Дивиться Йосиф, а в його ворота завертає Борис Каминецький ще з якимсь незнайомим чоловіком. Каминецький, як видно, просто з роботи, бо не встиг і рук витерти від фарби, а тамтой, це й на перший мет ока видно, з інтелігентів. Зрештою, дурному сказати: сірий реглан, черевики, хоч і замарані свіжим болотом, але видно, що були вичищені на глянц, капелюх – такого у Нашому і за виставою не побачиш – і поголений у будній день, як до шлюбу. І з лиця собі отак нічого, симпатичний, та фігура слічна [82]82
  Гарна (пол.).


[Закрыть].

– Ми до вас, пане Завадка, – починає Каминецький, хоч, може, насамперед годилося б познайомити його з незнайомим чоловіком, – але кому тут дивуватись?

«Та певно, що до мене, – міркує Йосиф. – Бо інакше чого вам було заходити на моє подвір'я?»

– То, може, прошу у хату?

А в хаті той у реглані репрезентувався як представник фірми «Фелікс», що виробляє електричні лампочки і грілки. Електричні грілки, прошу зважити, – це новинка не лише в Галичині, але й у цілій Польщі, без якої людина у віці пана Завадки ніяк обійтися не може. Прошу, він задемонструє. Де тут включатель? Хай пан Завадка подивиться добре: ось тут регулятор. Тепле – римське один, гаряче – римське два, дуже гаряче – римське три.

– Люкс! – вигукнув Борис.

Оцей легковажний вигук і призвів до того, що Йосиф Завадка вийшов з себе.

– А ти що, слухай мене, маєш обіцяне баришівне? Тебе хто просив наводити мені на хату незнайомих людей? Ти що, слухай ти мене, вже мене ввів у графу інвалідів? А може б, ти своїй мамі зафондував таку електричну грілку? Дивіться на нього! Ану, прошу, забирайтеся мені з хати, і аби я тут вас більше не бачив, за перепрошенням!

Певно, пізніше всім трьом було таки досить маркітно, коли виявилося, що Борис з тим у реглані зайшли зовсім чого іншого.

А хто тому винний, слухайте ви мене? Не треба було Борисові досипати до вогню отого «люксу», і все!

І так дізнався Йосиф Завадка, що в Нашому має виходити легальна (чи ж інакше вели б з ним мову?) селянсько-робітнича газета. Розуміється, не буде вона себе афішувати такою, але загальний напрям… Одне слово, їм ясно, що Завадці – ясно.

– Гм, – міркує вголос Завадка, – газета-то взагалі добре діло, але чогось-то Нашому не щастить на друковане слово. Прикро про це говорити людині, яка живе з того друкованого слова, але що правда – то не гріх, а що торба – то не міх. Скільки-то в Нашому, слухайте мене, вилуплювалося тих газет на світ, і всі вони, за винятком жіночої газетки, скоро гинули, мов індичата у сльоту. От і Каминецький може підтвердити, що дійсно так було. Правда, Борисе?

– Ми це знаємо, – трохи начеб незадоволений скептицизмом старого наборщика, з гідністю відповідає незнайомий. – Все дійсно було так. Але газета, про яку йдеться, дуже мало, а то й нічого спільного не матиме з тими недоносками, що про них згадує товариш Завадка. Отакі-то справи, товаришу Завадка. А до вас прийшли ми, бо знаємо, що ви людина чесна і…

– Гм, та ніби досі вважали мене за такого люди.

– Знаємо, що ви ще австрійський соціаліст.

– Я не з тих, слухайте мене, що міняють шкіру, як ящірка.

– В Нашому вас знає і поважає мале і старе.

– Цього я вже не можу судити, хай інші скажуть.

– От ми і є ті інші, товаришу Завадка. Ми до вас відносно тієї газети, що вже з весною повинна виходити…

– Перепрошую вас, товаришу, і тебе, Борисе, якщо ви маєте на увазі друкарську справу, то я вже не того. Але в мене є син. Спеціаліст – перша кляса, і чотири кляси гімназії теж на зарінку не валяються. В разі потреби, це я кажу істинну правду, можна його і директором зробити. Витримає, бестія. Що ви на це обидва? Це я не тому, що він син мені. Ось нехай Каминецький сам скаже…

– Не директора друкарні ми питаємо, Завадка, а редактора для газети, про яку йшла мова.

Тоді ще Йосиф Завадка не знав, що у протокольній книзі людських доль стоїть коло його прізвища слово «редактор», і тому можна уявити собі, яке враження зробили на нього ці слова.

Якби не знав, хто такий Каминецький Борис, то, їй-бо, був би подумав, що цей панок у реглані прийшов, щоб посміятись з старого друкаря.

Каминецький, мабуть, зауважив, що ця пропозиція приголомшила Йосифа, бо зразу ж узявся розтлумачувати:

– То так, пане Завадка, фактичним редактором газети буде хто інший… будем усі…

– Дуже мені приємно, – бевкнув Йосиф, бо що міг інше сказати?

– Газета вже робиться, до вашого відома. Потрібно лише людини, яка б перед староством офіціально підписувала газету, як відповідальний редактор. Попросту ви мали б бути підставною особою, – розумієте? Газета вже робиться, і у вас за неї голова не болітиме.

Йосиф Завадка розуміє, хоч той Борис міг би і тут бути огляднішим у слові. Що значить у нього не болітиме голова за газету? А може, і серце його болітиме за неї, як болить за долю всього трудящого люду?

– Ясно вам, товаришу Завадка? – запитує незнайомий довірочно.

Ясно. Аякже, не перший рік Йосиф Завадка працює в цьому фаху. Слава богу, мав з ним справу ще за небіжки Австрії і знає, що таке відповідальний, чи то пак підписний, редактор. Що ж, як треба, то він з радою душею послужить громаді, як то кажуть.

Гості посиділи ще трохи, незнайомий спитав про стан здоров'я господаря дому, похвалив його майстерню на свіжім повітрі, завважив, що це особливо корисно для людини, яка понад половину свого віку провела у друкарні, попрощались гречно і вийшли з хати.

Завадка, як годилося господареві, пішов за ними аж до воріт, постояв ще хвилину, дивлячись їм услід, а потім поплентався до своєї майстерні. Долото в руку взяв, дзьобнув навіть ним разів зо два, але на тому і крапка.

Почував, що втратив апетит до роботи. Так його ошелешила оця звістка про редакторство.

«Згода, – метикував, – підписний редактор – це лише фірма. Але чому тоді, слухайте ви мене, не звернулися з цією пропозицією до першого-ліпшого безробітного з вулиці, а вибрали саме його, Йосифа Завадку? З того виходить, коли подумати на хлопський розум, що й підписний редактор мусить бути якась фігура? А крім того (як добре, Павлино, що чоловік може час до часу поговорити з собою!), хто з пересічних, звиклих, як кажуть у Нашому, людей знає, що відповідальний редактор – це тільки підставна особа? Таж для дев'яноста дев'яти з половиною процентів нашівців Йосиф Завадка буде справжнім редактором. Гей, Юзик, слухай мене, чи твій тато, чи твій дід думали коли, що біля прізвища Завадків стоятиме слово «редактор»?»

Може, хтось не йме віри, але Йосифові Завадці в цю хвилину дуже шкода, що розбилося його посвоячення з старим Кукурбою. Хто як хто, а сват зрозумів би його в новій ролі. Той гине за політикою, як циган за музикою.

На порозі хати з'явилася Павлина. Має жінка добру звичку зникати з очей, коли хто з чоловіків навинеться на обійстя.

– Чого приходили? – відразу, дивись, напала на чоловіка.

Суперечливі почуття шарпнули грудьми старого Завадки: і кортіло йому похвалитися перед жінкою честю, що йому зробили добрі люди, і начеб стримував його від цього острах, що Павлина, хоч і золота жінка, неспроможна буде зрозуміти його гордої чоловічої радості.

– Ти що, прийшла протокол з мене стягати? – хоче Завадка веселим тоном прихильно настроїти жінку до себе і до всієї справи, але затія не вдається.

Павлина не вірить його показовій веселості і залишається при сліпім неспокої, що починає скипати в ній.

Чого приходив Борис з незнайомим? Чого їм треба від її мужа? Чому люди нарешті не забудуть дороги до її воріт?

– Гість в хату – бог в хату, – перекривляє вона мовчазного Завадку, ніби відгадуючи його думки. Ого, вона знає тих «богів»! Через них не одна жінка, не одна мати товче головою об стіну. Агі, не бувало так, щоб прийшов хтось чужий у хату, а за ним добро посунуло в її дім, а все навиворіт, а все навиворіт!

– Чого Каминецькому потрібно? – запитує вона ще раз.

Добра птичка той цілий Борис, нема що казати! Хлопові під сороківку, а він і досі ходить нежонатим бугаєм, без родини і пристановища. Сам волоцюга й інших береться розволочувати. Досить уже Бронка зводить з путі (синок думає, що мати сліпа, а в неї тим часом очі бачать краще, ніж совині вночі), – а тепер уже з старим гешефтів шукає?

Скажете, може, що її Йосиф уже старий і тому по той бік всякої підозри та небезпеки? Якраз! Таке ще можна про жінку подумати, але ніяк не про хлопське насіння. Це ж бо про них склав народ приповідку, мовляв, у старій печі сам чорт палить!

Її Йосиф, щоправда, з природи статечний, розважний, коби не один той недостаток, що господь його чоловіком створив. Павлина не вірить у розсудливість чоловіків, як у невинність сучасних дівчат.

– Павлино, жінко, чи ти віриш у призначення?

– Я тобі про попа, а ти мені про попадю. Питаю тебе втретє: чого приходили?

– Це я тобі скажу, певно, що скажу, але ти насамперед відповіси на моє запитання: віриш у призначення чи не віриш?

Переступає Павлина поріг і йде аж під повітку до старого, тиче своїм носом мало що не до самого його рота: випив з тамтими, до холери ясної, чи яка біда, що верзе, ніби з гарячки?

– Чи ти розумієш, що я до тебе говорю, чи не розумієш? Я тебе питаю і не можу допитатися, чого заходив Каминецький ще з якимсь?

І знову прошибає груди Завадки болючий шарп: признатись жінці, яка його честь зустріла, чи краще дати собі спокій з бабою?

По якійсь хвилині починає оглядно:

– Коли люди заходять, то, видко, слухай ти мене, що я ще потрібний людям. Гірше було б, жінко, якби й пес з кульгавою ногою не дивився в мій бік. Так я собі думаю, не знаю, як ти…

– Та я бачила, що заходили, – але чого їм від тебе було потрібно? – вперто торочить своє Павлина.

Не спекатись Йосифові бабської цікавості.

– Видиш, має виходити газета в Нашому, і вони приходили просити мене…

Газета? Це слово міняє ставлення Павлини до гостей. В уяві Завадкової газета – серйозна і корисна людям справа. Сама малограмотна, але завжди рада, коли чоловік чи син прочитають їй з газети яку-небудь цікаву сторінку. Ні, ні, проти газети Павлина нічого не має, тільки от що…

– Чи тобі здоров'я дозволить знову іти до друкарні?

Важко, дуже важко свідомому чоловікові вести дискусію з темною бабою, будь та баба і його шлюбна жона.

– Слухай ти мене, потрібний я їм не як друкар, а як редактор, во! І вони приходили питати, чи я б…

Відчиняє Павлина губу і так застигає з нею, наче з відкритим гаманом.

– Ти… редактор? То вони хіба хотіли тебе на сміх взяти. Та ти, сирото, певно, вже й писати відвик… Редактор!

– Ти, слухай мене, коли не розумієш, то не гавкай! – пригримує з серцем Завадка на жінку. Вжалило його в живе місце саме те, що бісова баба мала рацію. Бо таки правда, що він уже й сам не пам'ятає, коли держав ручку в пальцях. Воно так: до суду не визивають, поліція, слава богу якось обходить, а коли раз на місяць листоноша принесе пенсію, то він сам і заповняє переказ, бо ж знає, що завжди пару грошів перепаде йому за цю роботу. А як двічі на рік зайдуть до хати з колядою чи писанкою на «Рідну школу», то Бронко розписується на листі за весь рід Завадків. Воно так то так, а як пронюхала це клята баба?

– Я ж говорю тобі, як жінці, а ти ніц, слухай мене, не розумієш. Я маю бути відповідальним редактором. Але що тобі говорити, коли ти темна, як табака в розі? Відповідальний редактор – це, слухай, жінко, такий редактор, що має тільки своє прізвище дати газеті, во! От, непричком… – мало не зіслизнуло йому з язика, що таким редактором могла б бути і вона, Павлина, аби тільки підписатись зуміла. Ще цього бракувало, щоб він зрівняв редактора з малограмотною хатньою господинею! (Його одруження з тією малограмотною людиною – це чисто приватна справа Йосифа Завадки, прошу я вас). – Видиш, робота такого редактора не дуже важка. Та й взагалі, слухай ти мене, коли та якої роботи я боявся? Одним словом, як то кажуть, міркую, що й тут дам собі раду.

– А що ти з того матимеш? Тобто скільки плататимуть тобі місячно, чи тижнево, чи як уже там?

Скільки плататиме старому соціалістові його газета за почесну роботу?

– Таку посаду не оплачують, Павлино, бо це гонорова справа, – розумієш, жінко? Ні, бачу по твоїх очах, що ти не зовсім розумієш, що до тебе говорять. Ну, во, для прикладу церковні брати і сестриці. Їм теж ніхто не платить за їх працю в церкві. Зрозуміла нарешті?

Павлина слухає і не слухає, що говорить їй Йосиф. Її увага поглинута новою думкою, що раптом шпигнула їй мозок: як це так? Хтось інший буде грошики отримувати, а відповідати за все має Йосиф? То ні по-якому. Бо ані по божому, ані по людському законові. Гонор, гонор – ади, знали, на яку вудочку впіймати старого! А чому вони, коли такі добрі та гречні, не беруть собі тих безплатних гонорових посад, а тобі не дають тих гірших за гроші? Добре то вона казала, що до її воріт нічого доброго не приб'ється.

– Гонор! Гонор! – роз'ятрюється, ніби ватру роздуває в собі. – Гонори вже позад нас, чоловіче, разом з нашими молодими літами, і не вернуться вони до нас, як наші діти з того світу. Тепер для нас з тобою, Йосифе, залишився тільки один гонор: просити в бога легкої смерті та просити.

Йосиф сам не впізнає себе: баба змиває йому голову, як бахурові якому, а він лише очима кліпає.

Постарів ти, видко, Завадка, коли вже бабський лад бере верх у твоїм домі! Та не про це тепер ідеться Йосифові. Коли двоє живе разом так довго, як він з Павлиною, то вже й сам чорт не розбере, чиє зверху, а чиє зісподу. Йосиф за щось інше має глибокий жаль до жінки. Не розуміє Павлина, що для мужчини, хай і в його віці, хай