Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

Видалося йому, що поступає помилково, коли не цікавиться думкою української інтелігенції про майбутнє наших дітей. А чому йому самому, як одному з найбільш зацікавлених, не підняти цього питання та не зробити його предметом загальної дискусії?

Спробував, але ті спроби не дали бажаних наслідків. Кожен з тих, до кого звертався Орест Білинський з подібними питаннями, думав єдино про те, як би в майбутньому пристосувати тільки своїх дітей. Становище української інтелігенції в майбутньому було безнадійне, а то й просто катастрофічне, коли йшлося про їх дітей. Тому всі трималися одного гасла: «Рятуйся, як хто може!»

Якось у клубі «Бесіди» Орест Білинський зачепив зятя Олени Річинської. Йому тим цікавішою була думка Безбородька, що той, як розходилися чутки, будучи студентом, сам віддавався філософським студіям.

– Як ви представляєте собі майбутнє української інтелігенції в Польщі, пане докторе, скажімо, за десять… двадцять… тридцять років? І взагалі, які гороскопи кладете українському народові під Польщею?

Безбородько, видно було, відвик від таких запитань. Вони, мабуть, ніколи й не займали багато місця в його думках. Спробував відбутися жартом від відповіді:

– Двадцять-тридцять років? Ви дасте мені гарантію, що я доживу до того часу?

Орест Білинський невдоволено насупив брови. Невже той захвалюваний зять Річинських аж до такого ступеня тупий, щоб не розуміти, що в даному випадку йдеться про майбутнє народу взагалі? Взявся пояснювати:

– Ви жартуєте, пане докторе, а я серйозно хотів би знати вашу думку. Ви ж прекрасно знаєте, що українське село і українська інтелігенція по містах скоро опиняться в сліпій вуличці, звідки не буде вороття назад, ані дороги вперед. В сеймі, як знаєте, пройшов друге голосування закон, на основі якого селянин української національності не буде мати прав купити землі, а свою зможе продати тільки полякові. До цього часу було так, що спролетаризований селянин втікав до міста. А тепер і туди відтята нашому мужикові дорога. Армія безробітних зростає за рахунок своїх резервів і не потребує напливу ззовні.

– Хай ідуть учитись на шевців! – пальнув Безбородько і розреготався, ніби з доброго дотепу.

Орест Білинський вів далі в тому самому серйозному тоні:

– Наші селянські діти не можуть вчитись на шевців, бо для того, щоб поступити учнем до ремісника, потрібно мати закінчену семикласівку, а по українських селах, – не знаю, чи відомо вам це, – немає семикласних шкіл, а свідоцтва про закінчення семи класів у приватній українській школі – не дійсні. Окрім того, всі польські ремісники, в тому числі й шевці, пане докторе, мають таємну інструкцію приймати в учні тільки дітей римсько-католицького обряду.

– Пане меценасе, – схопив Безбородько Ореста Білинського за лацкан, – пане меценасе, що ми будемо собі забивати голови шевцями? Бестія… бачу меценаса Ловкого… коби ще четвертого… І партія тарочка… [158]158
  Тарок – назва гри в карти.


[Закрыть]то-то… Ви чей же не думаєте посилати своїх синів після закінчення університету вчитись ремесла? Ха-ха…

– Іменно, що не знаю, куди їх посилати, що з ними зробити, коли закінчать вищу школу… Сьогодні інтелігент, за винятком таких професій, як наша з вами, тобто вільної професії, де-факто цілком залежний від поліції. Адже знаєте, якщо поліція не видасть йому свідоцтва про лояльність, то він не зможе працювати не те що на відповідальній якійсь посаді, але навіть продавцем кооперативу. Ви розумієте, до чого воно дійшло? Українцеві на приватній роботі треба мати «плацет» поліції…

– Пане меценасе, слово честі, я вас не розумію! Ви – адвокат, я – лікар, або ми, слава богу, люди вільних професій… от коли ще четвертого… Ви не зауважили, не заходив сюди професор Пушистий?

– Я не знаю, хто це… – А про себе думав: «Але ж у мене три сини, йолопе. Невже ти цього не розумієш!»

– Ви можете його і не знати. Це емерит [159]159
  Пенсіонер.


[Закрыть]. Колись у гімназії вчив мене латині… бестія. Коби ще четвертого, і… партійка готова…

– Це добре, докторе, що ми з вами вільні фахи, – продовжував своє Орест Білинський, – але не кожний український інтелігент може бути адвокатом чи лікарем.

– Ну, і що з того? Ми ж з вами вже маємо дипломи…

– А ті, що по нас прийдуть?

– По нас?! – вибалушив очі Безбородько. – По нас… хоч потоп! Той королик, – забув уже я, котрий з Людовиків, – сказав цю фразу… не був дурний хлоп! Я вас чимсь образив, пане меценасе?..

– Ні… ні… – заперечив надто поквапно Орест Білинський, що свідчило протилежне, і, вже не зважаючи на присутність Безбородька, сказав: – Не могли нас зломити бичем, то взялися за хліб… шаленим темпом розгорнулася тепер політика денаціоналізації… Нещодавно вийшла брошура… от пам'ять… забув автора. У всякому разі, від горезвісного «Проекту знищення Русі з 1870 року» це перша детальна рецептура асиміляції русинського людку… Вони зовсім відверто пишуть, що ренегата, крім доброї посади, чекають ще й відкриті рамена польської громадськості. Ви зважте, пане докторе, по цей бік крайня безвихідь: безробіття, невимовне становище у суспільстві… в родині… а по той бік добре оплачувана посада і відкриті рамена. Ви зважте, прошу вас, подумайте, якої сили волі і віри, так, головне віри, треба мати, щоб не віддатись спокусі…

– Здається, нарешті я зрозумів вас, пане меценасе. Скажіть, що ви їсте на сніданок?

Тепер обличчя Ореста Білинського виразило нерозуміння.

– Ви питаєте мене, як лікар? Я знаю, набрав забагато кілограмів. Чесно признаюсь – важу тридцять два кілограми більше, ніж мені належить згідно з віком і ростом.

По відгодованому обличчю Безбородька і далі блукала хитрюща, масненька посмішка.

– Питаю вас не як лікар, а як український патріот такого самого патріота. Отже, що їсте на сніданок?

– П'ю каву, як і всі галицькі інтелігенти.

– Прошу детальніше.

– П'ю каву з молоком і цукром.

– Саму каву?

– Ні, чого саму? З булкою, з маслом, якщо вже вам так залежить на точності, то з рогаликом з маслом. Лише я не розумію…

– Я зараз поясню. Значить, п'єте на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом, і припускаєте, що так снідатимете аж до самої смерті…

– Так, – якось непевно відповів Орест Білинський, не вміючи доглупатися, до чого саме верне Безбородько. – Я не аматор переїдатися на перше снідання. Я лише хотів би знати, до чого ви це ведете, пане докторе?

– До чого? До політичного гороскопа, пане меценасе. Якщо ви вважаєте, що до самої смерті зможете їсти булку з маслом, то добре є! А поза тим, вірте мені, чи будете товкти головою об каміння, чи камінням об голову, то однаково нічого не зміните. Якщо нашому українському народові присуджена асиміляція, то не втечуть від неї ні ваші сини, ні ваші внуки… І може, й не треба, щоб утікали. Якщо народ настільки слабкий, що не може встояти на ногах, то так і буде… Хай іде на підстилку іншим націям! Пане меценасе, не дивіться на мене так… Я говорю цим разом серйозно і… без прикрості… І без прикрості, – повторив.

– Мені страшно чути такі речі від вас, докторе. Ви ж ще молода людина. Я у ваші роки…

– Ага, у мої роки ви ще борюкалися з життям. І що ви тим виграли для народу чи хоч би для себе особисто? Багато маєте душевного задоволення? А чого добилися? Що змінили у суспільному ладі? А навіть, будемо вже так говорити: що благородного внесли ви в життя «меншого брата», чим рушили совість буржуа? Ха… ха… ха…

– Не сміятися! – крикнув Орест Білинський, у нього похололо всередині від того, що той блазень висловив його власні, десь глибоко приховані, правда, не так цинічно сформульовані думки. – Може, в дечому ви й маєте рацію, докторе… Підкреслюю – в дечому. Але одне можу сьогодні сказати: однієї доброї волі замало, коли йдеться про зміни суспільного характеру… В мене і таких, як я, не бракувало доброї волі, – і що з того? Потрібно ще й далекосяжного політичного розуму, а наша Галичина, будьмо щирі, не була надто урожайна на державних мужів…

– Чи ви не жалкуєте часом, пане меценасе, – підозріло, якось скоса зиркнув на нього Безбородько, – що замолоду не перейшли у табір лівих соціалістів?! Тоді сьогодні, чого доброго, ви були б уже комуністом з переконання.

– Що вже тепер жалкувати чи не жалкувати. Минулого не завернеш. Мені просто страшно, до чого воно йдеться… До чого котиться…

– І ви не знаєте, до чого котиться? До кінця, пане меценасе! Все… все котиться до свого кінця… Земля наша теж викінчується поволі… І за якихось мільярд мільярдів літ…

– Ви не здаєте собі попросту справи з стану речей, – перебив його з болем Орест Білинський. Не міг собі дарувати, що встряв у дискусію з цим вгодованим блазнем.

– А чому ви думаєте, що я не здаю собі справи? Ви кажете: я – молодий. Може, правда, роками ще не старий, а душею… Ну, це тепер не тема. Я теж колись у своїй юнацькій наївності намагався збагнути суть української духовності. Забивав собі голову модним у свій час Юнгом. Ви читали його? Твердий горішок. Старався на нашому сучасному й історичному матеріалі визначити, що таке український емпіризм… читав Берклі… уривки з його «Трактату про принципи людського пізнання»… Юм… Чули про його «Трактат про людську природу»? Намагався визначити, що таке український детермінізм. Пробував, пане меценасе, по своїй наївності наводити паралелі між гандизмом і сковородизмом…

– І кінець кінцем дійшли до чашки кави і булки з маслом, – не міг уже довше спокійно вислухувати тих нісенітниць Орест Білинський.

– Не тільки до кави, не тільки до кави… Дійшов і до слів Грицька Сковороди, що «менше наук – менше дурнів, менше лікарів – менше хворих, менше законів – менше беззаконників».

– І це говорите ви, докторе? Ви… ви… – не знаходив потрібного слова.

– Скажіть «філософ»… Я ж тільки повторив слова Сковороди, в якого я вчився колись…

– Мене страх огортає, – повторив з розпачем у голосі Орест Білинський думку, висловлену на початку розмови. – В мене теж підростають діти. Якщо і вони мають так… – Не докінчив. Але Безбородько і без того не слухав його. Якраз з'явився професор Пушистий, і зять Оленин пішов йому назустріч.

Чим більше підростали сини Ореста Білинського, тим більше журили вони батька. Коли були малими, уявляв собі фігурально, що виконає до кінця свій батьківський обов'язок тоді, коли кожного з своїх синів по черзі заведе у приготовлену для нього господу і скаже: «Ось твій дім – твоя фортеця. Живи, як я тебе навчив».

Цією фортецею могла бути платна вільна професія. Державна посада з гарантованою пенсією на старість. Солідний нерухомий маєток, чи, як говорили в Галичині, реальність. В крайньому випадкові – багатий оженок (само собою зрозуміло, з кохання!). Крім того, всі три мали отримати по рівній пайці морально-етичного світогляду, якщо не апробованого батьком (все ж таки війна поколінь не перевелася!), то всякий випадок не в колізії з тим, що його визнає їхній батько.

А що виросло з його синів?

Жах проймав Ореста Білинського, що їхня мати, а його дружина не здавала собі справи з того, що її діти наближаються до катастрофи.

Найстарший з хлопців повинен був за рік отримати диплом землеміра.

Хто ж довірить йому, інженерові греко-католицького обряду, вимірювати польську землю? Приватна посада? А де ж ті обшири землі в українських руках, коли галицьких поміщиків-українців можна почислити по пальцях?

Гаразд, Ростик не закукурічений патріот, не націоналістичний молодчик, може, й космополіт, але все ж таки по-своєму порядна людина, з загальноприйнятими поняттями про людську гідність та етику взагалі. Він, так поки що здається батькові, скоріше залишиться без роботи, ніж продасть себе, висловлюючись популярно, за шматок гнилої ковбаси.

А проте його чесність і стійкість все ж таки буде у прямо пропорціональному відношенні до того, як довго зможе достачати йому батько на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом.

А коли батька не стане? Тоді його синами заопікуються ті, що пишуть сьогодні у шовіністичній пресі:

«Прагнемо якнайбільше русинів, людей, які мають руську кров у жилах, бачити поляками, людьми, які без застережень почуватимуться членами нашого народу. Не будемо утруднювати їм доступу до ніякої акції, до ніякого терену польської національної праці, коли вони самі зголосяться до нас. А вони зголосяться. При розумній політиці нашого уряду їх прижене до нас голодний живіт і босі ноги».

Невже ж колись і його синів зажене у табір ренегатів голодний живіт і босі ноги? Невже ж і його хлопці могли б стати перевертнями, які, аби відвернути від себе підозру нещирості, будуть з ще ревнішою зненавистю паплюжити все рідне?

– Це неможливе, – сказав уголос. – В нашому роді не було ренегатів.

Орест Білинський розгублено повів очима по столу, і погляд його спинився на синьому, не розпечатаному ще конверті. Лист на зворотному боці не мав адвокатської печатки. Виходило, що його надіслав Орестові Білинському не оборонець ворожої сторони.

Орест Білинський ножиком розрізав конверт і прочитав:

«Вельмишановний пане меценасе!

Ініціативна група людей, яким не байдуже майбутнє українського народу, його селянина, робітника й інтелігента-трударя, вирішила видавати газету, що ставитиме собі за завдання політичне усвідомлення мас та консолідацію людей доброї волі.

Звертаємося до вас з проханням співпрацювати в нашій газеті. Просимо при нагоді завітати до нашої редакції з метою обговорення конкретних питань, зв'язаних з вашим співробітництвом в нашій газеті. Редакція задумує вести рубрику «Правничі поради». Ваші юридичні знання разом з довголітньою адвокатською практикою зможуть бути надзвичайно цінними для запланованої нами рубрики. З пошаною…» Підпис нечіткий.

Прізвище автора листа і так не сказало б Орестові Білинському нічого. Це міг би сказати й про загальний зміст листа, якби не одне словечко, а саме «інтелігент-трудар». В той час слово це служило за гасло, яке якщо й не давало точного означення, то бодай вказувало напрям лівий.

Орест Білинський відкинувся спиною на бильце фотеля, піддавшись цілковито відпруженню м'язів.

Куди-куди йому вже до лівого крила тепер, коли у молодості не знайшов у собі досить рішучості й цивільної відваги порвати з традиціями?

Минулася підвечіркова пора, закінчилася перерва у праці, треба було братися за поточну роботу, а він і далі сидів напівлежма у фотелі, кружляючи думками довкола листа незнайомого автора.

Йому цікаво було знати, чи багато з нашівських інтелігентів отримало листа подібного змісту? Якщо багато, то нема про що думати, але якщо він, маловідомий ще на грунті Нашівщини адвокат, опинився в числі вибраних, то є над чим помізкувати.

Трударі! Ідея інтернаціоналізму!..

Пробі, таж він, Орест Білинський, у молодості теж марив про велике братерство поміж народами в ідеалістичному суспільстві.

Перечитав ще раз листа. Стривайте, стривайте: «політичне усвідомлення мас та консолідація людей доброї волі». Хто його знає? А може, цього у теперішню хвилю найбільш потрібно народові?

Може, саме інтернаціоналізм і є тим ключем, який зможе відкрити його синам двері у широкий, вільний світ де місце у суспільстві не визначається їхньою національною належністю чи соціальним походженням, а особистими заслугами?

Думка про запросини до редакції держалася Ореста Білинського й тоді, коли після роботи і вечірнього чаю вийшов пройтися перед сном.

Ні, не мав певності, як правильніше поступити: зігнорувати лист, тобто зовсім не появлятися в редакції, чи показатися і заявити, що він стоїть осторонь всякої політики і тому не може співпрацювати в газеті, яка далека від його теперішніх консервативних поглядів.

Але хто сказав, що у нього консервативні погляди? Самі погляди в нього, може, й прогресивні. Та біда в тому, що це не переконання, а чисто філософська, абсолютно далека від практики життя абстракція.

Проте на другий день, всупереч всім своїм вчорашнім роздумам, Орест Білинський таки вибрався до редакції ще не існуючої газети.

Був, треба признатися, трохи заскочений, коли по вказаній адресі зустрів його… інтелігент.

Професія адвоката зробила його око зірким, коли йшлося про визначення класової приналежності а чи професії людини.

Ореста Білинського з першого погляду прихильно настроїв до себе той худорлявий старанно причесаний, у бездоганно скроєному костюмі, з вузьким обличчям мислителя чоловік.

Орест Білинський любив педантизм в одязі інших, хоч сам не встигав у цьому.

Вітаючи гостя без провінціальної багатомовності, редактор на самому вступі сказав:

– Я чекав вас, пане меценасе. Був майже певний, що ви зайдете.

– Цікаво, бо я, – завагався, чи сказати по щирості, – ще вчора не був у цьому певний…

– Ми б хотіли довкола нашої газети об'єднати всіх людей доброї волі. Писати про це в листі було б недоцільним, але ви ж, напевно, знаєте, – редактор зробив паузу, – що дуже активно організується антифашистський фронт.

– Під прапором… – підказав Орест Білинський, не докінчуючи думки. Серце його калатнуло ритмічно.

– …під прапором боротьби з фашизмом. Вважаю, програма досить ясна…

– Для вас – так, – Орест Білинський якось примостився незручно в кріслі, і це частково також діяло йому на нерви, – бо ви, без сумніву, знаєте, чого хочете. Але… – крісло знову заскрипіло, – погодьтеся зі мною, власне, під цим плащиком боротьби з фашизуючим урядом скривається чимало всяких опортуністичних угруповань… так що, пробачте, для пересічної людини це ще не досить ясна програма…

Відчував на собі проникливий погляд редактора, але навмисне вдавав, ніби не помічає цього.

– Ви не помиляєтесь, – сказав тамтой нарешті. – Наша газета буде пролетарською, хоч і замаскованого… революційного напрямку. Ви хотіли, щоб я це сказав?

– Так, – кивнув головою Орест Білинський. – Так. А тепер я вас запитаю: ви тут людина зовсім нова, – щойно тепер усвідомив собі, що при знайомленні тамтой не назвав свого прізвища. – Ви знаєте, пане редакторе, як наші патріоти дивляться на співробітництво у всяких революційних, у всякому разі, лівих органах?

– Знаю, як буржуа дивляться на ці речі. А патріоти? Кого ви маєте на думці, пане меценасе? – Орест Білинський відчув неприємне враження від того, що його співробітник глузує злегка з нього. – Можливо, ви боїтеся, що скомпрометуєте себе в очах своїх клієнтів… І вони перейдуть до вашого конкурента?

Якщо він зараз не відпарирує належно, то в редактора зародяться підстави припускати, що має справи з обмеженою людиною, дарма що адвокатом по професії. Та ось він знайшов уже, що саме відповісти:

– Видно, пане редакторе, ви дуже нова людина в цих околицях. Немає, – пробує посміхнутися Орест Білинський, – перевівся клієнт з такими твердими принципами, як ви думаєте… Добрий адвокат той, котрий виграє справу… Я якраз не думав про клієнта…

Редактор вичікуюче нахилився до нього. Орест Білинський переждав хвилину, а потім спитав про інше:

– Я хотів би знати, пане редакторе, що саме спонукало вас написати до мене? Ви мусили поінформуватися перед тим щодо моєї особи… Тож, напевно, знаєте, що я давно ухилився від політично-громадського життя. А щодо статей на юридичні теми… я, прошу пробачення, не вірю, щоб ви цього не знали. Такі статті для газети може достачати кожний перший-ліпший правник.

Редактор доброзичливо притакує словам Ореста Білинського, хоч ледь уловима лукава посмішечка не сходить з його худорлявого лиця. Орест Білинський волів бачити навпроти своїх очей обличчя більш читабельне.

– Ви маєте рацію, пане меценасе, бо за освітою я юрист. Я буду, – його обличчя раптом прибрало суворо поважний вираз, – з вами щирий: нам потрібні імена чесних, ані громадсько, ані політично не скомпрометованих людей… за якими пішли б ті, що сьогодні ще вагаються… Нам потрібні імена.

– Імена!.. – беззвучно повторив Орест Білинський. – Імена… А чи знаєте ви, пане редакторе, що ім'я, як ви кажете, не скомпрометоване ім'я… це єдине, що ще мені залишилося?

– Чи це вотум недовір'я? – мав це бути жарт з боку тамтого, але Орест Білинський вловив у цьому ще й нотку неповаги до своєї особи, коли не сказати – погорди. Не дивувався редакторові, але було йому прикро за ще одну несправедливість. Був глибоко переконаний, що не заслуговує на неї.

– Ви думаєте про мене, що я типовий галицький інтелігент.

– Так, – оживився редактор, – ви вгадали. Я так і думаю про вас. Тепер мені ясно, чому Жовтнева революція знайшла такий слабкий відгук серед галицької інтелігенції взагалі…

– Можливо, ви маєте рацію. Але це не притаманна, хочу сказати, не вроджена наша хиба. Надто багато разів підводили нас впродовж усієї нашої історії, і тому ми стали обережні…

Тамтой вийняв портсигар, простягаючи його відкритим Орестові Білинському, сказав:

– Прошу… мене більше заспокоює сам рефлекс приготування сигарети. Я радий, що познайомився з вами, пане меценасе, і вдячний, що ви вважали за відповідне зайти. Це вже щось значить. Тепер самі бачите, – знову зійшов на жартівливий тон, – як важко нам ламати заскорузлий грунт… А що вже про інше говорити? А нам треба звикати думати державними категоріями. Возз'єднана Україна, пане меценасе, сьогодні вже не міф, а реальна можливість…

«Він має стопроцентну рацію, – думає Орест Білинський, – наша ментальність [160]160
  Тут: психіка.


[Закрыть]мусить звикати до самого поняття «своя держава».

Поза тим це поняття поки що невід'ємне від елемента бюрократичної махіни, податків, не завжди вигідних індивідуумам адміністративних розпоряджень та обмежень, включно до права замикати в тюрму. Отже, не про державу як махину думає в цій хвилині Орест Білинський, – а про її вищу, наче видистильовану суспільну надсвідомість, державність, без якої сучасна цивілізована людина не може почувати себе повноцінною. Своя держава… Ні, старий, ес вер цу шен гевезен [161]161
  Це було б занадто добре.


[Закрыть]. Це неможливе, у всякому разі, за його життя – нездійсниме. А сини? Нова політична концепція охоронила б їх (напевно!) перед конечністю ренегатства і людського опідлення.

Проте волів зберегти обережність.

– Я подумаю, – сказав не дуже рішуче. – Ви зрозумійте мене… Познайомлюся з вашою газетою. Це ж означало би перелом в моїм дотеперішнім світогляді, а в моєму віці… самі знаєте… Взагалі такі речі не вирішують на скору руку…

– Я вас прекрасно розумію, можете повірити мені, – редактор потис йому сильно, значуще руку.

Знайшовшись поза впливом тієї людини, на вулиці, Орест Білинський спіткнувся об думку, наче об конкретний предмет: стривай! Чоловік, з яким він говорив, – не редактор, а газеті не потрібні правничі поради. Йому просто треба було дізнатися, як і що думають такі, як він, Орест Білинський.

І, наче страхуючись перед закидом, який хтось колись міг би йому зробити, сказав собі: «Що б там не вийшло, то я одне тільки знаю, керувала мною найкраща воля і діяв я в найліпшій вірі».

– Як прийде весна, – сказав Север котрогось морозного дня, – я поведу тебе у березовий гай на проліски.

– А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.

Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.

– Як прийде весна, підемо в «Березове» точити сік з берези?

– Ні, – каже Север, – не будемо ранити берези.

Так часто забуваю, що він лікар.

– Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…

…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.

Зоня щовечора дорікає мені Севером:

– Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?

Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, – Гоген, чи як він там називається? – що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.

Зоня вживає для визначення наших прогулянок такі вирази, як «тягатись», «волочитись», і паралізує ними всю мою добру волю виправдати себе і його. Мовчу. Тоді Зоня, яка гадає, що має право до цього, починає добиратись до мене з іншого боку:

– Чи він має хоч серйозні наміри щодо тебе? Чи казав він тобі щось про одруження?

О господи, чи про такі речі треба говорити? Чи вони не розуміються самі собою там, де двоє любляться?

– Звичайно, ми колись поберемось, – мурмочу з мукою. Може, нарешті перестане сестра шпигати мене.

– Е, то ти так думаєш! Так кожна дівчина гадає… Але чи освідчився він тобі? І коли він гадає з мамою або зо мною (чи чув хто таке? Север має з нею про мене говорити!) поговорити?

Мені робиться смішно. Не розумію, наприклад, слова «освідчитись». Не вживають його тепер. Випало з сучасного словничка закоханих. Молоді любляться, розлучаються, іноді (але тепер це стало дуже рідким явищем) одружуються, і все те відбувається якось природно.

Зоня сердиться.

– Не розумієш, що значить освідчитись комусь? Казав тобі, що тебе любить?

Червонію не від сорому, а з гордощів за свого хлопця. Не сказав мені цього. Був такий чуйний, що не говорив про ці справи.

– Як то, не просив твоєї руки?

Не витримую і сміюся вголос.

– Чого ти по-дурному регочешся? – кричить на мене Зоня.

– Ну і як же не сміятися? Де ж ти бачила, щоб тепер чоловік аж просив у таких справах?

– Ну, коли так, – сіпає Зоня головою, мов молодий лошак, – то я з ним сама поговорю.

На коліна ладна я впасти перед нею, щоб тільки одмовити її від цього наміру.

Брешу, що сама переконаю Севера, аби поговорив з мамою.

Такі сцени в нашому домі, на жаль, відбуваються щовечора і погано впливають на мій настрій. Це помітив і Север.

– Ти чогось сумна, мишко?

– Бо цей світ іноді якийсь такий дурнуватий… – кажу.

Бере мене в обійми, замість підтримати мене, сам шукає захисту в мене.

– Мишко… мишко, ти повинна завжди бути веселою, бо вся твоя міць у тому, що маєш таку широку віру. Це трохи недоладно сказано, але воно так… саме – широка та твоя віра…

Може, і його правда. Мій смуток, видно, не такий глибокий, коли від якогось часу сняться мені безнастанно зелені луки, зацятковані кульбабою, а по тих луках походжають дивні, на високих ногах, строкаті птахи, і кожен птах – окрема пісня.

Север таке сказав про мої сни:

– То твоя велика життєвість так виявляє себе.

Я хочу, щоб Север оженився на мені. Іноді думаю, хоч стараюсь не допускати таких думок, не гідних нашого кохання, що було б вигідно вийти заміж так, як Катерина, за лікаря. Хотіла, аби Север оженився на мені, ще й тому, що мала б змогу вдень і вночі бути вкупі з ним. Буквально лічила б кожний новий срібний волосок на коханій голові. Буває й таке, що відчуваю страх перед одруженням навіть з Севером.

Зоня, як вчула, що ми будемо переходити на іншу квартиру, відразу наїжилась.

– Прошу дуже, можете, про мене, переходити й на село. Чому ні? Буває й таке. Але ніхто мене не приневолить жити десь на передмісті… де немає ні тротуару, ні каналізації…

– А де ж будеш жити? – наївно спитала мама.

Зоня закопилила губу.

– Богу дякувати, зароблю, і мені вистачить, аби найняти якусь пристойну кімнату з лазничкою [162]162
  Ванною.


[Закрыть]і… доступом до кухні.

– Як? – жахнулась мама. – Ти… пішла б жити на гарсоньєрку? [163]163
  Холостяцьку кімнату.


[Закрыть]Ти – дівчина? А що ж люди на це сказали б?

Зоня засміялась байдуже:

– Ті люди, що засуджують такі факти, не належать до мого оточення. І не думаю прислухатись до того, що вони скажуть на це. А в моєму оточенні… такі явища повсякденні.

– А яке оте твоє оточення? – запитала я, бо почала вже мене дратувати подвійна моральна бухгалтерія моєї сестрички. Зміряла поглядом мене від голови до п'ят.

– Моє оточення – службовці! Трудова прогресивна інтелігенція, а не такі сибарити, як ти, наприклад. Ось що таке моє оточення.

Чи варто ще сперечатись? Гадаю, що ні. Особисто я рада й не рада від того, що переходимо на іншу квартиру. Рада тому, що нарешті зможемо бути тим, чим є, а не пнутися до тих, якими ми перестали бути. Будемо собі звичайними незаможними дівчатками, які, незважаючи, що освіта дає їм право на іншу працю, мусять фізично заробляти на свій прожиток, як десятки, сотні, а може, навіть мільйони нам подібних. Вважаю, що це краще, ніж бути безробітним інтелігентом.

Не рада я тому, що змушена буду розлучитися з Севером, певніше, втратити нагоду бачити його так часто. А втім, хто його знає… Може, така формальна розлука піде лише на користь нашому коханню. Наперед нічого не можна знати. Перед такою перспективою Север теж починає думати про нове мешкання.

– Чи ти вже знайшов собі квартиру? – в моєму запитанні більше охоти допомогти, ніж цікавості.

– Так… власне… так…

– Та що ти кажеш? Цікаво, в кого?

Бачу, як важко йому говорити про цю справу.

– Я найняв… ціле мешкання… три кімнати… кабінет… прийомна…

Чому не радію від такої звістки? Чому ти, кажуть люди, дурне, а яке чутливе, а яке обережне, серце, не хочеш підстрибувати від шаленої радості, не хочеш умлівати від надії, що мій королевич готує дім на мій прийом?

Север теж мовчить. Дивиться кудись набік, і я бачу муку на його обличчі.

Пригортаюсь щільніше до його плеча і не знаю: маю співчувати чи прагнути цього дару для себе? Раптом стає мені якось усе трагічно відомим, ясним, навіть логічним.

– Ти одружуєшся, – чи то стверджую, чи то питаю і навіть сама собі дивуюсь, що не плачу при тому. Може, навіть (була таки мить) не дуже болію.

Север круто зупинився. Обертається до мене, бере моє обличчя у свої долоні, дивиться довго на мене, потім цілує в обвітрені березневим вітром губи побожно і безпристрасно, мов ікону.

– Я тебе кохаю і тільки тебе… І це моя єдина правда.

До цього моменту, здається, була в мене ще якась надія, а тепер до неминучості, яку я відчула від першого разу, долучається ще томлива безнадійність його і мого становища. Вагаюсь. Б'юсь між двома почуттями. Якийсь внутрішній, не обгрунтований дійсністю голос нашіптує мені, що ця людина каже правду. Ніби тільки тепер помітила, що маю поперед собою слабовільну людину, яка захопилася мною в силу контрасту характерів, бо в моєму світі все можливо, все можна здобути, навіть зірку з неба дістати. І що б там не сталось, цій бідній людині належить передусім співчуття від мене. Трохи що не простягаю руки до нього, коли раптово, немов під хвилею гордості, відступаю від нього і кажу з недобрим викликом:

– І що з того, що ти мене кохаєш, коли одружуєшся з іншою?.. Що з того, що ти мене кохаєш, коли ти не можеш нічого пожертвувати для свого кохання? Пригадуєш фантазію, яку ти розповідав про вальсінерію?