Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

– В такому разі я чекатиму вас о третій біля Віденської кав'ярні. Поведу вас до ресторану, де ми не раз обідали з вашим покійним татком.

Він іде за стіл. Аудієнція закінчена.

Чи повинна була Зоня подякувати за це запрошення? Чи спекатись його? Непристойність це, коли запрошує на обід мужчина без твоєї згоди, чи доказ особливої опіки? Робить це Ясінський в ім'я пам'яті батька чи заради неї особисто?

«Дивно! У себе в містечку Річинські задають тон, а тут одна з Річинських переступає з ноги на ногу і мнеться, як сільська попівна, не знаючи, як слід відповісти старшому панові, коли той запрошує на обід», – думає Зоня і відчуває жаль до батьків, зокрема до татка, що не возив її по світу.

Ясінський чекає в автомашині, спізнившись на три хвилини. Зоня з остраху (можливо, був і пішов) та з образи (дозволяє жінці чекати на себе) не помітила Ясінського в автомашині. Зрештою, не припускала, що він виїде назустріч автомашиною. Зоня проходжувалась по Гетьманських валах коротким, нервовим рухом туди і назад, туди і назад і дуже засоромилась, коли Ясінський заскочив її в такому схвильованому стані. Просто чула, як її очі допіру злякано літали на всі сторони.

– Пан куратор, звідки? – вибелькотала.

– Но нарешті, – ніби зрадів і відразу заспокоївся він. Повів так зручно справу, що Зоня схильна повірити, що не вона, а він нетерпеливився з приводу цієї зустрічі. Куратор відгортає на її руці рукавичку і тепло цілує в зап'ясток.

«Яка вправа!» – думає при тому Зоня, і нерозумне смішне почуття ревнивості за тих усіх, що їм так само зручно відпинав Ясінський гудзик рукавиці, злегка щипає Зоню за серце.

Її овиває незнайомий, дискретний, але міцний запах парфумів.

Чи це теж заради неї?

Ясінський, пробі, це ж інший чоловік, бере фамільярно Зоню за плече і буквально штовхає на м'яке затишне сидіння автомашини.

– «Брістоль», – співучим тихим шелестом кидає шоферові. Той, очевидно, добре знаючи звичку свого пана, догадується, хоч і не дочув гаразд самого слова. Відкинувшись на м'яку подушку, Зоня проймається теплим почуттям зручної непорушності. Хтось добрий нарешті дав їй відпочинок. Куди вона їде і що там буде, все це розпливається, тане в цьому блаженному, півсвідомому, але тим солодшому стані, в якому вона тепер перебуває.

Зоня з приязністю вдихає в себе запах незнайомої, але такої вражаючої своїм букетом парфуми. Запах цей викликає приємні, якісь давні, напівзабуті картини. Дівчина у широкому білому капелюсі під розквітлою черешнею ворожить на ромашці. Широкий подільський лан гречки, над ним низьке молочне небо, а на його тлі сталево-сірий голуб не летить, а плине.

Обабіч пільної стежки безконечні верби у цвіту. Як млосно пахне вербовий цвіт!

Ясінський, о, не та гумова кукла з кураторії, а Вацлав, татків приятель з юних літ, бере Зонину ліву руку і ховає її в теплу безодню свого хутра. Зоні робиться тепло від самої свідомості, що хтось піклується за її руку. Вона не може стриматись і дивується вголос зміні, яка сталася з Ясінським:

– Я не пізнаю пана куратора.

– Ах, Зоня, – сміється Ясінський, – я тільки дома і на службі не маю настрою, поза тим я вмію милуватись життям.

Зоня відкриває, що Вацлав має добру усмішку. Власне, добру, бо примушує довіряти йому. Його сміх породжується десь аж у грудях, а назовні дістаються самі м'які, очищені від усього зайвого, що могло б вражати вухо, звуки.

На жаль, чарівна поїздка кінчається скоро.

«Що б там не було, – міркує Зоня, як про щось, що вдруге вже не повториться, – враження від цієї прогулянки залишиться».

В ресторані, куди веде її Ясінський, з не одної познаки видно, що куратор тут частенький гість.

Портьє вклоняється йому низенько, але з руху його повік, з лисячої усмішки на його засохлих, безкровних устах, з запобігливого жесту, з яким він кинувся відчинити двері, крім пошани персоналу до щедрого клієнта, можна було вловити і своєрідну інтимність, чи пак порозуміння, людей одної статі.

Поблажливість до чоловічих грішків, темна запорука секрету, порочне заохочування, лукава заздрість людини, якій недоступна безпосередня участь у бенкеті, здається Зоні, заграли у чоловічках портьє і зникли у зморшках на скронях.

Ясінський ніжно і достойно сам допомагає Зоні зняти пальто.

Як добре, що Зоня одягла свою найкращу чорну сукню. Є це фасон, вишуканий своєю скромністю, якого єдиним ефектом є срібний павук у вирізі плечей і широкі, як вітрила, у кисті зібрані рукави.

Зоня приглядається до себе в дзеркалі. Нова обстановка робить новою і саму Зоню. Може, іншим разом вважала б за непристойне так приглядатись до себе у публічнім місці, але тепер нема почуття чого-небудь невластивого. Навпаки, Зоня тої думки, що веде себе, як бувала в світі гранд-дама.

Зоня подобається собі в цій ролі. Так, зовсім безсторонньо. Дама навпроти цілком під Зонин смак.

Цікавість, бажання пригоди, взагалі передчуття не знаного досі в її житті, сили, що вібрують у ній, проявляють себе корисно і назовні. Кудись зникла втома, а туман, що робить погляд її очей таким обіцяючим, не походить від сонності.

Зоня, осмикуючи на собі сукню, виправляється при тому сама. Це якийсь атавістичний, престарого набутку рух, що настроює всі центри свідомості, прибираючи водночас маску приспаної байдужості.

– Як же ж ви мені нагадуєте, – шепче їй Ясінський.

– Кого? – запитує, хитро посміхаючись, Зоня.

Тільки від юнаків знала цей примітивний спосіб залицяння. Невже ж між тими, що приходять до кохання, і тими, що покидають цей блаженний стан, існує подібність, обумовлена несміливістю віку?

Та Ясінський має конкретну особу на гадці, бо він розказує Зоні замислено:

– Пізніше вам розповім… Тут не тільки схожість з обличчя… відвага життя – це передчуваю і у вас…

Він просить галантно пробачення і йде кудись набік. Зоня з задоволенням помічає, що жінки, які приходять з кавалерами до гардеробу по свої хутра (правда, в більшості з них таки хутра!) або залишають їх тут, зодягнені приблизно в тому самому стилі, що і вона.

– Я розпорядився, щоб нам подали в окремий кабінет.

Зоня не знає (що за сором!), як реагувати на це. Одна з сторінок життя, яку знає Зоня тільки з літератури. В романах, що читала, окремий кабінет завжди пов'язувався з якоюсь двозначною ситуацією.

Зоня в однаковій мірі не бажає, аби по відношенню до неї дозволяли собі двозначну ситуацію, як і не хоче виявити себе провінціальною гусочкою. На вузькій межі цих двох можливостей вибирає вона щось третє.

З довір'ям, яке зобов'язує того, кого ним обдаровують, зазирає Ясінському у вічі:

– Здаюсь на пана куратора як на приятеля татка.

Заспокоїлась зовсім, коли кельнер відсунув, іменно відсунув, двері до кабінету, а вона побачила там…

Стіл, квіти, крісла, побічний столик, якісь декоративні, цілком пристойні змістом картини на стінах, у приємному тоні килими – все це ні в якому разі не натякало на якусь непристойність.

Зоня заспокоїлась зовсім. Сіла собі на фотелику навпроти дзеркала, що займало половину стіни, і з приємною цікавістю очікувала, що буде далі.

Ясінський взяв до рук меню. Зоня глянула через плече і вдала цілковиту байдужість. Французькі назви страв перелякали її.

– Що ви накажете подати, Зоню?

Любила тримати ініціативу в своїх руках, але цим разом мусила здатись. Була зла на себе, що не вивчила як слід французьку мову тоді, коли панна Марієтта пріла над її головою. Мала насправді жаль до татка, чому не возив її до Львова, чому не показував їм світу за кордоном, чому врешті не зробив з них справжніх дам.

Згодом, коли кельнер приніс замовлені страви, незадоволення чи претензії до татка ще змагались. Була, безперечно, знайома з отими всіма присмаками, тільки під іншими, звичайно, простішими назвами.

Вино, приємний на око солодкавий портвейн, – Зоня одразу відчула його в голові. Просто неймовірно швидко після того, як випила. Ніколи не припускала б, що путь від пляшки до мозку така коротка! І так кумедно! В міру того, як тяжіє голова, зростає в Зоні активність, що вперто проявляє себе в одному напрямі: дасть їй Ясінський посаду чи не дасть?

Вона відчуває, як рука Ясінського з спинки фотелика поволі опиняється на її плечі, – але яке це має значення? Виразно дочуває поодинокі слова куратора, лише важко охопити його думку. Про що, властиво, йдеться? Вона нагадує йому когось? Якусь жінку? Банально, і смішно, і неоригінально.

– Що? Що?!

Напіввідчинені уста набирають трагічного виразу.

Що? Що? Ту жінку відбив Вацлавові… татко?

– Що пан куратор говорить? – тверезіє відразу Зоня. – Адже наш татко…

Так. Власне. Погоджується з нею куратор. Її татко в той час був уже жонатий і мав щастя бути батьком п'яти дорослих, чарівних, як оця перед ним, дівчат.

Зонею починає трусити. Якесь нервове відчуття недійсного холоду, якого вона ніяк не може опанувати. Мозок перестає функціонувати.

«Це пройде, – заспокоює її хтось поза її свідомістю, – це пройде. Треба напитись води».

– Мені хочеться води, – просить Зоня, – склянку звичайної свіжої води.

– Ах, води! Будь ласка – ось водичка. Може, ще чогось хочеться доньці?

Чого він сміється? Чого раптом напав його такий сміх? Не приступ сміху, а концерт. Зоня злякано дивиться на нього: чи може так сміятися людина, яка збирається вчинити щось огидне? Чи може сміятись таким безтурботним сміхом і перед очима в дочки збезчещувати пам'ять батька?

– Пробачте, Зонечко, мене розсмішив так ваш переляканий вигляд… Дитина злякалась? Я ж не розказав вам до кінця… Але поки що давайте… вип'ємо, Зоня…

– Ні… я не буду пити, заки не почую вашого вияснення… я не можу… я… дійсно… під враженням одної вашої фрази…

Зоня відчуває, як її руки вкриваються неприємним холодним потом і наче западається кудись піднебіння. Над язиком нависає холодна порожнеча… Чи може існувати людина без піднебіння?

«Татко, – борсається думками в одному замкнутому колі, – татко… це неможливе… це жах… І таке страхіття… ні, це неможливо…»

– Ах, Зоню, – прикриває куратор своєю долонею опікунчо її руку, – не дивіться на мене так суворо… так… не до лиця вам… Історія, яку я розповім вам, тільки покаже вам, якою надзвичайною людиною був ваш татко. Але в цій історії повинен я почати від себе. Я не хочу, аби ви зрозуміли мене не так, як треба. Я не маю сімейного життя, Зоню. Не тільки тому, що моя дружина вже сьомий рік хворіє на якусь загадкову нервову хворобу і кидається часто в приступи девотизму [150]150
  Надмірної побожності.


[Закрыть], то знову якогось богохульного атеїзму… але це й тому, що вона зовсім збаламутила мені єдину нашу дитину, мою Уршулю. Дівчині вже двадцятий рік, а вона життєво несвідома, як десятирічна дитинка. Мати не дозволяє їй продовжувати науку, ані працювати десь… взагалі виховала дівчину на засадах панночок з шляхетського дому з минулого сторіччя. Вона привчила її одягатись за старою модою… І не розуміє… що наша дитина стала смішною фігурою в місті… Через те я не можу зі своєю дитиною ніде прилюдно показатись… Поза тим дівчина нормальна… вона лише надміру побожна і скромна… І з якоюсь безнадійною терпеливістю чекає на жениха, який ніколи не появиться. Мати весь час товче їй, щоб вона проходила повз мужчин з опущеними очима, а він, той, долею рокований, сам знайде її.

– Але я не розумію, – силкується на зрівноважений тон, пробує навіть посміхнутися Зоня, – що історія вашої дочки може мати спільного з історією мого батька…

– Пробачте мені, Зонечко, я трохи заговорився. Постараюсь висловлюватися стисліше. Одним словом, Зонечко, в мене склались неможливі сімейні взаємини… нестерпна так звана сімейна атмосфера… Я ж казав вам на самому початку… що є два місця на світі, де я себе погано почуваю: це мій урядовий кабінет і дім… Причини викликають наслідки… Коротко кажучи, я мав ще одну дружину… формально – нелегальну. Була це учителька одного з приміських сіл. Ви розумієте, лишатись їй далі сільською учителькою було незручно і для мене, і для неї. Я перевіз її у Львів і тут подбав про посаду для неї в одному цукровому тресті. Я найняв квартиру, обладнав її, і ми почали не дуже нормальне, зате цілком щасливе життя. Правда, світ обмежувався для нас у чотирьох стінах нашої квартири, але нам цього вистачало. Ви розумієте… я не міг ніде появлятися разом з нею… навіть у кіно ходили ми нарізно… Але ви знаєте, Зоня, коли чоловік щасливий, то чорт стає заздрісним і починає спокутувати його, аби довести до згуби щасливого чоловіка… Таке було й зі мною. Мені ставало замало того щастя, яке я мав. Мені забагнулось почванитись перед кимсь своїм щастям… Вона ж була така молоденька… І така відмінна від усіх жінок… Я був такий безмежно щасливий, що та голубка прихилилась до мене… заавансованого у літах нещасного чоловіка… що не міг дати собі ради з тим фактом… Це було зухвальством. Я сьогодні розумію це як виклик долі…

Зонею знов починає трусити. Її пальці самі шукають руку Ясінського й конвульсивно тиснуть її.

– І ви… ви… познайомили свою паню з моїм татком? Чи так? І тоді… так?

Ясінський ніжно, по-батьківськи заспокійливим рухом гладить Зоню по голові від чола. Він замислився. По добрій хвилі:

– Успокойтесь, дитино… На вашого покійного батька не паде навіть тінь… але вернемося до речі… Так, Зоню, я підготував їх обох до цього знайомства. Вони знали один одного, ще не бачившись. І коли ваш батько прийшов до нас на вечерю, моя дружина – природне право за мною називати її так, правда? – привітала Аркадія, пардон, вашого татка, як доброго знайомого. Він, що тут говорити, він був незвичайний чоловік… Ви знаєте, як він умів з'єднувати людей… я б сказав, вже самим своїм голосом… Правда, він мав незвичайно мелодійний голос?

І не тільки це… Покійний мав якийсь природний дар створювати серед людей настрій, який йому подобався… Про це можна б багато розповідати… Я мав раз нагоду обсервувати його, чи, точніше, юрбу народу, під час його проповіді на якійсь релігійній місії… Він грав на людських настроях, як на органі… Він міг заставити тисячну юрбу істерично плакати і сміятись напереміну… Ах, Зоню, запевняю вас, що ні ви, ні ваша шановна матуся не знали покійного так, як я його знав… То був мастак, що називається. Тільки дві помилки зробив він у житті: перша – це та, що родився українцем, друга – що замість на сцену, ах, тільки не на вашу українську сцену… пішов у попи… Я собі уявляю, який був би з нього драматичний актор… Та повернемося до того фатального вечора. Під кінець вечері, розуміється, не обійшлося без того, щоб не випили ми, я помітив, що Аркадій якось особливо вдивляється в Марію… Я признаюсь вам щиро, Зоню, я був навіть радий тому… – як би то сказати? – я був безумно гордий, що можу похвалитись перед кимсь своїм скарбом, який я досі мусив таїти від людського ока… Ми, чоловіки, при найбільшій відданості вам, жінкам, все ж таки, – ви не ображайтесь, Зонечко, – дивимось на вас, як на скарб, що є нашою власністю… Вкінці мені стало вже заважати те, що ваш батько ока не зводить з Марії. Та й вона, здавалось, не зовсім ловко почувала себе під такою обсервацією… Тоді я, щоб трохи розрядити атмосферу, замітив жартома, що покійний… може мені жінку наврочити… Я жартував… це був жарт з моєї сторони, – розумієте, Зоню? А він відповів мені поважно, і це вийшло вже як дисонанс… дисонанс, що був початком моєї життєвої драми… «Я теж цього боюся, Вацик. Я починаю щораз більше переконуватись, що пані Марії для тебе шкода. – І, вставши, – він завжди любив стояти, коли мав сказати щось важливе: – Мені жаль тебе, мій старий друже, але я мушу відбити в тебе цю жінку…»

Зоня починає нервово формувати кучерики на чолі й скронях. Підносить руку до голови, і тоді вдаряє на неї їдкий запах власного поту. Ненавидить у тій хвилині Ясінського. Пощо – бога ради – навіщо розказує він їй ці історії? При чому тут покійний? Хай би, ах, хай ліпше городив їй усякі небилиці на вухо, аби тільки перестав розказувати цю справу.

Ясінський з увагою слідкує за рухами її рук.

– Ви не хвилюйтесь, Зоню… Будьте терпеливі і вірте своєму таткові… Він справді так сказав, але це було у присутності Марії і не могло інакше виглядати, як тільки жарт. «Добре!» – погодився я, бо це був жарт, Зоню. «Прекрасно. Відбийте мене у Вацика», – підтримала мене Марія… Вона була в особливо доброму настрої у той вечір. Я її розумів… За три роки співжиття ми оце вперше приймали когось у нашому домі… Можливо, що тоді, коли мені, як чоловікові, забагнуло похвастатись перед приятелем Марією, то їй, як жінці, приємно було після трьох років замкнутого життя нарешті заблиснути в ролі господині… Вона була в мене така жіночна… така жіночна… таку велику вагу придавала всім отим господарським дрібничкам… від декорації стола починаючи… Вона сіла коло Аркадія і почала невинні жарти про те, як вона піде від мене за ним… але я щойно ген пізніше зрозумів, що… власне кажучи… жартували тільки ми обоє… тільки я і вона…

Раптом… Скажіть, чи не чортова це робота – телефон? Номер цього телефону знала тільки Уршуля, і то як секретний урядовий. Між мною і Марією було домовлено, що, на випадок дзвінка по телефону, підходжу тільки я… До Марії дзвонив я умовленим знаком. Підходжу до телефону і чую неприємну звістку, що у дружини черговий нервовий припадок і Уршуля з плачем просить мене зараз приїхати додому. Ви розумієте ситуацію, Зоню? Коли б я дав зрозуміти вашому батькові, що він повинен вийти разом зі мною, це було б нетактовністю, ба навіть смішно. Що ж то – хіба я не розуміюсь на жартах чи втратив уже довір'я до дружини і приятеля? Навпаки, Зоню, я попросив його залишитись і продовжувати вечерю. Він і сам зрозумів, що мені буде незручно, як він вийде разом зі мною… І тому я пішов, а він залишився. Так, видно, сам чорт хотів.

Що з вами, Зонечко? Водички! А може, винця? Таки водички? Прошу дуже. Ах, Зоня… ви непотрібно так переживаєте… нічого поганого я вам про вашого татка не розповім… Не треба хвилюватись…

Не залежало це від неї – зрівноважити свої нерви. Чула вогонь у собі, що сушив їй горлянку і витискав піт з тіла. Приклала чарку до уст і помочила губи у вині, не ликнувши.

– Отож я вийшов, а Аркадій… ні, до сьогодні не вірю, що він зробив це з переконання, просто був це його черговий експеримент… Випробування нового інструмента, на якому йому захотілось раптом дати концерт… Одна з його незліченних фантазій… Вони залишились удвох, і от, – що ви на це скажете, Зоню? – він… Аркадій… світський чоловік, у реверенді… надіває на себе монашу рясу і з запалом та красномовністю єзуїта починає переконувати Марію, що вона заради спасіння власної душі повинна розійтись зі мною… Я не був при тому, але я уявляю собі, якими фарбами змальовував він їй те пекло! Досить сказати, що, прийшовши на другий день до Марії, я відразу замітив зміну в її ставленні до мене… Спочатку мені здавалось, що вона під впливом вчорашнього продовжує гру, але згодом переконався, що вона справді якась неврівноважена… Я пробував розвіяти… здмухнути з моєї Марії той макабричний [151]151
  Жахливий.


[Закрыть]настрій, але те було сильніше за неї… за її кохання до мене… Я бачив, Зоню, я бачив, як вона намагалась пірвати пута, що ними зв'язав її Аркадій того вечора… вона простягала до мене руки, щоб я її рятував, і зараз же ховала ті руки з острахом поза себе… Ні, я не перебільшую. Він загіпнотизував її… Його впливу на неї не знищує навіть час, як це звичайно буває при гіпнозі… Починаються зустрічі між ними поза моєю спиною… якесь таємне листування, і Марія з кожним днем далечіє від мене в переносному поки що значенні цього слова… Ви розумієте, Зонечко, це вже не Марія, а життя моє тікає від мене, а я не можу затримати його… Дійшло до того, що мені дозволено було приходити тільки у призначені години і відходити теж у призначені години. В нашій квартирі з'являються якісь Побожні фігури… якась чудернацька місіонерського видання література… Марія починає говорити тільки про спасіння людської душі, рай і пекло… Всі мої розпачливі спроби привернути її до себе викликали зовсім протилежні наслідки… Я вирішив на якийсь час залишити її в спокої – дати їй змогу прийти до рівноваги… Вона погодилась, що так буде найкраще. Ми умовились, що два тижні я не появлятимусь у нашій квартирі… А коли я зайшов туди через два тижні – сторож дав мені листа і ключ від квартири. У листі вона коротенько повідомляла мене, що пориває з світським життям і йде в монастир… спокутувати свій гріх. А правда, виразно підкреслила, що вона буде молитись і за мою грішну душу, ніби мені її молитви були потрібні.

Ось яку штуку втяв мені ваш батько, а тепер, – вп'ялив у Зоню пильні, розгарячковані ще оповіданням очі, – повинні ви відпокутувати за нього. Саме ви, а не жодна інша з ваших сестер! Бо тільки ви, як жодна жінка досі, втілює присутність тієї. Бачите, я відвертий з вами, хочу зробити з вас дзеркало, в якому міг би побачити ту, яку вкрав у мене ваш батько… га… га… га…

Зоня дивиться на його живіт, втиснутий у вузьку модну жилетку, дворядівку. Цей чоловік сміється не горлом, а нутрощами! Сміється своїм серцем… своїми печінками… Дивіться, дивіться на людину, що сміється печінкою! Втім, Зоні робиться страшно. Їй починає здаватись, що цей сміх – перший звістун її програної [152]152
  Поразки.


[Закрыть]. Але вона не сміє програти! Адже ще нічого не сталось… фактично ще нічого не сталось… Ще всі можливості перед нею… Але які… які… ті всі можливості? Посада… де та посада? Тільки не дати полонити себе фальшивим настроям. Настроям може піддаватись пан куратор, який шукає розваг у своїм безрадіснім житті, але не вона, Зоня Річинська, твереза голова, яка приїхала по посаду до Львова.

Твереза голова може для успіху в інтересі відіграти роль легко запамороченої, але – ради бога – роль та не може вислизнути з-під контролю здорового глузду!

Можна – чому ж ні? – погладити гудзики на його жилетці і спитати не без нотки фамільярності в голосі:

– А як буде з моєю посадою? Я хочу знати… як буде з посадою для мене?

Ради бога, що сказала вона таке? Чому він з такою зненавистю повернув до неї своє велике, аж тепер бачить, яке неймовірно велике, бронзове обличчя?

Зелений страх, що поступила нетактовно, що цим зашкодила в якийсь спосіб собі й посаді, знову позбавляє Зоню самовпевненості. Вона знову боїться і тремтить нервово на цілому тілі. На долонях знов виступає холодний піт. Вона почуває, як вивітрює, – о так, це властивий вислів, – вивітрює її вплив медіума на нього. Це ж зрозуміло, що він тепер ніяк не може вбачити в цьому посірілому, стягнутому від страху обличчі світлий образ там-то?! Зоня нарешті усвідомлює собі, що перед нею не людина, до якої можна промовити людською мовою, а безіменна важка маса, чужа всьому людському.

І все-таки, – укладається в думках в якійсь божевільній рівночасності, – вона мусить подолати цю перешкоду і повернутись додому з посадою!

Адже тут не йдеться вже тільки про саму посаду, як таку, – ідеться про перемогу над нездоланним супротивником, про тріумф Зоні Річинської перед своїми і чужими. Зібралась, поїхала до Львова поговорити з самим куратором – і завидуйте: посада в кишені!

Зоня мобілізує всю силу волі на те, аби надати своєму обличчю спокійного виразу. Лагідний вираз на її обличчі подобається Ясінському. Він, річ очевидна, не звик в подібних приміщеннях бачити біля себе ділових жінок. Це ж – пробі – не робота і не сімейне притулисько, а місце, де він за свої гроші має право на розвагу.

Він бере Зоню ніжно, але міцно за талію і пригортає до себе. Його жилет віддає знайомим, але незнаним Зоні одеколоном.

«Це є окремий кабінет», – виникає у її свідомості. Це є та довго очікувана посада. Це є витріщені очі Марині. Це є сенсація на ціле містечко. І Зоня примружує лячно повіки перед м'ясистими, нещадними губами, що дихають на неї вином і салаткою з зелених помідорів. Але губи ті тільки наближаються, не доторкуючись до неї.

Через хвилину вона знову сама. Замість руки Ясінського, в неї за спиною бильце крісла. Ясінський шукає портсигар, якого не може знайти. Виявляється, він лежав перед ним на столі.

– Пробачте мені, Зоню, ви заговорили про посаду… І мені згадалися деякі неприємні справи, про які волів би на цьому місці не пам'ятати… Ви дитина, Зоню, і тому мені стає трохи сумно, коли дивлюсь на вас… Як ви уявляєте собі посаду у Львівському воєводстві? Що сказали б мої, починаючи від ендеків, а кінчаючи правими соціалістами, коли б безпосередньо після вбивства мого попередника гайдамацькими бандами, вживаю офіційної термінології, прийняв на посаду… гайдамачку? Я боюся, що факт цей міг би викликати в найкращому випадку погромний наскок нашої студентської молоді на ваші установи… Крім того, як ви уявляєте собі свою роль державної вчительки в русинському селі? Ви мусили б з свого службового обов'язку допомагати шкільній і політичній владі приборкувати русинського хлопа і виплакувати в ньому лояльність до Польської держави, бо чим скоріше стане він на цей грунт, тим краще для нього. Але чи почуваєте себе досить міцною для цієї ролі? Мені здається – ні. Судячи по вашому батьку – ваша гарна голівка, мабуть, теж нашпикована різними українськими ідеями й ідеалами…

Запашна рука Ясінського приємно гладить її по голові, сковзається по обличчі і губиться десь на плечі. Зоня піддається цьому рухові свідомо. Її цікавість збуджує голод незнаного. Ніколи не доторкалися до неї пальці мужчини, як до чогось свого, тимчасового чи назавжди.

По відношенні до хлопців, які крутилися біля неї, навіть по відношенні до тих, які подобалися їй більше, ніж вона їм, зберігала королівську незайманість. Сама себе піднесла на щабель недосяжного ідеалу. А коли іноді мріяла про того першого, що оволодіє нею, то ніколи не уявляла його собі у своєму середовищі. Мав бути хтось значно вищий за її суспільне становище, а що таких, на її думку, майже не було серед українців у Галичині (ті, що й були, то одружувалися за границею!), то допускала у своїх думках і іншу національність, хоч це суперечило її патріотичному вихованню.

Ясінський, маючи її знову у своїх обіймах, говорив:

– А все це разом, Зонечко, одна велика комедія… Чи ми з вами хочемо освіти для хлопа – все одно, руського чи польського? Ми не хочемо освічених хлопів, бо ми не можемо дати собі ради з своєю освіченою інтелігенцією… А пропо… [153]153
  До речі (фр.).


[Закрыть]ви читали у вчорашньому «Голосові народу» виступ лікаря Добровольського? Я розумію, – він був такий схвильований, що мусив закурити, незважаючи на те, що руки його були так приємно зайняті, – я міг би ще зрозуміти… но, розумію, коли такий собі робоцяж вилізе на трибуну з бочок по оселедцях і горлає, що йому в Польщі тісно… Диявол знає, може, такому і справді тісно… але ти лікар… на посаді начального лікаря повітової каси хворих – яке ти право маєш паплюжити власну державу чи хоч би порядки в тій державі? І про що ішлось… що це за така страшенно важлива подія, що змусила доктора Добровольського до прилюдного виступу? Як ви думали б, Зонечко? Десь у Теребовельському повіті під час пацифікації улани, пробачте мені, моя мила, за грубий вислів, наші улани потріпали трохи якусь бабу по «старій пані»… І з цього зараз такий рейвах робити? Фотографувати побиту бабу в тисячних тиражах?

– Я чула, що то була вчителька і… вона померла, – промовила глухо Зоня.

– Но… но… а хіба вчителька не баба? Що з того, що померла? Прийшов її час, і померла… закопали б у землю – і квита… Ви знаєте, що вони зробили? Відфотографували те… неприличне місце… на похорон їздила делегація «товажишек» аж з Варшави… такі історії… з одною… якоюсь там сільською вчителькою… І такий Добровольський… загально ще до вчора шанована людина… Інтелігент… поляк… виступає з обвинуваченням у газеті… Проти кого, я вас питаю? Ні… ні, нам не треба освічених хлопів, бо ми не хочемо мати в себе завтра земельну реформу, ми не хочемо, правда, Зонечко, комунізму у своїй державі… Ми це з вами розуміємо… Розумів це добре і ваш покійний батько… Він умів дивитися вперед… Так, він розумів життя… Нап'ємося, Зонечко, нап'ємося…

Віддаль між ними така, що їх чарки торкаються з дзенькотом, який звучить Зоні, як застережливий сигнал.

Все ж таки, незважаючи на легке сп'яніння, незалежно від блаженного стану, в якому ширяє Зонина душа, щось підсвідомо вистукує, що це – тимчасове. Назавжди, постійно гарантованим має бути посада. Зоня дуже обережно, намагаючись вимовляти якомога лагідніше, натякає на посаду, бо час минає… а їй потрібно (цього не каже вголос) думати про від'їзд. Сама задоволена з себе, що може ще так тверезо і логічно керувати думками. Цим разом Ясінський не ображається, що йому нагадують неприємні речі.

– Ах, Зоню, – інтимно поправляє їй волосся над чолом, – ми цю справу інакше розв'яжемо. Я повинен зберегти вірність другові, але й не зрадити при тому ойчизні. Я вам даю працю у самому Львові, тільки не учительську. Згода, сонечко ти моє, згода?

Потім прийшла коротка, до краю напружена хвилина, в якій вмістилось надзвичайно багато подій, в якій двічі докорінно змінилось Зонине життя, і Зоня опинилась приблизно на тому самому місці, звідки вирушила на зустріч з Вацлавом Ясінським.

Не протестуючи проти поцілунків куратора, хіба дивуючись, що ті м'ясисті уста вміють так безболісно цілувати, вона не зразу відповіла згодою на пропозицію Ясінського. Але потрібно було їй лише мить, аби зважитись. Буквально за мить вона порівняла те, що її може чекати в рідному містечку, з тим, що їй зможе дати Ясінський. Був це тверезий, незалежно від свого блискавичного характеру, життєвий баланс. Немов заспокоюючи сумління, запитала себе: чи є ще якась третя коли не дорога, то хоч стежка? Є! В'язання філє за вісімдесят грошів денно.

– Згода, – шепнула з примруженими очима, намагаючись не так увільнити уста, як зачерпнути ними повітря.

Саме тоді Ясінський попросив на хвилину пробачення, щоб замовити телефоном для неї номер у готелі.

Ясінський встав, високий, не дуже певний на ногах, і пішов. У дверях зачепився за портьєру і глянув на Зоню. Проводила його очима, і тому їх погляди зустрілись. Усміхнулась до нього. Перемога була за нею, тільки він не зрозумів мови її очей. Попрощався з нею глибоким, трохи, може, меланхолійним поглядом. Зоня пам'ятає цю подробицю, допила вино у своїй чарці. Взяла торбинку зі столу, аби заздалегідь приготовити собі номерок з гардеробу. Була майже певна, що він затримається трохи. Гардеробник перетворився на знак запитання, подаючи їй пальто. Його очі просто кричали: «Дурненька, що робиш! Спам'ятайся, поки час!»

Опинившись на тротуарі, відкотила комір і безтямно побігла вперед. Незабаром побачила, що біжить у протилежному від вокзалу напрямі. Саме нагодилась «одиниця». Скочила у трамвай і, лише коли трамвай рушив, спитала когось, чи номер цей іде на головний вокзал.