Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

Знову бракує сторінок. Їх, видно, просто видерла чиясь рука. Якщо це зробив сам Маркіян, то, судячи по попередніх, старанно вистрижених ножицями, мусив бути в дуже неврівноваженому настрої. Далі починається щоденник датою 12 березня.

12 березня.

Минулого тижня заробив дещо в нічному вивезенні снігу з міста. Просто неймовірно: пішов до контори, яка відає очищенням міста, і там відразу наказали мені зголоситися в одинадцятій ночі на роботу. Я, дурний, уявив, що цей марний успіх є справжній усміх долі, і зараз же написав записку Орисі, категорично заявивши їй про свій візит у четвер. Вирішив на «снігові» гроші купити калоші. Тим паче, що підметки моїх черевиків категорично відмовилися мені служити.

Наша бригада складалася з чотирьох чоловік. Між ними тільки я один інтелігент. Проте, очевидно, ні з вигляду, ні з фізіоморди не подібний до інтелігента, бо ферайна [142]142
  Компанія, союз (з нім.).


[Закрыть]спочатку прийняла мене за свого. Всі три професійні безробітні. Занотував собі у пам'яті: оптимізм і чортівська, фанатична ненависть до забезпечених. Особливо, що мене здивувало, це – абсолютна відсутність національного шовінізму. Коли я заговорив до них по-українськи, стали на півтону ввічливіші до мене. Я зрозумів це як демонстрацію-протест проти політики уряду щодо так званих національних меншостей. Над ранок необережно видав себе вченим. Розчарування і явне упередження:

– То пан єст, брацє, інтелігенція?

Відчув, що робітники не довіряють інтелігенції, навіть безробітній. (Може, це надто суб'єктивне спостереження? – треба перевірити!!) Питання, яка цьому причина і як її усунути?

Четвер.

Купив собі пару калош. Півдня ходив у них гордий, як пава. Дуже хотів зустріти Орисю, аби продемонструвати перед нею свою європеїзацію, але замість неї зустрів її брата. Я простягнув Романові ногу в калоші, як циркова кобила, а той, свиня, замість комплімента, пояснив мені, що носити калоші в моєму віці належить до так званого поганого тону. За такі слова я схопив його «за здоров'я» і з піднесеним над його головою кулаком став вимагати повернення двох з половиною злотих, бо таку витрату я зробив тільки на честь його сестри і з її провокації.

Роман розреготався, аж слиною мене обприскав. Він назвав Орисю разом з родиною шановного дядечка міщанським кодлом. Похвалився, що дає їм доброго бобу саме тим, що плює на їх міщанські пересуди. Він пішов, посвистуючи, вгору по вулиці Мохнацького, а я лишився посеред вулиці, як мальований дурень.

Ох, якби не Орися, показав би я їм, як умію плювати!

Увійшов у браму будинку, де живе Орися, морально зламаний. Подзвонив, будучи більше ніж певний, що мені скажуть, що Орисі немає дома. Та сталося інакше. Сталося чудо. Двері відчинив мені сам дядечко. Впізнавши мене, страшенно зрадів, потер руки, каналія, і позвав якусь Зосю. З'явилася кирпатенька дівчина, у білому чепчику, дядечко наказав їй забрати в мене пальто і капелюх. Я так збентежився від цих китайських чемностей, за якими передчував якусь чергову провокацію, що почав перед дівчиною розкланюватися так, начеб я її, а не вона мене мала обслужити. І тільки коли ненароком зиркнув на дядечка, зрозумів, як необачно вскочив у сіті його провокації. Кров скипіла в мені, і, напевно, був би зробив якусь дурницю і, як кажуть наші юристи, допустився б негідного вчинку, якби двері зліва не відчинилися і Орисина голівка не виглянула з них.

– Орисю, твій наречений прийшов! – хотів іронізувати з неї і мене дядечко, але стрілка з його лука вже не досягла мене. В одну мить стали смішними всі провокації і образи. Весь сенс життя був тепер тільки в ясній, зграбній, наче живцем з грецької міфології взятій, постаті. Мені, дослівно, перехопило віддих. Вона видалася мені такою свіжою, такою запашною, як в той перший вечір у них на вечірці. Я втратив почуття реальності. Вскочив у кімнату, з якої вона показалася, і захлопнув двері перед носом дядечка. І тільки із збентеження, що відбилося на її личку, здогадався, що допустився грубої нетактовності.

– Пробач мені… Пробач мені… стократ пробач! – белькотав я, вкладаючи в ці пусті слова єдиний зміст: кохаю тебе… кохаю… по стократ кохаю…

Я підійшов до неї і, задихаючись від хвилювання, поклав їй руку на плече. Виникло враження, наче торкнувся чогось непорочно чистого. Здригнулась, але не відкинула моєї руки. Я перегнув її голову собі через руку, і так ми одну гостру хвилину важили одне одного очима: «Назавжди – аж до смерті, чи тимчасово – для забави тільки?» Ця думка свердлила мені мозок, як розпечена голка. Втім, моя дівчина спокійним (все ж таки вона була спокійніша від мене!) величним рухом звільнила свою голову з моєї руки і сказала голосом, якого я ніколи не забуду:

– Якщо ти не вирвеш мене звідсіль, то я з часом уподібнюся до них і пропаду… Сама я цього не матиму сили зробити. Забери мене від них… забери…

Довірливий, безпомічний її голос відразу врівноважив мене. Я вважав обов'язком своєї честі нагадати їй, що вона повинна на мене чекати щонайменше три роки. (Дурень! Не вигадав нічого кращого в таку хвилину!) Вона, замість відповіді, замружилася і безвільно перехилила голову назад. Ми поцілувалися, але поцілунок цей був надто урочистий, надто документальний, щоб міг дати сподівану насолоду. Моє дівчатко, здається, було навіть трохи розчароване з цього приводу.

Нічого, моє серденько, нічого. Перед нами ще багато днів і багато ночей. Ти ще матимеш нагоду переконатися, як я вмію кохати і який смак мають справжні поцілунки.

– Тепер ти моя справжня наречена, – сказав я вголос, бо мені самому дуже хотілося почути цю істину.

– Так, – з милою, такою натуральною в ній простотою погодилася моя дівчина. – Але поки що про це ніхто не сміє знати… навіть Рома… Але ти заходь до мене, навмисне їм. Я зараз їм навмисне вийду з тобою… Я тепер, – вона подивилася на мене вогкими очима, – я тепер їх так само не боюся, як і Роман. Ходімо!

Ми вийшли з передпокою, де висіло моє нещасне пальто, і тільки там, допомагаючи Орисі надіти хутро, я помітив, що в мене на ногах калоші, тобто… я сидів в них у кімнаті Орисі. Тепер ми обоє розсміялися з цієї пригоди. Орисю ніхто не затримав (напевно, весь дім ображений на неї за мене), і ми без перешкод вийшли на вулицю.

На вулиці всунув я лапу своїй нареченій під руку (хутро гріло мене, як мамина пазуха), і так пішли ми поволеньки в Єзуїтський сад. З неба сунув сніг цілими пластами, начеб десь там угорі обірвалися снігові хмари.

Орися, припорошена снігом, нагадувала ляльку у ваті. Дерева і лавки під навалою снігу були подібні до ландшафту з мультиплікаційного фільму. Взагалі весь світ видавався нереально білим і пухнастим. Може, тому і думки, що навістили нас в той вечір, були теж нереальними, білими і пухнатими.

Ми з Орисею почали мріяти вголос, що б то було, якби так було… я був би адвокатом… Ми займали б пристойне мешкання з трьох кімнат. Мали б троє ясноволосих, як мама, дівчаток. На літо виїжджали б до мене на село. Діти мої вивчали б легенду хатини під лісом. По роках праці ми б заощадили собі трохи грошей і поїхали на одне літо до Венеції.

– Я хочу до Парижа, – вперлася Орися. – Я завжди мріяла про Париж.

Мені раптом засвітила нова ідея:

– Чорт побери Венецію, чорт побери Париж, ми поїдемо до Києва!

– До Києва? – дуже здивувалася моя наречена. – А хіба нас пустять з Польщі до Радянської України?

– До Парижа і Венеції теж нас не пустять…

– Хто? – не зрозуміла дівчина.

– Обставини, – бовкнув я, а потім, для більшої ясності, додав: – Гроші. Гроші, зозулько!

Я відчув, як Орися внутрішньо зіщулилася. Раптом вона зупинилася і, заступивши мені дорогу, сказала, дихаючи мені в обличчя:

– Ти мусиш досягти свого… бо я не знаю… чи призвичаїлася б переносити нестатки… Ти мусиш бути сильним, – закінчила. А я так і не спитав, що вона розуміла під цим словом. Може, нічого особливого не розуміла, а просто випалила слово, яким часто орудує її брат.

Що б вона не мала на думці, я відчув її слова по-своєму. Від сьогодні буду завзятим і витривалим, як вовчище, бо цього вимагає від мене моя золота дівчина.

Я відвів Орисю додому, і, на знак протесту проти кодла, ми поцілувалися саме проти освітлених вікон. Не мало значення те, що на вікна були спущені штори.

Знову декілька вистрижених сторінок. За цим ішов уривок під датою «ще березень». Був це якийсь несамовитий зліпок фраз, де речення грали роль тези для філософського трактату, чи, точніше, обвинувачення. Неля мусила деякі місця прочитати двічі, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Ще березень.

Чи варто зафіксовувати? Найреальніше з усього – чітка, дзвінка свідомість: я – українець. Вони втовкли мені цю свідомість палицями в голову. Їх було небагато, а все ж таки я був один. Тамтой, що міг би мені допомогти, лежав на камінних плитах з синіми губами, а кров дзюрчала з його уст і тут же ціпеніла. Досі я бачив в такій масі тільки тваринячу кров. Я відчув млосний запах свіжої крові. Мене збирало на блювоту.

Все це діялося в білий день. Може, за двадцять кроків по той бік тротуару йшли люди. Не всі з них проявляли цікавість. Хтось один тільки спитав в поспіху:

– Цо сєн стало?

– Гайдамаку бійон, – відповів чийсь бадьорий вигук.

– А нєх їх бійон! Нєх їх вшистскіх вибійон!

Чи в той момент міг ще я уникнути катастрофи? Можливо, якщо б кинувся втікати. Не хотів утікати. Це ж комізм. Це врешті страшенно неприємно – спасатися за допомогою ніг, як заєць. Я уявив собі цю картину – і вже не міг. Ні. Удар прийшов не зразу. Насамперед було:

– Ти… с… сину, кабанє!..

– Буйце сєн бога, то свуй… то наш…

Я не бачив його обличчя, але по голосу впізнав Сташка Вілька. Згадалася крадіжка яблук в саду Гросєрової. Вибита шиба в складі вин. Чорна Манька з-над млина. Перші лаковані черевики у Сташка. І от раптом – така зустріч. Тут, на цьому подвір'ї.

– До холєри яснєй, для чего мільчиш, пан?

Чому він звертається до мене через «пан»? Мені здається, що ми вчора плюндрували сад Гросєрової.

У тамтого знову кров. Чи він сконає? А якщо вмре, тоді його кров…

– Не треба, Сташек. Він бреше, я не…

Це я крикнув. З афектацією. Здається, зробив навіть жест рукою. Смішака. Героїзм? Ні. Слово честі, що ні. Плюю з третього поверху на такий героїзм. Але тамтой конав, і його кров зобов'язувала мене. Кров зобов'язувала. Кров зобов'язує. Кров зобов'язує.

Цікаво, що не заболіло, а опекло чимсь дуже холодним, а потім я вже нічого не пам'ятав. Цікаве спостереження: очунявши, я почав обмацувати себе, чи цілий. Наді мною стояло якесь запашне створіння і прикладало мені так само запашну мокру хустину до скронь.

– Вам треба полежати трохи. Ми живемо недалеко звідсіль. Може, спробуєте звестися? Я вас проведу.

Я не чув слів. Був оглушений, хоч уже при свідомості. Її мову зрозумів по рухах її уст і жестах рук. Потім знову темне, порожнє місце. Блискуча, як лід, підлога і циганка з монетами у волоссі на стіні. Шепіт. Шепталися люди біля мене, але десь ніби далеко від мене. Запахло аптекою. Язик обернувся в роті. Холодний, солодкуватий плин [143]143
  Рідина


[Закрыть]. Коли прокинувся, вже вечоріло. Першим враженням був страх, що світ страшенно далеко гайнув уперед за той час, поки я спав мертвецьким сном.

Що сталося за той час? Що сталося?

Я зірвався з тапчана, але чиїсь руки притримали мене. По запахові лаванди впізнав я, що то були її руки.

– Куди ви?

Я помацав голову. Гудз був завбільшки з горіх.

– Я вам забинтую.

Ні. Біла пов'язка на моїй голові може привернути чергове нещастя на мою голову.

– Ви не знаєте, що сталося за той час, поки я спав?

– Абсолютно нічого нового.

– Правда?

– Абсолютна правда.

В такому разі вона абсолютно дурна дівчина. Я прожогом кинувся в двері. На вулиці стало дуже соромно. Та, пахуча, мала рацію: абсолютно нічого нового. Навіть львівські трамваї не повискакували з своїх рейок.

– Куди?

Академічний дім.

На розі Академічної вулиці побачив Стефанова. В гімназії носив «Капітал» Маркса в оправі з молитовника. Матуру здавав уже в нашій гімназії. Йшов назустріч і посміхався широким ротом, а сорочка була у плямах від крові. Біла сорочка в яскраво-червоних плямах. Повинна поліція заборонити носити білі сорочки. Або заборонити пускати людям кров. Глянув на мій лоб і посміхнувся.

– Тебе теж? Відколи, товаришу?

Рух, начеб намірявся обняти мене. На манжеті сорочки теж плями з крові. Я відхилився, щоб уникнути його обіймів. Непорозуміння. Він прийняв мене за свого однодумця. Йому пізніше могло бути дуже неприємно.

– Це польські корпоранти так вирихтували мене, – не кажу, а підсвистую.

Він починає сміятися. О, що це за сміх! За такий сміх треба платити гроші, як за видовище!

– Подаймо один одному руки, бо й мене змалювали так, але вже наші корпоранти. Ти не чув?

В гімназії був гарнішим. А все ж таки сталося щось за той час, поки я спав.

– В Академічному домі мало відбутися антирадянське віче. Вони прийшли з палицями і залізними «перстенями», а я думав, що буде дискусія. Взяв деяку літературу з собою для цитат.

У брамі показав мені якийсь багато ілюстрований журнал. Здорові молоді зуби. Скелети нових риштувань. Дівчина у шапці пілота. Харків.

– Ти хотів цим переконати їх?

Почулися чиїсь кроки в сходовій клітці, і він сховав журнал. Ми вийшли на вулицю і зараз же подалися у протилежні сторони.

Його голос дігнав мене:

– Я хотів тобі нагадати, що за поширення комуністичного друку чекає сто другий параграф…

Дуже образливо. Невже ж він справді вважає, що я був би здатний зрадити? Правдоподібно тут було звичайне нагадування про обережність. Стефанів смикнув мене за лацкан піджака.

– Вірю! Аби мене ясний шляк трафив, що вірю.

В Академічнім домі застав Романа. Хлопці сиділи у їдальні і коментували виступ Стефанова. У мене вирвалася фраза на адресу Стефанова як порядного хлопа. Залягла незручна мовчанка. Потім хтось порадив мені підставити голову під холодну воду. Роман на вулиці сказав мені:

– Пам'ятай, що в нашій родині скорше приймуть злодія, ніж комуніста.

Помітив, що Роман зиркає з-під крайчика вій, як Орися.

3 квітня.

Орися торкнулася пальчиком моєї гулі на лобі. Біль, як від уколу електричних дротиків. Вона не хоче бачити в мені принципіальної людини, а тільки жертву. Це болючіше, ніж уколи електричних дротиків.

Сьогодні, закопиливши губки, питала мене:

– Ти не любиш музики?

Я гаряче заперечив.

Тоді вона поставила друге запитання, що логічно випливало з першого:

– А чому ми з тобою ніколи в опері не буваємо?

– Тобі це потрібно? – спитав я, ледь переводячи віддих (моє убрання саме для опери!!).

– Так! – була самовпевнена, деспотична відповідь. – Всі мої товаришки бувають з нареченими в опері.

Я спітнів. Потім, прийшовши до себе, почав кричати. Кричати, як поганий актор на аматорській сцені. Голосно, але нітрохи не переконливо:

– Я ненавиджу опери! Ненавиджу отой перегляд мод! І тобі забороняю ходити туди і виставляти себе напоказ! Забороняю!

Моє дівчатко, замість збунтуватися проти моєї тиранії, заясніло, як фейєрверк на ялинці. Воно було щасливе тим, що я, як інші наречені, влаштував їй нарешті, правда, не зовсім добре виконану, але все ж таки бодай якусь сцену ревнощів.

З-під землі, а мушу роздобути пару злотяшків, бо щастя моє, як бачу, баламкає на дуже тоненькій ниточці.

Дата нечітка.

Мало не задушив ксьондза. Про саму подію згодом.

Без дати.

Було воно так. Лисий приніс звістку, що в юридичному деканаті дають допомогу у вигляді безтермінових позичок. Звістка ця дісталася до нас на «камчатку» під словом честі, абсолютно конспіративно. З «камчатки» делегували мене. Лисий (знайшов собі легку, але не зовсім рентабельну, побічну професію: підробляє тим, що пише іноді надгробні вірші) зредагував мені сльозну заяву, з якої виходило, що я сирота по розумово хворім учителі музики, а моя бідна мати, крім мене, має ще дев'ять обідранців на утриманні. Справа в тому, що декан юридичного факультету, всечесніший отець Цехонь, попри все інше, віртуозно грає на органі. Отже, така деталь з моєї біографії (що я сирота по збожеволілім учителі-музиканті, треба здогадуватися, що з пристрасті до музики) повинна була б провести до його серця.

Черга була невелика, так що я через дві з чимось години став перед обличчя всечеснішого. Я подав йому своє прохання.

– Пан що, русин?

Мій хлопський акцент відразу зрадив мене.

– Так, але бабка моя…

Всечесніший опустив побожно очі:

– Хай з богом спочиває. Дуже мені прикро, але я не можу дати вам допомогу.

– Але ж, отче декане, я уважаю, що я маю таке саме право…

– Ви помиляєтесь, молодче. Христос навчав, що не годиться брати хліб від дітей і кидати його між свині. Це алегорія, звичайно. Пан мнє розумі?

Тієї хвилини я нічого не розумів: шуміло в ухах, і я – якийсь нервовий шок! – на мить перестав бачити. Я осліп. Сліпий кинувся вперед і напомацки допався до грудей всечеснішого. Потім раптом як би мене освітило. Та чи ти, хлопче, здурів – через таку гниду до криміналу надовічно впакуватися? Я відскочив, кинувся у двері і зробив найбільшу дурницю, яку міг тільки встругнути: залишив своє прохання на столі в деканаті.

Квітень. Дата без значення.

Виключили з університету. Врятувала мене від тюрми, чи пак від судової відповідальності, тільки та обставина, що батько в мене був теж божевільним. «Кур'єр вечорни» широко описав напад озброєного увіста на відомого покровителя молоді, багатозаслуженого і т. д. і т. п. ксьондза Цехоня. На моє щастя, зовсім перекручено моє прізвище. Між братвою деяка дезорієнтація. Орися ні про що не здогадується. Це навіть дуже добре.

Неприємне.

Побачив, Орися входила в модну крамницю. Здуру вскочив за нею. Забув хлоп про полинялі обтріпані штани і нечисту сорочку!

Я підійшов до неї. Вона почервоніла. Було це не з надміру радості. Я вклонився по-версальськи і вийшов під здивований погляд крамаря.

Без дати. Поза часом і простором.

Мені сказали: той, в реверенді, плюнув тобі в обличчя. Сотням. Тисячам твоїх братів щодня бризкають харкотинням в обличчя. Чого ще чекати? На що надіятися? Мене притиснули до стінки і спитали: чи ти боягуз, чи негідник, чи людина честі? Чи ти знаєш, що найбільша з чеснот мужчини – це відвага?

Кінець квітня.

Вчора була у мене Орися. Колись я просто здурів на точці її відвідин у моїй цимбрі [144]144
  Кімнаті (з нім.)


[Закрыть]. Був таким ідіотом, що насмілився погрожувати їй, але вона, розумніша за мене, не прийняла моїх погроз надто близько до серця… І не приходила. Передвчора сама запрошувала відвідати мене (може, тому, що знає, що я вже не студент, тобто не матиму ніколи диплома, і, за рецептом мамці, їй не загрожує жодна небезпека). Соромно признатися, але цей візит справив на мене слабке враження. Моє колись шалене бажання бачити її у своїй квартирі перегоріло само в собі, і тепер уже навіть її поява не може відживити його. Вона сама прийшла до мене. Чи це героїзм з її боку, чи співчуття до мене? За її словами, нам треба остаточно поговорити між собою. Навіщо говорити, коли результат розмови заздалегідь відомий? Все ж таки я нагнав з кімнати камратів, навів навіть трохи порядок по кутках. Купив вафель, але не стало відваги почастувати її ними. Сім на п'яту прийшла Орися. Принесла якісь бліді квіти, але не подумала про те, що в мене нема в що поставити їх. Видалася мені, не знаю чому, якоюсь дуже великою. Молочно-біла, апетитна, зрошена делікатним в запаху потом, в одну хвилину вона стала мені дико чужою. Укладені над чолом коси відслонювали золотисті кучерики на потилиці. Колись з ума зводили мене ці рафаелівські кучерики, а тепер дивився на них, як на мистецький твір перукаря.

Я думав собі:

«Ось перед тобою дівчина, яку ти колись любив і яка тебе любила. Може, навіть і сьогодні любить… І могла б любити на майбутнє, якби ти міг бути не тим, ким ти є. Але у твоїй ситуації (згадай Шевченка: «Тяжко впасти у кайдани, умирать в неволі…») не маєш права сягати на неї. Ти повинен тепер чесно уникати її, як прокажений. Якщо ти людина хоч трохи чесна, то ти повинен наговорити їй купу дурниць на себе і вбити тим усяку іскорку почуття, що тліє ще в серці цієї дівчини до тебе.

Дивись на це пишне, незграбне від своєї пишноти тіло. Воно звикло до щоденної купелі, до чистої м'якої постелі. Дивись на ці губи, з яких життям пульсують червоні тільця крові в них! Їх від дитинства відживлювано соком помаранчів і риб'ячим жиром для того, щоб забезпечити їм довгу молодість. І ти б простяг свої брудні руки по цей скарб? І куди б ти його заніс?

І що дав би ти цій дівчині? Ні хати, ні дитини, ні забезпеченого завтра, ні чистого серця ти їй дати не можеш. Навіть твоє життя перестало належати тобі. На нього простягає руки поліція… Жени її з своєї брудної печери, хай око твоє не плямить її, ти, морітурус [145]145
  Приречений на смерть (латин.).


[Закрыть]».

Орися намагалася примостити у склянці принесені квіти. Букетик раз у раз втрачав рівновагу. На шиї в неї виступила червона пляма у формі кленового листка. Я вів себе, як дурень. Ми сиділи одне проти одного і важко мовчали.

– Як ти змінився, – нарешті промовила вона.

– Так, – відповів я, набрав більше розуму і, не чекаючи слова від неї, спитав: – Може, провести тебе додому?

Розплакалася, як дитина. Всі вони плачуть. Потім я попрохав у неї пробачення, і ми поцілувалися, але поцілунок наш мав солоний посмак, як і її сльози.

2 травня.

Був мимовільним свідком робітничої демонстрації. Бачив жінку, наче живцем взяту з ілюстрації до «Жерміналя»: широко відкриті, палаючі очі і визивно пнуті наперед худі чоловічі груди. Суворе чорне волосся було недбало закручене на потилиці. Коли співала – губи зникали, у повітрі кричала тільки чорна яма. Страшне, але міцне враження.

На червоних полотнищах були написи польською і українською мовами: «Ксєндзе Цєхонь, ви вчинили те, що я не вірю, щоб ваші земляки були спроможні щиро сприйняти ідеї інтернаціоналізму.

Братерство між поляками і нашими вважатиму за найбільше чудо в історії народів. Не вірю в чуда!»

Кілька днів пізніше.

1. Питання: чи безвихідь (включно до втрати коханої) і розпач можуть породити елементи героїзму, чи, може, це тільки одчайдушність?

Жереб кинутий (Юлій Цезар).

Гарячий день.

Орися поїхала додому. Здається, таки не зловила жениха. Виходить, втрачено рік музичного навчання. Чи це цинізм, чи розпач безнадійно закоханого? Замітка: в мірі того, як Орися віддаляється від мене в житті, стає мені ріднішою в мріях. Увага: приречені не повинні мати мрій.

Початок серпня.

Доля починає кокетувати зі мною. Маю виїхати до… Чи О. матиме відвагу признатися до мене під боком мамці-добродійки?

На цій нотатці кінчився щоденник Маркіяна. Кінцеві сторінки, як і слід було припускати, були вистрижені.

Неля по кільканадцять разів перечитувала любовні слова у щоденнику Маркіяна і вчувала їх мелодію, як тугу власного, праглого кохання серця. Тепер уже знала, чого жадала б, якби мала бодай ілюзію, що її мрії можуть коли-небудь здійснитися. Жадала, щоб усі ті нестерпні, неспокійні палкі слова, що писалися на адресу Славкової жінки, відносилися до неї, Нелі. Не кохала ще досі, але хіба оце ненормальне по своїй силі, розбуджене під впливом чужого кохання бажання не було вже самим коханням? До того ж сама перспектива наблизитися до Маркіяна давала Нелі можливість наблизитися до світу, який був яскравим контрастом до того, в якому досі протікало її життя.

І тоді, як протест, виринала з мряковини спогадів невиразна Маркіянова постать, і Неля тягнулася до неї всією душею.

Зустріч свою з Маркіяном в тюрмі поділяла Неля на дві частини: привітання і прощання. Тоді коли привітання було перш за все незграбно замаскованим здивуванням з боку Маркіяна, то прощання було саме прохання, сама мольба про дівочу ласку.

Вважали, що вони обоє однаково голодні, однаково самітні. З тією різницею, що Нелине минуле було чиста, незаписана сторінка, а на Маркіянові тяжів, як обвинувачення, його щоденник.

І так воно сталося, що Неля відчула в собі народження пекучих ревнощів до минулого людини, яка хоч ще жила, проте не належала вже до майбутнього. Справа ця примістилася в Нелинім серці по той бік логіки так, що не доходив до неї ніякий голос здорового розсуду. Бо інакше могла б себе якось вигородити, якось вибити з думки ті нездорові ревнощі, що з ними Неля не могла ніяк впоратися.

Були це ревнощі до часів, коли Маркіян ходив по волі, заздрість до його слів, на які, судячи з теперішнього його щоденника, мусив не скупитися для тих, кому симпатизував, заздрість за його ходу, за його усміх, за жест, яким вітався з людьми, за хвилини, в яких бував з Орисею або хотів, щоб вона була біля нього, за невідіслані листи до неї…

Все разом складало речі, яких не можна було завернути або їх ще раз повторити. Навіть що смутніше: Маркіян був відтятий від світу, і тут кінчалася границя. І хоч би він хотів тепер бути стократ щедрішим для Нелі, хоч би хотів беззастережно віддати себе цілого їй так, як ніякій жінці досі, навіть ідеї, Неля не могла б скористатися з його дару, бо для неї не вистачило б часу в його житті. І ця неможливість повторення, ця смертна границя часу, якої ніщо вже не зможе пересунути, була безумством, від якого потьмарювалася свідомість.

Це була не логічна розмова, як можна було сподіватися. Навпаки. Претензії, самі претензії, так що аж дивно було, що він хотів ще вислухувати.

Чому не зголосився до неї, коли була самітна і нерішена? Чому не дав їй якогось знаку, щоб знала і чекала на нього? Як же міг, о, як же міг шукати вражень з іншими дівчатами тоді, коли вона згоряла з туги за ним, невідомим? А тепер? Як винагородить він її тепер за всі оті втрати? Вона хоче знати, має право таке хотіти, як він полагодить цю справу?

Так воно було, коли нова думка занепокоїла Нелю. Мусила побачитися з Орисею Лісною. Був це тепер хтось зовсім інший від Орисі Ілаковичевої, жінки Славка, з якою, власне, нічого не в'язало Нелю. От одна з цілої череди кузин, ні надто симпатична, ні надміру байдужа.

В родині говорилося, що Славко, якого всі без винятку вважали за невдаху, взяв собі жінку нічого собі або, як Нестор казав, жінку що називається, але ніхто не вказував на Орисю як на красу. Падало іноді словечко «гарненька» чи «симпатична», що, однак, не могло бути рівнозначним з «краса». Ні, ніхто (за винятком хіба Маркіяна) не вважав Орисю за вродливу жінку. А стара діва тітка Клавда, яка сама до того часу, заки ревматизм здеформував її члени, мала зграбну ніжку (в родині розказували, що на одному полюванні панове навіть вино пили з її пантофельки), найбільше обурювалася тим, що Славкова носить сороковий номер черевиків.

Орися була висока, гладка, широка у стегнах, з масивними грудьми, і великі ноги, як п'єдестал такої фігури, власне, не вражали. Була абсолютно пропорційна.

Декому з родини не сподобалася в Орисі лінія підборіддя. Вона не заломлювалася під простим кутом, а посувалася скісним лагідним спадом і наче заздалегідь вже страшила старечим обвислим волом.

Один лише стрийко Нестор брав під оборону Орисине підборіддя:

– Ви ні на чому не розумієтесь, пане добродію. Ви подивіться на портрети старих італійських майстрів. Всі жінки мають, власне, таке підборіддя. То тільки сучасні відьми, пане добродію, такі вугласті тому, що втратили свою жіночність.

Тітка Ілаковичка нарікала, хоч, правда, дуже стримано, дуже тактовно, завжди намагаючись надати своїм словам форму жарту, що Орися своєю велетенською поставою заслонює Славка. Всюди висувається на перше місце перед ним. Завжди хоче перша знати, перша бачити, перша подає голос у всьому. Іноді, слово честі, аж неприємно. Поз'їжджаються гості, Славко стоїть у кутку, як дурень, а вона політикує з чоловіками.

Крім цих непохвальних рис Орисиного характеру, були у невістки і позитивні прикмети, що їх теж не замовчувала тітка Наталя.

Овшім [146]146
  Звичайно (з пол.).


[Закрыть], овшім, з Орисі першокласна господиня. Вуйко Ілакович і не називає інакше невістки, як економ, бо Орися, щоправда, більше проявляє себе в надвірному господарстві, ніж у хатньому. Кухня не надто займає її. Перейде довгим кроком через кухню і тільки втягне ніздрями запах з-під покришок, ніби чоловік, не спитавши, не поцікавившись, що буде на обід.

Зате на подвір'ї, в полі, в стайнях, у садку – о, там Орися у своїй формі. Просто дивно, звідки вона, вихована у місті, має стільки уміння в цих справах. Правда, Орися дуже цікавилася літературою з цього питання.

Перші замовлення у видавництві «Сільський господар» викликали в родині Ілаковичів глум і відвертий протест. Тітка Наталя зауважила навіть, що там, де починаються підручники, там кінчається глузд роботі. Для кращої ілюстрації своїх слів розказала анекдот про молоду господиню, яка зварила своєму чоловікові обід на підставі куховарської книжки. Орися посміялася з анекдота, але при нагоді пішла на пошту і замовила чергову серію книжок. Перевага її в родині в тому, що вона мала власні гроші, якими могла розпоряджатися за своїм бажанням. І тільки вдала спроба посіву буряків всуміш з маком змусила вуйка Ілаковича серйозно поставитися до вибриків, як він називав усякі Орисині реформи.

Завжди говорилося в Ілаковичів про те, що сад з року в рік то гірше родить. Орисині бджоли підвищили його урожай.

Або такий приклад. Роками цвіла на приходстві за стайнею бузина, і ніхто не звертав на неї уваги. А цієї весни Орися наказала обірвати з неї цвіт, просушити в холодку і теж отримала в аптечному складі кілька сотиків за цей непотріб.

Навесні вперше в історії господарювання Ілаковичів Орися посіяла цикорій для власного вжитку. І що ви скажете? Орися вміла так приготувати його, що цикорій нічим не уступає фабричному. Відколи Орися в родині, то навіть шипшина на межах не пропадає. Орися робить з неї не тільки вино, але й повидло, таке, що пальці оближеш. З господарського боку гріх би мав той, хто хотів би що-небудь закинути Орисі.

Все було б гаразд, тітка Наталя пробачила б невістці навіть те, що поводиться по-чоловічому нескромно, якби у Славків була дитина. Недаром кажуть у народі, що який початок, такий і кінець, а початок був щонайменше не такий, як у людей.

Вже згодом, по шлюбі, як Славко з Орисею складали візити родичам, завжди хтось поза їх спинами настирливо допитував: як це, власне, між цими двома дійшло до одруження? Ні, справді, з чого це, власне, почалося, ніхто не скаже.

Ніхто не міг сказати що-небудь певне. Нестор сміявся: мовляв, історія почалася з того, що Орися жіночого, а Славко чоловічого роду. Ну так, але справа в тому, що він був ксьондзів панич з незакінченою юридичною освітою, змужичений інтелігент, з манерами економа, якому батько купив на селі п'ятнадцять гектарів землі з тих міркувань, що земля ніколи не зрадить. Вона ж – панна, яка, не без задніх думок, річ ясна, вчилася музики у Львові і всім тутешнім кавалерам, як то кажуть, ледве ноги добачала, так гордовито поводилася. Вінчалися вони перед різдвом, а на початку літа приїхала Орися зі Львова така переіначена, така перефасонена, що спочатку навіть добре знайомі не впізнавали її. Що її дуже відмінювало – це зачіска. Її товсті коси не теліпалися більше на плечах. Вона закручувала їх тепер у грецький кок на потилиці, по-модному закладаючи по одному овальному локончикові на скронях, і чи не одна з перших у містечку наважилась прийти навіть у церкву в сукенці без рукавів.