Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

– Мус, товаришу представник ЦК.

– Тоді – слухаю вас.

Він сідає, закурює, знову забувши почастувати Бронка.

Бронко говорить монотонно, з деякою сором'язливістю саме тому, що доводиться називати високі матерії власними іменами, а в поточній розмові, не з трибуни, це звучить неприродно.

– Повірте, товаришу Зелений, що довше не можна без правдивого пізнання тамтої нової дійсності! Ота залізна завіса, що нею припікають нам очі вороги, – це одна рана, одна невимовна мука для мене і тисяч таких, як я.

Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисячі нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку – щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку – розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра [134]134
  Хлібної комори, житниці.


[Закрыть]Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра. Без пізнання об'єктивної дійсності за Збручем важко уявити собі дальнішу діяльність організації. Без цього самопереконання, без цієї очної явки з дійсністю йому й сотням таких пропагандистів, як він, буде морально важко доносити священний вогонь у широкі маси. Чи розуміє його як слід товариш Зелений? Не йдеться про сонце без плям. Йдеться про правду. Яка б та правда не виявилася при очній явці, він, Бронко Завадка, і його співтовариші і співровесники однаково не відступлять з півдороги. Всі вони разом і кожен зокрема мають у запасі аргументи, які нікому не дадуть збити їх з правдивої путі: мета – ясна, ідея – прекрасна.

Товариш Зелений не поспішає з відповіддю. Та й Бронкові поки що досить, що його вислухали з добросердечною увагою.

Бронко бачить перед собою прихильне, зогріте усмішкою обличчя і відчуває реально, сказав би, намацально, як добра, тепла хвиля щирості йде від Зеленого до нього. Бронкові ясно, що та людина рідко усміхається, і тому, либонь, її усмішка здається такою дорогою.

– Отже, – запитує Зелений інтимно, – а ще, крім того, ще яка причина, чому ви хочете в Радянський Союз?

Бронкові стає трішки не по-свійськи: «Невже ж він має мене за демагога, який за високопарними патріотичними фразами скриває свою практичну причину? А може, цей чоловік має дар проникати в такі закутки людської душі, куди навіть промінь власного розуму не дістається?»

Є в тому погляді щось таке, від чого людина маліє внутрі.

– Я хотів би вчитись там…

– Вчитись можна і у Кракові або Варшаві…

– Так, але у Польщі… зрештою всюди… крім Радянського Союзу, треба мати формально закінчену гімназію, щоб поступити в університет…

– А вам хочеться диплома про закінчення вищої школи…

По прикрій хвилині вагання:

– Так…

– У вас є дівчина. Чого ж ви червонієте, Завадко? Це природно…

– Так…

– Зрозуміло. Нічого, нічого. В дечому маєте багато рації. А тепер я хотів би дати вам одну дружню пораду. Якщо не можете говорити зі мною абсолютно щиро, то дозволяю вам мовчати. Так буде більш по-чоловічому. Ви не служили при війську?

– Тепер не беруть в армію українців.

– Як яких.

– Мене не взяли.

– Таких, як ви, й не візьмуть.

Він переклав без очевидної потреби газети на столі й спитав іншим тоном, начеб хотів дати пізнати, що кожна тема вимагає і своєї окремої інтонації:

– Так. Гм… вам, Завадко, важко уявити собі Радянську Україну як конкретну державу?

Бронко поспішив з відповіддю:

– Не лише це, товаришу Зелений. Я мушу правду знати. Правду, – повторив гарячково, – інакше мені морально важко переконувати, агітувати інших. Ви повинні мене розуміти, – попросився по-хлоп'ячому, що й викликало батьківську усмішку на губах Зеленого.

– Ви маєте рацію, Завадко. І я вас розумію. Ви не можете погодитися з протиріччями, яких там не може не бути… потім ті діаметрально протилежні оцінки в пресі наших друзів і ворогів. Я згодний з вами навіть у тому, що ми інколи втрачаємо почуття міри у пропаганді, чим – знову згодний з вами – замість користі наносимо шкоду справі. Все так, Броніславе Завадко, але все це має свій причиновий зв'язок. Кавза і консеквенція – ви ходили до гімназії, правда? – причина і наслідок – і це стосується всього: економіки, політики, побуту. Крім того, – до речі, це стосується не тільки вас одного, – ви, товариші, каригідно мало читаєте теоретиків марксизму. Цитати… в цьому ви майстри… але цитати годяться для скріплення грунтовно прочитаного матеріалу, а у вас вони самоціль. Коли побуваєте самі в Радянському Союзі, тоді вам стане багато дечого ясним.

Зелений говорить в такому аспекті, ніби поїздка Бронка в Радянський Союз – певне і вирішене питання.

Зелений не міг не запримітити враження, яке викликали в Бронка його слова, бо зараз же уточнив:

– Слухайте, Завадко, не вважайте мої слова за думку ЦК. Я не хотів би вводити вас в оману. Проте мені здається, підкреслюю, це мої особисті міркування, що саме ви – підходяща кандидатура. Буду про вас говорити з товаришами. Так само відносно Еспанії. Підберіть хлопців – не більше п'ять-сім. Думаю, що вам ясно, якими вони повинні бути. І десь наприкінці, а може, ще й в середині літа, поїдете здобувати освіту. А тепер залиште мене самого. Стривайте, – завернув його, – щодо ідеї поїздки у Радянський Союз – нікому, але то абсолютно нікому ні слова. Ні натяку навіть. По-перше, це вилами по воді писане, а по-друге, на цій переправі через Збруч найбільше пасуться провокатори. А тепер ідіть. Байку про Вечора теж забудьте. Іди й не оглядайся, – пожартував.

Сталося. А власне, нічого й не сталося. Ні, сталося. Збулося в мріях. Бронко вражений дивним спокоєм у собі. Чому це так? Колись йому здавалося, що з приводу такої новини ходив би ногами догори, а тепер лише ревно, до безсилля збентежений.

Проте вистачило йому вийти в ніч на повітря, як настрій у нього відразу і різко перемінився. Оповило його цілого солодке передчуття волі й простору. Воля і простір!

Не вадив його сприйманню легендарної України над Дніпром той факт, що навкруги тулилися хата до хати, паркан до паркана, вікно до вікна, а всередині забудувань ліжко до ліжка, кухня до дверей, двері до вікон. Адже за цим згустком будинків і людей ідуть дороги. Дороги ті перетинають поля, луги, ліси, знову села й знову міста, аж за річкою Збруч поєднуються з степами України та берегами Дніпра.

Радянська Україна була для Бронка, як і для тисяч йому подібних, обітованою землею за тридев'ять земель, безмежно рідною і неуявною водночас. Добре знана з дитинства історичність змішувалася з невідомою сучасністю.

Мине кілька місяців, і він, Бронко, син старого Йосифа Завадки, уродженець міста Нашого на Покутті, галицької провінції, маршируватиме по обітованій землі, як оце тепер по нашівському тротуару. І то не буде ані сон, ані міф, ані фата моргана, а реальна дійсність.

Степовий вітер битиме йому в обличчя, куйовдитиме волосся, зустрічні люди посміхатимуться йому дружньо й киватимуть привітно головами, а він, упоєний щастям, напівпритомний від великої, нелюдської радості, йтиме перед себе з сонцем у серці, вдихаючи аромати легендарної, намріяної Тарасової землі.

Раптом наче хтось пацнув його чимсь мокрим по потилиці: схаменися, хлопче!

Таж там хмародери й важка індустрія, а ти маршируєш галицьким Поділлям, що тобі роками втовкмачував в голову Борис Каминецький… Ех ти, маломістечковий обивателю!

І треба такого збігу обставин, щоб якраз у цей момент зайшов йому дорогу Каминецький.

– Бачився?

– Ага.

Бронко вперше за все їхнє знайомство не був радий зустрічі з Борисом. Побоювався, що Борис стане його розпитувати. Дотепер у цьому відношенні не мав секретів перед своїм вчителем. Пам'ятав наказ товариша з ЦК: «Абсолютно нікому ні слова. Ні натяку навіть».

– Ви звідки, Борисе? – заговорив Бронко тим штучно збудженим тоном, яким бажаємо свого співрозмовника відвернути від неприємної для нас теми.

– Я щось не чую тебе добре, – показав Каминецький пальцем на вухо.

Бронко зрозумів його: товариш дає йому пізнати, що чекає від нього щирішого слова.

«Як же мені бути, дорогий товаришу! Я ж не можу сказати тобі правди. Маю суворий наказ мовчати. Але й нещирість супроти тебе – підлість».

Бронко поділив правду наполовину: змовчав про можливість своєї поїздки в Радянський Союз, а признався, що зустрів Вечора, як виходив від Зеленого.

Не чекав, що ця, на його думку, благенька вістка зробить таке сильне враження на Каминецького. Ніколи ще не бачив його Бронко таким неопановано розгубленим.

Борис почав його пильно й детально розпитувати про зовнішність Вечора, вислухав, зітхнув полегшено:

– Ти помилився, то не міг бути він.

Бронко так само не повірив Каминецькому, як перед часинкою Зеленому. Ніяк не міг зрозуміти, про що їм ідеться? Адже той чоловік – справді Вечір. Так і залишився з нез'ясованим почуттям, що поступив невластиво, а найголовніше – непоправимо.

Передчуття цим разом не завели Бронка: був це початок трагічних подій, що розігрались пізніше.

Не захотіла доля (аякже ж, доля, не буде цей порядний соціаліст на кожному кроці покликатися на бога!) дати скуштувати Йосифові Завадці солодкого напою помсти.

Так він, слухайте ви мене, обмірковував собі, так представляв собі у своїй уяві, так вимальовував перед очима душі, як то він, відповідальний редактор, прошу я вас, буде гоцкати [135]135
  Піднімати на сміх.


[Закрыть]по черзі Зілінського, Вайнштока, Філіпчука, а притому пригадувати їм, мовляв, прийшла коза до воза і сказала «ме-е», коли з усіх його побожних мрій (знову бог приплентався звідкись!) вийшов пшик!

Невгамовний Юлько Скиба, коректорина нещасний, не порадившись з відповідальним редактором (відразу й видніше, що шмаркач не служив при війську й поняття не має, що таке субординація), не спитавши його думки, хоч би про людське око, сам відніс рукописи у друкарню Філіпчука.

А воно, може, й добре так, бо, по-перше, як-не-як Бронко там працює, а по-друге, і Кость уже не такий бутний та фудульний, що колись.

І справді, відколи Філіпчукові стало відомо, що у Нашому планується газета українською мовою (але не українська, – підкреслював Кость) і що обидва Завадки мають безпосереднє відношення до неї, він явно, без усякого дипломатичного переходу, змінив свою тактику відносно Бронка.

Першим конкретним доказом цього було звільнення Рудого з роботи. Дістав двотижневе попередження і відійшов без помруку [136]136
  Без буркоту, незадоволення (пол.).


[Закрыть]протесту, з підібганим під себе хвостом, наче копнутий собака.

– Завадко (звертанням на прізвище шеф, очевидно, хотів підкреслити своє ставлення до Бронка як дорослого чоловіка), я це зробив винятково задля тебе, і ти, прошу я вас, повинен оцінити це…

– А я що? Недооцінюю хіба? Лише те… але це, може, вам і не перешкоджає… що не вірю вам анітілечки, що… чорне за нігтем… А поза тим, що мені? Можу бути, як і колись, вашою правою рукою, я не проти…

Грубить йому шмаркач, і найкращою відповіддю був би заушник, аби йому аж свічки в очах стали, коли б для цього, крім сили, на якій ще не збуває Костеві Філіпчукові, не потрібно було б ще й здорових нервів. А нерви у Бронкового шефа стали слабенькі. А може, той лайдак навмисно провокує його, щоб шеф зірвався (від такого босяцюри можна всього чекати), і, власне, тому, йому навмисне, Кость ще раз запанує над собою. Хоч таке самопанування теж чимало здоров'я коштує.

Ось на що зуживається в наш час цінна енергія ініціативної, без фальшивої скромності, скажемо, небуденної на нашім галицькім смітті людини!

– Я не знаю, що тобі на це й казати, Бронику. Ти нагадуєш мені – ану, на, приклади свою руку мені на серце, як воно товчеться, товкли би тобою чорти в пеклі… не хочеш, не треба, – нагадуєш мені, прошу я вас, знаєш кого? Погану жінку. Відьму, прошу вас. Чоловікові раз в житті повсковзнулася нога, а та відьма, прошу я тебе, буде йому ціле життя випікати очі тим одним грішком. Слухай, коли так розібратись по-справедливому, то хто ти? Шмаркач проти мене – так чи ні?

– Допустимо!

– Та не допустимо, тут нема що допускати, бо це ж факт! Факт, прошу я вас! То для тебе, шмаркача, прошу я вас, не досить того, що старший від тебе чоловік, на добавок твій шеф, який дає тобі хліб…

– А я йому свою працю…

– Бронику, ти заткаєшся чи ні? Дає тобі хліб і працю, признається, що зле зробив… тобто… не те, що зле, а необдумано поступив, коли у свій час замінив тебе Рудим, – то тобі ще мало цього?

– Пане шефе, мене дуже зворушує ваш батьківський тон, але, проте, не люблю, як ви маєте мене за хлопчика. Ви Рудого звільнили не задля мене, але тому, що він вам не потрібний став. Знаєте, мавр своє зробив, мавр може відійти.

– А все ж таки який ти неможливий, Завадко. Щоб людині у вічі говорити такі неприємні речі, то, пробач, треба добрим хамидлом бути.

– В кого вчився, пане шефе!

– Я знаю, Бронику, ти хочеш, щоб я тобі дав позавуш, але я не дам. Навмисне не дам.

– Дарма, пане шефе. Ви ж колись навчали мене.

– Нічого я тебе не вчив.

– Нє, я хотів сказати, що ви колись…

– Мовчи!

– Можу.

– Гавкаєш, прошу я вас, хоч прекрасно знаєш, що значить тепер звільнити безпідставно робітника з роботи. Понаплоджувалося тепер тих опікунів працюючого люду… ти добре знаєш, що я ризикував, прошу я вас, коли звільняв Рудого.

– Пане шефе, говоримо сам на сам, – кому ви пускаєте блахмана у вічі? Чим ви ризикували, чим?

– А доброю маркою фірми? То мені треба, щоб там який-небудь ваш лівий писака обмалював мене в газеті, що я експлуатую бідного трудового, ссу кров з нього, як цитрину. Та що я буду говорити, ти, прошу я вас, краще за мене знаєш…

– Пане шефе, а ви що? Ви хіба числитесь з тим, що про вас писатимуть ліві писаки? Раніше я не помічав цього за вами…

– Ага, не помічав, а тепер впіймав, що? Філіпчук, прошу я вас, філяр здорової національної думки…

– Націоналістичної, може?

– То все одно, прошу я вас. Став оглядатись, став прислухатись, що про нього комуністи говорять, так? Такого би ти хотів, що? Отже, я тобі скажу: шкода, що хочеш. Так не є, і ніколи, запам'ятай собі, цього не буде. Якщо і роблю деякі поступки, то тільки заради доброго реноме фірми. Тільки заради фірми… тільки добро підприємства може склонити мене трохи в той чи інший бік, але сам Кость Філіпчук, як такий, ні на півсантиметра не змінив своїх позицій. Ні на півсантиметра… Запам'ятай собі це й передай таким, як ти сам!

– Так, розумію: «Я не винний, вуйна винна». Нічого, слово честі, щиро говорю, непоганий хід конем. Незручно трохи, що й фірма, і пан Кость Філіпчук – це та сама особа. Коби та фірма хоч ще одного спільника мала…

Філіпчук напустив на Бронка довгий, вдумливий погляд.

– Маю це розуміти… як натяк з твого боку, Бронку Завадко?

– Ні, розумійте без алегорій.

Філіпчук примкнув очі. Не хотів, щоб тамтой лайдак добачив в його очах біль від розчарування. Кость Філіпчук давно вже був примушений визнати перед собою, що єдиним дійсним рятунком для друкарні була б спілка з Завадками.

Це приниження власної і фірменної гідності, це ідейний відворот, це плювок, коли вже на щирість пішло, колишньому своєму «я», але це єдиний розумний вихід в ситуації, в яку застрягла фірма.

Та ба – той молодий лотр [137]137
  Розбишака (пол.).


[Закрыть]не хоче спілки з ним. Він жадає його погуби.

– Ти що, дістав партійне доручення знищити мене?

– Тепер я вас запитаю, пане шефе, це ви що – натяк на націоналізацію? Передчасний…

– Ти ще пожалкуєш, Бронку.

– Щось мені не віриться…

– А я тобі кажу, що пожалкуєш…

– Я знаю, що ви цього хотіли б, але, може, краще для вас було б не хотіти.

– А то чому?

– Тому, що шкода хотіти, пане шефе. Але ми поговорили собі з вами, а тепер скажіть, чого мене звали: маєте яку справу до мене?

Вже хотів сказати, що «так», треба їм поговорити з собою, але в останній хвилині роздумав і сказав несподівано для себе не те, що замірявся:

– Підеш по раз третій до мого тестя за грішми, але на одній нозі.

«Старий вижив з розуму», – подумав Бронко без злоби, але й без співчуття.

Ніхто з сестер не здивувався, коли минулої осені Неля сповістила, що збирається до матері Івашкова десь аж на Гуцульщину, до гірського сільця, куди і поїзд не доходить.

Крім того, кожна з дівчат була зайнята своїми особистими справами, а всі вони разом звикли вже дивитись на Нелю як на людину, від якої можна всього чекати.

Романик чомусь не дуже вірив, що ідея провідати матір походить від самого Івашкова. Нелю така безпідставна підозра образила. Все ще не переконаний, він хотів ткнути Нелі гроші на дорогу, але вона з обуренням, що здавалося нелогічним, відкинула папірці від себе.

Романик засунув руки в кишені і зі спокійним нахабством розглядав Нелю.

– Яка ви смішна, – сказав нарешті, – це не з моєї кишені. Гроші дає вам Комітет допомоги політичним в'язням. Якщо Маркіян дійсно хоче, щоб ви провідали його маму, то витрата ця лягає на комітет. Це робиться не для вашої приємності, а тому, що цього бажає політв'язень. Чому не хочете цього зрозуміти?

Розуміла прекрасно, але почувала інакше. Неля соромилась, та і не хотіла признатись, що Маркіян Івашків поволі стає її особистою справою. Ця поїздка розкрила перед Нелею новий життєвий сенс, якого вона досі не помічала.

Перш за все дивувалася сама собі, як могла до цього часу жити в такій карикатурній духовній несамостійності. Навіть не в залежності, а саме не в самостійності.

Хто б повірив, що вона, маючи двадцять років, оце вперше самостійно купує квиток в залізничній касі, вперше без проводиря збирається в дорогу у незнайомий край, вперше зупиняється на станції, де ніхто не чекає її, і ще щось для неї вперше: перший раз несе сама собі валізку і ніхто не повчає її, щоб надто не висуватися з вікна, щоб сиділа лицем у протилежний бік по ходу поїзда, щоб не виходила з поїзда раніше, ніж він зупиниться.

Ліворуч від місця, де Неля зійшла з поїзда, в долині, оточеній лісом, наче у велетенській мисці, лежало село. Нелі треба було повернути праворуч, але в цьому напрямку нічого не було видно, крім горба, посмугованого чорно-зеленими пасами людських нивок, які своїми кривими лініями нагадували дитячі малюнки.

Неля вирішила триматися битої дороги, хоч з розмов людей, що їхали з нею, зміркувала, що тут десь, за горбом, біля шлагбаума повинна бути якась поперечна, яка перетинала дорогу і вела просто на Заріччя. Дорога, яка досі вела стернями, за горбом звернула круто на захід, у ліс. Точніше, ліс щільною стіною притулявся лише з одного боку дороги, а з другого, ліворуч, відкривалась галявина.

Краєвид був такий приємний, такий лагідний для ока, що Неля сповільнила ходу.

Так давно не дихала лісовим повітрям.

Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі. Земля під кронами дерев, що вгорі спліталися між собою, була акуратно, немов навмисно, вистелена вируділою глицею, і все це справляло враження якоїсь трохи бутафорної нарочитості. Праворуч, по той бік дороги, панував зовсім інший світ, здавалося, що ця завширшки у п'ять метрів смуга, сторована ногами і колесами, стала кордоном, який проліг між двома рослинними світами, не даючи їм злитись. Тут росла огнищами висока, буйна, висохла вже трава, яка свідчила про надзвичайну родючість грунту.

Росли тут якісь не знані Нелі рослини, подібні своїм квіттям до пухнастих головок кульбаби: стрункі, на високих стебельцях, квітучі, панували тут над усім. Вдалині самітно маячили поодинокі дерева, переважно граби, що чітко вирізьблювалися на тлі дуже блідого неба своїми буйними кронами, які розросталися більше вшир, ніж у висоту, либонь, від того, що дерево звідусіль мало вільний доступ сонячного світла. Якийсь птах ширяв по вершках і видавав з себе сварливий напасницький звук.

Неля звела голову вгору. Птах був великий, темний, з зеленуватим полиском на крилах.

Нелі зробилося якось моторошно в цьому безлюдді. Прискорила крок. Обминувши краєм ліс, побачила село над річкою і щойно тепер переконалася, скільки зробила зайвої дороги. Треба було тільки повернути у ліс, і через кільканадцять кроків була б перетяла стежку якраз навпроти села. Аж не вірила, що село над потоком і є Заріччя, яке шукала. З цього місця, де тепер опинилася, до села було досить далеко.

Стояла посеред поля і безпорадно розглядалася, чи не надійде хто, в кого могла б розпитати дорогу.

Побоювалася, що, заки хто з'явиться на цьому безлюдді, короткий осінній день зникне перед очима. Не було навколо й живої душі, якщо не врахувати гайвороння і хатини, приліпленої до групи дерев ген під лісом, ніби опеньок до пня. Дорога в напрямі хатини була досить неприступна. У мулистому грунті видніли на півметра завглибшки вибоїни від коліс, просочені водою. Високим берегом поміж обсохлим іванком-прорізником і тугими батогами бузькового вогню бігла вузька, на одного чоловіка, стежка. Але іншого вибору не було. Тією стежкою, долаючи осипи і набираючи в черевики піску, зайшла Неля аж під ворота хатини під лісом.

Чомусь сподівалася, що обсяде її зграя напіводягнених, брудних, з бубнявими животиками дітей, і була приємно вражена, коли до воріт (були зачинені на закрутку) вийшла середніх років низька жінка. Була така тоненька і вузькоплеча, що, не дивлячись на обличчя, можна було прийняти її за підлітка.

– Як мені дістатись до Заріччя?

– До Заріччя?! – наче вухам своїм не повірила жінка. Вона мовчки дивилась на Нелю великими, у темних заглибинах, скорбними очима (так зрозуміла цей погляд Неля), немовби хотіла зрадити їй якусь таємницю чи застерегти від якогось тільки їй відомого нещастя.

Жінка беззвучно поворушила губами. Тоді Неля спитала:

– Чи не знаєте, де живе там Івашків, той, що має сина Маркіяна?

Обличчя жінки відразу заясніло, проте голос, яким запросила Нелю до хати, був стриманий. В хаті (ворота знову на закрутку) засипала Нелю змовницьким, низьким шепотом: чи ба не зустріла кого Неля по дорозі? Ба чи не питала часом кого дороги? Ба чи не зрадилась перед ким-небудь, що до Івашкових їй потрібно? Поліціянти з постерунку, любко, мають на оці їхню хату. Тепер, коли ніг не витягнеш з болота, їм задалеко аж сюди ходити. Проте вони, не бійся, надсилають сюди тих псів побережників та гайових.

Неля, ледь притомна від несподіванки, на всі запитання матері Івашкова відповідала: ні, ні, ні.

Маркіянова мати заспокоїлася і наче втонула сама в себе. З-під споловілої хустини визирало коротке, темне, як у сина, до вух втяте волосся, була боса. Малі ноги були порепані, як у пастушки.

А втім, усі враження, що безпосередньо не стосувалися нічної розмови з матір'ю Маркіяна і його щоденника, були поверхові. Неля, наприклад, схопила оком обчімхані смереки біля воріт, але не могла у своїй уяві, коли вже сиділа у вагоні, відтворити обличчя Маркіянового батька.

Яке воно було? Молоде ще чи покарбоване зморшками? Проте з самим батьком познайомилась Неля досить грунтовно. Він, як і Маркіян зі своїм щоденничком, увійшов у Нелину свідомість насамперед за посередництвом лапідарних, важких слів матері.

Слова ці не зв'язували, тільки утверджували: батько, чи то пак старий, був такий і такий. Та він іншим і не міг бути. Як же людина може бути іншою від себе самої?

Маркіян знову ж був таким і таким, тобто повною протилежністю батька, але й він не міг бути іншим від того, яким був. Це була примітивна філософія, яка не заглиблювалася у причини явищ, а стверджувала самі наслідки і погоджувалася з ними, як з чимсь готовим, чого вже змінити не в силі.

Згодом, уночі, відбулася сердечна розмова між Нелею і матір'ю Маркіяна. Поки що Неля була сильно розчарована цією зустріччю. Насамперед була вражена; ця думка просто не вміщувалась в її голові, що ота маленька змучена жінка породила Маркіяна Івашкова! Не мала вона ні в своїй постаті, ні у виразі очей, ні у тоні голосу нічого з того, що, на думку Нелі, повинно б позначувати матір мученика. Це була просто пригнічена злиднями, втомлена працею, зайнята своїм мізерним господарством селянка. Така, як і тисячі інших.

Ах, це не Марія з «Неофітів» [138]138
  Поема Т. Шевченка.


[Закрыть], хоч мала всі дані, щоб нею бути.

– Я привезла вам привіт від сина, – промовила нарешті Неля у пустку, і серце заклекотіло в неї, як голуб у жмені. – Маркіянові хотілося, щоб я вас провідала.

Слова ці можна було сприйняти як виправдання Нелиних відвідин, які вона починає відчувати як зайві.

Маркіян – звідкіль таке ім'я в її сина? Селяни на Покутті не звикли так називати своїх дітей.

Може, це якась помилка?

Та коли мова про помилку, то вона перш за все в тому, що Неля опинилася в цій хаті.

Мати майже не звертає на неї уваги. Вона дуже ретельно, так ретельно, що Неля аж дивується цій, на її думку, не притаманній селянам охайності, полоще картоплю, кладе її в закопчений чавунчик, кидає туди ложку кам'яної солі, розрізану начетверо цибулину, поправляє хмиз під плитою і хапає віник підмести долівку. І це в той час, – це для Нелі рішуче незрозуміло, – коли її синові загрожує кара смерті.

Нарешті мати заговорила:

– Ви самі виділися з ним? Він дуже змарнів? Завжди під осінь він хворіє на горло.

– Я була в нього, але якось не помітила, щоб у нього була закутана шия.

– Та хіба ж там є чим шию замотати?

І знову мовчанка.

В Нелі починає наростати претензія не до Маркіяна, що намовив її на цю зустріч, а, звісно, на себе саму за те, що так безоглядно послухала його.

Кому яка користь чи полегшення від того, що вона зазнала сорому і приниження в канцелярії Янічека? Потім той, спеціально для жандармського ока, поцілунок з «коханим» – чи потрібно його було? А ще далі – смішна (тільки тепер Неля бачить, яка перебільшена нею) важність своєї місії.

Врешті, як вінець усього, задумана карикатурна надія на якесь інтимне порозуміння матері-героїні з дівицею – захисницею її сина.

І всіх цих неприємних зусиль потрібно для того, щоб сидіти тепер як щось зайве, навіть чужорідне, на сосновому ослоні в цій низькій хаті і дивитись або у вікно, з якого видно купу гною перед стайнею і краєчок лісу, або на матір, яка, щоб не гаяти часу, поки звариться картопля, взялася за лущення квасолі.

Неля зовсім розгубилася. Незручно – дурна ситуація, в якій опинилася, породжувала в ній злі роздуми. Ось ця чужа жінка з квасолинням у подолі, яка може зі смаком напихатися картоплею тоді, коли її син очікує вироку смерті, – це і є уособлення того народу, того меншого брата, що має стати вищою ціллю життя таких, як Неля?

Неля схильна думати, що і тут хтось підвів її. Який це жонглер світляними фразами представив їй цей народ поетичним, чуйним до горя і краси, трохи що не єдиним в своєму роді на всій земній кулі? Хто дав право тим моральним злодіям стільки років живити її отруєною стравою?

А може, ця бездушевна жінка – страшний виняток, може, це тільки життя поглузувало з Нелі, наштовхнувши її саме на цю жінку?

До хати увійшов батько. Блиснув вогник від кресала і заграв на сволоці. Потягнуло самородним тютюновим димом. Батько був, без сумніву, високий. В хаті відразу немов стало людно. Присутність батька заповнила собою, здавалося, всі кути. Появу Нелі мати пояснила батькові коротко: панна приїхала з міста і привезла привіт від Маркіяна.

– А-а? – кивнув батько. – Маркіян! Добре вже виробив і собі, й нам.

Мати поставила перед батьком миску картоплі, потрусила сухою бринзою і підсунула одну ложку батькові, а другу Нелі. Згодом згадала щось і підсунула Нелі тарілку з вимальованими півниками на дні, а замість дерев'яної ложки поклала не уживані у цій хаті почорнілі виделки.

– Просимо, споживайте, – промовив батько, а сам устав і щедро перехрестився до образів.

Нелі страва була несмачною. Коли батько відклав ложку, у матері розв'язався язик:

– А чи чував хто таке? Невинну дитину (мати сказала: богові духа винної) відірвати від книжок, як якогось бандита, посадити в кримінал, а потім ще привіти передавати бідній матері.

«Хто, – запитують стуманілі Нелині очі, – хто посадив, а хто привіти перевозить? Невже ж вона ототожнює одних з другими?»

Налягає присмерк, а все ще не світять лампи.

Батько неквапливо останній раз облизує ложку і відкладає її набік.

Мати, яка вийшла була, щоб внести в'язку квасолиння, знову почала торочити своє, невідомо для чиїх вух призначене. Слухаючи материні ремствування, можна подумати, що це не дорослий мужчина, а якийсь зелений безвільний підліток, якого, всупереч його бажанню, силоміць втягнули, намовили і наказали йому виконувати чужу волю. Несвідоме дитя, подумав би хто, яке стало жертвою злих сил. Притому (принаймні таке враження винесла Неля) мати не робила ніякогісінької різниці між тими, які його насильно втягнули в підпільну терористичну роботу, і тими, що його карають за неї.

Злодії, грабіжники, душогуби в її очах і ті, й другі.

Жодного, бодай підсвідомого натяку на якісь ідейні спонуки того страшного самого по собі вчинку, ніякого, хоч би туманного уявлення про ідейні переконання сина. Саме лише скімлення самиці, в якої відняли мале і посадили в загратовану клітку. Неля вже майже переконана в тому, що мати Маркіянова не виняток, а, на жаль, характерне явище. В неї вже немає сумніву, що українські селяни у своїй масі, власне, і є такими сліпими, егоїстичними створіннями.

Як же зрушити цю безпросвітну масу, коли рух цей вимагатиме молодих умів, молодих сердець і молодих дужих рук, а кожна з тих самих руками і зубами чіплятиметься за своє дитинча?

Маркіян там, на другому березі, чекає її повернення. Що вона принесе йому? Якби хоч могла здогадатись, для чого просив її їхати сюди. Кінчиком язика Неля зволожує уста, зовсім пошерхлі від вітру, внутрішньої гарячки.

З-поза гребеня лісу одним рогом визирає молочний молодик.

Стає без слів скорботно. Тікати звідсіль! Утікати від цих людей, від цього місця, від цієї природи, що виплекує людей з камінням у грудях замість серця.

В хаті так і не світять лампи. Невже аж такі ощадливі?

– Ну, спати, – командує мати. – Тобі треба рано вставати, а дівчина здорожена.

Мати бере Нелю за плече і веде поміж діжками у сінях до світлиці, до так званої Маркіянової хати. При місячному світлі показує їй високе, як катафалк, ліжко.

– Це Маркіянове, тут будете спати.

Мати виходить навшпиньках, наче в хаті важко хворий, і Неля залишається сама-одна. Десь поблизу ліжка мусила бути незачинена скриня, бо дуже тхнуло залежаним лляним полотном.

Пізніше, на другу ніч, як сиділи поруч на Маркіяновому ліжку, сталося те, чого прагнула Неля з хвилини, коли дізналася, що поїде до Заріччя.