Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

Лежить Доцька на широкій постелі одна, з мертвецьки схрещеними руками, а біля неї, як на глум, неткнута, непом'ята друга подушка.

Не такої долі хотів Штефан для своєї одиначки. Бог свідок, що робив, що міг, аби осушити сльози своєї дитини. Привів їй у хату того, за ким виплакувала свої очі. Для неї потоптав свій багацький гонор, не подивився, що старця бере у приймаки. Убрав нендзу, як панича. Прибудував йому хату, якої зроду не бачив би, хіба що у сні. Поставив перед ним на стіл білі калачі, мед, масло та горілку, угощайся, зятеньку, скільки душа бажає. Стара дістала з дна скрині заполоччю вишивані пішви [124]124
  Наволочки.


[Закрыть]писані верети [125]125
  Килими.


[Закрыть], постелила постіль у три подушки – дві під голови, а одна під поперек. Лягай, Дмитрику, і спи хоч до полудня, тільки пошануй мою дитину, коли вже любити її не можеш.

Гадав Штефан, що задобрив гадину в Дмитрові, догодив чортові.

Та куди там!

Одно лише муляє серце Курочки: гей, як могли його так зрадити гроші?

Мой, та він дотепер думав, що лише від смерті не можна грішми відкупитись, а решту – все, все на світі, навіть рідну маму, можна купити, як купив він свою сваху, Параску Ілька Повішеного.

Вірив грошам, як вірному псові, а той пес ластився, доки не вкусив. Мой, та гроші були в його очах сила, якій рівної на світі нема, а виходить, що то пусті папери, які – ф'ють! – можна з вітром пустити чи до свічки спалити.

Не спить Штефан Курочка, ночами ока не змружить, доки не почує зятевих кроків попід вікнами, та думає, та все думає, що це сталося. Гей, що це за чудасія: війни не було, девальвація не наступила, влада не мінялася, – а гроші втратили свою силу? Може, яка відьма зайшла в хату і відібрала силу грошам, як молоко корові?

Мой, як він собі по-інакшому вимальовував своє життя з зятем!

Візьме, гадав він собі, три, чи скільки там новеньких срібних п'яток і стане перед Дмитровими очима підкидати ними у повітрі, ніби той на ярмарку кольоровими м'ячами. Курочка грається грішми і ніби не завважує, що в зятенька очі заблистіли, гей у кота.

Мой, очима проковтнув би ті п’яточки, коби можна. Подражнить його Штефан, подражнить, а потім візьме п'ятку між два пальці і покрутить нею перед очима Дмитрикові, гей кістку цукру перед собачкою.

– На, це тобі за те, щоб ти мені дитину шанував, – і бреньк йому п'ятку у жменю. – А це, – тягнеться за другою монетою і навмисно зволікає, щоб зять собі голову поламав, чого від нього тесть зажадає, – за те, аби до року мені внук пищав у колисці.

А що з того?

Пшик!

Зле зробив, кається, гризе собі, наче собака власний хвіст, що допустив до того, аби почесне з весілля опинилося в руках того лайдака.

Але як воно було? Згорнув гроші в хустину і передав Доці, а та, дурна, бери і віддай Дмитрові, рахувати, своєму чоловікові шлюбному.

А той почув, що кишеня в нього здулася, і задер ніс догори. Де ж пак! Скоро рік, як жонатий, а він ще жодного злотого, для сміху, не попросив у тестя. І так воно, Штефанику, і цукор є, і собачка є, біда лише в тому, що собачка на лапки не хоче ставати.

Думав, що заб'є баки Дмитрові ще більшим багатством, ніж те, що побачив у роді Курочок. Гадав, що переманить біду, коли зробить його самостійним господарем на млині.

Купив старий млин на Вишнянці, що не працював ще з 1916 року. Вже й такої міркував собі: має зять хати не триматись та дома не ночувати, то хай краще у млині пропадає. І честь Доцьки буде перед людьми крита, і гроші буде вода нести.

Пішов він план виробляти до староства, а тут кажуть йому, що сам пан секретар старости хоче з ним мати розмову.

– Добре, Курочко, – кажуть йому пани з староства, – буде млин, буде й позичка на млин.

– А мені позики не треба, прошу панів. Хто в позики заходить, то в мене вже не газда.

– Пусте говорите, пане Курочко, – викають і через пан (аякже ж!), – то буде така позичка, що й наші правнуки будуть цикати по злотому у місяць. То тільки так називається, що то позичка, а, по суті, то допомога, подарунок від держави яко такому, що вірно їй служить. Зрозумял пан, пане Курочка!

– А, якщо подарунок, то най буде! Я не жебрак і милостиню не брав би, але як панство хоче мені подарунок зробити, то не смію відмовитись.

– Ладнє, – каже сам секретар, – ми вам подарунок, а ви, пане Курочка, у реванш нам теж щось подаруєте.

– А що я можу таким високим панам дарувати?

– Є таке в тебе, що можеш.

І сам цікавий знати, що це таке.

– Є в тебе зять.

– Є, прошу панства. Але навіщо здався вам мій зять, простий хлоп з села?

– А ти знаєш, Курочка, що твій зять походить з польської шляхти?

– Бодай ви здорові та веселі були, пани мої, які ви смішні! То така шляхта, що спить під однією конопляною веретою як літо, так і зиму.

– А то може бути, – аніраз не дивуються пани, – може бути. Частина польської шляхти зубожіла і зрущилася, бо не було своєї держави, а тепер треба, щоб та зрущена шляхта знову повернулася до лона своєї віри і нації.

Аби багато не базікати, скажемо тобі, пане Курочко, коротко і ясно: перейде твій зять у римо-католицьке, буде концесія на млин, буде позичка, буде кільканадцять моргів поля при парцеляції (а Штефан Курочка повинен знати, що тепер землю може набувати тільки поляк – римо-католик), буде пошана і безпека, а якщо ні – то не будемо собі кумами, пане Курочка. А то сама пані Любомірська звала твого зятя до себе в покої і переконувала, щоб змінив метрику, а він, як нам поскаржилася пані графиня, опирається. А звідки ми знаємо, чи він опирається з власного дурного розуму, чи, може, тесть намовив його на таке?

Чухає потилицю Курочка, хоч і добре знає, що такого не годиться робити при панах. Новий клопіт на його голову!

– Панове ви мої гречні та учені, коли б я мав таку силу над зятем, щоб міг його намовляти, то намовив би не тільки перейти на римсько-католицьке, але й ще на щось, о! Але ви нічого не знаєте, і мо', і знати вам про такі речі не треба. Вам скажу я таке: зять в мене угурний, як молоде теля, прошу пробачення за слово. Коли я накажу йому «так», то він може навмисне мені сказати «ні»! Але я собі що інше думаю у своїй мужицькій голові: чи не могло б таке бути, щоб Курочка і Савицький залишились при своїй вірі, а лише велику прихильність до влади на кожному кроці виказували. Бо то недобре, я собі міркую отак на хлопський розум, коли на селі візьмуть в зуби і пришиють латку запроданця. Такий чоловік не має вальору [126]126
  Тут: значення, вартості (пол.).


[Закрыть]у громаді ані за зламаного шеляга. А що панам з такого невальорного чоловіка? То однаково, що горщик без дна.

Пани посміхаються і лише погладжують себе по животах: тонко ти прядеш, Курочко, але й ми не гірші майстри за тебе.

– Вмієш читати по-польському?

Курочка вигукує ображено: не лише по-польському, але й по-німецькому вміє він читати! Служив же у свій час при сорок восьмому полкові уланів, все село може посвідчити!

– А, то добре, – кажуть пани з староства, – з освіченими людьми завжди легше дійти до порозуміння.

– Так ось, почитай собі, пане Стефане, що тут написано. – Тичуть йому якийсь надрукований папірець в руки, але Курочка тільки глипнув, знав, що нічого з його читання не вийде. Сльози заступають очі, букви зливаються в один довгий черв'як, що мерехтить перед очима, наче живий.

– Не можу, прошу панів. Окуляри забувєм дома, – бреше, бо жодних окулярів дома немає.

Пани такі гречні, що самі читають йому вголос, хоч Курочка й небагато розуміє з тієї ученої мови. Але пани ласкаво пояснюють йому простішими словами: в Польській державі і земля має бути вся польська, – розумієш, панє Стефане? Тому, – це не сьогоднішній закон, але його тут ще раз пригадують, – набути землю може тільки римо-католик, а русин може продати землю тільки римо-католикові. Але серед місцевих русинів, як вже згадували панове, є багато зрущених поляків. Настала пора, щоб всі оті зрущені поляки знову повертались до лона католицької церкви. Поскільки це переважно зубожілі шляхтичі, то такі новонавернуті будуть користуватись всякими пільгами: наприклад, на якийсь час будуть зовсім звільнені від податків, а потім будуть платити значно менші, будуть на кошт держави брати участь у всяких народових святах у Станіславі, Львові, ба навіть Варшаві, зможуть на державні стипендії вчити дітей у вищих школах і військових закладах, а головне, при парцеляції панської землі зможуть набути по кільканадцять моргів поля на дуже й дуже вигідну виплату. Будемо говорити, панє Курочка, відкрито: хто не з нами, той проти нас. Такий час настав, що українське – то те саме, що большевицьке, а русинське – то однаково, що у згоді з владою. Отже, як бути, панє Курочка?

Курочка пробує боронитись: а яка йому різниця, прошу панів, чи він русин, чи українець? До війни був русином, по війні став українцем, а тепер може знову на русина перейти. А щодо большевиків, то прошу панів і не згадувати при ньому цього слова, так він не любить його. Самого слова чути не може!

– Добре, добре, ми тобі віримо, Курочко. А як все ж таки з зятем буде? Буде Савіцький шляхтичем, – а ти знаєш, що на загродзе шляхціц рувни воєводзе [127]127
  На селі шляхтич рівний воєводі (пол.).


[Закрыть], – то буде і концесія на млин, і поле при парцеляції, і податків менше, сам розумієш, і спокій з боку постерункового, а в противнім випадку не чекай від нас добра. Це ми говоримо відкрито і відповідаємо за свої слова.

Що це за гаданнє [128]128
  Балачка (пол.).


[Закрыть], що зять в тебе упертий і не хоче слухатись? Хто господар і голова дому – Стефан Курочка чи лапсердак, що як зимою, так і літом накривався в своєї матері однією веретою? Отже, панє Курочка, яке ваше останнє слово?

Штефан знову чухає у потилицю, але обіцяє панам ще раз переговорити з зятем. Чує, що біда коло нього. Ясно йому, що коли не буде з панами в одну дудку грати, то не тільки млина не буде мати, але й може втратити те, що від тата дістав. Як же ж бути? Де той розумний, щоб дав раду? Де?

Але як тут говорити з тим зятем, коли він ніколи хати не держиться? Як половик [129]129
  Порода яструба.


[Закрыть], налетить іноді на хату, щоб попоїсти, і гайда далі!

Ловив Курочка зятя, чатував на нього, наче розбійник, і таки вловив. Влучив таку годину, коли Дмитро вийшов по вечері закурити на свіжому повітрі (або щоб до Доцьки не говорити). Делікатно, обережно зайшов його Курочка: так і так, Дмитрику, як ти брав мою Доцьку, то я обіцяв тобі млин, тепер хотів би я дотримати свого слова…

Лише Штефан натякнув на пані графиню, як той метнув цигарку на землю, розтолочив ногою та ще й розтер, наче черв'яка.

– То ви, як виджу, хочете, щоб я так ані разу не навертався до хати? Бо я можу.

То правда, що може.

Нещастя Штефана і його дитини в тому, що тамтой може. Сила Штефанових грошей (чисто, якби хто поробив що!) перейшла до грошей Дмитра, і тепер його гроші мають подвійну міць.

Якісь липкі гроші завернув Курочка у хустину на весіллі Доцьки, що воліла б їх у піч кинути чи у гноївку запорпати, дала вона їх Дмитрові у руки. Курочка не знає, де, в кого і скільки заробляє його зятенько, але по тому, що люди говорять, то страшні суми перепливають через його пальці!

А все то коні! Ой, коні, коні.

Коні були причиною, що взяв він того чорта до себе в наймити. Коні заважили на тому, що погодився взяти його у зяті. Коні багато винні, що той дідько хати не держиться. Коні сунуть йому гроші у руки, аби мав за що гуляти та циганок поїти.

Собачий нюх має той чорт до коней. Йому не треба ані голови сушити собі над паперами, ані спини гнути на полі. Йому вистачить поландигати по ярмарках, аби вернутись додому з набитими кишенями. Не те щоб Дмитро факторував по ярмарках чи, може, як інші, займався нечесними справами в кінськім гандлю. Зовсім не так. Що він робить? Він нічого не робить. Він собі ходить між коней, а пани самі шукають його. Сподобається панові кінь, гине пан за ним, а боїться купити, бо не знає, чи той облюбований коник не має якого скритого ганжу. Відшукає такий пан Савицького, тиче йому п'ятдесятку, а може, й більше, в руки, щоб тільки той збадав [130]130
  Обстежив (пол.).


[Закрыть]коня. І як Дмитро коня перевірить, так воно є набезпечно! Трапляється, що виведе хто на ярмарок таку зачухану шкапу, що ледве на ногах держиться, а Дмитро тільки шепне панові у рейтузах з шпіцрутою: «Оце беріть», – а через якийсь час дивись, а шкапа на перегонах перша прискакала, ще й пана свого прославила.

Трапляється так, що іноді і Дмитро сам приводить такого здохляка додому. Зразу Курочка робив грезію [131]131
  Скандал.


[Закрыть]зятеві за такі штучки, а потім перестав, бо рація була за Дмитром. За кілька місяців із здохляка ставав такий цуг, що хоч до графської карети запрягай. Своєю дорогою, що Штефан ніколи не знає, за скільки збуває Дмитро таких підгодованих коней.

Хай би було все так, як є, коби хоч трохи до Доцьки навернувся.

Пробував Курочка з своєю свахою переговорити в цій справі. Не має чого сваха жалітись на нього: і червоні чоботи купив, як дочку заміж віддавала, і приношений кожух подарував, і тільну телицю пропив на весіллі зятевої сестри, і бульби на зиму завіз.

– Поговоріть ви, свахо, з Дмитром, – відколи прийшлася йому свахою, став їй викати, – аби не паплюжив моєї дитини перед чесним народом. Ви знаєте, що її вже «богородицею» на пралі називають? Як так далі піде, то я вироблю у нотаріуса, що він по смерті Доцьки не дістане і тієї п'ятої пайки, що йому належалася б, якщо дітей не буде.

Настрашилася сваха! Ще б не настрашитися! Ховає лице у хустку, вдає, що пчихає, бо не має відваги подивитись сватові у вічі.

Що буде говорити Дмитрикові? Аби її послухав і лягав з Доцею спати, як чоловік з жінкою?

Вже раз просила його. Смертю грозила, на покійного тата заклинала, і послухав. Ільчиха дякує богові бодай за те, що не дорікає матері. А втім, може, й краще, щоб дорікав. Легше було б.

А то навідається до матері, кине їй у подолок помняту п'ятку а чи й десятку, сам сяде за стіл, схопиться руками за голову – і ні слова. Ільчисі сто разів, падоньку ти мій, було б легше, якби прийшов, гримнув кулаком об стіл, замахнувся на маму, кляв навіть, ніж отакий німий, страшний докір.

Якось приніс їй десятку.

– Буваєте у місті, чи хто з сусідів… може, злагодили-сьте б щось, аби у кримінал передати.

Хіба мама не розуміє, що це означає?

Не довірила Ільчиха цієї орудки нікому. І так плещуть про її сина, що як іде селом, то тільки ноги людям бачить. Купила білої муки, тієї, що на паску беруть, спекла калачі, взяла у Мошка цукерків, тих, що вітер у роті роблять, упрятала яблук з свого саду (навмисне тільки з свого саду, аби Марічка по яблуках пізнала, хто їй пакунок прислав) і вибралася з тим всім до Нашого.

Ой падоньку ти мій, та той кримінал – то чистий вам кримінал! Може, до п'ятдесяти дверей, а у котрі постукати, кого спитатись – не знати.

Всім ніколи, всі спішаться кудись, той, що, може б, і справив її, то так само нічого не знає, як і вона.

Гадала, що вистачить знати прізвище того, що сидить у криміналі. Та де тому край! Хочуть ще, щоб їм сказати, коли, за що засуджена, якісь нумери чи параграфи треба ще знати притому. Ходила вона з своїм клунком, ходила, приставала до людей, питала. Один, як на глум, посилав її До другого. Аж з полудня змилосердився над нею ключник і витлумачив Ільчисі, що, по-перше, не можна кожного дня давати передачу, а тільки в одну п'ятницю (а була то якраз середа), по-друге, на передачу треба мати дозвіл від начальника тюрми, а по-третє, якщо та дівчина насправді відкусила постерунковому ніс, то за такий тяжкий параграф її, напевно, переведено до тюрми у сам Львів.

– А до Львова, – каже (видко, що мав чоловік сумління), – не їдьте, вуйночко, бо в тій тюрмі ще більше дверей, як тут, і ще більше люди часу не мають для таких, як ви. Видите самі, що навіть для тюрми треба вченим бути.

З тим пішла Ільчиха додому.

Чи справді Марічка у Львові, чи їздив туди її син – не знає, бо не питала його, а він сам не говорив.

Пробувала Ільчиха і з невісткою порадитись, що їм, бідним, діяти, аби Дмитра уговтати якось.

Нічого не має Ільчиха проти Доцьки. Чим довше придивляється до неї, тим глибше переконується, що то нещасна жінка, яку треба жаліти, як жаліємо каліку. Коли б знала, то сама підказала б їй, як прив'язати його до себе.

– А ти б пробувала, Доцько, поговорити з ним ладно. Отак по-доброму, як жінка з чоловіком. Сказала б йому: така вже наша доля, Дмитрику, що приходиться нам вкупі жити.

– Мамо, як мені говорити до нього, коли він глухий на мої слова? Говори до стіни, а стіна стіною, – а ви кажете.

– А може б, ти, небого, пробувала до нього веселістю підійти. А то що він чує від тебе? Одні зітхання, а бачить одні сльози. А ти постарайся так, щоб він на поріг, а ти співанкою зустріла його.

– Ой мамо, як мені співати, коли він і так не дивиться в мій бік?

– А ти не зважай, чи він дивиться, чи не дивиться. Зайди ззаду, та обійми його гарненько, та поскобочи за вухом, та притулися файно до нього…

– Ви таке говорите, що я сама не знаю, що вам сказати. Соромно мені перед вами, старшою жінкою, таке говорити, але мушу… Мамо, та він лягає зі мною у постіль тільки як п'яний, і то, не бійтеся, пам'ятає, шаную ваш сивий волос, аби в тяжу [132]132
  Вагітність.


[Закрыть]не заступила. Нічого ви не знаєте, мамо…

– І по-п'яному сокотиться? – дихає квасом Ільчиха в обличчя невістці. – Га… я дістану тобі такого трунку, що тільки капнеш до страви, і… не пам'ятатиметься о світі. А ти тоді ціхо підлізь під нього.

– Не хочу я ворожби, бо вона ніц-а-ніц не помагає. Я вам не говорила, а тепер скажу… Моя мама ходили до ворожки у гори аж у Річку… І знак від Дмитра носили. А чи помогло що?

– Дурна, то не ворожба, а примовка. Від двох-трьох крапель находить до чоловіка від того трунку такий скажений вогонь, що, прости господи, і до тещі поліз би… аби лише баба.

– Та я не жалую, мамо, ні часу, ні грошей, аби лише дитина була. Може б, тоді і життя наше попливло по-іншому. Одна дитина присилила б його до хати, а більше ніц-а-ніц…

– Буде, Доцько, дитина, лиш ти слухай мене і роби, що скажу, – гладить Ільчиха шершавими руками бліде лице невістки, – лише шануй себе. Набирай, небого, тіла, аби, як ітимеш, потряслося в тебе і ззаду, і спереду. Пий солодкої сметанки і свіжі яйця… та й умивайся у сироватці, аби-сь біла була… І де ходиш – співай, аби він тебе ніколи скривленою та заплаканою не бачив… І все буде добре. А те, що він тепер шумить, то нічого, зате на старші літа будеш мати статечного газду коло хати. Повидиш, що так буде.

– Дай боже, мамо, аби вашими устами господь говорив.

Заспокоїла Ільчиха невістку, по очах бачить, що заспокоїла, але сама спокою не зазнає. Болить її вже не серце, а тім'я, оте місце, де, кажуть, мозок у людей. Мучить її одна думка, від якої навіть у сон не може втекти: з Марічкою була б у Дмитра дитина. Човгалося б таке чорняве, голопупе по призьбі, а баба плескала б йому у долоні та приспівувала б:

 
Тосі… тосі… свині у горосі,
а гуси у капусті…
 

Видно, що богові сподобалося було, щоб її Дмитрик прожив вік у бідності, але зате у любові і злагоді, а вона, темна баба, хотіла помішати божі карти, а бог розгнівався і за кару не дасть їй внука. На, аби-сь на другий раз знала, як тикати свого носа у небесні діла!

Не буде в Доцьки дитини. Не щоб солодку сметанку пила, а щоб купалася в ній – нічого не поможе.

Дмитрик не з вербового роду дерево, що в яку землю тицьни, в ту і коріння запустить.

Ой ні…

Наприкінці квітня відбулася зустріч Бронка з Зеленим.

Зустрілись вони в одній з кімнат квартири Юлькової хазяйки (поки що старий не перепросився з сином, і Юлько надалі квартирував у цьоці, яка мала велику жалість до бездомних котів і старих кавалерів, тобто холостяків).

Зелений, знявши обручку з пальця на той випадок, саме й видав себе за одного з них.

Бронкові так нетерпеливилося скоріше побачити товариша Зеленого, що мало не на годину раніше умовленого часу з’явився на квартирі у цьоці.

Не встиг постукати у двері, коли ті відчинилися самі. Бронко зустрівся ніс у ніс з чоловіком, від якого перехопило йому віддих. Не впізнав, а просто відразу мав ясну певність, що людина перед ним – це товариш Вечір, хоч і змінений на обличчі та вдягнений по-інакшому.

Мав на собі стару військову шинель (у теплу пору!) та чорний, з малими полями капелюшок, що їх носять селяни в нашівських околицях.

Не був високий. То лише тоді, коли стояв на возі, видався Бронкові таким. Може, був трохи нижчий за того. Від пропам'ятного виступу на ярмарку залишився у Бронковій пам'яті образ чоловіка, наче полакованого на бронзово-червоний колір.

Цей у дверях видався блідавим тією засняділою сірістю, що нею значаться люди, які багато перебувають у темних, мало провітрюваних приміщеннях. Єдине, що розвіювало будь-які сумніви щодо аутентичності товариша Вечора, були не очі, як можна б чекати, а губи. Досить великі, виразно обрамовані, м'ясисті, трохи недопасовані одна до одної. Характеристична познака: верхня губа прикривала нижню гейби острішком.

Бронко міг би присягти на свою честь, що саме цей рот кидав тоді на ярмарку у людей гаслами, які мали пробудити їх з сплячки.

Нарешті мав Бронко в такій реальній, безпосередній близькості чоловіка, з яким стільки провів розмов у мислях, до якого безліч-безліч разів звертався у хвилинах сумніву за порадами, з скаргами у розпачі, коли відчував себе серед товаришів відкиненим, незрозумілим, непотрібним.

Зелений не вийшов за гостем до сіней. Бронкові закортіло побігти за Вечором, зупинити, – а що сказати? Власне: а що сказати?

В розгубленості Завадка подався на подвір'я. Вечір, не озираючись, вийшов на вулицю, відразу скрутивши на стежину, що вела на городи. Щойно через добру хвилину, приведений внутрішньо до сякого-такого ладу, знов постукав Бронко у двері.

Високий, трішки наче пригорблений, з виразистим тонким профілем чоловік у сірому стояв посеред кімнати, з рукою у кишені піджака. Перше зорове враження: одягнений за новою вимогою моди. Не першої молодості. Замкнутий в собі на три спусти. Звик, аби його слухали.

– На коли була вам назначена зустріч, Завадко? – спитав повільним голосом. За цим зараз друге запитання: – Стрічав когось?

Бронко вважав, що Зеленого цікавить відповідь лише на друге запитання:

– Так.

– Знаєте, хто був у мене?

– Знаю.

Раптова зміна виразу обличчя у тамтого. Гнів? Зненависть? Страх? Бронко не міг збагнути. Молодий Завадка злякався: чи, бува, провокатор не підшився під того, з ким він мав зустрітись? Звичайно, це дурниця. Провокатор, навпаки, проявляв би себе надто сердечним та щирим.

Товариш з ЦК хвилину розважав щось з кулаком на підборідді.

– Знаєте і кличку?

– Здається, знаю.

«В нього немає довіри до мене. Вже встигли його застерегти перед моїм непогамованим темпераментом та заривчастою романтичністю».

– Яка кличка?

Бронко понуро вимовляє слово (кличка чи прізвище?):

– Вечір.

– Що «вечір»?

– Ви казали назвати кличку.

Можна було цього вже не говорити. Ясно, що Бронка дурили. Тамтой не називався Вечором. Борис проговорив це слово у зв'язку з порою дня, а він, дурень, приліпив його до людини. «Осмішився ти, брате, на цілого. А роззявам так і треба».

– Коли й де (знову той капральський тон!) познайомились ви з Вечором?

– Я не знайомий з ним особисто. Один раз бачив, як він виступав на ярмарку на возі.

Зелений запалює, не пропонуючи Бронкові. Виглядає на інтелігента. Міг би подати себе й за викладача гімназії, і за інженера чи лікаря. То добре. Досі з поняттям «комуніст» у середнього нашівця в'язався образ безробітного люмпен-пролетаря або здекласованого інтелігента, який від нікуди діватися опинявся в таборі бунтівників. Особа Зеленого була наочним запереченням невірності цього погляду. Не без значення був для Бронка і той факт, що Зелений мав вищу освіту.

Був час, коли Філіпчук, бажаючи покласти на лопатки недосвідченого у полеміці юнака, вигукував, що комуни хочуть тільки ті, кому нічого втрачати, одне слово, голота. А голота не зможе створити комуністичної держави хоч би з тієї причини, що тут замало одного сліпого фанатизму. В тих ділах потрібний і складний адміністративний апарат, потрібні високоосвічені, знаючі люди, які керували б тим апаратом, репрезентували державу за кордоном… А де ж серед голоти знайдуться такі?

Юнак глибоко страждав від такої образи. Відчував усю демагогічність слів свого співрозмовника, але бракувало йому знань і полемічної вправності, щоб відбити атаки шефа.

Тим-то Зелений уже самим своїм існуванням бив, хоч і з запізненням, по Філіпчуку і йому подібних.

– Ви помилилися, Завадко. Тут не було Вечора, – вириває його з задуми голос Зеленого.

Обидва нещирі поміж собою. Обстановка для Бронка до того гнітюча, що мав би велику охоту вийти з кімнати. Розчарований.

– Скільки вам років, Завадко?

Бронко червоніє за свої двадцять чотири з чимсь.

– Як довго займаєтесь революційною діяльністю?

– Яка там у мене революційна діяльність…

– Як то? Ви ж член окружкому… очолюєте відділ праці з сільською молоддю. Це, по-вашому, не діяльність?

Затинаючись (а все ж таки хвилюємося, брате!), Бронко розповідає Зеленому про збройну готовність революційно настроєної молоді села Вишня. Не розповідає, а звітує ділово, без зайвих коментарів. Спостерігає нишком, як його слова поступово будять у Зеленім прихильне зацікавлення. Зникає непрониклива маска офіційності з його вузького інтелігентного обличчя. В Бронка теж підвищується настрій. Втрачає контроль над словом і сам починає захоплюватись своєю розповіддю. Бравує словом «гвер», наче жонглер кулею.

Інструктор ЦК, який спершу справді загорівся тим, що чув, ба й сам підстьобував Бронка заохотливими понуками: «Ну, ну, добре, добре», – згодом починає зримо остигати у своєму захопленні.

– Спокійніше, Завадко, про такі справи, спокійніше. Така наївна довірливість ще може бути дозволена сільським хлопчакам, але не тобі, революціонерові зі стажем.

(«А, ось для чого було поставлено питання про стаж партійної діяльності!»)

– Перш за все зброя – це гучне названня. Фактично та зброя майже не має практичного значення. Це, мабуть, останки амуніції ще з світової війни.

Бронко в ім'я правди мусить признати Зеленому деяку рацію: так, дійсно, у хлопців є ще австрійські гвери, але й не бракує новітнього озброєння.

– Зброю ви їм постаралися чи здобули самочинно?

– Самі придбали.

– З відома окружкому чи самовільно?

– Та так, – пробує посміхнутися Бронко, – аби не знала права, що робить ліва…

– А ви знаєте, що це антипартійний метод? Мовчите? Значить, знали? Ще щодо гвинтівок… На жаль, цими заржавілими, не придатними для практичного вжитку гверами прекрасно стріляє і попадає в ціль… провокатор. Оте нерозуміння конспірації, ота каригідна довіра до усякого, хто заговорить до тебе в рідній мові, то наша погуба, Завадко. Затям це собі! У цьому відношенні робітничий клас переріс їх на десять голів!

Бронко починає заступатись за своїх вихованців. Цим, річ ясна, вигороджує і себе. Він згодний з товаришем Зеленим, що сільська молодь ще не має достатньо виробленого відчуття конспірації, але з другого боку – хлопці не звіряються першому-ліпшому скраю.

Відчиняють свої серця навстіж тільки тим, що їх добре знають, а поодинокі випадки провокації можуть трапитися в будь-якій організації.

Таке узагальнення не робить позитивного враження на Зеленого.

– Ще ранувато вам, Завадко, робити такі висновки. Я хотів вас спитати, чи ви знаєте їх так добре всіх, як вони вас? Вам ніколи не приходило на думку, що ота наївна сільська довірливість може бути й маскувальним костюмом для провокатора? Чому ви думаєте, що провокатор мусить обов'язково краватку носити? Ви хіба не чували про випадки, коли провокатор виступав у ролі наївного сільського парубчака? Кого, ось для прикладу, можете ви конкретно, з чистою партійною совістю рекомендувати на відповідальне завдання?

Бронко з деякою надумою називає шість прізвищ, хоч фактично, глибоко по совісті, міг би головою ручитися лише за чотирьох. А може, лише за трьох.

– А скільки їх усіх в організації?

– Двадцять три… власне, двадцять два…

– От бачите. А в Радянський Союз ніхто не хотів з них? Ви нікому не приобіцяли переправу через кордон? Чого ж ви мовчите, Завадко? А втім, можете й не відповідати. Я зроблю це за вас: так, були такі, що просилися за Збруч для вишколення у військовій справі. Вгадав я?

Зелений закурює, цим разом простягуючи портсигар і Бронкові.

«Чи люлька миру?» – глузує з себе чи з нього в думці Бронко. Зелений знову переходить на батьківський тон:

– Зрозуміло, природно й закономірно, Завадко, що все молоде, прогресивне, революційно настроєне тягнеться туди, за Збруч. Та треба у всьому здоровим глуздом керуватися, молодий друже. По-перше, було б політичним ляпсусом обезглавлювати галицьку молодь, перекидаючи що краще серед неї, так би мовити, її мозок, за Збруч. По-друге, як на таку масову акцію подивилася б Польща – мирний сусід Радянського Союзу? Не можна, хлопці, так безпардонно нехтувати всякими міжнародними договорами і конвенціями. По-третє, є ще й такі серед вас, які не розуміють, що в даному випадку не йдеться про туристську поїздку, а про майбутні партійні кадри. Іншими словами, молодий товаришу, тут, крім сто разів провіреної політичної чесності, потрібна ще й голова на карку. Добровольців можна набрати скільки завгодно. А який сенс? Поминаючи вже те, що кожна така переправа – це подекуди риск життям.

– То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.

– Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.

Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить непрохідне сіре полотнище, яке не дає їм порозумітися до кінця.

– Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?

– Хотів щось запитати.

– Слухаю вас…

(«Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?»)

– Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.

Тонкі губи заломлюються іронічно:

– Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?

– А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.

Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, – але що порадиш?

– Вам теж, Завадко, романтики захотілося?

З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.

– То не романтика, товаришу Зелений, – Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, – а велика… життєва… конечність.

І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.

– Аж конечність? Мус? [133]133
  Необхідність, примус.


[Закрыть]– з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю: