Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

Дружина-шведка не виявляла великого зацікавлення батьківщиною чоловіка. В Галичині не знали її навіть з фотографії.

Не часто приїздив Мединський у рідну сторону. Озивалися в ньому коли-не-коли докори совісті, що нічого не зробив для народу, з якого вийшов. Напевно, під старість будилася в ньому туга за матірною українською мовою, землею, за рідними Карпатами, і те, що гнало його тоді з далекої Швеції в Галичину, було чимсь сильнішим, ніж звичка до вигод. Прекрасно зебезпечений матеріально, він весь прибуток з своїх концертів призначав на «Рідну школу».

Концерти Мединського мали нечуваний у галицьких умовах успіх. Люди, незважаючи на кризу і підвищені ціни, розкуповували квитки за два тижні вперед. Ті, що чули співака в молоді його роки, тепер горіли бажанням порівняти колишнього божественного Мединського з сьогоднішнім. А ті, хто вперше мав його почути, і собі були сповнені цікавості: що це за сьоме чудо світу, той Модест Мединський?

В родині Річинських заповіджений приїзд співака у Наше викликав цілковите змішання. Найперше тітка Клавда зробила сенсаційне признання: вона знайома з Мединським. Як? Коли? Таж у свої молоді роки, точніше, під час своєї подорожі по Італії, познайомилась вона з Модестом Мединським. Невже кохана родинонька вперше про це чує? Лукавий погляд і багатозначне мовчання, яке запало за цим, мало означати, що не було це звичайним знайомством, як і не була тоді звичайною й сама тітка Клавда.

Італія… Клавда з роками щораз рідше піддавалась ліричним спогадам. Сьогодні чомусь згадала грот на Капрі, в який можна в'їздити, лише лежачи на човні… а вода в тім гроті, внаслідок перелому світла, здається темно-голубою, ніби розведене чорнило… Зачерпнеш долонею, а «чорнило» так і скапує поміж пальців…

Оливкові дерева достоту подібні до наших верб. Небо в Неаполі таке лазурне, а повітря таке чисте, що прибулим з чужини людям поправляється зір… А в Сорренто помаранчі ростуть, як декоративні дерева…

– Прошу тіточки, а гондоли у Венеції? – спитала необачно Слава.

Тітка Клавда вилаялася, як фіакерник [12]12
  Візник


[Закрыть].

– Всяке, – тут ужила тітка непристойного слова, – що не бувало в Італії, починає з гондол.

Звістка про особисте знайомство тітки Клавди з визначним співаком миттю облетіла всю ближчу і дальшу родину Річинських. Першою з'явилась на цей сигнал не тітка Меланія, як можна було сподіватись, а невістка Ілаковичів.

Орися відкрито призналась, що прагне нарешті показатися на цьому концерті. Еге ж, рішила пошити собі тафтове, кольору аквамарину, вечірнє плаття за варшавською модою, бо ще трохи, – сміялась, – і вона через незвичку заплутуватиметься у вечірній сукні. А руки, а пальці які в неї? Доведеться їй хіба зо три дні тримати руки в попелі, щоб злізла з них груба мужицька шкіра. А то, їй-бо, правда, вона за господарством, за ярмарками та кіньми втратила вже жіночу подобу. Адже бувають дні (особливо напередодні повітових ярмарків), коли вона добу цілу не скидає чобіт і штанів.

А тепер годі, годі, годі! Правду сказати, від похорону стрийка Аркадія вона й не бувала в порядному товаристві. І тому Орися вирішила взяти реванш на концерті Мединського.

Про це все говорила вона збуджено, з різким сміхом і жестами, що дуже не сподобалось Олені. Вона ще не бачила такою невістки Ілаковичів. Якби причиною цього піднесення нервового стану в Орисі мав бути, боронь боже, той старий ловелас Нестор, то це був би знак, що настають на світі новітні содом і гоморра. Куди ж свекруха Наталя дивиться?

Тільки Орися від'їхала, в Нашому з'явився Нестор. Бідкався, мало волосся з голови не рвав, що доля так поглузувала з нього, і не міг простити Олениним дочкам, що не вдарили йому дискретної [13]13
  Таємної


[Закрыть]телеграми. Свинтухи, ось хто вони після цього!

Нестор завіз до Клавди сулію домашнього, з шипшини, вина, сподіваючись споїти стару кузину та почути від неї яку-небудь пікантну історійку про її роман з Мединським, аби мати пізніше чим розвеселяти товариство. Та Клавда розгляділа його низькі наміри і вигнала за двері, придержавши, проте, сулію з вином.

Катерина, чи, як її тепер звали, докторова, вирішила, що Річинським і Безбородькам конче треба показатись на концерті разом. Була то вимріяна нагода ще раз продемонструвати перед світом непорушну гармонію і єдність обох родин.

Катерина зробила гарний жест і придбала квитки для всіх Річинських. Дівчата, за винятком Ольги, яка мала свої міркування з цього приводу, з приємністю прийняли цей подарунок докторової. Зрештою, воно рано чи пізно прийшло б до примирення з Безбородьками, та концерт Мединського був якраз найкращою вимріяною нагодою для цього.

Докторова тільки поставила від себе вимогу, щоб усі сестри прийшли на концерт вичепурені на останній гудзик.

Безбородько, який поволі очунював після сюрпризу, який зробили йому Катерина з Суліманом, тішив себе думкою, що знову матиме нагоду бачити Нелю зблизька. Ах, скільки разів бився він своєю дурною головою об стінку за те, що підказала йому, замість взяти той квіт камеї Нелю і втішатися ним до кінця своїх днів, зв'язатися з Катериною в надії на долари, яких чорт мав!

Знаючи, що Мажарин залицяється до Слави, Безбородько запропонував йому на спілку найняти фіакрисани. Про бонбоньєрки так і не здогадався жоден з них. Факт цей дав привід тітці Клавді проїхатись по сучасних кавалерах та згадати при цьому салонні традиції її молодих років.

Безбородько, вихований в іншому середовищі, не міг зрозуміти цієї гарячки, що знялась в Річинських у зв'язку з концертом. Він сам признавав тільки хороші співи, проте й собі перепитував, клопотався, гарячкував не менше за своїх швагерок. В аристократичній сфері, видко, так треба, і Безбородько потай засвоював черговий урок вищого тону.

Притьопала до Річинських тітка Клавда з пляшкою вина з тієї сулії, що її видерла в Нестора. Вино було справді добряче. Пили всі, навіть Олена, хвалили золоті руки Несторової, і тітка Клавда, розчервонівшись, вже непрошена, стала розповідати про своє знайомство з Мединським.

Познайомилась вона з ним у Венеції на англійськім балу.

«А, пся крев, – подумав Безбородько, – треба буде й собі поїхати до Венеції чи якоїсь там Швейцарії. Видко, в них так водиться».

«А що таке англійський бал?» – допитувались дівчата.

Тітка Клавда з насолодою давала пояснення: «Це, кози, бал в англійському посольстві». Тітка делікатно замовчує, як це вона пробралася в посольство. Офіціально ж вона перебувала в Італії через своє слабке здоров'я.

Та Олена чула колись від Аркадія, що Клавда їздила до Італії з якимсь високим військовим. Було так, що ніби навіть розводитися з дружиною хотів через неї, та десь там згори наклали вето, і Річинським так і не судилося поріднитись з родовою аристократією. Тепер тітка змальовувала всю цю справу інакше. З її слів виходило, що тим її жонатим обожнювачем був не військовий, а, власне, Модест Мединський. Був він одружений (шведка – то в нього друга жінка) з якоюсь доробкевичкою [14]14
  Вискочкою, людиною, що вийшла з «низів» і прагне наслідувати аристократичні манери.


[Закрыть]з Борислава, яка лише компрометувала його своїми простацькими манерами. Ніякого вето згори, казала тітка Клавда, не було. Це Мединський наполягав на розводі, а вона, мовляв, на те не погоджувалася. Боялася, дурна, що її задзьобає побожна родинонька. Коли б була знала, що він однаково покине бориславську міщанку, то ні хвилини не вагалась би.

Олена прислухалася до цього базікання з деяким ніяковінням. Їй було соромно перед дітьми за Клавду. Така розсудлива в усьому іншому, тут вона геть-чисто забулася. Просто не хоче розуміти, що дівчата бачать її не такою, якою була вона сорок років тому, а яка вона є тепер: зморщеною, з чорними плямами бруду на обличчі, сіро-коричневою, з обвислими губами і червоними повіками, з висохлою шкірою на руках, і – річ ясна – не вірять жодному її слову. І хоч вона розповідала б найчистішу правду, в їхніх очах вона завжди буде брехухою і чванячкою.

Тітка Клавда теж замовила собі нове, хоч і не бальне, як Орися, але візитне плаття. Це викликало неабияку сенсацію в родині, бо Клавда вже більш як двадцять років лише перешивала й перелицьовувала старі речі з добрих старих часів. Зоня розповідала, що тітка Клавда покликала до себе першокласну кравчиню, широко відому у Нашому панну Місю, поклала перед нею сувій добротного чорного оксамиту і наказала пошити сукню, яка зробила б тітку бодай на двадцять п'ять років молодшою. Кравчиня, звісно, мала іронічно посміхнутись.

«Нічого, – десь нібито відповідала тітка, – шнурівка в мене міцна, витримає, а решта – справа ваших рук».

Плаття вийшло а-ля Катерина Медічі, із стоячим гіпюровим коміром і жабо, рюш якого чудово маскував зморщену шию. Рюшки при рукавах сягали мало не до нігтів, прикриваючи ревматизмом викривлені суглоби пальців. Всупереч існуючій моді, плаття, хоч і візитне, було довге – аж до землі. Так, якби не дивитися на обличчя, то по фігурі їй можна було дати не більше як сорок п'ять. Щоправда, тітка Клавда признавалась, що такою молодою не могла б витримати довше за дві години: шнурівка натискала не тільки на печінку, але, здавалося, і на гортань.

Ольга не була така рада мирові з Безбородьками, як її сестри. Немилі були Ользі й квіти на концерт, закуплені тільки заради того, щоб усі побачили, що в родині Безбородьків – Річинських все в порядку. Та Катерині однаково не пощастить замилити людям очі оцим колективним походом родини Річинських – Безбородьків на концерт. Бронко Завадка перший не повірить цій виставленій напоказ родинній гармонії. Дивне диво! Той «тип» перестав переслідувати Ольгу наяву, зате не давав їй спокою ні на годину в думках. Був такий нахабний і невихований, що потрапляв влізти їй у голову під час молитви, а раз навіть під час святого причастя. Просто жах!

На весіллі Катерини постановила Ольга не з'являтись на вулиці в такій порі, коли могла б зустріти Броніслава. Була спершу певна, що він уперто шукатиме зустрічі з нею хоч би для того, щоб поглузувати з їхньої буржуйської етики. Ольга, знаючи трохи характер Завадки, після Катерининого фортелю сподівалась справжнього переслідування з його боку («знову закружляє вовк біля кошари овець»), а коли на ніщо подібне й не заносилося, Ольга розчарувалася. Не могла не видатись смішною у власних очах: з такою старанністю готувалася відбивати атаку, а тим часом ніхто й нападати на неї не збирався!

За розчаруванням прийшов сором. А хіба не було чого соромитись? Ольга стільки місця і часу приділяла тому «типові» у своїх думках тоді, коли для нього вона давно перестала бути об'єктом будь-якої уваги (бо інакше він, напевно, знайшов би спосіб побачитись з нею!). Та вона має тільки радіти з цього! Позбулася нахаби і тепер зможе безпечно прогулюватись вулицями Нашого.

Все було б гаразд, якби не те, що Олі неймовірно скучно і якось порожньо стало без Бронка. Так, вона могла обурюватись через його неінтелігентні вислови, через зухвальство, з яким він, наприклад, брався критикувати діяльність священиків, могла аж кривитися від його простацьких манер, сповнюючись при цьому приємним почуттям своєї інтелектуальної вищості, а проте ні з ким їй не було так гостро цікаво вести розмову, як з ним! І хоча тих зустрічей між ними було всього три чи чотири, та після кожної з них Ольга поверталася додому з головою, вщерть переповненою думками. Так, це правда, тільки з ним Ольга відчувала пульсування власного життя. Вона сперечалася, сердилась, обурювалась, але при тому мислила й жила!

Вона чекала, що Завадка все ж знайде якусь дорогу до неї. Може, спаде йому на думку написати листа? О, можна сподіватись, скільки він помилок наробить і як їй приємно буде відчути свою перевагу над ним на цьому полі. Любовний лист – і двадцять орфографічних і граматичних помилок! Бр-р! А може, якогось ранку, відчинивши двері, наткнеться Мариня на нього на сходах, і він з усією впертістю своєї натури заявить їй, що не піде звідти доти, поки панна Ольга не вийде до нього. А може, якоїсь неділі в церкві під час служби божої вона поверне голову і побачить його пліч-о-пліч з собою. Від такого «типа» можна було всього сподіватись! А проте все це були самі лише Олині побажання, бо Бронко Завадка навіть і здаля не показувався їй на очі. Або виїхав з Нашого, або попав у тюрму.

Концерт Мединського будив у Олі слабку надію побачити там Завадку. Як вона прагнула цього! Ні про якого із знайомих хлопців ще не думала так безупинно і детально, як про Бронка. Вона мов наяву бачила його ходу, рух голови, з яким нахилявся до неї, коли образив необачно, його лукаву посмішку, з якою прислухався до заперечень з її боку в їхній дискусії, його губи, які безмовно розкривались у великому обуренні, погляд його очей, коли він без слів милувався нею.

Чепурячись до концерту, Ольга безнастанно думала про Бронка Завадку.

Було домовлення, що в день концерту Безбородько з Катериною приїдуть по дівчат і Олену на вулицю Куліша. Заздалегідь одягнені в пальта і шапочки, чекали дівчата біля вікон, аби не затримувати Безбородька і Катерини, що мали чекати на них у санках.

В перші сани сіли Олена, Оля, Слава і Мажарин. В другі – Катерина, Безбородько, Неля і Зоня.

Ті, в перших санях, розмістились так, що Олена з дівчатами вмостилися на головному сидінні, а Мажарин – в них у ногах, на лавочці. Зоня подумала, що Безбородько в їх санях зробить те саме: вона з Катериною і Нелею їхатимуть на парадному сидінні, а Безбородько примоститься собі на лавочці, їм у ногах. Та Безбородько, не кажучи вже про те, що хотілося йому сидіти поруч Нелі, побоявся за свій авторитет і зіпхнув на лавочку в ногах Зоню.

Зоня не сказала на це ні слова, але окинула Безбородька таким поглядом, що коли б він міг його прочитати, то, напевно, наказав би вилізти з фіакра, за який мав платити він, а не вона. Зоню аж холодом пройняло від злості. Вона, що так любила блищати, що півдня мучилася з шапочкою, аби її примістити на голові в такий спосіб, аби не розпатлати локонів, мусила їхати тепер у ногах, наче якась Попелюшка.

І отак, вичепурена, в локонах, сиділа Зоня з похнюпленою головою між пледів і пальт, прагнучи лише одного: щоб найшвидше скінчилась ця ганебна для неї їзда.

Чому моя радість ніколи не може бути повною?

Коли я вся тремтіла від думки, що Север цілу дорогу триматиме під пледом мою руку у своїй долоні, Катерина, мов навмисне, подбала про те, щоб зіпсувати моє свято. Виходячи з дому, вона сказала мені:

– Постарайся сісти коло нього, щоб люди звикали, що ви – пара…

Отруївши мене, вона почала давати свої вказівки далі, а мені так хотілося наздогнати її, затримати і примусити вислухати приблизно таке:

«Цим уже не смій торгувати, ти… перекупко! До цього руки в тебе закороткі, ти, продажна шкуро!»

Звичайно, я цього не зробила. Але пощадила не Катерину, а себе. Я ж так внутрішньо готувалась до цього концерту! У мене на душі все було прибрано, як на Великдень: стіни побілені, підлога вишарувана, стіл застелений білою скатертиною, на вікнах – свіжі завісочки, у вазах – незабудки! Я знала, що коли почну суперечку з Катериною, моя великодня хатка зникне!

Іноді мені здається, що на тому базарі, на який перетворився наш дім після смерті татка, наше з Севером кохання – це єдина непродажна річ. Біла квітка на баговинні.

Допомагаючи мені сісти у сани, Север шепнув:

– Сьогодні цілий вечір ти тільки моя, мишко!

Моя сонячна хатка з незабудками була врятована.

Це дуже добре, що мені випало сидіти не поруч мого коханого, а навпроти нього. Я мала весь час перед собою його любе обличчя (коли Север щулить очі, то від кутиків очей лягають довгі тонкі лінії. Але це не зморшки, ні!). Наші коліна, за браком місця, прилягали. Я розкошувала теплом життя, яке йшло від нього до мене. Ми проїздили доріжкою, якою ходили влітку на таємні прогулянки. Він моргнув мені непомітно оком, я закопилила губу. Ми зрозуміли одне одного.

Коли наші сани зупинилися перед театральним залом каси ощадності, де мав відбутись концерт, я зіскочила перша, щоб допомогти висісти мамі. Та Север випередив мене. Він галантно подав нашій мамі руку, і я бачила, як їй було приємно, що про неї не забувають. Першою ми пропустили в зал маму, за нею Олю. Мене Север взяв під руку, і так ми ввійшли до залу.

Мені здавалося, що очі всіх звернені до нас. Я не заглядала в ті очі, що націлились на нас, але всім єством відчувала, що, крім звичайної цікавості, в багатьох з них тліє ще й заздрість. Север провів мене через усю доріжку поміж двох рядів крісел до наших місць на самому переді. Це був (Север, коханий мій, я ніколи більше не буду така нескромна, як оце!) тріумфальний похід нашого кохання. Я хотіла мати серйозний вигляд, вдати, ніби нічого особливого не сталось, та це мені не вдавалося, бо ж відчувала, що просто променію вся від щастя. Здавалося, що якби раптом погасло світло, я світилася б фосфором.

Тіточка Клавда була вже на своєму місці. Ах, яка метаморфоза сталася з нею!

Зоня шепнула Северові, що тітка наша просто-напросто помилася туалетним милом і дощівкою. Вона, як казала Зоня, за старим французьким рецептом не вмивалася цілі роки, щоб не змивати зі шкіри природного жиру. Хоч шкіра їй не дихала під грубим шаром бруду і природного жиру, та чомусь справді зберегла свою відносну свіжість.

Север жартував, що це надзвичайний казус у косметиці.

Тітка Клавда сиділа перша скраю (Оля удостоїлася честі сидіти безпосередньо за нею!) і тим наче очолювала весь рід Річинських.

На нас з Севером, зрештою, перестали звертати увагу, і це дало нам нагоду зайнятися тільки собою. Ми не потребували жодних слів. Він питав мене очима, а я йому так само відповідала.

«Пам'ятаєш нашу прогулянку на початку зими?»

«Еге ж, – відповідаю йому очима. – Я тоді звинувачувала тебе в чомусь негарному. Не гніваєшся тепер на мене за це?»

«Я на тебе не можу гніватись, бо я тебе люблю, ти, дурненька. Як ти цього ще й досі не розумієш?»

Віддавшись мові очей, ми втратили контроль над своїми руками, а вони, оті погані ручиська, зовсім розсваволилися. Вони обмацували одні одних, стискалися до болю, то знов гладили на перепросини, сигналізували азбукою Морзе всякі дурниці.

І невідомо, чого б ті руки ще придумали, якби я раптом не відчула чужої руки на своїм плечі. Я підвела голову.

Бліда, обіллята потом, з дико розширеними очима, тітка Несторова термосила мене.

– Як ти поводишся? – спитала тремтливими, якось відразу обвислими губами. – Весь зал дивиться на тебе. Господи, що діється, що тут діється! – Вона схопилася за скроні і пішла на своє місце біля Нестора. Я набралась відваги і окинула поглядом зал, чи то справді всі на нас дивляться, і все зрозуміла: стрийко Нестор держав руки Орисі в своїх достеменно так, як мої Север. Сердешна тітка Несторова!

«Север, невже ж і ти міг би колись перестати мене любити?»

«Ніколи, – відповіли його очі, – не бути цьому».

«Вірю. Вірю тобі більше (не карай мене, господи, за богохульство!), ніж богові…»

На сцені, прикрашеній вазонами зимових хризантем, стояв відкритий блискучий чорний рояль. Настала напружена хвиля тиші. Я хотіла через голови наших глянути на тітку Клавду, та побоялась, що прогавлю хвилину, коли Мединський виходитиме на сцену. Тому, міцно, нервово стиснувши Севера за руку, я разом з іншими втупила очі в сцену, в її лівий кут, звідки звичайно виходять артисти. Хвилини пролинали, і напруженість залу доходила до краю. Я вже стала хвилюватися за співака. Коли він зараз не вийде на сцену, напружена цікавість публіки якось розрядиться. Та Мединський, очевидно, мав за собою чималий досвід у цій справі, бо, власне, в тій самій хвилині появився він у товаристві худої дами у штудерній [15]15
  Майстерно пошитій


[Закрыть]сукенці.

Я відчула, що не тільки ми з Севером розчаровані. Це був середній на зріст, якщо не сказати низенький, чоловічок, товстун, з помітним черевцем, яке марно намагався приховати вузький білий жилет. Рум'яне його обличчя було кругле, як диня. На ньому зовсім губилися цяточки очей і вузька щілина рота. Пишні були в нього самі лише кучері. Білі, густі, вміло закручені на потилиці, вони скидалися на перуку.

Еластичним, наче в учителя танців, кроком пройшов він по сцені і став біля рояля, раз у раз запихаючи в рукава каучукові, либонь, манжети сорочки.

Дама-концертмейстер, на голову вища за нього, в чорних локонах та з випнутою нижньою щелепою, дуже скидалася на коняку.

Вона взяла перші акорди, він стиснув руки (ледве опоясуючи ними живіт) і заспівав «Село родиме, краю родимий». І з першим-таки звуком його голосу в залі сталося чудо. Увесь зал нахилився до сцени, наче благаючи пробачення за своє перше враження.

Факт! Мединський Модест завоював нас з першого акорду. Голос у нього тепер уже не був сильний, але який кришталево-чистий, який вишколений, а до того ж яка дикція!

Коли він проспівав «Я вас вітаю, місця любимі», в залі почулися стримані ридання.

Ніколи не припускала, що в мужчини може бути така оксамитова ніжність голосу! Він, мабуть, сам зрозумів, що йому минула вже пора співати героїчні речі, а тому співав ліричні твори всіма мовами світу.

Публіка втрачала здорові змисли. Вона ревла, плескала, тупотіла ногами, хрипла від «бісів», а він зберігав олімпійський спокій, лише жестом прохаючи тиші.

Коли він заспівав романс Січинського на текст Івана Франка «Як почуєш вночі край свойого вікна», то при словах «Се любов моя плаче так гірко» Север притулив мій лікоть до себе. Як усе ж таки красиво вміє він любити!

Цією піснею закінчилася перша частина концерту. Публіка викликала артиста знову і знову, він за кожним разом виходив на авансцену, прикладав руку до серця і кланявся. В залі загорілися вогні, публіка, схопившись на ноги, аплодувала далі. Тітка Клавда виступила на доріжку посередині залу і теж плескала в долоні, піднявши руки трохи вище, ніж усі. Тоді сталося щось незвичайне. Мединський зробив крок наперед. Зо хвилину стояв, наче завмерши, але притаклива тітчина посмішка розвіяла його сумніви й вагання. Він приклав руку до серця і трохи театральним жестом (тепер йому можна було все подарувати!) низенько похилив голову.

Це був, мабуть, найбільший тріумф тітки Клавди за все її бурхливе життя: мужчина впізнав її після сорока років, а впізнавши, не відвернувся неуважно, а приклав руку до серця і низько схилив голову перед нею. Іще який мужчина – співак світової слави!

Ми з Севером метнулися поздоровити тіточку, але, поки дісталися до її крісла (Мединський уже сховався за лаштунками, натовп глядачів все ще юрмився перед сценою), її там не було.

Коли встигла щезнути тітка Клавда? Хто бачив, як вона залишила зал?

Я звернулася до Олі, яка сиділа найближче до неї, щоб дізнатися, що сталося з тіткою Клавдою, але моя сестричка була чимсь так схвильована, що тільки попросила дати їй спокій. Нічого вона не бачила, нічого не знає. Підозріває лише, що тітка зовсім пішла з концерту.

Коли Зоня стала обурюватися на коники тітки Клавди, якій, мовляв, уже час би за розум узятись, тітка Несторова стала в обороні старої панни. «Нерозумні ви, дівчата, – сказала вона. – Клавда вчинила цілком слушно. Невже ж ви не розумієте, що вона вийшла з залу, щоб не показатися Мединському зблизька? Навіщо йому бачити, що за пластичним рожевим кремом прихована стареча дрябла шкіра у зморшках? Хай залишиться в нього ілюзія, що панна Клавда Річинська й досі майже така сама, якою бачив він її на березі Адріатичного моря. Співак, – сказала ще тітка Несторова, – дістав багато квітів, але найціннішою квіткою все-таки буде для нього подарунок тітки Клавди!»

Я не могла з дива вийти. Ну, ніколи, ніколи б не подумала, що наша рубашна, джокейська, як каже Неля, тітонька може бути такою романтичною. Браво, тітонько, браво!

Мене здивувала постава Ольги. Вона сиділа непорушна, скулена, наче увібгана в собі. Місце тітки Клавди зайняв якийсь молодий, не з нашого круга, як видно, хлопець, що досі стояв біля Ольги. Мене вразила якась подібність між нею і Орисею Ілаковичевою. (Нестора силоміць відтягнув від невістки вуйко Ілакович, бо тітка Несторова вже насилу трималася на ногах!) Обидві вони, Оля і Орися, були білі, в тілі, як то кажуть, лише Орися була дуже велика, а Ольга, хоч і повніша за неї, дякуючи ідеальній пропорціональності своєї будови, здавалася коло неї мініатюрною.

Я не могла ніяк відгадати, що діється з моєю сестрою. В мене навіть було враження, що вона, крім усього іншого, переживає ще й якийсь страх (?!). Не можучи витягти з неї нічого толком, я добралася до свого місця, але тільки сіла, як мені знову захотілося до Олі.

В чому справа? Кого чи чого боїться наша відважна мала господинька?

– Ходімте розважимо трохи Олю, – сказала я до Севера.

Він узяв мене за лікоть і відвів у куток коло дверей.

– Не роздавай себе так усім, мишко! Заховай і щось для нас, коли вже будемо з тобою старенькі. Виділи в своїм серці місцинку і там збирай цей надмір тепла. Коли будемо старі й самотні і діти наші нас покинуть, будемо виймати звідти по шматочку того тепла (звичайно, дуже економно!) і живити ним свої холодні і голодні серця.

Господи, яка багата наша мова, як тільки Север уміє так підібрати слова, що вони в нього відразу розквітають, наче пишний букет!

А все ж чим так збентежена моя сестричка?

Збентеження Ольги Річинської пояснювалося дуже просто: в залі був Бронко Завадка.

Вона, що так гарячково прагнула цього, тепер уся пройнялася неспокоєм, що бив на неї від нього. Ольга весь час відчувала його очі в себе на потилиці. Погляд цей був такий пекучий, що вона аж кулилася від фізичного глухого болю. Спершу Завадка сидів на гальорці. Яка ж мусила бути сила його погляду, коли він навіть звідтіля примусив Ольгу повернути обличчя в свій бік!

За якийсь час, ще до антракту (хоч до залу, кажуть, під час виконування програми нікого не впускали), він якимсь дивом опинився в партері. Скориставшись тим, що всі проходи були заповнені публікою, той «тип» пропхався на самий перед і став собі поруч крісла тітки Клавди. Коли ж та встала і вийшла із залу, він – о господи, дай силу витримати – сів на її місце біля Ольги.

Панна Річинська стужавіла від страху. А тут, як на зло, підійшли Слава з Севером і в його присутності стали розпитувати її, чого це вона так збентежена, що саме стривожило її?

Це було з його боку таким зухвальством, якому Ольга не знала й назви. Вона буквально тремтіла від думки, що той «тип» у своїй невгамованості ще, чого доброго, може заговорити до неї перед очима всього роду Річинських. Боялась і відвернутись від нього, аби він, бува, не вигукнув: «Не вдавайте, панно Олю, не вдавайте, що не помічаєте мене». Це, ясна річ, було б найстрашнішим з усього, що могло статись. Водночас Ольга боялась, щоб хтось з їхніх, скажімо, Зоня, не запропонував йому звільнити незаконно зайняте місце. Не мала також стопроцентної впевненості, що тітка Клавда не передумає і не повернеться до залу.

Ольга сиділа як зв'язана, нерухома, перестрашена, молячись у душі, щоб і він був біля неї і щоб нічого не сталося.

Бронко Завадка теж не міг поки що отямитися від випадкової ласки долі. Чорт забери, як йому пощастило сьогодні! Найперше був щиро вдячний своїй дружині (як називав тепер завжди в думках Сташку), що вона відмовилася піти з ним на концерт. Пхі, стане вона витрачати таку суму грошей, щоб цілий вечір слухати одну лише людину! Нема дурних! За ті гроші вона радше три рази піде в кіно. Молодчина Сташка!.. А далі – він не тільки пожарним ходом дістався з гальорки в партер, але й сидів у такій безпосередній близькості до тієї, що отруїла йому кров. Куди б не ходив він, чим не були б зайняті його думки й руки, марив нею, мов одержимий.

Олину близьку присутність Бронко сприймав усім своїм єством. Його огортав жар, що йшов від її схвильованого, неспокійного тіла. Вухо його ловило ритм її дихання. Він аж затримав віддих, щоб їх легені знімались і опадали в один такт. Ніздрі його пестив ніжний запах лаванди. (Перед від'їздом з дому скропила їх усіх Катерина квітковою водою).

Користаючись з того, що очі всіх були втуплені в постать співака на сцені, Бронко безпечно насолоджувався розгляданням профілю панни Річинської. Зрадів, що нічого спеціально панського, аристократичного в тому профілі не було. Короткий, злегка піднятий носик надавав Ользі такої зворушливої жіночності, що Бронкові на хвилину навіть здалося, ніби то якесь непорозуміння, що вони сидять поруч такі чужі і мовчазні. Поодинокі волосинки на її гладенько зачесаній голові блищали у світлі ламп, мов золоті, втикані в голову нитки.

До сьогодні не знав Бронко, що спів може таке робити з людиною. Коли той, на сцені, проспівав «Се розпука моя, невтишима тоска, се любов моя плаче так гірко», Бронко відчув, що йому треба теж стримати ридання, яке народжувалося в нього десь у самому серці.

«Слухай, – питав він самого себе, – виходить, що по-справжньому можна любити тільки недосяжне, тільки недоступне, тільки те, що може завдавати отакого болю, як оце завдає вона мені, чи не так? Але що тоді мають сказати наші приступні, досяжні, безболісні дружини?»

І повторив у думці фразу, яку колись, ще з осені, визначив як своє кредо: «Свинею я ніколи не був і не буду, а мій біль – це виключно моя справа».

Коли нарешті закінчився концерт, а публіка не хотіла покидати зал, Ольга й не помітила, як не стало Бронка Завадки.

– Хто це сидів біля тебе? – спитала Ольгу Слава, коли чекала в гардеробі на пальто, що мав їм принести Мажарин. – То, може, твій знайомий?

– Який там знайомий, – відповіла згорда за Ольгу Зоня. – Ти, Славо, вже як щось скажеш! Хіба це ти не бачила, що то якийсь роботяж? Зухвалі вони стали тепер, а наші кавалери – ет! – жоден не здогадався зігнати його з місця… Я вже хотіла сама спитати того нахабу, чи він часом не помилився.

Знайомий! Отакої!

Повернення з театру не було вже таке урочисте. Крім того, біля саней стався маленький скандал. Неля категорично відмовилась сідати разом з Безбородьком. Розлючений Безбородько посадив Катерину в сани, сам сів біля неї і наказав візникові їхати просто на Джерельну. Оскільки всі інші не могли поміститись в одних санях, Слава і Мажарин попросились дозволити їм піти пішечком.

Олена пристала на прохання своєї наймолодшої дочки без великого опору. Вона була сповнена глибокого смутку від того, що Аркадій лежав у могилі і не міг слухати сьогодні Мединського. Він так розумівся на музиці! Тим паче, що Мединського знав він ще з своїх студентських років. Орест Білинський (як звичайно, зійшла вона в думках на предмет свого першого кохання), видно, не мав смаку до музики. Інакше як міг би він сперечатися з ксьондзами тоді, на весіллі у Зеленій, про «йорчик», коли у сусідній кімнаті оркестр виконував безсмертний шубертівський вальс.