Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 29 страниц)

Почуваю пекучий, ні з чим не порівняний біль у серці від того, що він не заперечує моєї провокації. Виходить, що він справді має одружитись. І знову кудись зникає моя гордість, моя логіка, мій розум, який за всяку ціну хоче переконати мене, що я переоцінюю цю людину, що це кволе створіння не заслуговує, аби надмірно переживати втрату його. Всі вільні простори в моєму розумі і серці посідає тепер тільки одна непримиренна, деспотична думка: до цього він не сміє ніколи дійти.

А, не йдеться мені тепер про те, щоб він зі мною одружився, що, власне, я була тією, яка має бути в тих кімнатах. Але роль ця не повинна дістатись жодній іншій жінці, і найменше тій, що він собі її намітив. Не знаю, звідки і яким чином, але відчуваю, що захлинаюсь від зненависті до його нареченої. Ще не знаю, хто і яка вона, але моя розпалена уява не лишила на ній жодної сухої ниточки! Я вже висміюю, зневажаю її. Вона вже в моїх очах така собі.

Ноги дрібно тремтять підо мною. Почуваю: якщо не сяду або не зіпрусь на щось, то впаду. Север ніби відгадав мій намір. Бере мене за руку і садовить на сухий пеньок верби. Не дивлюсь на нього і думаю своє: чи він справді підлий, чи лише великий боягуз, – міркую порівняно спокійно.

Адже він міг з першого поцілунку поставити між нами справу ясно. Міг мені одразу сказати, що ніколи не зможе одружитись зі мною, бо для життєвої кар'єри потрібно йому багату дружину. Багату дружину? А може, тут не тільки в грошах справа? Бувають же зобов'язання й іншого порядку. І мені хочеться, наче це може хоч трохи виправдати його, аби перешкода, яка лягла між нами, була глибшою, болючішою за гроші. Коли вже так марно має загинути моє кохання, то хотілося хоч би пошану до нього якось урятувати.

Север мовчить. І тому мені припадає цей нелегкий обов'язок…

– Хто то? – запитую, намагаючись говорити спокійно. Він знизує плечима, ніби хоче скинути з них тягар.

– Я ще не женюсь, Славо (вже не «мишко»). Я тільки перебуваю в дуже важкій, дуже неприємній для мене життєвій ситуації… І ти не повинна зневажати мене, поки не вислухаєш.

Сміюсь прикро.

– Чому ти так пізно згадав про сповідь?

Хоч, власне, в чому те спізнення? Ще так недавно здавалось мені, що могла б я його однаково любити, незалежно від того, ожениться він на мені чи не ожениться. Звідки тепер цей нестерпний біль? Де взялось місце на ревнощі, коли вірю йому, що він тільки мене кохає?

– Я слухаю тебе…

Затуляю обличчя долонями, щоб нічого не міг вичитати з нього, і слухаю. Одним шляхом ідуть його слова до мене, а іншим, рівнобіжним [164]164
  Паралельним (з пол.).


[Закрыть], снуються мої спантеличені думки.

Север:

– Вона називається Емілія Задорожна.

Мої думки: «Старомодне, шляхетське ім'я. Пахне ваніллю й старою бабусиною скринею».

– Гарна?

Не повинна була я ставити цього банального запитання. Хіба про мене можна сказати – гарна? А проте Север мене любить.

– Так собі. Здається, досить пристойна.

Уявляю собі дуже правильне, дуже біле і дуже холодне обличчя. Шия мусить бути довгою і відповідно тонкою. Повинна та Емілія носити шнурівку.

– Дочка радника Задорожного. Одиначка.

Мої думки: «В «Добрих порадах для тих, хто бажає вступити у подружній стан» виразно, без дальших пояснень стояло: «Не одружуватись з одиначками».

Справді. Чому панство Задорожні мають тільки одну Емілію? Коли було більше дітей і вимерли, то це теж доказ проти них. Спадкова фізична кволість. Коли пані Задорожна не могла більше дітей мати, то тут щось не в порядку в родині. Тут теж можна побоюватись якоїсь спадкової недуги в дочки по матері. Характер одиначок і їх норови – окрема тема.

– Ти мене слухаєш? – питає Север.

– Очевидно. З найбільшою увагою.

…З Задорожними знайомий він ще з гімназії. Радник Задорожний організовував у той час активні гуртки борців проти нікотину й алкоголю. Северові та ідея тоді дуже подобалась. Відомо, що горілка і тютюн – це державні монополії і боротися з ними – це ніби боротися проти інтересів держави. Це його найбільше притягало. Запалився був цією ідеєю. Їздив по містечках і селах з протиалкогольними рефератами, організовував пересувні антиалкогольні і антинікотинові виставки, розліплював пропагандистські плакати, організовував масові присяги в церквах. Це були перші Северові канікули після атестату зрілості. Наприкінці серпня (тут знову насторожились мої думки, чому він так чітко запам'ятав дату) заїхав був до Задорожних. Мала відбутися в домі Задорожних невеличка конференція в справі зимового плану їх антиалкогольної кампанії. Хтось з присутніх висунув його, Севера, на чоло організаційної комісії.

Хтось запротестував, мовляв, пан студент поїде вчитися за кордон (в ті часи наші ще бойкотували польські університети), отже, вийде тільки розлад в роботі. Север і собі заперечив. Не почуває себе в силі очолювати таку відповідальну роботу, але працюватиме й надалі, бо виїздити нікуди не збирається. В результаті його обрали головою організаційної комісії. Після засідання радник затримав його:

– Чому не збираєтесь вчитись? Що це означає? Ви знаєте, ще трохи – і в нас на пальцях можна буде полічити людей з вищою освітою.

На щирість відповів щирістю. Коли говорити про навчання, то він волів би вивчати тільки медицину. До Львова не поїде, бо цього не дозволяє йому почуття національної честі, а на навчання за кордоном у нього нема грошей.

– А інші виїздять з голими руками і дають собі якось раду.

– Я не належу до таких заповзятливих. Потім до науки я ставлюсь з повагою. Коли б уже потрапив до університету, то не існувало б для мене нічого іншого поза наукою.

– Коли так, – сказав старий Задорожний сердечно, – їдь, а я тобі допоможу.

Така відповідь дослівно спантеличила його. Не знав першої хвилини, як її розуміти. Дякувати за ласку, образитись за милостиню, сприйняти це як панську химеру і обернути все в жарт? Розгубився зовсім. Чи думав уже тоді стати зятем Задорожного? Навіть здригнувся. Бог свідком, що ні. Кінець кінцем вона поводилась з ним, немов княжна з своїм лакеєм.

Як же мені прикро чути такі слова! Де ж почуття гордості в цієї людини?

Север продовжує. Була завжди така елегантна. Така акуратна. Ніби не з нашого, українського середовища. Ледве зволила познайомитись з ним. Була тоді ще дуже молода, а проте відштовхувала своєю напускною повагою. Перебиваю:

– Що, по-твоєму, українці, як правило, неотеси?

Не збентежився навіть.

– Я хотів сказати, що українці щиріші в поведінці. Ти мене не зрозуміла.

Можливо. Чи Задорожний розраховував уже тоді на нього, як на свого майбутнього зятя? Відкидає цю думку рішуче. Надто добре знає того чоловіка, щоб допускати таку гадку. Просто старому Задорожному забагнулося зробити великодушний вчинок.

Вступний термін уже минув, але Северові пощастило якось, теж почасти з протекції, бо мав у Відні якогось знайомого прелата, вступити до університету.

– А гроші? Як було з грішми? Була якась умова між вами? Я не розумію, як це робиться… Це такі неприємні справи… Як ти їх полагоджував?

Бачу, як Север червоніє від внутрішньої спазми.

Задорожний позичив йому на дорогу п'ятсот злотих. Я повинна розуміти: він був майже його вчитель. Силою факту, вся ініціатива була в руках Задорожного. Що мав Север діяти, коли Задорожний вручив йому п'ятсот злотих («Вручив?» – «Так, вручив») і додав при тому:

– Ці гроші я тобі позичаю, хлопче. Від кожного іншого взяв би письмове зобов'язання, тобі вірю на слово. Як станеш на свої ноги, віддаси мені.

Северові тільки залишилось схилити голову і сердечно подякувати.

Задорожний поставився дуже тактовно. Тому зовсім не походило на акт милосердя, а вийшло як звичайна приятельська послуга.

Через місяць, уже до Відня, прийшло на його адресу двісті злотих від Задорожного. Коли приїздив на канікули, проводив літо разом з ними.

– Ти нічого не помітив? Не розумів, до чого воно йде? – запитую, вже зла на його короткозорість.

– Нічого. Їх ставлення до мене було таким, як і колись. Стало, може, тільки сердечнішим. Коли б я помітив чи хоч допустив думку, що вони, висловлюючись вульгарно, хочуть мене ловити або купити, то невже ж, гадаєш, я не зумів би поставитись до цієї справи як людина честі?

– А та ціла панна Емілія (Чого я така злісна? Що має означати дурне «та ціла панна»?) теж не змінила свого відношення до тебе? Надалі поводила себе, як княжна?

Север замислився, і в тій хвилині я простила йому всі його гріхи. Таким безвинним, таким хлопчакуватим здавався він мені у своєму намаганні бути абсолютно правдивим.

– Ні, вона, бач, змінилась, але не спеціально щодо мене. Ні… ні… вона загалом змінилась у своєму відношенні до людей. Стала доступнішою… товариською…

– Скільки вона може мати тепер років? – вихопилась я з нетактовним запитанням.

– Не знаю точно. Не менш як тридцять, але й не більше як тридцять два…

– І що далі?

Дивиться на мене, ніби чекає, що б йому відповіла.

– Далі… Що ж далі? Я і сам добре не розумію того, що потім сталось. Ти повинна мені вірити, що кажу абсолютну правду, але я дійсно не розумію, як дійшло до такого стану… Ніколи, ну, дослівно, ніколи не було в мене з нею якогось натяку на флірт, якихось залицянь чи хоч найневиннішої гри… або якогось кокетування з її боку. Я не запобігав спеціальної ласки в неї, не старався чимось особливим залучити її чи звернути увагу на себе. Так само і вона не робила жодних зусиль, принаймні таке моє спостереження, аби здобути симпатію в мене. Були між нами гарні, не дуже теплі, не дуже холодні товариські взаємини. Навіть сторонні люди помічали, що моїм приятелем є батько і він, а не дочка, є причиною моєї присутності в домі Задорожних.

Минулого року, точніше літа, коли я перейшов до вас і одержав ту практику в шпиталі, то позбирав усі записки, всі розписки, які видавав сам про себе, й обрахував, скільки я, власне, винен своєму добродієві.

Я саркастично:

– Добродієві?

Север смутно:

– Так, добродієві. Чи тобі легше мене невдячним бачити? Сума, що вийшла з того обчислення, перестрашила мене: дванадцять тисяч тридцять злотих.

Цифра ця паралізує мене. Дивлюсь на нього дурними, телячими очима, з розтуленим ротом. Дванадцять тисяч злотих!

Ось де справжня могила нашого кохання, наших мрій, його і мого майбутнього. «Його майбутнього?» – щось сичить у мені. Майбутнє тільки починається для нього. Прошу, може продовжувати.

– Кажи, я слухаю. Я тебе весь час слухаю, не звертай уваги на мене.

– Відразу подумав, що потрібно найменше десять років працювати, аби сплатити цю суму. Наприкінці жовтня (нотую в пам'яті: вже після того, як ми прийшли до порозуміння) поїхав до Львова, щоб остаточно розрахуватися з Задорожним. Власне, хотів дізнатись: згодяться одержувати борг внесками чи зачекають, поки сплачу їм чи Емілії суму повністю.

Трошки неприємно стало, що вони так зраділи цій звістці.

Я розмовляв з Задорожним в його кабінеті, але він, як тільки дізнався, що я прийшов до нього в справі свого боргу, наробив радісного шуму, покликав дружину, Мілю. Мені стало навіть соромно. Радість їх була шляхетнішого походження. Їм зовсім не йшлося про гроші…

– Припустімо, – буркнула я.

– Для них не було найважливішим навіть те, що я додержав слова. Вони просто раділи, що я нарешті став на власні ноги і стою вже так міцно, що можу навіть говорити про розрахунок. Мені здається, насамперед їм було дуже приємно бачити мене готового.

– Особливо знаючи, що саме їм маєш завдячувати ту свою завершеність позиції.

Подивився з докором:

– Чого ти злостишся, мишко? Само собою, що і цей фактор відігравав роль. Задорожні, не відмовляючись від рахунків, затіяли передусім, з нагоди мого повернення, малу сімейну вечірку.

– А Емілія?

– Поздоровила, як і батьки, півжартома-півсерйозно. Жартом теж натякнула, що коли поїду за кордон, на якийсь лікарський з'їзд, щоб не забув її взяти з собою. Сміючись, обіцяв я їй обов'язково вволити її прохання. Настрій був винятково милий. Незвичайність страв на столі і сила напоїв тільки піднесли наш настрій. Потім, не пригадую вже хто, здається, пані Задорожна, сказала жартівливо: «Тепер, пане Севере, до щастя потрібно вам ще дружину». – «Справді, – додав радник, – ти повинен би вже оженитись, хлопче».

– А ти що на це? Для мене ясно, що Задорожний чекав: ти поквапишся і попросиш руку його доні…

Север розгублено потер долонею чоло:

– Чорт знає, чекав чи не чекав. Ти ж знаєш, який з мене роззява…

– І що далі? – моя цікавість поволеньки знову перетворюється на пекучий біль.

– Після вечері, як це часто буває, пішов я з Емілією до салону послухати трохи музики. Не скажу, що у той вечір я почував потребу слухати музику, але така вже була традиція в тому домі. Вона грала звичайні пісеньки, хоч – подумав я собі пізніше – могла взяти якусь сонату Бетховена або щось з музики Гріга, бо знала – ця музика завжди справляла сильне враження на мене. Потім, сьогодні мені важко, – подивився Север благально на мене, – розповісти все до подробиць, раптом припинила грати, але не зняла руки з клавішів. Обернулась до мене і сказала рівним, ти навіть не можеш собі уявити, яким байдужим голосом: татко не проти того, аби мати мене своїм зятем. Мене заморозило. Не так від самої звістки, як від інтонації. «А ви? – запитав я. – А ви?» – «Мені байдуже, але, здається, ми обоє не захочемо заподіяти прикрість таткові». Цинізм тієї жінки добив мене. Я спробував ще урятуватись глумом: «Ніколи не гадав, що ви до такої міри любите свойого батька». Усміхнулась зневажливо: «При чому тут любов? Я люблю перш за все спокій у хаті й не хочу, щоб до мене хтось мав претензії». Вона обернулась до клавішів і заграла якусь веселу беззмістовну пісеньку.

Бачиш, я читав, багато чув про егоїстичні, самозакохані натури, але подібного, здається мені, не існує на цілій землі. Припинивши гру, вона щось розповідала про останній карнавал у Львові, розпитувала про Відень. Я, напевне, відповідав, але все те відбувалося майже поза моєю свідомістю і волею. Мені паморочилась голова від думок: як вийти з цього нав'язаного мені огидного становища? Піти до старого Задорожного і признатись йому, що не кохаю його дочки, що кохаю єдину тебе, що це гріх, насильство, аморальність приневолювати мене до одруження з його одиначкою? Ні! Таким безсердечним я не міг бути! В такій формі не можна було розв'язати це питання. Старий передусім не повірив би мені. Він ніколи не зрозумів би, що я міг бути байдужим до його дитини, на яку він молився. Він непохитно переконаний, що його дочка робить мені велику ласку, велике щастя, воліючи йти за мене. Бачиш, як справи стоять…

Я міг загалом не розмовляти з старим Задорожним про борг, але тоді мусив би покласти на його ім'я до банку дванадцять тисяч… Тоді так, тоді радник назвав би мене невдячним, але не підлим, а це не одне і те саме. Тепер переді мною альтернатива: одружитись з панною Задорожною або повернути батькові панни борг і не появлятися більше на очі. Збоку може виглядати, можливо, навіть ти думаєш: Задорожні заздалегідь готували лови на мене. Не вірю і ніколи не повірю цьому. Щодо Емілії, то їй, як сама сказала, однаковісінько, буду я чи хто інший. Вона знає: все одно доведеться колись одружитись, як знає й те, що ніколи нікого, крім себе, не любитиме. Хоче вволити батькову волю не так з любові до нього, як спокою ради. Один старий щиро хоче бачити мене своїм зятем, і то тільки тому, що прив'язався і любить, як сина. Але й тут, в основному, непорозуміння. Йому здається, що я потай, роками вже кохаю Емілію і його воля для мене щасливе відкриття. Я переконаний: коли б він знав про фактичний стан, то нізащо не погодився на це подружжя. Але як же я, саме я, можу відкрити це? Як я можу морально вбити цю людину, якій стільки завдячую?..

Коли б я мав дванадцять тисяч – я ще переміг би себе. Повернув би просто гроші – без вияснення. Тоді, може, втратив би приятеля, але врятував свою честь… І не втратив би тебе.

Гроші… коли б я мав гроші… дванадцять тисяч злотих… Чи ти уявляєш собі, мишко, що це за сума?

Я бачу, як Север в'яне на очах. Ніби під тягарем тих срібників, що затяжіли над нашою долею. Відчуваю біль за нього.

Я сильніша в нашому дуеті, і тому мені доводиться так важко переносити страждання слабшої, близької людини.

Підводжу голову. Як довго чекав він на цю хвилину? Наші очі зустрічаються. Він уже не приховує, що шукає допомоги в мені, для якої все можливо.

І раптом здорова, весела пустотливість заливає мене всю, по кінчики волосся.

Господи боже, адже тут ідеться тільки про гроші! Ми ж разом! Ми ж разом! Ми обоє живі і здорові, наше щастя ще з нами, а вся турбота – тільки гроші!

Сміюся всім серцем. Сміюсь так, щоб не помітив того мій хлопець, бо може не зрозуміти мою радість.

Звичайно, буде неприємно, навіть боляче Северові завдати удару людині, якій він стільки завдячує. Але що важить та прикрість перед світлими днями, які нас чекають у майбутньому?

– Але ти не попросив ще формально руки Емілії? – запитую обережно.

Поглянув з жалем на мене:

– Ти вважаєш мене здатним на таку підлоту? Вважаєш, що я міг зробити це без порозуміння з тобою?

Не хочу бути причіпливою, проте його слова звучать не зовсім переконливо. Як же тоді зрозуміти його сімейну квартиру?

Вечоріє. Небо на заході ажуриться лагідним візерунком, як на вітражі нашої кафедри. Промені сонця в якийсь ілюзорний спосіб продовжують лінії на горизонті. Тополі ген на обрії стають карикатурно довгі.

Думаю: «Захід сонця, якого ніколи не забуду».

Від ріки тягне проникливим холодом по ногах. Встаю з пенька, поправляю пальто на собі.

– Підемо? – вимовляю спокійно, може, трошечки глумливо. І саме отого глумливого трошечки не витримують його напружені до краю нерви.

– Слава! – хапає за плечі і трясе мене так, ніби прийшов його і мій кінець. – В тобі вся моя надія. Славо, я не хочу тієї жінки, я не хочу єднатися з тим ідолом, але я не можу – зрозумій нарешті мене! – завдати болю чоловікові, який допоміг мені здобути становище. Я не хочу ласки… не хочу милосердя… я можу всього зректись… я можу запродати себе в неволю, але я не можу вчинити, як людина без честі. Ти розумієш мене, дівчино?

Потім лежимо (так, сестричко Зоню, лежимо) обоє в якійсь пилюці і плачемо. Цілуємось і плачемо напереміну. Перша приходжу до пам'яті я. Стріпую його пальто, поправляю краватку, формую його. Потім берусь за себе. Мов курочка пір'ячко, стріпую спідничку, причісую голову, облизую губи, як би це має змити найменші сліди його поцілунків.

Коли йдемо під руку твердим, бадьорим кроком, коли минаємо закохані пари, віримо на хвилинку, що ми теж одна з тих щасливих пар.

Тепер розмовляємо про свої справи розсудливо, без поспіху й гарячки. Гроші. Звідси треба починати. Дванадцять тисяч злотих! Чи це багато? Чи це до неможливості багато? Запитую Севера.

– Так, це дуже багато.

– А звідки люди беруть гроші, опиняючись у такій ситуації, як ми? Позичають, правда?

– Позичають, але тільки на іпотеку.

– А вексель, – пригадую слівце з фінансового світу і чіпляюсь за нього, – а вексель?

– Ніхто такої суми не позичає під вексель, мишко. А коли б навіть так, потрібно поручителів з нерухомим майном.

Раптом у мене виникає ідея: а мамині коштовності? Скільки можна взяти за них?

Не розуміюсь на цьому. Смішно, але навіть не уявляю, скільки коштує золотий перстень з рубіном. Мене вчили, що не годиться допитуватись про ціну подарунка. В нашому домі ніхто не купував ювелірних виробів. Їх тільки дарували. А може, – виникає кошмарна, потойбічна думка, – може, це голос татка, що звідти хоче допомогти своїй дитині. В нашій родині говорилось: татко дарував ті коштовності мамі тому, що до нестями любив її, але від якогось часу мені починає здаватись, що небагато маминого серця купив ними. Може, тепер ці мертві предмети допоможуть нашому коханню? Може, в цьому рука якогось фатуму? Предмети ті були офіровано коханню. Відкинуло їх одне серце, може, тепер стануть вони у пригоді іншому, теж закоханому і теж бідному серцю?

Ще нічого не кажу Северові про свій винахід. Може, хочу заскочити його несподіванкою. Може, сама переживаю вагання щодо суми, яку можна мати з тих коштовностей. Врешті не знаю, як мама поставиться до цієї дикої пропозиції. Катерина позичала їх у мами тільки під застав, а я їх вимагатиму всі і безповоротно.

– Чому так раптом заясніла? – запитує коханий.

– Я маю віру, Севере, я знову маю віру! Все буде добре, побачиш, – кажу з глибоким переконанням, і хвилину дивимось одне одному в вічі, як люди, що присягаються собі на смерть. Север вдячно тисне мені руку.

– Я теж надумав, хоч досі не наважувався. По матері належить мені клапоть саду. Скільки він може важити? Може, три тисячі? Може, тільки дві з половиною? Земля коло міста ціниться дорожче. Мама, вмираючи, просила не продавати того саду: хай держиться нашого роду, поки натрапить на такого, що, може, йому справді стане в пригоді. Я обіцяв. Та мені здається, що я не зламаю маминого заповіту. Не знаю, кому може бути більше в пригоді, ніж мені тепер. А ти як вважаєш, мишко?

– Я думаю, що наші дорогі навіть звідти турбуються нами.

Тулюсь щільніше до його плеча: коханий… безпорадний… єдиний…

Розходимось наснажені, наново закохані, окрилені.

Химерні, чудернацькі, злі думки мучать мене цілу ніч.

…У нашому містечку, мабуть, є п'ять тисяч українців. Коли б кожний з них дав тільки по злотому, то вийшло б п'ять тисяч злотих. Майже половина потрібного нам! Але… але… чи кожний з тих п'яти тисяч українців має злотого?

Ах, напевне, не кожний. У нашому ж містечку стільки бідноти.

Потім бачу тисячний банкнот. Ніколи наяву ні моє око, ні мої пальці не торкнулись того паперу, а тепер бачу, як він, досить великий, прямокутний, фіолетовий, твердий, танцює перед моїми очима на кривеньких ніжках.

Один за одним, до дванадцяти, підходять до мене, уклоняються низенько, танцюють ніби щось ритуальне і зникають…

Чи Север спить?

Виникає легковажна, фантастична думка поговорити з Емілією Задорожною. Вона могла б багато в цій справі допомогти. Север каже, що то людина без серця. Не розумію, що значить – людина без серця. Для когось мусить мати серце. Север каже, що вона має його тільки для себе.

Для неї подружжя з Севером це лише справа святого спокою.

А може, коли б ми обоє попросили її, – що я кажу «попросили», – навколішки впали перед нею, то вона погодилася б для щастя двох людей мати трохи… неприємного настрою дома? Але чому, ради бога, чому мала б вона це зробити? А може, – протинає мій мозок думка, мов електричний струм, – а може, вона кохає Севера? Може, це з її боку тільки гра, облудна, замаскована амбіція, а за суттю маємо справу з коханням, яке не хоче з ніким ділитись, нікому уступити?

На ратуші тоскно вибивають години чверть за чвертю. За вікном безконечна ніч. Оперлась одним рогом об землю і загатила час. Неправда, що час посувається вперед. Далекі удари на ратуші – лише акустичний обман.

Час наростає, згущується, втискається сам в себе і стоїть на місці.

Де ж попелясті обриси світанку? Ох, де ж нарешті кінець страшній ночі?

Перед світом підходжу кілька разів до дверей маминої спочивальні, прикладаю вухо до дірки від ключа і знову на пальцях відходжу. Чи спить ще мама?

Нарешті чую, мама прокинулась. Покашлює. Всі сплять, а мама не спить. Чи по всіх домах так? Чи всі матері світу такі?

Відхиляю двері і, о щастя, зустрічаюсь з маминим усміхненим лицем.

– Це ти, Славуню! – так здається, чи мама справді тішиться моєю появою? Підходжу ближче, боса і в нічній сорочці.

Маю таку велику, неймовірну просьбу до мами. Ні, ще раз ні. Такі речі не можна холодно, по-купецькому викласти. Вони вимагають настрою, мов квітка води.

Може, коли б я могла лежати в мами на грудях або стискати її у своїх обіймах, це прийшло б легше… але… тільки тепер усвідомлюю, що, власне, ми з мамою душевно далекі.

Мама досі була радше предметом піклування з нашого боку. Чи мої поцілунки й обійми отак, зненацька, не здадуться їй дикими, не злякають її? А крім того… чи мала моя мама у своєму житті справжнє кохання?

Бо татка, хоч не маю для цього жодних фактичних доказів, здається мені, не любила вона занадто. Це я почала розуміти ще до відходу татка від нас.

Мама якось без слова викрила себе так, як і татко викрив себе тим, що перед смертю тільки про маму питав і тільки за нею водив очима.

Останні свідомі слова таткові були:

– Лише їй не зробіть кривди… – І сама та для стороннього вуха незначна обставина, що, замість слова «мама», вжив займенника, відразу кинула новий промінь світла на співжиття татка з мамою.

Аж дивно, що ми, діти, нічого не знаємо з інтимної біографії наших батьків. Окутані німбом непогрішності, вони в нашому дитинстві виконують роль міфічних богів, але згодом, коли ми стаємо критичнішими, облітає позолота з ідолів і ми зустрічаємось з недосконалими, незнайомими людьми, яких ми повинні розуміти, виправдувати

і… пробачати їм.

Невимовно хотіла б я знати, чи моя мама кохала когось, крім батька, отим справжнім, дурним коханням, від якого нема рятунку. Дивно й трохи аморально, бо це стосується матері, але я погодилася б, аби мамине кохання відносилось навіть до часу, коли мама була вже замужем, тільки щоб воно було колись у неї. Інстинктом почуваю, що мою справу можна зрозуміти тільки серцем. А як може зрозуміти її серце, що само ніколи не горіло?

Стою вже задовго мовчки, і тому треба щось сказати.

– Так ще рано, а мама вже не спить…

– Та я ніколи в цю пору не сплю. Але чого ти так рано схопилась? Іди до ліжка, бо ще застудишся і дістанеш нежить.

Шукаю очима, що можна накинути собі на плечі. Ось стара полиняла капа.

Сідаю біля мами в ногах. Тепер мені здається, що мама не зовсім рада мойому товариству. Може, замислилась над чимось або просто молилась лежачи, а я їй перебила?

– Я хотіла б сказати мамі щось…

Мовчанка. На обличчі мами не бачу найменшого зацікавлення. Відчуваю, що мама буде рада, коли я залишу її саму. Як же можу?

– Мама знає…

Хто це набрехав, що рідній матері можна відкрити найтаємніші справи серця? Ой боженьку! Справді, ні до кого не зв'язує нас такий туман сорому, як саме по відношенню до рідної мами.

– Мама знає, – ледве вимовляю, – я і пан Мажарин…

Ні, нізащо не вимовляю слова «любимось». Ніколи не вимовлю цього слова вголос, у присутності мами. Це тільки на сцені соромливі дівчата слізьми випрошують у матерів благословення на шлюб з тим, з ким вони кохаються. В житті ми не такі соромливі й не такі сміливі.

Мама робить боязкі очі, але вони скоро розпромінюються. Вона, бідна, догадується про правду, але не передчуває безодні, над якою зависла ота істина.

– Що ти і пан Мажарин? Що, Славцю? – в її голосі стільки заохочення, стільки намагання допомогти, що я трохи сміливішаю.

Чи не здається тій страдниці, що після розчарувань, після кривди, якої завдала їй Катерина, я, наймолодша, маю все надолужити, знову зробити добрим?

Зовсім певно – їй так здається.

Мама простягає до мене руки, але я не лечу в них. Мене стримує свідомість, що ще хвилина-дві – і її веселість згасне, як свічка на вітрі.

– Мажарин хоче на мені женитись, але…

Може, брешу? Чи справді він хоче женитись, чи тільки кохає мене?

Кажуть, що чоловіки вміють прекрасно розрізняти одне від другого.

Мама чує вагання в моєму голосі і прибирає вичікувальну поставу.

– …Але він має гонорові борги… Ах, не карти… – спростовую поквапно, бо бачу, що мама злякалась цих слів. – І тому, мама розуміє…

Біль, що затьмарює мамине обличчя, падає на мене, як ляпас…

Як же поясню, що моя справа має протилежно відмінний характер від справи Безбородька? Як переконаю маму, що тут йдеться про гроші ради них самих, але ті нещасні гроші мають бути тільки засобом, який повинен врятувати його честь і наше щастя?

– Ай… – стогне мама. – І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…

Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.

Мама слухає мене ніби уважно, але – чи переконана? Нарешті запитує мене:

– Чим я тобі зможу допомогти, дитинко?

Тепер наступає найтяжче:

– Я знаю, що в нас немає грошей… але… – Як же ж важко вимовляти мені це слово «коштовності». – Якби мама хотіла допомогти нам…

Лепечу щось про досмертну вдячність, про забезпечену старість, про… сама вже не пам'ятаю про віщо.

– Що?! Ти теж розраховуєш на них?!

Насміх чи розпач? Не можу відгадати.

Мама затуляє обличчя долонями. Шкіра на руках суха, жовта, з ледь помітними синюватими жилками.

Чи це руки моєї мами? Чи це ті, ті пальці, що їх татко перстенями прикрашав?

Нарешті мама віднімає руки з обличчя.

– Ті коштовності, – каже незрозумілим для мене, спокійним тоном, – не багато тобі допоможуть, бо то… імітація…

– Імітація? – скрикую майже непритомна. – Як же ж це можливо? Чи мама певна, що Катерина… – не докінчую страшної думки.

Мама лагідно похитує головою.

– Не треба так думати, Славуню. Сказано: «Не судіть, да не будете суджені». А воно так, – ніби засоромилась мама, – немає нічого злого, що б на добре не вийшло. Мене завжди гризла думка, що покійний татко любив мене більше, ніж я заслуговую, бо воно так… – опустила очі і машинально гладила шовкові квіти на ковдрі, – чужа любов зобов'язує. З своєю любов'ю можна, як хочеться, поладнати, але чиясь любов – то вже клопіт. Мене завжди то турбувало, а тепер я потроху заспокоїлась… Бо коли б покійний татко був мене справді так любив, чи то міг би купувати мені імітацію замість справжніх самоцвітів?

Мама усміхається визволено й переконливо.

– Але ж Катерина, – чіпляюсь за нову думку, – заплатила відступне і дала комірне на рік вперед… Звідки вона взяла на те гроші? Мамі не здається ця справа підозрілою?

Переконуюсь, мама просто щаслива від того, що коштовності виявились імітацією.

– Катруся має якісь інтереси з тіткою Клавдою. А втім, звідки ми можемо напевно знати, дитино, що вона дала те відступне? Може, тільки обіцяла дати? Звідки ми знаємо, що комірне заплачено за цілий рік? Може, тільки упросила господаря, щоб розпускав такі чутки? Що тепер можна знати, дитино, де правда, а де фальш? От хоч би ті коштовності… Скільки років вважала я їх за справжні, а виявилось, що то імітація…

Сиджу ще якийсь час біля мами, хоч, власне, не маємо вже що казати.

Дванадцять тисяч!

Смішно – я хотіла за таку ціну продати мамині коштовності.

Увечері, як звичайно, зустрічаюсь з Севером. Як постарівся він за одну ніч!

Невже так журився?

Ідемо на прогулянку і – яка мука! – говоримо про зовсім звичайні речі. Нарешті він наважився: