Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)

Коли вийшов на поле, пройняв його вранішній холод. Десь у кущі тоненько цвенькала невидима пташка. Коли ж ти спиш, небожатко, якщо вже так зрання при роботі!

З боку фільварку заторохкотіла фіра. Бронко зрадів, начеб мав зустріти не Гершка, а давно не баченого друга.

Зоня Річинська чекає на відповідь від Вацлава Ясінського, і в цьому тепер увесь зміст її життя. Це зовні спокійне очікування так турбує її, що Зоня втрачає нормальний сон. Звечора засне трохи, а потім десь коло півночі прокинеться раптово, відразу твереза, піднесена, і в такому нервовому, напруженому очікуванні світанку лежить, доки сон знову зморить її. Дивно, що ці безсонні ночі не виснажують її фізично. Можливо, реакція прийде пізніше, поки що це нервове напруження, замість послаблювати, пожвавлює її. Зоня лише з потреби руху, що вирує тепер у ній, порядкує в шафах, вигадує нові паперові прикраси для полиць у кухонному буфеті, перебирає насіння квітів, хоч весни ще ні видати, ні слихати.

Мариня робить з Зониної поведінки свої висновки:

– Бачуть їмосць, що значить посада. Ще її нема, а наша Зонця зовсім відмінилась.

– А бачить Мариня! Скільки-то разів я говорила і Марині, і покійному єгомосцеві, що в Зоні тільки натура така, що мусить у всьому наперекір іти…

Коло одинадцятої вранці Зонине очікування досягає зеніту. Приблизно тоді починає розносити листоноша листи по їх вулиці. Момент, коли листоноша наближається до воріт їхнього будинку (увійде чи пройде?), такий гострий, що у Зоні починає шпигати в серці, листоноша минає ворота, мовби навіть болить діафрагма, і Зоня, хоч розчарована, поволі починає відходити. Гостра, до фізичного болю, напруга спроквола знижується.

А може, куратор, той татків Вацик, викличе дочку померлого приятеля приватним порядком до себе? Тоді, на похороні, Зоня не надавала особливого значення фактові, що між іншими телеграмами українською мовою була і одна польська. Автор її, Вацлав Ясінський, складаючи свої співчуття вдові померлого, висловився про нього, як про людину великого серця. Тепер обставина ця набирає іншого значення.

Може, Ясінський захоче особисто потиснути руку дочки тієї небуденної людини, якою, безсумнівно, в його очах був покійний татко? Справді, така можливість не виключена. Зонина збуджена уява перетворює цю можливість на дійсність в найближчому майбутньому. Поруч з іншими труднощами, які треба буде їй перебороти до тієї зустрічі, виникає одне: вона не може стати перед куратором з такою шкірою на обличчі, як оце тепер у неї. Просто тому, що його око там, у Львові, звикло до гладких, наче налакованих бузь [121]121
  Личок (пол.).


[Закрыть]і тому Зоня для пристойності мусить теж поправити свою церу [122]122
  Колір обличчя.


[Закрыть]. Пригадується один (чи не від тітки Клавди?) знаменитий рецепт очищення шкіри від прищів. Перед сніданком натще, а ввечері перед самим сном пити вивар з польових братчиків. Зоня купує в аптеці ці ліки і послідовно наказує Марині вранці і ввечері готувати собі чай з цього. Жовтавий, з млосним запахом, ніякий на смак напій, якого Зоня героїчно випиває літр щодня. Така велика кількість рідини, на Зонину думку, повинна прискорити добрі наслідки. Вона тепер і спати лягає з дзеркальцем під подушкою.

Мариня має привід для зловтішності:

– Ая, тої самої! Та гербата так поможе паннунці, як умерлому кадило! Треба менше злоститись, то й прищі зникнуть. То все від злої крові.

– Мариня так розуміється на медицині, як вовк на зорях! – відгризається Зоня, але зауваження Марині скеровує її думки в ще один бік: а може, не покличе її Ясінський до себе з тої простої причини, щоб не виглядало, ніби він демонстративно протегує гайдамачці? Може, потихеньку дасть їй посаду в своїй окрузі так, щоб не знала права, що робить ліва? Може це статись навіть зараз, на початку другого шкільного півріччя. Господи, а тут, як на те, немає нічого готового в дорогу! Воно, звичайно, так і буває, що лише коли доводиться нам вибиратись кудись, виявляються всі дефекти в нашому гардеробі.

На Зоню находить нова гарячка. Треба церувати панчохи. Парадні – і ті знищені. На селі все пригодиться. Виявляється, що кілька сорочок потребують нових наплічників. Підв'язки одержують нові гумки. Починається спеціальне прання вовняних речей. Перуться вони в «аквіляйці» і полощуться у виварі з білої квасолі. Ідуть до шевця в ремонт усі черевики, навіть літні, – бо хто знає, чи там десь буде порядний швець? До сорочок пришивається нове мереживо, щоб виглядали, як нові.

Олена, підбадьорена надією, принагідно научає Зоню на нову дорогу життя.

– Як нагромадиться тобі прання, то найкраще взяти пралю до хати. Бо я знаю, як то з сільськими бабами, коли дати їй білизну… Мило вкраде для себе, а білизну випере в лузі. А луг то добрий для сільських сорочок з льону і конопель, а фабричне полотно зразу пожовкне від нього так, що і відіпрати потім годі…

Зоня слухає і не слухає. Уже кілька днів очікування листоноші тримає її нерви в напруженні.

Якось пригадала, що відповідь від Ясінського може прийти поштою «експрес», а таку приносить спеціальний посланець о першій-ліпшій годині дня. Зоня тепер неохоче навіть виходить з хати. Не подарувала б собі, коли б хтось інший перехопив першу радість звістки зі Львова. Коли трапляється так, що мусить піти на примірку до кравчихи, то наказує Марині:

– Якщо випадково прийде лист до мене, а нікого дома не буде, то хай Мариня підпише сама. Але не писати «Софія Річинська», тільки – чує Мариня? – «За Софію Річинську Марія Михалків». Розуміє Мариня?

– Тої самої! Вчать мене плакати! Мало тих векселів, ще дитваком, підписувала?

– Які векселі? Що Мариня плете? Мариня знає, що таке вексель? Що Мариня якісь байки розповідає? Таж на векселі мусить бути власноручний підпис, бо інакше кримінальна справа… Перевіряють же кожний підпис…

– Тої самої! А як завіє або з осені розкисне болото, а ручитель живе за милю від села, – то що робити? Бувало, поприходять до мами сусіди та й просять: хай, кажуть, Маринка підпише того чи онтого мого ручителя. Задурно не схочу. А мені що? Коби тільки перо було зручне… А ви кажете – байки! Файні мені байки! Але як паннунця хочуть, щоб написати «За Софію Річинську», то хай буде паннунці «за». Я кажу, що того не потрібно…

Зоня виходить з хати, а Мариня миє руки милом і витирає їх старанно не ганчіркою, а рушником, як належить, щоб не поплямити часом урядового листа.

– Не було листоноші? – запитує Зоня, по якій відразу видно, що поспішала додому.

– Ні, не було.

І Мариня знову береться за свої кухонні заняття, не оберігаючи більше рук, а Зоня знову входить у шкіру, в яку на часинку впакувала була з конечності Мариню.

Та одного дня з найнесподіванішого боку в напружену атмосферу очікування раптово приходить розрядження.

Сталося так, що зайшла Славина товаришка Оксана. Не поїхала до Львова в університет, бо… роздумала собі. І добре зробила! Що кому дають сьогодні університетські студії? Іноді стають вони навіть перешкодою для того, щоб одержати таку-сяку роботу. Підприємства – хіба ні? – бояться людей з університетською освітою. Керівники підприємств вважають їх нездатними до фізичної праці, а крім того, вони не хочуть скупчувати на своїх підприємствах вибитий з колії, незадоволений елемент. Оксана правду каже. Заміж не вийшла, бо так само роздумала. По-перше, має ще час. По-друге, на сьогодні виходити заміж майже непристойно. Кожний дурень може собі уявити, що вона не іде заміж, а женить на собі якогось безробітного. По-третє, вона не бачить кандидата, який відповідав би вимогам, що ставить їх до свого майбутнього чоловіка. Збиралась вона поступити на сцену. Так! Серйозно. Ходила навіть пробувати свій голос і загалом сценічні дані. Все було б добре, але хтось з театральних заздрісних жінок – точніше, боячись конкуренції, – підбурив режисера проти, і її, ясна річ, не прийняли. Тепер вона, не заробітку ради, ні-ні, тільки на злість своїм старим, є інструкторкою при спортивному товаристві «Стріла».

– Мої старі завжди мені очі випікали спортом. «Будеш хліб з того скакання їсти, чи що?» А тепер їх чорти поривають, що саме зі спорту їм хліб! Вісім років посилали мене до гімназії, а тепер з гімназійної матури стільки користі, як з торішнього снігу, а мій спорт, прошу, дуже-таки став мені у пригоді! Ах, коли б ви знали, як я своїм старим на нервах граю!

Вона лепетала, не зводячи очей зі свого відбитку в дзеркалі, зарум'янена від морозу, була навіть гарненькою, коли розмовляла.

– Але чого то я до вас зайшла? Я, тобто не я особисто, але моя «Стріла», панно Зоню, розраховує на вас!

– Зоня не може іти, бо вона чекає на посаду зі Львова, – хотіла пожартувати Слава, і так дізналась Оксана, що Зоня подалась на посаду у Львівську шкільну округу.

– І поліція видала вам свідоцтво лояльності?

Оксана мала намір поглузувати й собі, але спантеличений вигляд Зоні переконав Оксану, що та справді не розуміє.

– То ви не знаєте, що значить – свідоцтво лояльності?

Ні. Зоня вперше чує про щось подібне. Що це таке?

Оксана виголошує до свого відбитку в дзеркалі (рум'янець уже зник з обличчя, і вона навіть сама собі подобається менше) цілу лекцію на тему «Що таке поліційне свідоцтво лояльності?».

Отже, українці, які хочуть одержати державну учительську посаду, мусять, крім матурального свідоцтва («так», – притакує в думці Зоня), крім свідоцтва моральності (цього Ясінському навряд чи буде потрібно), лікарської довідки, автобіографії і метрики, мають додати це свідоцтво лояльності, затверджене місцевою поліцією.

– Але як, ради бога, як одержати цей документ?

Оксана все знає, і саме це стає трохи підозрілим.

«Звідки ця непримиренна, принципова осібка знає всі закапелки життєвої угодовщини?» – міркує собі Зоня і з виразу обличчя Слави розуміє, що та думає так само. Та враження потім. Тепер треба довідатись, як практично можна виходити оте свідоцтво. Дорога, як інформує Оксана, проста. Треба подати до поліції прохання про свідоцтво лояльності. Добре було б зав'язати, між іншим, як то називається, добрі взаємини з найближчою поліційною командою…

– Як то, – вибухає Слава, – особисто знайомитися з поліцаями, може, ще й залицятися до них? Бо що, власне, мають означати ці добрі взаємини з дільницевою командою? Знаєш, Оксано, я тебе просто не пізнаю!

Слава хоче вийти з кімнати, але Оксана з неприємним удаваним сміхом обіруч хапає Славу, обкручує на місці і примушує залишитись. Звичайно, Оксана так, пожартувала собі. Бо, справді, між нашою інтелігенцією трапляються і такі казуси. Щодо панни Зоні, то їй треба подати прохання і чекати. Решта залежить уже від поліції. Поліція має нового кандидата на лояльного громадянина. Вона розпитує про нього сусідів. Пошукає трохи в його політичному минулому. Іноді поліція може навіть у хату добратись. Може це зробити поліцай у мундирі, зайшовши до хати зовсім з іншого, дрібничкового часом приводу, наприклад, чому ганок не заметений, чи щось подібне. Можуть вони цю справу доручити й таємному. Тоді той одягається електромонтером чи якимось торговельним агентом. Це найнебезпечніше, бо ніколи не знати, з якого боку він підсядеться до людини.

По відході Оксани Зоня упала в розпач!

– Загинула моя посада, ані мови, що пропала! Колись, хай мама добре пригадує собі, приходив сюди якийсь, ніби від санітарної комісії… пригадає собі мама!

– Зоню, Зоню! – напоумнює Слава. – Ти забуваєш, що тоді ще не подавала прохання про ту лояльність! Господи, що тут твориться!

Слава хапає себе за голову і вилітає до кухні, де Оля і Неля в'яжуть філє.

Зоня кричить навздогін:

– Ага, ти гадаєш, що вони такі дурні, як ми розумні! Не бійся!

Слава грюкає дверима. Спокою, спокою! Зоня люто відчиняє їх навстіж. Вона мусить виговоритись, бо вона, а не хто інший, права:

– Ти мусиш знати, що поліція перевіряє кожен урядовий лист, який виходить із нашого міста. Не бійся! Вони давно вже занотували в себе, що клопочуся за посаду, і тепер тільки чекають, коли звернусь за свідоцтвом лояльності… а між тим, так, сестричко, так, збирають матеріали щодо мене… Мама пригадує собі, приходив якось той, ніби з санітарної комісії? А в нас стіни в кожній кімнаті обвішані рушниками та різними Шевченками-Франками, ніби приміщення «Просвіти». Він говорить – мама пригадує собі ту сцену? – по-польськи, а нашій Маринечці ніби язик покрутило, тільки по-українськи бевкає. Гарне він здобув поняття про мою лояльність.

– Дитино моя, – жахається Олена, – а по-якому ж мала Мариня до нього говорити? Та покійний татко…

– А власне, – підхоплює Мариня, – не знати якої кому потрібно! Покійний єгомосць не раз сварили мене, що ніби хату соромлю тим, коли часом якесь польське слово скажу… А тут маєш, Гандзю, книш! Накинулися за те, що не говориш по-польськи… Агі! Та агі!

Вона кладе кулаки навхрест під пахви і зорить на Зоню темним зловісним оком. Олена, як тінь, стає між нею і Зонею.

– Моя Мариню, Мариня бачить, що Зоня нервує. Чому Мариня не змовчить? Я кожному з вас поступаюся, щоб тільки спокій був, а ви лише шукаєте собі зачіпки одне з одним. За життя нашого покійного татка було так, а тепер інакше… І чому Мариня не хоче розуміти цього?

Мариня не може перечити Олені. Про це знають не тільки вони обидві.

– А чи я не кажу, що на таку погану кров – то і братчики не поможуть? Чого то паннунця зараз такий галас дома зняли? Таж той з комісії був не тільки в нас, але ходив від хати до хати…

– Певно, що ходив! Випитував сусідів. А що вони могли добре про нас сказати? Сестрички мої всі, як одна, тільки вишивані блузки признають… а Мариня ще й жовто-блакитну стрічку в коси вплела…

– Яку ви мені дали, таку й уплела… Але чого б я на іншого казала, коли сама грішна, та паннунця самі, навіть у жалобі, носили вишивану блузу.

Замість відповіді Зоня прикушує верхню губу. От хамка! Недарма ж вони про себе і прислів'я склали: «Масти Федя медом, а Федь таки Федем!»

Їм тільки поступись, то вони чемність зрозуміють як доказ твоєї кволості.

– Мариню! – голос Зоні звучить різко і безапеляційно. – Хай Мариня візьме стільця і зніме в їдальні портрет Шевченка і винесе бюст Франка з салону. Можна теж у середньому покої познімати вишивані рушники з святих образів. Що то за просвітянщина! Скоро, Мариня, – тим самим безстороннім голосом хоче підігнати Зоня, бо бачить, що та не виявляє наміру рушити з місця. Навмисне. Так, навмисне вдає з себе кам'яну, глуху річ, а не людину.

– Мариня чула, що до неї говорили?

Зоня підступає ближче до Марині і не кричить уже, а сичить просто в обличчя. Мариня мовчить. Тупо, без виразу, з прихованою темною силою в зіницях дивиться кудись у вікно.

– Мариня чує чи не чує! – високим дискантом вигукує Зоня, полотніючи.

Вбігають Неля й Слава.

– Що сталося? – звертається Неля до Марині, бо та здається їй спокійнішою. – Що сталось?

Мариня хоче розповісти Нелі і, на превелике здивування, розплакується в голос. Сховавши обличчя в фартух, вона виходить з кімнати.

Сцена ця на кожного з присутніх справляє своє враження. Слава, ошелешена, поглядає то на матір, то на Зоню. Ще ніколи не бачила вона, щоб Мариня плакала. Розповідали про Мариню, що колись-колись, ще кохаючи Василюшку, іноді поплакувала по кутах, але Слава того не пригадує.

Олена тихенько заплакала й собі. Вона-то, похлипуючи, й розповіла Нелі, що сталося між Зонею та Маринею.

– Що то має означати? – похмуро запитує Неля Зоню, яка встигла вже отямитись, ба навіть прибрати зухвалу, самовпевнену позу.

– А це має означати те, що я не гадаю через вашу Україну без хліба сидіти…

– «Вашу»? Відколи-то Україна стала «ваша»?

Неля намагається зберегти рівновагу. Спершись долонями на раму вікна, стоїть вона плямисто-червона, задихана, негарна навіть. Ніхто ще не бачив Нелі такою. Це впливає на Зоню.

– Не будь дурною, – озивається вона примирливо до Нелі, – це лише тимчасово так, поки я собі лояльність вироблю!.. – І, бачачи, що Неля зовсім не реагує на її слова, додає: – Просто біда з нашими українцями, що не знають хитрощів у політиці…

Неля не обзивається…

– Ти якби була трохи мудрішою, якби трохи хоч хотіла мамі допомогти, то на цей час дала б собі спокій з різними Романиками та Івашковими, Як це виглядає збоку, подумай сама: одна сестра старається про лояльність, а друга тягається з увістами.

– Ні, – глухо, але твердо вимовляє Неля, на щоці в неї знову виступає лапчаста пляма.

Зоня підходить до неї, кладе їй навіть руку на плече, але Неля відкидає її.

– Слухай, Нелю, я хочу з тобою по-доброму… Чого мама плаче? Скажи сама, кому з того користь, що ти цілими годинами під тюрмою висиджуєш? Йому тим не поможеш, а мені… нам… мамі… можеш пошкодити, і як ще пошкодити…

– Я сказала «ні» – ти чула! Ні! І не смій мені чіпати портрета й бюста… бо буде скандал…

– Ти що? – мружить Зоня очі так, що видно самі голки зіниць. – Може, битимеш мене?

– Боюсь, що й до цього може дійти… – побілілими устами відповідає Неля.

– Діти… що ви? Діти… – починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?

Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.

Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.

– За татка ніколи не було так нудно, – скаржиться тихенько Слава Нелі.

– Ах, за татка…

Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.

Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.

– Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня прийме його чемно. Не так, як то Мариня вміє… викричатись на поліцая, мов на якогось пса.

– Ей, або то така велика різниця?

– Хай Мариня свої зауваження має для себе, – добре? А тепер слухай уважно, що я кажу. Якби прийшов незнайомий пан, бо Мариня чула, що то може бути і таємний у цивільному одязі, і став випитувати Мариню про нас… про мене… то хай Мариня скаже, що в нашому домі політикою ніхто не займається, що покійний татко походив з польської родини, що в нашого прадідуня вдома говорилося тільки по-польському… Розуміє Мариня?

– Ади, що тут є не розуміти?

Олені Зоня теж зауважила:

– Чого то мама вічно в тому обридливому фартусі ходить? Мама знає, які поляки вражливі на зовнішню елегантність, хай мама одягне зараз чорну репсову сукню. І хай мама так ходить, доки нарешті здобуду ту лояльність. Розуміє мама? Треба чимось заімпонувати поліцаєві, коли прийде вивідувати.

Незважаючи на всі приготування, поліцай таки не появлявся до хати. А коли й був, то тільки таємний, той самий, що колись видав себе за санітарну чи ремонтну комісію.

Та, замість поліцая, прийшло щось жаданіше: Зоня Річинська одержала свідоцтво про лояльність.

Хоч як Зоня чекала на цей момент, звістку зі Львова одержала не вона, а одна із сестер. Зоні припало найнеприємніше. Вбігає (з часу, коли прохання пішло до Львова, вона не могла нормально рухатись) до їдальні і бачить сцену: на дивані жовта, з синюватими тінями під очима лежить горілиць Олена. На стільці біля дивана склянка з водою, папірець від порошку і, це Зоня побачила найперше, великий, жовтий, розпанаханий конверт.

Ясно без слів.

Поряд стоять сестри. Зоня розуміє їх організовану присутність. Являються вони свого роду охороною для Олени перед нападом істерії з боку Зоні.

Зоня приховує розчарування, удаючи перед сестрами спокій, на який тільки здатні її пошарпані довгим очікуванням нерви.

– Що мамі? Мамі болить голова? – нахиляється вона над Оленою. – А де відмова?

Нема відмови. Кудись запроторилась відмова.

– Де відмова? – вигукує вже Зоня. – Це ж найважливіше тепер!

Шукають усі і нарешті знаходять за диванчиком, на якому лежить Олена. Зоня кинула оком на підпис і відразу засіяла:

– Я так і думала! Мама помітила? – звертається до сестер. – На цьому папері підписаний не куратор, а референт, якийсь Ягурий. Бачить мама, яке лайдацтво! Йому навіть не дали до рук мого листа! Що за лайдацтво! – вона вже зовсім опанувала себе. Машинальним рухом поправляє собі волосся над чолом, осмикує світер на стегна.

– А може, Ясінський той навмисне не хотів власноручно підписати листа? Поляки, сама кажеш, такі… делікатні…

– Ну, що за дурниці! Відомо, що і між поляками трапляються порядні люди. Немає, не може бути, бо це дорівнювалось би образі, сумніву в тому, що приятель татка належить до кращих між поляками.

– Це абсолютно неможливе, щоб Ясінський міг відмовити! Немає іншої ради, хоч це й потягне новий видаток за собою, нема іншої ради… сама мушу поїхати до Ясінського…

– А гроші? Звідки грошей на дорогу взяти? – насмілилась запитати Олена. Від смерті Аркадія слово «гроші» втратило для неї свій реальний сенс. Воно перетворилось на зловісний знак, який передує всяким неприємностям. Там, де починається мова про гроші, напевно, заховано якусь прикрість.

– Що значить – гроші? Коли треба, то й гроші знайдуться! Я не розумію, де у мами логіка? То за двадцять, чи скільки там треба, злотих я маю нівечити собі кар'єру, чи так! Хай мама зараз-таки збереться і піде до Катерини. Що то для докторової Безбородькової тридцять злотих?

– Ой дитинко, – зітхає Олена, і губи починають їй кривитись, – має вона і свої клопоти… Ти знаєш, який Філько? Він хоче, щоб украсти в нього і поставити перед ним. Не заздри їй, бо вона має нелегке життя…

– Зате має чоловіка, – буркнула грубо Зоня.

Неля підійшла до Олени і поцілувала їй долоню.

– Хай мама заспокоїться… А ти не чіпляйся до мами! Як тобі кортить до Львова, то сама добудь собі грошей на дорогу…

Зоні стало раптом весело. Вона почала неприємно, пискливо сміятися.

– Мені? Мені кортить до Львова? Мені кортить учителювати в якійсь дірі, де дідько «добраніч» каже? Я цього хочу? Ха-ха… ха… слово даю… можна луснути зі сміху. – І, так само раптово заспокоївшись, вона звернулась до Олени: – Мама мусить позичити мені на дорогу свої чорні рукавички… Слава, а ти шалик «ангора»… Мені здається, Нелю, що твої боти кращі за мої, даш мені свої. – Раптово схопилась за голову. – Чекайте… чекайте, як довго п'ю я вже оті братчики?

Сьомий день, цілий божий тиждень, триває пиятика у вишнянському кооперативі.

П'ють не пияки і якісь фентики, а газди і патріоти.

Важко занедужав наш кооператив і вже, мабуть, не зведеться на ноги.

Єдині ліки, які можуть врятувати не самий кооператив, а бодай капітал пайщиків, – це горілка уроздріб і пиво з грубим шумом.

І пішло гасло по селу, як вогонь у суховій: вважаєш себе за свідомого патріота і українця – йди у кооператив і пий.

Шкодить тобі горілка чи пиво – заплати сусідові чи кумові, але не причинитись для загального добра не маєш права.

За сім днів випили газди запас горілки, розрахований на два місяці. Заки прибуде нова партія монопольки, газди сидять за столом з гембльованих дощок і цідять крізь зуби пиво. Пиво перекисле, мутне, але тим більша заслуга патріотів перед громадськістю.

Заходить Курочка за сірниками. Тут треба сказати, що він ще першого дня, як почалася ця патріотична акція, закотив на своє подвір'я чвертку пива, а заплатив у півтора раза більше, ніби враховуючи шумку на пиві. (З цього боку причепитись до нього не можна. Що правда, то правда).

Дарма нахваляється Штефан, що ще такий не народився, щоб бачив його зажуреним, але сліпий бачить, як він сильно подався за останнього півроку. Пожовтів, очі помутніли, а колись гладке підборіддя теліпається тепер, як шкіра на шиї у старої корови.

Замовив для пристойності гальбу пива. Хотів випити її навстоячки, коли завважив його Мартинчук:

– А ти що, Курочко, відколи зятя у шляхтичі рихтуєш, то вже з нами за один стіл і сісти не хочеш?

– А може, й не хочу, – бутно [123]123
  Гордовито.


[Закрыть]відповідає Курочка, аби той собі не подумав, що боїться з ним у бесіду заходити. – Але я не такий чоловік… посуньтеся, присяду і я, хоча бочка пива ще тиждень тому була в мене дома. І заплатив я, як має бути…

– І чекатиме те пиво осіннього празнику, – від неохоття кидає Мартинчук.

– Який-бо ти, Мартинчуку, – не лається, а журить його Штефан Курочка, – дурний на язик. І куди він тебе, мой, заведе? Видиш, не хотівсь мене послухати, як я говорив, газди чули, аби злагода між нами настала.

Мартинчук.Не хотів-єм.

Курочка.А казав я тобі: варуйся, бо вкушу.

Мартинчук.А я казав, що не боюся таких, як ти.

Курочка.Ая хоч би не хотів, то мусив тебе вкусити, бо рахувати – теж якийсь гонор мав і кобилі з-під хвоста не випав.

Мартинчук.Ти маєш бджоли, тож повинен знати, що бджола як вкусить, то й сама здихає…

Регочуться газди. По-перше, що смішно воно сказано (бо ще й згадали, в якому місці та бджола жало носить), а по-друге, пиво хоч і прокисле, але свої градуси має.

О, Курочка не любить, аби з нього і жартома сміялися.

– Мой, – зривається з лавки, але великий Филимон відразу втолочує його назад на неї, – ти, ти гадаєш, що я вже без жала?

Мартинчук.А що тут гадати – докажи! Ану, хлопці, скидайте штани з пана Курочки, побачимо, чи є жало, чи вже нема.

Курочка.Ану, тільки пальцем торкнися котрий моєї гузиці…

Василь Загайчик.Ай, я б не побоявся твоїх погроз, якби не так далеко до прала руки мити. Ха-ха-ха!

Бачить Штефан, що не виграє з ними на язики, і рубає просто:

– Мартинчуку! Чуєш, кінець діло хвалить: моя дівка ходить по-молодицьки зав'язана, а твоя до суду-віку кримінальчихою так і залишиться.

Мартинчук обтирає рукавом пиво і каже на ці слова таке:

– Вір мені або не вір, бо ти, кажуть, не віриш нікому, лише сам собі, і то у велике свято, але я не хотів би такого щастя своїй дитині, як твоя «богородиця» має за чоловіком.

Курочка. Мой, ти рахуйся з словами, бо я свідків маю повну кооперативу…

Мартинчук.Правда, свідки є, можеш подавати в суд, лише я не знаю, чи це образа для молодиці, як хтось порівняє її до самої богородиці… Я б сказав, що то скоріше богохульство. А щодо моєї Марічки, то тут твоя правда. Я і сам собі гадаю, що колись про неї будуть в газетах писати, як дівчину за ніщо в кримінал запроторили та катували там… може, за це одне ще і її дітей будуть шанувати та у президію за стіл саджати…

Курочка.А шляк би його трафив, куди він гне! Ти що? Знову про свою Совєтську владу натякаєш? Вже раз поривали-сьте ся до пана Загурського заводити Совєтську владу… Добру владу дали вам улани по задницях. Я не кажу, що Загурський – сумлінний, чоловік, але такого ще не було і не буде, щоб хлоп витяг кілка з плоту і йшов бити пана, тому що він пан… Тьфу!

Мартинчук.Це ти правду кажеш, Штефане, що дрюк з кулею – не рівня. Але що ти на те скажеш, що у Ставках дрюк показався сильнішим від кулі? Військо йшло на нас з гверами, а ми одними вилами та колами, – а хто перед ким уступив?

Курочка.А ти знаєш, що всі з тих жовнірів по військових криміналах, а дехто й не живе, може, вже. Мой, я служив при войську і знаю, що таке польовий суд.

Загайчик.Де рубають ліс, там тріски летять.

Курочка (вже трохи замакітрений тим перекислим пивом, хихикає, як ота дівка, що вперше парубочу руку в пазусі чує). А пір'я… хі-хі… я встаю рано, що за хмарник? Вліті сніг падає… а то пір'я з ваших подушок літало так по селу… хі… хі…

Мартинчук.Та що там пір'я, Курочко? Прало маємо, ріку маємо, качки і в найбіднішого водяться, будуть подушки ще й не такі! А те, що улани трохи нам задниці потріпали і по ребрах поскобтали, то за це дай їм, боже, довге та легке панування. Правду кажу, Штефане, що мій покійний дід відповідав, що в мужика, в такого, як я чи мій кум, а не в такого, як ти, пана, глибоко-глибоко під шкірою є дика жилка.

Хлоп буде доти смирний та потульний, доки тієї жили не нарушать йому. То щось таке, гейби нерв у зубі. Можна на мужика плювати, копати, топтати, а він буде гнутися та мовчати доти, доки не порушать йому тієї дикої жили… Але коли вже ту жилку зрушити, то вже все пропало. З покірного хлопа стає люта гадюка, щоб ти ще знав! І знаєш, що я тобі скажу – оті улани, що нам задниці періщили, зрушили в нас оту небезпечну дику жилу. Тепер уже нічого не страшно навіть Пшеничному, – є він тут поміж нами чи нема? А ти, багачу, страшиш мене своїм жалом?

Курочка не допив свого пива, хлибнув ним під стіл і вже прямує до виходу.

З порога ще погрожує Мартинчукові:

– А я тобі, мой, кажу, що ти своїм язиком ще дограєшся!

Іде Штефан Курочка з сірниками за чересом, потрясається злегка, і ніхто, крім самого бога, не знає, що в нього на серці твориться.

Зятенько знову не ночував дома.

Цить!

Ніхто не сміє – ні довірений слуга, ні близький сусід – знати, що господар молоденький не спав у хаті.

Газдівство Курочок обгороджене високим парканом з дашком з цинкової бляхи, наче старовинна гражда.

Відколи Штефан прийшов на це обійстя, то хвіртка замикається тут і в білий день. Свій знає спосіб, як відчинити, а прийшлий поцокає клямкою, пес загавкає, викличе господаря з хати, а той підійде до брами, зазирне через віконечко у хвіртці і сам зміркує, чи впускати прибулого на подвір'я, чи залагодити справу так.

Домашня птиця не перелетить загороди, а й плітки не так вже видістаються з-за неї.

Хоч де ті ворота, щоб замкнути ними людські роти?

Плещуть баби на пралі, шепочуться в церкві, по-п'яному судять на хрестинах та весіллях, що Дмитро Доці не чоловік, а мальований улан. Регочуться біснуваті, що пані Савицька, яко непорочно зачата, скоро Ісуса народить.

Най брешуть, аж їм губи потріскають. Най. Ще такий не народився, щоб побачив зажуреним Штефана Курочку. Хай журиться той, що не має на окріп закинути, а у Штефана тріщать кошниці ще від передторішнього збору.

Най брешуть, аж їм язики подубіють. Най.

Доцька ходить з своїм газдою у церкву (не кожної неділі, бо не кожної, – але кому що до того?) рука в руку, як бог приказав. Не так давно Штефан привіз фотографа з Нашого, щоб відбив молодих газдів. На великому портреті, що висить над постіллю молодих, Доцька держить руку на плечі свого газди, а він хилить голову в її бік. Якої ще більшої подружньої згоди нам треба? Так, Штефане Курочко, так, про людське око, для сусідів, для наймиття, для тих пискачок з прала – спокій і божа благодать в цьому загородженому царстві.

Кожного ранку, як і до Доциного заміжжя, скоро світ, встає Курочка з постелі, розперезаний, в сорочці поза коліна, та йде до стайні провірити, чи своєчасно коні дістали обрік. Як і колись, не пройде повз клапоть сіна на землі, щоб не підняти його. Як і двадцять років тому, гримить на служницю, що не зробила пійла, як належиться, і свині залишили картоплю в кориті. Обійде все обійстя, заверне в сад, чи хто з наймитів не забіг вдосвіта назбирати грушки з-під дерева, а потім, завертаючи назад у хату, ніби ненароком пройде повз вікна прибудови. Тихо. Так тихо, що аж серце розтріскується від тієї тиші. Не долинає звідтіль ні чоловіче здорове хропіння, ні воркотіння молодої пари, що їй ніч замала. Гляне у вікно – і за серце стисне його, наче кліщами.