Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

День випав прозорий, чистий, наче щойно вискочив з Небесної ванни. Повітря було таке свіже, аж у грудях лоскотало від його надзвичайної чистоти.

Бувають же такі дні наприкінці березня, коли в небесному ставі нагло проривається шлюз і землю заливає повінь теплого сліпучого світла.

На північних схилах пагорбів і в ярах, на які так багате наше Покуття, ще лежав латками брудний дірчастий сніг, але з-під нього дзюркотіла вже чиста, профільтрована в грунті вода. На бурих сіножатях з залишками минулорічної сухої трави блищали мініатюрні голубі озерця.

Такими голубими скельцями були прикрашені всі луки і сіножаті вздовж дороги.

Бронко спостеріг, що яскрава мерехтлива зелень озимини втрачає свої переливи, коли на сонце напливає хоча б легенька хмарка.

Поблизу людських селищ зустрічалися по-весняному підчищені стовбури верб. Головаті, рядочком одна попри одну, вони скидались на закутаних у перемітки жінок.

Вздовж річки (чи це не та сама Вишнянка?) палали під сонцем кущі верболозу. Бронкові, який виріс над рікою, видалося, що він уперше спостерігає цей особливий відтінок червені у верболозу.

Рожевий? Не рожевий.

Золотий?

Теж не те слівце.

Поперед очі Бронкові майнула зелена, блискуча, наче намистинка, мушка. По асоціації згадалася бджілка.

Верболіз був вощаного кольору. Не воскового мертвотного, а власне вощаного.

В'їхали в село, що лежало поміж двома опуклими горбами і мало смішну назву Перепічкове.

Гершко, якого, очевидно, мусило цікавити, кого везе, спитав з гречною покорою:

– Я перепрошую, вельможний пан, до панєнки від нашого ксьондза?

– Ні!

– Ні?

Гершко пильніше приглянувся до свого клієнта. Ну, він таки, правда, міг помилитись! З такою курткою, з таким кантом на штанах, з такими чобітками і до ксьондза їхати. Аби такий добрий рік на Гершка!

– Я ще раз моцно перепрошую, – він помацав за шапку, – вельможний пан ще не жонаті?

– Ще ні, Гершку.

– Ов, вельможний пан знають, що я Гершко? Ну, то в чому річ? Я перепрошую, я не шатхін [95]95
  Посередник при сватанні (євр.).


[Закрыть]але якби був на місці вельможного пана, то я б оженився з панєнкою від нашого ксьондза. Ша, я нічого не казав!

– Слухайте, Гершку, скільки ксьондз дає вам за факторне?

– Що дав? Нічого не дав. Він наперед нічого не дає.

«Невже ж, – подумав Бронко, – така гіперпродукція попівен, що ксьондзи не гребують навіть такими сватами, як Гершко?»

Так їхали вони мовчки з півгодини, коли Гершко таки не втерпів і знову запитав:

– А може, пан – доктур?

Бронкові полестило, що Гершко запідозрив у ньому доктура, а разом з тим якось соромно стало за це мізерне самолюбство. Зрештою, Гершко, напевно, й сам не вірив, що везе доктура.

«Якби я був доктором, Гершку, то панна Ольга Річинська давно була б уже докторовою».

Нічого, Бронко Завадка наперекір усім темним силам таки візьме Ольгу в жони і без додатку «д-р».

Еге ж, може сподіватися! Якраз віддадуть йому добровільно Ольгу ті чорні круки! А може, й віддадуть, коли прив'яне, наче оспіла сливка, а ніхто з паничів не полакомиться на панну без приданого.

«Візьму і прив'ялу, – угурно опирається Бронко злій логіці розсудку, – але таки буде моєю!»

Але стривай, з якої рації, чого ради має він віддавати на поталу часові такий скарб, як молодість свого кохання?

«Якраз впору роздуми! Ану, перестав пластинку!» – скомандував Бронко своєму серцю, і воно цим разом послухалося його.

Справді, час був найменше пригожий для ліричних марень. В організації після приїзду Зеленого в Наше завирувала робота. Вийшов у світ перший номер пробоєвої [96]96
  Бойової.


[Закрыть]нелегальної газети «Воля» і вже партіями направився відповідними каналами по всій галицькій та волинській землі. Друкувалися резолюції сьомого конгресу Комінтерну з уривками деяких промов. Розпочатий у Центральній Польщі селянський десятиденний страйк пройшов на Покутті вдало, понад усякі сподівання.

Мало що не в кожному селі (де більші масштаби, де менші!) селяни відмовлялись платити податки за перший квартал. В багатьох випадках громадою проганяли екзекуторів, не без того, щоб іноді не потурбувати їх. Не виходили на шарварки. Влаштовували домашні арешти війтам, тобто тримали їх під вартою на час страйку. Були випадки організації масової самооборони села проти інтервенції поліції. В кількох селах страйкарі окупували поміщицькі садиби.

Характерним для того часу було те, що уряд вирішив вести комбіновану тактику: в деякі села вислав уланські каральні загони, а в декотрі впливових діячів, здебільшого послів УНДО, яким староста дав доручення опам'ятати підбурене комуністичними вивротовцями, але в основі лояльне до польського уряду русинське населення і за всяку ціну переконати хлопів, що для власного добра вони повинні занехаяти на майбутнє спроби непослуху державі, бо інакше паньство [97]97
  Держава (пол.).


[Закрыть]буде змушене (чого дало докази!) вжити більш радикальних заходів для наведення публічного спокою.

У Вишню з цією місією вибрався відомий адвокат на Нашівщині, посол УНДО Володимир Осадчук. Це й була одна з причин, чому Бронко свій приїзд у Вишню запланував саме на ту, а не на іншу неділю. Йшлося про таку благоньку річ, як те, щоб на зборах, які проводитиме посол Осадчук, були прийняті не його резолюції, а ті, що їх заготовить Бронко. З пана меценаса вистачить і того, що він збере народ і виголосить промову до нього.

Дивним збігом обставин нашівському окружкомові стало у пригоді й захворювання Завадки-батька.

З того моменту, коли мнимий агент фірми «Фелікс» натякнув Йосифові Завадці, що його колінам придалася б електрична грілка, старий, слухайте ви мене, відчув, що йому треба лікуватися. До тієї пори вважав свої недомагання хвилевими. І хоч ті хвилини тяглися надто довго і надто часто повторялися, Йосиф не спокушався на ліки. Був переконаний, що вистачить один-два рази взяти їм верх над своїм тілом, і вже людина попаде у залежність від них, якої їй не спекатись до самої смерті.

Коли вже чоловік, який тебе вперше в житті бачить, каже, що тобі придалася б грілка, то, значить, щось пищить у траві, як каже поляк.

Хтось порадив Йосифові прикладати до болючих суглобів гаряче болото з вишнянського прала.

Старий розчулився до сльозини в оці, коли на перший несміливий натяк синок виявив свою готовність систематично доставляти батькові лікувального болота з чудодійного вишнянського прала.

Бронко замовив у бляхаря два допасовані до свого рюкзака бідони і оце вибрався тієї провесняної неділі у Вишню. (Про те, що бідони мали подвійні дна, старий Завадка не мав ніколи дізнатись).

Виміна брудної білизни молодого Загайчика на чисту уповноважнювала Бронка до відвідин у домі старих Загайчиків.

Подумав, що буде непогано, коли й Гершкові стане відомо, що саме привело його у Вишню.

В'їхали в село.

– Притримайте коні, я зійду тут, – сказав Бронко, коли порівнялися з першими вишнянськими хатами.

Гершко заметушився: що значить тут? До центру села буде ще, може, з кілометр, – пощо ж вельможний пан будуть місити болото? А може, пан кремпуються [98]98
  Соромляться, вважають незручним (з пол.).


[Закрыть]їхати поруч з євреєм, то хай пан пересяде на задню фіру.

– Не говоріть дурниць, Гершку, – прикрикнув на нього Бронко, аби приховати своє співчуття до бідолахи. – Я такий самий вельможний пан, як і ви. Приїхав я у Вишню по вишнянське болото. Кажуть, що ніби помагає на ревматизм, а в мого тата болять коліна…

– Чому не помагає? Як чоловік вірить, то вже й поміч, прошу пана. А ще як люди кажуть, що допомагає, то напевно так…

Не встиг Бронко перейти дороги, коли Гершко знову спинився біля нього:

– Завтра о п'ятій рано я потребую вирушати з села. Якби пан сьогодні ввечері спізнили поцьонг або не мали інших коней… може, від ксьондза, то я готовий. Я зрихтував би гарний зіц.

– Дякую, Гершку. Буду мати на увазі. Бувайте здорові!

– Моє ушанування шановному панові!

Молодий Завадка вперше на подвір'ї садиби Загайчиків у таку провесняну, голу пору. Бував тут не раз, але завжди влітку росохата дрібнолиста груша кидала таку густу тінь довкола себе, що в її орбіті й трава не росла.

Тепер дерево постало перед Бронком у новій, чисто графічній красі. Симетричне розташування ліній темно-коричневої крони на тлі лазурового неба викликає подив своєю технічною досконалістю, якщо слово «технічний» не ображає творчого генія природи.

Батьків Олекси Бронко застав дома. Мати ледве відповіла на привітання. Півгубою попросила сісти, а сама, не рухаючись з місця біля вікна, не міняючи пози, дивилася на вулицю. Оживилася трохи на виду, побачивши поношені сорочки сина. Чи має зараз подати чисту білизну, чи можна й пізніше? Ні, краще вже, щоб йому, Бронкові, не повертатись вдруге сюди.

Після історії з Річинським у Калиниці Олексієва мама незлюбила Бронка, не приховуючи своєї нехоті до того, хто розволочив і навчив пустому її сина. Як подалася від минулого літа ця жінка! Пропали її колишні великі, світляні, з переливними білками очі, і лице відразу набрало чужого, старечого виразу. Делікатна шкіра поміж повік одрябніла, і зморшки нависли на очі, залишивши тільки шпарки для зіниць.

Загайчиха нехтує сучасною модою, що дозволяє заміжнім жінкам нарівні з дівчатами носити кольорові хустини, і запинає голову по-старосвітському – переміткою. Подовгасте, чорноброве обличчя, облямоване білим полем перемітки, нагадує Бронкові рисунки жіночих голів княжої доби.

– А може би-сь, дала що перекусити… з дороги чоловік, – каже Василь до жінки, а очима просить Бронка, щоб був вибачливий до бабських манорій.

Неохоче, навмисним повільним рухом подає вона обід чоловікові і гостеві, приладила чисту білизну для сина, а сама, замість припрошувати та доливати, виходить з хати, аби, либонь, не бачити перед собою зненавидженого обличчя.

Бронко таки добре протеліпався на Гершковій таратайці. Ще перед ворітьми здавалося йому, що вовка з'їв би, але тепер апетит зник.

Крім того, треба було скористатися з відсутності жінки в хаті й витягти з бідонів кількадесят примірників «Волі».

– Привіз я вам, Загайчику, трохи бібули. Сховайте де скоренько, аби біди не було…

– Ви мені будете казати, перепрошаю, що я так до вас. А того штудерно з тим дном. І не пізнати, скажу вам, бігме, ні! Я зараз заховаю, лише най оком кину… зараз: «Суддями будемо ми», «Засуди й арешти», о, то добре… «Організуйте страйкові комітети», а то ще ліпше… «На Радянській Україні»… А такого нам найбільше треба знати… Вже, вже, не дивіться так на мене! Поки що, адіт, запхаю у цей чобіт та притолочу смердючою онучею, а завтра… ого, піде поміж люди…

– Я лиш хочу вам сказати, Загайчику, що тепер поліція в'ється, як посолена.

– Ви мені будете казати!..

– Ага, Загайчику, я хотів ще вас спитати: як ви тут минулої суботи пана старосту вітали?

– Вам уже розповіли? Та то було так, чи чуєте! Закінчили ми страйк і – що тут таїти? – чекаємо напасті з дня на день. Лиш щось зафуркотить на гостинці, щось зарябіє на горизонті, а нам уже здається, що це улани їдуть до нас у гості. Правду сказати, ми таки той… трохи й приготувалися на всяк випадок, коли б довелося зустрічати «милих» гостей, але, самі розумієте, краще було б без них. Аж тут пішла по селу чутка, що сам староста їде у Вишню. Ми думали собі, що то він до нас, мужиків, у гості, а то де, чуйте! Приїхав він до нашої пані на полювання на качки. Чи знаєте, що отих пару днів, як лише прилітають качки, то ще можна полювати на них. Ніби доки не пічнуть парувати…

– Я на мисливстві пас…

– Та я й тому пояснюю. А ви знаєте, що як полювання, то у дворі бай [99]99
  Бал.


[Закрыть]. Двір двором, а люди постановили, чи чуєте, влаштувати бай панові старості від себе. Досить того, що староста в'їхав у Ставки, а вам не треба казати, бо самі добре знаєте, що як староста приїжджає, то всі головачі села – солтис, ксьондз, постерунок, хтось з двора, директор школи – виїжджають за село напроти високого гостя. Ото староста в'їжджає з парадою в село, а тут на кожній деревині, на кожній вербі повіває червона бинда. Не буду вам говорити, як «зрадів» староста! Двір зараз наказав форналям здирати бинди, та ба! Деревина ще крихка, бо ще соки не розгулялись у ній, лізти на неї небезпечно, а червоні бинди на самих чубках дерев. Тривало ото полювання на бинди щось до полудня. Доки не оголили всіх дерев, староста не показував носа з панського палацу. Коли закінчилася акція, вирушило панство з псами на стави. Доїжджають до шуварів, і що то за диво! Весь очерет зацвів, і то начервоно. Якась невидима рука, чи чуєте, позакосичувала весь очерет. Та то, чуєте, у воді, а вода крижана…

– А які взагалі настрої серед народу після страйку?

– Що я вам скажу, Завадко? Тепер уже такої закрутилося, що хіба дідич, поліцай, піп, кулак, вчитель мазур, й то не кожний, не з народом. Але щодо тих Ставків. Переказували хлопці, що староста так собі взяв до серця той бай, що якби не понюхав чогось із пляшечки, що її носить усе з собою, то міг би з ним авс [100]100
  Кінець, амінь (нім.).


[Закрыть]бути. Ви собі не гадайте, що то жарти. Почалися доходження – хто… що… як… коли?! Чи чуєте, вийшло, що червону хустину на оті бинди офірувала одна стара баба.

«Бабо, – питає її постерунковий, – нащо ви дали таку велику хустину подерти на шматочки?»

«А чи я, паночку, хотіла давати? Приходили до мене якісь два хлопи та страшили бабу, що то мусово… бо треби, ади, пана старосту вітати».

«А ти, бабо, пізнала б отих хлопів»?

«Ой паночку, та звідки? Я ледве сонечко боже розпізнаю. І вас, – каже, – не пізнала б, якби не те, що дашок від вашої шапки блищиться до сонця. Я, – каже, – вже дванадцять років, як добре не бачу на очі…»

«А ти знаєш, – каже постерунковий, – що за таке, може, тебе кримінал чекає?»

А баба шкіриться до нього беззубим ротом, та ще й дурної вдає:

«Аби-сьте здорові були, паночку, що-сьте такі гречні та жартуєте з старою бабою…»

І будь тут мудрий! Староста сів на бричку та поїхав, а постерунковий відгрожується, що до страйку ми собі ще й червоні бинди причепили – і буде нам…

– А народ що?

– Люди ніц. Тепер, чи чуєте, Бронку, пішла така холерська порода людей, що їм море по коліна. Але ви таки, прошу, перекиньте, гей той казав, щось через драбину, а то зовсім страва прохолоне. Ануко, беріть ложку, ану, прошу! А на мою жінку не зважайте. Вона вже сама, бідна, не знає, що з нею. Піп взяв на мене пізму [101]101
  Помсту.


[Закрыть]і хоче мені жінку з світу зігнати, не гадайте собі! Вмовляє в неї, як циган хворобу, що в нашому Олесі сидить злий дух і він, чуйте, вбив Річинського. Сатана сидить у моєму синові – чи чуєте, люди, чудасію? І треба вигнати злого духа з християнської душі, і, ади, пописько мордує мою, аби вона склонила Олексу до сповіді. Ви гадаєте, що то йому про Олексу розходиться? Еге! Він, сучий син, хоче мене поставити на коліна.

Увійшла Василиха, і бесіда поміж чоловіками увірвалася. Саме закінчили їсти. Бронкові їжа не лізла в горло, а господар дому з чемності рівнявся на нього.

Василиха, не поцікавившись, не дивуючись, чому страва залишилась на тарілках, позливала недоїдки у цебрик, поскладала миски на припічок, прикрила їх білим платком, зняла з жердки кожушину й замкнула за собою двері без «будьте здорові».

Коли йшла стежкою до воріт, то, висока, ставна, здавалася ще молодою. Загайчик вловив погляд Бронка.

– Адіт, знову побігла до попа. Як, чули-сьте, святіші отці готуються до місії [102]102
  Церковна служба з проповіддю і масовою сповіддю.


[Закрыть]у Вишні… Десь має по сапанню припасти, аби при божій милостині панські лани не осипалися з зерна. Боюся, признамся вам щиро, Завадко, аби ота місія мою жінку з світу не зігнала. Я вам кажу, як позлітається сюди оте монаше гайвороння, то може бути біда!

– Та що ви, Загайчику? Не маєте чим забивати собі голову – та цим? Ми їм з хлопцями дамо таку контрмісію, що самі собі не будуть раді…

– Та правду сказати, Завадко, на хлопців і вся моя надія.

– Осадчук уже приїхав?

– Аякже ж! Був на обіді в попа. Чекає тільки, аби вечерня скінчилася.

– Наші люди знають, що не мають забирати слова на зборах?

– Точно так і буде. Ні один комуніст рота не відчинить. Зате кожний підготував такого некомуніста, що дай боже витримати!

– Хлопці повідомлені про мій приїзд?

– Та де, ні! Я переказав Юркові Зарічному, а він вже, самі знаєте. Будьте вибачні, що залишу вас самого. Мушу до пацяти подивитися, бо, адіт, пішла й кинула все лоском. Клопіт, Завадко, з жінкою, а ще гірший – без жінки… І качки десь пішли городами, циганський то народ – ті качки, кажу вам… Але аби вам тут не нудилося, то дам щось почитати. Перегляньте собі… аби бодай побіжне мали поняття, чим наш отець годує свою паству. Тому-то дуже на часі, що ви трохи бібули привезли, бо, то чуєте, вони нас засипають своїми виданнями, – а ми будемо мовчати?

Він поліз на горище і за якусь хвилину (аж дивно, що в того зігнутого в дугу чоловіка така вправність) був знову у хатчині з невеличкою, огорнутою в зелений пакунковий папір книжечкою.

– Адіт, принесла в хату і ховає від мене. Боїться, аби-м не спалив. Точно вам кажу. А я підгледів сховок. Воно, чуєте, Завадко, вже замало їм людей Христом застрашувати, то вони собі й антихриста придумали. Ви то миттю проскочите очима… А я зараз…

Книжечка була з серії видання книг релігійного змісту отців василіан у Жовкві за порядковим номером 203. Так і називалася «Антихрист». Автором її був якийсь професор Франц Шапіро. Переклав на українську мову теж не хто-небудь, а професор Андрій Равицький.

Відколи Кость Філіпчук увійшов у ділові стосунки з видавничою фірмою Міська Ковалишина, Бронкові доводилося пропускати крізь машину чимало подібної макулатури. Проте треба віддати належне: ті твори і їх автори, тобто всякі компілятори і прямі плагіатори, не видавали себе за інших, ніж вони є. В цій нечесній грі з малоінтелігентним, довірливим читачем все ж таки була крихітка своєрідної етики: козу ніхто не продавав за корову. Видавнича продукція Міська Ковалишина нагадувала повій, яким не залежало на тому, аби їх вважали за порядних жінок.

І видання василіан у Жовкві не були новиною для Бронка, проте такого нахабного, з дикими претензіями на наукове тлумачення друкованого мотлоху, відверто кажучи, Бронкові ще не доводилося зустрічати.

Прочитавши лише дуже деталізований, на зразок конспекту кожної глави, зміст, Бронко дізнався, що антихрист, як передрікали апостоли і папи, буде людиною, що матиме силу сатани, але не буде самим сатаною. Коли ж антихрист досягне повного мужського віку, він виступить як проповідник. Поскільки цей конкурент Христа матиме вигляд звичайної людини і народиться від звичайної, тільки дуже вродливої і розпусної жінки, то всім віруючим, головно католикам, буде дуже важко встерегтися перед ним. Під виглядом добродія і провідника нових правд він може вдертися в організацію, в установу, в товариство, в сім'ю. Звичайно, він не зміг би накоїти стільки спустошення, якби в нього не було посібників. Першими посібниками антихриста були Антіох Четвертий, Магомет, Наполеон Перший, далі безбожні, письменники і, нарешті, передусім більшовики, які хочуть стерти з лиця землі християнство.

Второвує прихід антихриста на землю ще й шалений розвиток техніки.

Розвеселило Бронка таке місце в книжці:

«Зіпсуття поширюється залізничними шляхами і з скорістю блискавки переноситься телеграфічними і телефонічними дротами та кабелями різних країн світу, й тому не чувана досі комунікація між людьми може тепер накоїти більше лиха за п’ять літ, чим раніше за п'ятдесят».

«Цілком згодний з автором», – зазначив Бронко олівцем на полі брошури.

Дуже багато місця автор брошури приділив найважливішому питанню: коли остаточно зійде антихрист на землю? Різні пророки по-різному (здебільшого дуже туманно) передбачають цю дату. Лише двоє з них визначили її конкретно. Це пастор Ессен, який у своєму науковому, як дізнався Бронко, творі «Коли прийде антихрист» недвозначно говорить, що час антихриста прийде тоді, коли весь світ огорне соціалістична революція: «Бо навіть коли б Росія, Німеччина й колишня Австрія були підготовані до приходу антихриста, то цього ще не вистачило б».

А преподобна слуга божа Бертіна Букійон ще більш точно визначає цю дату: антихрист прийде не у XIX, а в першій половині XX віку. Іншими словами, вже в першій половині нашого століття матимемо всесвітній соціалізм.

«Непогано. Дай боже царство небесне за таке пророцтво преподобній слузі божій Бертіні».

Панування антихриста, як на космічні масштаби, триватиме надзвичайно коротко – всього три з половиною роки. Зате пануватиме він всевладно і всесильно. Матиме, як і Христос, силу творити чуда і теж заведе собі апостолів на зразок Христових.

Одне слово, бідним віруючим буде досить важко зорієнтуватись, чи це прийшов на землю новий месія (на довершення лиха, той лже-Христос може успадкувати вроду своєї матері, хоч і легковажної, але, за твердженням усіх пророків, прегарної жінки), чи антихрист, бо він нічим не відрізнятиметься від звичайних людей.

Бронкові стало цікаво, яким же «мудрим» висновком звершує автор цей свій «науковий» твір. Та шановний професор, сам зміркувавши, що наговорив сім міхів гречаної вовни, і, очевидно, не бажаючи, щоб читач образився на нього, злегка заграє з ним: «Не дається заперечити, що відомості про антихриста якось дивно звучать і дехто міг би подумати, що вони є витвором людської уяви».

Але поскільки про антихриста згадується і у святім письмі, то автор не пропускає нагоди, щоб опертися на його авторитет і покласти край сумнівам наївного читача. Адже святе письмо – «це слово боже і пише тільки те, що правдиве», а з цього випливає простий висновок: все, що написане про антихриста, – теж правдиве.

Коротко, ясно і високо по-єзуїтськи!

Бронко виписував цитати з брошури, коли увійшов Загайчик з цебриком у руках.

– Варуйтеся, аби-м не заваляв вас. Ну, як там? Познайомили-сьте з «Антихристом»? У вас то раз-два, а я, чуйте, мусив би кілька днів сліпати над тим. Знаєте, скажу вам, я вже сміявся над собою: як то воно, мо', так? Бог усе такий могутній і допускає до того, аби йому антихрист вибив кермо з рук аж на три з половиною роки?

Вийшли за ворота, які Загайчик по-господарськи замкнув на дерев'яне засувало.

– Видите, як воно? Одні насамперед ідуть до церкви, а потім до читальні, а інші поза церкву та й відразу до Народного дому. А що будемо колись з церквами та костьолами робити, га? Ет, пусте питаю. Аби дочекатися тієї години, – правда?

Читальня «Просвіти», новий будинок під бляхою, стояла в центрі села, де скупчилися школа, церква, приходство, громадська канцелярія і буцегарня [103]103
  Холодна, приміщення для арештантів.


[Закрыть], прозвала тут «Івановою хатою».

Читальню в Вишні, як і всюди, побудовано на народні внески, і тому справедливо вона носила назву Народного дому. Переходив цей Народний дім, як і всюди, з рук однієї політичної партії до іншої, в залежності від того, чия взяла на загальних зборах читальні.

З минулої зими читальня перебувала в руках прихильників УНДО. Проте ця обставина аніскілечки не перешкоджала управлінню читальні за гроші здавати залу під збори своїм політичним противникам. Очевидно, виділ виходив з принципу, що збори так чи інакше відбудуться, якщо не у приміщенні читальні, то, у всякому разі, десь-інде, а десятка бюджетові товариства не завадить.

Вечерня ще не скінчилася, але біля читальні крутилися вже люди. Оподалік стояв гурток парубчаків, серед яких Бронко впізнав секретаря підпільної комсомольської організації Юрка Зарічного.

Від групи газдів відколовся і наче неохоче підступив до Бронка й Загайчика Мартинчук, здалека блискаючи білими дорідними зубами. Сиві кучері не старили його, а, навпаки, ще більше підкреслювали рум'яну свіжість обличчя. В порівнянні з каблучкуватою постаттю Олексиного батька Петро здавався ще молодецьким.

Жвавий у русі, колючий у слові, Петро Мартинчук ніби тільки й мав клопоту, кому би то по щедрості своєї натури наділити трохи життєрадісності.

По дорозі схопив за рукав і вів за собою просвітянського діяча Тараса Чижа.

– А-а, Бронко, – трусив Петро обома руками долоню молодого Завадки. – Як ся маємо? Мені казали, що ви приїхали за болотом для тата… Ага, а це пан Чиж. Мені щось таке видиться, що ви повинні б знатися обидва…

– А ми й знаємося! – відповів Бронко першим.

Бронко знав Тараса Чижа ще з юнацьких років. Зрештою, була то надто популярна на Нашівщині фігура, щоб уродженець того краю міг не знати Чижика чи бодай чути про нього.

Кілька років не було Тараса в Нашому, а це недавно з'явився знову.

Казали тоді, що дехто з нашівських патріотів подбав для Чижа місце організатора кружків «Рідної школи» та диригента хорів при читальнях «Просвіти» в Карпатах, аби дати йому нагоду підлікувати легені чистим гірським повітрям.

Тим часом, як розповідав Бронкові Пєрожек, непосидющий Чижик недоїданням та непосильними маршрутами по гірських околицях до решти підірвав своє здоров'я.

Тепер цей просвітитель народу гасає по селах Нашівського повіту, організуючи «Фронт народної освіти» (до біса модним стало тепер оце словечко «фронт»).

Як розповідав Бронкові Пєрожек, сина якого вербував Тарас у лави свого «Фронту», їхня ідея полягає в тому, щоб у кожному селі організувати постійний дитячий садок, ясла, медичний пункт та перманентні курси агрономії, куховарства, шиття та крою, городництва, бджільництва і т. п.

Інструкторами та вихователями на цьому фронті народної освіти мала б бути безробітна українська інтелігенція. Утримувати штати повинні були самі селяни без будь-якої допомоги, попросту годуючи по черзі виховательку дитячого садка чи агронома.

Хто мав давати на черевики, зимовий одяг, на тютюн для чоловіків, цього Тарас ще не придумав.

Зрештою, зима минала, а назустріч «фронтовикам» іде весна.

Попри все своє критичне ставлення до подібних методів боротьби, особисто у Бронка до Тараса Чижа була пошана (не без домішки поблажливості) й нелукава симпатія як до людини абсолютно безкорисливої, та на свій лад ідейної.

Бідний Тарас до того змінився, що Бронко не знав, куди очі дівати. Було боляче і ніяково дивитись на нього.

Темно-коричневі потріскані губи, запалі, наче насильно втиснені в орбіти, блискучі очі, оголені зуби, цеглясті рум'янці не ворожили йому довгого віку.

Плохенька курточка, затьопані штани, кашкет з переламаним дашком тільки підсилювали жалюгідне враження від особи Тараса Чижа.

– Гаразд! – привітався по-просвітянськи.

Рука в нього була холодна і вогка, але Бронко навмисне придержав її у своїй долоні. Згадав про тих, що з огидою висмикували свої руки з цієї долоні, щоб позбутися неприємного доторку вогких пальців.

– Ти що – приїхав мужиків на комуну навертати?

– Цим разом по болото для тата…

– Ревматизм?

– Плюс вік…

– На це ще не придумали болота. Я заїхав… думав. Перебив мені дорогу пан посол. Свинство. Не можу терпіти свинства. Лише ти не подумай, що я переконався у слушності твоїх ідей… я просто так. Ти дивишся, що в мене черевики подерті? А це мені не заважає. Слово честі! Вентиляція. Ти от так ніколи не пробував? Менше ноги пітніють. А взагалі все те разом – глупство.

– А все ж, що ти шукаєш у Вишні?

Чиж зволожив язиком зашкарублі від вітру й гарячки губи.

– Організую «Фронт народної освіти». Можеш не посміхатися іронічно…

– Ну, чого ти? Я ж не посміхаюсь…

– А, знаю я вашого брата. Ти вчиш хлопа, як лан у пана відбирати, а я буду вчити його двічі на рік збирати урожай з латки землі… Ти борець за щастя народу, а я буду сволоч, яка відвертає очі трудящих від світової революції… Ха-ха-ха! – вискалив він свої страшні голі зуби. – Так? Кажи, так?

«Неврастенік», – подумав Бронко, і до жалю, який відчуває нормальна людина до хворої, долучилося ще почуття фізичної відрази.

– Ти розумієш?.. Але ти нічого не розумієш, бо твоя голова забита ідеями світового масштабу. Так, кажи, так? Гігієна… Ти знаєш, скільки дітей вимирає по галицьких селах?

– Знаю. У галицькому Мерано, тобто на Заліщиччині, сімдесят процентів дітей вмирає до року.

– Я тобі більше скажу… – Чиж затріпав руками. Не хотів слухати. Видно, мусив говорити у ритм свого прискореного пульсу. – А грибок? Плісняву в роті немовляти бачив? Бачив?

– Не бачив. Ти хіба не знаєш, що я ще, брате, не жонатий?

– Ах, не бачив, – збуджено заторохтів Тарас. – І не знаєш, що таке баламут?

– Чого ж не знаю? «Баламуте, бійся бога, ти багатий…»

– Не блазнюй, – захрипів Чиж.

Бронко замовк. Тарас і так не дав би йому до слова прийти.

– Брудна, з мільярдами бацил ганчірка. Мама-селянка вмокає її в підсолоджену воду і… затикає нею дитині рота, як діряву бочку чопом. А дитина верещить, бо мусить… Вся у ранах, випріла, – розумієш?.. Не допомагає баламут, тоді йде в рух молочко з зеленого маковиння.

Опіум – компрене ву франсе? [104]104
  Розумієте по-французьки? (Фр.)


[Закрыть]Але тебе ці справи не обходять, бо твоя голова забита проблемами світового масштабу. Ти і твої «товариші»…

– А чим же твоя голова забита? – вдалося Бронкові перешмигнути з своїм запитанням через кордон Чижевих думок.

– Я? Ага, я… Я думаю насамперед просвітити мужиків, що таке вітаміни і мінеральні солі, їх значення для розвитку дитячого організму, а потім вже заставити їх сіяти моркву і годувати нею дітей, а не так, як дотепер, одних свиней. Навчу їх провітрювати хату і годувати дитину по годинах…

– Але насамперед змусиш їх купити годинники.

– Свиня!

– Не сходім на особисте, Чиж, бо змушу реваншуватися! Я, наприклад, серйозно уважаю, що годинник в кожній селянській хаті – це один з видів нової соціальної економіки, яка не прийде сама від себе. Сьогоднішня Польща, «пане» Чиж, не дасть хлопові ні годинників, ні електрики…

– Ти знову берешся мене агітувати, Завадко?! Я, річ ясна, проти польського окупантського уряду, але, скажу тобі, і не за твоїх більшовиків.

– Так? А де ж тут логіка? В такому разі, якщо ти проти більшовиків, то ти за фашизм, за Адольфа Гітлера?

– Зараз, зараз, як це ти сказав? А чого це я маю тягнути за Гітлером? Ти подумай… Скажи мені… звідки я можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я – за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба… Нікого! – вигукнув з пафосом.

– Можна мені сказати слово? – спитав іронічно Бронко.

Чиж посміхнувся угодово.

– Запалююся, як суха тріска, чорт його маму знає – чому… І не даю людям до слова прийти. Що ти хотів сказати, Бронку?

– Я хотів спитати: ти Леніна читав?

– Не читаю комуністів.

– А геніальних?

– Правда, то міцна голова. Що ти хочеш зацитувати мені з Леніна?

– Це не дослівна цитата, Чижику. Ленін тієї думки, що насамперед треба виховати авангард пролетаріату.

– Робітничу партію – вгадав? Скажи, вгадав, так чи ні?

– Вгадав! Вгадав!

– Взяти владу у свої руки, а робітничо-селянська влада вирішить всі ці питання, що так хвилюють тебе.

Хай буде по-твоєму. Я хочу тільки одне знати: коли та робітнича партія стане настільки сильною? Так ти казав, так? Кажи – так чи ні? – щоб взяти владу у свої руки?