Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 29 страниц)

– Де ж той стрийко? – справляє свою необережну фамільярність. – Давайте його сюди, ми зараз натремо йому вуха снігом!

Слава поскакала на одній нозі за Нестором до ванькирика, а тим часом Оля з Нелею розкутували Орисю з бараниці, з хустки-пледа, перев'язаного навхрест на плечах, наввипередки визволяли її черевики з солом'яних папуч, одне слово, доти возилися з нею, поки залишили її в одній візитній сукні з хутряною пелеринкою на плечах і лакірках на ногах.

– Я ніколи не сказала б, що блондинкам так до лиця фіолетовий колір! – вигукує Неля.

У модному, вузькому знизу, «плутаному», як сміялись чоловіки, платті, з оголеними до ліктів руками, Орися видалася їй особливо принадною. Може, це ще й від того, що цілу попередню ніч мелькали Нелі перед очима лише охлялі, бліді лиця.

Тим часом відчиняються навстіж двері з спальні. Зоня, прибравши позу церемонімейстера, урочисто впускає заспаного, з одним прилежаним боком лиця, але вже причесаного і відсвіженого одеколоном стрийка Нестора. На Славу найшли пустощі з самого ранку: вчепившись за хлястик піжами, вона попихає стрийка ззаду.

– Не може бути! – вкрай вражений несподіваною з'явою, белькоче стрийко Нестор. – Не може бути. Мені хіба сниться, пане добродію…

Мальовничо спершись об раму вікна, у морозяних бліках, фіолетово-золотиста, ненормально рум'яна, з такими ж ненормально білими смугами довкола носа стоїть велика, пахуча, апетитна невістка Ілаковичів.

Зоня з обуренням помічає, що той старий шалапут, їх велебний стрийко, насправді схвильований. От буде весело, коли до тітки Ілаковичевої дійдуть чутки про шури-мури її невісточки.

– Цілую рученята, кузиночко, – згрібає у жменю Нестор пругкі, виточені Орисині пальці і з гріховною побожністю прикладає їх собі до губ, – а я тебе цілу ніч виглядав, недобра. На, послухай, – тягне її руку собі за пазуху, – послухай, як воно калатає, пане добродію.

Орися придержує руку, нібито пручається, але чинить це в'яло й, головне, без того глузливого нещадного смішка, яким жінки вміють садовити на місце не завжди тактовних мужиків.

В її опорі помітні і страх перед недоступним, але таким бажаним з обох сторін, і чисто жіноча передбачлива, полохлива недовіра у чоловічий, так часто лише солом'яний, порив.

– Ти мені не віриш, – густим шепотом хрипить отець Нестор Річинський, ніби їх тільки двоє в кімнаті, і всім корпусом упритул присувається до Славкової жінки. Та не відштовхує його від себе, лише, задихана, ще щільніше притискається до віконної рами. Якби могла, увійшла б у неї і Нестора потягла за собою.

– Стрийку, – істерично зарепетувала Зоня, – що ви робите? Помнете нову сукенку Орисі!

Нестор поки що дає спокій невістці Ілаковичів, але Зоня дістає за те доброго ляпаса понижче поперека, аби не пхала свого носа, пане добродію, туди, де її не просять. Крім того, стрийко розуміє Зонцю. Через свій дурнуватий гонор дівка, напевно, ще не побувала у лещатах чоловічих обіймів, а стара відьма природа домагається свого.

Коли Олена увійшла до їдальні, то стрийко гиндричився з племінницею, а Орися все ще пригладжувала долонею плаття, якого не встигла пом'яти.

Олена (як же ж личить їй голубий кухонний фартушок) як на те питає й навіть не уявляє, як ціляє в точку:

– А чого це твій чоловік, Орисю, не показується ніде з тобою?

– Дорогі мої, – галасливо перебиває Нестор Олену, аби звільнити молоду Ілаковичку від відповіді на те слизьке питання, – у мене щойно блиснула нова ідея! Добре, пане добродію, що маємо Орисині залубні [9]9
  Сани.


[Закрыть]. Поснідаємо і, скільки нас тут, сідаємо на залубні і вйо – на Джерельну! Іду на ви, пане добродію! Гелюню, не геніально? І ти з нами, розуміється, на почесному місці, пане добродію!

Ні, ні, відхрещується Олена. Перша не покажеться вона до Катрусі за жодні скарби світу. Всьому є своя межа, Несторе, щоб ти знав. І материнська дурна любов повинна мати крихту хоч і підленького, а все ж таки якогось гонору.

– Панни, дівчата, що це ви жодного руху не робите? А маленька господинька чого надулася, як вошка на морозі? Що ж це, пане добродію, я з вас усіх маю бути наймолодшим?

Він, за звичкою, хотів ущипнути Ольгу у щічку, але та вивинулася йому з-під рук:

– Хай стрийко вгамується нарешті!..

– Еге, але ти ще не сказала мені, чому ти така сердита?

– Господи, які ви всі комедіанти! Мама ні… наша мама виняток, – поквапно поправилася й повела очима за Оленою. – І як я раніше цього не зауважувала?

– Олюнцю, – журно похитнув головою стрийко Нестор, – та коли на те пішло, то все життя один фарс. Ідеться тільки про те, хто яку роль облюбує собі в цій комедії… Я з приємністю грав би все життя першого аманта [10]10
  Коханця (пол.).


[Закрыть]. Ха-ха-ха!

Раптом він урвав сміх. Ольга, до якої держав слово, зробила гримасу, що ні в якому разі не могла стосуватись до того, що він їй говорив.

Нестор оглянувся.

Посеред їдальні стояла Катерина.

Стрийко, який не спускав ока з невістки Ілаковичів, бачив, як Орися кинулася до Катерини з простягнутими руками і як тут же опустила їх, збита з пантелику загальним демонстративним мовчанням.

Олена – і та, перемагаючи сльози, мовчала. Катерина буцімто не зауважила замішання, яке вона внесла своєю особою. Вона сердечно привіталася з Орисею, церемонно прийняла її побажання всього найкращого, поцілувала ще раз кузину за подарунок, якого фірман не встиг ще знести з саней, жартівливим тоном поскаржилася на чоловіка-сплюха, якого ніяк не могла витягти з постелі (в цьому місці Нестор видав з себе багатозначний нечленоподібний звук), і найнормальнішим у світі голосом заявила, що прибігла помагати ладити сімейний обід, іншими словами – поправини на невелике коло.

Мариню, яка, вгледівши паню докторову, мало не обернулася на стовп, Катерина поплескала по плечі, мовляв, дивуватись Мариня буде пізніше, а тепер треба закасувати рукави і братись за роботу.

Коли Катерина залишилась удвох з Оленою (дівчата порозбігались котра куди, а Орисю Нестор затягнув на «дві слові» до ванькирчика), Безбородькова припала до Олениних рук:

– Мамцю, хай мамця повірить, що і для вас, і для нас буде краще, коли житимемо нарізно. Я вже мамці говорила і тепер скажу ще раз: я мами ніколи не покину… Буду давати мамі щомісяця, скільки зможу… а те, що я зробила, то так мусило бути. Я не хочу мамі розкривати всіх секретів, але прошу мені вірити, що я не мала іншого виходу.

Олена тихенько поплакувала. Хотілося їй бути трохи ніжною до дочки і бодай погладити її по голові, але рука не знялася. Найважче було для Олени те, що не вірила у щирість слів своєї найстаршої. Знала ж бо: не того прийшла Катерина сюди, що стало їй жаль матері.

Пані докторова потрудилася прийти з Джерельної аж на вулицю Куліша, аби в зародку придушити плітки, які вже розходяться по Нашому.

Звичайно, плітки не можуть зашкодити пані докторовій Безбородьковій, але на відвідинах пацієнтами приватного кабінету доктора Безбородька це може відбитись. З цією метою, власне, і придумано ті поправини на мале коло, чи то пак сімейний обід.

«Вибити палицю з рук противника, поки він ще не потяг нею по тобі, – це неабиякий хід», – думає з болючою чужістю мати про свою найстаршу дочку.

Зоня Річинська не користувалась симпатіями серед місцевих хлопців. Одні сміялись, що та гонориста панна чекає хіба на англійця з Коломиї, а інші розповсюджували чутки, що Зоня, мовляв, з того типу жінок, які можуть бути чудовими коханками, але не підходять до дружин.

Чоловіки цікавились нею саме завдяки прикметам, які висміювали в ній. Жінки не любили Зоні. Свідомість цього справляла Зоні своєрідну приємність. Була недоступною, гоноровитою і зовсім не турбувалась, як інші ставляться до неї.

Олену, коли Зоня була ще дитиною, журила її вдача.

– Як будеш така далі, то ніхто не любитиме тебе, – хотіла настращати дитину, але Зоня сміялась. Мружила при тому очі і колола самими зіницями. Ще зовсім мала, а така вже самовпевнена.

– Або мені потрібно, щоб мене хтось любив? Або то так добре, як когось усі люблять? От Нельку всі люблять і всі чогось хочуть від неї. Мене не потребує ніхто любити, – чи мені гірше від того буде? Ще ліпше!

– А може, те минеться, – потішала себе Олена перед чоловіком. – Діти її віку звичайно люблять все наперекір робити. Єсьм певна, що Зоня не така, яку вдає з себе. Напевно, тішиться, коли я чи ти пригорнемо її до себе, а тільки так вдає, що наша любов їй байдужа.

Небезпечний вік дозрівання давно минув у Зоні, а вдача її нітрохи не змінилась. В свої двадцять три була така сама, як і в тринадцять. Носила тепер півчеревики на високих французьких каблуках. Було це наче наперекір моді, яка у змові з спортом крокувала тепер в зашнурованих півчеревиках на низьких широких підборах. Ходу мала легку, граціозну, ногу зграбну у кістці, з високим підйомом. Коли йшла з гордо піднесеною головою, завжди наче у незгоді зі світом, не заохочувала до ближчого знайомства.

Поза її спиною чоловіки розказували анекдоти з приводу її прищуватого обличчя, але перед нею самою знімали капелюхи з шанобливим уклоном.

Навіть Олена з усіх своїх п'яти дочок найменше повчала Зоню. Часом обминала її, як терня на стежці.

Коли хтось з дітей докоряв їй тим, виправдувалась:

– У Зоні не знати коли на який гумор натрапиш, а я люблю спокій у хаті. Краще вже не зачіпати біди.

Насправді була інша причина, чому Олена так багато дозволяла Зоні. Натякнула про це навіть Орестові Білинському при його першому візиті. Зоня прийшла на світ випадково, проти бажання й волі матері, і тепер Олена пояснювала собі, що Зоньчина погана натура, власне, звідси й узяла свій початок. Вона, Олена, согрішила тим, що ненавиділа зачатий плід, і тепер мусить відпокутувати свою провину.

Зоня справді була якась відмінна від решти дітей. Мажарин якось висловився про Зонину вдачу:

– Воно так, прошу панства, всі люди носять черевики на ногах, а панна Зоня хотіла б одягти їх на руки.

Над нашою родиною навис фатум.

Катруся перша зробила пролом у мурі, і тепер ми всі насторожені: обвалиться мур чи виявиться таким міцним, що витримає?

Атмосфера очікування згущується в нашому домі з кожним днем.

Але навіщо всі ми вдаємо, начебто в нашому домі все нормально, все по-давньому?

Чи не скидається це на те, що ми граємо комедію перед… порожнім залом?

Тим часом у нашому домі, либонь, тільки годинники ходять нормально. Зрештою, я б не здивувалась, коли б у цій атмосфері вони оголосили страйк.

Мене цікавить інше питання: татко відійшов, Катруся втекла від нас, – хто ж тепер буде главарем у нашій родині?

У всякому разі, не мама і не я. Може, Зоня? Ого, вона не мала б нічого проти, щоб захопити владу у свої руки, але проти тирана повстане народ, тобто Неля, я, Мариня, мама й Ольга. Хоч мала господинька залишиться на своєму посту незалежно від особи пануючого.

Ах, вже знаю, як воно буде. Згідно з демократичними віяннями, нашим царством управлятиме президент Мариня. Втім, вона сама собі надала цю високу посаду.

Своє урядування Мариня почала з того, що порушила питання про квартиру. П'ятикімнатне мешкання тепер рішуче нам не під силу, отже, як бути? Воно, звичайно, розпускає Мариня дипломатію, ніби каракатиця своє чорнило, могло б залишитися так, як є, якби знаття, що Славуня (люди, це я, я!!) ще в цьому році вийде заміж. В тому випадку, розуміється, немає сенсу збуватися старого гнізда.

Прошу, не думайте, що це зондування грунту: це просто-напросто моральний тиск на мене. Ситуація до того загострена, що Север повинен би днями попросити маму о мою руку (вам подобається така форма: «О мою руку»?).

В гру входить не тільки гонор родини, але й п'ятикімнатна квартира.

Іншими словами, Север повинен женитись на мені, щоб зберегти старе гніздо.

Север, коханий мій, що ти на це?

Життя (мама сказала б: «Господь досвід чує») випробовує мене більшою міркою, ніж можу двигнути на своїй спортовій спині. Север, коханий мій, може, трошки допоможеш мені під гору?

Пробач мені і, прошу, не гнівайся, я не хочу бути надокучливою, – але чому ти такий чуткий, коли йдеться про нежить у мене, і такий якийсь байдужий у цій насправді великій біді?

Я, завжди така, як мені здавалося, смілива (пригадуєш, як я хотіла діставати зірку з неба?), тепер відчуваю незнайомий, новий страх у собі. Починаю боятися, наприклад, таких речей, як раптової мовчанки в кімнаті, бо мені починає здаватись, що кожне з тих, хто мовчить, готується запитати мене: коли нарешті Север заявить про свою готовність одружитись зі мною?

Почуваю полегкість, коли в хаті запроториться що-небудь і всі домашні зайняті пошуками цього предмета. Так благословенно недавно зникли десь великі ножиці. Я знаю, що в такі хвилини нашим не до мене й Севера. Радію дрібним суперечкам, бо вони теж відвертають увагу наших від мене й Севера. Найменшу нісенітницю, що її принесе Мариня з базару, роздуваю до сенсаційної чутки, бо це теж хоронить мене від теми «Слава – Мажарин». Кожну чужу людину в нашому домі, навіть коли б це мав бути екзекутор чи поліцай, вітаю, як свого рятівника, бо при чужих у нас не мовиться про доктора Мажарина. Починаю не любити те, що колись любила, й навпаки. Уникаю, наприклад, так званих сірих годин в нашому домі, хоч колись дуже любила ту смужку часу, коли за вікном уже темніє, а на столі ще не засвічена лампа.

В такі хвилини люди говорять притишено, щоб їхні серця могли зближуватись, начебто гамір і світло перешкоджають їм у цьому. А тепер боюся, що, власне, в цю золоту сіру годину наші почнуть по-доброму, по-сердечному… висотувати з мене жили на тему Севера.

Вчора Оксана забула в нас свій віденський журнал мод. Всі мої сестри сиділи над журналом і метикували жартома, які б фасони пошили собі, коли б у нас були гроші, коли це раптом Зоня – як горобець з конопель:

– Ану, подивіться, які тепер фасони шлюбних суконь. Як ти вважаєш, Славцю? Скромно, але елегантно. Десь після великодня…

– А певно, чого ждати? – Це називається, що Мариня заступається за мене. – Лише не вийшло б такого, як з весіллям пані докторової.

Не можу вгадати, що Мариня має на думці: витівку стрийка Нестора з тіткою Меланією чи втечу Катерини, – але Зоні більш до вподоби те, гірше:

– Ми не думаємо, що ти зробиш так, як Катерина. Бачиш, спальню дамо тобі. Правда, мамо? В малій може бути його кабінет, влітку пацієнти можуть чекати й на веранді. А що ти на це?

Що я на це? Насамперед роздягнули мене догола, витрутили на мороз, а потім питають: чи не змерзла?

 
Запорожець, ненько, запорожець
вивів мене босу на морозець…
 

Мама, наша свята, вловлює моє розпачливе SOS, бо поспішає мені на допомогу:

– Зонцю, Мариню, діти, дайте спокій! Перед нами ще рік жалоби, а ви про весілля завели… Я й так через те Катрусине весілля не можу людям у вічі подивитись… Господи, що про мене і вас люди подумали б? В хаті важка жалоба… Аби я цієї бесіди більше не чула.

Бідна мама від нападу Зоні заслоняється жалобою в домі, ніби дитячою парасолькою від каменюк, але в дану хвилину і це мене рятує.

Север, невдячне створіння, де ти? Іди припадь пані добродійці Річинській до ніг і дякуй, що вона так спритно оборонила тебе й мене від каменюк.

Насамперед каменюка випадає з рук Марині:

– То таки так. Їмосць добре кажуть. А то ще, прости мене боже, грішну, подумають люди, що наші панянки не в силі дочекатись кінця жалоби. Нема що – треба буде пересунути Славусине весілля.

«Слава богу, слава богу», – молюся в душі. На жаль, Мариня ще не скінчила.

– З весіллям почекаємо до осені, але з чиншем годі чекати довше… Як то кажуть, заки сонце зійде, роса очі виїсть. Як собі їмосць гадають, але я кажу… я не маю звідки вилуплювати (що за огидні вислови у цієї Марині!) кожного місяця по сто двадцять злотих.

Хто після таких слів насмілиться взяти слово?

Мама!

– Я думаю, – починає вона, затинаючись, – мені здається, не знаю, як ви всі, це мешкання тепер взагалі завелике для нас. Якби це тільки від мене залежало, то я замінила б його на два малі покоїки…

Якби це від неї залежало! А від кого має залежати? Господи, чому мама не розуміє, що вона не має права говорити так… неавторитетно!

– Два малих покоїки для нас тепер вистачить…

Раптом моє серце калатнулося об грудну клітку, наче людина в розпачі головою об стіну, і завмерло. Аж тепер дійшов до мене прихований зміст маминих слів. Мамо, а моє з Севером весілля? Де воно відбудеться? На нього приїде багато гостей. Де ж ми розмістимо їх усіх у двох малих покоїках?

Мамині очі блукають ніяково по предметах понад моєю головою. Мамо, рідна, єдина, так? Наберися відваги, дорога, і скажи: «Так!» Ти теж не віриш, що Север буде твоїм зятем.

Але твоє голубине серце не дозволяє тобі ранити дитини, і тому ти кажеш:

– А як котра з вас і вийде заміж, то… я за те, щоб молоді жили окремо. Як я була прив'язана до своїх опікунів, а коли вийшла заміж за вашого батька, то четвертого дня покинула їх і поїхала з ним у чуже село.

От так ті анемічні, бліді ручки зняли з мене тягар: можна міняти квартиру на меншу, не чекаючи мого весілля, бо ми й так не будемо жити разом.

Ні, що не говоріть, матері – це особливий гатунок людей на землі.

В нашій родині (бодай для мене) настає відпруження. Коли Зоні нема дома, мама з Маринею починають розмови про обмін квартири. У зв'язку з цією пертурбацією треба буде продати частину меблів.

Продавати речі, куповані для того, щоб вони служили для нашої вигоди і втішали наше око, це сумна справа, але для мене вона – бальзам на серце, бо вона відтягує увагу домашніх від мене і від Севера.

Така конспірація не могла утриматися довго від нашого адвоката в спідниці.

Зоня почула крайчиком одного вуха про ці переговори з Маринею і підняла крик, що мама хоче скомпрометувати весь рід Річинських, виставити своїх дочок на посміховище і т. д. І т. д.

– А зрештою, – поклала кінець розмовам Зоня, – ніхто з порядних людей не міняє мешкання взимку.

І, вважаючи це питання вирішеним, наказала Марині внести дров і розпалити в опочивальні, їдальні, навіть у малому салонику, так, як робилось за татка.

Зоня наказує, аби, незалежно від меню вечері, накривали до столу за всіма приписами етикету, так як було за татка.

– Хай Мариня пам'ятає це собі раз назавжди, навіть коли на вечерю має бути пісна картопля з огірком, прошу стіл заставити повним сервізом. Бо, Мариню, панство не лише в тому, що їсться, але і як їсться.

І коли нарешті приходить такий день, що на вечерю випадає справді тільки картопля «в мундирах» з квашеними огірками, Мариня з лукавою слухняністю, навмисне не приховуючи зловтіхи, виконує те, що наказала їй колись Зоня.

Застеляє стіл святковою адамашковою скатертю, розкладає подвійні тарілки і крихту масла, яке має більш символічне, ніж практичне, значення, укладає в кришталеву масельничку, подає на стіл, крім солі, ще й гірчицю подвійного гатунку – кримську солодку і французьку – та перець, до кожної пари тарілок додає ще десертні виделки й ножі, на середині стола кладе зубочистки і букет паперових серветок. Завершенням Марининої помсти був піднос з порожньою горілчаною пляшкою і порожні склянки з підставками перед кожним прибором. Картоплю подає на стіл в полумиску, прикритому серветкою. Зоня сидить за столом випрямлена, зовні спокійна, лише її права рука сперта на край столу, тремтить ледь-ледь.

Славу розбирає сміх, і вона тільки чекає, щоб Мариня вийшла з їдальні.

Олена здивованими, зляканими очима водить від обличчя до обличчя, намагаючись збагнути: що це таке, навіщо ці подвійні тарілки, для кого ті подвійні чарки, яке призначення тих склянок перед кожним прибором?

Олена не насмілюється відкрити піраміду картоплі на полумиску й почати оту нещасну вечерю. Вона двічі простягає руку до серветки й картоплі і двічі відсмикує, ніби серветкою тією прикрито не картоплю в лушпинні, а обличчя мертвої людини.

– Досить комедії!

Це вигукнула Ольга. В її голосі стільки рішучої тверезості, що Славу облишив раптом сміх. З кого вона сміється?

Олена, замислена, оперлась на бильце крісла: чи справді колись у її житті існували ті низькі, темні літом від довколишньої зелені, кімнати у лісництві, де люди, навіть коли це нікому не порушувало спокою, розмовляли між собою стишеними голосами?

Ольга встала. Не була в чорній сукенці, мала тільки чорний бант при бронзуватому, витертому вже на ліктях платті. Хвилину постояла біля столу, долонями спираючись на край, наче збиралась виголосити промову. Роздивилась навіть навколо себе. Всі стежили за нею і, здавалось, чекали. Тоді Ольга, обійшовши стіл, наблизилась до вікна й опустила штори.

– Досить комедії!

– Не треба, – зірвалась Зоня, хоч було вже запізно. – Не треба спускати штор, нехай вулиця бачить, як вечеряють Річинські!

Та вулиця не буде цього бачити. Оля відтепер власноручно щовечора спускатиме штори в їдальні. Проте Зоня, бодай на півгодини, засвічує електрику у всіх кімнатах.

Хай голота бачить, дивується і завидує, що Річинські й надалі займають та опалюють весь дім.

Але як довго можна утримувати такий стан? Як довго можна умовляти Мариню і дурити самого ж себе, ніби пісна баранина смачніша, поживніша за жирну свинину?

Воно так. Не раз і за життя батька готувалось дома баранину і тоді спеціально замовлялось у знайомого різника товстенького, не занадто-таки молоденького баранчика. Покійний батько сам стежив за тим, як Мариня лаштує турецький шашлик, сам пильнував, щоб шматочки м'яса, настромлені на дріт, були достатньо тоненькими і правильно чергувались з шматочками цибулі та сала. Смажили шашлик над розжевреним вугіллям, і відразу ж, не дай господи, щоб прохололо, подавалось на стіл до рису.

Так було колись.

Тепер купується найдешевше м'ясо старих, призначених на кожухи баранів, робляться з нього сіканці, додається досить часнику, щоб забити душок старої, нікудишньої баранини, і це повинно бути смачнішим за свинячі котлети.

Звичайно, Мариня дуже добре розуміє, що колись шашлик у домі був лише панським вибриком, а тепер баранина на столі – мізерна крайність.

Але Зоня хоче, ні, вона вимагає, коли б її сила, то примусила б Мариню не бачити або хоч не виявляти, що вона добачає цю різницю! Та Мариня, дарма що стільки літ прожила в культурній атмосфері їх дому, дарма що Василюшку покохала заради його графських манер, в якихось закапелках своєї мужицької душі залишилась тою самою первісною мужичкою, якою прийшла до них: лицемірна, коли вдає покірливу, зловтішна, коли удає співчуття, і загрозлива, коли мовчить у гніві.

Зоня не вірить Марині. І тому її іноді дратує, як Олена явно намагається догоджати дівці. В тій самій мірі ображає її родову гідність і свідомість, що Слава дружить з Маринею, як з рівнею.

Звільнити Мариню тепер ніяк не можна. Не тільки тому, що вони винні їй за півроку, але й тому, що позбутись останньої прислуги в домі – це те саме, що визнати себе банкротом, а цього прилюдного, нагого банкротства Зоня Річинська найбільше боїться.

Але як довго можна приховувати такий стан?

Як довго можна доводити комусь, що сколотини здоровіші за молоко? Правда, робиться це в дуже тактовний спосіб. От виникла раптом історія про одного залізничника, який вилікував себе з останньої стадії туберкульозу псиним салом і сколотинами.

Друга історія про одного дяка, знайомого Річинських, що вилікував собі виразку шлунка. Але яка з цього втіха, коли Мариня, позіхаючи на весь рот, заявляє з удаваною набожністю:

– В мене, грішної, нема-таки понад солодке молочко.

Ось такі факти і дуже до них подібні обставини призводять до того, що Зоня Річинська поволі, з гірким почуттям у серці, усвідомлює в собі кляту залежність свого особистого від цілого ряду причин поза нею, проти яких вона безсила.

Це неприємно. Це принижує. Це породжує почуття безпредметної, а тому й нереальної кривди, але це тепер важить, і Зоня досить розумна, щоб не вважати на нього.

Питання «і що далі?» від якогось часу непокоїть її навіть уночі.

Справді: і що далі? Кажуть, – філософує Зоня, – що бідність не ганьба. Ця приповідка зародилася не в нашому краю і не за наших часів. Це свята правда, що безробіття загально зростає, що уряд веде в Західній Україні винищувальну економічну політику, обмежує до мінімуму національні й політичні права народу, а проте не всі ж тонуть у морі цього лихоліття. Спритніші, всупереч всім ударам, тримаються на поверхні життя!

Скільки таких прикладів можна налічити, коли інтелігент, витиснутий з адміністративної державної посади, кидається на іншу ділянку, чи буде то кооперативний промисел і торгівля, чи якась приватна ініціатива. Із нічого, можна сказати, створює новий верстат праці для себе і ще для когось, крім себе. Хіба не так народилась ота мережа наших мініатюрних фабричок, торговельних осередків і верстатиків?

Ні, Зоня не може поріднитися з бідністю. Річинські, по своїй природі, повинні опинитись в рядах тих відважних, що, всупереч усім нищівним силам, таки знаходять у житті місце для себе.

Тим часом тільки одній Катерині пощастило, буквально пощастило, як сліпій курці зерно, спіймати чоловіка і забезпечити своє майбутнє.

Решта, чотири їх, чекають ще долі.

Зоня послідовно приходить до висновку, що батько в їх вихованні зробив одну кардинальну помилку. Він привчав їх користуватись набутим, а не готував до того, щоб учились набувати. Бо й справді: на основі яких законів, яких фактичних якостей прищеплено їй та сестрам переконання, мало сказати переконання – сліпу віру в те, що добробут їхньої сім'ї – це щось незмінне, непорушне, вічне.

Як догма було те, що на сніданок мають пити каву на вершках з французькими булочками, що кожного року навесні мають бути нові пальта, а капелюхи можна носити тільки фірми «Зайончик» [11]11
  «Зайчик» (пол.).


[Закрыть].

За яким правом, на основі якого закону мав тривати такий стан речей?

Зоня згадала, як батько безпосередньо перед своєю недугою, повернувшись зі Львова, розповідав смішні історії про свого товариша з гімназії, тепер шкільного куратора Львівської округи, з яким завжди підтримував близькі, дружні взаємини. З оповідання батька виходило, що Вацик не відмовив би і найсміливішому його проханню.

– Я маю цю свідомість, і мені цього досить. І тому я стараюсь не зловживати його приязню до мене. Він це теж цінить…

Чому, власне, чому жодній з них не спало на думку звернутись до батька, аби той попросив Вацика дати котрійсь з сестер посаду у своїй кураторії?

Чому не використали цієї єдиної, тепер уже неповторимої нагоди?

Бо винятковість становища Річинських між іншими полягала і в тому, що пани Річинські могли бути на державних посадах, але не хапались за них, бо не потребувала цього.

І навіщо ж було себе обтяжувати клопотами, пов’язаними з державною посадою, навіщо було зрікатися родинного життя, коли й без того завжди і незмінно мала бути на сніданок французька булочка, а капелюх тільки фірми «Зайончик»? І ось несподівано приходить хвороба татка.

Хто міг припустити, що закінчиться вона катастрофою, і то подвійною: втратою батька і втратою матеріального добробуту?

Все уривається так раптово, що навіть виникає сумнів: чи було воно колись справді? Їхнє життя прибирає нових форм, нового, чужого їм досі змісту.

Це дійсність. Але дійсність цю треба якнайдовше маскувати. І коли Зоня з таким розпачливим зусиллям ще на якийсь час зберігає бодай ознаки давнього блиску їхнього життя, то робить це не лише з амбіції. Вона так само добре, як і сестра Катерина, розуміє, що людині легше вилізти нагору з останнього, ніж з першого щабля. Але такий стан – це повторює собі тепер Зоня раз у раз, – такий стан не може тривати до безконечності. Повинна нарешті початися якась дія, якийсь рух уперед. Може, Неля заміж піде, правда, вона непоправна романтичка, але й цьому настане колись кінець.

Ще місяць, ще два – і Неля сама дійде до переконання, що поетизуванням життя сит не будеш. Порозумнішає дівчина і подумає про жениха на посаді, як кожна інша. Вона надто вродлива, щоб навіть за сьогоднішніх крутих часів не вполювати чоловіка з товстими кишенями. Тоді, може, хоч мама знайде собі пристанище при Нелі.

Вона, Оля і Слава мусять думати про працю або жениха з сяким-таким заробітком. Останнє майже безнадійне. Акції Річинських на товариській біржі занадто упали, щоб хтось з хлопців ще мав якісь ілюзії щодо їх маєтку. Ніхто не ожениться тепер з ними тому тільки, що вони Річинські. Це факт, на який не можна заплющувати очі. Лишається якась посада, звичайно, гідна імені Річинських.

Могли б піти, навіть Зоня особисто, на вчительську посаду, але тільки, боронь боже, не на село. Ні Зоня, напевно, й Оля, хоч ця найменше має родової амбіції, не мають охоти бути подібними до своїх шкільних товаришок, до тих псевдощасливців, яким по довгих митарствах пощастило одержати посаду в глухому мазурському селі.

І що поробило з них життя?

Немодно одягнені, з чудернацьким акцентом у мові, відсталі від культурного життя, від біжучих подій, голодні на все нове, на все модне, і ніби боячись, що за короткий час канікул на рідній землі вони не зможуть всього надолужити, гарячково літають від кіно до кіно, шиють собі крикливі модні сукні, перечитують старі журнали, ба навіть щоденники у рідній мові за цілий рік, бувають на всіх товариських зібраннях, дають інкогніто великі суми на культурні і політичні цілі свого народу, мовби пеню за те, що там, на заході, зі страху перед утратою державного хліба цураються навіть рідної мови, обов'язково відвідують всі забави в солодкій надії, може… пізнають якогось безробітного інтелігента, що згодиться бути чоловіком своєї жінки, і у свою нору повернуться уже вдвох.

Одна Зонина товаришка на запитання, ким працює її чоловік, відповіла Зоні:

– Веде мій дім, і мушу сказати, що чоловік дешевше мені коштує, ніж служниця, а що найважніше, – додала вона ніби на виправдання, – не краде.

Життя цих заточенців за два місяці канікул нагадує собою життя комашки-одноденки: однаково коротке і однаково ненормально насичене. Після двох місяців, завжди з претензіями до обставин, що не дали їм більше того часу, покидають рідні сторони, аби десять місяців знову сумувати і мріяти про те, що ніколи не здійсниться. Ні, ще раз ні. Зоня Річинська не хоче такої самостійності. Вона має тільки одне, а не два життя, і в ньому тільки одну, а не дві молодості.

Наприкінці січня (термін змінювався декілька разів) мав приїхати в Наше з концертом співак світової слави Модест Мединський, українець з походження, а дехто твердив, що навіть уродженець Покуття.

На початку нашого століття Мединський з колосальним успіхом гастролював у всіх столицях світу, пожинаючи лаври слави та збиваючи гроші. Двадцять років тому постійно замешкав у Стокгольмі, прийнявши шведське громадянство і титул надвірного співака його величності короля.