Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц)

і пенсіонера, хай і покрученого ревматизмом, як оце він, найкращі ліки проти хвороб і старості – це щоб люди, як то кажуть, мали нас за людей.

Але жінка може розуміти чоловіка тільки на коротку годину в ліжку, а поза тим у неї розум квочки, хоч, може, й серце золоте, як у його Павлини. Так воно вже є, Йосифе, і нічого ти не переіначиш, хоча б тебе й головним, а не те що відповідальним зробили.

Павлина подається своєю важкою чоловічою ходою назад у хату. Вона ображена, розчарована і не на жарт стривожена.

«Чого ти шукаєш, чого тобі бракує, чоловіче нерозумний! Чи ти хоч раз-разісінький не мав на неділю чистої сорочки? Чи, може, не заставав обіду впору на столі? А чи, може, лягав коли в брудну постіль? Чи хата в тебе застоюється неметена? А чи посуд засмерджується немитим?»

Та що тут багато говорити! Доки світом правитиме мужчина, доти на ньому не переводитимуться війни й кримінали, – приходить до такого безнадійного висновку Павлина, зникаючи у чорних челюстях сінешніх дверей.

Недобрим знаком вважала Павлина для себе й те, що обидва її чоловіки ніколи нічого не розповідали один одному, не радились між собою щодо тієї газети, за яку мав Йосиф відповідати. З другого боку, воно правда, що старий ніколи не пестив сина словом (хіби, може, як той ще повзав по землі). Завжди боявся, що зайва ласка може розпустити бахура. Але така близька та рідна їм обом справа, як газета, – і тут ані слова? Це вже будь-кому може видатись підозрілим. Павлина спочатку думала, що вони, може, криються від неї, баби, з своїми чоловічими, розмовами. Пробувала, підкравшися навшпиньках до дверей, підслухувати або, перша лягаючи в ліжко, вдавала, що заснула твердим храповицьким. Нічого не вдавалося їй вистежити. Сиділи один перед одним, як і колись, мовчки, кожний зайнятий своїм ділом, а Павлина й надалі мучила себе здогадками.

Все ж таки треба признати, що в дечому Павлина мала рацію, бо мовчання обох чоловіків, коли йдеться про газету, не було ані безпідставним, ані нормальним.

Бронко обурювався, що батько, завжди такий розсудливий, в цьому випадку начеб загубив здоровий глузд. Добре знаючи старого, Бронко був би ніколи не припустив, що те бутафорське редакторство так закрутить йому голову.

З другого боку, Йосиф, помічаючи на собі іронічні погляди сина, уникав потрапляти синові на очі, проте зраджував свій стан безліччю вчинків. Він, наприклад, майже зовсім закинув свою майстерню під повіткою, де раніше пропадав цілими днями. Тепер він весь, тілом і душею, був у редакції, виконуючи добровільно взяті на себе обов'язки господарника, сторожа, прибиральниці. Допомагав пічникам перекладати печі (а після цього сам виносив сміття і змивав підлоги) у двох кімнатах. Додержуючи економії, сам на плечах тягав столи і крісла до редакції, ніяково про це говорити, але й вікна у приміщенні помив сам.

І вперше в житті Бронкові було трошки соромно за свого старого.

Або таке: Йосиф Завадка купив собі нові окуляри. Це добре, бо старі не лише номером не підходили (батько придбав собі їх ще тоді, як пішов на пенсію), але й були без держальців, на саморобних дротиках. Проте скільки Бронко не говорив батькові, що окуляри треба замінити, – і все одно, що горохом об стіну. А тепер, звісно, відповідальному редакторові не годиться в таких поламаницях показуватись на люди.

Колись галстук і святковий піджак батько одягав лише в неділю чи в свято, а тепер зранку в будній день відповідальний надягали на шию галстук, ніби зроду-віку не розлучалися з ним.

Недавно, шукаючи за чимсь на етажерці з книжками, Бронко знайшов зошит, весь списаний одним і тим самим словом «Завадка». Сердега вправлявся у гарному редакторському підписі.

Тим часом Йосифа Завадку з свого боку обурював син. Шмаркач гадає, що його батько з'їхав з глузду і не здає собі справи, що таке відповідальний редактор і які його функції. Слухай ти мене, синульку, ти ще мамі в животі ногами фікав, як твій батько вважався вже досвідченим друкарем, – зрозуміло?

І Павлина помиляється, коли думає, що старому (ади, яка молода мені знайшлася!) вдарили гонори до голови, ніби гаряча брага на меду. Гонор для мужчини – солодка річ. Йосиф не стане сперечатися про це, але солодша від нього є помста. Так, помста, слухайте ви мене! Йосиф Завадка ні на мить не сумнівається, що друкарськими роботами в редакції буде керувати він. Так, він, досвідчений, старий друкар і пенсіонер. А тепер Йосиф Завадка побачить, як забігають навколо відповідального редактора (а чого ж, коли треба, то й офіціального титулу можна вжити, не крадений же він) різні зілінські, філіпчуки та вайнштоки. Колись Йосиф ходив до них на поклони, а тепер вища сила скерувала його долю так, що вони потрудяться на нього.

Тільки той, хто ціле життя наймався, може зрозуміти, слухайте мене, яка це насолода – наймати своїх вчорашніх господарів!

От Філіпчукові, для прикладу, він скаже таке:

«Пасувало би українській газеті друкуватись в українській друкарні, але тому, що ви, пане Філіпчук, у свій час пошили мене і мого сина в дурні, я віддам газету Зілінському. Не подобається вам? Мені теж, слухайте мене, дуже не подобалося, коли ви мені в очі брехали та ще брехуном хотіли мене зробити… До побачення, пане Філіпчук, більше не маю що вам сказати».

А Зілінському Леонові може такої заїхати:

«Що ж, Леоне, я тебе знаю ще хлопчиськом. Твій батько погано повівся з нами, його товаришами, але ти ще більший шуя від нього. А я тобі колись говорив, пригадай собі, що мій син, слухай ти мене, і перевертнем не стане, і друкарем буде. Що, на моє вийшло? Я б тобі з радої душі дав друкувати газету, коби ти хоч трохи меншим лайдаком був, як ти єси. До побачення, Леоне, можеш замкнути двері з тамтого боку».

Залишається один Вайншток. Може, він і порядніший від Філіпчука і Зілінського, але йому не зможе Завадка віддати друкувати газету, бо то єврейська фірма.

Отож, мабуть, доведеться друкувати таки в Філіпчука (все ж таки Бронко там працює), але заки дістане пан шеф замовлення у Йосифа Завадки, то змушений буде не раз і то низенько, йому вклонитись.

Старий Завадка своєю ревністю до діла свідомо й несвідомо на кожному кроці робив рекламу новій установі.

Не дивина, що вістка про його редакторство дійшла до Річинських. Сенсацію цю, як звичайно, принесла Мариня з базару.

– Хай мені їмосць витлумачать, – атакувала вона Олену, хоч побіч сидів юрист доктор Гук, – як це може бути, щоб такий Завадка, от таке ніщо, – видно було, що стримується від більш точного епітета, – мало редактором бути? То як немає вже різниці між паном і Йваном, то я не хочу на світі жити!

– Моя Мариню, я Марині сто раз говорила, щоб Мариня не вірила всьому, що на базарі говорять… не приносила тих сенсацій до хати.

– Я перепрошую, пані добродійко, – тактовно вмішався в суперечку доктор Гук, – випадок, що про нього згадує Мариня, в наш час не є з категорії неможливих.

– Їмосць чують, – злорадісно блиснула очима в бік Олени Мариня, – чують їмосць, що пан доктор кажуть?

Олена була незадоволена втручанням доктора Гука в розмову, а головне тим, що взяв Мариню в оборону. Змовчав би, і не потрібна нікому дискусія на тому і урвалася б. Тим часом доктор Гук почав набирати ораторського розгону:

– Демократія, прошу пані добродійки! Ми не здаємо собі справи з того, що світ міняється буквально в нас перед очима. Спрощуються, прошу зважити, всі форми життя. Візьмім для прикладу моду. Пані добродійка самі носили ще сукні по землю, правда? І взагалі пані того часу…

– І шнурівки, прошу пана доктора, – вислужилася Мариня. – Та я сама ще шнурувала їмосць так, що, аби-м така здорова була, коліном втискала живіт у шнурівку.

– Мариню, Мариню ніхто не просив… хай Мариня йде до кухні і готує чай.

– Агі, вже й правди сказати не можна! Бо то встид, чи що? Най би встидались ті, що були придумали таку моду! Але у нас усе так… аби тільки все затаювати.

– Мариня чула, що Марині сказали?

– Ще-м не оглухла, слава богу…

– От мода, – перечекав доктор Гук, поки Мариня замкнула двері за собою (дівка неможлива своєю фамільярністю, а всьому винна сама пані Олена), – вона теж пройшла цікаву еволюцію. Пічнемо від греків, які полюбляли моду просту і доцільну. М'який уклад фалд вільного одягу підкреслював лінії тіла… Вигідне взуття… власне, сандалі у великій мірі спричинялися до граціозного ходу. Потім наступає готик… стрункий хлоп'ячий силует. Характеристичний одяг для тієї епохи – це так званий міпарті: кожна ногавиця іншого кольору, а короткий кептарик теж з різнокольорових двох частин.

– Пане докторе, це поважно?

– Славуню, як навчуся говорити неправду, то зголошуся до тебе. Чи маю продовжувати?

– Але прошу, пане докторе, так цікаво…

– Епоха Ренесансу, наприклад, в протилежності до готика, фаворизувала сильний чоловічий квадратний силует. Буфасті рукави поширювали рамена, короткі штани демонстрували сильні литки, а великий плоский берет скорочував фігуру. Барок, прошу панства, – це монументальність і прикрашування в архітектурі… а в моді зробив обов'язковою перуку… перука на голові і вираз, повний гідності, на обличчі…

– А як відбився в моді стиль ампір? – спитала Зоня.

Гук усміхнувся:

– Не знаю, Зонечко, чи ти хочеш похвалитись, що ти чула про такий стиль, чи мене піймати на ігноранції [83]83
  Невігластві (пол.).


[Закрыть]. Ампір… Тобі, очевидно, ідеться про жіночу моду? Зразком, хочу сказати – найкращим її зразком, того часу є найелегантніша жінка тодішньої Франції Жозефіна, жінка Наполеона. Увіковічнив її разом з дамами двору, розуміється, і моду того часу, придворний художник цісаря Давід в його насправді знаменитій картині «Коронація Наполеона».

– А в той час кожний король мав своїх придворних художників, правда, прошу пана меценаса?

Доктор Гук не вважав за належне відповідати на таке наївне питання.

– Коли мова про Давіда, то він був взагалі безпринципна людина, хоч критика і зачисляє його до видатних художників французького неокласицизму.

– А чому безпринципний, чому?

– А як ти це собі уявляєш, Славуню? Як погодити одне з другим? Бути активним учасником революції, а пізніше – придворним художником Наполеона, хоч такі випадки в історії траплялись. З Гойєю, наприклад, навпаки. З придворного художника став художником іспанського повстання проти армії Наполеона, і взагалі… Одним з найбільших антивоєнних художників всіх часів… Його аквафорти «Страхіття війни» – дійсно… жахливі… Жахливі тим, як під впливом війни людина може перемінитися в дику бестію… Але залишмо історію, хоч вона і цікава… От сучасна мода, що сукенечка зовсім вільна і врівень з колінами, та ще й босоніжки. Хто в наш час, пані добродійко, чув про такий гатунок взуття, як босоніжки? Прошу мені дарувати, але я вважаю, що вже сама назва звучить непристойно. Поняття, пані добродійко, міняють свою суть. Іде безкровна революція на всіх відтинках життя. А візьмім, наприклад, Мариню. Чи пані добродійка не вважають, що за життя покійного Аркадія вона вела себе скромніше? А щодо Завадки, то він може бути редактором. В наші часи такі казуси можливі. Не знаю тільки, котрий з них, старий чи молодий?

Ольга, що, як звичайно в цю пору дня, сиділа з ногами на дивані й в'язала філє, похнюпила голову ще нижче, а пальці, що ніколи не лінувались, запрацювали з ненормальною жвавістю.

– А що їх – два брати чи батько й син? – з ввічливості до приятеля родини поцікавилася Олена.

– Батько і син, пані добродійко. Чому я кажу? Бо син – це вже як би напівінтелігент. Ходив щось два чи три роки до гімназії…

– А що вони будуть редагувати? – вийшла з дівочої заспана Зоня. Вона одна з сестер щодня після обіду лягала, бо, за її словами, такий пообідній сон не лише заспокоював нерви, але й чудесно діяв на шкіру лиця, що спричиняла стільки турбот своїй власниці. Тема розмови змусила її піднятись з ліжка.

– А що вони можуть редагувати, Зонцю? Якусь чергову просовєтську агітацію і пропаганду.

– Так? І ви про це так спокійно говорите, пане докторе? А що ми, я маю на думці українську інтелігенцію, протиставляємо цій просовєтській агітації і пропаганді?

– Ти мене не питай, Зонцю, такі речі, бо я ще з тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року перестав займатися політикою як такою…

– Та що пан доктор наговорюють на себе, – обстала за Гуком Олена. – Скільки ж то років було панові докторові у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому?

– Мав уже стільки, що міг носити кріс. Та хіба пані добродійка не знають, – страшенно здивувався і образився доктор Гук, – не говорив про це пані добродійці покійний Аркадій? Ет, молодість, романтика, пані добродійко, чоловік ладен був крапля за краплею віддати свою кров за Україну, – а що вони з нами пізніше зробили? Коли до мене дійшло, що пан міністр за державні гроші купив собі села, – шлюс міт дер лібе [84]84
  Любові кінець (нім.).


[Закрыть]– я скінчив з політикою. І тепер не вірю жодній, з-під якого прапора вона не була б. Про що ми говорили? Ага, про Завадків. Мушу об'єктивно визнати, що Завадка – сильно розвинений хлопчисько, я навіть сказав би – інтелігентний, що при його приємній зовнішності…

– Якби не та вада, що комуністичного духу, то пан доктор може посватати котрусь з нас за нього, – зіронізувала Зоня.

Ольга ще більше зіщулилася. Мала враження, що ховається від переслідувача, який ось-ось потрапить на її слід, і вона загине.

Боже, боже, чи думали коли-небудь, що вона, мала господинька, буде від мами і сестер ховати в серці таку таємницю? Сидять усі гуртом, дружньо говорять, і ніхто з них не здогадується, що вона, Ольга, біля них, але не з ними, не знають, що біль, який вони завдають їй своїми словами, відділяє її від них колючим заіржавілим дротом.

Так, біль так само важко приховати, як і радість. Одне й друге випромінює з людини поза своєю волею і свідомістю.

Не міг і доктор Гук не спостерегти, що мала господинька якась не своя.

– А чого це так принишкла наша мала господинька?

Якою жалюгідною мусить бути усмішка в людини, що говорить неправду!

– Це вам так здається, пане докторе. Може, я трошки перепрацювалася сьогодні, і все.

Під ослоною цієї фальшивої усмішки Ольга виходить до кухні, бо їй гидко сидіти поміж своїми і обманювати їх.

Мариня збирається нести чай у їдальню. Господи, така сервіровка для того, щоб поставити на стіл голий чай з пісним хлібом і ложкою тогорічного повидла!

Крізь прочинені двері чути, як Мариня розповідає про свої базарні успіхи. Вона знайшла новий спосіб набирати покупця: коли виходить на базар, то поводиться так, буцім у неї під полою крадені речі. Для чого це? А для того, що крадені речі збуваються за безцінь, – це раз, а по-друге, до таких речей ніхто надто довго не приглядається, а купують їх гальпаль, і готово. Таким чином, вона всякий домашній шмельц продає за пристойну ціну.

Олена почала було обурюватись такою нечесною грою, але Мариня з місця офукнула її:

– Як їмосць такі мудрі, то най самі постарають грошей до хати.

Олі стало соромно, просто соромно за маму, за доктора Гука, за Мариню, за всіх разом, і, щоб відійти від цих розмов, наопашки накинула Маринин кожушок і вийшла на веранду.

Наставав вологий, з запахом талого снігу вечір.

З-під крон дерев, з-під парканів і закутів поміж будовами виповзали, ніби видобувались з надр землі, сутінки. Повзучі чорні тіні не були у жодному взаємозв'язку з тим, що творилося в цю пору на небі. Сонця вже не було, але пурпурові відблиски на заході зайняли спокійні за дня хмаринки, а вони, ніби тільки чекаючи цього, запалали нестримною пристрастю на все небо.

Траурні плями на землі і симфонія кольорів на небі викликали підозру, що небо і земля погнівалися і не хочуть знати одне одного.

Ольгу оповило невтішне почуття самотності і безнадії, що часом навіщає людину, коли перед її очима згасає сонце.

З акта оскарження, який недавно вручили Марічці, виходить (тут такі адвокати, що хоч і шкіл не кінчали, проте параграфи знають краще, ніж дехто «оченаш»), що можуть звільнити її або після суду з зачисленням слідчого арешту, або може ще й чотири зими та чотири літа прокапарити в цих запліснявілих мурах.

Радять їй тут жінки: не будь дурна, візьми собі доброго гавкуна, бо пропадеш.

Добре радять, та коли б ще вміли порадити, звідкіль її батькові взяти грошей на адвоката, то було б зовсім, як має бути. Однак такої порадоньки ніхто Марічці не подасть, та й не дуже вона їй потрібна, правду сказати.

Буде боронитись сама, як уміє, а якщо й програє, то хоч жаль серцю не буде, що задарма батькову кервавицю розтратила.

Аж одного дня, таки зараз після обіду, викликає Марічку ключник:

– Іди, Мартинчук, будеш з адвокатом говорити.

Марічка, замість втішитись, ще дужче зажурилася: йой, не знати, що заставили, що продали з дому тато з мамою, що таки стягнулися їй на адвоката. Переказувала їм двічі, щоб про жодного адвоката й гадки не мали. Ой, чому не послухали її?

Була така лиха на своїх, що й з адвокатом не дуже-то хотіла бачитись.

Уявила собі, що застане у вахтерці молодого, зализаного, м'ятного панка з блискучими нігтями (трохи подібного до слідчого, що вів її справу), але коли побачила літнього шпакувастого чоловіка, то відразу втихомирилася.

– Ти Мартинчук?

– Я.

– А я твій адвокат. Доктор Гук. Буду боронити тебе. Познайомився я вже з твоїм актом оскарження. Так. Тепер розповіси мені, як то було з тим поліцаєм. Тільки мені говори вже правду. За що хотіла ти відкусити йому ніс? Мені це не подобається. Пахне канібальством. Канібальство – це людожерство, розумієш? Ти до школи ходила? Географії вчилася?

Але що це все докупи має спільного з її справою? Вже як витратилися тато на гавкуна, то не могли якогось розумнішого вишукати?

– Я хотіла сказати, прошу пана, що мій тато можуть не мати вам чим заплатити…

Він поправляє окуляри на носі, а потім знімає їх, витирає жовтою шкірочкою, хукає на скельця, ще раз витирає.

– Це шляхетно з твого боку, що ти жалуєш свого тата. Так. Але той, що приходив до мене у твоїй справі… не міг твоїм татом бути. То був зовсім молодий чоловік. Скоріше на нареченого годився б тобі. О, вона почервоніла! То ти знаєш, хто це? Так? Бо мені не хотів він сказати свого прізвища. Я особисто не визнаю такої конспірації… Про секрет Полішинеля чувала?

Марічка не чувала про такого. Та й не до нього їй тепер.

«Йой Дмитрику, виходить, що то правда була, коли ти говорив мені тоді, у сні…»

Марічка тепер рада, щоб цей літній сивий пан побув чимдовше з нею. Оглядається на ключника. Хотіла б знати, чи він не спішиться, чи взагалі не мав би нічого проти того, щоб арештована трохи довше поговорила собі з адвокатом.

Для неї доктор Гук не лише оборонець, але й хтось, хто кілька днів тому бачив Дмитра і говорив з ним.

Може, ця жилава, костиста рука торкалася долоні її коханого?

Хочеться Марічці запитати, чи дуже змінився Дмитро за цей час, що вона його не бачила, але сама себе мусить дурною обізвати, бо ж звідки мав би адвокат знати, як перед тим Дмитро виглядав? Це по-перше, а по-друге, чи взагалі пасує випитувати літню людину про такі речі?

Тим часом вона не знати як рада, що може бачити когось, хто так недавно чув Дмитрів голос, дивився на його лице, волосся, руки…

Доктор Гук не може збагнути, з якої причини сталася така метаморфоза з його клієнткою. Похмура, маломовна, вона без видимої причини раптом оживилася і не лише охоче відповідає на його кожне запитання, але й сама розпитує його про те й про це.

Трохи збентежений такою невмотивованою, на його думку, зміною в Мартинчук, він з цікавістю, не без приємності, приглядається до цієї симпатичної селянської дівчини. Щойно тепер зауважує, що в неї надзвичайно рухливе обличчя.

Короткий, енергійно втятий ніс і широкі, зрослі на переніссі брови нагадують докторові Гукові одну його фляму з студентських років. Не пригадує собі: Аліна чи Галина звалася вона. А втім, це не має значення. Широкі, зрощені на переніссі брови і червона парасолька – все, що залишилося з того образу.

Оборонцеві прикро (хоч, як професіонал, він повинен бути вільний від такого роду сентиментів) пояснювати дівчині, що її справа виглядає далеко не райдужно, попросту казавши, кепсько. З конструкції акта оскарження видно, що пан Матіясек будував його кум іра ет студіо [85]85
  Із злобною старанністю (латин.).


[Закрыть].

Нараз спадає йому на думку, що той молодий чоловік, який приходив до нього у справі клієнтки, говорив, що тому рік вона мала психічне захворювання. Так. Запишемо цей факт, може нам дуже пригодитись. Лікарське свідоцтво – і, можливо, вдасться витягти дівчину. Інакше – п'ять років мурованих. Так.

Добираючи слів, доктор Гук викладає перед своєю клієнткою суть справи. Якщо йому вдасться добитись огляду лікаря-психіатра та отримати від нього відповідну довідку, то можна надіятись на позитивне закінчення судового процесу. Говорячи так, раптом усвідомив собі, що оперує термінами, можливо, не зрозумілими сільській, малоосвіченій дівчині.

– Мусиш вдати з себе дурну… я ще тебе повчу – як, – кидає скісний погляд в бік ключника, але той саме зайнятий цигаркою, яка не хоче зайнятись, і не звертає ніякої уваги на адвоката і його клієнтку. Зрештою, у справах кримінальних така гостра пильність, як у політичних, не обов'язкова.

– Я маю з себе дурну вдавати? – хмурить брови Йосафата Мартинчук, і її таке миле лице перед тим набирає попереднього впертого, недоброго виразу. – А я вже не хочу дурною бути! Не хочу їхнього помилування і не хочу з себе дурну вдавати… Досить уже вони з нас дурних роблять… Не хочу! Не буду! Аби-м мала тут зогнити!

Марічка так поставилася до адвоката (та чи не можна було те саме якось чемніше сказати?), що аж самій стало ніяково. Не здивувалася б, якби він обернувся до неї спиною і вийшов без «будь здорова», бо тільки це й належало їй за її угурність [86]86
  Упертість.


[Закрыть].

Але, власне, їй дивуватись, бо пан адвокат не тільки не образився, але немов аж зрадів її словам. Тепер Марічка не розуміє, чого це літній сивавий чоловік дивиться на неї розчуленими, вогкими очима. Не сміє запитати, але серцем відчуває, що заскарбила собі чимсь ласку у пана доктора.

Не знає, чим заслужила собі на те, але певна, що цей літній чоловік усіх старань докладе, аби вона вийшла на волю.

– Маєш рацію, – нарешті каже доктор Гук, – вже досить з вас… з нас, – поправляється швиденько, – дурнів робили протягом цілої історії…

Відколи Марічка увірила, що зможе стати Дмитриковою парою ще на цьому світі, поволі стала приходити до злагоди з собою.

Її голови не займали тепер думки лише про Дмитра, а мала око та вухо і для чужих справ.

Могла знову бути уважною і доброю для інших, а що найважливіше – мати серце до чужого нещастя, як колись.

За той час, що Марічка розлучилася з дівчатами з «п'ятки», не розгубила вона жодного словечка. Мало того. Чим більшою ставала відстань часу між нею і дівчатами, тим міцніше пахли їхні слова, тим сильнішим чаром віяло від їхніх розмов. Думки, влежані в часі, гей яблука в сіні, тепер визрівали одна по одній ще більшою силою правди.

Але була серед них у «дев'ятці» одна жінка, якій навіть переміна не могла нічого дати, бо вона сама не хотіла жодної зміни у своїм житті.

Аж страшно таке слухати.

Коли Марічка пізнала Петриху, це була вже стара жінка. Але ще мала всі зуби, то не дуже змінилася з обличчя, і тому можна було уявити собі, якою вона могла бути у молодості. Багато значило й те, що шкіра на щоках в неї зісохла, пристала до костей, а не звисала поморщеними торбами, як у інших старих людей.

Петришині очі зберегли не лише молодече світло, але й правильний рисунок. Не були, як в інших старих людей, з пом'ятими, обвислими повіками, одне вище, друге нижче, заскалені чи каправі. Обведені рівною лінією, вони здавалися молодими. Хоч і гарні очі ті, ніколи вони не були добрі. Марічка не бачила, щоб ті очі коли-небудь сміялись.

Звертали на себе увагу пальці тієї жінки. Були вузькі, довгі і закінчувались закарлюченими нігтями, ніби пташині лапки.

Сама Петриха була висока, темно-бронзова, одні кості й дуже балакуча.

У камері була вона найпершою ворожкою. Орудувала саморобними, такими засмальцьованими картами, що розрізняла їх не очима, а пальцями, на дотику. Не була милосердна в картах, як і в житті. Не вагалася сповіщати людям, коли їм випадала на картах смерть чи досмертна слабість.

Любила розповідати свою історію. Просто любувалася тим, що пережила. Мала, видко, потребу, щоб ще раз і ще раз пригадувати собі, як це все сталося і як воно дійшло до того, що вона, господиня-багачка, сіла в тюрму.

Не минула ця розповідь і Марічки.

Залишилася вона вдовою, дівчино, коли перейшло їй уже поза п'ятдесятку. Не була з бідних і за такого, як сама, й заміж пішла. Статки були, а дітей не було. Може, з її вини, може, з його вини, – хто міг те знати? Може, скоріше з її вини, бо дітей не любила чомусь замолоду. Бо коли б уже так дуже хотіла їх мати, то була б узяла собі на виховання когось з своєї чи чоловікової фамілії. Не хотіла нікого в хаті. Хотіла сама набуватись з чоловіком, аби їм ніхто попід ногами не плутав. Любила бувати на весіллях, хрестинах, храмах, взагалі не минали з чоловіком жодної оказії. І була така рада, що не мусила, як інші жінки, переривати собі забави в самому розпалі, щоб бігти додому дитину погодувати. Добре жилося їй за чоловіком. За все їхнє спільне життя лише раз погаркалася з ним (через якийсь дурний воловід), і то ще тієї самої ночі перепросилася. Одне слово, жили собі, приспівуючи. Куди загадали – поїхали. Чого забагли – з'їли. Мали охоту до роботи, то працювали, як чорти при пекельних печах, а навістила було їх «лінива Олена», то могли і цілий день проваландатись без роботи.

І от треба було такого нещастя, щоб помер її чоловік. Нагло. Ніс відро, коли б хоч два, сказала б – надсадився, а то одне, й не доніс до хати. Перед самим порогом випало йому з рук, а він оперся об одвірок і тільки зсунувся по ньому на землю.

Страшна то нагла смерть, дівко. Не для того, хто помирає, а для того, хто залишається. Але – головою бий об стіни – однаково нічого не допоможе.

Похоронила вона з парадою свою газду, як годиться, і щойно тепер зрозуміла, як це гірко одинокій жінці і як нерозумно поступила, що замолоду не взяла когось на виховання.

Правда, відразу стали набиватися до неї різні фаміліянти, ба й чужі, у приймаки, але вона й не думала брати кого-небудь. Ого, нема дурних! Знала, що коли візьме приймака під вусом, то він тільки й чекатиме її смерті, з малого вирощувати вже не було коли.

І тому здавалося їй, що найкраще зробить, якщо візьме наймита. Згодить його на рік і не зробить тим кривди ні собі, ні чужій дитині. Захоче ще з рік побути (а буде вартий того), то ще рік продовжить з ним умову, а як не підійде їй під лад, то відправить його з богом, а сама оглянеться за іншим.

Так і зробила. Згодила до себе молодого хлопця, що сміло міг їй сином бути. Взяла його, головне, до коней і волів, бо її покійний чоловік мав велику слабість до рогатої худоби, і хотіла, щоб і надалі було по його волі, щоб йому там у небі було приємно, що вона шанує його звички.

Справується наймит. Аби що загадала робити, аби серед ночі мала його розбудити – й півсловом не відворкне. Переконалася, що й на ретельності йому не збуває. Чесний був у роботі. Не треба було йому нагадувати, мов штурпакові якому, щоб худобу напоїв чи коней почистив, бо впорувався з цим раніше, ніж вона встигала подумати про це.

І так пробув він у неї цілий рік. По році закликала його в хату і спитала, чи має охоту залишитись в неї ще на рік, а чи, може, йти на своє, бо ж хлопець якраз повернувся з війська, міг захотіти й женитись.

Відповів, що залишився б ще на рік, якщо вона не має нічого проти нього. Хіба що, може, вона не задоволена ним, тоді інша справа. При тому, коли нібито сумнівався, чи задоволена ним газдиня, так якось подивився на неї, що їй, немолодій жінці, відразу погана думка прийшла в голову.

Досить того, Марічко, що ще тієї самої ночі зійшлися вони.

Ступили у гріх, а в стосунках поміж ними нічого не змінилося від цього.

Він не став ані менше слухати її, чи зухвало ставитись до неї, а чи занедбуватись в роботі. Лише те одне, що вдень було йому ніяково їй у вічі дивитись. Тільки те й змінилося поміж ними!

І хто був би сказав, що саме вона, а не він, зрадить людям їх близькі стосунки.

Не зробила цього навмисне. Певно, що ні. Але якось само собою воно вийшло, що забувалася на людях і, замість, скажім, Василю, кликала його Василечку. Стала давати йому газдівський, а не наймитський харчунок, коли їхав у млин а чи у ліс по дрова. Траплялося, що, коли були обоє на людях, вона забувалася, що він служить у неї, і усміхалася до нього так, як не повинна була цього чинити газдиня до наймита. Або присувалася до нього (а ще як, було, вип'є трохи!) чи лапала за руки, чого вже ніяк не повинна була робити.

Одне слово, стали люди в селі шептати про них.

А їй що? Вона собі ніц з того не робила. А може, ще й гонор мала, що її, стару бабу, прикладають до молодого хлопця, але йому, видно, було соромно. Коли вийшов рік, то перший заявив їй, правда, з сумом в очах:

– Не буду я більше у вас, вуйночко, бо з мене люди сміються.

– Чого ж з тебе сміються? – спитала, хоч відразу здогадалася, про що йому йдеться.

Пом'явся-пом'явся, а потім таки взяв і сказав:

– Та, адіт, сміються, що я живу з старою бабою.

Подумала тоді собі: знав би ти, що старій жінці не можна нагадувати її старості, – проте не мала за це урази до нього: «Молоде – дурне». І тоді вперше відчула, що за жодні скарби світу не зможе його відпустити від себе.

Отак, немов яке видіння зійшло на неї, відчула, що коли піде від неї, то це погано скінчиться для них обох.

Чим може стара жінка придержати при собі молодого хлопця?

Лише маєтком. Тільки цим одним. Ага, невже така була темна, щоб цього не розуміти. З місця, не роздумуючи довго, обіцяла йому, якщо залишиться з нею, записати половину хати й обійстя, половину живого інвентаря, половину господарських будівель і три морги поля, але все по її смерті.

Кого не спокусило б таке добро?

Він, як це почув, втішився страшенно, спалахнув весь від радості, але лише на мить, а потім згас, як сірник на вітрі.

Написано було на його лиці, що дуже жаль йому обіцяного багатства, але совість не дозволяє піти проти себе.

Страшно їй стало. Спала думка, що, може, упатрив собі кого з-поміж дівчат. Не пантрувала його: пускала і на вечорниці, залишала самого до ночі з дівчатами на полі. Отож всяке могло бути.

І тоді вперше, кажу святу правду, бо це тепер уже ані не поможе, ані не пошкодить її справі, відчула, що т о т о вступило в неї. Могла б його навіть вбити.

Вступає в чоловіка, Марічко, така темна сила, що заслоняє йому розум, і він, позбавлений свого власного розуму, відтепер мусить слухати й робити лише те, що воно йому велить.