Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Сюди…

Гвинтовими сходами вони спустилися на перший поверх, Сашко не одразу знайшов потрібні двері, через які вони потрапили на сходи, що вели на нульовий рівень. Десь тут повинен бути гараж, Сашко добре пам’ятав, що поруч з душовими, куди його вчора водили, працювали автомобільні двигуни. Це була чистої води авантюра – бігати по незнайомій будівлі, ризикуючи нарватися на кулю, проте досвідчений опер знав, що такі ось «контори» ніколи не бувають надто великі. Логіка підказувала, що звідси повинен бути вихід і до гаража, і до приміщень технічного персоналу. Сашко відчинив одні двері, другі й нарешті за третіми побачив те, на що очікував: «Волгу» та дві «шістки», які стояли в просторому боксі.

– Допоможіть.

Івченко підбіг до воріт, хвилину прислухався. З того боку не долинало жодного звуку. Втім, це не означало, що там нема засідки – будинок штурмували явно не дилетанти. За допомогою чаклуна Сашко відсунув стулку воріт і, тримаючи зброю напоготові, гнучким рухом вислизнув назовні. Те, що відбулося далі, вклалося в кілька секунд. Івченко відразу зіткнувся з двома одягненими у чорні комбінезони незнайомцями. Вони не очікували на таке нахабство – один негайно отримав пістолетом в обличчя й полетів у темряву. Другий встиг захопити Сашкову руку з пістолетом, але Івченко рухався, а його супротивник стояв. Нічого не варто було вивести його з рівноваги, провести контрприйом, відкинувши вбік. Наступної миті основа долоні Івченка врізалася в перенісся нападника, ввігнавши йому в мозок уламки потрощених кісток. Сашко швидко озирнувся й зрозумів, що їм дуже пощастило. Вони опинилися в крихітному «пеналі» між двома брамами. Зовнішня зараз відчинена, а на в’їзді заклякла світла «Волга», всіяна дірками від куль. Мабуть, в’їздні ворота були одним із об’єктів нападу невідомих. Дочекавшись, коли брама відчиниться, пропускаючи машину, вони ввірвалися всередину, розстріляли і «Волгу», й охоронця в скляній будці, а потім через неї вдерлися до будівлі. Якби нападники залишили тут ще хоча б двох, шансів у Івченка не було б. Сашко повагався. На вулиці, звичайно ж, залишалися кілька бойовиків, які прикривали напад. Питання полягало лише в тому, скільки їх і де вони знаходяться. Оскільки обійшлося без галасу, можливість вирватися в Івченка та його супутників була. – Не відставайте, – коротко кинув він і, притискаючись до стіни, вискочив на вулицю. Так, це була звичайна міська вулиця. Метрів за тридцять мелькали спини перехожих. А на балконі будинку навпроти жеврів крихітний вогник сигарети. Нікого не стурбувало те, що відбувалося в будинку, а можливо, ніхто нічого й не чув. Усе це Сашко побачив і оцінив у проміжку між ударами шаленіючого серця. Набагато цікавішою для нього була темна іномарка, яка притислася до узбіччя навпроти. Двома гігантськими стрибками Сашко підскочив до авто так, щоб тим, хто сиділи в ньому, було незручно стріляти. У відчиненому вікні з’явилася рука з пістолетом, на ствол якого накручено глушник. Але оскільки Сашко наближався ззаду й майже впритул до авто, водієві, щоб відкрити вогонь, треба було повернутися на сидінні, що забрало в нього дорогоцінний час. А наступної секунди «стечкін» виплюнув по іномарці кілька куль. Віялом. Останній постріл був у колесо, після чого Сашко, підштовхуючи дівчину та чаклуна, кинувся геть. З-за рогу, мабуть, з головного, входу до «контори» ГРУ, вискочило кілька людей. Сашко огризнувся чотирма пострілами, на забуваючи рахувати набої. Позаду пролунав стогін, і переслідувачі вирішили відступити: заховатися на вулиці було ніде, а зі спини їх освітлював вуличний ліхтар, перетворюючи на чудові мішені. Три-чотири кулі все ж просвистіли поруч із утікачами. Одна відбилася від асфальту зовсім недалеко від Івченка. Ще кілька кроків, і вони опинилися за рогом. Від будівлі, яку штурмували, долинуло виття міліцейських сирен і майже одразу – короткі черги АКСУ.

– Що далі? – важко дихаючи, запитав Штепа.

– Далі – втікаємо. Рвемо кігті.

Івченко кинувся через дорогу, намагаючись знайти прохід між п’ятиповерховими «хрущовками», які стояли впритул одна до одної. Супутники не відставали, хоча, судячи з хрипкого дихання Штепи, йому було непереливки. Раптом позаду коротко проспівав автомобільний гудок, зблиснуло світло фар. Хтось махав їм рукою з вікна машини. Сашко затулив собою супутників і підняв пістолет.

– Не стріляй, це я!

Макс зупинив «УАЗика», і вони, не змовляючись, стрибнули всередину.

– Утекли? Чудово.

Оперативний рвучко натиснув на газ, і машина, заверещавши покришками, помчала вулицею. Вони важко дихали, не в змозі промовити хоча б слово. Сашка тіпала запізніла дрож. Страх.

– Х-хух, я думав – усе…

Позаду прогримів сильний вибух, і над дахами здійнялася заграва пожежі. – Ну от і все, кінець «конторі». – Макс сплюнув. – Яка сволота наважилася? Ми ж із дна морського дістанемо, повисмикуємо все, що можна!

Наталі нервово засміялася. Вона весь час поводилася чудово, а зараз, судячи з блідого, із темними провалами очей обличчя та безтямних метушливих рухів, була на межі істерики. – Пощастило… – пробурмотів Штепа, – що вони забули зачинити двері, а то б…

Івченко глянув на Макса, зустрівся з його поглядом і кивнув. Усе правильно, ніяка то не випадковість. Те, що їх, тільки-но почалася катавасія, зібрали всіх разом, та ще з речами; те, що прибрали охорону і «забули» зачинити двері, означало лише одне. Говоров повірив Штепі, повірив Івченкові і в останню хвилину організував утечу, зухвалу, авантюрну, яка в дев’яти випадках із десяти приречена на провал. Відкрито допомогти Івченкові генерал не міг, він підставив би себе перед начальством, а втеча… Сашко припускав, що, якби не напад на «контору», Говоров однаково знайшов би спосіб організувати звільнення Штепи та його помічників.

І Макс з машиною опинився на цій вулиці не випадково…

Сашко мовчки простягнув Максові долоню, і той так само мовчки її потис.

– Дякую, – по паузі сказав Сашко.

– Нема за що.

– А пістолет…

– До речі, – похопився Макс, – дай-но його сюди, все-таки казенна зброя.

Подивився номер, гмикнув:

– Еге, отже, Ромі не пощастило… Ти хоч не сильно його?

– Переживе. Невідомо, що було б, якби я не «погладив» його по тім’ячку. Може, лежав би зараз, нафарширований свинцем.

Помітивши здивований погляд Наталі, Сашко посміхнувся:

– А ти що думала, сонечко, грушні «вовкодави» так просто повертаються до ворога спиною й ні за що ні про що дозволяють лупити себе по голові?

Вуста дівчини затремтіли.

– Я вже нічого не розумію… перестрілки… гонитва, арешти, втечі… Можна ж було просто залишити нам зброю? – Ага, й «стукачі» доповіли б куди слід, що генерал Говоров де попало залишає «стєчкіни». Сашко повернувся до Макса, якийсь час вони дивилися один на одного, потім Івченко сказав:

– Ну то що, напарнику, працюємо?

– Працюємо.

Попереду, на перехресті, з’явилися жовті «Жигулі» із синіми блимавками, з яких вискочили озброєні люди в бронежилетах.

– Оп-па… Менти. Чорт, не встигли проскочити. Та дарма.

Макс зупинив «УАЗика», покопирсався у внутрішній кишені й прикріпив до лобового скла листок із широкою діагональною смужкою.

– До наших спецперепусток їм зась. Сидіть спокійно.

Машина рушила, наближаючись до патруля. Здоровань у камуфляжі вийшов на середину дороги і, перетинаючи їм шлях, владно підніс жезл. Макс пригальмував.

– Старший лейтенант Семенов, – відрекомендувався міліціонер, – операція «Перехоплення». Будь ласка, вийдіть з машини, приготуйте документи. Машину – до огляду.

Його напарники доволі грамотно розосередилися біля свого авто, готові будь-якої миті прикрити товариша. Макс мовчки кивнув на скло. Міліціонер посвітив ліхтариком, придивився і зручніше перехопив автомат. – Це – перепустка на автомашину, а нас цікавлять пасажири. Ви людина військова, повинні розуміти, в місті стрілянина. – Ти що, лейтенанте, читати не вмієш? Це тобі не вошива виконкомівська «тачка», це – армія!

– Документи!

За знаком лейтенанта його напарники рушили вздовж вулиці, блокуючи «УАЗик». Макс упівголоса виматюкався, непомітно передав Сашкові відібраного перед цим «стєчкіна», витяг із-під сонцезахисного щитка пластикову картку і відчинив дверцята. – А спецталон державної інспекції безпеки дорожнього руху вас не влаштує?

Міліціонер узяв талон, якусь хвильку прискіпливо розглядав документ, який забороняв огляд машини, пасажирів та вантажу, проте заперечити щодо виданого рідним УВС папірця не міг. – Гаразд, проїхали. Показали б відразу, жодних питань не виникло б. – Дякую, лейтенанте. А що за стрілянина. Не скажеш? Бандитські розбірки чи… – Дідько його знає, – роздратовано буркнув міліціонер, – начебто теракт. Орієнтировку дали на чеченів, вони там якусь державну контору розгромили, чи то ФСБ, чи то прокуратуру. Самим достеменно невідомо.

– Зрозуміло… Ну, щасти.

Машина рушила.

– Погано, – пробурмотів Макс, коли вони трохи від’їхали.

– Схоже на те, – що наших усіх поклали, хоча це неймовірно.

Менти приїхали, покрутилися, але ніякої більш-менш точної інформації не отримали – не було від кого. Документів наші при собі не мали, а до сейфів міліція не залізе, не дадуть. Менти припускають, що то чечени, однак це малоймовірно – не мають вони такої потуги. Ні, це – суперпрофі. І з’явилися вони по ваші душі. А найгірше, вони точно знали, де вас шукати. Звідки?

– Ви ж нас «вирахували», – зауважив Івченко.

– Ми мали наводку, а виявили вас, точніше, ваш літак, за допомогою армійських РЛС. Таких можливостей не має більше ніхто. – Це все через нас із Сашком, – подав голос Штепа. – Тільки-но я почав обряд екзорцизму, їхній чаклун знайшов нас, відчувши заворушення в ефірі. Ми вже близько до мети, вони, мабуть, перекрили ключові напрямки і надіслали для штурму найближчу групу. – Перекрити, це так, – погодився Макс, – а стосовно найближчої групи… Повторюю, працювали професіонали.

– Асасини поганих не тримають.

– А, це ті, про яких ви згадували в розмові з генералом…

– Можливо, вони використовують іноземні спецслужби.

Макс спохмурнів і похитав головою.

– Усе одно не розумію. Адже не з бригадою бритоголових мають справу, повинні ж усвідомлювати, що ми за своїх горлянку перегриземо, навіть з того світу дістанемо. – Розуміють, але ставки нині такі, що ніхто не замислюється про майбутнє. Його просто не буде, якщо їм удасться… Якщо Антихрист народиться. Вважайте, що проти нас діють смертники.

– Чудово.

Росіянин довго й смачно виматюкався, похопився й вибачився перед дівчиною: – Нерви здають. Якось незвично діяти в себе вдома, наче в якомусь грьобаному Афганістані, набитому моджахедами.

Тим часом машина дісталася околиці міста, щасливо проминула ще один пост, цього разу стаціонарний, і вискочила біля недавно збудованих котеджів, за якими громадилася темна маса тайги.

– А куди ми їдемо? – поцікавилася Наталі.

Макс промовчав, витягнув чергову сигарету, прикурив і замислено мовив: – Цікаво, коли їх тут уже мов собак нерізаних, що ж робиться біля того вашого Ловоозера, чи як там його… Сейд-озера? – Нічого, – спокійно відповів Штепа. – Там їх нема. У тих місцях можуть перебувати лише особливі люди. Мабуть, посвячені з Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій уже там. З невеликою охороною, захищеною магічними амулетами, – звичайна людина там довго не витримає. Тут уже інші правила гри, жорстокі, страшні, дивні. Багато хто їх не розуміє, багатьом вони лише заважають, не лише нам, а й їм. Проте всі мусять грати за цими правилами. Це наче сценарій драми, режисер якої… Він не доказав, однак усі й так зрозуміли, кого Микола Михайлович має на увазі. – Ви сказали, що звичайна людина там не виживе, а як же місцеві мешканці? Ми вчора отримали інформацію щодо того району. Нам неодмінно стало б відомо про, гм, підвищену статистику смертності в будь-якій місцевості. – На те вони й місцеві. Вони там народилися, живуть у тій енергетиці. Питання в тому, яка частина від людини в них залишилася. Я не знаю.

– А ми? Хто захистить нас?

Чаклун лише сумно всміхнувся й не відповів…

Росія, автомагістраль Санкт-Петербург – Петрозаводськ – Мурманськ,

14 листопада 20… року. 21.00

«УАЗик» нарешті вискочив за межі міста і в’їхав на довгий міст над чорними водами Онезького озера.

– Схоже, ти знаєш, куди їдеш, – відзначив Сашко.

– До Кондопоги, – коротко відповів Макс.

Відчувши, що відповідь нікого не задовольнила, він по паузі додав: – Там можна переночувати в моєї знайомої. Адреса не «засвічена» навіть перед нашими, тому будемо там у повній безпеці. А завтра вранці я займуся організацією нашої доставки за Полярне коло.

– А чому ми маємо вам довіряти?

– А у вас нема вибору, Миколо Михайловичу, – посміхнувся Макс. – Дивні ви люди… Кілька годин тому вмовляли мого начальника допомогти, а тепер раптом пильними стали. Не забувайте, що ви на території Росії, куди проникнули за фальшивими документами, з невідомою метою.

– Ми мусимо допомагати один одному.

– Отож. Ви коли-небудь були в цих краях?

– Ні.

– А ти?

Сашко невиразно здвигнув плечима.

– Ага, – гмикнув Макс. – Тоді подумайте ось над чим.

Карелія – країна лісів та озер. Тут майже нема людей, можна проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної машини, жодного села. До Кольського півострова веде одна більш-менш нормальна автомагістраль, і її буде надійно перекрито.

По-перше, цих місць досягла Аномалія, а ви навіть не можете уявити, що навколо неї зараз діється. Лише вчених з усього світу з’їхалися сотні, а скільки шпигунів маскується під учених… Скоро по трасі без спеціального дозволу не пропускатимуть нікого, а в нас його нема. До того ж ті, хто полює на вас, не дилетанти, обов’язково переріжуть дорогу. Як відрізнити справжній армійський заслін від перевдягнених бойовиків?

Макс дістав із-за сонцезахисного щитка нову пачку сигарет, прикурив, випустив тугу цівку диму у відчинене вікно й додав: – Ну і полярна ніч, звичайно. Вона вже є повновладною господаркою в тих місцях. Приємного мало. – А ти маєш якісь варіанти, – не спитав, скоріше, ствердно мовив Сашко. – Завтра я організую «вертушку». В цій країні лісів та боліт легше обійтися без автотранспорту, ніж без літака чи гелікоптера. В будь-якому містечку, якщо є гроші, можна найняти «вертушку». А я навідаюся до військових. Моє посвідчення, що його видав генерал, щось-таки та й значить. Завтра ввечері будемо в Мурманську, а звідти до Ловоозера – зовсім недалеко, за тамтешніми мірками, звичайно. «Вирахувати» нас зможуть по тому ж вертольоту, однак на це піде безліч часу, а до того в Мурманську й слід наш прохолоне. – Справедливо, – погодився Івченко. – Слухай, так ти місцевий чи з команди Говорова? – З команди. І місцевий, – усміхнувся Макс. – Не треба мене провіряти, майоре, мовляв, звідки в цього типа тут знайомі. Колись я тут працював, тому генерал і включив мене у свою групу. А Ірина… Ми з нею навіть одружитися хотіли, та, на її щастя, все розладналося – який із мене сім’янин… Тож не треба мене ловити, – знову всміхнувся Макс, – захочу обдурити – не помітиш. Утім, так само, якби ти хотів обдурити мене. Машина на той час вирвалася з чіпких лабет тайги, залізнично-автомобільним мостом перетнула широку ріку й опинилася на вулицях чи то селища, чи то невеличкого містечка.

– Кондопога.

Макс звернув із центральної вулиці на вузький проспект, котрий простягався до протилежної окраїни містечка, й попередив: – Тільки жодних розмов про справу при Ірині. Я, звичайно, довіряю їй, проте не настільки. Для неї ми – геологи, міжнародна експедиція.

Він повернувся до Наталі й підморгнув:

– Можете шпарити англійською, міс.

Незабаром авто зупинилося біля великого півтораповерхового дерев’яного будинку. Світла в жодному з вікон не було.

– Дома нікого нема.

– Вітальня з іншого боку, – пояснив Макс і натиснув на клаксон. – А звідки ти знаєш, що вона не вийшла заміж чи не виїхала? – спитала Наталі. – Ну, а як ти думаєш? Росія, звичайно, не Англія і не Швейцарія поки що. Але таке чудо техніки, як телефон, у нас є.

Дівчина розсміялася.

Макс посигналив ще раз, і майже одразу в будинку загорілося світло.

– Максиме!

Висока білява жінка років двадцяти п’яти збігла з ґанку і кинулася на шию Максові.

– Як добре!

– Гостей приймаєш?

– Питаєш!

Доки Ірина та Наталі накривали на стіл, Макс вийшов на ґанок, зателефонував по своєму мобільному, а потім викликав Сашка.

– Пішли побалакаєм.

Закуривши, росіянин довго дивився в морозне небо, а потім тихо сказав:

– З генералом нещастя.

– Убито?

– У важкому стані, відправили «вертушкою» до Москви, невідомо, чи виживе. Ось так… Чоловік Афган пройшов, Абхазію, Чечню, а тут якась сволота…

– Встановили, хто то були?

– Зв’язок паршивий. До того ж, крім генерала, з кимсь ще спілкуватися небезпечно, сам розумієш… Адже Говоров самостійно працював, на свій страх і ризик, командування про операцію знало лише в загальних рисах, не знаю вже, чому. Мабуть, так було вигідно…

– Та не тягни ти.

– Оце й дивно… – Макс викинув недопалок і відразу дістав нову сигарету. – То була команда. Феесбешна «Альфа» і ще якісь араби, причому підготовані ненабагато гірше за наших спецназівців. Отож, шість трупів із їхнього боку і дев’ять – з нашого…

– А що з арабами?

– Я не все зрозумів, а може, мені не все сказали. Стовідсотково – це не чеченський слід. І не афганський. Наші хлопці, двоє чудом залишилися живими, кажуть, що то якась нова сила.

– Асасини…

– Що?

– Нічого, потім поясню. Ну і що ти про все це думаєш? Макс вилаявся.

– Ми у великій дупі, Сашко. Комітетники – це серйозно.

– Як гадаєш, знайдуть?

– Авжеж. Особливо коли знати, де шукати. А їм, схоже, це відомо.

– Плани змінюються?

– Ні, звичайно, – здивувався Макс, – з чого б це? «Вертушку» я дістану. Долетимо до Мурманська і швидко зникнемо. Вони зреагують, проте часу, аби перехопити нас, у них не вистачить, зуб даю. Інше питання, як назад вибиратимемося? – Знаєш, як у д’Артаньяна: «Можу вас заспокоїти, панове, назад повернуться не всі».

– Оце… перспектива… Вийшла Ірина.

– До столу. Максе, годі гостей димом труїти. Той викинув недокурену сигарету.

– Усе, ходімо. При ній – жодного слова.

Вечеря була надзвичайною. Чудові пельмені, які роблять лише на російській Півночі, мариновані гриби, копчена риба. Жінки пили наливку, а для чоловіків Ірина поставила на стіл семисотграмову пляшку «Московської».

Уперше в житті Наталі спробувала журавлину.

– Ну, як? – пошепки запитав її Сашко.

– Кисла, – скривилася дівчина.

– Ну, давайте по останній. – Максим розлив залишки горілки.

– Давайте вип’ємо за успіх нашої безнадійної справи.

– Ти вже за це пив, – усміхнулася Ірина, – чи вона настільки безнадійна, що ніякої горілки не вистачить?

– Майже вгадала.

Макс спохмурнів, а тоді знову взявся за чарку.

– Поїхали.

– Добра горілка. – Микола Михайлович відсунув порожню чарку і всміхнувся. – Ніколи не думав, що її можна пити такими порціями й при цьому отримувати задоволення. – А, так, у вас же її п’ють лише в коктейлях. Там більше води, ніж алкоголю. – По-різному в нас її п’ють, Ірино, по-різному. А я, схоже, зрозумів головний секрет російської горілки.

– Який? – В очах Макса застрибали веселі бісики.

– Гарна й багата закуска.

За столом гримнув сміх.

– От-от, – підтримав Штепу Сашко, – і, до речі, це секрет не лише російської горілки.

Макс зморщився:

– Терпіти не можу вашої «Перцівки». До речі, купили тут недавно, не пам’ятаю вже, якого заводу. Так нас надурили: написано – три перці, а у пляшці виявилося лише два. Махлюють.

– Можливо, – згодився Івченко.

Він хотів ще щось сказати, та раптом закашлявся і голосно зареготав.

– Ти чого, Сашко? – не зрозуміла Ірина.

– Ой, не можу… – витирав сльози Івченко, – три перці… три… ух, ну ви даєте… Він хотів щось пояснити, але новий напад реготу обірвав його на півслові. – Так, Сашкові більше не наливати! – вигукнув Максим, прибираючи зі столу порожню чарку.

– Ох…

Сашко нарешті заспокоївся і, намагаючись віддихатися, сказав:

– На етикетці було написано не «Три перці», а «З перцем».

Російською – «С перцем».

Сміялися вже усі.

– Ну так і писали б уже російською, – не вгавав Макс. – Гаразд, нехай у вас, але ж це експорт до Росії, хто тут вашу «мову» розуміє?

– Ну, це ж наша горілка. До речі, в нас є не лише «Перцівка». Союзвіктанівська, «Немирів», тернопільська «Товтри». А «Луга-Нова» – «Житня» чи «Мускатна»? Це моя улюблена фірма. Я колись привіз «Білу Королеву» друзям до Росії, відтоді жодної іншої не визнають.

– Як мало ми один про одного знаємо, – тихо мовила Ірина, – після цього роз’єднання… Я от можу судити про ваше життя лише з телевізійних новин, а вони в нас…

Вона махнула рукою.

– А ти коли-небудь була в Україні? – запитав Сашко.

– Ні.

– То я тебе запрошую. Коли закінчиться все це… ця експедиція, приїздіть з Максом. Будь-яка горілка до ваших послуг. Ну, й наше знамените сало звичайно. – Слухай, – сказав раптом Макс, – ну навіщо ми розбіглися? Он Європа об’єднується, а ми…

– Ох, Баринов, не починай, – зморщилася Ірина.

– Ну серйозно, скажи мені, кому покращало? Івченко іронічно примружився.

– А ти що, імперіаліст?

Сашко ніколи не був ура-патріотом, але це чомусь його зачепило. – Вибач, якщо я тебе образив, – знітився Макс, – я не хотів. Не думай, що я поділяю точку зору тих психів-жириновців, я, скоріше, належу до тих, хто змирився з існуючим становищем, уже змирився. Та все ж… Що заважає створити міждержавний союз за типом європейського? Яка могутня структура була б.

– Є СНД.

Макс скривився.

– СНД – дурня собача, його було створено за царя Гороха і з єдиною метою – утримати колишні республіки СРСР у сфері впливу Росії, затвердити її гегемонію на пострадянському просторі. СНД у такому вигляді безнадійно застарів.

– От ти сам і відповів на своє питання. Яка вигода, скажімо, Україні вступати до нього, якщо до ради СНД більше половини депутатів делеговано Росією? Виходить, жоден закон, який невигідний вам, не може бути прийнятий. І якщо знадобиться Кремлю відправити наших хлопців на чеченську війну…

– Та все я розумію…

– Ой, хлопці, не годі вам? – махнула рукою Ірина. – Як зійдуться, так одразу: «Хохли… москалі…» Пийте краще горілку. Я так думаю: живіть ви, як хочете, а ми житимемо, як ми хочемо. А пельменями я вас завжди нагодую. – Мудра жінка сказала своє слово, – засміявся Макс. – Ходімо, Сашко, покуримо. Вони вийшли надвір. З високого чистого неба переморгувалися безсмертні зірки, величезний, майже повний місяць пронизував білими променями кришталеве від морозу повітря, граючись свіжим снігом.

– Скоро повний місяць…

Сашко підняв голову й довго дивився в нічне небо.

– Штепа казав – це важливо.

– Ти йому довіряєш?

– Настільки, наскільки це можливо.

– Як і мені, до речі.

– Вибачай, Максе, ти гарний хлопець, але правила гри не нами придумано. Хоча я особисто хотів би їх переглянути. Чесно. – Отож… Мабуть, не вийде, надто ми вже звиклися зі старими.

Макс відкинув недопалок, присипав його снігом і зітхнув:

– Гаразд, ходімо пити чай і спати – завтра важкий день.

Коли вони повернулися, Штепи у вітальні вже не було.

Дівчата, притихнувши, дивилися новини.

Величезну кулю було видно за багато кілометрів – вона тьмяно світилася і важко повзла над самісінькими верхівками дерев. Моторошне, сюрреалістичне видовище. Аномалія змінилася. Вона вже не катувала землю жахливим холодом, тепер сама земля, здається, перетворилася на пекло. Вона прогиналася, розходилася, ніби тепла плоть під натиском гострого скальпеля. Дерева, скалічені, покручені, змінені до невпізнанності страшною демонічною силою, змішувалися з землею. Важко дихали парою вивернуті навиворіт болота. – Вона вже у Ленінградській області, – тихо сказала Наталі. – Тільки-но показували невеличке містечко, не пам’ятаю, як…

– Лодейне Поле, – вставила Ірина.

– Так… Моторошне видовище.

Диктор щось белькотів про ультразвукові випромінювачі, зенітні ракети, французьких фізиків… На екрані з’являлися то гелікоптери, які машкарою висіли навколо Аномалії, то спотворена земля, то розгублені чоловіки в камуфляжі.

Сашко відвернувся.

– Вимкніть.

– Чому? – запротестувала Ірина. – Треба ж знати…

– Вимкніть!

Йому стало… не страшно, ні. Гидко. Наче заворушилося, дало про себе знати те, що залишила в душі чужа, моторошна істота, яка ще недавно була там. І ще злість та відраза до людей, які були поруч. Навіть до Наталі. Усього на коротку мить. Потім минулося. – Давайте-но спати, – буркнув Макс, – уже північ минула.

Ірина підвелася.

– Ходімо, Наталочко, я постелю тобі в гостьовій кімнаті. А Сашко, якщо не заперечує, спатиме тут.

Івченко зустрівся з поглядом Наталі і швидко відвів очі.

– Ні, чому б я заперечував.

Макс з Іриною усамітнилися в її кімнаті, Наталі пішла, а Сашко, влігшись на диван, дивився, як «Спартак» намагається зрівняти рахунок у матчі з «Баварією». Проте думками він був не тут. Йому до нестями хотілося зараз тихенько постукати до Наталі, обнімати, цілувати таємничий аромат її волосся, очі, вуста… І він знав, що не зробить цього. Він поводився, як боязкий підліток, відчував, що дівчина теж тягнеться до нього, і чомусь не міг зробити перший крок. А вона, мабуть, не хотіла. Чи боялася. Інакше не пішла б до себе перед тим, як залишили вітальню Макс та Ірина. Сашко відчував у Наталі щось таке… Воно вабило його й одночасно лякало. «Баварія» забила другого м’яча, але «Спартак» майже відразу відповів своїм голом. Коментатор вигукував азартні фрази, ковтаючи закінчення слів. «Якого дідька, – думав Сашко зі злістю, – чим усі вони займаються, коли поруч коїться… таке?!» Потім заспокоївся. Власне, для людей життя триває. Адже вони не знають того, що відоме Сашкові чи Максу. А він змінився… Дуже змінився після того, як Штепа розкрив йому та Говорову таємницю Аномалії. І раптом Сашко сів на дивані. До кімнати тихо, нерішуче ввійшла Наталі. Відчуваючи, як кудись глибоко-глибоко падає серце, Сашко ледь чутно прошепотів її ім’я.

– Вибач, що завадила, але мені треба сказати тобі…

– Наталочко…

Він простягнув руку і пригорнув до себе. Поцілунок вийшов немов сам по собі, проти їхньої волі. Лише один поцілунок, раптовий і бажаний, поцілунок, який так багато означав для них обох. Бездонні очі, здатні ввібрати в себе всього його, розчинити, злитися з ним у єдине ціле… Шалений стукіт серця під пружною груддю… Усього лише мить. Потім вона м’яко, однак рішуче відсторонилася. Немов відірвала частину його самого. Важко дихаючи, Наталі сіла поруч, механічно натягуючи на коліна футболку, яка служила їй нічною сорочкою. – Не треба було… Сашко, нічим гарним це не закінчиться. Я… Мені важко це говорити, але так, як ми з тобою хочемо, не вийде. Не може вийти… – Я не знаю, чого хочу. Тобто… знаю, напевне, але боюся промовити це вголос, боюся сказати навіть самому собі.

Він помовчав, зітхнув і рішуче подивився Наталці в очі.

– Ні, я маю тобі сказати… я… кохаю тебе. Це нелогічно, неправильно, та й уся наша історія нелогічна.

– Чому ж неправильно? – прошепотіла дівчина.

– Не знаю… Не можу сказати, але я це відчуваю.

Запала ніякова тиша. Кожен із них хотів і боявся промовити наступну фразу.

Нарешті дівчина сказала:

– Сашко, ти маєш це знати… Якщо б ми зустрілися в інший час, за інших обставин, усе було б інакше. Я… У мене ще нікого не було. Нікого. І… давай зачекаємо, доки все закінчиться. Так потрібно, повір.

Сашко кивнув. Слова дівчини погано доходили до свідомості, а коли він зрозумів їх сенс, спалахнув.

– Так ти… Господи, він тримає тебе для своїх цілей?!

– Дурнику… – ласкаво глянула дівчина. – Невже ти цього не знаєш? Адже це є в легендах і міфах, у всіх магічних книгах… – Ти для нього – інструмент, річ… – уперто бурмотів Сашко. – Негідник… – Сашко, припини, а то я ображуся. Ти… нічого не знаєш ані про мене, ані про нього. Коли дізнаєшся, то будеш ставитися до цього інакше, обіцяю тобі.

– То скажи.

Вона похитала головою.

– Не можу. Але дуже тебе прошу, пообіцяй, що віритимеш нам. Вірити Миколі Михайловичу. І довіряти.

– Не знаю…

Вона підвелася, присіла перед ним навпочіпки, довго дивилася в очі, потім обхопила руками шию і невміло поцілувала. – Усе буде добре, Сашко. У кожного з нас у цій битві своя роль, і ми зобов’язані зіграти її до кінця. До кінця, чуєш мене?

– А потім?

Вона загадково всміхнулася і раптом, зовсім як дівчисько, показавши язика, втекла до своєї кімнати. Харків, площа Грудневого повстання, 9, 28 березня 1933 року. 19.00. Сашко постукав в обшарпані, з облупленою червоною фарбою двері й за кілька секунд побачив на порозі Антона Губського.

– Сашко, чортяка, привіт, яким вітром?!

Антон кинувся його обіймати. Повіяло свіжим запахом горілки.

– Ну, проходь, проходь.

– А мені можна?

За-за спини Штепи з’явився Блюмкін. Губський ошелешено завмер, розгублено ворушачи губами, однак відступив у глиб квартири й неохоче запросив:

– Звичайно, заходьте, Якове…

– По батькові та на «ви» зовсім ні до чого, – перебив його Блюмкін, – чи ти мене вже в діди записав? – А ми до тебе спеціально з Москви приїхали, – сказав Сашко, роздягаючись. – Потяг пізно прийшов, ми до вас, в управління, там сказали, що ти вже пішов додому. Гарно живеш, – чекісте, о сьомій вечора вже відпочиваєш. Ми цілодобово працюємо.

– Та це лише сьогодні. Три дні у відрядженні, з машини не вилазив. – Губський спохмурнів, скривився і з неприхованою злістю мовив:

– Робота… щоб її… Ненавиджу.

– Чому так?

Сашко добре бачив, що настрій Антона при згадці про роботу впав. Відзначив про себе нові зморшки біля очей, довкола рота, нездоровий колір обличчя. Певне, та криза, яка погнала Губського з Москви, з гарної посади, не минула. Антон пив… – Ну, проходьте, проходьте до кімнати. Я зараз щось перекусити організую.

Він пішов на кухню, а Сашко з Блюмкіним – в єдину кімнату його вбогого житла. Усе вмеблювання складалося з шафи ще дореволюційної роботи, ліжка з панцирною сіткою, кількох стільців, які притулилися до обшарпаного письмового столу, на якому Антон, здається, ще й їв. Обстановку доповнювали книжкова полиця та вицвіла репродукція «Трьох богатирів» на стіні. – А ти непогано живеш, – крикнув Сашко Антонові, – у нас навіть відповідальні працівники в комуналках скніють, а в тебе – окрема квартира. – У нас – інша справа, – буркнув Губський, з’являючись на порозі, – вільних квартир зараз – хоч греблю гати. Люди мруть, мов мухи восени, навіть у містах. Він поставив на стіл тарілки, розклав розігріту картоплю, поставив миску з нарізаним товстими кавалками пайковим оселедцем і поклав кілька шматків чорного хліба. Після цього приніс із кухні склянки, пляшку горілки й нарізану цибулю.

– Більше нічого нема, вибачте, зате маю гарний чай.

Випили за зустріч. Розмова блукала по колу і не клеїлася.