Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Чого став?

Звук був уже зовсім поруч. Від розгонистого низького гудіння дрібно затремтіла земля. Сашко побачив, як зовсім низько, над самими верхівками карликових беріз, в їхній бік повзла груба чорна маса, розтікаючись уздовж дороги наскільки вистачало погляду. Навіть здалеку відчувався її холод. Неземний, не з цього світу холод. Вони спотикалися, задихалися від снігової мли, піднятої вітром, що народився в надрах тієї маси, а чорне Щось повільно, але невідворотно насувалося. – Та допоможи ж мені, інакше не встигнемо! – прохрипів Баринов, майже тягнучи на собі Штепу. – Це – темрява… Це реакція темряви на пролиту кров, – бурмотів чаклун, – розплата… Я ж казав, тут не можна вбивати. І вони теж знали… Навіщо ж вони… Господи… – Він заскреготав зубами чи то від болю, чи то від гніву та страху. – Потім, потім обурюватиметеся, зараз нема коли. – Макс зручніше перехопив його руку.

Моторошна маса наближалася, до неї залишалася якась сотня метрів. Уже було видно короткі сині іскри, що ледь вловимо спалахували й одразу ж згасали у важкому безформному Щось, яке було дуже схоже на стіну щільного, відчутного на дотик туману. І ця стіна коливалася… А ще запах… Пахло… Так, тепер Сашко знав, як насправді пахне смерть.

– Сюди… Вже недалеко, тримайтеся… Попереду з’явився величезний «рейнджровер».

– Швидше.

Баринов допоміг завантажити знесиленого чаклуна, стрибнув за кермо і, озираючись на Щось, яке наближалося, повернув ключ запалювання. Холодний двигун невдоволено рикнув, чхнув раз, другий і замовк.

– Диявол!

Баринов люто повернув ключ, двигун повільно, неохоче заворушився і нарешті завівся. Макс увімкнув передачу, додав газу, машина стрибнула вперед і знову заглухла. Баринов загарчав, проклинаючи і Бога й чорта. Чорне підійшло впритул, уже потяглися до машини слабенькі ще, окремі мацаки. І тут Сашко побачив у цій імлі, що здавалася ще щільнішою у світлі фар, тіла. Тіла тих, що тільки-но на них нападали. Ось одне, коливаючись і кружляючи, мов у повільній водяній воронці, поринуло у в’язку і, здавалося, напівживу масу, на мить випірнуло, наче намагалося вирватися, втекти від неминучого, і знову пішло в Ніщо. Назавжди. Шепіт. М’який, ледь чутний, оманливий шепіт шелестів, підкрадаючись до машини, – похитуючись на своїх жадібних хвилях, манив, обіцяючи забуття… «Рейнджровер» рвонувся, обдираючи боки об чіпкі лапи чагарнику. Він утікав. Але не від небезпеки, а… до неї!

– Що ти робиш?!

Сашко, не пам’ятаючи себе від страху, раптом щосили заліпив Максові у вухо, той аж ударився головою об стійку.

– Що… блін!!!

Він крутонув баранку. Авто, ледь не перевертаючись, круто розвернулося, розорюючи тугий сніг і відбиваючись могутніми колесами від рухливих чорних потоків, і рвонуло геть від моторошної чорної стіни. Баринов струсонув головою, відганяючи залишки навіювання, злобно вишкірився у вікно й погрозив кулаком:

– Я тебе, тварюко!..

– Швидше, швидше… – забурмотів Штепа, – воно може наздогнати. Вітер уже ревів. Машина мчала у сніговій віхолі, намагаючись обігнути монстра і вискочити на дорогу раніше, ніж її накриє чорна пливка смерть. Натужно ревів двигун, колеса, зчеплені диференціалом, розпорювали сніг майже до самої землі, кидаючи у мацаки, що тяглися за машиною, гострі білі грудки. І раптом усе скінчилося. У світлі фар промайнула вільна від чудовиська дорога, машина стрімко вилетіла на колію, пішла юзом.

– Дарма, тепер ми вискочимо…

Матюкаючись крізь зціплені зуби, Макс учепився в кермо, намагаючись повернути величезне авто на дорогу, і врешті-решт йому це вдалося. Набираючи швидкість, «рейнджровер» віддалявся від страшного місця, на якому люди та нелюди влаштували засідку на його нових власників.

Росія, Кольський півострів, 20 кілометрів південніше Ревди,

15 листопада 20… року. 22.00

З усіх боків машину стискала ніч, і здавалося, що джип мчить вузьким тунелем, прорубаним фарами у чорній нерівній скелі. Час від часу авто чіплялося за її шорсткі боки, коли колеса потрапляли в щедро розкидані по дорозі ями, і машину кидало від узбіччя до узбіччя. Сашко все ще не міг оговтатися від зникнення Наталі. Кілька разів, незважаючи на очевидну дурницю, якою був цей вчинок, він вимагав зупинити машину й отримував брутальну відсіч Макса. Миколі Михайловичу стало зовсім погано. Прикривши повіки, він лежав на задньому сидінні, зрідка стогнучи. До Сашка долинало його важке, з хрипами дихання. Навіть у темряві було помітно, який чаклун блідий. – Дивно, – пробурчав Макс, – таке враження, що він втратив забагато крові, а поранення навіть на середнє не тягне. – Не рана, – розліпив губи чаклун, – я витратив надто багато енергії на захист… Треба відновлюватися… Треба їхати…

– А Наталі? – скипів Івченко. – Як же Наталі?

– Він забрав… Ховався… я… я не зміг… проґавив. Надто щільною була негативна енергія. Не побачив…

– Хто? Про кого ви?

– Він використав їх… Вони лише відволікали… Йому було відомо, що я зможу їх відчути, і підставив нам, а сам напав… несподівано. Тепер Наталі в них. Добре… Це добре… Клята тварюка зробила помилку, забравши її. Добре…

– Він марить, – зрозумів Сашко.

Штепа увіп’яв у його плече сильні жорсткі пальці.

– Це чаклун… То був один із чорних магів Внутрішнього Кола… Організував засідку і викрав її, знає, що я можу використати її як посилювач. А не знає того, що… Вони поплатяться… – Чорт. – Макс знову ледь вирівняв машину на повороті і похитав головою. – Треба терміново знайти, де переночувати. Будь де. – Ні, – пробурмотів чаклун, – скоро буде село Зеленодол. Там священик… До нього. Лише в церкві можна почуватися в безпеці від чорних магів… Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Голова звісилася, руки впали на коліна.

– Стій! Зупинися! З ним щось не те!

Макс загальмував. Сашко перегнувся через підголівник, прислухався, ловлячи дихання Штепи, потім почав шукати сонну артерію.

– Не може бути, – розпачливо бурмотів він, – не може…

Кілька довгих миттєвостей він сидів, намагаючись зібратися з думками, і раптом зрозумів.

Сашко розреготався, істерично, давлячись повітрям:

– Та він же спить… Він спить! Баринов вийняв із кишені фляжку.

– На, ковтни. Щось ти зовсім здав.

– Та пішов ти! – розлютився Сашко. – Теж мені супермен! Подивився б я на тебе…

– Не втрачай глузду.

– Та добре було б, але не виходить.

Коньяк полився в шлунок, мов вода. Сашко навіть не помітив, як посудина спорожніла. Він із жалем покрутив флягу в руці й відкинув у глиб салону.

– Якби знав, де її шукати, пішки пішов би.

– Але ти цього не знаєш, тому заспокойся. Придумаємо щось. Тобі не здається, що нашому чарівникові щось відомо? Зачекаємо.

– Ага, чекати… – Сашко відвернувся. Макс увімкнув передачу й рушив.

– До речі, тобі відомо, хто влаштував на нас полювання?

– Комітетники? – байдуже запитав Івченко.

– Точно. І знову «Альфа», я цих хлопців за версту впізнаю.

Чи у них більше нікого нема, чи наш супротивник просто не контролює всю структуру, хоча, якщо помислити, то це одне й те ж…

Він усміхнувся.

– Вони набагато впевненіше почуваються в містах чи в салоні літака. Не вихваляючись, скажу – в польових умовах спецназівець ГРУ дасть їм сто очок фори. Що ми й зробили.

– Я – не спецназівець ГРУ, – мляво заперечив Івченко.

Після випитого Сашко вже не тремтів, тіло стало ватним, м’яким…

– Ти теж молодець, – запевнив його Макс, – трьох поклав. З нас із тобою вийшла чудова команда.

– І Штепа одного… – навіщось сказав Сашко. Макс затнувся.

– Так, я бачив.

Попереду замиготіли вогні.

– Чаклун казав, повинно бути село, – нагадав Сашко.

– Угу. І, судячи з мапи, досить велике.

– Воно не може бути великим, – раптом слабким голосом заперечив Штепа.

Він крекнув, зручніше вмостив ногу і додав:

– Шукайте церкву.

– Та зрозумів я, зрозумів, – буркнув Баринов, – знайдемо, нікуди не дінеться. Микола Михайлович мав рацію. Село, що розкинулося на березі Сейдозера, колись справді було велике, до півтисячі дворів. А тепер добру половину будинків було покинуто, а частину зруйновано. У вікнах багатьох із тих, які, здавалося, мали хазяїв, світло не горіло, і Сашко підозрював, що їх теж покинуто, можливо, зовсім недавно. – І де тут церква? – Баринов вдивлявся в абсолютно безлюдні вулиці.

– Вона є, – сказав Микола Михайлович, – є.

Розмовляли впівголоса, наче при покійнику. Сашка не полишало відчуття якогось тиску, наче над головою було підвішено багатотонний тягар, який міг щохвилини обірватися. Якоїсь миті він відчув щось нелюдське, ірраціональне, що всоталося навіть у повітря цих місць. Не можна було пояснити, не можна було визначити, в чому воно, але воно було, це нелюдське. Чиясь чорна аура важко накрила й село, й озеро, й ліси навколо нього. Йде Тінь Люцифера… Ні, не так. Не так. Якесь сьоме відчуття підказувало, що це з’явилося тут набагато раніше, ніж світ дізнався про Аномалію. І воно зростало… Тепер він розумів, чому чаклун так рветься до церкви. Довго витримати це людина не зможе, її зімне, підкорить собі, а потім, висмоктавши, повільно вб’є сконцентроване тут зло. – Страшно, так? – почув він шепіт Штепи, від якого пересмикнуло й Макса. – Ласкаво запрошуємо до пекла, приблизно так воно й виглядає.

Церкву вони знайшли на самісінькому краю села. Власне, то був невеликий дерев’яний храм, скособочений від часу. Поруч із ним рівним електричним світлом горіли вікна будинку, в якому мешкав священик.

Макс здивовано прицмокнув язиком:

– Треба ж, зовсім не сподівався зустріти в Богом забутому місці такі прикмети цивілізації, як електрика. Так, Миколо Михайловичу, – посміхнувся він, побачивши на обличчі чаклуна подив, – це вам не Англія, не Європа. У таких ось північних чи сибірських селах не те що світла, часто-густо й хліба не бачать.

Він посигналив раз, удруге. За високим частоколом загавкав собака. За хвилину на подвір’ї загорілося світло, деренчливий старечий голос прикрикнув на псів і запитав:

– Хто там?

– Іване Андрійовичу, це Штепа, я вам писав.

– Зачекайте, приберу собак, – відповів старий по паузі.

Штепі ставало гірше. Нашвидку перев’язана рана кровоточила, його била пропасниця. Здається, починалася гарячка. Івченко з Бариновим внесли його до будинку на руках. – Обережніше, тут високі східці, – священик ішов попереду, показуючи дорогу.

У просторій світлиці було тепло й затишно. В оздобленій кахлями печі потріскували дрова, м’яко світився плафон під стелею. Посеред кімнати стояв масивний стіл із чотирма стільцями, а біля стіни – диван у кольоровому чохлі, на який і поклали Штепу. – Не можна нині ночами їздити, – бурмотів священик, допомагаючи Сашкові роздягати Миколу Михайловича, – нині багато всілякої нечисті з’явилося, і людей, і… Не проти ночі будь згадані.

Господарю будинку було вже під сімдесят. Ріденька сивувата борідка робила його ще старішим, пальці покрутив артрит. Але рухався він напрочуд швидко. Вибіг до сусідньої кімнати, приніс подушку, підклав під голову пораненому, подав горнятко з водою. До кімнати ввійшла невисока повна жінка років на п’ять молодша за чоловіка. Побачивши Штепу, тихенько заголосила, зникла за дверима і за хвилину з’явилася з чистими рушниками, бинтами, коробкою з ліками.

– Господи, як це з вами сталося…

– Нічого, – проскрипів Микола Михайлович, – не треба медикаментів. Завтра буду мов новий. Мені б окрему кімнату та пару літрів окропу, трави запарити. – Катю, закип’яти воду, – розпорядився отець Іван, – на стіл потім щось збери, гості з дороги.

– Я не буду, – відмовився чаклун, – а молодь нагодуйте. Іван Андрійович кивнув.

– Обов’язково. Помовчавши, він сказав:

– А ви мали рацію – вони з’явилися. Два дні тому приїхали шестеро. А вчора ще дівок якихось із собою привезли. Вони у Тетяни Рибалихи живуть та у Сашка Рудого. Ніколи б не подумав, що то може бути правдою, ну, чаклуни тобто, капище, жертвоприношення.

– Але ж ви священик.

– Так то воно так, але… Священик теж людина. І, як будь-яка людина, боїться Сатани. Увесь час здається, що він десь далеко, що й ти, і люди, які поряд із тобою, – надто дрібні фігури для нього, а виходить… – Ви б провели мене до кімнати, – попрохав Штепа, – мені потрібно лікуватися, час минає. Якщо не заперечуєте, завтра побалакаємо, гаразд? Мені треба багато чого встигнути, а надворі вже ніч.

– Авжеж, звичайно, ходімте.

– Сашко, ти теж іди зі мною.

Старий провів їх до невеликої кімнатки на дальньому боці будинку. – Тут донька жила, доки не поїхала до Пітера навчатися, та так там і залишилася. Зараз рідко приїздить.

В охайній спальні стояло широке дерев’яне ліжко, трюмо з букетиком штучних квітів у скляній вазі, шифоньєр зі світлої деревини та вузенька книжкова шафочка в кутку. Все було чистеньке, доглянуте, ліжко акуратно застелене, на ньому, за давньою сільською традицією, височіла піраміда подушок. Верхні, найменші, були вишиті чудовими візерунками з квітів та півнів.

– Хто це у вас рукодільничає?

– А, це Катя, вона ж з України. Її родину вивезли на Північ, коли їй було лише чотири роки.

– Хто вивіз? А, так, – похопився Сашко, – зрозуміло.

– Ну, розташовуйтесь. А я принесу води, мабуть, уже закипіла.

Священик вийшов.

Сашко допоміг Миколі Михайловичу зняти светра, штани, оглянув набряклу кров’ю пов’язку. Рана виглядала капосно, починався сепсис. – Нічого страшного, завтра як огірочок буду, – заспокоїв його Штепа. – Подай-но мою сумку.

Покопирсавшись у ній, чаклун дістав зошит у товстій коленкоровій палітурці, кілька пакетиків із травами, скляночку з якоюсь рідиною.

– Що йому відомо? – запитав Сашко.

– Ти про Івана Андрійовича? Ну, він знає, що у давньому язичницькому капищі на березі Сейдозера відбудеться шабаш сатаністів, на який вони з’їжджаються з усіх усюд, що будуть людські жертвоприношення. І про Тінь Люцифера йому теж відомо. Знає про те, що вона… Чим вона є насправді. – Ну ви й… – образився Івченко, – нам із Максом майже нічого не кажете, а тут… людині, яку навіть не бачили ніколи. – Мені потрібен союзник у цих місцях, – проворкотів чаклун, – не просто союзник, а саме священик. Річ у тому, що є певний тип людей, яким нема ходу в храм Божий. Зараз ми за п’ять кроків від церкви, на освяченій землі, і благодатна енергія храму захищає нас від нечисті, яку на нас можуть нацькувати. Ти ще не забув, як це буває?

Сашко здригнувся.

– Забудеш тут…

Він помовчав, розмірковуючи, як краще почати розмову про те, що ані на хвилину не давало спокою, та чаклун сам сказав: – За Наталі не турбуйся. Сподіваюся, що з нею нічого не трапиться і скоро ви зустрінетеся.

– Ви казали, що вам відомо, де вона.

– Я такого не казав. Я знаю, в кого вона, хто її викрав. Та засідка… Там були не лише спецназівці, за сутичкою спостерігала ще одна… людина. Дочекавшись слушної нагоди, вона нанесла удар, як вважає, для мене смертельний.

– А насправді?

– Побачимо, – коротко відповів чаклун.

Щось у тоні, яким говорив Штепа, Сашкові не сподобалося. Той начебто зовсім не був засмучений зникненням дівчини, скоріше навіть задоволений, хоча намагався цього не виказувати. – Я не розумію… Я готовій поклястися, що поруч із нами нікого не було. Наталі зникла просто в мене з-під носа. – То був один із чорних магів, які входять до Внутрішнього Кила. Сильніших за них нема нікого. Кажуть, деякі з них живуть не одну сотню років, щоправда, я таких не зустрічав. Такий чаклун здатен перевтілюватися практично в будь-який предмет: у туман, вітер… Здатен перетворити на звичайнісіньку хмарку будь-яку людину. Ти гадаєш, перетворення людей на ведмедів чи жаб лише казки? Зрештою, людське тіло – лише набір хімічних елементів, зчеплених у певній послідовності.

– А ви? Ви теж це вмієте?

– Я теж маг Внутрішнього Кола, але не з найсильніших.

Він помовчав, перекладаючи з місця на місце пакуночки.

– Я гадаю, напад організовано саме задля того, аби відвернути мою увагу, щоб він міг підібратися непоміченим і викрасти дівчину. І я попався.

– Вона настільки для вас важлива? Чому?

– Ти щось чув про весталок? – питанням на питання відповів чаклун.

– Звичайно, давньоримські жриці. Наскільки я пам’ятаю, там було щось пов’язано з природними випарами печер у Дельфах, вдихаючи які, дівчата поринали в наркотичний транс і пророкували.

Штепа похитав головою.

– Випари… Це все теорії сучасних розумників-вчених. Насправді такі діви існували й у інших народів – при тих-таки єгипетських жерцях чи друїдах, наприклад, і були провідниками, посилювачами магічної енергії, чимось на кшталт резонаторів, вибач, якщо це звучить цинічно. З нею моя магічна сила збільшується на порядок, і їм про це відомо.

– Тому її й викрали…

– Вони чомусь переконані, що таким чином обеззброїли мене.

– А це не так?

Чаклун спохмурнів.

– Не знаю… Мабуть, вони вважають, що я, використовуючи чаклунство, можу їм завадити. Не знаю… Можливо, вони мають рацію.

– А у вас інший план? – здогадався Івченко.

Чаклун якусь мить розглядав Сашка, немов оцінював, повагався й запитав: – Скажи, ви з Максом можете дізнатися, де сатаністи ховають дівчат, яких привезли з собою? Але непомітно.

Івченко кивнув.

– Гадаю, так. Ми вміємо це робити.

– Було б краще, якби це зробив Макс, його, можливо, ще не знають в обличчя.

Сашко глянув на чаклуна.

– Ви хочете викрасти дівчат? Навіщо? Обміняти їх на…

– Навряд чи вони підуть на такий обмін, – зморщився Штепа. – Ні, у мене інші плани. Не хвилюйся, я переконаний, що ти ще побачиш Наталі, обіцяю.

– Я готовий на все, аби її повернути, – сказав Сашко.

– Я тобі вірю. Та поки що ми не зможемо цього зробити, нам не відомо, де вона, можу лише сказати, що її обов’язково привезуть до капища. Тож сподіватимемося на краще.

У двері постукали. Увійшов священик із великим чайником.

– Ось окріп.

– Добре, поставте на стіл. І ще мені потрібні дві-три посудини, аби заварити трави.

– Зараз принесу.

Іван Андрійович вийшов. Штепа втомлено відкинувся на подушки, стулив повіки й облизав сухі вуста. – От що, Сашко, ти йди. Повечеряйте, випийте горілки й лягайте спати. Завтра вам знадобляться сили. Я розумію, що ти переживаєш, та все ж спробуй заснути. Йди.

Вечеряли мовчки. Катерина Павлівна приготувала смаженину, пригостила їх чудовою мускатною настоянкою. Сашко пив горілку, мов на поминках, без тостів, не цокаючись, чарку за чаркою і ніяк не міг сп’яніти.

Макс не заважав. Лише коли вони прикінчили одну карафу й господиня принесла другу, запитав:

– Може, вистачить?

– Відчепися, – брутально обірвав його Сашко. – Хочу напитися хоча б сьогодні. Кольоровий «Соні» в кутку показував нічні новини, присвячені Аномалії. Втім, ця тема зараз була головною на всіх телеканалах і в усіх газетах світу. Над землею повзла чорно-фіалкова хмара, важка, щільна, в її’глибині безперервно спалахували гострі сині блискавиці. Навіть на телеекрані вона виглядала велетенською, могутньою й чужою. Безмежно чужою. Сашко відвернувся, відсунув недопиту чарку й несподівано для себе самого попрохав:

– Дай цигарку.

– Ти ж не куриш.

– Так, закортіло…

Він узяв із пачки, що її простягнув Макс, цигарку, відсунув стілець і, похитуючись, вийшов надвір. Було вже далеко по опівночі. Село спало, розкинувшись у важкому, сповненому жахів сні, зрідка схлипувало притамованим собачим гавкотінням або здригалася від нічного морозу, який робив зірки холодними й блискучими, мов начищені шапки латунних гвіздків. Сашко присів на сходах, щільніше загорнувся в куртку і довго безтямно вдивлявся в темряву. Голова гуділа, як з похмілля. Хотілося спати, проте хлопець боявся заплющити очі. Боявся побачити перед собою її погляд, сповнений жаху, відчаю й безпорадності. Вона ні в чому Сашка не звинувачувала. Але цей погляд… Він був страшніший за будь-які докори.

Грюкнули двері. Хтось сів поруч.

– Ти забув сірники.

Макс черкнув запальничкою, підніс миготливого вогника до пом’ятої цигарки й прикурив сам. – Дякую. – Сашко закашлявся, невміло затягнувся ще раз і викинув цигарку в сніг.

– Усе буде гаразд, – тихо сказав Макс.

– Гаразд? Уже ніколи нічого не буде гаразд.

– Ми її знайдемо. Я тобі обіцяю, що ми її знайдемо… Сашко мляво кивнув.

– Можливо. А можливо, й ні.

– Не смій здаватися.

– Пішов ти… – Сашко нервово хруснув пальцями. – Ти не уявляєш, як це сидіти, пити горілку, їсти, а вона там…

– Я тебе розумію.

– Ні дідька ти не розумієш! – заволав Сашко, підхоплюючись. – Я – сволота, розумієш, сволота! І Штепа – сволота остання. Як ми могли? Як ми могли втягнути її в це?! Гаразд, ми з тобою дорослі чоловіки, професіонали… Хоча який я після цього… професіонал. А вона? Якщо ми не можемо спати ночами, бо жахи сняться, то що переживає вона?

– Сашко…

– Відчепися!

Він відійшов, прихилився до холодної стіни й заплющив очі. – Ти не уявляєш, що я відчуваю. Адже їй не просто смерть загрожує, а дещо в сто крат гірше.

– Я уявляю, – сказав Макс, – уявляю…

Тепер його голос лунав пригнічено, слова не давалися, застрягали в горлі, чіплялися… – її теж звали Наталкою… Вона була снайпером у моїй групі, чудовим снайпером. Чотири роки тому, в Таджикистані, ми пішли на караван, була інформація, що піде караван зі зброєю. От тільки нас не попередили, що попереду основного каравану піде липовий. Перший ми розгромили вщент, звичайно, він виявився підставним. Довелося відходити – той район контролювала таджицька опозиція. Нас намагалися перехопити, був бій, її поранили…

Запанувала тиша. Макс схопив пригорщу снігу, скатав сніжку і кілька разів провів нею по розпашілому обличчю. – Із пораненим на руках ми б не вийшли, полягли б усі, – тихо продовжив Макс. – Інструкції щодо таких випадків однозначні: пораненого добити. Та я не зміг. А наказати іншим…

Це було б не лише вбивством, а й зрадою. Ми залишили її біля каменів, дали кілька гранат, набої й пішли. Більше я Наталку не бачив. Лише вві сні…

Він зітхнув, провів підталою сніжкою по вустах і пробурмотів: – Чотири роки минуло, а заплющу очі – й бачу її… Розумієш, у її погляді не було ні приреченості, ні страху, ні докору. Лише любов. Вона дивилася на мене, на те, як я йду геть, і кохала до останнього. А я її кинув. Ось так…

Сашко повернувся на сходи, сів поруч із Максом і обидва довго мовчали, думаючи кожен про своє. Згадуючи кожен своє. – Пробач, – мовив Сашко нарешті, – я – егоїстична сволота. Пробач.

– Я допоможу тобі знайти її, – пробурмотів Макс. Помовчав і глухо додав:

– Може, хоч частина гріха з мене зніметься…

Він закурив, спалив сигарету кількома глибокими затяжками і загасив недопалок об сходинку.

– Гаразд, пішли спати, мені вранці на розвідки йти.

Господарі вже давно пішли, залишивши стіл неприбраним – для гостей. Світло в кімнаті не горіло, але телевізор працював. Сашко ввімкнув світло й попрямував до телевізора, щоб вимкнути, однак, побачивши те, що відбувалося на екрані, завмер, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі.

Йшло пряме включення Сі-ен-ен. Коментатор говорив англійською, Баринов заходився було перекладати, але Сашко його зупинив:

– Не треба, Максе, тут усі чудово розуміють англійську…

Росія, Карелія, 20 кілометрів на північний захід від Ідеті,

16 листопада 20… року. 1.10

Ще годину тому це була хмара – страшна й загрозлива, проте для людського ока – лише хмара. Тепер вона зникла, поступово трансформувалася в потворний чорний корж, нижній край якого горів безперервним фіалковим світлом. Це було що завгодно, проте не об’єкт, котрий могла б змалювати людська мова. Стогнала земля й вигиналася, намагаючись уникнути нестерпних дотиків чудовиська, яке насувалося на ліси й озера, дороги, міста й села. Воно повзло за кілька десятків метрів від поверхні землі, по-хазяйськи, повільно, абсолютно впевнене у власній безкарності, тягнулося до неї сплутаними біло-синіми жмутами блискавок, котрі, як корені небаченого досі паразита, втикалися в землю, намагаючись витягти, висотати з її великого безпорадного тіла всі соки, життя… Та то був обман. Тінь Люцифера вже більше не потребувала енергії, вона досить наситилася, вона прокидалася, і єдиною її метою тепер було лише руйнування, лише вбивство. Нитки не досягали землі, обривалися, гасли, ледь не торкаючись її нерівними краями, які ворушилися, мов живі… Люди дивилися на катастрофу, яка сама себе освітлювала брудно-фіалковими сполохами, і нічого не могли вдіяти. Техніка була занадто слабкою, аби спробувати хоча б затримати Аномалію. Вченим було відомо про неї надто мало, вони не розуміли її, та й не могли зрозуміти. І лише безсило плакали, спостерігаючи, як чудовисько нівечило реальність, змінюючи її за своїм смаком. Ось корені-блискавки дряпнули поодиноку красуню-сосну, кинулися до неї з усіх боків, на мить огорнули наче коконом. А коли промені розсіялися, на місці дерева стояло щось моторошне, потворне, зелено-буре, з брудними смолистими напливами, які утворювали неприродний малюнок. Це щось заволало, потяглося вслід монстру. І померло. Опливло, перетворилося на в’язку бурштинову масу, яка розтікалася в пласку калюжу. А монстр уже врізався у великий ліс, і знову дерева кричали, кричали, кричали… І все живе, що потрапляло під дію Аномалії, змінювалося, зовнішньо й внутрішньо, ставало чужим, ворожим. І вмирало, втративши зв’язок із тим, що дало йому життя, а потім зрадливо покинуло напризволяще під чужим небом. Стогнала земля. Вигиналася, прагнула й не могла втекти від своєї долі. Слабо опиралася й не вміла, не знала, як захиститися. Над обрієм піднімалася туга мінлива віхола, яка запинала десятки й сотні людських машин, котрі, мов мошва, крутилися навколо Аномалії. Віхола коливалася, мерехтіла. Надто швидко, надто непередбачувано, аби око встигло помітити в цьому русі якийсь лад. Але він був. Чужий, нелюдський лад.

То частина іншого світу прийшла на землю.

І шугали в імлі, у просторі, який метушився між корінням-нитками, напівматеріальні ефемерні потвори. Моторошні. Народжувалися й одразу ж вмирали. Чи, може, падали в землю, мов насіння, спати до часу. До того часу, вже недалекого, коли Тінь Люцифера розбудить справжню силу. Справжню темряву. Стогнала земля. Спаплюжена, зґвалтована. Плакала від власної ганьби та безсилля. Надсилала прокльони чудовиську, яке повзало по її тілу. І людям, що її зрадили. А вони… Чи міг хтось із тих, хто дивився на це крізь броньоване скло спецмашин, в ілюмінатори літаків та гелікоптерів, на екранах телевізорів чи службових моніторів спецзв’язку, назвати себе людиною? Скільки від людини в них залишилося? Бурмотіли телекоментатори, давилися словами, що втратили значення й зміст. Чим більше слів, тим менше змісту. Здавалося, вони от-от вдавляться блювотиною знавіснілих, нікому не потрібних фраз.

Люди…

Що ж ви наробили, люди?

Люди…

Люди?

Аномалія йшла все далі на північ, полишаючи за собою чорну, мертву землю. Ані травини, ані гілочки. По-дурному витріщилися в нічне небо каламутні очі озер. По чорній, всіяній гранітними валунами поверхні вітер гнав невагомий попіл. Усе, що залишилося від життя. Аномалія насувалася на озеро. І величезне, майже безкрає карельське озеро завмерло, зіщулилося, мов безпорадна дитина, затуляючись руками від чорного жаху.

І ніщо не могло захистити його від неминучого…

Москва, вулиця Карла Лібкнехта, 12а, 18 травня 1933 року. 1.30. Його розбудив гучний, вимогливий стукіт у двері. Сашко ввімкнув світло, сонно мружачись, подивився на старенький годинник у кутку і відразу все зрозумів. Вони завжди приходять уночі, мов злочинці. Вони і є злочинці, котрі крадуть людську волю, людські життя. Он там, на сходах, стоять вони, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, люди, впевнені в своїй правоті й силі. Вони спокійні, для них таке вже давно перетворилося на повсякденність, мов для селянина сапання бур’яну, який забиває акуратно посаджені грядки.

«НКВС, вас заарештовано, збирайтеся».

Короткий, але ретельний обшук, тупіт кількох пар ніг сходами, виття автомобільного двигуна, яке відлунює в нічних вулицях, змушуючи обивателя втискатися в теплі ліжка, затримувати дихання в марних зусиллях не помічати цього звуку. Сашко визирнув у вікно. Так і є, біля під’їзду стояло темне авто. Навкруги нікого, лише на місці водія миготів вогник цигарки. У двері знову постукали. Відчуваючи, як дерев’яніють ноги, як дрібно тремтять руки, Сашко пішов відчиняти. Думок не було взагалі. Сашко діяв мов автомат, навіть переляку, обов’язкового, неодмінного при такому, не було. І лише крихітна, рахітична думка билася в порожньому черепі:

«Ось воно… Ось воно…»

А потім ще одна, дурна:

«За що?»

Вони ввійшли. Троє впевнених у собі хлопців, які виспалися вдень і гарно повечеряли, в однакових елегантних мундирах. З однаковими обличчями. З однаковими думками. Повсякденність.

«Вас заарештовано, збирайтеся».

Сашко відчув, як дзвінка порожнеча в голові наростає, охоплюючи все – єство, виривається за межі його «я». Невже раніше він не уявляв, як усе буде? Не припускав можливості такого кінця? Знав же, знав, як це буває. Та все ж… Дуже важко пережити страшну мить відторгнення. Коли ти вже не є частиною цієї системи, коли ці хлопці у формі – не твої товариші по службі, а представники держави, для якої ти віднині – ворог, покидьок, сміття… Заціпенівши, Сашко дивився, як до квартири заходить ще один, старший, з вищим званням, обличчя якого здалося знайомим. Його підлеглі починають обшук житла. Слухав, як старший говорить буденно, байдуже: – Обшукайте його, а то ще пустить собі кулю в лоб, як його дружок. Голос долинав звідкись здалеку, майже не сприймався, проте одне-єдине слово змусило свідомість прокинутися, вийти із заціпеніння, прислухатися. І… зрозуміти, що йдеться про Антона. Антон… Ось хто його підставив! Сволота, це через нього, алкаша проклятого. Добовкався-таки своїм поганим язиком! Нічого, Сашко поговорить з ким треба, пояснить, там розберуться. Розберуться… Думки плуталися. Загнані в тісну смердючу клітку, тіснилися, стрибали одна на одну безладно й безпорадно. Ні, це кінець. Нікому нічого не пояснити, не розповісти. Йому не пробачать. І він не пробачить. Кому? Своєму товаришеві. Колишньому. Товаришеві, який знищив його, потягнув за собою в підвали Луб’янки.

Хоча ні, вони казали, начебто Антон…

Брутальні руки нишпорять по тілу, безцеремонно штовхають, смикають. Виймають книги із шафи, кидають їх на підлогу, під м’які чоботи, що порипують. Руки… Сашко стежив за цими досвідченими, байдужими руками і бачив у них… Бачив щось чуже, нелюдське навіть. Руки мацали, перебирали його речі… Руки мацали його долю, мов товари на базарному прилавку. Так досвідчені руки господині перебирають зелень, визначаючи, яка годиться на салат, а яка – на суп. Хіба вона може припустити, що петрушка та морква здатні думати й переживати? Що вони теж мають душу? А інші руки, позбавлені нігтів, вкриті виразками, роздуті водянкою, були більше схожі на людські, ніж ці… Хлопчина той був людиною, а вони… Як же його звали, хлопчину з вимираючого села? Чомусь Сашкові зараз було життєво необхідно згадати його ім’я, наче від того залежало все. Але йому ніяк не вдавалося це. «Як же ми могли ось так із власним народом? Що ж ми наробили?» Антон мертвий. А його голос живий. І Сашко знав, що хоче сказати йому той голос. «Це – кара. Жоден злочин не може залишитися безкарним. Навіть якщо пощастило уникнути людського суду, тебе покарає Бог. Час твоєї розплати настав, а в тих, що за тобою прийшли, він ще попереду. І державу цю покарають, увесь народ покарають. Обов’язково». Цей голос розвіював заціпеніння, пробуджував емоції, змушував думати, дивитися. І приймати рішення. Сашко знову ставав самим собою. Вони його називають злочинцем? Вони? Спалахнула й згасла злість, згасла лють. Мов сірники. А Сашко залишився. Залишився людиною. Права нога м’яко пішла вбік, провернулася на носку, і Сашкове тіло слухняно лягло в знайомий до автоматизму кут атаки, викинувши одночасно з ударом короткий, мов постріл, нищівний крик. Голова старшого енкаведиста врізається в стіну, залишає на шпалерах яскравий кривавий слід і, прокресливши темну смугу, вслід за вже мертвим тілом сповзає донизу. Та Сашко цього не бачить. Нема часу дивитися, нехай дивляться ті, інші. Нехай дивляться й жахаються, нехай відчують, як дихнули могильним холодом їхні останні секунди, що так несподівано закінчилися. І, можливо, покаються. Хоча б хтось із них…