Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Антон відчував себе ніяково, мабуть, через присутність Блюмкіна, хоча Яків увесь час мовчав.

– Ну, а ми спеціально до тебе приїхали, серйозно, – сказав нарешті Сашко, коли вони випили по третій.

– Навіть так?

– Ти ж брав участь у експедиції на Ловоозеро?

– Ну…

– Бокій із Марченком у липні планують ще одну. До того капища, яке було знайдено біля Сейдозера. Це ж поруч. Цього разу всі члени експедиції будуть мати поліпшені шоломи Барченка, тож маємо надію, що все буде нормально. – А тебе послали, аби вмовити мене, – криво посміхнувся Губський. Він налив у склянки, відламав шматочок хліба і, не чекаючи на співрозмовників, випив свою. Довго нюхав скоринку, не підводячи погляду, потім тихо мовив:

– Ні, хлопці, я – пас.

– Антоне…

– Сашко!

Він рвучко підвів голову, пильно подивився на друга й несподівано гірко кинув: – Невже ти не бачиш, на що я перетворився? Мене вже й тут співробітники цураються. Через оце, – кивнув він на пляшку. —

І правильно роблять.

Він вилив у склянки рештки горілки, випив і, кривлячись, сказав: – Річ навіть не в тому, що я майже алкоголік і що мені навіть у цій дірі давно вже не доручають нічого серйозного. А в тому, що я вже не вірю… Ні в що не вірю, розумієш? Тому й пиячу.

Він важко підвівся, похитуючись, вийшов до кухні, забряжчав там чимось. – Усе зрозуміло, – презирливо фиркнув Блюмкін і встав. – Поїхали. – Зачекай, – зупинив його Штепа, – та зачекай ти! Не бачиш, що в нього на душі? Так, він зламався, але ж витягати його звідси треба, а то він зовсім… Повернувся Губський. Поставив на стіл почату пляшку самогону.

– Антоне, досить, – спробував його зупинити Сашко.

– Йди ти під три чорти, – буркнув той. – Ти прийшов до мене в гості, я хочу тебе пригостити. Чи ми з тобою вже не друзі?

– Пригостити? Цим? – скривився Блюмкін.

Антон наче й не чув його. Підійшов до Сашка, трусонув за плече.

– Може, востаннє, га?

– Що ти таке кажеш…

Штепа відвів погляд від почервонілих очей друга, механічно взяв простягнуту склянку, випив, пересмикнувшись від нудотного смороду самогону з цукрового буряка. – Ви надто пізно приїхали, хлопці, – прошепотів Антон і раптом заплакав. – Надто пізно.

Таким Штепа його ще не бачив. Він розгублено дивився на стіл, стидаючись Антона і власної безпорадності, не знаючи, що робити і що сказати. Блюмкін підвівся, взяв зі столу пляшку, недбало відкинув у куток і, ступивши до Губського, заліпив йому ляпас. – Ану заспокойся! Баба! Ганчірка, твою мать! Як тебе ще зовсім не вигнали, не розумію? Ти ж один із нас, на кого ж іще сподіватися, коли не на нас із тобою!

Антон похитав головою, сів, спершись ліктями об стіл, сховав обличчя в долонях і несподівано спокійним голосом сказав: – Ідея… Партія… Де та партія… Одні, ті, що ще при силі, гризуться за владу, інші давно вже поховалися по норах і носа не витикають, а треті… Пам’ятаєте, Блюмкіне, ви колись розповідали про суперечку Леніна з Плехановим? Що тоді сказав Георгій Валентинович? «За п’ять років диктатура пролетаріату перетвориться на диктатуру партії, а через десять – на диктатуру однієї особи». Ви тоді розповідали й сміялися. І ми сміялися разом із вами: «Який дурень цей Плеханов».

Блюмкін нахилився вперед, майже торкаючись грудьми столу навис над Антоном і зазирнув йому в обличчя.

– Так ти що, проти Сталіна?

– Ні, – тихо відповів той, – не проти… Проти я був ще рік тому, а тепер… А тепер я просто байдужа до всього людина, що спивається. Байдужа майже до всього… Іноді мене мучить совість. Адже то ми привели його до влади, в тому числі й ми. Та не дивіться ви так на мене! – Антоне, давай краще просто відпочинемо, потім поговоримо. – Зачекайте, дайте сказати хоча б раз. Набридло мовчати, хоч зараз скажу.

– Антоне…

– Сашко, помовч. Ти краще скажи, задля чого було все те городити в сімнадцятому, якщо зараз лише по моїй Харківській губернії за півроку померло від голоду кілька десятків тисяч людей? Ми ж за них боролися, задля них, а не задля себе і не задля Сталіна.

– У країні неврожай, Антоне.

Губський іронічно глянув на Якова й посміхнувся:

– Ти хоч сам віриш у те, що кажеш? Ми лише цього року вивезли за кордон десять мільйонів тонн збіжжя. – Нехай так, але ж нам треба піднімати країну, промисловість. На ті гроші купують технології, обладнання, запрошують спеціалістів для промисловості. Якщо не створимо важку індустрію, нас просто розчавлять. Ну ти ж не маленький, повинен розуміти. – Хлопці, – п’яно реготнув Антон, – ми з вами чекісти, а не писаки партійні, котрі пописують статті про райське життя в колгоспах, не висовуючи носа з Москви. Ми ж знаємо, що голодують лише ті райони, які більше від усіх опиралися створенню колгоспів: Україна, Кубань, Сибір… І розкуркулюємо там більше. Це війна, війна проти власного народу, як у двадцятому, в Тамбові. Однак тоді йшла громадянська, і я ще міг зрозуміти Троцького та Леніна, а зараз… – Антоне, припини. – Штепа сам почав гарячкувати. – Кому ти прагнеш щось довести? Ми ламаємо все: старі економічні стосунки, ідеологію, спосіб мислення. Це величезний соціальний експеримент, а ти хотів, аби без крові, насилля, сліз, помилок? Так, є й збочення, деякі наші дурні лоби об підлогу розбивають, мало їх саджаємо, чи що? Сашко замовк, спіймавши здивований погляд Блюмкіна. На душі було капосно, бо він розумів логіку й правоту Губського, лише не бажав, боявся це визнати. Слова, що він їх щойно вимовив, брудні, нещирі, цинічні, залишили на совісті липкий неприємний наліт. Сашко не знав, що робити й що говорити. Вочевидь, і Антон, і Сашко помиляються й водночас обидва мають рацію, що все заплуталося в одному велетенському, байдужому до людських доль злі, яке однаково легко й з апетитом зжерло б і їх з Антоном, і Блюмкіна, і Сталіна…

У кімнаті стояв задушливий сморід самогону.

Сашко мовчав. Мовчав і Блюмкін.

– А чи не хотіли б ви подивитися на одне село? – раптом запропонував Губський. – Завтра я виїжджаю на інспекцію пересувних міліційних постів, подивимося, що робиться по той їх бік. Кожному з нас треба на це подивитися… Село Марківка Харківської області, 29 березня 1933 року. 11.30. Мрячило. Брудне небо, що нависло над селом, наскрізь промочило прілу солому та слизький тес дахів, хиткі тини з лахміттям кори, рвані витинанки високого, у зріст людини бур’яну попід стінами скоцюрблених від холодних голок дощу хат. Тиша. Дощ і тиша. Дивне відчуття, яке постійно вислизало від Сашка; щось було у цій тиші, щось неприродне, що перетворювало її на дикий моторошний фарс. – Нікого живого не залишилося. – Антон немов почув його думки. – Тихо, наче в морзі. – А люди? – Штепа обвів поглядом порожню вулицю, каламутні, мов очі мерців, вікна хат, іржавий замок на дверях правління колгоспу, біля якого вони зараз стояли. – Та вони… – почав було Губський і раптом замовк, прислухаючись. Штепа й сам почув схлипи розкислого чорнозему під чиїмись кроками. Нерівномірні, саме схлипи – протяжні й надривні.

«П’яний», – промайнула безглузда думка.

Він аж відсахнувся, коли з-за рогу з’явилася людина.

Людина?

Невеличкого зросту дитина здавалася ще меншою через величезне, порване, з чужого плеча пальто до п’ят. З коміра росла схожа на брудну квітку реп’яха голова зі скуйовдженим, не знати якого кольору волоссям та спухлим синюшним обличчям. Важкі мішки прикривали загноєні щілини очей.

– Здрастуйте, дяді, – пискнула істотка, повільно висмикнула з багна роздуту босу ногу й обережно, мов ступала по гвіздках, рушила до машини.

– А ви до нас у гості?

Якусь мить хлопчина з тупою надією звиклої до всього істоти роздивлявся їх, потім у його очах повільно загорілася несмілива надія. – Ви не хліба нам привезли? Ви, напевне, з міста? Начальство…

Сашко промовчав, а Антон обережно поклав долоню на тендітне плече і спитав:

– Як тебе звуть?

– Мишко, – шморгнувши носом, відповів хлопчик. – А коли ви голову шукаєте, так його нема, помер із місяць тому. А председательша аж біля церкви живе, ходімо, я проведу.

Вони повільно рушили вулицею.

– А батьки твої де?

– Татко за хлібом подалися ще торік, а мама взимку померли.

– Так ти що, сам? – подав голос Блюмкін.

– Ні, з сестрою. Вона вже велика. Раніше в колгоспі працювала, а тепер у хаті сидить, бо ноги віднялися. Я її годую, сама вона жабок не може ловити.

– Жабок?

– Ага. Я там на болоті жаб убиваю, так ми й годуємося. Узимку важче було, – зітхнув хлопчик, – жаб не було, і хробаків теж.

– Яких хробаків? – прошепотів Штепа.

– А дощових. Тільки ще холодно, їх мало, а коли дощі пішли, то вони взагалі зникли, а то у гної біля ферми їх багато було. Сашко відчув, як у грудях виникла туга грудка, що тупим болем довбала хребет. Нереально. Сон. Збочений спектакль, який поставив режисер-маніяк. «Господи, чи я збожеволів? Такого не може бути, людина не здатна такого ані вигадати, ані уявити…» – Дядю, – смикнув хлопчина Блюмкіна за рукав, – а у вас нема рушниці?

– А тобі… навіщо? – ховаючи погляд, спитав той.

– Так каменюкою коли в ту жабу влучиш. Та й руки, – він розтиснув перламутрово-сині кулачки, – не беруть. А так я б набив багато-багато, сам наївся б, сестру нагодував і тітці Марії дав би. Так нема рушниці?

Не дочекавшись відповіді, він зітхнув і похитав головою.

– Жаль. Я написав листа товаришеві Сталіну, аби він вислав мені рушницю, та листа не встиг відіслати, бо тітка Василина, поштарка, померла.

Штепа раптом зустрівся поглядом із почервонілими Антоновими очима, і той прошепотів так, щоб дитина, захоплена розповіддю про життя-буття, не почула: – Ну як, Сашко? Гарний перелом на селі? Я от, скільки не їжджу, звикнути ніяк не можу. Після такого відрядження спати не можу, навіть горілка не допомагає. Що ж ми накоїли, га?

Штепа не відповів. У свідомості гуркотіли, шипіли уривки думок, фраз, слів. Слова, слова, слова. Які вони важкі… – «Біля ферми їх багато… Рушниці нема?… А ви, мабуть, із міста?..»

– А тут тітка Одарка живе.

Хлопчик зупинився біля скособоченої, колись побіленої, а зараз брудно-сірого кольору мазанки.

– Тільки вона дурна, в неї донька померла.

– Зайдемо?

Вони увійшли до темної, з низькою стелею хати.

Унизу живота в Сашка нило, а клубок у грудях розплився глевкою нудотою, відізвавшись на знайомий млосно-солодкий запах гниття. У тьмяному світлі, що ледь пробивалося крізь крихітне віконце, ніяк не можна було розрізнити, хто то ворушиться в дальньому кутку єдиної в хаті кімнати. Темна безформна фігура… Тихе бурмотіння… Зітхання… Жінка сиділа на широкій лаві й повільно похитувалася в такт рухам руки, яка намертво вчепилася в колиску. Нерухомий погляд далеко-далеко…

– Люлі-люлі…

У колисці – тільце дитини місяців десяти, не більше. Вона вже давно була мертвою, а мати, схилившись над трупним смородом, колисала її, час від часу дбайливо вибираючи хробаків з очниць, рота, моторошних слизьких ганчірок, які колись були пелюшками. Побачивши людей, що ввійшли, вона швидко схилилася над колискою, прикрила згорбленою спиною дитину і заспівала голосніше, немов хотіла цим надривним криком-піснею виштовхнути, викинути непроханих гостей зі свого крихітного світу.

– Люлі-люлі…

…Вони крокували вулицею безтямно, мов автомати. Мозок тупо закляк, знесилений тяжкою брудною роботою. Сон-жах тривав, але він уже не лякав – вимкнулися, наче спрацював якийсь запобіжник, емоції. Ні, не те. Вони пішли, загнали самі себе на самісіньке дно душі, важко хлюпалися там, невиразні. Але вони були, були… Дощ ущух. І лише рвучкий вітер розбишацькими наскоками шарпав плащі, хвилював воду в темних калюжах і скрипів скособоченою хвірткою:

– Люлі-люлі…

Чи це його, Сашкове, серце болісними поштовхами витискало кров у жили, що стрімко дряхліли.

– Люлі-люлі…

Може, якби він заплакав, то йому полегшало б. Але він не міг. Очі були сухі. Нехай вони будуть прокляті, ці очі! – От скоро й до председательші дійдемо, – важко дихаючи, подав голос забутий хлопчина, коли вони дісталися церкви.

– Он її хата.

Але Штепа дивився не на хату. Під рідким гнилим парканом церковної огорожі, серед пом’ятого, зламаного бур’яну лежала жінка. Мертва. А дівчинка була жива. Вона сиділа біля тіла матері, і вітер грався її скуйовдженим липким волоссям, яке вибивалося з-під драної хустки. Дівчинка повільно повернула до них голову. Нерухоме, вкрите чиряками обличчя здригнулося, ворухнулися розпухлі вуста.

– Дядю… Хлібця…

«Хлібця… Хлібця…»

І Штепа не витримав. Він упав перед нею навколішки в багнюку, похапливо вириваючи з кишень усе, що там було, поки не дістав пом’яту, напіврозталу, ще з московського життя цукерку. – Не треба, Сашко, даремно, – долинув до нього голос Губського чи Блюмкіна.

Дівчинка повільно піднесла цукерку до очей, подивилася крізь неї і запхала до рота. З-під розхитаних зубів, яким уже несила було щось розкусити, бризнула темна, вперемішку з гноєм кров. А дівчинка так і сиділа нерухомо, із цукеркою в роті та застиглим маскою-обличчям. По підборіддю стікала темна цівка й губилася серед лахміття… Вони знову сиділи в квартирі Губського й пили горілку. Майже не розмовляли. Майже не дивилися один на одного, наче були ледь знайомі. Лише коли спорожніла третя пляшка, Сашко відчув, як крижана лапа, що вп’ялася в серце, послабила хватку. Алкоголь зробив свою справу. – Слухай, Антоне, а як же солдати… Ну, ті, що стоять у загороджувальних загонах? Скільки ж можна витримувати… Таке? – А їм горілку дають, – посміхнувся Губський, – і годують від пуза. А ще «стукачів» утричі більше від звичайного тримають. Трибунали просто на місці судять, на місці й вирок виконується. Він налив чергову порцію, запхав порожню пляшку під стіл, провів поглядом, шукаючи хоч якусь закуску, та останній шматок хліба вони поділили ще коли пили ту пляшку, то ж Антон запив горілку водою з крана.

– Ось так і живемо…

Він нахилився до Блюмкіна, дихнув йому в обличчя сумішшю цибулі й перегару, і запитав:

– Ось тепер скажи, що коїться в країні? Що з нами коїться?

Блюмкін посміхнувся.

– У тобі, Антоне, грають залишки твого інтелігентського походження, яке більшість із нас давно вже витравила.

Побачивши, що Антон хоче заперечити, Блюмкін жестом зупинив його й тихо промовив: – Ще не так давно в Європі спалахували страшні епідемії чуми, які забирали життя половини населення. Ліків не було.

Чи відомо тобі, як із ними боролися? Міста оточували війська, котрі мали наказ розстрілювати кожного, хто намагатиметься звідти вирватися, всіх, без розбору. Міста, в яких хвороба ще не з’явилася, зачиняли свої брами і нікого не пускали, не допомагали ні вмовляння, ні благання. Зараз відбувається щось подібне. Ми просто знищуємо чуму опозиції, активної чи прихованої.

– Нехай дев’ять десятих населення Росії загине, зате решта житиме за комунізму… – пробурмотів Губський. – Це, між іншим, слова Леніна. Чи ти й проти Леніна теж?

– іронічно поцікавився Блюмкін.

Антон промовчав.

– Це, друже мій, лише для недолугих інтелігентиків страшно. Але, скажу тобі, для величезної більшості нашого народу те життя, яким він жив, – страшніше за смерть, врахуй це, коли бовкатимеш про мораль та етику в політиці. І вона, ця величезна більшість, погоджується жертвувати в ім’я того, щоб їхні діти жили в іншому суспільстві з іншими можливостями. До речі, чим меншим буде спротив, тим більшим відсоток тих, хто доживе до комунізму, Подумай про це.

– Ми говоримо різними мовами…

Яків стенув плечима, підвівся і, похитуючись, вийшов.

Губський якийсь час сидів, безтямно втупившись у підлогу і, здавалося, не дихав. Побілілі пальці щосили стискали склянку. Нарешті він підвів на Сашка змучений погляд і тихо сказав: – Сашко, про одне лише прошу. Коли за тобою прийдуть… Не плентайся за ними, мов на бійню, прихопи хоча б парочку їх із собою. То вже не люди… То монстри. То влада монстрів. Людожерів.

– Антоне…

– А я, мабуть, не зможу, – не слухаючи Сашка, продовжував Губський, – я мертвий після того відрядження на північ. Ні, раніше, коли ми повернулися з Гімалаїв. Я вже тоді здогадувався щодо нього. А зараз… – Він не доказав і лише безнадійно махнув рукою. І від того, що він хотів сказати, Сашка обдало крижаним дрожем. Защеміло серце так, наче воно відчувало біду. Та Сашко знав, що цього разу воно помилялося. Біда прийшла вже давно…

Росія, Кольський півострів, 150 кілометрів північніше Ревди,

15 листопада 20… року. 20.10

До Оленегорська вони дісталися без перешкод. Баринов дійсно дуже швидко вирішив питання щодо гелікоптера, і вже в другій половині дня військовий МІ-8 приземлився на околиці невеличкого заполярного містечка. Після цього Макс ненадовго зник. Де був, він так і не сказав, але повернувся із двома важезними сумками, вщент набитими їжею і, щонайголовніше, зброєю, набоями та багато чим іншим, що здатне вибухати, підслуховувати чи приймати радіосигнали. – Звідки барахло? – спитав Івченко, розглядаючи компактний і дуже ефективний у ближньому бою «кипарис». – Зі складу, звичайно, – в тон йому відповів Баринов. – Армія ще на щось здатна.

– А не похопляться?

– Ха! Це ось, – він поляскав по цівці автомата, – ні за якими списками не проходить. Це – наше. А карт-бланш Говорова – закон для підлеглих, у тому числі й тутешніх. – Господи, хто ж він є, твій Говоров, якщо перед ним тремтить половина армійців Росії? Баринов лише посміхнувся багатозначно, вибрав із купи зброї «стєчкіна», зарядив і засунув до кобури. – Не люблю цих новомодних штукенцій, інша справа гарна стара машинка.

– Хлопці, доведеться все це залишити, – втрутився чаклун. Макс сторопів.

– Як це «залишити»? А чим воюватимемо? Кулаками?

– Ви не розумієте… Там такий район, така напруга енергетичних полів, що будь-яка кров… Я не знаю, що станеться, якщо через насильство проллється хоча б крапля крові.

– Це що виходить, ми просто будемо йти вперед і ніхто не насмілиться нас зупинити? Але ж ви самі казали, що за нами буде запекле полювання, до самого кінця.

Штепа похитав головою.

– Усе не так просто… Ймовірно, нас намагатимуться зупинити, затримати, взяти в полон зрештою… Але кров… Кров – носій людської душі, проливати її – великий гріх. – То нам палицями битися, чи що? – єхидно поцікавився Баринов. – Мені однаково, та несолідно якось…

– Ви спеціалісти, ви й думайте, що вони можуть зробити.

– І все-таки зброю ми залишимо, про всяк випадок. Нехай, як ви кажете, тут особливі правила гри, але відчуває моя, гм… відчуваю я, що знайдуться охочі їх порушити. Макс заховав автомат під куртку, наглухо застібнув її і додав: – Це, знаєте, як у виставі: якщо є рушниця, вона обов’язково вистрелить.

Івченко з Бариновим планували взяти до Ревди таксі, а вже звідти зовсім недалеко. На їхній подив, жоден із місцевих халдеїв їхати не захотів. Не справили враження навіть кілька сто-доларових банкнот, які вийняв із портмоне Сашко. Вони довго не могли домогтися в таксистів пояснення такої дивної поведінки, поки нарешті один із них, сивий, уже в літах чоловічок із широким обличчям, не сказав довірливо: – Ніхто туди не поїде, навіть вертольотчики туди не літають, після того як дві «вертушки» розбилися в тих краях. Люди теж там зникають. І місцеві, і прийшлі. Більше – прийшлі.

Він похмуро глянув на банкноту, що її протягнув йому Макс, і заперечно похитав головою: – Не треба. І ось ще… Кажуть… – він перейшов на шепіт, – кажуть, що там, біля Сейдозера, нечисть з’явилася. Знову хвороба ця… як її… Ну, не пам’ятаю, ще мій дід про неї розповідав. Тож, хлопці, я вам не раджу…

Таксист не доказав, махнув рукою і відійшов.

Довелося шукати машину. По доволі тривалих пошуках їм пощастило знайти старенький, але цілком придатний для подорожі в умовах полярної ночі «УАЗик». Власник погодився продати його за півтори тисячі доларів. Від Оленегорська до Ревди – кілометрів зі сто, але довелося кружляти ґрунтівками, переважно розбитими лісовозами та бензозаправниками. Сашко ще раз оцінив передбачливість Баринова – іноді навіть «УАЗику» доводилося щосили гребти колію заблокованими колесами, аби вирватися з чергової ями чи заносу. У цих краях уже панувала полярна ніч. Тридцятиградусний мороз стискав у чіпких обіймах зарості карликових беріз, річки та озера і навіть сніг, який півметровим шаром покривав землю, що не встигла відігрітися за коротке полярне літо. Зірок не було. Майже все небо палало полярним сяйвом, і це було одночасно чудовим і грізним, гнітючим видовищем. – Ніколи не думала, що воно… ось таке, – тихо мовила Наталі, притискаючись до Сашкового плеча. – Воно зовсім не таке, як на фото. – Зазвичай воно не таке, – зауважив Макс, перемикаючи передачу. – Щось надто воно розгорілося, Я такого ще не бачив. – Це Аномалія, – буркнув Штепа. – Вона вже близько і, мабуть, провокує в атмосфері магнітні заворушення. Сашко подивився на його бліде, змарніле обличчя, вкрите крапельками поту.

– Вам зле, Миколо Михайловичу?

– Тисне… Невже ви не відчуваєте, як у повітрі сконцентрувалося щось, як стало важче дихати… Задушливо… Івченко похитав головою. Поки що нічого подібного він не відчував. Було, правда… Але то, скоріше, почуття тривожності, наче десь поряд причаїлася небезпека. І джерелом цієї небезпеки були люди. – Нічого, звикну, – пробурмотів Штепа, ні до кого не звертаючись.

– Ти там поглядай, Максе, – попередив Івченко.

– Угу…

Машина подолала горбатий дерев’яний міст, перекинутий через крихітну річечку, виїхала на перехрестя і притулилася до узбіччя.

– Так…

Баринов увімкнув світло і розгорнув мапу.

– Судячи з усього, ми – на фінішній прямій, Якщо за картою, то ця дорога виходить просто на Ревду, тут кілометрів тридцять, навіть менше.

Сашко глянув на годинник.

– Цікаво, готель там є? Ночувати в машині в такий мороз – приємного мало. – Жодних готелів, – перебив його Штепа, – ночуватимемо лише в церкві, зараз це найбезпечніше місце. Ми в’їжджаємо на територію Сатани, хлопці, тому прошу підкорятися мені беззаперечно. Івченко спохмурнів. У темряві, підсвічені сполохами полярного сяйва, обличчя супутників втрачали живі риси й нагадували античні маски. І за цими масками ховався страх, так само, як і за його власною. Страх був ще немічним, його важко було визначити. Чи боялися вони того, що чекало на них попереду, а чи самих себе?

«Ми теж перетворюємося на монстрів…»

Сашко відігнав від себе ці думки. Він замислено подивився на рівну, мов стіл, місцевість, скуйовджену невисоким кривим чагарником, який місцями розступався навколо крихітних озер, що промерзли до самого дна, і тихо, ніби в самого себе, запитав: – Цікаво, чому їх занесло саме сюди? Невже не можна було сховати той чортовий вівтар десь ближче? – Це особливе місце, – відповів чаклун, – колись у цих місцях простягалася могутня держава гіперборейців. Саме залишки їхнього капища колись знайшов товариш мого діда… – Я чув про них, щоправда, небагато. Цивілізація велетнів, яка суперничала з рештою людства і врешті-решт загинула. – Це не так. З людьми у них ніякого суперництва не було й бути не могло. Чи може суперничати людина, скажімо, з амебами? їхніми ворогами були атланти. Обидві цивілізації використовували досягнення науки та магії. Сучасні археологічні розкопки отримали унікальну інформацію щодо їхньої культури. Гіперборейці, наприклад, мали літальні апарати типу дирижаблів та літаків, у них були чотириколісні екіпажі з механічними приводами. Про це свідчать наскальні малюнки, яким уже кілька тисяч років. А ось щодо їхніх магічних можливостей… Про них ми можемо лише здогадуватися. Принаймні Атлантиду було знищено саме за допомогою магії. А атланти ж були далеко не дітьми, потаємні знання давніх єгиптян – лише жалюгідні залишки могутньої магічної науки атлантів.

– А вівтар?

– Вівтар… Вівтар Сатани – це окрема історія, довга й кривава. Коли-небудь…

Штепа замовк і напружився, Немов до чогось дослухався.

– Що?

– Тихо…

Він повільно повернув голову спочатку в один бік, потім у другий.

– Попереду щось є.

Очі його зблиснули. Чаклун схопив Макса за руку, той, підкоряючись безгучному наказові, зупинив машину й вимкнув фари. Минула хвилина, друга. І попереду, і з боків стояла майже непроглядна темрява. Ані звуку, ані руху. – Це… не люди, – хрипко прошепотів Микола Михайлович. – Згусток негативної енергії. Навіть не згусток, у цих місцях нею просякнуте все. Або ми в’їхали на територію з абсолютною домінантою Зла, або…

Договорити він не встиг. Темрява, зовсім поруч із машиною, раптом спалахнула дрібними злими вогнями. Баринов із криком відчинив дверцята й пірнув у сніг. Закричала Наталі. Автоматна черга пробила стрічку отворів у лобовому склі, майже під самим дахом, обдавши всіх гострими друзками, потім поряд із машиною піднялися високі снігові фонтанчики. «Надто високо», – полегшено подумав Сашко, виштовхуючи з салону Наталі. Постріли звучали один за одним, машину підкидало. Хтось скрикнув. – Миколо Михайловичу, з машини! – загорлав Сашко, вириваючи з-під сидіння «кипарис».

Придорожній чагарник з усіх боків безгучно спалахував уривчастими вогниками пострілів. Сашко відповів з однієї руки, не влучив, та зараз важливішим було забратися якнайдалі від «УАЗика».

З іншого боку дороги лунали скупі, прицільні черги Бари-нова.

«Живий. Добре».

– Лежи й не підводь голови! – прокричав Сашко на вухо дівчині й відкотився вбік.

Штепа з машини так і не вийшов. Здавалося, «УАЗик» от-от розсиплеться від десятків куль, що влучали в нього, – довкола стояла справжня снігова віхола. Люто лаючись, Сашко надсилав у темряву чергу за чергою, однак Штепі нічим допомогти не міг – вогонь нападників був зосереджений саме на машині. Він зловив у приціл спалах ліворуч від дороги, плавно потяг спуск, надсилаючи туди дві кулі, і майже відразу дав ще одну коротку чергу. Більше звідти не стріляли. Рвучкий кидок ліворуч. Знову постріл. Він діяв мов автомат, майже не думаючи. Лише підсвідомо відзначав, що стрілянина з боку супротивника стає дедалі рідшою. Раптом праворуч, майже на межі прицільної відстані стрільби з «кипариса», із чагарнику підвівся темний силует, завмер, і одразу ж від нього в бік авто прокреслив трасу заряд портативного гранатомета. Сашко застогнав, безсило стискаючи кулаки. Граната влучила в «УАЗик», та, замість того, аби вибухнути, автомобіль огорнувся примарною фіалковою млою, котра жадібно ввібрала в себе всю енергію вибуху. А наступної миті із сяючої сфери вдарив яскравий промінь, що аж різав очі, потягся до людини з «мухою», охопив її рваними протуберанцями фіалкового світла і відразу згас. Заскочений побаченим, Івченко проґавив ворога, який невідомо звідки з’явився кроків за десять. Якби не Макс, Сашко отримав би кулю.

Більше не стріляли.

– Хух, здається, відбилися, – важко прохрипів Баринов, падаючи поряд із Сашком у сніг. – Треба перевірити, може, залишився хто.

– Треба, – слабким голосом погодився Івченко і невлад запитав:

– Що то було?

– Де? А-а. Чорти його знають. Піди подивися, що там із вашим чаклуном. Ну, а я тут… підчищу. Ні до чого «хвости» залишати. Усе ще остерігаючись пострілу з придорожнього чагарнику, Сашко пробрався до машини і, затамувавши подих, відчинив дверцята з боку водія. Штепа так само сидів на своєму місці, зронивши руки на коліна. Сашко довго дивився на його нерухоме мертве обличчя, відчуваючи, як десь глибоко всередині народжується переляк. Справжній переляк. Тиша, щільна, після стрілянини майже відчутна на дотик, тиснула на вуха. І в цій тиші глухими поштовхами пульсувала одна й та ж відчайдушна думка:

«Усе… усе… усе…»

Він відчув, як під стиснутими до судоми зубами кришиться емаль, і не міг розтиснути щелепи. Накочувалася спустошлива, безмежна байдужість.

«Усе…»

І раптом… Раптом чаклун поворухнувся. Сашко вловив ледь чутний стогін, а наступної миті Штепа повільно, із зусиллям розплющив очі. Він якось механічно повернув голову, якийсь час дивився на Сашка так, наче вперше його бачив, і нарешті проскрипів англійською: – Не встиг вискочити… У ногу влучили… Довелося… довелося захищатися по-своєму.

Івченко обдивився порешечену машину, і його аж пересмикнуло.

– Ото так…

З боку чагарів вдарив постріл зі «стєчкіна», потім ще один.

– Фініта ля комедіа! – прогорланив Макс, наближаючись. Штепа незграбно поворухнувся, скрикнувши від болю.

– Допоможи.

Сашко оббіг навколо машини, відчинив дверцята й схилився над пораненим.

– Куди влучило?

– Нога…

На штанині вище коліна Миколи Михайловича розпливалася темна пляма. Сашко обмацав його ногу, швидко подивився, чи нема інших ран і підбадьорливо посміхнувся: – Гаразд, пройшло навиліт, поранення не дуже серйозне, скоро загоїться. Давайте допоможу вийти з машини.

Спираючись на Сашка, чаклун виліз із салону, похитнувся, ледь не поваливши й Івченка. Той підтримав обважніле тіло, обережно опустив на сніг.

– Зараз перев’яжемо. Наталі, подай там у сумці пакет. Дівчина не відповіла.

– Наталі!!!

Сашко раптом уторопав, що могла означати її мовчанка. Господи, від самого початку перестрілки він її не бачив! З голови вилетіли всі думки про Штепу та його поранення. Ковзаючи, Івченко кинувся в темряву.

– Наталочко!

Він рвонув до плями, що темніла за кілька метрів від машини, і ледь не впав, наштовхнувшись на труп бойовика.

– Наталі!

Ніч байдужо поглинула його відчайдушний крик.

– Сашко, сюди!

У голосі чаклуна було щось таке, що, незважаючи на весь його відчай, змусило Сашка повернутися. Микола Михайлович лежав на тому самому місці, де його залишив Івченко. Чаклун, спираючись на лікоть, дивився кудись у темряву і, здавалося, до чогось прислухався. Ніч ховала його обличчя.

Від «УАЗика» з ліхтариком у руці відійшов Баринов.

– Циліндри розбито. Доведеться взяти їхню машину, там, метрів через сто, «рейнджровер» сховано, нам…

Він не договорив. Сашкові здалося, що ніч навкруги здригнулася, втратила обриси. Це тривало лише мить, і одразу ж позад нього, від краю дороги, в повітря здійнялося щось пружне і… важке. Коротко простогнало повітря – і все стихло. Сашко озирнувся. Нічого.

– Сашко!

Йому здалося, що Штепа дивиться саме туди, куди тільки-но дивився він сам.

– Сашко, нам треба втікати.

– Наталі зникла.

– Треба втікати, Сашко, – ховаючи погляд, повторив чаклун.

– Але ж вона…

– Я що сказав! – вигукнув чаклун і додав таке, що мурашки побігли по шкірі:

– Смерть іде.

– Що… Що таке?..

Це було безглуздо, неможливо, але Сашко раптом відчув, навіть не відчув – лише на коротку мить промайнула чужа, страшна думка:

«З нею трапилося щось набагато гірше за…» Звідкись долинув дивний низький звук. Він то посилювався, то майже стихав, поступово наближаючись. Здавалося, із темряви до них хтось ішов… щось ішло…

– Сашко, Макс…

Штепа, похитуючись, підвівся, спробував іти, знову впав.

– Треба йти… Це… це…

Макс підхопив чаклуна під руку, допоміг підвестися і штовхнув Івченка.