Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Ну…

Сашко з цікавістю розглядав не його, а іншого чоловіка, котрий поки що стояв кроків за п’ять позаду бойовика. На вигляд йому було трохи більше п’ятдесяти. Кругле добродушне обличчя облямовувала коротка „хемінгуеївська“ борода. Незнайомець був одягнений у добротний кожух із телячої шкіри й дорогу пижикову шапку.

– Поговорити треба, – сказав хлопець, ховаючи очі.

– Чому саме зі мною?

– Ну… ти ж тут головний.

– Хто тобі сказав? Я лише охоронець.

– Не мороч голови, майоре, – роздратовано кинув здоровань, – нам усе про тебе відомо, тому не треба нам локшину на вуха вішати.

–І Ну й вирази в тебе, шановний, – усміхнувся Івченко.

–і Які є.

– Угу, відповідно до кількості мізків.

Сашко відверто збиткувався, провокуючи громила. Він розумів, що цей хлопець – пішак, „шістка“, й хотів подивитися, що буде, якщо його вивести із себе, можливо, про щось і бовкне.

Утрутився літній.

– Андрію, відійди.

– А чого він…

– Відійди, – наполіг літній.

Громило злісно лупнув очима на Івченка й неохоче підкорився. Літній наблизився, якусь хвилину розглядав Сашка, немов оцінював, збираючись купувати, і нарешті посміхнувся. – Вибачте мого,», помічника, – недоліки виховання. Йому б тільки кулаками махати.

Сашко здвигнув плечима.

– Однак він не брехав, коли казав, що нам про вас усе відомо, Олександре, – продовжував літній. – Наприклад, ми знаємо, що ваші керівники вирішили від вас відмовитися. Так, про всяк випадок. Наказ щодо вашого звільнення підписаний ще рік тому, якщо судити з дати під підписом генерала Костянтинова.

– То й що? – Івченко був спокійний.

– Ні, нічого.

Літній посміхнувся, навіщось подивився на небо і неквапливо продовжував: – Вашого начальника злякав витік інформації із святая-святих. Зараз він зайнятий пошуками зрадника й з наших ігор виведений, що й вимагалося. І щонайголовніше, ми примусили його вийти на президента. Тепер він сто разів подумає, перш ніж вам допомагати.

Старий раптом задоволено реготнув і, сяючи очицями, з удавано-іронічним співчуттям повідомив: – Бідолаха-генерал навіть не підозрює, що зрадник – він сам. Нам коштувало великих зусиль встановити однобічний псі-контакт, але тепер за необхідності ми можемо знімати інформацію просто з його свідомості, в тому числі й цілком таємну. Ми ось де його тримаємо. – Старий показав жилавий кулак.

Сашкові стало гидко. Гидко дивитися на пещене обличчя, схоже на інтелігента-лихваря, в якого з-під його добродушного погляду щоразу просвічується жорсткий вовчий проблиск. – Ви прийшли, аби зловтішатися? Мене це мало хвилює, повірте. Їдьте краще до Костянтиніва, він вас уважно вислухає.

– Та знаю я…

– Цікаво, – в’їдливо сказав Сашко. – А що, коли я зв’яжуся з генералом та й розповім йому все? Гадаю, Штепа здатен розібратися, як ви підчепили Костянтиніва і як йому допомогти.

– Та годі вам, – розсміявся літній, – це я так, між іншим розповів, аби ви уявляли собі наші реальні можливості. Але, між іншим, зв’язатися вам буде складно, бо ваш телефон СБУ відключило, невже не знаєте?

Напевне якесь збентеження все ж промайнуло на Сашковому обличчі, бо сатаніст поблажливо посміхнувся. Ледь-ледь, куточками вуст, але так, щоб Сашко цю посмішку помітив. «Цікаво, – подумав Івченко, – а про Макса вони знають? Хто він і звідки? Навряд, інакше цей тип не втримався б від того, аби не ляпнути своїм поганим язиком. До того ж вони знайшли б можливість підставити Макса його начальству. Ні, Баринов для них – темна конячка. Це добре». – Я прийшов до вас зовсім для іншого, – сатаніст змінив тон, у його голосі пролунала запопадливість. – Я хотів би поговорити про нашу е-е-е… знайому.

Серце тенькнуло. Ось воно. Сашко підозрював, навіть напевно знав, для чого прийшли ці люди, і чекав на цю розмову. Чекав і боявся її. Він внутрішньо напружився, намагаючись не зрадити себе. Ніяк не можна було показувати свої страх і хвилювання. А він боявся за Наталі, боявся до крижаного ознобу.

– Ну?

– Як ви розумієте, дівчина в наших руках.

Старий допитливо глянув Івченкові в обличчя й запитав:

– Ви нічого не хочете мені сказати?

– Ну? – одноманітно повторив Сашко.

– Не робіть вигляд, що нічого не відбувається, адже нам обом відомо, як усе є насправді.

– Припустимо, – кивнув Сашко, – і чого ж ви хочете?

– Домовитися.

– А хіба є про що?

– Не іронізуйте, це вам не личить.

– Ви вважаєте, що у вас це вийде? – примружився Івченко. – Гадаю, між нами не може бути жодної розмови.

– Ну чому ж, – заперечив літній.

Він замовк, копирсаючи сніг носком черевика, потім підвів голову й рвучко запитав:

– Ви хочете отримати свою кохану назад?

Сашко відвів погляд.

– Звичайно, хочете, і мені про це відомо, – кинув сатаніст. – І це цілком можливо, повірте мені.

– Вам? Повірити?

Сашко вдавано розсміявся. І раптом йому стало абсолютно байдуже, як він виглядає перед цим типом, що виражають його обличчя, погляд, жести. Йому було байдуже все. Окрім Наталі. – Ну гаразд, – повільно мовив він, – що ж я повинен для цього зробити?

– А хто вам сказав, що ви маєте щось робити?

– Не вважайте мене за ідіота.

– Та що ви, я й не думав. Що ви скажете, якщо ми повернемо вам дівчину в обмін на ваше слово негайно поїхати звідси. Будь-куди. Звичайно, разом із нею. Жодних перешкод. Я також обіцяю не переслідувати вас. Не тому, що я такий добрий, моя віра виключає такі категорії, просто ви нам нецікаві. Сашко мимоволі облизнув сухі вуста. Він зрозумів, що сатаніст не бреше. Успіх сам йшов йому до рук. Успіх? Ці люди благодійністю не займаються, просто Сашко їм заважає, і вони вирішили укласти з ним угоду.

– Забирайте дівчину і їдьте звідси. Удвох.

– А Штепа?

Сатаніст скорчив гримасу:

– А Штепа нехай залишається, якщо хоче. Він із нашого кола. Він викрав інформацію, котра не належить нікому з нас особисто, і тепер… пішов проти тих, хто вважав його своїм братом. Це страшна людина, Сашко, в нього нема моральних принципів, він нікого не пожаліє. Ви його просто не знаєте.

– А у вас? У вас є моральні принципи?

Збити старого було неможливо.

– І у мене їх нема. Але я, на відміну від нього, цього й не приховую. Ось так…

Він нахилився до Сашка й сказав:

– Нехай Штепа залишається, якщо хоче. Це – наша з ним справа, наша гра, а ви… Ви ж, коли розібратися, звичайний найманець, такий, як десятки тих, кого тримаємо під рукою ми.

Голос літнього був неспішний, впевнений. Він огортав, заколисував, переконував… – За великим рахунком, Штепі ви більше не потрібні. Він дістався місця, а тут прибрати його ми не можемо, про це вам відомо. А вас же, власне, й наймали охоронцем, тому, вважайте, вашу місію виконано.

Сашко похитав головою. Це був обман, але розгадати, в чому він, Сашко не міг. Цей старий був із ним відвертий і водночас обдурював. Ясно, що сатаністам потрібно вивести його з гри, прибрати за будь-яку ціну. Але навіщо? Чому він настільки важливий? А може, річ зовсім не в ньому? Наталі? Однак її можна вивезти силоміць. І, крім того, при Штепі залишиться Макс Баринов. Як бути з ним? Чи у сатаністів є план і відносно Макса?

Є від чого запаморочитися голові…

Може, дійсно кинути все до дідька? Як-небудь впораються і без нього, а він… врятує Наталі. – Вирішуйте швидше, Олександре. Тінь Люцифера вже поруч, скоро тут усе перекриють внутрішні війська, і тоді з цього району навіть миша не прошмигне.

Сашко мовчав. У душі щеміло. Десь там, глибоко. Там, де колись гніздився монстр, що його вигнали з цього світу.

– То що ви вирішили?

– Я не зроблю цього.

– Дурня! – фиркнув літній. – Дурня! Від такого не відмовляються. Це безглуздо. – Знаєте що! – В Сашкові прокинулася злість. – Я вам сказав, що не зроблю цього. Для вас я навіть пальцем не поворухну! – Двісті тисяч, – тихо мовив літній. – Двісті тисяч неоподаткованих доларів у будь-якому банку будь-якої країни. Ти отримаєш кредитну картку негайно. Відмовишся – і ми покінчимо з дівчиною. Клянуся. Сашко відвернувся. Плутано метушилися думки. Він повинен, повинен врятувати Наталі, він не пробачить собі, якщо вона загине. Але чи пробачить вона зраду?

Господи, що ж робити? Що робити?

А чи потрібно щось робити взагалі?

Чи не прислухатися до того, що каже йому серце?

От лише інший голос, такий сильний, владний голос суперечить серцю…

Він почув свій хрипкий, чужий голос:

– Гаразд, я подумаю…

– Думай, часу тобі – до шістнадцятої нуль-нуль. І ще. Пам’ятай про дівчину. Вона мене цікавить лише остільки-оскільки, сам розумієш. Не дай Бог… Хлопці у нас люблять розважатися… Вони пішли, а Сашко ще довго стояв, безтямно дивлячись на небо, пофарбоване ріденькими спалахами північного сяйва.

Прийшов до тями від того, що хтось кликав його.

Микола Михайлович підійшов, постояв мовчки, потім зітхнув і поклав руку Сашкові на плече.

– Купували?

Івченко невпевнено здвигнув плечима й скинув його руку.

– Що ти вирішив?

– Гроші обіцяв, – розліпив вуста Сашко, – багато грошей. Обіцяв Наталі повернути. Бреше, мабуть. – Ні, не бреше, – тихо заперечив Штепа. – Погодишся, і вони виконають усі обіцянки, вони не розмінюються на дріб’язки. – Ви так спокійно про це кажете… Наче вам байдуже, залишуся я чи вийду з гри. – Мені не байдуже. Але кожна людина має право на вибір. Я не маю права тримати тебе чи нав’язувати свою волю. Як вирішиш, так і буде. Вирішиш піти – я зрозумію. І радітиму за Наталі. Можливо, попрошу тебе зробити дещо там… Дещо важливе. Ну, а якщо вирішиш залишитися…

– Але ж Аномалія…

– Доведеться діяти самому, зрештою, є ще Макс. Звичайно, буде важче, але… Тримати тебе я не буду. Можливо, так навіть краще. – Дякую, – всміхнувся Сашко, – самі штовхаєте мене до зради. А як я дивитимуся в очі Наталі, ви подумали? Як я житиму після цього?

Він відвернувся.

– Досить каратися, – глухо промовив він по паузі. – Ходімо краще до хати.

Штепа наздогнав його вже на ґанку, взяв під лікоть, притримав. – Одне можу сказати напевне: її обов’язково приведуть до вівтаря. І для того, щоб тиснути на нас, і…

Він не доказав, та й без того все було очевидно.

– Обіцяю, я зроблю все, щоб врятувати її.

– І які шанси? Чаклун зітхнув.

– Хтозна, хтозна… Це залежатиме від багатьох обставин. Майже весь час, що залишився до четвертої години, Сашко провів мов уві сні. Він забився в куток, зіщулився в кріслі й або безтямно дивився на екран телевізора, нічого не бачачи й не слухаючи, або просто сидів, відкинувшись на спину й заплющивши очі. Робив вигляд, що дрімає.

Одного разу до нього підсів Макс, однак Штепа на нього шикнув, Баринов вийшов і більше в кімнаті не з’являвся. Навіть господарі будинку поводилися незвично тихо й непомітно, хоча, звичайно, їм ніхто нічого не розповідав. Сашко злився й на них, і на себе, й на решту світу, такого непростого й ворожого. Десь у душі Сашко вже прийняв рішення і знав, що просто тягне час, аби оголосити його самому собі. Рішення, яке його лякало. Воно було неправильним. Воно було злочинним. Сашко знав, що до кінця своїх днів жалкуватиме про нього, проте інше виявилося б набагато гіршим. Набагато… Він зітхнув, потер налиті втомою повіки й глянув на годинник. За чверть четверта. Біля старої пошти крокує сюди-туди літній чоловік із борідкою. Чи, може, хтось, кого він надіслав замість себе. На екрані стрибали, стріляли, билися… Чи то браві американські хлопці в Іраку, чи ти не менш браві російські – в Чечні доводили свою перевагу й невразливість. Іноді навіть щось говорили…

Сашко знову побачив її очі. Її обличчя…

Подивився на годинник.

Три хвилини на п’яту.

Він важко підвівся й вимкнув телевізор.

Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 1 березня 1953 року. 23.55. Цього разу він не відчув довгоочікуваного й звичного припливу енергії, як це завжди бувало під час контактів з Антисвітом. Ця енергія давала сили, допомагала останніми роками, незважаючи на вік, жити й працювати навіть інтенсивніше, ніж багато хто з молодих. Сталін напівлежав на дивані, його широко розплющені очі дивилися в інший світ, як це бувало десятки й сотні разів у минулому. Тіло скувало знайоме заціпеніння, свідомість була свіжою й ясною, але Йосип відразу зрозумів, що цього разу щось було не так. На його виклик прийшов не Друккарга, а всього лише Жругр. – Я не кликав тебе, – пробурмотів Йосип замість привітання. – Великий Ігва не зміг прийти, – відповів демон, і в його голосі пролунали нотки суму.

– Раніше він завжди приходив.

– Часи змінилися.

Демон російської великодержавності… Йосип довго вдивлявся в обличчя мешканця Антисвіту, що невловимо змінювалося, на істоту, з якою, так само, як із Друккаргою, спілкувався всі ці роки й відчув, як тривога, яка причаїлася глибоко в грудях, проривається назовні, перетворюючись на переляк.

– Що… Що таке? Чому ви…

– Вибач, мій дорогий друже, – схилив голову демон, – ми змушені припинити нашу співпрацю, пробач. Йосип навіть не одразу зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшов сенс слів Жругра… Переляк змінився розгубленістю, розгубленість – злістю, а злість – образою. – Але… Як же так? Ви ж… ви ж обіцяли, ви давали клятву! – Мені дуже жаль, Йосипе, але… Це рішення Великого Ігви Друккарги. Коли б це залежало лише від мене…

Жругр помовчав, зітхнув і співчутливо мовив:

– Зрозумій, мій друже, Великий Ігва теж не вільний у своїх рішеннях та вчинках, це політика… Скажу вам по секрету, він досі має до вас симпатію, але… У нього вимагають поступитися вами.

– Поступитися?! – гортанно вигукнув Йосип. – Ах ви ж…

Сталін відчув, як темна хвиля ринула йому в голову, перетворюючись на сліпу лють, нищачи залишки логіки й здорового глузду, що траплялося з ним украй рідко. – Вимагають?! Хто?! Хто може вимагати у володаря цілого світу? Навіть у мене ніхто не насмілюється «вимагати» – ні американці, ні англійці! У Великого Ігви вимагають!

Йосип почув чийсь істеричний регіт і лише за мить зрозумів, що то сміється він сам. Жругр, якщо й образився, то вигляду не подав. Він лише розвів руками, чи що там у нього замість рук, і сказав:

– Я не можу назвати тобі… розповісти тобі всього, пробач.

– І він послав тебе сказати мені…

Мовчанка.

Йосип раптом зрозумів, що його просто обдурили. Ці істоти використали його задля досягнення якоїсь своєї мети в його світі, а тепер, коли необхідність у помічниках відпала, просто викидають його, наче річ, яка відслугувала своє. Він розлютився. Зараз Йосип був ладен стрибнути на цю тварюку, вчепитися їй у горлянку й душити, душити… Але зробити цього він, звичайно ж, не міг. Їх розділяли сторіччя, можливо, тисячоліття і багато-багато мільйонів миль. Їхні світи були поруч, можливо, навіть один в одному і водночас безкінечно далеко один від одного. Ось тому й знадобився Йосип демонам. «Ти теж… – прошепотіло щось. Можливо, це Жругр послав йому цю думку: – Ти теж намагався використати мешканців антилюдства, використовував… Без їхньої допомоги, без їхніх порад та участі, без тієї енергії, що її вони тобі давали, хіба зміг би ти перемогти? Ти навіть прагнув їх підкорити, інакше навіщо тобі та скринька, котру ти здобув від медіумів Шамбали?» Велика стареча сльоза повільно поповзла по його щоці. Йосип ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так. Хіба не виконував він усі прохання чи побажання, а часто й вимоги Друккарги чи Жругра? Хіба змогли б вони досягти тут, на Землі, того, чого досягли, якби не Коба?

І раптом Йосип немов з усього розгону наштовхнувся на стіну. Він зрозумів, усвідомив, хоч раніше ніколи над цим не замислювався, що насправді йому нічого не відомо про мету цих істот у його власному світі. Зовсім нічого. Яка іронія долі! Півжиття Сталін користувався методами своїх потаємних геніїв, змушуючи сотні й тисячі людей наосліп виконувати свою волю, і навіть не підозрював, що він сам – виконавець чужої. Вважав себе вільним, а насправді його вивели в невеличкий тир і поставили перед заздалегідь вивішеними мішенями.

– Будь ласка… – прошепотіли його бліді губи.

– Мені дуже шкода, – повторив Жругр, – але ти більше не цікавий для Великого Ігви Антисвіту. Зображення чужого світу почало темніти, розпливатися, і голос Жругра танув серед березневих зірок, залишаючи образу й відчай. «Куди? Чому?! Я не дозволяв іти, ти не можеш!» – хотілося заволати Йосипу, але слова застрягли в горлянці. Він зрозумів, що сталося найстрашніше – демони покинули його назавжди. Тепер Коба, хвора сімдесятитрьохрічна людина, без родичів та друзів, яких давно знищив, залишився сам на сам зі світом, котрий був для нього чужим. Він зрозумів, що попереду – лише смерть, що не буде ніякої влади над людством, якої він прагнув усі ці роки, переступаючи через мільйони трупів. – Будьте ви прокляті, – шепотів Йосип, повертаючись до реальності.

У вікна бив косий березневий дощ, розчиняючи в талій воді останні купки брудного снігу. Тихо скрипіли старі дерева в садку. Ніч плакала. Вона любила Йосипа, вона ховала його, його думки, його плани. Вона допомагала йому, як могла. А тепер і вона була безсила.

– Таж ні!

Коба підвівся і, човгаючи, поплентався до схованки, в якій тримав скриньку з каменем.

– Ми ще подивимося хто кого. Я змушу вас…

Остання надія – чорна різьблена скринька, могутній талісман, за допомогою якого древній народ не просто спілкувався з потойбіччям, а володарював над демонами. Не просив, а примушував їх виконувати накази, створювати й убивати так, що, зрештою, вся цивілізація магів та медіумів зникла в жахливому катаклізмі. Володіючи скринькою, Йосип так і не зміг розгадати таємницю каменя. Він лише вмів використовувати його для переходу в стан хохха, для встановлення контакту з Антисвітом, однак навчитися володарювати за його допомогою потойбічними силами… Іноді йому здавалося, що він ось-ось намацає, віднайде принцип контролю над каменем, проте кожного разу знання вислизало, і могутні сили так і залишалися заручниками талісману. – Я зумію, я зможу… – бурмотів Йосип, – я зрозумію її, зрозумію…

Він вилив у склянку півпляшки «Боржомі», випив великими жадібними ковтками і витер сльози, що виступили.

– Ось так…

Ключ слухняно ковзнув у потаємну щілину, відкриваючи панель, за якою було сховано дверцята невеликого броньованого сейфа.

– Ось так…

Під лункі поштовхи крові в скронях він почав набирати код. Пальці і все тіло погано слухалися, залишені без енергетичного підживлення Антисвіту. Вперше Сталін почувався старим. Шум у скронях наростав, пінився, перетворюючись на тугий ниючий біль, котрий, немов металевим обручем, раптом стис голову трохи вище від брів.

– Швидше, швидше, – мов у лихоманці шепотів Йосип.

Він раптом з радістю відчув, що цього разу зможе. Ненависть та відчай додавали йому сили. Так, він зможе підкорити собі камінь, розгадати його силу. О, він ще повернеться до Друккарги. Не рабом, а володарем… Біль наростав, засліплюючи й розриваючи голову. І тут Йосип з якимось безнадійним відчаєм зрозумів: не встигнути.

Не встигнути, це дійсно кінець…

Світ раптом став нереальним, мов уві сні, хитнувся й поплив. Коба охнув, змахнув руками, шукаючи опору, перевертаючи щось зі столика. Дійсність вибухнула коротким болісним шумом у скронях, спалахнула білим, кидаючи Сталіна на підлогу. – О, Господи… – встиг подумати він, перш ніж у нього ввірвалася щільна, нереально матеріальна чорнота…

Коли вранці стривожені довгою мовчанкою Хазяїна охоронці вибили двері кабінету, вони знайшли його на підлозі біля розкритого бюро. Поряд валялися склянка та порожня пляшка з-під мінеральної води. Сталін був ще живий, проте рухатися й говорити не міг. Іноді він ледь помітно ворушився, намагаючись спертися на руку, але зів’ялі м’язи, що їх скувала раптова хвороба, не слухалися. Цілих півгодини ніхто не наважувався торкнутися грізного володаря. Довго не могли знайти лікаря. Нарешті нашвидку одягнений лікар прибіг, і Сталіна перенесли на диван, поклавши під голову подушку. Він страшно крутив очима, силився щось сказати, але виходило лише нерозбірливе мукання. Молоденький охоронець випадково зустрівся поглядом із колишнім господарем величезної імперії і поспіхом відвернувся – така жагуча ненависть, чорний жах і нелюдський відчай горіли в очах старого. Розстібнули френч. У кімнаті зібралися вже ледь не всі мешканці дачі, примчали навіть Ворошилов і Берія.

– Ну, що? – допитувалися вони. – Що?

Чулися притамовані схлипи – хтось із присутніх плакав.

Лікар кілька болісних хвилин чаклував над тілом, зітхав, ховаючи очі, проте його тремтячі руки були красномовніші за будь-які слова.

Нарешті він розігнувся й приречено прошепотів:

– Це інсульт.

Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди,

узбережжя Сейдозера,

18 листопада 20… року. 20.30

У темряві йти було важко. Раз по раз доводилося обходити величезні, більше схожі на скелі гранітні валуни, які бозна-скільки тисячоліть тому приніс сюди льодовик. Ще важче було долати розсипи гострого, мов бритва, щебеню. Кроків за двадцять від подорожніх миготіли якісь блакитні вогники, однак, щойно Івченко зі Штепою наближалися, вони згасали. Сашко ніяк не міг утямити, що то воно таке, доки нарешті не зрозумів, що то світяться верхівки кам’яних валунів. – Я теж не знаю, що то за світло, – визнав чаклун, перелазячи через черговий завал. – Ймовірно, побічний ефект від негативної енергії, яка зібралася в районі капища. А коли ми підходимо ближче, її нейтралізує мій захист. Без неї ти б уже давно верещав від болю, тому більше ніж на п’ять кроків від мене не відходь. – Жаль, Макса нема, – пробурмотів Івченко, озираючись на понурі чорні скелі, – він нам не завадив би. – Я не зміг би захистити вас обох, – пояснив чаклун, – та й дівчину хтось повинен охороняти, не забув? Він зупинився, придивився до чогось попереду і скомандував:

– Сюди.

Таке враження, що Штепа колись вже тут ходив. Він упевнено орієнтувався в цьому камінному хаосі. – У цих місцях побували кілька експедицій, – пошепки розповідав він. – Але до самого капища жодна з них так і не дісталася, я маю на увазі наукові експедиції. А от загін спецвідділу НКВС там побував, і неодноразово. Ні, мабуть, це відомство тоді вже мало назву МДБ.

– А чому ви впевнені, що ми теж дістанемося?

– Дістанемося… Треба лише знати як. Звичайна людина в цих місцях не виживе й хвилини. Тут така енергетика, що потрібен або спеціальний магічний захист, або техніка.

– А чекісти як дісталися, вони що, мали чаклунів?

– Ні, – відповів Штепа, хапаючись, аби не впасти, за виступ на камені. – Вони якраз мали техніку. Спеціальні шоломи та інструкції Барченка. Створював він їх для експериментів – щодо передачі думок на відстань, а вони стали у пригоді для іншого…

Чаклун вилаявся, перечепившись через гілку якогось північного чагарнику, що ховалася між камінням, крекчучи, потер забите місце і пробурмотів: – Ще добре, що зі смертю Сталіна всю систему стосунків із демонами потойбічного світу було втрачено, за винятком, звичайно, сатаністів. Цей маніяк не довіряв нікому, навіть собі…

Якщо хтось із наступних партійних бонз і вклонявся Люциферу, то це був лише обряд, справжнє призначення капища забуте, а інформацію заховано в одному з тайників, де Сталін тримав особливо важливі документи з особистого архіву. Але він усе-таки встиг зробити те, що хотіли від нього демони Антисвіту – перетягнув вівтар Сатани у капище. Хоча я дуже сумніваюся щодо того, чи відкрило потойбіччя таємницю вівтаря навіть Йосипові.

Далеко позаду зринув неясний гук, мов у прорвану запруду пішла вода. Штепа з Івченком озирнулися. Над обрієм здіймалася рідка розсіяна заграва.

– Це вона?

– Так, це Тінь… Скоро буде тут.

– А що то за звук?

Микола Михайлович гмикнув.

– Не знаю. Сумніваюся, що то сама Тінь, можливо, люди намагаються її зупинити. Тобі не здається, що то гелікоптери?

Сашко прислухався.

– Можливо.

Вони обійшли чергову скелю і зупинилися.

Попереду, слабко освітлена далекою загравою, лежала вимощена кругляком дорога, яка йшла до схожих на конуси сопок, що темніли неподалік. Інколи вона зовсім зникала під камінними завалами та лишаями, інколи на ній зяяли залиті водою ями, але, без сумніву, то була давня, можливо, найдавніша дорога.

– Ну ось, ми вже майже на місці.

Сашко відчув, як на грудях та руках стягується «гусяча шкіра».

– Страшно?

Сашко кивнув.

– Тримайся. І пам’ятай: ні в якому разі не відходь.

Чаклун відвернувся й глухо пробурмотів:

– Мої сили теж не безмежні. А там – лише зло і нічого, крім зла.

Дорога кривуляла між валунами, ріденьким чагарником, крихітними, більше схожими на ями озерами та промерзлими до самісінького дна болотами, що розляглися серед неглибоких котловин. Верхівки валунів сяяли примарним фіалковим світлом, проте воно, здавалося, ще більше згущувало непроглядну темряву й робило пейзаж ще зловіснішим, ніж він був. Доводилося йти майже навпомацки, ліхтарики Сашко зі Штепою вмикати остерігалися. Здавалося, вони йдуть цілу вічність, а чорні туші сопок так і не наблизилися. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вони ступили на цю дорогу. Тиша стояла настільки щільна, що, коли зупинитися, починало здаватися, що на цілій планеті, крім них, не залишилося жодної живої істоти. Гул із боку Аномалії якось непомітно вщух, і навіть вітер, здавалося, помер назавжди. Раптом дорога круто повернула й пірнула вниз. Подорожні опинилися в глибокій котловині, стіни якої, здіймаючись майже вертикально, закривали півнеба. Конуси сопок опинилися зовсім поруч. Вони були всередині котловини, закриваючи протилежний її бік, а їхні верхівки стриміли над краями цієї природної западини. Абриси сопок були настільки чіткі, що здавалося, буцімто кам’яних велетів вирізано з паперу під шаблон та наліплено на стіну, освітлену ледь помітним зеленкувато-жовтавим світлом. Освітлену? Сашко зауважив, що навколо сопок дійсно розсіяно мінливе сяйво. Минуло не менше хвилини, перш ніж він зрозумів, що то світяться самі сопки. – Ніякі то не сопки, – немов почувши його думки, пояснив чаклун. – То енергосистема капища, штучні споруди, щось на зразок накопичувачів енергії. Ану, на що вони схожі?

Сашко силувано посміхнувся:

– Ви хочете сказати, що вони схожі на єгипетські піраміди?

– Я не хочу сказати, а так воно є. Підійдемо ближче, побачиш. І принцип дії в них той самий. І ще скажу: підходити до них не можна, це – смерть.

Вони обережно рушили далі, і Сашко відчув, як із кожним кроком сяйво міцнішає, наближається, охоплює їх із боків, як із кожним кроком стає важче дихати, немов у повітрі не вистачало кисню. Попереду праворуч щось забіліло. Івченко напружився і вже зробив був крок у той бік, однак Штепа ревонув:

– Назад!

Сашко відсахнувся.

– Жити набридло? Забув, про що я казав? Лише відійди, і з тобою буде те саме, що й з тим бідолашним оленем. Невже не відчуваєш?

Сашко відчував. Щось клубочилося довкола, повзло, жило між камінням, невидиме й смертельно небезпечне. Ні, не так. У тім-то й річ, що не жило. Але й мертвим воно не було. Поступово сяйво щільнішало. Можна було вже розрізнити предмети кроків за двадцять-тридцять. – А тепер тихо, – прошепотів Штепа, зупиняючись і хапаючи Сашка за рукав. – Ми прийшли.

– Куди?

– Бачиш он той камінь, схожий на розколотий горіх? За ним – капище. Сашко подивився туди, звідки в нічне небо піднімався добре помітний стовп зеленкувато-жовтавого світла. За каменем угадувалася велика низина, залита сяйвом, мов туманом. В якусь мить він відчув, як до нього всередину заповзає щось липке. Відчуття, яке важко передати. Не страх, не хвилювання, не злість. Суміш усіх цих відчуттів та багатьох, багатьох інших, чорних, негативних, які зазвичай людина прагне сховати подалі. Навіть від самого себе. До горла підкотилася нудота, породила запаморочення, зробила ноги ватяними, не здатними навіть на найменше зусилля. Здавалося, піраміди довкола почали рухатися, накочуватися всією своєю масою. Івченко ледь тримався на ногах.

– Нічого, потерпи, скоро полегшає.

Микола Михайлович дістав з-за пазухи шкіряний мішечок на довгій шворці.

– Одягни на шию.

– Що це? – Сашко помацав м’яку кульку.

– Обережніше, не роздави. Це талісман, відьомський оберіг, який захищає від чорної енергії чарів. Повісь під одяг і стеж, аби він постійно був на животі.

Поки Івченко засовував оберіг під светра, чаклун сидів, притулившись до каменя, і до чогось дослухався. Обличчя його було настільки зосередженим та відсутнім, що Сашкові на мить здалося – перед ним зовсім не знайома людина.

Хвилин через п’ять Штепа вийшов із трансу і пробурмотів:

– Четверо.

– Що «четверо?» – не зрозумів Сашко.

– Четверо охоронців біля вівтаря.

– І що робитимемо? Адже прибрати їх не можна?

– Не можна. Зробимо інакше.

Вони підійшли ближче, чаклун зупинив супутника й прошепотів:

– Тепер тихо, вони зовсім поруч.

Чаклун підкрався до купи каміння, що затуляла низину, й обережно визирнув. Злившись з валунами, він уважно роздивився простір перед собою, потім відповз назад, важко підвівся й задоволено сказав: – Так, четверо. Зібралися разом і щось жують. Усі – в шоломах Барченка.

Він гмикнув і журливо похитав головою:

– Як можна їсти тут?

– Я подивлюся?

– Не варто. Посидь тут, за хвилину вони спатимуть. Це добре, що вони всі разом зібралися, легше буде з ними впоратися. Чаклун запхав руку під куртку і витягнув невелику пошарпану книжечку. – Якби я бачив їхні очі, було б легше. Відійди на кілька кроків, мені потрібно зосередитися.

Минула хвилина, друга. Чаклун, стуливши повіки, шепотів якісь заклинання, зрідка заглядаючи в книжечку. Сяйво, що виходило від Аномалії, вже не просто освітлювало обрій на півдні, воно зросло, перетворившись на справжню зелену заграву. Воно тягнулося до місця, де зараз були Сашко зі Штепою. Скоро воно буде тут. Скоро… Сашко мерзлякувато зіщулився і раптом усвідомив, що й справді стало холодніше. Заклинання сколихнули енергію, яка стояла між скелями, темними протягами, що дихали кригою, вона стікалася до чаклуна, проходила крізь нього, формуючись у щось незнайоме й одночасно, Сашко знав це, саме в те, що було потрібне Штепі. Немов граючись з невидимими нитками, чаклун спрямував це щось у той бік, де були охоронці. Сашко уявив себе на їхньому місці, уявив, як це заповзає в нього, й гидливо пересмикнув плечима. – Усе, – через якийсь час пробурмотів чаклун, – вони сплять. Ходімо.

Ледь стримуючи хвилювання та страх, що прокидався, Сашко попрямував за ним. Вони вийшли на край низини й зупинилися.

– Ось він, вівтар Сатани…

Сашко ошелешено дивився на те, що відкрилося його поглядові, не вірячи власним очам.

– Та це ж… Воно схоже на…

– На мавзолей Леніна? Так. Тільки це не мавзолей, воно набагато страшніше й небезпечніше за гранітний склеп.

– Незбагненно…

Сашко із захопленням та страхом розглядав величезну, набагато більшу за розмірами, ніж знаменита гробниця, споруду. Вона була точною копією мавзолею, квадратна, в основі сягала майже сорок метрів, а у висоту – двадцять. Грубо обтесані камені було покладено настільки щільно, що вівтар здавався монолітом. – Це і є знаменитий Парфянський вівтар. Колись він стояв у храмі Зевса, який знаходився на північному заході Малої Азії. Вже у християнські часи вівтар використовували в своїх обрядах із людськими жертвоприношеннями прихильники Сатани. Тоді ж він і отримав свою моторошну назву.