Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– А як він з’явився тут?

– Свого часу Гітлер, котрий теж захоплювався окультизмом, наказав привезти його до Німеччини. Німецькі археологи знайшли вівтар і під посиленою охороною відправили до рейху, де він і зберігався в одному з музеїв до сорок четвертого року.

Ходять легенди, начебто Адольф любив відпочивати біля нього. Під час радянського наступу вівтар зник. І ось він тут.

Сашко все ще розглядав кам’яного велета.

– Як же його сюди доправили? Ані ріки, ані дороги…

– Про це ми вже ніколи не дізнаємося. Мабуть, ті, хто це зробили, лежать десь неподалік під мохом. А їхніх катів прибрали в іншому місці в інший спосіб. Сталін умів замітати сліди. Чорна туша вівтаря викликала не страх – трепет. І ще Сашко знав, що, коли торкнеться його, вівтар уб’є. Вб’є й кине у неминуче й бездонне зло. Він насилу ковтнув. Горло пересохло, заважало дихати й говорити. Сашко схопив жменю снігу і вкинув у рот, проте відразу ж виплюнув: волога була гіркою, мов жовч. – Не роби цього, – попередив Штепа, – постарайся навіть не торкатися тут ні до чого. Тут усе настільки просякнуте енергією зла, що тебе може просто «висмоктати», навіть не зауважиш, як це станеться.

Сашко гидливо труснув рукою, відкидаючи геть грудку снігу, яка сочилася талою водою, і витер долоню об штани.

– Іди сюди.

Метрів за п’ятнадцять від вівтаря плавними уступами піднімалося невеличке підвищення з пласкою верхівкою. Микола Михайлович та Сашко залізли нагору, чаклун витяг одне зі своїх магічних лез і окреслив велике коло, всередині якого вони й опинилися.

– Навіщо це?

– Скоро тут будуть сатаністи. – Чаклун викреслював лезом кабалістичні знаки навколо лінії. – Я зроблю так, що вони нас не побачать.

– Шапка-невидимка?

– Щось на зразок. За лінію не виходь. І взагалі, намагайся не робити зайвих рухів. Їм відомо, що ми маємо прийти, вони не знають лише, коли, для цього й охоронців залишили. Сюди ж приведуть і дівчат. Я переконаний, що Наталі буде з ними. – Сашко здригнувся. Це було неймовірно, однак він зовсім забув про дівчину! Якби Штепа не згадав про неї…

Івченко щосили стиснув кулаки.

Навіть страшно помислити, що вона опиниться тут, серед тих страшних людей. Навіть просто бути поряд із ворожим, сповненим злої енергії камінням, відчувати, як рухаються, сплітаються навколо тебе безформні, повні ворожості й агресії тіні, було нестерпно. «Цікаво, – думав Сашко, спрямувавши погляд на валун-піраміду, який світився мінливою зеленкуватою енергією, – наскільки мене вистачить? Чи, може, я вже божевільний?» Він намацав флягу, яку поклав йому до кишені Макс. Позбавлений смаку коньяк потік у шлунок, мов тепла вода, викликавши неприємну нудоту. Івченко зажмурився й мотнув головою, проштовхуючи застряглу десь біля серця грудку. Коньяк допоміг. Принаймні вже не хотілося вити від жаху та відрази. Чаклун сидів, спершись спиною об валун і заплющивши очі, й щось шепотів. Сашко бачив, як ворушилися його вуста. Невже молився? Він глянув на вівтар, на чорний прямокутник входу біля основи величезної кам’яної брили, який було добре видно. – Ми що, так і сидітимемо тут? – запитав Івченко, із сумнівом міряючи поглядом відстань до входу в піраміду.

Штепа розплющив очі.

– Га?

– Якщо вони ввійдуть всередину й виставлять біля входу охорону, пробитися вслід за ними ми не зможемо. – Ні, вони туди не підуть. Туди не можна. Нікому не можна. Там – уже територія Сатани. А обряд відбуватиметься на верхівці вівтаря. Бачиш он той майданчик? Так, звідси добре було видно пласку верхівку вівтаря з невеликим підвищенням у центрі.

– Ви все знаєте…

– Не забувай, я – один із них. Був донедавна.

– І що ж трапилося?

Микола Михайлович знизав плечима:

– Нічого. Мій дід після того, як пішов за кордон, став збирати матеріали… на цю тему. І невдовзі з’ясував, що існує глибоко законспірована організація, товариство Чорних магів, які готують пришестя Антихриста. Кілька сотень, а може, й тисяч років вони слугували Люциферові тут, на Землі, робили все для вкорінення зла. Мій дід дізнався про існування таємного ордену Внутрішнього Кола в ієрархії посвячених, до якого входили найсильніші чаклуни. Сам він не зміг проникнути в нього, але мій батько вже був одним із вищих у ієрархії посвячених, так само, як і я.

– Як це йому вдалося?

– Це довга історія. Ти про все дізнаєшся пізніше. Я залишив усі документи, всі відомості, які вдалося накопичити. Скажу лише, що мій дід вивчав таємні науки протягом сорока років. Його знання успадкував батько, а від нього – я. – Я не про це. Не ходили ж вони вулицями з оголошенням на грудях «Хочу до сатаністів».

Штепа усміхнувся.

– Ну, тут якраз усе просто. Треба лише знати, де шукати. Можна вийти на сатаністів, але це шлях обхідний, більшість з їхніх гутів – жалюгідні романтики й збоченці, любителі гострих відчуттів. А ось масони – інша річ. Практично всі ложі так чи інак контролюються Внутрішнім Колом.

– Дивіться…

Охоронці заворушилися, встали і, мов нічого й не було, розійшлися по своїх місцях. Певне, вони так і не зрозуміли, що з ними трапилося. – А нічого не буде? Я маю на увазі те, що ви зробили з ними. Адже ви казали, що чаклувати не можна. – А, – безтурботно махнув рукою Штепа, – тут – можна. Я використав енергію самого капища, тож нічого не трапиться.

Він прислухався й підняв руку.

– Тихо… Здається, йдуть.

Тепер і Сашко чув низький монотонний гул чи бурмотіння, яке поступово наближалося, посилювалося, проштовхуючись поміж пірамідами. І ось з-за вівтаря з’явилася процесія дивно й різноманітно одягнених людей. Звуки, які Сашко сприйняв за гул, насправді були молитвою, що її співали сатаністи. Від цього вібруючого на низьких нотах звуку гидко занило внизу живота. Сашко ковтнув тягучу солону слину й стиснув руків’я ножа, якого, виходячи з дому, потайки від Штепи, заткнув за пояса. Попереду натовпу йшли три старці, однаково бородаті, в однакових просторих білих балахонах, з важкими золотими медальйонами на грудях. Лише в одного з них у руках був довгий різьблений посох. Як не вдивлявся Івченко, але чаклуна, якого вони з Максом зустріли під час нападу на сатаністів, так і не побачив. Мабуть, зіткнення з оперативниками, а потім із розлюченим енергетичним полем для нього не минулося. А ось баби, під ноги яких Макс кидав «Полум’я», були. Сашко усміхнувся: живучими виявилися старенькі. Чаклуни в білому зупинилися біля входу до вівтаря. За ними стали інші посвячені в білих плащах, які здавалися зеленкуватими в сяйві Аномалії, що наближалася. Один із старих, той, що із жезлом, щось гортанно вигукнув, натовп заспівав голосніше, і від цих звуків піраміда вівтаря раптом почала вібрувати, ніби осяялась зсередини. – Це Великий магістр, – прошепотів Штепа, – той, що з посохом влади.

– Ех, пристукнути б його…

– Тихіше.

– Вони ж нас не бачать.

– Не бачать, проте можуть почути. Їм відомо, що ми тут.

– Чому ж вони спочатку не спробують нас знайти?

– Навіщо? Я поки що безсилий. Я не можу зупинити пологи, не можу стати до бою з Великим магістром, він для цього надто сильний. В його розпорядженні весь потенціал капища й вівтаря, до того ж йому допомагатиме Антихрист. Навіть в утробі, ще не народившись, він на порядок сильніший за всіх чаклунів разом узятих.

– То він може нас виявити.

– А оце вже не в його силах, – таємниче посміхнувся Штепа.

– І що ви робитимете?

– Тихо… Чекатиму. Лише невеличкий період часу, відразу після народження, поки він ще не випив напій ініціації, Антихрист вразливий. А тепер не заважай. – З-поза вівтаря з’являлися все нові й нові люди, їх було вже понад тридцять: кілька відьом у строкатому одязі, обвішаному безліччю амулетів та стрічок, охоронці з довгими палицями, послушники Внутрішнього Кола, які з цікавістю озиралися навкруги. І раптом Сашко ледь не скрикнув: на майданчик перед вівтарем вивели чотирьох дівчат, в одній з яких він упізнав Наталі.

– Он вона, – гаряче зашепотів Сашко.

– Тихо, бачу.

– Треба щось робити!

– Зарано. Ти краще туди поглянь.

Микола Михайлович показав на завішені ноші, які несли кілька міцних чоловіків.

– Що це?

– Побачиш.

Носильники зупинилися біля Великого магістра, опустили паланкін на землю, і всі присутні, крім охоронців, які оточили вівтар, опустилися на коліна, схиливши голови перед кремезною жінкою, яка була всередині. Коли вона за допомогою двох відьом вийшла, Сашко побачив, що ця повнота – ілюзія, викликана примарним освітленням. Насправді жінка була вагітна.

Великий магістр тріумфально здійняв посох.

– Вітаю тебе, о мати того, хто сповістить нам про пришестя величного духа світла, чиє дихання створює й руйнує світи, чий погляд жахливий і прекрасний, чий дух могутній і безсмертний! Того, хто знищить брехню і дволикість розіп’ятого, хто відкриє людині її справжню сутність і призначення. Вітаю тебе, о, незрівнянна Маріє!

Він знову вклонився, відступив, і жінка, важко перевалюючись, у супроводі старих приречено рушила до вівтаря. «Цікаво, як її туди підніматимуть?»

– Там є сходи, їх звідси не видно, – пояснив Штепа.

Сашко перевів погляд на Наталі, котра разом із рештою дівчат стояла біля підніжжя вівтаря. Зелено-жовте сяйво Тіні, яка наближалася, грало на їхніх обличчях, перетворюючи на маски, по яких не можна було прочитати жодних почуттів.

– Уже скоро… – прошепотів чаклун.

Заграва залила півнеба. Було видно й саму Тінь, – блідо-жовті, схожі на грозові хмари маси, що виходили з-за обрію. В якусь мить, неначе прорвало невидиму перепону, в небі пролунав глухий важкий рокіт, який перекочувався, неквапливо наближаючись до капища. – Миколо Михайловичу, там забагато охоронців, – прошепотів Івченко, дивлячись на вівтар, – ми не впораємося. А якщо Наталі переведуть нагору, то й поготів. – Вона поки що залишиться внизу, а там… а там подивимося. Штепа говорив спокійно, наче йому був відомий увесь сценарій дійства від початку до кінця. А може, сам цей сценарій і писав… У цю мить на верхівці вівтаря з’явилася постать Великого магістра, а слідом за ним на майданчик вийшли два послушники та три відьми, які вивели вагітну жінку. – Дивися уважно, – прошепотів чаклун, стискаючи Сашкову руку. – Дивись і запам’ятовуй. Зараз почнеться. До речі, кожна з цих приємних дам, які зараз нагорі, та й, мабуть, послушники за своєю магічною силою не поступаються мені. А вже сам магістр…

– Тоді як же ви…

Закінчити Сашко не встиг. Долоня Штепи опинилася в нього на голові. Крижана долоня. Івченко смикнувся, проте холод уже зробив свою справу, розплився по тілу, проникаючи в м’язи, заморожуючи кров у жилах, уповільнюючи думки… – Пробач, Сашко, – почув він мов уві сні, – пробач, але інакше я не можу. Пробач…

Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди,

узбережжя Сейдозера,

18 листопада 20… року. 23.45

Жінка народжувала.

її оголене, з потворно здутим животом, який ворушився, тіло, прив’язане до кам’яного підвищення поміж сатаністів, що заклопотано метушилися, звивалося від болю; здіймалося, наче пнулося до жовтавого неба, яке кипіло, мов під час грози, коротко спалахуючи синіми блискавицями.

Там збиралося із силами, накопичувалося, готове впасти на землю всепоглинаючим невидимим вогнем, який ніс муки, Зло. Жах, від якого нема порятунку.

Жінка народжувала.

Коло неї метушилися відьми, Великий магістр із посохом в одній руці й чашею в іншій, закинувши голову, вигукував латиною заклинання, у відповідь на яку рокіт у небі поступово переростав у ревіння. Хмари густішали, набирали якихось впорядкованих, повних моторошної гармонії форм, тремтіли. І тремтіння це передавалося і вівтарю, і каменям-пірамідам навколо нього, і звичайним грубим брилам. Краплі темної сили, які гостро й відразливо пахли, проступали на їх боках. Сашко все це бачив, чув, однак поворухнутися не міг. Важко було навіть дихати. Замкнені в черепі думки прагнули руху й натикалися на товсту непроникну стіну. Сашко не міг надіслати своєму катові, який спокійно спостерігав за тим, що відбувалося на вівтарі, ненависний, сповнений прокляття погляд.

Жінка народжувала.

Зойки її потопали, в’язнули в тужливих заклинаннях, які спліталися в безкінечний і безладний візерунок, у гудінні грози, яка наближалася, забиваючи тонке комарине дзижчання гелікоптерів. Спів чаклуна в білому ставав голоснішим, тепер уже було чути не лише окремі слова, а й цілі куплети. З чорного каміння виповзало Зло, сідало перед вівтарем і, зачаївши подих, слухало заклик до вшанування, раділо благій звістці про народження нового світу. Так, народження. Великий магістр раптом увірвав спів, рвучко озирнувся на породіллю й тріумфально здійняв руки, опускаючись на коліна перед криваво-рожевим шматком плоті, який простягала йому відьма. – О, великий Антихристе, вітаю тебе з приходом у твій світ, у світ твого всемогутнього батька! – вигукнув Великий магістр чомусь англійською. Щось було не так, не вистачало чогось важливого. Уповільнені думки Івченка не могли зрозуміти, чого саме, і водночас він добре знав, що з дитиною не все гаразд. Крику! Немовля не кричало, не плакало. Воно мовчки крутило головою, розглядаючи людей і небо, насичене злою й такою рідною для нього силою. Очей дитини на такий відстані видно не було, проте Івченко готовий був заприсягтися, що він цілком розумний, оцінюючий, владний.

І був радий, що не бачить того погляду.

Сашко намагався побороти заціпеніння, підкорити собі м’язи, викинути холод, який засів усередині, аби ввігнати ножа в спину зрадникові, а потім кинутися до вівтаря, вбиваючи направо й наліво, сіючи паніку й жах, вгризаючись зубами в чужі страшні обличчя, й, можливо, загинути, аби тільки не дивитися на це безпорадно й тупо, знесилюючись від жаху. – Дивися, – шепотів йому на вухо Штепа, – дивися туди й запам’ятовуй. Гарненько запам’ятовуй, на все життя. Ось що це таке. Вчися це ненавидіти, вчися справжньої ненависті… Грізні важкі хмари висіли вже просто над вівтарем. Вони клубочилися очікуванням, пнулися до того, хто вдивлявся з рук баби-повитухи в очі зірок, прихованих за цими хмарами. Зірок чужого світу, чужого Всесвіту. Великий магістр гортанно вигукнув, здійняв руки до низького плинного неба, і воно, грізно бурмочучи, потягнулося до верхівки вівтаря, ще нерішуче, повільно, огортаючи її напівпрозорим туманом. Земля здригнулася. Десь у її глибинах народився вітер, здійнявся, вирвався на волю, пронісся над самою поверхнею, змусивши каміння стогнати.

Сашко був готовий закричати. Він заволав би від чорного крижаного жаху, який несла із собою буря, коли б міг поворухнути вустами. Скелі прокинулися, випустили із себе чорні потворні тіні. Увесь жах дитячих страхів та нічних кошмарів. Важко застогнала земля, намагаючись відвернутися від гарячого дихання Зла, що схилилося над нею.

– Час! – вигукнув Великий магістр, даючи знак помічникам, які стояли внизу.

Охоронці підхопили дівчат попід руки й повільно повели нагору. Наталі йшла, низько опустивши голову, не роззираючись, і, здавалося, майже не розуміла, де знаходиться і що з нею відбувається. Невелика групка скоро дісталася верхівки вівтаря і приєдналася до Великого магістра. На майданчику стало тісно. Люди скупчилися разом, прикриваючи обличчя від рвучкого вітру й напружено вдивляючись у небо. Сашкові здалося, що з хмар просто на верхівку спускається щільна яскрава куля, яка ховалася за чорною завісою. Жінка ще лежала, прив’язана до кам’яного підвищення. Новонародженого поклали на його верхівку, просто на голе каміння. Сашко з якимсь тупим подивом помітив, що пуповину досі не перерізано, і вона тягнеться до оголеного тіла матері, обвиває її, душить у безжальних обіймах, відбираючи останні крихти сил. «Яка довга…» – мляво подумав Сашко, спостерігаючи, як Великий магістр нахиляється над жінкою, що вмирала. І раптом старий, схопившись за пуповину, щосили смикнув її, мов кущ бур’яну. Страшний зойк жінки здійнявся в небо, відбився від скель, від каміння, від сердець людей, які байдуже дивилися на те, що відбувалося, і згас, загубившись серед фіалкових спалахів, які зароджувалися в хмарах. Великий магістр вихопив із зморщок балахона ніж, кілька разів махнув лезом, що тьмяно виблискувало на тлі сяйва, і тіло мертвої матері, яка так і не торкнулася свого страшного дитяти, впало на один із уступів піраміди. Послушники, які там стояли, підхопили його, розкачали й кинули до підніжжя вівтаря. – О велика мати, возрадуйся величі того, хто прийшов у цей світ через лоно твоє! – прокричав зверху старий, кидаючи вслід їй закривавлену грудку.

Темрява вила й реготала. Вило й реготало чорне ніщо, яке ховалося в казані Аномалії, що ревіла, нуртуючи, вихлюпуючи жовту піну жаху. Сашко хотів заплющити очі, щоб не збожеволіти, але не зміг. Проклятий чаклун відібрав у нього навіть це, позбавив здатності рухатися й дихати самостійно, цілком підкорив собі, своїм брудним думкам і меті. Лише серце, нікому не підвладне серце, шалено билося об ребра, ладне розірватися від горя й жаху. Великий магістр підняв над головою бронзову чашу, в якій важко колихався густий темний узвар, розбавлений кров’ю нещасної породіллі. Чаклун обережно поставив чашу на каміння біля своїх ніг і, задерши голову, заволав: – Великий отче наш і володарю, великий і пресвітлий ангеле Люцифере, що дає життя кожній з тварей підмісячного світу і забирає її; ти, той, що летить на крилах вітрів, породжених тобою; ти, той, що кидає води небес та висушує моря; ти, той, що створює часи й пронизує простір духом своїм, будь благословенний!

Світ сколихнувся. Казан Аномалії, який клубочився злом та силою, відповів на цей поклик, заклекотів, хмари спінилися, повільно витягаючись у величезний, до самих зірок смерч, на кінці котрого, як крапля розтопленого металу, висіла важка сяюча куля. Скільки це тривало? Кілька секунд? Кілька років? Звідкись із чужого світу раптом випірнув крихітний на тлі тіні літак. Сашко хотів закричати, застерегти, проте змушений був лише дивитися, як смерч, повільно крутячись, викинув блискавку-мацака і схопив літак. Свист реактивного двигуна затих, однак сталева машкара не впала, а, задерши носа, натужно ввійшла в брудно-жовту стіну і зникла.

Бризнула кров.

Бризнула кров!

Бризнула кров!!!

Великий магістр стояв навколішках, притискаючи до скривавленого балахона дівчину, з горла якої до чаші стікала гаряча кров. Його люті, майже безумні очі втупилися в Антихриста, а побілілі вуста бурмотіли одні й ті ж слова:

– В ім’я отця і сина… В ім'я отця і сина… В ім’я отця…

На такій відстані, в ревінні вітру та навислого над вівтарем монстра, Івченко не міг його чути. Великого магістра не могли чути навіть ті, хто стояв поруч. Проте Сашко чув! І Штепа чув, Івченко це знав, він відчував чаклуна, відчував своєю ненавистю, як собака відчуває свого споконвічного ворога й родича – вовка.

– В ім’я отця і сина!

Ніж у руці старого сатаніста заіскрився, загорівся ледь помітним блакитним полум’ям. Він владно змахнув ним, і послушники кинули до його ніг ще одне дівоче тіло. Живе тіло, що здригалося від невідворотного. Юне. Помах ножа. Легко, мов шматочок сиру, лезо ріже тонку беззахисну шию, врізається у хребці. Сашко чує хряскіт, чує, як булькає, хлюпає в чашу кров.

– В ім’я отця і сина…

Чергова дівчина опиняється перед скривавленою потворою з палаючим поглядом.

– Наталі!!!

Сашкові здалося, що його крик чує Всесвіт. Чує Сатана. Чує Бог. Бог… Бог? Чому ж… чому ж тоді він не врятує її? Чому він не відгукнеться на цей заклик? Чому навіть вона не чує цього крику, чому слухняно стає навколішки, чому не чує, адже Сашко кричить серцем?!

– Дивися, Сашко, дивися, – шепоче Штепа…

– В ім’я отця і сина… – шепоче сатаніст. Що ж робити? Як її врятувати? Господи…

Івченко раптом усвідомлює, що Штепа від самого початку знав, чим усе закінчиться, що саме цього він і прагнув! І раптом Сашкові вдалося неможливе. Це наче підняти саму Землю, наче взяти на себе всі людські страждання. Йому все ж вдається заплющити очі. Не дивитися, не бачити, як там… Лише кілька секунд. Сатанинська сила знову змусила повіки піднятися, знову прирекла його на муку споглядання. Довкола Великого магістра лежали чотири дівочих тіла. Камінням розповзалася темна калюжа, підбираючись до його ніг, однак старий цього не помічав. Однією рукою він підніс над головою чашу, а іншою – ножа, який палав фіалково.

«Агам, – промайнула думка, – він називається Атам».

Ще мить, і чаша, так само, як і ніж, спалахнула, шугонула до Аномалії фіолетовими протуберанцями. А Тінь Люцифера вже опустилася майже до самого вівтаря, перша блискавка вдарила в його підніжжя, а потім кам’яне громаддя охопив клубок сяючих гадів, уступами потік сіро-блакитний туман, у якому замиготіли тіні монстрів, що народжувалися. – Випий, о великий, силу отця твого і володарюй віднині над думками й душами людей, які населяють світ твій, доки не прийде час величного царства Люцифера!

Послушники дбайливо зняли немовля з підвищення, стали навколішки перед Великим магістром. Той теж опустився на коліна і підніс чашу до вуст Антихриста. Сашковим тілом пробігла дрож, підняла волосся, зафарбовуючи його набіло. Небесами прокотився сміх. Сміх і задоволене вуркотіння звіра, що ховався по той бік безчасся. Звір був щасливий, наче сам хлебтав із чаші страшне питво. Верескнули й зареготали десятки тіней у сірому тумані. Радісно застрибали. Славили нового пророка, славили великий кінець. Сашко плакав. Господи, коли б він тільки міг рухатися! Коли б він міг убити себе, Господи!

І тут…

Він не зрозумів, що трапилося. У центрі Землі народилося глухе гарчання, яке ставало дедалі голоснішим, дедалі лютішим. Каміння затрусилося. Затрусився вівтар. І прокотилося по всьому світу виття, переросло в ревіння, вереск і стихло… Кричало немовля. Кричало, мов від болю. Наступної миті воно підняло голову, подивилося палаючими очима в обличчя Великого магістра, змусивши того відсахнутися, затулитися ліктями. Чаша, дзенькнувши, полетіла в безодню. – Ідіот!!! – заревло немовля. – Ідіот, ти все зіпсував! Це не та кров!!!

Обличчя Антихриста почало змінюватися. Загорілися зеленим очі, шкіра зібгалася, за якусь мить перетворивши його на маленького старця, а потім крихітне тільце спалахнуло й зникло, залишивши на камінні лютий, повзучий шепіт:

– Будь ти проклятий, Великий магістре Кром!..

Кілька секунд приголомшений старий сидів, заціпеніло втупившись перед собою, потім його обличчям пробіг переляк, який змінився жахом, розумінням і, нарешті, ненавистю. – Штепа! Боллайн!!! – заверещав він, зриваючи голос. – Боллайн! Я знаю, що ти тут, клятий перевертень! Виходь, ти… ти…

Величезна блискавка вдарила в землю зовсім поруч із вівтарем, розбивши на крихти брилу заввишки в людський зріст. Над котловиною ревонув страшний грім. – Боллайн, радій, мерзенний зраднику, що вкусив нас зненацька! Радій, ти занапастив усіх нас, ти, підла тварюко, що плює на закони та клятви!

Вітер зростав. Ревіння Тіні-смерчу було страшним. Величезна струнка воронка почала розпадатися, перетворюючись на безформну хмару, просякнуту енергією, що вийшла на волю. Перші її жмути, щойно перетворені Тінню на силу, нікому вже не потрібну, вдарили по капищу, в розкидані низиною піраміди, розносячи їх на друзки, розкидаючи на багато миль кам’яні скалки. Ще й ще. Одна з блискавок ударила у вівтар, змела з нього людей, мов пил, рознесла їх на частки, спопелила, задушивши зойки в самому зародку. Однак старий залишився.

– Боллайн!! – знову заволав він.

У його крику було стільки болю й муки, що Сашкове серце, яке, здавалося, вже перетворилося на камінь, зайшлося в екстазі радощів. Болісні й солодкі сльози бризнули з очей, хоча Сашко й не знав, та й не міг знати, чому так радіє. Горе пішло. Втрату вже не повернеш, не виблагаєш. Та доля дарувала відплату. Господь почув його серце… Зовсім поруч з Івченком у каміння вдарила блискавка. Гострі уламки стьобнули скелі, проте захист, що його створив Штепа, подолати не змогли. Уся котловина диміла, земля кипіла, мов по вівтарю вела вогонь артилерійська батарея. Давнє капище помирало, незаслужено покаране за гріхи й зраду людей, які й не створювали його.

До Сашка долинув сміх. Він повільно повернув голову і…

Повернув?! Так! Так!! Він міг рухатися! Господи, він міг рухатися, отже, міг і… Сміявся Штепа. Реготав зневажливо, зловтішно, тріумфуючи. Тріумф цей був замішаний на безмежному болю, і це робило його сміх ще страшнішим. Сашко потягнувся до чаклуна, хотів схопити його, вчепитися в горлянку, проте в цю мить Штепа вийшов із магічного кола.

– А ти гадав, чому я не з’являюся, Кроме?

Штепа зневажливо сплюнув, змахнув рукою, викинув силу, якою, мов пушинку, віджбурнув кам’яну брилу, що падала зверху, і в’їдливо запитав: – Що, не сподобалася твоєму вилупкові християнська кров?

Великий магістр заревів. Штепа ще раз сплюнув і посміхнувся:

– Так, це зробив я, магістре. Я тріумфую й плюю на тебе!

Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 2 березня 1953 року. Він лежав на широкому дивані, прикритий пледом, маленький, якийсь відразу висохлий, беззахисний, жалюгідний. Він розумів, що вмирає, і люди, які юрмилися біля його постелі, заходили й виходили з кімнати, вовтузилися з інструментами або впівголоса віддавали розпорядження, що їх раніше віддавав він, теж це розуміли. Сталін умирав. Свідомість усе сприймала, він усе розумів, однак ні поворухнутися, ні сказати хоча б слово не міг. Бліді, розгублені обличчя Хрущова й Булганіна. Похмуре, стурбоване – Ворошилова. Сумне – Молотова… Вуста Берії кривилися в ледь помітній посмішці, за якою ховалися зневага, нетерпіння й хвилювання. Йосип хотів би побачити його очі, він прочитав би по них усе, проте вони боягузливо ховалися за тьмяними скельцями пенсне.

Сволота…

Лаврентій спіймав на собі цей погляд, страшний, сповнений безсилої злості, заметушився й, щось буркнувши собі під носа, вибіг із кімнати. Важко… Важко… Нікого поряд. Жодної близької людини. Де вони? Де? Світлана ще не приїхала? Ні, не видно, І Надюші нема… Хоча вона ж…

Усі його покинули, всі зрадили. Обдурили…

І демони не приходять. Вони теж більше не приходять.

Лише смерть близько. З кожною хвилиною все ближче. Єдина, кому він справді цікавій. Господи, як болить серце. Жахний біль розливається по грудях, свинцем перетікає в спину, в лівий лікоть. Дивно, тіла Йосип не відчуває, а біль… Чи це вже заповзла в нього смерть? Кімната хитнулася, попливла, так само як перед зустріччю з істотами потойбіччя. На мить крізь паніку прохопилося безглузде «А раптом», та одразу ж згасло, потонуло в яскравому спалаху, що розірвав голову. Метушилися лікарі. Професор розігнувся, із сумнівом похитав головою й потягнувся за шприцом.

«Яка сутула в нього спина…»

Він раптом зрозумів, що дивиться на кімнату звідкись зверху. І на себе теж, на своє мертве тіло. Таке потворне, відразливе тіло.

«І як я міг раніше бути в ньому? Навіщо воно мені?»

Він відчув надзвичайну легкість і радість. Йосипу було зараз гарно, вперше за багато років. Він подивився, як метушаться біля його тіла лікарі, гмикнув про себе й скептично подумав:

«Ну-ну, давайте-давайте… А мені вже час…»

Йосип знав, що там, нагорі, на нього чекає інший світ, який дарує вічне життя, світ, який не зрівняти з цим, спокій, відчуття, яке не порівняти з жодною владою на землі. Йому треба нагору. Йосип піднявся до самої стелі, дивуючись, як йому вдається так природно й легко літати. Мов у дитячих сновидіннях. І раптом він наштовхнувся на невидиму пружну перепону, яка відділяла кімнату від решти світу. Перепона прогиналася, вислизала з його пальців, тонка, неміцна, наче Йосип раптом опинився всередині повітряної кульки.

Спочатку, лише здивований, він штовхнув цю перепону, потім ще раз, уже сильніше, але вона не підкорялася. Він знав, що йому треба розірвати її, що лише так він зможе потрапити туди, Йосип шматував її, ламаючи нігті, плачучи від болю й безсилля, шматував і знав, що в нього нічого не вийде. А потім Йосип відчув, як його сутність наливається неприємною, непереборною вагою. Його потягло вниз, він не хотів, він прагнув до прозорого бар’єра, але замість того опускався, опускався… Кімната зникла. Він опинився серед рухливої чорноти, і в цій чорноті було щось знайоме. Йосип не міг утямити, що саме він упізнавав. Чорнота охопила його, сповила, полишивши можливості рухатися й дихати, просочилася всередину, лизнувши багровими відблисками, які пробилися не знати звідки. Йосип закричав – він опускався вниз. Моторошна, повна жаху безодня вже не була чорною, вона розливалася малиновим жаром, який був холодний, але обпалював душу. Він знав, він зрозумів, що це…

Страх… Ненависть… Безумство…

Проти всього цього Йосип відчув себе піщинкою, крихітним шматочком кварцу під владою чорних вітрів. І не було порятунку, нізвідки чекати на допомогу. Нема від кого… На мить перед ним промайнуло обличчя, яке колись було рідним. Забуте обличчя. Забуте ім’я. Обличчя жінки, яка, як він думав, зрадила його.

Надя…

Він заплакав би, якщо б міг. Багато років тому Йосип повинен був визнати, що її вчинок – не зрада. Що вона добровільно віддала за нього життя, як багато-багато інших, але, на відміну від них, вона розуміла, хто він насправді, на що перетворився. І спробувала зупинити в єдино можливий для неї спосіб.

Надя!

її обличчя почало віддалятися. Йосип потягнувся слідом, він не знав, як це зробити, але він хотів зупинити її, затримати, залишитися з нею.

І раптом обличчя Наді перетворилося на інше.

Лише зараз Йосип побачив, наскільки чужим було обличчя демона, з яким він спілкувався всі ці довгі роки. І вперше Йосип не захотів його бачити. Демон посміхнувся. Зблиснули гострі білі ікла. В його очах Йосип побачив свою долю, перед ним нескінченною стрічкою пролягло все його майбутнє. Вічне майбутнє. Він заверещав, однак горло, наче воно йому вже не належало, оніміло.

Друккарга зареготав.

– Вітаю тебе, брате мій, і ласкаво просимо в мій світ. Тепер це й твій дім, рабе мій. Темрява випірнула з багрової прірви, хижо плямкнула, схопила Йосипа і потягла вниз. І не було порятунку. І не було думок. І відчуттів не було ніяких, крім жаху. І не було людини на ім’я Йосип Джугашвілі.

А хто був?

Може, Друккарга це скаже?

Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера. 0.45. Чаклуни шмагали один одного тугими бичами невидимої енергії. Ревло небо. Буря била капище тисячокілометровими блискавками, кам’яні уламки злітали в шаленіюче небо, грудки полум’я спопеляючим дощем падали на землю, розривали скелі, вихлюпували воду з озера, перетворюючи її на пару. Вівтар хитався від ударів сили, що вийшла з-під контролю, здавалося, ще трохи – й він розвалиться, поховавши під собою Великого магістра Крома. Сашка захищала прозора сфера, створена Штепою, а от він сам… На майстра Внутрішнього Кола Боллайна падав град каміння, але ніякої шкоди не завдавав. Сашко побачив, як Великого магістра раптом відірвало від верхівки вівтаря, розвернуло й кинуло вниз. Штепа переможно скрикнув. Проте старий якимсь дивом устиг-таки зачепитися за край майданчика, уповільнив падіння й опинився на нижньому уступі. Штепа ухилився від каменя, який просвистів повз нього, а коли випрямився, Кром так само стояв на вершині вівтаря, а в його руках горіла зелена куля. Сашко, ніби заворожений, спостерігав за поєдинком магів. Ненависть кипіла в обох, і було очевидно, що вони загинуть, знищивши один одного. Загинуть обидва, але останнім – той, чия ненависть виявиться сильнішою. Від кулі, що її тримав Великий магістр, до Штепи потягнувся товстий жмут вогню, охопив його тремтячими зелено-жовтими язиками. Штепа глухо застогнав, розвів руки, намагаючись відвести вогонь. Великий магістр шугав у повітрі, абсолютно не звертаючи уваги на шалені пориви вітру, його обличчя спотворила напруга, але він накидав на ворога нові й нові щупальця полум’я. Штепа спробував розірвати енергетичні пута, його м’язи жахливо напружилися, тіло трусилося, мов у лихоманці, поступово підкоряючись страшному тискові. Сашко зрозумів, що Штепі не впоратися. Чаклун був приречений. Землю трусило безперервно. Здавалося, її затоплює зеленим вогнем, який спопеляє все живе. Зверху падали величезні брили, підкинуті догори страхітливою енергією, яку вихлюпувала приречена Аномалія. Сашко скрикнув й інстинктивно відсахнувся, коли одна з брил, прокресливши в повітрі вогняну дугу, впала просто на нього і завмерла, наштовхнувшись на захист. Похитнувшись, камінь повільно сповз набік. Івченко перевів подих. Як довго створена чаклуном сфера здатна опиратися пеклу, що біснувалося навколо? Штепа впав навколішки. Сашко бачив, що сили зовсім скоро полишать чаклуна. Він повільно повернувся до Івченка. Спотворені неймовірним зусиллям вуста тремтіли, намагаючись щось сказати.