Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Я йшов до нього мов заворожений.

– Насправді ті нікуди не йшов, – посміхнувся Штепа, – це лише ілюзія.

– Галюцинація? – здивувався Івченко.

– Ні, ілюзія.

– Яка різниця.

– Приблизно така ж, як між фокусником і гіпнотизером.

– Не зрозумів.

– Галюцинація – поняття суб’єктивне, – пояснив Микола Михайлович, – це продукт діяльності мозку, не завжди здорового чи, скажімо, такого, що перебуває під впливом наркотиків, алкоголю чи ліків. А ось ілюзія нав’язується людині ззовні. Вона може бути зовсім тверезою, здоровою і все ж сприйматиме створену сторонніми силами псевдореальність і братиме в ній участь. Івченко зморщив чоло, намагаючись вникнути у те, що казав чаклун. Це було важко. Сашко все ще боровся з нудотою, боліла голова, а перед очима раз по раз миготіли сині «мухи». Штепа бачив його стан, але продовжував говорити, мабуть, просто аби відволікти Сашка і не дати йому знову заснути. – Фокус апріорі об’єктивний, ілюзіоніст може демонструвати його і порожній залі, а гіпнотизеру необхідний об’єкт прикладання його мистецтва.

– Я зрозумів…

– Загалом, галюцинація зашкодити не може. Тут коли й страждає щось, то лише психіка. А от фокус… Хоча ілюзіоніст і видобуває вогонь у дуже хитромудрий спосіб, усе ж це справжній вогонь, і пече він по-справжньому..

– Я… Здається, я розумію.

– Микола Михайлович хотів пояснити, наскільки це небезпечно, – сказала Наталі.

Сашка пересмикнуло.

– Ну це вже мені відомо… по собі.

– Вони обов’язково спробують ще. А я ж вибудував магічний захист за всіма правилами. Не спеціально проти демона, загальну, та все ж… – замислено мовив Штепа. – Отже, їм відоме твоє ім’я. Лише так вони могли вивести демона просто на тебе і подолати бар’єр… Можливо, вони мають якісь твої особисті речі, які є носіями частини біополя людини. По них неважко налаштуватися і на саме біополе, де б ти не був.

Івченко кивнув. Отже, він мав рацію: в «конторі» витік. Погано. Ані чаклун, ані дівчина не підозрюють, наскільки це погано. Схоже, їх обклали з усіх боків. А якщо на боці тих, хто проти них грає, і Костянтинів… Сашко заплющив очі. Довкола, повільно обертаючись, клубочилася чорнота – те, чиє холодне дихання він сьогодні відчув на собі: демони, слуги й воїни Сатани. Страшні й незбагненні мешканці бездонних глибин Великого Мороку. Потойбіччя, Хаос, Вселенська Ентропія… У цього багато імен.

Чаклун подивився на годинник.

– Пора.

– Що? – не зрозумів Івченко.

– Час темних сил закінчується, скоро ранок. Тепер ти можеш заснути, а поки спатимеш, я ліквідую «пробій» у твоєму енергетичному полі.

Він підбадьорливо поплескав Сашка по плечу.

– Не переймайся, будеш мов новенький.

Штепа відвів Наталі вбік і, лукаво всміхаючись, щось зашепотів їй на вушко. Коли він вийшов, дівчина сіла поруч із Сашком і обережно поклала його голову собі на коліна.

– А тепер спробуй заснути. Все буде гаразд.

– Що він тобі сказав?

– А ти що, ревнуєш? – усміхнулася вона.

– Ні, але…

Сашко не доказав. Хіба не однаково, що там придумав Штепа. Зараз це зовсім не важливо. Він знову відчув легку нудоту й заплющив очі. У голові паморочилося. Здавалося, його розгойдує на величезній невидимій гойдалці, а навкруги шугає щось… Та ані страху, ані недавніх видінь не було. Лише втома. І ще прохолодна долонька на розпашілому чолі. Несподівано Сашко відчув себе щасливим. Це було так йому необхідно… Він усміхнувся і наступної миті поринув у глибокий, без сновидінь сон.

Київ, Маріїнський палац,

13 листопада 20… року. 11.10

– І що тепер робити?

Питання президента були риторичним, тому Костянтинів розсудливо промовчав: не варто зайвий раз дратувати і без того розлюченого хазяїна кабінету.

– Що нам загрожує? – знову запитав резидент.

– Ну… – Костянтинів повагався, – якщо їх візьме ФСБ, можуть інкримінувати шпигунство, але не думаю, що в нас виникнуть дипломатичні ускладнення. Так, на рівні газетних пліток. Я вже розпорядився звільнити нашого співробітника заднім числом, його рапорт без дати в мене є. Гадаю, було б добре, якби виявилося, що він уже рік у нас не працює. – Однак неприємно, – пробурмотів президент. – Мені варто було б тебе звільнити, Володимире Сергійовичу. Костянтинів напружився, однак не заперечував і не виправдовувався. За роки служби він добре вивчив характер президента. Якщо той мав намір відправити когось у відставку, то казав це відразу і вже нічого з тим, хто завинив, не обговорював. Поки що Костянтинів на своїй посаді утримався. – Крім того, Леоніде Дмитровичу, я повідомив про можливість появи Івченка та іноземців у Росії її відповідні служби, неофіційно, звичайно.

– Канал надійний?

– Цілком. Інформація пішла моєму давньому приятелеві з ГРУ, ми ще за часів Союзу горілку разом пили.

– Йому відомо про їхню місію?

– У загальних рисах. Я лише сказав, що це пов’язано з Аномалією. Признатися, цей Штепа і нас тримав на голодному інформаційному пайку. – А що, він дійсно чаклун? – наче між іншим поцікавився президент. Промовлено це було недбало, та Костянтинів, досвідчений апаратник, помітив напруження в його голосі.

– Так він каже, – знизав плечима генерал.

І відразу ж пожалкував про таку нечітку відповідь. Ні, тут треба бути відвертим до кінця, він і так висить на волосинці. – Є в ньому щось таке… нелюдське, – по паузі додав Володимир Сергійович.

– Нелюдське…

Президент немов пробував на смак це слово. І цей смак йому не сподобався. – Ну гаразд, візьмуть їх грушники, а що далі? У чому наша вигода? Чи не поспішили ми?

Костянтинів мовчав, шарпаючи браслет від годинника. Сказати президентові, що його змусили на такий крок, що цього візиту не було б, якби не ранковий дзвінок, він не міг. Генерал був змушений повідомити про витік інформації зі свого відомства – за інших обставин нізащо не зробив би цього.

– Ну ви даєте!

Президент, здавалося, на секунду розгубився, навіть задихнувся від обурення:

– І ви так спокійно про це говорите?!

– Чому спокійно, ми шукаємо канал витоку.

– І як довго шукатимете? – єхидно поцікавився Леонід Дмитрович. – Це звичайна практика, «кроти» завжди були, є й будуть, доки існують секретні служби. Добре, що нам відомо про витік. Отже, маємо певні переваги. – Дивись, Володю, дограєшся, – попередив президент, і Костянтинів зрозумів, що той поки що на його боці.

Пролунав м’який сигнал телефонного дзвінка.

– Вибачте.

Генерал дістав супутниковий телефон.

– Слухаю.

– Це я, Володимире Сергійовичу, – почув він голос Івченка.

Генерал скинув оком на президента.

– Це твоя людина? – запитав той. Костянтинів кивнув.

– Говори, говори…

– Сашко, нарешті!

Костянтинів здивувався, почувши у своєму голосі такі нотки. Незважаючи ні на що, він був радий чути Івченка.

– Куди ти зник?

– Та так… Ви переконалися, що у нас десь «тече»?

– Так, – неохоче погодився генерал.

– Я теж. До того ж дуже неприємним способом.

– Що трапилося?

– Довго розповідати.

– Де ти зараз?

Івченко помовчав, але все ж відповів:

– Прямуємо за кордон.

– Чартер?

– Вирахували, – хмикнув Івченко, – ну гаразд.

А Костянтинів тим часом напружено думав: попередити Сашка чи нехай усе залишається як було? Будь-який професіонал зрозуміє: Сашкові відомо, що він «під ковпаком». Отже, росіяни можуть запідозрити Костянтинова в подвійній грі. Генерал скосив око на президента, який уважно прислухався до розмови, хоча, звичайно, чути Івченка не міг. Костянтинів не дуже й радів, що в нього є карт-бланш. Варто Івченкові помилитися… Ні, нехай усе залишається так, як є. – Ти там обережніше, Сашко, не лізь напролом, – попрохав Володимир Сергійович і сам відчув, наскільки фальшиво це прозвучало. – А що мені залишається? Схоже, тепер шанси у нас невеликі. А мені потрібно це зробити. Все змінилося, Володимире Сергійовичу…

– Що змінилося, Сашко?

– Усе…

У голосі оперативника бриніли нотки, яких раніше генерал не зауважував. Ніколи… Невже він відчув фальш? Хлопець – не дурень і розуміє, що може настати такий час, коли він стане непотрібний.

Генерал повільно видихнув.

– Я можу чимось допомогти?

– Навряд.

– Контакти? Адреси?

– Ні. Я… власне, зателефонував, аби попередити: на зв’язок більше не вийду, принаймні до кінця операції.

– Якщо ти про той витік…

– І про нього теж. Але не тільки. Розумієте, сталося таке, що перетворило цю операцію на мою особисту справу. – І Костянтинів зрозумів. Зрозумів, що помилявся. Не загроза провалу так змінила Івченка, зрештою, він професіонал. І не напад таємничих арабів, – цей хлопець бачив і не таке. Аномалія… – Це… вона? Ти дізнався про неї щось? – спитав Костянтинів, відчуваючи, що боїться почути відповідь. – Так, дізнався… Все, сказане Миколою Михайловичем, – правда… Костянтинів доклав телефон до кишені, не питаючи дозволу, налив собі з карафи, яка стояла на столі, довго-довго цідив прохолодну воду, що пахла осіннім джерелом.? – Ну? – нетерпляче запитав Президент.

Костянтинів помовчав, потім зітхнув і похитав головою:

– Не знаю… Він фактично відверто сказав, що не довіряє мені і з нами не працюватиме. Йому щось відомо про Аномалію.

Костянтинів затнувся.

«Чорт! – подумав він. – Схоже, ми дійсно поквапилися».

Якщо Івченко отримав якісь відомості про того літаючого монстра, виходить, він, генерал Костянтинів, власноруч передав їх іншій спецслужбі. Генерал не мав жодних ілюзій щодо намірів свого російського приятеля поділитися здобутою інформацією. Як кажуть, дружба – дружбою… Росіяни витиснуть зі Штепи з Івченком усе, до останньої краплі… З президентом він, звичайно, своїми міркуваннями не ділився і, коли той спитав про подальші плани, коротко відповів: «Чекати». Та все ж, як поведеться Говоров? Із Костянтиновим його пов’язувала багаторічна дружба, наскільки вона, звичайно, можлива між керівником СБУ та генералом російської військової розвідки. На цю дружбу Володимир Сергійович і сподівався. Головне, аби Івченко не потрапив до лап комітетників. Тоді вже точно кінець. Цю останню думку Костянтинів і висловив президентові. Той довго мовчав, про щось розмірковуючи, доки нарешті не погодився: – Гаразд, сподіватимемося на краще. Зрештою, Володю, ми з тобою постійно забуваємо, що на кону не проста операція, а… Аномалія. – Я пам’ятаю про це завжди, – похмуро буркнув Костянтинів.

Росія, шосе Санкт-Петербург – Петрозаводськ,

13 листопада 20… року. 18.40

З кожною годиною Сашкові ставало все гірше. Він так і не отямився від нічного жаху. Важку, мов відлиту з чавуну, голову розколював нестерпний біль, мляве тіло то кидало в жар, то трусило, мов у лихоманці. Раз по раз рот наливався солоною слиною, до горла підкочувалася нудота, і тоді Сашко зупиняв таксі й вивалювався в придорожню канаву. Вранці, коли вони їхали в аеропорт – Сашко уклав там угоду на оренду літака, – було ще більш-менш терпимо, заважали лише слабкість у ногах та легке запаморочення. А вже під час польоту стало зрозуміло, що він серйозно хворий. Літак підрулив до термінала, який приймав чартерні рейси, Сашко зі супутниками швидко й без ускладнень пройшли митний контроль і, не затримуючись у майже порожній залі, швидко від’їхали, взявши таксі. Вони змінювали машини практично в кожному місті, які траплялися на шляху, – так за ними важче стежити. Зараз Івченко сів уже не поруч із водієм, а на заднє сидіння. Дерева за вікнами автомобіля зливалися в розмиту сіру стіну, посилюючи запаморочення. Боліли очі, і Сашко відкинувся на спинку сидіння, стуляючи повіки. Наталі витерла з його чола великі краплі поту. – Нічого, – важко дихаючи, пробурмотів він, – нічого… Якщо не затримали в аеропорту, отже, прорвемося. Вони, напевне, не встигли нас засікти, не вистачило часу. Інакше вокзали та летовища було б уже перекрито, а митників проінформовано про нашу появу. – А може, нас ніхто й не переслідує? – з надією запитала Наталі. – Якщо ми відірвалися від них у Києві… – – Я б на це не розраховував.

Сашка пересмикнуло. Він ледь чутно простогнав:

– Погано, ой як погано, в такому стані я й себе не зможу захистити.

Штепа озирнувся, зустрівся з його поглядом і силувано посміхнувся:

– Нічого, тримайся, все буде о’кей.

– Що зі мною, Миколо Михайловичу? Я хворий чи…

– Та що ти, скоро все минеться, це реакція на те, що трапилося вночі.

– І це теж?

Сашко показав йому руки з посинілими, набряклими пальцями, між якими з’явилося дивне висипання – дрібні, завбільшки з пшоняне зернятко напівпрозорі бульбашки, тверді на дотик. – Не свербить, не болить, навпаки, я їх узагалі не відчуваю, – поскаржився Сашко. – Навіть не помітив, коли вони з’явилися.

Штепа промовчав.

– Може б, його в лікарню? – запропонував таксист.

– Не треба, я сам, – відповів чаклун, – от лише до місця дістанемося. Сашко знову відкинувся на сидінні. Час від часу перед очима починали миготіти зелені кола. Нудота не минала. Він зітхнув. Хотілося спати, але заплющити очі хоча б на хвилину було страшно. Він напевне знав, що нічний жах десь поруч, він лише причаївся, ладний будь-якої миті вистрибнути із засідки і вчепитися у знесилену жертву. Раптом він напружився. Здалося, на дорозі позаду їхньої машини знову зблиснуло світло далеких фар. – Знову він, – хрипко пробурмотів Івченко, – подивися, сонечко, там позаду темна «дев’ятка» йде. Давно вже…

Наталі озирнулася на трасу й заперечно похитала головою.

– Ні, Сашко, тобі здалося, нічого схожого. Там узагалі нема машин, лише кілька хвилин тому нас обігнав мікроавтобус, і все. – Так, – підтвердив таксист, – це не дуже завантажена траса. – – Там була «дев’ятка», – вперто повторив Сашко.

– У такій темряві за десять метрів нічого не побачиш, тим більше що фари засліплюють, – буркнув водій. Сашко відчув на собі пильний погляд Штепи, але коли сам подивився на нього, чаклун негайно відвернувся. – У нього температура, – почув він глухий, наче дівчина була за невидимою стіною, голос Наталі.

– Висока?

– Поки що не дуже, але він, схоже, марить.

– Послухайте, – водій повернувся до Штепи, – я не у великому захваті від того, що везу пасажира, який казна на що хворий.

– Доведеться.

– Я вас висаджу. Дідько з нею, з платою.

– Вези, я тобі сказав! – ревонув Штепа.

У його голосі пролунали дивні, дзвінкі, жахні ноти, які вдарили по свідомості Івченка навіть крізь туман напівзабуття. Таксист замовк на півслові, втупився в дорогу і, здається, зовсім втративши цікавість до того, що відбувалося в салоні, задерев’янілими пальцями крутив баранку.

«Він… його…»

Думки плуталися. Ну й чорт із ними. Сашко вже давно боровся з важкою втомою, яка змінювалася апатією, і нарешті вирішив підкоритися їй. Нехай чаклун приймає рішення за нього, нехай і думає за нього. Адже ж бачить, в якому стані його охоронець. І спокійний, це відразу відчувається. Як це сприймати? На мить Сашкові стало страшно. Його покинули й зрадили всі: Костянтинів, рідна служба, Штепі та дівчині він так само байдужий. Використали й викинули, мов презерватив. Використали й викинули… Він застогнав. Десь у глибині свідомості щось шепотіло: «Це не твої думки, тебе обманюють». – Погано, – ніби крізь сон почув він Штепу. – Це я винен, проґавив, хоча мав відразу зрозуміти, що це…

Чаклун не доказав. Машина, вийшовши з крутого повороту, раптом різко крутнулась до узбіччя, вийшла з-під контролю і, підминаючи чагарник, застрибала по грудках. Злякано закричала Наталі. Промайнуло бліде, спотворене жахом обличчя таксиста. Сашко, погано розуміючи, що робить, з останніх сил вибрався з машини і кинувся геть. Спрацювали, мабуть, рефлекси, а не свідомість. Чиїсь міцні, вмілі руки перехопили його за кілька кроків від машини. Сашко копнув ногою, влучив, отримав удар по потилиці і наступної миті вже лежав безпорадний, притиснутий до землі із заломленими руками.

Пістолет так і залишився в кобурі.

«І добре», – подумав він мляво, спостерігаючи, як з чагарнику та машин, що підлетіли до їхнього «Опеля», вибігають люди. Надто багато людей… Він не встиг нікого розгледіти, заважали головний біль та «мухи» в очах, до того ж надто швидко все відбулося. Хто б не були ці люди, спрацювали вони чудово. Перш ніж йому на голову накинули щільний полотняний мішок, Сашко встиг побачити білу «Газель», яка стала поперек дороги, той самий мікроавтобус, який обігнав їх кілька хвилин тому.

«Чорт…»

Його вправно підхопили попід скуті за спиною руки, без зайвих церемоній заштовхали в машину, судячи зі звуку двигуна, «Волгу», по боках втиснулася пара габаритних молодиків, і авто рвонуло вперед.

– Сиди й не дихай, – попередив молодий голос.

Уся операція захоплення тривала менше хвилини. Переляку не було. Не було ані прикрості, ані приреченості людини, яка програла. Всі сили Івченко витрачав на боротьбу з нудотою.

«А Наталі? – спалахнула раптом думка. – Де Наталі?»

– Послухайте, – через силу прохрипів він і відразу ж отримав по ліктю руків’ям пістолета. Нестерпний біль змусив скорчитися.

– Я ж сказав не смикатися, – ревонув той самий голос.

Але Сашко вже його не чув. Його буквально розірвав напад блювоти.

– Чорт, це що таке?!

На нього посипався цілий град ударів, які супроводжували відбірні матюки. Голова розколювалася від болю. Темрява вибухала жовтими жагучими протуберанцями, котрі ось-ось повинні були спопелити пошматоване болем та побоями тіло.

І раптом усе скінчилося.

– …сказано припинити! – мов крізь вату долинув голос іншої людини, яка сиділа попереду.

– Поводьтеся спокійно, і все буде гаразд.

Останню репліку було адресовано полоненому. Сашко вирішив підкоритися. Однак якщо не захочуть, йому нічого не скажуть, лише гірше буде.

– Треба змінити машину, тут тепер не дуже приємно.

Почулося клацання вимикача.

«Ого! – промайнула думка. – Працювали в режимі радіомовчання. І це дійсно професіонали, причому професіонали з державної „контори“.» Власне, приводом для веселощів цей факт навряд чи був – співробітники державних служб можуть бути жорстокішими й безжальнішими, ніж будь-які бандити, а держава, яка стоїть за їхньою спиною, робить їх ще сильнішими й небезпечнішими. Проте в їхньому середовищі існували неписані правила поведінки із супротивником. Використовуючи їх, можна гратися, торгуватися, вишукуючи шанс на порятунок. Це не якісь там бритоголові «відморозки», котрі поспішають вибити з полоненого все і будь-якими способами. Держава, як правило, нікуди не поспішає.

– «Гіацинт-4», це «Айстра», дайте інший транспорт.

Їхня «Волга» відразу плавно зупинилася, Сашка вивели з машини й потягли в іншу, яку було припарковано кроків за десять. Теж «Волгу».

А позаду неї, Івченко це чітко чув, працювали двигуни ще двох. Отже, вони йдуть колоною, а це підкріплює версію щодо силовиків. У будь-якому іншому випадку полонених заховали б і перевезли таємно.

Сашка штовхнули в салон, і кавалькада рушила.

їхали довго. Годину, дві… Сашко нічого не бачив, тож швидко втратив відчуття часу. Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка обмінюючись одноманітними репліками, з яких нічого не можна було зрозуміти. Залишалося сидіти й чекати неминучого.

Поступово головний біль ущух, залишилася лише важкість у потилиці, яка час від часу проривалася в скроні тупими рівномірними ударами. Дуже хотілося пити. Сухий шорсткий язик, здавалося, заполонив увесь рот і заважав навіть більше, ніж біль у розбитих кінцівках. Але попрохати води Сашко все ж не наважився. Нарешті «Волга» після кількох поворотів зупинилася. Ззовні прогриміли металеві ворота, що відчинялися, авто плавно гойднулося й почало опускатися вниз. Знову ворота, цього разу вони відчинилися майже беззвучно, долинав лише гул електромоторів.

– Виходимо, – скомандував молодий голос.

Вони були в доволі просторому приміщенні, кроки лунко відбивалися від високої стелі та бетонних стін.

– Уперед.

– Зніміть наручники, – попрохав Сашко, – рук уже не відчуваю.

– Потерпиш дві хвилини.

Його довго вели сходами та переходами, Івченко нарахував із дюжину поворотів, і нарешті заштовхнули до якогось кабінету. Те, що то був саме кабінет, а не камера, Сашко зрозумів, коли його всадовили на м’який стілець. Отже, його припущення правильне, зараз буде перший допит. Зазвичай він буває гранично жорстким, об’єкта намагаються «зламати» в перші ж хвилини. З Івченком навряд чи так вдіють, їм відомо, що він – професіонал, а з ними така штука не проходить. Ось тут і з’явиться шанс з’ясувати, хто ці люди і що їм відомо про нього та його супутників. Мішок зняли, і Сашко зажмурився від світла настільної лампи. Нічого схожого на кабінет для допитів. Простора кімната з дерев’яними панелями, двотумбовий масивний, мабуть, ще радянського виробництва, стіл, на якому, крім лампи, стояло кілька телефонів та дерев’яна різьблена скляночка з ідеально загостреними олівцями. До цього столу літерою «Т» було приставлено інший, довгий, з кількома стільцями по обидва боки. Одного не вистачало, мабуть, на нього і всадовили Сашка. Поруч із письмовим столом стояв ще один, з комп’ютером, селекторним телефоном і факсом. Умеблювання завершувала велика книжкова шафа біля дальньої стіни та портрет над столом. Вікон у кабінеті не було. За столом сидів міцний круглолиций чоловік років п’ятдесяти в строгому темно-сірому костюмі і з неприхованою цікавістю розглядав Сашка. – Ну, здоровенькі були, Івченку, – із посмішкою мовив він і кивнув комусь за Сашковою спиною. – Зніміть «браслети».

Сашко хвилину масирував затерплі руки. Кисті спухли й посиніли чи то від недостатнього притоку крові, чи то від хвороби. Пухирці збільшилися, налилися каламутною рідиною, розповзлися по руках. Тепер ними були всіяні і зап’ястки, висип заповз під рукави куртки, з’явився на долонях. Кілька пухирців лопнуло, їх уміст перемішався з брудом. Болю так само не було, наче тканини омертвіли. Незнайомець вийняв із шухляди пачку сигарет, приєднав до неї зіпівську запальничку і підсунув усе це на край столу.

– Паліть.

– Я не палю, і вам це відомо, – змучено посміхнувся Івченко.

– Невідомо, – спокійно відповів незнайомець. – На жаль, у нас не настільки вичерпна інформація про вас, Олександре.

– Отже мене «здали», – ствердно промовив той.

Чоловік схилив голову.

– Інформація щодо вас прийшла від… Утім, про це трохи згодом. Як ви гадаєте, куди ви потрапили?

Сашко вирішив підтримати бесіду, зараз це було в його інтересах.

– Що тут гадати, – буркнув він, – у ГРУ, звичайно.

– Чому саме військова розвідка? – блискавично відреагував господар кабінету.

Івченко посміхнувся.

– Ви дуже чітко спрацювали. Зовнішнє спостереження було встановлено за вищим ґатунком, комітетники так не працюють. Не тому, що в них погані люди, просто в їхньої «наружки» недостатньо практики, до того ж їх служба нечисленна. Вони, як правило, проводять довготермінові комбінації, а зовнішнє спостереження підключають на останніх етапах, та й то не завжди. У міліцейської «наружки» практики хоч відбавляй, але вони майже не користуються «Волгами». До того ж і в ментів, і в комітетників у кабінеті висів би портрет Дзержинського або Путіна, а не генерала Голікова. Ну і, нарешті, позивні у вас не міліцейські і не феесбешні.

– Ну що ж, усе правильно, – посміхнувся незнайомець, – хоча щодо портрета… Власне, це не мій кабінет, я тут у гостях.

– Зрозуміло…

– Я – генерал-лейтенант Павло Павлович Говоров, співробітник ГРУ та давній приятель твого шефа.

– Зрозуміло… – пробурмотів Івченко.

Те, що сказав генерал, давало багато приводів для роздумів. «Приятель,» як сказав він, мабуть, натякає на те, що діє неофіційно, за власною ініціативою, принаймні поки що. – Ти – профі, Сашко, – сказав Говоров, – тому, сподіваюся, не відмовишся допомогти нам у дечому розібратися, оскільки вже влип. Зі свого боку, обіцяю, що ані про тебе, ані про твоїх супутників ніхто, крім мене та моїх людей, не дізнається. Коли все скінчиться, ви будете вільні.

Івченко замислено кивнув і потер скроні. Знову заболіла голова, нудота повернулася, перекочуючись десь у глибині живота. Схоже, напади хвороби почастішали й ставали все тривалішими.

– Ну, що скажеш? – поцікавився генерал.

Сашко знав, що слова свого Говоров дотримає. Не тому, що приятель Костянтиніва, а тому, що зараз, нічого не знаючи про Тінь Люцифера, всі спецслужби у цейтноті, і Говоров теж. Тому він зацікавлений у добровільній і щирій співпраці. Уклавши із захопленими угоду, дотримуватиметься її, це – неписане правило розвідки.

– Вас цікавить Аномалія, – промовив нарешті Івченко.

– А що ж іще, вона, рідненька. Знаєш, що вона зробила зі Смоленськом? Ця Аномалія, чим би вона не була, вже давно перестала бути проблемою лише Росії чи лише України. Схоже, вона торкається всіх на цій планеті. Тут така свистопляска йде…

Сашко похмуро кивнув і скривився. Рот поступово наповнювався солоною слиною, немов нагадування про Аномалію спричинило в його змученому організмі реакцію відторгнення. – Лікаря, – простогнав він, – мені потрібен лікар, мене зараз знову знудить.

Генерал заклопотано кивнув і розпорядився:

– Максе, поклич Гаспаряна.

За хвилину в кабінеті з’явився високий сухорлявий азербайджанець з металевим кейсом у руці.

– Подивися, що з ним.

Генерал не на жарт стривожився.

Лікар довго вовтузився з Івченком, відтягнув повіки, заглянув у рот, обдивився руки, із заклопотаним виглядом зміряв тиск, після чого знову зайнявся руками. Пухирці під його обережними дотиками з ледь чутним тріском лускалися, залишаючи дрібні, неприємні на вигляд виразки.

– Ну, що там?

Гаспарян випростався, стягнув із рук завбачливо одягнені медичні рукавички і похмуро хитнув головою. – Точно сказати поки що важко, товаришу генерал… Я особисто з таким не зустрічався. У нього температура і дуже низький артеріальний тиск. Можливо, це алергія, вона може проявитися по-різному, а може статися, що це якась інфекція.

– Це серйозно?

– Будь-яке захворювання серйозне.

– А попрацювати з ним можна?

Лікар знизав плечима:

– Це залежить від того, як він почуватиметься. Я б не радив. Якщо це інфекція… Я, мабуть, зроблю йому ін’єкцію антибіотиків. Як ви їх переносите? – спитав він Сашка, – Алергії не було?

– Ні… – Івченко ледь розліпив сухі вуста.

Він був наляканий. Дуже наляканий. Тіло поступово переставало підкорятися. Сашко його майже не відчував, наче хтось перерізав нервові закінчення. Його трусило. Лікар оголив його руку, вставив у ін’єкційний пістолет ампулу і схилився над Сашком. Але не встиг він натиснути на спуск, як невідома сила буквально підкинула Івченка над стільцем. Він врізався головою в підборіддя лікаря і впав на підлогу. Горло видало тонкий писк – усе, на що були здатні легені, які раптово відмовилися приймати повітря. М’язами пробігла судома, знову й знову. А потім вони стиснулися в тугі грудки, вигнувши тіло дугою. З грудей вихопилося чуже, зовсім дике ревіння. Генерал вискочив з-за столу і кинувся на допомогу лікарю й кремезному світловолосому оперативникові, якого він називав Максом. Вони ледь могли втрьох утримувати тіло, що билося в конвульсіях. – Це епілептичний напад, – крикнув лікар, тримаючи хворого за ноги.

Сашкові чомусь здалося конче необхідним сказати, що це ревіння – не його, що кричить хтось інший, однак язик не слухався. Сашко неначе мчав у божевільному авто і не знав, як його зупинити.

– Спокійно! Спокійно!

Лікар усе ж примудрився дотягнутися до ін’єкційного пістолета, який лежав на підлозі, і, приставивши до Сашкової руки, натиснув на спуск. Потім ще раз і ще. – Чорт, антибіотики не допомагають! – прохрипів він. – Треба транквілізаторів!

Він спробував було схопити валізку, але Сашкові конвульсії не дали цього зробити. – Суки! Ідіть геть! Залиште його! Геть, він мій! – прогарчав раптом хтось всередині Сашка.

Він дивився на обличчя, які стрибали перед ним, на стелю, на стіни і відчував, як поволі божеволіє. Сашка охопив жах. Тваринний, крижаний жах, з яким неможливо було боротися. Він відчував, як тріщать м’язи, як скоцюрблені пальці притиснутих до підлоги рук дряпають жорсткий ворс килима, як безладно молотять повітря ноги, котрі вирвалися з чіпких обіймів Гаспаряна… Відчув? Але ж секунду тому він узагалі нічого не відчував! Чи то подіяли ліки, чи то напад минувся сам по собі, однак Сашкове тіло поступово розслабилося, перестало битися й труситися, лежало купою зібганої брудної білизни.

– Слава Богу, здається, все, – видихнув лікар.

Він відпустив Сашкові ноги, покопирсався в кейсі і зарядив пістолет новою ампулою. – Усе ж я зроблю йому ін’єкцію заспокійливого, нехай поспить. І я б вам радив, пане генерал, днів на два залишити його під моїм наглядом. – Ми не маємо двох днів, – заперечив Говоров, витираючи обличчя хусткою, – ми не маємо навіть двох годин.

– У такому стані від нього мало користі.

Лікар приставив пістолета до Сашкової руки та так і завмер. Завмерли й генерал з Максом, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. Росія, Підмосков’я, урядова дачна резиденція «Кунцево-1», 12 квітня 1931 року. 2.40. Цього разу йому вдалося перейти у стан «хохха» майже одразу і без допомоги каменя. Притамоване світло лампи ще більш потьмяніло, предмети навколо Йосипа знайомо розплилися, втратили обриси, пропускаючи його в Антисвіт. Звідкись долинали нерозбірливі голоси, бурмотіння, віддалені стогони. Довкола, наскільки вистачало погляду, повільно пропливали, танули, знову виринали з темряви, переплітаючись одна з одною, пожираючи одна одну й народжуючись одна з одної, примарні тіні без форм. Мешканці дивного й захоплюючого світу. «Де ти?» – подумки покликав Йосип, і відразу одна з тіней, припинивши свій плавний танок, ущільнилася, потемнішала, набираючи вигляду людської постаті без обличчя. Кобі ніколи не вдавалося побачити очі співрозмовника, завжди то була лише чорна, туга, як ніч, тінь. – Вітаю тебе, брате мій, у безкінечній величі твого духу, – промовила тінь звичне привітання. – Ти кликав мене?

– Так, – пробурмотів Йосип, – кликав…

– Навіщо? Тобі знову потрібна порада?

Йосип відчув, як невидимий погляд Великого Ігви Антисвіту Друккарги впивається в його обличчя, оцінює, читаючи його думки та почуття. Ніколи ще Кобі не вдавалося приховати від свого моторошного генія справжні наміри. Вдавалося обманювати всіх: соратників по партії, іноземних дипломатів, друзів, ворогів, дружину, дітей, але цю істоту… – Ти розгублений… – прошелестіло в кімнаті. – Розгублений і наляканий. Ти намагаєшся кохати дружину, переймаєшся тим, що вона тебе не розуміє, і боїшся… Хочеш… і боїшся її втратити…

Демон говорив, говорив, і Кобі ставало дедалі страшніше. Ця істота знала про нього все! Ця істота була вже частиною його самого! – Ти боїшся втратити владу, яку здобув із такими труднощами. Ти спробував підкорити селян і дістав відсіч. І побачив, що твоє володарювання над народом насправді – ілюзія, яка може розвіятися в будь-яку мить. Ти використовуєш людей, маніпулюєш ними і щомиті боїшся удару ножем, пострілу чи порції отрути за обідом. Я розумію тебе. І я допоможу тобі… – Я… мені страшно. Я нікому не вірю, у мене нема друзів, нема близьких. Для мільйонів людей я – майже Бог, якого обожнюють і вважають непомильним. А я їм не вірю. Народ… Народ не може щиро любити правителя. Я це відчуваю. Я знаю… – Любов… Але ж ти знаєш, що то фікція. Навіть Бог, ти чуєш, навіть Бог надає перевагу не любові, а страху. Коли б він любив людей, хіба б він змусив їх так страждати? Хіба б не створив їх більш досконалими, могутнішими за себе самого, якби щиро їх любив? Але він воліє, аби його боялися. І він правий. Зроби так, щоб тебе любили, але ще більше – боялися. Нехай вони знають: Сталін мудрий, величний і людяний, однак він ще й жорстокий. Справедливий, але й безжальний. Я допоможу тобі. Тільки тоді твій народ буде тобі відданий, коли зрозуміє, що слухняність і покора несуть благо, а сумніви й неприязнь – голод і смерть. Коли ти доб’єшся цього, зможеш завоювати цілий світ і стати Великим Ігвою своєї реальності. Я допоможу тобі. Я тобі допоможу… – Повернувшись, Коба ще довго не міг угамувати дрож, яка трясла його тіло. Великі краплі поту котилися зморшкуватими щоками, капали на комір тонкої полотняної сорочки, збігали вздовж хребта. Плата за страх… Йосип смертельно боявся Друккарги, ненавидів його самого і його поради, проте обійтися без них уже не міг. Зав’яз… Адже він розумів, що таке Антисвіт, що таке Друккарга чи, скажімо, Жругр. Демони… У Йосипа все ж-таки була духовна освіта, та й дурнем себе не вважав. Варто лише дозволити породженням темряви говорити, варто лише почати їх слухати, і все… Душа навічно прикипить до чорного зла, яке точиться з того боку. Ані Сатана, ані його підручні нічого не можуть вдіяти з людиною без її згоди. А Коба прагнув влади. Влади за будь-яку Ціну. Іноді, дуже рідко, щоправда, Йосипу снилися його жертви. Бехтерєв, Фрунзе, Ленін… Скільки їх, вбитих, зраджених, обманутих у вічній гонитві, яка не має фінішу, в гонитві за владою… Скільки ще буде… Йосип згадав старого масона-астролога, якого колись тримав біля себе задля втіхи. Яке в нього було ім’я?.. Він напружив пам’ять, та згадати так і не зміг, хоча обличчя старого стояло перед очима. Дивно… У Йосипа завжди була чудова пам’ять. Він важко підвівся, підійшов до шафи і, намацавши невидимий важіль, відкрив потаємну скриньку, в якій тримав найважливіші папери та речі. Пальці торкнулися чорної скриньки і відразу відсмикнулися. Ні… Замість скриньки він узяв пожовклий листок звичайного учнівського зошита, відійшов до столу, підніс до світла, вдивляючись у вицвілі акуратні рядки. Гороскоп, який, на біду Сталіну й самому собі, склав старий астролог. «При його народженні Сонце було в останньому градусі Стрільця, на переході до знаку Козерога, що свідчить про потаємність і загадковість такої людини. На час народження Сонце також проходило тропік зимового сонцестояння. Перебування світила у точці замерзання пророчить, що на дух цієї людини чекають дуже серйозні випробовування. Можна навіть сказати, що від народження цієї людини приходить тимчасовий наступ сил мороку на сили світла.