Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

Страшна мука спалахнула в його очах…

А Тінь Люцифера вибухнула, ринула на землю велетенськими язиками полум’я. І земля застогнала, скорчилася від нестерпного болю, благаючи про пощаду. Та пощади не було. Вогняні вихори шматували її, роздирали поверхню озера, що вже просто кипіла, випалювали все живе і на землі, і під землею, і у воді. На десятки кілометрів навкруги не залишалася нічого, крім чорного, випаленого страшним жаром каміння. Небесний вогонь ринув на вівтар, обірвавши передсмертний крик Великого магістра, який, захоплений знищенням свого ворога, надто пізно помітив небезпеку й не встиг захиститися. Сашко побачив, як спалахує, розчиняється в жовто-зелених протуберанцях тіло моторошного старця, а наступної миті вершина вівтаря була вже порожня. Тіло Штепи, звільнене зі смертельних обіймів невидимої енергії, відлетіло назад, майже до Сашкових ніг, і той, навіть не усвідомлюючи, що робить, кинувся на допомогу. Івченко задихнувся, не в змозі спіймати спеченими губами хоча б ковток повітря. За межами магічного кола не було нічого, крім жаху й смерті. Вони схопили його, закрутили в стрімкому вирі й кинули в безодню, що гриміла чорнотою. Він опам’ятався, лежачи біля того самого каменя, який впав на сферу, що його прикривала. Зараз її вже не було. Поруч з Івченком на стоптаний напіврозтоплений сніг, кружляючи в розжареному повітрі, падали великі пластівці сажі.

Сніг?

Але ж у цьому пеклі не могло зберегтися нічого, крім мертвого гарячого каміння! Усе ще погано тямлячи, Сашко піднявся на лікті, скривившись від болю – гострий камінь врізався в його бік. Він лежав на крихітному клаптику землі, яку не зачепило сатанинською енергією – мабуть, Аномалія зникла раніше, ніж було знищено захист. Сашко почув хрипке, з надривом дихання і побачив Штепу. Чаклун лежав без свідомості, майже торкаючись Сашкових ніг. Похитуючись, Івченко підвівся на коліна, підповз до чаклуна, обмацав, мов сліпець, спотворене тіло. Йому знадобилося кілька секунд, аби пересвідчитися, що зі Штепою справи кепські. Мабуть, уже наприкінці катастрофи йому в груди влучив камінь, строщивши грудину й увішавши уламки в легені. На губах чаклуна з’явилася рожева піна.

Але навіть якби й не було того каменя, шансів у Миколи Михайловича однак не було. Сашко впізнав характерну чорноту, що її залишала Тінь Люцифера на обличчях своїх жертв. Використавши всю свою енергію на боротьбу з Великим магістром, від Аномалії Штепа захиститися вже не зміг… Щось ворухнулося в Сашковій душі. Не жаль, не сум – щось інше, отруйне. Штепа був Сашковим ворогом.

Івченко відсунувся.

О, Господи! Він згадав! Змучена, напівжива від втоми свідомість нарешті опам’яталася, і Сашко зрозумів, що коїлося в його душі.

Наталі!

Ось що пекло душу! Хвиля ненависті заполонила хлопця. Задихаючись, він схопив Штепу, струсонув і, шалено вдивляючись в його каламутні від болю очі, заволав: – Ти! Ти вбив її! Не та кістлява потвора, а ти! Ти навмисне дозволив убити її!

Його лють була безмежною. Сашко навіть не усвідомлював, що ненависть поборола в ньому любов – він зовсім забув про Наталі, жадаючи лише вбити людину, яка занапастила його життя.

Штепа застогнав.

– У кишені… візьми…

Звідкись з-за обрію долинуло тонке дзижчання двигунів. Сашко гидливо відштовхнув Штепу й витер руки об куртку.

– Здихай і будь проклятий. Нічого мені від тебе не потрібно, нехай вони згниють, твої папери.

– Дурень… нічого не зрозумів… вона… вона… лист…

Штепа закашлявся – з його горла, булькаючи, пішла чорна кров. Сашко не витримав, кинувся до нього, але, не встигнувши навіть доторкнутися, зрозумів: усе. У голові паморочилося. Сашко відчув, що втрачає свідомість. Уже майже нічого не бачачи, Івченко обмацав кишені чаклуна й витягнув зім’ятий конверт. Гудіння гелікоптерів наближалося. Не мине десяти хвилин, як на землю, обпалену злом, висадиться десант, а слідом підуть десятки машин, всюдиходів, бронетранспортерів. І не сховатися від них, не втекти.

Сашко подивився на конверт. Він не мав жодних ілюзій щодо своєї долі, знаючи, що його візьмуть і спробують витрусити все до останнього слова, до останньої думки. І конверта він більше, звичайно, не побачить. Ламаючи нігті, залишаючи на камені криваві сліди, Сашко з останніх сил рив землю, потім підважив величезний валун і запхав паперовий прямокутничок під брилу, замаскувавши сліди. От і все. Залишалося чекати. Колись Сашко повернеться сюди, повернеться й забере того проклятого конверта. Через кілька хвилин над котловиною завис «МІ-24» із цілим арсеналом на зовнішній підвісці. Вихор чорного попелу, мов жива істота, шугонув у повітря, спробував атакувати сталеву машину, зв’язати могутні лопаті, які рубали змучене Аномалією небо, проте швидко розсіявся. – Там, внизу, не рухатися! Дочекайтеся рятувальної групи! – пролунав посилений динаміками голос.

– Дочекаюся… – прошепотів Сашко і втратив свідомість.

Епілог

Він довго стояв перед входом у неглибоку, майже повністю вкриту дрібним щебенем котловину, в якій колись височів вівтар Сатани. Тепер його не було. Вівтар уцілів у вогняному вихорі Аномалії, і його вивезли, сховали люди у військовій формі. Хтозна, де він вилізе на світ Божий наступного разу. Добре, якщо в музеї. Про трагедію, яка тут розігралася понад два роки тому, свідчили лише напіврозбиті, обпалені страшним вогнем валуни та чорні плями, які не встигли зарости убогою північною рослинністю. Сашко зітхнув. Більше двох років знадобилося йому, щоб вирватися з чіпких лап чужих і своїх спецслужб, сховатися, зникнути з їхнього поля зору. Він і зараз не був певен, що не «під ковпаком» у якоїсь з розвідок. Хоча… Вони ж отримали всі обіцяні Штепою папери, всі, до єдиного листочка. Крім конверта. Він – не для них. Адже повинен Сашко дізнатися, чому Штепа так учинив з ним і з Наталі… Повинна ж бути причина… Сашко рушив уперед і зупинився. Невже зараз усе скінчиться? Нескінченні дні, що він їх провів у слідчих камерах, в палатах психіатричних лікарень, знову в камерах… Допити, допити, допити… Лисячі мордочки репортерів, що чатували надворі… І недовіра… Недовіра… Він укотре глянув на сіре небо, на сніг, який злежався за зиму, озирнувся назад, на самотню постать на гребені ближньої сопки. Макс підбадьорливо помахав Сашкові рукою, та залишився на місці. Як він сказав, це Сашкова справа. Ніхто не має права йому заважати. Сашко глибоко зітхнув, наче перед стрибком у воду, і рішуче ступив на ідеально рівний, майже без снігу майданчик, посеред якого колись стояв вівтар. Камінь був на місці. Сашко неквапливо обійшов його і, взявшись за гострий край, спробував зрушити з місця. Брила, прикута до землі морозом і власною вагою, ніяк не хотіла підкорятися. Сашко добряче попрацював, перш ніж йому вдалося хоча б поворухнути її. Навіть дивно, як він упорався з такою вагою тоді. Він озирнувся в той бік, де залишився Баринов. Покликати? Сашко завагався, а потім приступив до валуна з подвоєною енергією. Нарешті край каменя піднявся настільки, що під нього можна було просунути руку. Ось він. Сашко тримав конверт зі щільного паперу, в лівому нижньому кутку якого чітко проступила темна пляма. Кров… Руки тремтіли. Сашко акуратно поклав конверт на сніг, перевів подих. Дивно, здається, він боїться… Але ж тут нічого нема, не відчувається навіть краплини зла, тієї сили, якою була сповнена ця земля два роки тому. З конверта випав маленький блискучий ключик, дзенькнув об каміння. Сашко підняв його, довго розглядав пластмасовий брелок із номером і логотипом банку. Лист був невеликий – записка з десятка рядків машинопису. Рівні стандартні літери, які не свідчили ані про характер, ані про настрій того, хто писав.

Зібравшись з духом, Івченко почав читати.

«Пробач мені, Сашко, – мов наяву, почув він тихий спокійний голос Миколи Михайловича, – пробач, що у фатальний час доля звела нас на одному шляху. Ти ненавидиш мене і маєш на це право, адже я скалічив твоє життя, позбавивши коханої дівчини. Я не маю наміру виправдовуватися, однак хочу, щоб ти зрозумів – смерть Наталі не була марною. Так, я навмисне підставив її під жертовний ніж, усе це було сплановане заздалегідь. Я переконав Великого магістра та його людей у тому, що тримаю нехрещену дівчину заради магічних ритуалів, і, коли ви з Мак-сом викрали ту, кого сатаністи намічали в жертви, Кром вирішив замінити її Наталі. Моя провокація вдалася. Антихрист випив крові хрещеної й змушений був забратися. Я мусив, зобов’язаний був пожертвувати своєю і її душею за той безмежний гріх, який скоїв мій предок. Проклятий до сьомого коліна той, хто відступив від Бога і став на бік темряви. Скоюючи малий гріх, ти стаєш на шлях до великого. Намагаючись виправити те, що було скоєно за його участю, мій дід змушений був перейти на бік темряви й відмовитися від Христа. Багато накоїв він лиха, коли був чорним магом, багато скоїв зла я, йдучи до Внутрішнього Кола. Сьогодні все скінчиться. Наш рід повністю загине. Наш рід загине не на сьомому – на третьому поколінні. Онука повністю сплатить борги діда й батька. Так, Наталі – моя донька. Нехай простить мене Господь за ту жертву. Добре, що вона про це нічого не знала. Бідолашна дівчинка… Перш ніж ти проклянеш мене, благаю: подивися матеріали, які зберігаються в банківському сейфі. Адже ще є десь камінь медіумів і вівтар уцілів… Вони можуть завдати багато горя. Знайди камінь, не задля себе прошу, як пам’ять про доньку. І ще прошу тебе, Сашко, зрозумій мої вчинки. Не пробачити, ні, нема пробачення для монстра, який прирік на таке власну кров, але спробуй зрозуміти, це дуже важливо…»

Вітер тріпав сиве волосся нестарого ще чоловіка, який стояв навколішки серед засніженої котловини, грався листком паперу в опущеній руці. Вологий сніг промочив одяг, та чоловік не звертав уваги ані на нього, ані на вітер, ані на друга, який повільно йшов до котловини.

Він намагався зрозуміти…