Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Зрештою, посвідчення працівника СБУ показати ніколи не пізно, краще поки що просто поговорити, може, це звичайна випадковість. Усе-таки село, будь-яке стороннє авто впадає у вічі, от вони й зачепилися.

– О, Сашко, привіт!

Міліціонер у формі капітана озирнувся, і Івченко впізнав Андрія Півня, місцевого дільничного.

– Давно не бачилися. На дачу?

– Ага. – Сашко потис йому руку.

– Твої гості? – кивнув Півень на машину.

– Так.

– Іноземці?

Сашко відповів багатозначним поглядом і здвигнув плечима:

– Знаєш, як воно у нас буває…

Півень посміхнувся, нахилився Сашкові до вуха і прошепотів: – Дівчина нічого, гарна. А старого шкарбуна навіщо було тягти?

Він повернувся до своїх:

– Відбій, мужики, це свої.

– А чого це ви на людей кидаєтеся? – поцікавився Івченко. – Щось трапилося? – А, – махнув рукою Півень, – операція «Перехоплення», сто чортів йому в пельку. Тут, у районі Василькова, АЗС недавно побудували, із тих, що Сургутська нафтова компанія понатикала по області. Так учора якісь розумники електротрансформатор, що її живить, підірвали. Свідки кажуть, начебто світлі «Жигулі» якісь крутилася. За інших обставин «на хуліганку» все списали б, але ж це – бензиновий бізнес… Іноземні інвестиції, щоб їм ні дна, ні покришки. На генерала тиснуть власники компанії, він – на нас. – Зрозуміло… І, як завжди, жодних зачіпок, – усміхнувся Івченко.

Дільничний вилаявся:

– Зачіпки… Самі винні. Завезли на АЗС шість тонн бензину навпіл з водою і за добу розпродали. Ти уявляєш, скільки машин накрилося? Спочатку вони всім власникам компенсації виплачували, а потім… вибірково, залежно від марки машини, розумієш? В результаті зараз по області – мінімум дві тисячі ображених і потенційно причетних до вибуху автовласників. От тобі й усі мафіозні приколи.

– Андрію, маю до тебе прохання.

– Особисте чи… по роботі? – витягнув шию дільничний.

– Особисте, зараз я не на службі.

– Давай.

– Якщо цікавитиметься хтось, однаково – твої, мої чи «цивільні», – мене тут нема й не було. Я у відпустці, а в нашій з тобою службі сам знаєш як: не втік кудись – на другий день вже шукають. Але мені шепнеш.

– Зробимо. До речі, в гості заїдеш? Цього року непогане вино вийшло, молоде. Якщо, звичайно, буде час, – підморгнув він знову, натякаючи на присутність Наталі.

– Добре.

– Це не нас шукають? – запитав Штепа, коли вони від’їхали від крамниці.

– Ні, звичайна ментівська робота.

– А з ким ти розмовляв? – поцікавилася Наталі, – такий приємний молодик. Твій знайомий?

Сашко пояснив, хто такий Півень.

Це як? – не зрозуміла дівчина. – Це наче шериф в Америці?

– Шериф і є, – розсміявся Сашко.

– Виявляється, ми ще багато чого не знаємо про твою країну, хоча й усе життя вивчали її, готувалися…

– У книжках пишуть не про все і не про всіх.

Нарешті вони під’їхали до просторого будинку з мансардою, який стояв трохи осторонь від кількох інших, теж дачних будиночків. Садибу оточував старий, давно не фарбований дерев’яний паркан, за яким виднілися верхівки дерев, котрі давно вже потребували розчищення.

– Ну от ми й на місці.

Сашко відчинив ворота, загнав машину в двір і піднявся на ґанок. Раптом обличчя його посерйознішало.

– Оп-па… Здається, тут хтось побував.

Він штовхнув незамкнені двері, уважно оглянув зламаний замок. – Сашо, це… вони? – Дівчина притислася йому до плеча, тривожно озираючись навколо. – Ні, напевне, ні. Вони б відкрили акуратно, аби не насторожити нас. Та я взагалі дуже сумніваюся, що нашим супротивникам відомо про цю схованку. Ні, це звичайні дачні крадії. Вони ввійшли до просторої вітальні, Івченко ввімкнув світло і був здивований, що лампочка засвітилася. – Ти диви, навіть лампочки не викрутили. Гаразд, проходьте.

Доки гості призвичаювалися, Сашко швидко оглянув будинок. Зникли переважно незначні дрібниці: настільна лампа, алюмінієвий посуд, дерев’яна, «зонівської» роботи хлібниця та забутий на столі аудіоплеєр, від якого залишилася лише припала пилом картонна коробочка.

Добре ще, що найцінніші речі – старенький, ще ламповий телевізор і невеличкий холодильник – Сашко завбачливо замкнув у коморі.

Утім, незвані гості зараз хвилювали його найменше.

– Мене зараз турбує те, – сказав Сашко, коли вони після невеличкого прибирання сіли перехопити, – що людям, які на нас полюють, відомо, що вас прикриває моя «контора» і навіть про конкретну людину в ній, яка нам допомагає, я маю на увазі Костянтиніва. Якщо чесно, волів би, аби нас прикривав хто-не-будь рангом нижчий, зате невідомий переслідувачам. – Вони не підуть на те, щоб прибрати генерала, – заперечив Штепа. – Я так не казав. Хоча, якщо бути цинічним, це не найгірший варіант.

– Сашо… – голос дівчини затремтів, – як ти можеш…

– Я розмірковую як оперативник. Костянтинів дуже ризикує, устрявши в таку авантюру. В разі успіху, він, звичайно, отримає величезні дивіденди, проте тепер він може опинитися в дуже скрутному становищі. Президент не любить, коли його підлеглі в нього за спиною прокручують щось серйозне. А справа, погодьтеся, дуже непроста, загрожує міжнародним скандалом, якщо нас виловлять на території Росії… І, будьте певні, коли запахне смаленим, Костянтинів відмовиться від вас, а від мене й поготів. Добре ще, якщо не здасть сусідній контррозвідці чи цим вашим асасинам.

– Він дійсно може це зробити? – тихо запитала Наталі.

– Гадаю, саме так він і вчинить.

– Мені здалося, він зрозумів… з чим ми маємо справу, повірив мені, що коли ми програємо, то люди… – Костянтинів – передусім чиновник, який займає дуже привабливе для багатьох крісло, а вже в другу чергу – людина. Коли не в третю, – перебив Штепу Сашко.

Той відвернувся.

– Вибачте, не стримався, – винувато буркнув Івченко.

– Нічого. Мені просто жаль…

Микола Михайлович не доказав, зітхнув і механічно поколупав виделкою в тарілці. – Я лише хочу, аби між нами не було недомовленостей, – сказав Сашко. – Зрозумійте, Миколо Михайловичу, по-іншому просто не може бути. Варто лише тим тварюкам «злити» інформацію щодо причетності Костянтиніва до операції його недоброзичливцям або хоча б адміністрації президента, і все… Володимир Сергійович уже нічим не зможе нам допомогти, навіть якби дуже того хотів. За великим рахунком, він зараз висить на волосинці.

Сашко не хотів ділитися своїми побоюваннями стосовно того, що генерал і сам, коли це буде йому вигідно, може організувати відповідний витік. Про це не хотілося думати, все-таки Івченко пропрацював з ним не один рік… Та життя є життя, і не брати до уваги такий варіант він не мав права. Власне, якоїсь особливої вигоди для Костянтиніва у «здачі» Івченка та його супутників Сашко, як не намагався, прорахувати не зміг, тому надія залишалася. – І що ж нам тепер робити? – так само тихо, немов роздумував уголос, запитав Штепа. – Є кілька варіантів, я їх аналізую. В будь-якому разі, подобається вам це чи ні, до завтра ми сидітимемо тут. Нехай вони побігають, пошукають нас, витратять енергію. У такій справі важлива кожна година. З часом азарт та напруження перших годин неодмінно спадають, накопичується втома, і тоді нам легше буде проскочити.

Штепа замислено кивнув:

– Гаразд, сподіватимемося, що ти чиниш правильно.

Сашко відсунув кухоль із залишками розчинної кави і глянув на годинник.

– Миколо Михайловичу, ви могли б обійтися без мене хвилин шістдесят?

– Куди ти зібрався? – стривожилася Наталі.

– Якщо хочеш, ходімо зі мною, покажу тобі українське село. Пройдемося до пошти, я зателефоную.

– Але ж ти маєш супутниковий телефон!

– З нього телефонувати не можна, – терпляче пояснив Івченко. – Ви ж не хочете, аби за годину навколо швендяли типи з відстовбурченими кишенями.

Штепа кивнув.

– Ідіть, якщо потрібно. Костянтиніву хочеш дзвонити?

– Ні, поки що зарано. Є один варіант. У Жулянах базується приватна авіакомпанія, в якій можна замовити чартерний рейс на Москву. Це коштуватиме недешево, але ви казали, що гроші маєте. З нашого боку це, звичайно, велике нахабство, на те й розраховую. Допомагаючи Наталі прибирати зі столу, Сашко розвивав свою ідею: – Російські візи отримаємо в Києві, на це піде години півтори, якщо знати, як те робиться. Це зекономить нам час, у Москві буде менше шансів засвітитися. – Чи навпаки, коли приземлимося, нас уже зустрічатимуть, – скептично хмикнув Штепа. – Не подобається мені все це. – Гадаєте, мені подобається? Запропонуйте щось краще. Можна, звичайно, потягом або машиною, однак… По-перше, це час, по-друге, доведеться перетинати Білорусь, з її збоченим на шпигуноманії КДБ. І по-третє, нема жодної гарантії, що наші переслідувачі не взяли під контроль вокзали й потихеньку не підключили своїх людей у міліції, або не посадять своїх бойовиків в усі потяги, які йдуть у тому напрямку, або… – Добре-добре, – перебив його Штепа, – зрештою, ти – оперативник. Роби так, як вважаєш за потрібне. Сашкові здалося, що Микола Михайлович образився. Та Наталі все ж відпустив. – А ти йому сподобався, – сказала дівчина, коли вони вийшли за хвіртку. – Зазвичай він намагається триматися від людей якомога далі, нікому не допомагає і не має друзів.

– А звідки ти знаєш, що я йому подобаюся?

Наталі взяла його під руку, притислася й усміхнулася:

– Тому що він відправив мене з тобою.

– Відправив?

– Авжеж. Він намагається, аби поряд із тобою весь час був хтось із нас, аби ти перебував під захистом.

– Захистом? – усміхнувся Івченко.

Він допоміг дівчині перестрибнути через калюжу й іронічно мовив:

– Оце номер, охоронець, якого охороняють. І хто – жінка!

– Мається на увазі магічний захист. Від несподіванки Івченко аж зупинився.

– Ти… теж?! Дівчина розсміялася:

– Звичайно ж, ні. Я не відьма, просто він мене добре відчуває. Якщо мені загрожуватиме небезпека, Микола Михайлович дізнається й допоможе.

– Як?

– Ну, в нього багато способів. Якщо дуже необхідно, він може майже миттєво опинитися в будь-якому місці планети.

– Ти серйозно? – не повірив Сашко.

– Абсолютно. Щоправда, наслідки можуть бути не передбачувані. Ну, він же тобі пояснював.

– Так, я пам’ятаю, – замислено сказав Сашко.

– А що, тобі хотілося б, щоб я виявилася відьмою?

Він побачив в очах дівчини бісиків і промовчав, не знаючи, як відреагувати на це питання. Якусь хвилину йшли мовчки, старанно обходячи калюжі. Наталі розглядала наїжачені від сирості хати, узбіччя, порослі бур’яном, струнку будівлю щойно побіленої церкви на високому пагорбі. – Я от подумала, – сказала вона раптом, – у нас бізнесмен може замовити приватний літак і до маршруту внести кілька місць, куди він, можливо, полетить, адже ніколи достеменно не відомо, куди тебе закинуть справи… – Ти пропонуєш те саме зробити й нам? Можна спробувати, можна… Це ускладнить завдання для наших переслідувачів. Ах ти ж моя розумничко… – Дрібниці, – відмахнулася вона, хоча було видно, що похвала дівчині приємна. – Ти не додумався до цього тому, що не живеш у Європі.

– Однаково молодець.

Сашко помовчав і несподівано для себе самого сказав:

– Знаєш, що дивно, Наталочко… Я раптом зрозумів, що почав ставитися до вас, як до звичайних людей. Чи майже почав… А я ж думав: ніколи не звикну до думки, що поряд зі мною справжнісінький чаклун.

Він ішов, замислено торкаючись долонею мокрих гілок вишняку, який ріс біля стежки. Потім зітхнув, узяв дівчину за руку, стис, переплів із нею пальці. – Мені… мені однаково, хто ти. Тобто… не зовсім, звичайно, але я вірю тобі. Вірю…

Росія, Смоленськ,

12 листопада 20… року. 23.30

Злякано тремтіла, притискаючись до землі, ніч. Чорним звіром, дворовим псом сахалася, підібгавши хвоста, надривного виття дизельних двигунів, стогону гелікоптерів та гострих, мов леза стилетів, прожекторів. Ніч боялася. Боялася не людей. Вона боялася чудовиська, якого раніше не бачила, якого не знала й не розуміла. Чудовиська, якому не було місця в цьому світі і якому до цього світу зовсім не було діла. Ліс відступав перед тим, що було схоже на згусток брудного жовтого туману. Чорний моноліт повільно відсувався, шарпаючи небо нерівними, рваними краями. Дерева, земля одягалися в грубий щільний іній, тріщали від небаченого холоду й сосни-велетні, підломившись у колінах, падали перед монстром долілиць. Ніч скавуліла. Ніч тиснулася до ніг людей. Вона шукала захисту в тих, кого зовсім недавно ненавиділа і вважала слабаками. І не знаходила. Люди й самі з безпорадним жахом дивилися, як важко і невідворотно Аномалія наближається до міста, перестрибує річечки, болота та озера, перетворюючи їх на промерзлі до самого дна крижані плями, вбиває, не зважаючи на смертельні зойки й стогони. Смоленськ горів. Над обрієм спухали криваво-жовті відблиски, гасячи бліді зірки, ліниво облизували жовтий череп місяця. Горіли склади й нафтосховища, житлові будинки й магазини. Десь пожежі запалювала паніка, яка кидалася містом, десь вогонь породжували аварії, а десь його випускали мародери, котрі грабували місто, яке доживало останні хвилини… Усі шляхи на північ від Смоленська забиті. Люди рятувалися на машинах або йшли пішки. Йшли, часто озираючись назад, немов могли бачити звідси жах, який переслідував їх серед ночі. Несли на руках дітей і ту дещицю, яку змогли взяти із житла, залишеного назавжди. Зойки, плач, прокльони, автомобільні сигнали… Час від часу в цей ґвалт впліталися автоматні черги та одиночні постріли: армія й міліція все ще намагалася зупинити мародерів і бандитів. Раптово над містом шугонуло лунке ревіння сирен. Тисячі людей, які не встигли покинути місто, заметушилися вулицями. Хтось вискакував із машин, які застрягли в пробках, і біг геть, перекидаючи на асфальт таких же нещасних, спотикалися через тих, що впали, падали самі й відчайдушно намагалися встати, наштовхуючись на нових утікачів; хтось, втративши надію пробитися крізь людський вир, протягував військовим дітей, благаючи врятувати хоча б їх; хтось, напившись до нестями, просто сидів у підворітті, тупо дивлячись на людську кашу, вже не тямлячи, що відбувається. Найщасливіші… Сирени не змовкали, і це означало, що Аномалія ввійшла в місто. Південна його окраїна раптом поринула в темряву, наче хтось величезний опустив чорну завісу. Темрява була матеріальною, відчутною на дотик. І чужою. А потім люди почули гуркіт. Протяжний густий гук накрив місто, змусивши мимоволі пригнутися, відвернутися від страшного видовища катастрофи, що насувалася. Не витримали й обрушилися конструкції багатоповерхових будівель, які стали крихкими, мов скло, від страшного холоду, що впав на місто. Гук повільно повз уперед, ховаючи під собою тисячі й тисячі тих, хто не встиг чи не схотів евакуюватися; важко ворушився, мов небачений досі велетенський звір, який вишукував нову й нову поживу. Повз заціпенілі в очікуванні смерті будинки, крізь хаотичну мішанину з металу та людських тіл, натужно ревучи моторами, пройшла колона вантажівок з емблемами МНС. Ущерть набиті «Урали» йшли впритул за танком, який жбурляв із дороги покинуті легковики, а все нові й нові нещасні стрибали до них, чіпляючись за борти й тенти в останній спробі вирватися з пастки, на яку перетворилося палаюче місто.

Солдати на дахах вантажівок та на бронетранспортерах, які охороняли колону, відбивалися прикладами… Низько-низько над вулицею пролетів гелікоптер, а вслід йому посилали благання та прокльони. Місто вмирало. Місто корчилося в агонії. Корчилися в агонії людські долі. А сирена все ревла й ревла, замість дзвонів оплакуючи померлих. А потім, коли останній бронетранспортер зник за поворотом, звідкись збоку на вулицю вийшла дивна процесія з півтора десятка людей. Попереду, з великим хрестом у руках, повільно й урочисто крокував священик. Одна із стареньких, які йшли за ним, обережно несла ікону, дбайливо притискаючи до себе, наче хотіла захистити. А може, хотіла, аби ікона захистила її. І раптом сирени замовкли. Крізь крики, стогони та прокляття, крізь гул будинків, які розсипалися, крізь скрегіт автомобілів, які наштовхувалися один на одного, якимсь дивом пробився слабкий тремтячий тенорок священика. Молитва перемагала страх, долала гарчання звіра, який поселився в місті, жила, незважаючи ні на що. Збожеволілі люди не чули її, не помічали священика, збивали з ніг стареньких, але молитва не вмовкала. Підтримуючи священика своїми слабкими голосами, жінки вперто піднімалися і йшли, далі й далі. Вони крокували назустріч темряві й холоду, з погаслими, без жодної іскри, надії очима, а слідом за ними тихо опадали на бруківку слова псалмів, які втратили останні сили…

Київ, вулиця Володимирська,

головне управління Служби безпеки України,

13 листопада 20… року. 9.00

Щойно закінчилася селекторна нарада. Костянтинів викликав Скрипника. – Принеси останні матеріали, що ми їх отримали з Академії наук. До десятої мене ні для кого нема.

– Слухаюся, Володимире Сергійовичу. Дорученець тихо зачинив за собою двері.

– І кави побільше! – крикнув услід йому генерал.

Він закурив, замислено пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна, спостерігаючи, як за склом неквапливо кружляють великі пухнасті сніжинки. Уночі підморозило. Білий, ще не спаплюжений міським брудом пух лежав на газонах і клумбах, мов парашутики кульбаб проносився над асфальтом. Костянтинів зітхнув. Так не хотілося повертатися за стіл… Треба було ще раз продивитися відеозапис Сі-ен-ен зі Смоленська, кадри, від яких волосся ворушилося на голові, а потім читати матеріали, подані вченими, і думати, думати… Він глянув на годинник. Івченко обіцяв зателефонувати о десятій, аби нарешті повідомити, що збирається робити. Схоже, шефові він не дуже довіряє. Генерал усміхнувся. Нонсенс, голова могутньої служби практично повністю залежить від якогось там майора. Володимир Сергійович підозрював, що Івченко намагатиметься якомога швидше вискочити з країни і вискочити так, аби про це не знала «контора». От лише як? Потяг? Машина? Навряд чи. Сашко – чудовий професіонал, і йому відомо, що найвразливіший він якраз у дорозі. Отже, йому треба якомога більше скоротити час перебування в ній. Усе-таки літак… Костянтинів замислено потягнувся до телефону, але тут у двері постукали, і до кабінету з текою під пахвою й тацею в руці ввійшов Скрипник.

– А дозволу питати не потрібно? – буркнув генерал.

– Вибачте, пане генерал, я стукав.

– Гаразд, давай, що там у тебе.

Він відставив філіжанку, швидко переглянув покладену до теки довідку, зморщився. – Можливо… Ймовірно… Добре їм живеться, цим академікам. Цікаво, що було-б, якби я хоч раз на доповіді у президента сказав «ймовірно»?

Він закрив теку і несподівано запитав:

– Слухай, Володю, скажи, якби тобі треба було потихеньку проскочити до сусідньої країни, що б ти робив?

– До якої країни? Одна справа – до Штатів, а інша – до Молдови…

– До Росії.

– Та потягом, звісно, в тому потоці пасажирів, який щодень їздить залізницею, вирахувати когось важко, хіба що випадково. – А коли на тебе полювання йде, до того ж відразу з кількох боків? І наші структури, і міліція, і військові, і бандити звичайно. І наші й їхні.

Скрипник, практично не замислюючись, відповів:

– Ну то й що? Приміськими. Жодна структура не зможе перекрити всі маршрути. Це, звичайно, довше ніж літаком чи машиною, зате набагато безпечніше.

Костянтинів усміхнувся, сьорбнув кави і пробурмотів:

– Ну, дизелями він не поїде…

– Хто? – не зрозумів Скрипник.

– Та так… Ну, а якщо приміськими потягами для мене надто довго?

Скрипник хмикнув:

– Були б гроші. В будь-якій «Сільгоспхімії» за пару сотень «зелених» можна найняти «кукурузника», і за годину він висадить мене де-небудь серед російських полів.

Костянтинів кивнув.

– Я так і думав. Спасибі, Володю, можеш іти.

Дорученець вийшов, а генерал знову потягнувся до телефону. Та не встиг він зняти слухавку, як пролунав м’який сигнал іншого апарата. Івченко? Ранувато. Хоча, крім нього, по цьому телефону, номер якого відомий далеко не всім навіть у центральному апараті СБУ, дзвонити начебто нікому.

– Слухаю.

– Володимир Сергійович? – Голос на іншому кінці дроту був Костянтиніву незнайомим.

– Так. Хто це?

– Ми не знайомі. Однак маємо спільних знайомих. Невидимий співрозмовник помовчав і повторив:

– Так, спільних знайомих. Серце зайшлося. Ось воно!

Десь під діафрагмою виникла гидка ниюча грудка.

– Володимире Сергійовичу, нам стало відомо, зовсім випадково, що до одного з керівників українських силових структур звернувся такий собі… іноземець. Дуже дивна людина, я б навіть сказав, з відвертими ознаками шизофренії. Нам би не хотілося, аби вона спричиняла незручності різним… людям. Ви розумієте?

– Так… – Костянтинів почув у своєму голосі зрадливу хрипоту. – Чудово. Вибачте, що доводиться вас турбувати, але ж ідеться про державні інтереси. Адже це дуже небезпечно, коли перші керівники її… відомств використовують службове становище в особистих інтересах, чи не так? Костянтинів промимрив щось незрозуміле і гарячково витер спітніле обличчя. – Нам би хотілося знати, – запопадливо продовжував голос, – чи ви вживатимете відповідних заходів, а чи нам звернутися за іншою адресою?

Мовчанка.

– Володимире Сергійовичу?

– Ми… вживатимемо відповідних заходів.

– Добре. З російським ФСБ ми вже зв’язалися. Однак коли до них звертаються анонімні доброзичливці – це одне, а коли голова СБУ інформує стратегічного партнера про те, що на його територію проникли іноземці в супроводі українського розвідника-перекинчика, як там його звуть… – то вже зовсім інше. За хвилину Костянтинів поклав слухавку на апарат, уривчасто зітхнув, намагаючись приборкати дрож у колінах, що по-зрадницьки ослабли, і лише зараз помітив, що майже всю розмову простояв. Він упав у крісло й хвилину сидів, безтямно перебираючи папери. Сонячний промінь обережно ковзнув по столу, торкнувся руки, немов хотів заспокоїти, підбадьорити. Костянтинів натужно ковтнув, відчуваючи, як висохлий язик дряпає піднебіння, механічно потягнувся до пляшки з мінералкою. Здається, це кінець. Добре ще, якщо пощастить відбутися відставкою. Якщо росіяни піднімуть галас… Кинути до дідька Івченка з цим придурком-англійцем? Та чи допоможе цей хід? Так… у лиху годину підвернувся цей Штепа… Здається, це кінець. Кінець… Він покосував на телефон. Чорт, треба було б засікти, звідки телефонували. Хоча… Там же не хлопчаки були, напевне, якийсь автомат у підземці, здається, він чув характерний шум… Володимир Сергійович підвівся, дошкандибав до бару і, наливши в бокал щедру порцію коньяку, випив трьома великими ковтками. Міцний напій пройшов, мов вода, – Костянтинів не відчув ані смаку, ані запаху.

Що робити? Що ж робити?!

Він ледь розтиснув побілілі пальці, поставив бокал на край стола і потягнувся до телефону. Відсмикнув руку, наче обпікся, вилаявся, пробігся до вікна і назад. Сволота… Сволота… Як вони його… І нічого ж не вдієш. Спіймали… Спіймали… Але ж звідки вони дізналися? Він знову потягнувся до пляшки, вилаявся і рішуче натиснув на кнопку селектора. – Слухаю, пане генерал, – пролунав у слухавці голос Скрипника.

– От що, – глухо мовив Костянтинів, – дай-но мені закриту лінію з Москвою… Номер?

Він покопирсався в пам’яті й назвав кілька цифр. Під лунке калатання серця слухав довгі гудки, ледь не задихаючись від хвилювання.

Сволота… Ні, ми ще поборемося…

Володимир Сергійович відчув, як у ньому поступово народжується рішення.

Ми ще поборемося…

Він міцніше притис слухавку до вуха.

Нарешті на іншому кінці лінії відповіли.

– Павловичу, привіт, Костянтинів говорить. – Генерал відкашлявся. – Тут ось яка справа…

За півгодини по тому генерал Костянтинів, допаливши останню сигарету з пачки, викликав Скрипника. – От що, Володю… Зателефонуй-но до адміністрації президента, попроси термінового прийому, негайно.

Коли Скрипник вийшов, генерал знову ввімкнув відеозапис, терпляче додивився його до кінця, а потім, діставши із шухляди офіційний бланк головного управління СБУ, взявся за складання рапорту на ім’я президента.

Київська область, село Кременище,

13 листопада 20… року. 00.35

Сашко прокинувся від дикого, тваринного жаху, який скував тіло. Страшно було навіть дихати, повітря проходило до легенів крихітними жорсткими шматочками, застрягаючи десь на півдорозі, дряпаючи серце, яке панічно, шалено калатало, ладне розірватися будь-якої миті. Здавалося, нічна темрява перетворилася на щільний саван, що огорнув, обплутав тіло, яке спливало холодним потом. І саван цей створив той, хто стояв поруч із Сашковим ліжком. Те, що стояло поруч… Проти власної волі Сашко розплющив очі. Жах наказав зробити це.

У горлі схлипнув і заклекотів крик.

Івченко побачив чіткий, мов вирізаний з металу, силует, який прихилився до одвірка. Зовні він виглядав, як звичайна чоловіча постать, трохи заширока в плечах, але ж Сашко знав, що нічого людського в ньому не було. Абсолютна, крижана чорнота його різала погляд, вабила, і Сашко відчув, як легко його тіло піднялося над ліжком. Повільно, ледь помітно, але щомиті швидше, його потягло до чорної постаті. Сашко хотів закричати – і не зміг. Жоден м’яз не слухався мозку, знесиленого нерівною боротьбою із жахом, та й саме тіло вже ледь жевріло, потопаючи в раптовій байдужості. Стало тепло й спокійно. Сашкове «я» розділилося, одна його частина так само знемагала від нелюдського страху, а інша… Інша вже тягнулася, тягнулася до чорної постаті. Він раптом зрозумів, що ця потвора біля дверей насправді липка, мов смола, що варто лише торкнутися її, і все… Смерть. Ні, щось набагато гірше за смерть. Існування…

Постать зробила крок. Потім відстрибнула назад. Ні, це лише мерехтіння чорноти, яке гіпнотизує, заколисує, вабить… Крок.

– Ні-і-і… – почув він чийсь хрипкий, уривчастий стогін і ледь здатен був зрозуміти, що він – його власний.

А потім у кімнаті прошелестів нерозбірливий, ледь чутний шепіт. Він то стихав, то ставав гучнішим, то подрібнювався, розпадаючись на кілька голосів. Чорних голосів, від яких волосся ворушилося на голові.

Крок.

І ось, коли Сашко вже був готовий померти, коли серце, яке втомилося боротися, почало зупинятися, а свідомість вже майже торкнулася чорного силуету, в кімнаті з’явилася ще одна постать. Така ж чорна, така ж страшна. І Сашко почув голос Штепи. Чіткі, рубані, незрозумілі фрази забивали слизький шепіт чорної постаті, рвали павутиння апатії та страху, яке вона сплела.

«Та це ж латина!»

Монстр ворухнувся, якось дивно поплив, втрачаючи обриси, а потім повернувся до свого первісного вигляду. Чаклун ступив уперед, підняв із грудей свій амулет-пентаграму і голосно промовив: – Іменем великого і пресвітлого Люцифера, творця світів та істот, що їх населяють; того, хто вийшов зі світла і сам є світло; того, хто породжує мудрість і сам є мудрість.

Тепер чаклун говорив англійською, і Сашко розумів майже все, хоча думки ще кружляли в дикому, за гранню реальності вирі, перепліталися, наче уривки вицвілих стрічок. Чудовисько вже зовсім втратило людські обриси. Час від часу чорна тінь повільно, наче нехотя, викидала в бік Сашка товсті кінцівки, які слабо ворушилися, проте дотягтися не могли. Штепа знову перейшов на латину. Голос його став ще гучнішим, ще жорсткішим. Тінь раптом заверещала тонким голосом, який викликав липку нудоту й опала, розкинувшись на підлозі. Чаклун наступав, креслячи в повітрі складні візерунки. На мить здалося, що за його пальцями тягнеться слабке фіалкове сяйво. Монстр жалібно завив і зник зовсім, всотавшись у підлогу, залишився ледь помітний нудотний сморід, що повільно танув у теплому повітрі. Івченко отямився, сидячи на ліжку. В кімнаті горіло яскраве світло, поруч сиділа Наталі й тримала Сашка за руку. Трохи віддалік Штепа прихилився до стіни, в тому самому місці, де стояло чудовисько, немов принюхувався до чогось, і тихо бурмотів собі під ніс – схоже, лаявся. – Що… то… було? – почув Сашко свій слабкий, надтріснутий голос.

– Нічого, Сашуню, все гаразд… Тепер усе буде добре.

Наталі прихилила Сашкову голову собі до плеча і лагідно провела долонею по волоссю.

– Усе позаду…

Сашко відчув біль і опустив погляд. Його пальці вп’ялися в простирадло, з-під нігтів сочилася кров, залишаючи на тканині бурі в електричному світлі плями. Нарешті Штепа повернувся до Сашка, підсунув до ліжка стільця, присів і винувато сказав: – Я повинен був передбачити. Це був найбільш передбачуваний крок з їхнього боку, а я… Я за всіма цими подіями просто забув про такий варіант.

Сашко мовчав. Він не мав сили ані говорити, ані ставити елементарні запитання. Його зараз майже нічого не цікавило. Очі заплющувалися.

Чаклун помітив його стан.

– На твоєму місці я поки що не поспішав би засинати, – попередив він.

Івченко не відповів. У голові паморочилося, тіло переповнювала тепла м’яка неміч. Він стулив повіки й одразу ж поринув у сон. Ні, то був не сон. Його кинуло за край реальності, і Сашко полетів у безбарвну німу безодню, безпорадно хапаючись за брудне розсіяне світло. Страх повернувся. Чим глибше падав Сашко, тим більшим ставав страх, доки нарешті не виріс у панічний жах. Далеко внизу Івченко побачив чорну пляму, яка швидко наближалася, набирала форми, доки не перетворилася на величезного нетопира. Він шугонув угору, затуливши світло, навис над Сашком, і той побачив, як повільно розплющилися червоні, повні крові очі, зазирнули просто в душу… Він скрикнув, забився в руках у Наталі, не чуючи її заспокійливих слів, і затих лише після того, як Штепа поклав йому на чоло долоню. – Я ж тобі казав, поки що не можна спати. Ми вигнали Зло з нашої реальності, але воно все ще готове повернутися вві сні, коли твоя душа торкається потойбічного світу. – Господи… – Сашко глитнув, – як усе це… Це що, Сатана був? – Ш-ш-ш… Ти що, не можна згадувати його ім’я, тим більше вночі, коли ще не затягнулася щілина між нашою та їхньою реальністю, через яку він проходив.

– Та хто «він»?

Думки плуталися. Накочувалася нудота, м’язи, які щеміли від нещодавньої напруги, смикали дрібні судоми. Сашкові зараз не дуже хотілося говорити на цю тему, не хотілося взагалі ні про що говорити. Але він відчував, що коли пройде трохи часу, він, можливо, не знайде в собі сили, аби ще раз зазирнути в цю безодню. Рани треба лікувати доки вони свіжі. – То був звичайний демон, і не найсильніший, – пояснив Штепа. – Нічого… собі… – хрипко розсміявся Івченко. – Ви так спокійно про це кажете?

Той здвигнув плечима.

– Приєднавшись до нас, ти вдерся до світу, в якому діють інші закони й інші реалії. Звикай.

– Прокляття…

– Загалом, сама по собі поява демонів не така вже й рідкість. Але вони рідко знаходять жертву без допомоги… гм, спільників темних сил. Зазвичай їм допомагають відьми, чаклуни, чорні знахарі. Демони вселяються в людину і висмоктують її, паразитуючи на енергетиці. Йому не вдалося тобою заволодіти. В принципі, цього й не повинно було статися, все ж таки поруч із тобою чаклун. Нехай я забув запобігти цьому, однак як певний бар’єр послужила моя особиста аура.