Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Народження під знаком Стрільця означає, що це – напівлюдина, поєднання тваринної, інстинктивної, та космічної природи, підсвідомості та надсвідомості, здатність до трансмутації духу. У такій людині поєднано риси духовного лідера цілого народу й водночас його ката, кривавого тирана. Злий Нептун означає відсутність у такої людини віри в людей, підозрілість, байдужість і, як результат, постійну самотність. Смерть цієї людини буде важкою, страшною і наглою. Вона помре в повній самотності, без друзів та людей, яких вона б любила. І ті, хто вихваляв та боявся його, плюнуть на мертве тіло…» Сталін гірко посміхнувся. Остання фраза й коштувала старому життя. Йосип пробачив би цьому блазню все: похмуре пророкування, моторошну характеристику, пробачив би навіть абсолютну відвертість і відсутність страху, які були більше схожі на зухвалість. Але приниження – ніколи. Коба згадав, як після смерті Фрунзе старий приїхав до нього на дачу і благав відмовитися від влади. «Ви занапастите свій народ і себе, ви не можете, не маєте права володарювати», – казав він. Старий дурень, ідеаліст, що вижив із розуму, вважаючи, що коли йому потурають, якщо йому дозволяють говорити правду, то буде дозволено промовити й таке… Для нього, напевне, все, що він написав, так і залишилося похмурим пророцтвом, голосом зірок, не більше. Він так і не зрозумів, що завдяки астрології зазирнув за маску й побачив справжнього Сталіна. «…Дев’ятий день місяця, в який народжено цю людину, вважається одним із найпохмуріших та найстрашніших місячних днів. Його образ – кажан, або нетопир, є одним із символів Сатани…» Астролог не зрозумів головного: це – не проста випадковість. Сталін не міг народитися іншого дня. Астрологічна карта не просто пояснювала Йосипів характер. Вона розкривала його. Старий ідіот так і не усвідомив, що напророкував. Йосип раптом хіхікнув і рішуче розірвав папірець. Досить химер. Досить дурити себе й свою долю, яку і так уже давно, ще до його народження, визначено. Нехай демонам відомі найпотаємніші його думки, головне, вони невідомі людям. Ані Зінов’єву, ані Ворошилову, ані Троцькому. Не знає їх і той маніяк Шикльгрубер, якого вони з Друккаргою та Жругром готують на роль стінобитного знаряддя, здатного розтрощити Європу і кинути до ніг тріумфального переможця. А демони… Вони залежні від Сталіна так само, як він залежить від них. Якщо не більше. Ігва Друккарга чи не єдиною умовою надання допомоги Сталінові поставив вимогу віднайти на Близькому Сході Парфянський вівтар і переправити його в давнє капище гіперборейців. Йосип наводив довідки – цей вівтар має й іншу назву: вівтар Сатани. Даремно демон прохопився. Тепер Сталін має козир, тепер у нього є предмет торгівлі. І тому Друккарзі нічого не залишиться, як поступитися. Неважливо, з чиїх рук Коба отримає владу над світом. Нехай навіть з лап Сатани. Страшно? Звичайно. Але на Йосипові і без того стільки гріхів, що шлях до Царства небесного йому давно закритий. Якщо воно є, те царство. На мить ворухнулася слабка, придушена пристрастями та звабами думка про те, що все не так просто й однозначно, як це бачиться Йосипові, що його обдурюють, що не можна безкарно грати в рулетку із самим Сатаною.

Але Коба волів не дослухатися до цієї думки…

Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова,

конспіративна квартира ГРУ,

13 листопада 20… року. 22.30

Лікар приставив пістолет до Сашкової руки та так і завмер, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. На порозі з’явилися двоє міцних хлопців у цивільному, а слідом за ними ввійшли Штепа й Наталі. В руках у чаклуна була його незмінна сумка.

– Що таке? Хто наказав привести їх сюди?

Генерал, який сидів біля Сашка спиною до дверей і дивився зараз на Штепу через плече, не помітив того, що вже бачив лікар: непорушні погляди та механічно-непевні рухи оперативників. Обидва були в гіпнотичному трансі. – Вибачте, пане генерал, – промовив Штепа, важко дихаючи й витираючи піт із чола, – у мене не було іншого виходу. Якщо Олександру не надати термінову допомогу, він помре. Він став об’єктом магічного нападу.

– Що за маячня?

– Це не маячня. Чи ви щойно не тримали його втрьох, щоб він не розбив собі голову у нападі падучої? Зволікати не можна, дорога кожна хвилина. А потім можете продовжити допит, уже зі мною – я відповім на всі ваші питання.

Говоров замислився.

– Гаразд, – за мить погодився він, – нехай буде по-вашому. Максе…

Світловолосий прибрав пістолет, під прицілом якого тримав Штепу, відсторонився, пропускаючи його до кабінету, а потім, за знаком Говорова, допоміг чаклунові посадити Івченка на стілець. Сашко вже майже нічого не розумів, усе було наче вві сні. Миготіли обличчя Наталі, Говорова, Штепи, потім знову Говорова… Щоразу перед очима виникали розмиті тіні, які хаотично стрибали, кидаючись на Сашка. І ще той шепіт… Постійний недобрий шепіт, котрий то затихав, то ставав гучнішим, з якого можна було розібрати страшне: «Помреш… помреш… помреш…» – Прив’яжіть його, – скомандував Штепа, просто на підлозі розкриваючи свою сумку. – Ні, наручники не годяться, потрібна мотузка. Гарненько примотайте його до спинки й сидіння. Ось так, добре…

– Людей моїх приведіть до тями, – похмуро попросив Говоров, спостерігаючи за маніпуляціями чаклуна, який розкладав на столі якісь корені, вузлики, пакунки…

– Ох, так…

Штепа повернувся до завмерлих оперів і клацнув пальцями. Ті стріпонулися й ошелешено витріщилися на Говорова, не розуміючи, що відбувається. – Вийдіть у коридор, – наказав генерал. – Максе, ти теж. Хоча ні, ти залишайся.

– Тільки не заважайте.

Штепа акуратно поклав перед собою товстий фоліант у грубій чорній палітурці з тисненої шкіри, витяг із сумки важку на вигляд срібну чашу, поставив поряд із книгою і по вінця наповнив водою з карафи. – Погано, крові нема… – пробурмотів він, ні до кого не звертаючись. – Та нічого, обійдемося.

Дбайливо розгорнувши полотняний пакунок, чаклун дістав із нього два ножі з білим та чорним руків’ям, які лягли по обидва боки чаші. Насамкінець на столі з’явився якийсь бридкий, зморщений предмет, у якому Говоров із огидою впізнав висушену людську руку.

– Ну це вже…

– Ш-ш-ш… – прошипів чаклун.

Генерал підкорився, мовчки спостерігаючи, як Штепа нанизує на пальці муміфікованої руки крихітні чорні свічечки.

– Вимкніть світло.

Не чекаючи на команду шефа, Макс клацнув вимикачем настільної лампи. Настала абсолютна темрява, яка, втім, відразу відсунулася. Це примарним світлом загорілися свічки на чаклунському підсвічнику. А Штепа вже бурмотів заклинання латиною, час від часу зазираючи в книгу й проводячи руками над крихітними холодними вогниками. Сашко сидів, туго зв’язаний скотчем так, що не міг навіть поворухнутися. Якимось чином, ледь чаклун почав читати заклинання, до Івченка повернулося сприйняття дійсності, світ знову став чітким і реальним. Розум, із подивом відзначив про себе Сашко, сприймав те, що відбувалося, зовсім спокійно, наче то була повсякденна, знайома справа. І ще Сашко ніяк не міг відкараскатися від враження, що якась його частина перебуває поза ним, у цій кімнаті, невидима й невідчутна. І теж спостерігає. І за Штепою, і за генералом, і за самим Івченком. Бурмотіння Штепи ставало дедалі голоснішим і голоснішим. Сашко відчув, як слова ворушать задушливе повітря кімнати, здіймають вітер, невловимий на дотик, вітер, від якого починало морозити. Та частина Сашка, яка зараз жила окремо від нього, заметушилася, шукаючи укриття, забилася в куток, кліпаючи звідти крихітними злими жаринами жовтих очиць. Чаклун повільно взяв ножа з чорним руків’ям, опустив його у воду раз, другий, третій, потім цим-таки ножем накреслив у повітрі горизонтальну вісімку. Наступний знак був уже іншим, швидким, складним, око не встигло його сприйняти.

– Тобі, котре живить усе живе, повітря…

Заклинання лунали одне за одним:

– Тобі, котрий зігріває все живе, вогонь… Тобі, котра дає силу, вода…

Відклавши ніж, Штепа закрив книгу й опустив руки на її палітурку. – Ім’ям того, хто повстав, ім’ям того, хто несе світло, ім’ям пресвітлого ангела Люцифера, я, чаклун Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, людина, справжнє ім’я якої відомо лише тому, хто несе світло живим і мертвим, я закликаю істот темних світів, душі померлих та неживих, що живуть, підкорятися мені!

Хоча чаклун давно вже не говорив латиною, але заклинання промовляв настільки швидко, майже захлинаючись, що свідомість не встигала за складним переплетінням дивних і страшних фраз. Сашко й не намагався їх розібрати. Він із переляком та жахом відчув, як усередині нього прокидається щось… чи хтось… Горло стиснула крижана грудка, заважаючи видати хоча б звук. У тіло, яке раптом напружилося до судоми, врізався скотч. Чаклун уже був поруч з Івченком. Він наблизив до його очей свої і повільно запитав:

– Ти тут?

– Так…

Сашко нічого не казав. Він не хотів відповідати. Він не міг відповідати. Його вустами говорив хтось інший. Івченко із жахом зрозумів, що його тіло йому не підкоряється, що перед чаклуном сидить не він…

– Ти мене чуєш?

– Так…

– Чому ти тут?

– Мене… надіслали…

Низький бас того, хто відповідав чаклунові, розхитував повітря, збиваючи його в тугі брижі, шмагав стіни, які раптом стали ненадійними. Промайнули бліді обличчя Говорова й Макса, котрі, втиснувшись у свої стільці, даремно намагалися бути непомітними. Жах знаходив їх.

– Хто ти? Назви своє ім’я.

– Ти – не священик, ти не можеш мені наказувати! – заперечив голос. – Я – посвячений, я маю право володарювати над істотами твого світу, і тобі це відомо. Ім’я!

У відповідь голос проревів щось нерозбірливе.

– Тебе послала людина?

– Так… Мене викликав… один із вас.

– Отже, я маю право вимагати, аби ти підкорявся й мені. Якщо, звичайно, угоду між вами не було підтверджено самим Люцифером.

– Ні, не було, – неохоче визнав голос.

– Ти сам у цьому тілі?

Голос щось пробурмотів, зовсім тихо.

– Не чую! Ти сам?

– Так…

– Я вимагаю, щоб ти його залишив.

– А хіба ти екзорцист? – єхидно поцікавився голос. – Чи, може, ти висвятився на священика, чаклуне?

– Не блазнюй, – розсердився Штепа.

– А то що буде? Татусеві поскаржишся?

Чаклун схопив зі столу ніж і спрямував його кінчик в обличчя Івченкові. Лезо загорілося холодним блакитним світлом.

– Що це? Я питаю, що це?!

– Атам. Великий Атам, якого подарував Баал-Зебуб магістрові ордену франкмасонів.

– Тобі відомо про його силу?

– Так…

– Ти зобов’язаний підкорятися його владі!

– Так, – понуро погодився голос.

– Отже, хто покликав тебе, хто наказав зайняти це тіло?

– Я не можу назвати його ім’я, бо він один із посвячених Внутрішнього Кола.

Чаклун, пробурмотівши прокляття, зітхнув.

– Нічого не вийде. Хотів дізнатися, хто за цим стоїть. Ні, не вийде.

Він знову звернувся до того, хто розмовляв Сашковим голосом.

– Я наказую тобі покинути це тіло.

– Ти… не можеш… не можеш мене змусити, адже ти чорний чаклун, це суперечить звичаям.

– Я тобі наказую!

– Люцифер прокляне тебе, чаклуне.

– Це мої проблеми. Я чекаю.

Івченко відчув, як усередині нього, не в тілі, ні – у свідомості, в душі, в тому, що й називається людським «я», щось заворушилося, бридке й страшне. – Не виганяй мене, – заскімлив демон Сашковим голосом, – тут так тепло й затишно, в ньому стільки пристрастей та гріхів… стільки доброї їжі… – Іменем великого Баал-Зебуба, який дарував людям клинок сей. – Чаклун спрямував вістря Атама просто Івченкові в очі, і воно спалахнуло блідим блакитним полум’ям. – Вийди!

У кабінеті наче хтось величезний і невидимий ляснув у долоні, здійнявся тугий вихор. Над головами людей пронеслося щось… чорне. Зі страшним тріском розкололися лампочки в люстрі та настільній лампі. Хтось тоненько й пронизливо заверещав Сашковим голосом, тіло хлопця здійнялося над стільцем, напружилося в неймовірних зусиллях. Скотч, який утримував його правицю, розірвався, залишилася жалюгідна смужка біля зап’ястка, але й вона, розітнувши шкіру, глибоко вп’ялася в зведені судомою м’язи, от-от готова розірватися.

– Тримайте його! – хрипко вигукнув Штепа, не віднімаючи ножа від Сашкового обличчя. – Тримайте, а то він повернеться!

Макс кинувся до стільця, притиснув руку Івченка, яка було звільнилася, і, скривившись від напруження, почав примотувати її скотчем.

Холодне полум’я з клинка повільно потекло Сашкові у вічі.

– Ай, не треба, не треба! – тонко заволав він. – Я піду! Я ж сказав, що піду! – Брешеш! – прошипів чаклун. – Брешеш! Поклянися іменем великого Баал-Зебуба піти й ніколи більше не повертатися в це тіло!

– Клянуся… Клянуся іменем Баал-Зебуба…

Штепа відступив крок назад.

Сашко відчув, як у ньому знову хтось важко поворухнувся і, роздираючи нутрощі, поліз назовні. Біль був неймовірний. Крижаний. Спустошливий. Кімната закрутилася навколо нього в божевільному танку. Здавалося, саме нічне небо опускається на кабінет усією своєю мільйоннотонною тушею. Знову пролунав страшний, нелюдський зойк. Але цього разу то був уже зойк самого Сашка. А за мить все скінчилося. Тіло його ослабло, обвисло в лахмітті пошматованих пут, і Сашко нарешті відчув, що знову може дихати. Сам. Штепа знеможено впав на стілець, заплющив очі і хрипко видихнув:

– Усе…

Івченко заплакав. Не було сил говорити і не було сил радіти. Всередині все було забруднене, спаскуджене паразитом, який там гніздився. Залишилося навіть огидне кубло, яке він скрутив. Сашко відчував його, як відчувають пухлину хворі на рак. Він знав, що все вже позаду, і не міг у це повірити. Ридання струшували його змучене тіло, він ненавидів себе за цю слабкість, проте вдіяти нічого не міг.

– Увімкніть світло, – тихо попросив Штепа.

Мов здаля, до Сашка долинув тремтячий голос Говорова, який наказував принести нові лампочки, а потім його вуст торкнувся край металевої чаші.

– Пий, – над ним схилилася Наталі, – пий.

Миле, рідне обличчя…

Він зажмурився, намагаючись вгамувати сльози, витер мокрі щоки і ковтнув теплого пряного напою, який відразу легкою хвилею ринув у тіло, розчиняв, вимивав липкі залишки бруду та жаху. Спалахнуло світло. Різке, земне.? Штепа важко підвівся, човгаючи, підійшов до столу, загасив свої моторошні свічки і почав збирати речі. Його руки трусилися. – Це… перша моя битва з таким супротивником, – пробурмотів він, – думав… нічого не вийде. А він відчував мій страх та невпевненість… Ніяк не бажав підкорятися.

Він опустив сумку на підлогу і витер втомлене мокре обличчя. – Я страшенно боявся, – повторив чаклун, – а він відчував це. Вони завжди відчувають страх та слабкість… Не хотів іти.

Наталі подала чашу і йому, але Штепа відмахнувся.

– Дайте випити чогось… справжнього.

Усе ще блідий, Говоров прошкандибав до шафи, дістав напівпорожню пляшку коньяку і, розхлюпуючи, налив усім по півсклянки.

– Йому не можна…

Штепа взяв свою, випив трьома великими ковтками і простягнув порожню посудину генералові.

– Ще.

Той відкинув порожню пляшку в куток.

– Максе, нехай принесуть нову.

Наталі знову простягнула Сашкові чашу. Івченко, знаючи вже, який ефект дає напій, не відмовлявся й випив до дна погано проціжений холодний відвар, відчуваючи на язиці розпарені травинки. Макс, незграбно присівши біля стільця, зрізав залишки скотча.

– Ну от, ви все бачили, – сказав Штепа генералові.

– Бачив… То було… жахливо.

– Це ніщо порівняно з тим, що чекає на людей, якщо мені не вдасться зупинити Антихриста. – Ви знаєте, я не вірив… Костянтинів натякав на те, що ви… Ну скажіть, як людина при здоровому глузді може повірити в таке?

– А Тінь Люцифера, вона що, галюцинація? Мара?

– Ви про Аномалію? Наші вчені досі губляться в здогадах.

Генерал вийняв зі столу паку газет.

– Ось, гляньте, всюди: Аномалія, Аномалія, Аномалія…

Це вже світова проблема. Вам відомо, що вона зробила зі Смоленськом? Місто знищене вщент, і люди… їх не встигли евакуювати, тому що монстр раптово «стрибнув» вперед. Якщо раніше він висмоктував тепло з оточуючого середовища, то зараз його вже не цікавлять ні електрика, ні інші енергоносії. Зараз Аномалія полює на людей.

Штепа, насупившись, кивнув.

– Так, Тінь Арімана переходить на якісно інший рівень.

Вона вже не потребує підживлення, вона починає відчувати, вона тягнеться до того, хто на неї чекає.

Чаклун помовчав, замислено покрутив склянку і повільно промовив: – Гадаю, якби люди, що трапляються на шляху Аномалії, не боялися б, то вона пройшла б, навіть не помітивши їх. Страх, злоба, ненависть… Душі людські вихлюпують таку кількість емоцій, що Тінь Люцифера не в змозі відмовитися від такого подарунка, вона завжди тягтиметься до такого. Не буде людей – не буде жертв. Евакуюйте всіх, хто може опинитися на її шляху, навіть військових.

– А що, коли вона змінить маршрут?

– Не змінить. Вона йде до озера.

– Куди?

– Невже Костянтинів не передав інформацію, яку отримав від мене? Адже я казав, що Аномалія прямує до Кольського півострова. – Передав, – погодився Говоров, – але зрозумійте, ми ж не могли з ним спілкуватися довго. Володя дав мені основне… Можливо, про дещо промовчав. – Говоров затнувся і, хмурячись, криво посміхнувся.

– Наші люди у ФСБ повідомили, що українці передали їм матеріали по Аномалії. Але досі військове відомство їх не отримало, мабуть, зіграли роль старе суперництво та ревнощі, чорти б їх ухопили…

– Гадаю, річ тут не лише у суперництві, – зазначив Штепа.

– Ви натякаєте на свідомий саботаж? Дурниці… Який їм сенс? – Адже КДБ не що інше, як таємна політична поліція? – Штепа зробив наголос на слові «політична».

– ФСБ, – поправив його генерал, – зараз – ФСБ. То й що?

– А те, що практично всі фінансові й політичні структури профільтровано агентурою таємних масонських організацій. І не лише у вашій країні. Я – посвячений Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, зрештою, всі нитки контролю за масонськими орденами та ложами сходяться до нас, тому мені дещо про це відомо. З військовою розвідкою складніше, до вас не так просто просунути людину за протекцією, для вас важливіші особисті риси працівника. – Мені теж це відомо, – буркнув генерал, – і наша служба, і безліч інших по всьому світу використовують масонську мережу в своїх інтересах.

Штепа криво посміхнувся.

– Свята наївність… Це вони вас використовують. Як у айкідо: треба поступитися, аби супротивник упав. Отож, як і кожна політична структура, ФСБ напхана масонською агентурою, як свідомою, так і тими, кого використовують опосередковано. Це, до речі, стосується і СБУ, але там складніше, оскільки на початку дев’яностих років мережа зазнала значних втрат.

– У нас масони не мають сили, – не надто впевнено заперечив генерал, – їх ще у двадцяті-тридцяті роки повибивали. – Не всіх. Просто вони були добре замасковані. Посудіть, наскільки вони добре укріпилися в державних інституціях, якщо їм сприяв сам Сталін.

– А ми?

– Армія? Ну, тут, як я вже сказав, усе складніше. Армія взагалі й армійська розвідка зокрема не настільки замкнуті кастові системи, як КДБ, з’являється надто багато людей, яких важко контролювати, до того ж втрати підчас операцій вищі… Ну, не мені вам пояснювати, та й у нас мало часу. Зміни в поведінці Аномалії свідчать про те, що вона незабаром може збільшити швидкість. Схоже, я помилявся, насправді вона може бути біля вівтаря не вісімнадцятого, а на добу раніше.

Він на хвильку замислився, а потім, наче зважившись, сказав: – Гаразд, я розповім вам усе. Ви повинні зрозуміти, що затримувати нас тут не можна.

Зустрівшись поглядом з Івченком, чаклун спохмурнів.? – Так, а його треба терміново покласти спати, в нього закінчуються сили.

– Я не засну, – видавив Сашко, – не засну…

– Ще як заснеш. І спатимеш, як немовля, обіцяю тобі.

– Я залишуся.

– Ти можеш упасти, бо живеш на останніх краплях нервової енергії.

– Я залишуся, – вперто мовив Івченко.

Йому дійсно хотілося спати, голова стала зовсім порожньою, і свідомість майже не сприймала дійсність, щоразу втрачаючи сенс розмови чаклуна з генералом. Але Сашко навіть не думав про те, щоб зараз піти. Він щосили стиснув пальці дівчини, і вона ледь не застогнала від болю.

– Я залишуся.

– Гаразд, – повагавшись, згодився Штепа. – Залишайся.

Він попросив у Говорова ще коньяку та кави, дочекався, коли перед ним поставили велику філіжанку з ароматним напоєм і почав говорити. Він розповідав практично те саме, що колись Костянтинову, те, що вже було відоме Сашкові. Але після того, що з ним трапилося, Івченко сприймав усе зовсім інакше. Здивування й недовіри не було. Не було скепсису. Були лише біль і страх. Біль і страх…

Москва, Кремль, 31 грудня 1931 року. 23.25.

«Чому, чому вона зробила це?» – катував себе Йосип.

Він підійшов до вікна і довго дивився, як за м’якою, невагомою завісою снігопаду мерехтіли далекі вогні московських вікон. Тисячі вогнів. Дивно, чому вони досі не сплять? Йосип звик працювати до глибокої ночі чи навіть до ранку, але вони… Адже деяким вставати о п’ятій, аби встигнути на інший кінець міста на ранкову зміну.

«Та сьогодні ж новорічна ніч!»

Він посміхнувся. Зовсім забув. Раніше, і до революції, і якийсь час потому, для Коби то було справжнє свято. Родинне. Йосип, Надя, її брат сиділи за столом у теплому світлі свічок, яке гралося з ялинковими прикрасами. Пили гарне вино, вели неквапливу бесіду, згадуючи минуле, спільних друзів. І ніколи не говорили про справи. Тепер у нього нема родини. Світлана, його улюблениця, надто молода та зайнята собою, Вася, втім, теж, з ними не поговориш. Яків… Йосип ніколи не любив і не був близький зі старшим сином, можливо, тому, що той нагадував йому свою матір, першу дружину Коби.

«Чому вона це зробила?»

Досі Йосип не міг отямитися від її самогубства. Спочатку був у шоці. Адже він її любив. І Надя, Коба те знав, теж любила його. Як вона могла? Як вона могла залишити його сам на сам із ворогами? Всюди, всюди вороги, нема на кого покластися. Виявилося, що вона теж ворог. – Вона зрадила тебе, – сказав якось Друккарга, – вона не схотіла розділити з тобою відповідальність за долю країни і твого народу.

– Вона не політик.

– Вона – твоя дружина, половина єдиного цілого. Своєю смертю вона не тільки залишила тебе самотнім, не тільки дала зайвий козир твоїм недругам, а й відібрала у тебе частину тебе самого.

– Чому ти не попередив мене?

Друккарга мовчав. Він ніколи не відповідав на це питання. Не відповідав, як не відповідав і інший демон, з яким спілкувався Йосип, – Жругр. Коба хотів, аби вони відповіли. Нехай навіть сказали б, що не попередили тому, що Йосип не питав, однак йому здавалося, що стало б легше. Та це бажання виникало рідко. Тому що Йосип боявся відповіді. Зважившись на це, Надя залишила записку, яку було адресовано особисто йому. Йосип нікому не показував її, тому що в ній були слова… з яких стало зрозуміло: Надя здогадувалася, хто насправді радник чоловіка, звідки він бере свою міць, яка дозволяла йому перемагати в титанічній боротьбі за владу. «Ти перетворився на знаряддя, слухняне знаряддя в руках Зла», – писала Надя. І ще: «За все треба платити. Зрештою, за все треба платити. Я вирішила заплатити, доки мій рахунок не став надто великим».

Він скреготнув зубами.

«Дурепа, вона так нічого й не зрозуміла. Нічого».

Йосип спалив цю записку, знищив відразу після похорон. Надто небезпечно було тримати її в себе, навіть у схованці. Ніколи не піде він на могилу дружини. Адже вона його зрадила. Йосип відвернувся від вікна, безшумно ступаючи по м’якому килиму, пройшовся від стіни до стіни. Пальці механічно набивали люльку.

«За все треба платити…»

Ця фраза назавжди врізалася в його пам’ять, не стерти її, не забути… Йому стало страшно. До крижаного ознобу. Так страшно, що відмовили ноги. Люлька безгучно впала на килим, розсипаючи погано прим’яті крихти тютюну. Здавалося, за спиною стоїть хтось чи щось, і варто Йосипу озирнутися, як це щось стрибне в нього й розірве зсередини, перетворивши на волаючого божевільного з чорними непорушними зіницями. Притиснувшись спиною до дерев’яних панелей стіни, він зацьковано озирався, немов хотів побачити причину страху, хоча напевне знав, що її тут нема. Нема в цьому світі. Він не бажав це визнавати, відмовлявся навіть думати про це, проте все частіше й частіше повертався до думки, якій не було місця в його свідомості, в його душі: «Ти зненавидів її за правду. Зненавидів тому, що вона розгледіла твоє справжнє обличчя. І ще тому, що вона напророчила тобі розплату». Йосип знав, що диявол завжди обдурює тих, хто ризикнув із ним зв’язатися. Які б хитрощі не використовувала людина, які б умови не ставила, цар брехні завжди знайде спосіб ошукати. О, він неодмінно виконає свої обіцянки. Він завжди дотримується свого слова. Але дотримується так, що людина неодмінно пошиється в дурні. «Вони ж використовують тебе, – промайнула думка, котру Йосип щоденно, щохвилини заганяв на самісіньке дно душі. – І Жругр, і Друккарга використовують тебе, і буде саме так, як хочуть вони, а не ти». Він не давав своєму другому «я» говорити, душив його, гнав геть, та отруйне насіння, котре посіяло те, що звичайні люди називають сумлінням, проростало й проростало, і Коба не встигав його виривати. І тоді йому снилися сни… І ні-ні, а промайне думка, що колись йому навіть і на гадку не спало б заморити голодом найактивнішу, найпідприємливішу частину свого народу, аби решта підкорилася. Саме його геніальні радники з потойбічного світу підкинули ідею використати Гітлера в ролі ката Європи, Нерона, який безумством своїм прокладає шлях справжньому володареві світу – Йосипові Віссаріоновичу Сталіну. Це буде пізніше, набагато пізніше, але обов’язково буде. І хитка ще влада зміцниться настільки, що найсильніші європейські країни будуть із завмиранням серця слухати кожне його слово. Задля досягнення цієї мети Йосип піде на все. Ні, він не банальний властолюбець, його мета – велична, могутня держава – імперія. І він – імператор. А його дурепа-дружина не змогла ні зрозуміти, ні прийняти цього. Жаль. Парадоксально, але чим далі, тим частіше Йосип думав про те, що він перетворюється на лиходія. І чим далі, тим важче було прогнати ці думки. Сумління… З Кобою такі штуки не проходять. Сумління… Що може бути важливішим, кращим за безмежну владу над мільйонами життів?

«Але ж чому, чому демони не попередили про Надю?»

Годинник пробив північ. Початок нового дня. Початок нового року. Мільйони родин у всьому світі сидять зараз за святковим столом, і дзвенить кришталь бокалів, у яких піниться шампанське. Йосип розпалив люльку, затягнувся й закашлявся, вдавившись димом, що здався йому задушливо-гидким. Чортихнувшись, він загрюкав люлькою об край столу, вибиваючи попіл просто на бездоганно чисту поліровану поверхню.

«Що з тобою?»

Він не зміг відповісти на це питання. І не знав напевне, хто запитував. Розмірено стукотів годинник у кутку, і так само одноманітно горіли вогні величезного, одягненого у святковий одяг міста. Сам того не очікуючи, Йосип поривчасто ступив до вікна й опустив портьєру.

«Невже ти заздриш їм?»

Яким тоном було задане це питання? Сарказм? Подив? Жалість? Зневага? Коба щосили заплющив повіки і провів долонею по обличчю, яке раптом втратило пружність, стало втомленим, старим… Повагавшись, підійшов до шафи, витягнув зі схованки скриньку з каменем, котру завжди возив із собою, не покладаючись на охорону та сейфи з хитромудрим захистом. Довго дивився в прозорі, бездонні глибини каменя, аж поки нарешті земна реальність навколо нього не почала розчинятися, поступаючись місцем новому світові, котрий заспокоював, надавав сили і впевненості, звільняв від непотрібних жалюгідних химер. Перш ніж Йосип побачив розпливчасті, мінливі тіні мешканців Антисвіту, він ще встиг подумати про те, що добре б було скасувати Новий рік. Зробити перше січня робочим днем, і нехай тоді святкують. Хто схоче…

Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова,

конспіративна квартира ГРУ,

14 листопада 20… року. 19.00

Сашко нашорошився, прислухаючись. Поблизу глухо гухнуло, за товстими стінами невеликої, без вікон кімнати, в яку його помістили, цей звук було ледь чути. Минуло кілька секунд, проте він більше нічого не почув. Сашко вже вирішив, що йому здалося. Замок масивних дверей клацнув, і на порозі виріс похмурий охоронець.

– Виходь, швидко. Речі візьми.

Вони вийшли в коридор, де в компанії ще двох мовчазних суб’єктів стояли Наталі та Штепа.

– Ходімо.

Швидко, майже бігом, вони пройшли коридором, звернули за ріг, проминули ще один поворот і опинилися перед оббитими дерматином дверми. Помітно нервуючи, охоронець відчинив їх і вштовхнув полонених до просторої, майже без меблів кімнати.

– Сидіть тут, за вами прийдуть. Двері зачинилися.

– Щось трапилося. Я чула якісь звуки…

Дівчина підбігла до забраного металевими ґратами вікна і визирнула-, втім, нічого там, крім порожнього двору, не побачивши.

– Щось не так…

І тут Івченко почув сухий ляскіт уже в самій будівлі.

– Це вибух!

Він кинувся до дверей, прислухався.

Раптом під його рукою вони прочинилися, клацнувши язичком замка, який не ввійшов у паз.

– Ого!

Він визирнув у коридор, який виявився зовсім порожнім. Звідкись здаля долинали притамовані звуки, крики, тупотіння. Пролунав вибух, ще один, моторошно завила смертельно поранена людина.

Сашко роздумував лише секунду.

– Це штурмовики. За мною!

Він вискочив із кімнати, тягнучи за собою Наталі.

– Стійте, може, це пастка! – крикнув Штепа. – їм нічого не варто вбити нас при спробі втечі. – Ні, це напад, – нетерпляче кинув Івченко. – У камері я чув, як спрацював ВПП.

– Що?

– Відмикальний піротехнічний пристрій, замки ним відкривають.

– Але ж пострілів не чути!

– Використовують прилади безгучної стрільби, – пояснив Сашко. – Нема коли розмовляти, давайте вперед. Він швидко, проте обережно рушив коридором. Штепа з дівчиною йшли слідом. Проминули двері кімнати, в якій тримали Сашка. Мабуть, звідси він уже зуміє знайти вихід. По інший бік, значно ближче, пролунав пронизливий, повний страху та ненависті крик «Алла акбар!», після якого відразу десь вибухнуло. Полонені кинулися навтьоки, Штепа на ходу шепотів якісь заклинання, схоже, знову латиною. Очевидно, у нападників щось не вийшло. Чи то забарилися, прориваючись до будівлі, чи то співробітники ГРУ були готові до нападу, але швидко й безшумно захопити його невідомим не вдалося. Чергового разу повернувши за ріг, Івченко вискочив просто на оперативника, котрий стояв до них спиною. Сашко вдарив його по потилиці, відкинув на стіну, підібрав «стєчкін» із глушником, який випав у оперативника з руки.

– Отак краще.

У кінці коридору, ставши на коліно, по невидимому противнику вів вогонь один із оперативників, котрого Сашко вже знав у обличчя – той відводив його сьогодні вдень на розмову до генерала. Незважаючи на те, що грушник стояв упівоберта до втікачів, жодної уваги на них він не звернув, чи, скоріше, не помітив. Певне, справи були кепські. За найближчим поворотом Івченко вже чув шипіння глушників. Судячи зі звуку, то були ізраїльські штурмові автомати.