Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Прошу вас, сідайте.

Легким, майже невловимим рухом, який виглядав так, наче він допомагає незнайомцю сісти в авто, опер обмацав його, а потім улаштувався поруч із ним на задньому сидінні. Костянтинів побачив перед собою одягненого в дорогий плащ чоловіка років п’ятдесяти з приємними рисами обличчя. Зачесане назад русяве, із сивиною волосся відкривало високий лоб, який робив незнайомця схожим на професора провінційного університету. «Тільки от професор навряд чи шукатиме зустрічі з головою СБУ та ще й наполягатиме на такій таємності», – подумав Костянтинів. Генерал лише коротко кивнув, коли Черниченко відрекомендував його прибулому, й питально подивився на того. – Штепа Микола Михайлович, – відрекомендувався той у свою чергу.

«Ого! – подумав Костянтинів, почувши в голосі незнайомця виразний іноземний акцент, – цікаво…» Схоже, він усе-таки недаремно погодився на цю незвичайну зустріч, хоча спочатку пропозиція Черниченка, м’яко кажучи, не викликала у генерала захоплення. Тим більше, що через цю чортову Аномалію у відомстві Костянтиніва панував повний безлад, втім, як і в інших подібних службах. Головним аргументом було те, що незнайомець пропонував співробітництво щодо Аномалії. А Черниченко? Яку роль відведено йому? Які стосунки в нього зі Штепою? Як іноземець зі слов’янським прізвищем вийшов на народного депутата, людину, котра відігравала не останню роль в українському політичному істеблішменті, і як змусив допомагати собі? «Що це? Каверзи іноземних спецслужб? Яких? А може, це напівсхиблений уфолог-аматор із кількома мільйонами на банківських рахунках? Ні, не схоже…» Думки вихором проносилися в голові Костянтиніва. Він ніяк не міг вирішити, як поводитися з цією людиною. Уперше за багато років перед генералом сидів співрозмовник, про якого голові всемогутнього СВУ нічого не було відомо. Аби виграти кілька секунд для роздумів, Костянтинів витягнув сигарету, пом’яв її між пальцями і неквапно прикурив.

– Ви іноземець? – нарешті запитав він.

Людина, яка відрекомендувалася Штепою, схилила голову.

– Англієць російського походження. Або, якщо ваша ласка, українського. До революції мої предки жили в Катеринославській губернії.

Костянтинів кивнув.

– Я вас слухаю.

Той повагався, скосився на Черниченка й охоронця:

– Ми могли б поговорити наодинці?

– Узагалі-то, це проти правил… Костянтинів замислився й погодився:

– Гаразд. Олеже Вікторовичу, можна попросити вас… Черниченко мовчки відчинив дверцята.

– Сашко, проведи Олега Вікторовича до іншої машини, – наказав Костянтинів.

– Але, товаришу генерал…

– Виконуй, – обірвав той охоронця.

Коли вони залишилися вдвох, Костянтинів повторив:

– Слухаю вас. Сподіваюся, справа важлива, коли ви наполягли на нічній зустрічі серед міста та ще виперли з моєї машини народного депутата. Я так зрозумів, що це якось пов’язано з учорашнім, м-м… з учорашньою пригодою?

– Так, пов’язано.

Штепа помовчав, немов зважував останні «за» і «проти», потім тихо запитав:

– Вам відомо, що це таке?

– Ні, не відомо, – не приховував Володимир Сергійович. – А вам?

– Так, я знаю, що це, – сказав Штепа просто.

– Поділитеся?

– Для цього я тут. Але передусім я хотів би, щоб ви сказали, чи можливе спілкування з вами не неофіційному рівні… Чи ви тут лише як керівник спецслужби? Костянтинів аж сторопів. Бесіда з самого початку повернула на інше. – Я не хотів би фігурувати в цій справі офіційно, – пояснив Штепа. – Сподіваюся, пізніше вам стане зрозуміло, чому. Та й вам це вигідніше, повірте.

– Поки що ніякої офіційної справи нема, – обережно відповів Костянтинів. – Чи можна сподіватися на вашу участь саме на такому рівні?

Володимир Сергійович подумав і знехотя кивнув:

– У вас є така можливість. Дивлячись що ви пропонуєте.

– Я пропоную співпрацю. Співпрацю дуже небезпечну.

Незнайомець сказав це так, що генерал відчув, як по шкірі побігли мурашки. Чомусь лунко-лунко закалатало серце, а внизу живота знову занило.

– Ви добре знайомі з Черниченком? – спитав він, аби виграти трохи часу.

– Два дні.

– Тоді, як вам…

– У мене не було ані часу, ані можливості, щоб когось переконувати, і не можна було звертатися до вас, як звичайно. Довелося шукати обхідні шляхи. Знаючи, що Олег Вікторович ваш добрий знайомий, я, каюся, просто примусив його…

– Яким чином?

– Я загіпнотизував його.

Сказати, що Костянтинів був приголомшений, означало нічого не сказати. Він мовчки потягнувся за сигаретами, закурив і, не витримавши, пробурмотів:

– Ви сповна розуму?

– Іншого виходу не було, – зітхнув Штепа. – Повірте, такий метод я використовую дуже рідко. Вам це не загрожує, даю слово. Треба ж було якось на вас виходити. Через кілька годин, прокинувшись, він забуде про мене, як і про організацію нашої з вами зустрічі. Повірте, це було необхідно. – І Костянтинів повірив. Щось підказувало йому, що ця дивна людина зараз абсолютно відверта.

– Гаразд… І що ж далі?

Штепа оцінююче подивився на нього й запитав:

– Скажіть, ви вірите у Бога? Генерал здвигнув плечима.

– Знаєте, якось…

– А Сатана, по-вашому, існує?

У Костянтиніва пересохло в роті. Це не був подив. Це не був переляк. Він не міг би сказати, що відчув зараз, але це було не вельми приємним. – Не вважайте мене божевільним, якщо я скажу вам, що Сатана існує. Насправді він набагато ближче, ніж ви думаєте, – продовжував Штепа.

Відчуття нереальності того, що відбувалося, зростало. Штепа нахилився вперед, клацнув замками кейса і попросив:

– Увімкніть світло.

Генерал намацав кнопку, і в салоні тьмяно загорівся плафон.

– Ось, дивіться.

Штепа розгорнув складений у кілька разів великий аркуш цупкого паперу, який виявився мапою. Володимир Сергійович побачив товсту, мабуть, нанесену фломастером лінію, один кінець якої впирався в дельту Нілу, а другий – в Одесу. Далі вона перетворювалася на пунктир, що перетинав усю східну Європу з півдня на північ. Ланцюжок чорних крапок проходив через Київ, зачіпав територію Білорусі, далі через Росію, східніше Новгорода й Петербурга, піднімався до Кольського півострова, де губився серед безлічі північних озер.

– Тут позначено маршрут, за яким іде Тінь Арімана.

– Що? – хрипко перепитав генерал.

– Вибачте… – Штепа зам’явся, підшукуючи слова, – ви знайомі з основами окультизму? Костянтинів лише стенув плечима. Дійсність ставала дедалі більше схожою на сон. Або марення тяжкохворого. – Аріман – давнє зороастрійське божество, в нас воно відоме під іменем Сатани, Люцифера. Але я все ж волію називати його так.

– Ви… ви дійсно божевільний, – пробурмотів Костянтинів.

– А як називаєте це ви?

– Га?

Костянтинів не відразу сприйняв суть питання, реальність оберталася величезним чортовим колесом, паморочила голову. І він сам обертався разом із нею, величезною й жахливою, мов чужа галактика.

«Ні, він – не божевільний. Божевільний – я».

– Ми називаємо це атмосферною Аномалією, – почув Володимир Сергійович свій голос.

– Аномалія… – Штепа ледь помітно всміхнувся. – Ну що ж, нехай буде Аномалія. Він провів по мапі пальцем, мов хотів стерти схожу на товсту чорну гадюку лінію. – Я знав… Так, я знав, що Аномалія з’явиться, тому відслідковував її з самого початку, з тієї хвилини, коли вона народилася. Мені відомо про неї набагато більше, ніж вам, і… нічого не відомо.

Костянтинів навмання загасив сигарету об панель приладів і поліз за другою. Пальці його тремтіли. – Це народилося за тисячі кілометрів звідси. Століття й століття побудовані давніми єгиптянами піраміди накопичували чорну сатанинську енергію: лють і злобу, страх і ненависть, підступність і зраду – ось її джерела. Ідеальні акумулятори псі-енергії, ці колосальні пірамідальні споруди дотепер зберігали свою жахливу здобич. До того часу, коли народиться Антихрист.

Штепа глянув на Володимира Сергійовича, помовчав, даючи йому час осмислити сказане, і продовжував, дивлячись перед собою: – Коли почнеться Армагедон і Господнє військо зійдеться в битві з ордами Сатани і скине його на Землю, буде дано йому володарювати над нею сорок два місяці. Але перед цим повинен з’явитися Антихрист. Так написано в Біблії.

Штепа замовк, витер краплі поту, що виступили на чолі, й попросив:

– Дайте закурити.

Коли він брав із простягнутої генералом пачки сигарету, той побачив, що пальці Миколи Михайловича теж тремтять. – Божевілля якесь, – пробурмотів Костянтинів, – кінець світу.

– Абсолютно точно, – кинув Штепа.

Він глибоко затягнувся, закашлявся і, наче вибачаючись, пояснив:

– Узагалі-то, я не палю…

Він покрутив сигарету, мовчки зробив дві чи три затяжки й зітхнув: – Це дійсно може бути кінцем світу. Річ у тому, що Антихрист – істота із плоті й крові, так само, як Ісус. Сатана в усьому намагається копіювати Бога, наслідує його діяння, за що навіть отримав зневажливе прізвисько «Велика мавпа». Антихрист народиться від повії у вказаний зірками час на вівтарі Сатани. У Біблії сказано: «…і робить великі знамення, так, що й вогонь посилає з неба на землю перед людьми». А ще сказано:

«Він діє перед ним з усією владою першого звіра. Але плоть слабка, і навіть Антихрист не може зрівнятися силою з Люцифером. Для цього той і дарує Антихристові силу, рівну своїй, сатанинську, чорну енергію». Тепер вам зрозуміло, що таке ця Аномалія? Кому й навіщо вона призначена?

Костянтинів мовчав, не в змозі відвести погляд. Він не мав сил дивитися в очі людині, яка сиділа навпроти. Йому було страшно. Страшно тому, що він раптом зрозумів: те, про що каже Штепа, – правда. Нереальна, фантастична, моторошна. – Я, саме я маю зупинити це, тому що… Тому що на мені – прокляття. Тому що колись мій предок, не відаючи, що робить, зробив так, що все це стало можливим.

Сигарета, що жевріла між пальцями Миколи Михайловича, пекла, та він не відчував болю. – Є мізерний шанс зупинити Люцифера. Він… Ще не час для нього, ще не відбулося все, що було сказано в Біблії. Сатана, так би мовити, зайшов із чорного ходу, через людей, які зрадили Бога й забажали стати біля підніжжя трону Люцифера. І мій… мій предок… Він надто пізно зрозумів, що був знаряддям у руках апологетів Сатани.

Штепа помовчав і ледь чутно сказав:

– Я – чаклун, Володимире Сергійовичу, чаклун у третьому поколінні. І дід, і батько мій були чаклунами. Чорними чаклунами. Ми пожертвували душами, аби виправити давню провину. Я повинен зупинити Тінь Люцифера, не дати їй доповзти до вівтаря Сатани, не дозволити їй віддати енергію Антихристові.

Костянтинів переривчасто зітхнув, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. Зараз він почувався дійсно божевільним, відчув, як ніч повільно висмоктує з нього залишки здорового глузду й реальність довкола нього. Шипить, бризкає чорною отрутою. Ось воно як… Та що він розраховував почути? Невже в нього за весь цей час не виникали думки про потойбічне походження Аномалії? Невже не блиснуло хоча б раз слизьке, холодне і смертельно небезпечне, мов кобра, що приготувалася до кидка: «ВОНО – ЗВІДТИ. ВОНО НЕ НАЛЕЖИТЬ НАШОМУ СВІТОВІ»?

І він сказав:

– Я вам вірю, Миколо Михайловичу. Не повинен, не маю права вірити, але… Не знаю чому, але я вам вірю. За ці два дні я наслухався такого, що, здається, нічому не подивуюся. Я не посаджу вас у психушку, Миколо Михайловичу.

Він замовк, стиснув кулаки й повільно мовив:

– Задля того, аби зрозуміти й зупинити це, я не лише з чаклуном, я із самим Сатаною в орлянку зіграю. – Зупинити це – моя справа. Ніхто, жодна спецслужба тут не допоможе, ви вже не ображайтеся. Але ви будете знати все. Я обіцяю, що не приховаю нічого з минулого і не приховуватиму нічого з того, що відбудеться в майбутньому. Було вже далеко за північ. Штепа зачекав, доки генерал зробить кілька дзвінків і скасує свої плани, а потім відправить на одній зі службових машин додому Черниченка. Розмова мала бути довгою. – Це дуже, дуже давня і страшна історія, – почав нарешті Микола Михайлович, дивлячись на краплі дощу, що барабанили по склу. – Можна сказати, що все почалося з мого діда…

Москва, Кремль, 21 липня 1926 року. 23.00.

Ніч. Жарка, задушлива московська ніч уляглася над змореними спекою скверами та парками, над розігрітою бруківкою старих вулиць, над сонними будинками. Чорна машина з урядовими номерами тінню промчала порожньою площею, крізь непомітну браму в’їхала до Кремля, перетнула скупо освітлене подвір’я й зупинилася біля входу до масивної будівлі, яка чорніла довгими рядами вікон. Лише в трьох чи чотирьох із них горіло світло, і це робило будинок ще похмурішим. Двигун ще не встиг замовкнути, як із тіні випірнув невисокий здоровань.

– Товариш Барченко? Ходімо зі мною, товариші.

Безлюдними коридорами він провів прибулих на другий поверх. М’яка килимова доріжка поглинала кроки. Здавалося, що це сама ніч обгорнула будівлю, прикрила від зовнішнього світу, створивши тут свій, особливий світ. Навіть стукіт друкарської машинки за дверима, яку вони проминули, лунав глухо, наче в пух. За хвилину гості були вже в просторій, оздобленій горіховими панелями приймальні. Співробітник, який супроводжував їх, вийшов і, крім прибулих, у приміщенні залишилися тільки секретар та огрядний, уже літній чоловік у напіввійськовому френчі.

– Сідайте, будь ласка, я доповім.

Секретар сидів за столом, а літній, постукавши, зник за дверима кабінету. Сашко акуратно вмостився на стільці й почав роздивлятися приймальню, намагаючись запам’ятати найменші дрібниці. Навряд чи колись йому ще пощастить тут побувати. У свої двадцять п’ять він устиг повоювати, вже кілька років працював у спецвідділі ВГНУ і за коротке життя побачив багато. Але побувати в Кремлі… Від самої думки про те, хто чекає на них там, за дверима, ставало жарко. Він відірвав погляд від великого годинника, що стояв на підлозі, й потайки глянув на супутників. Антон Губський, теж, як і Сашко, розвідник, хвилювався – нервово покусував вузькі сухі губи. Під густою південною засмагою був помітний гарячковий рум’янець. Гліб Бокій був спокійний. Начальник спецвідділу ВГПУ сидів, склавши руки на колінах, і ледь помітно посміхався. А по обличчю Якова Блюмкіна, посіченого шрамами, як завжди непроникного, нічого не можливо було прочитати. Сашко знову скоса глянув на Блюмкіна, справжнє ім’я якого він дізнався зовсім недавно. Той залишався для нього таким же таємничим, як і під час першого знайомства. Це було десять місяців тому. Губського і Штепу заслали до гімалайської експедиції Миколи Реріха, і вони тиждень за тижнем пленталися в каравані, доки нарешті, вже в горах, до експедиції не приєднався дивний чоловік, перевдягнений тибетським ламою. Казали, що він – емісар Далай-Лами, надісланий ним для зв’язку з експедицією, що саме він має провести її повз пікети англійців, які активно проникали на цю територію. Але дуже вже підозріло поводився цей «лама». Експедиція просувалася все далі й далі в гори, за цей час «лама» кілька разів зникав і з’являвся так само несподівано, як і вперше. У Сашка та Антона склалося враження, що саме він – керівник експедиції, принаймні Реріх дуже до нього прислухався. А якось увечері «лама» підійшов до Антона і назвав пароль. Тієї ж ночі вони пішли з табору, щоб ніколи більше туди не повернутися. Два дні шпигуни дерлися на високий перевал, де їх зустрів мовчазний азіат, з вигляду справжній лама, котрий і провів їх до крихітного, загубленого серед гір монастиря.

А потім… Потім була зустріч із цим…

Пізніше, чим далі відходили в минуле події, тим більше те, що там відбувалося, ставало схожим на сон. Як назвати те, що вони бачили? Примарні чорні тіні бурмотіли, бурмотіли, бурмотіли, розмовляючи з їхнім командиром та ламою-провідником. Такі чорні, що на них було боляче дивитися. І голоси їхні були чорні-чорні. Жодна людина так говорити не могла. Сашко тоді так нічого й не зрозумів. Жодного слова. Він не знав, що було в тій дерев’яній скриньці, яку отримав від Тіней Володимирів. Так тоді називали Блюмкіна. Блюмкін… І Сашко, і його товариші із захопленням слухали розповіді про супершпигуна, що були більше схожі на легенди. Майстер рукопашного бою, блискучий поліглот, він був природженим розвідником. У вісімнадцятому есер Блюмкін за завданням свого ЦК здійснив зухвалий атентат на німецького посла Мірбаха, що ледь не призвело до зриву мирних переговорів у Брест-Литовському. Пізніше, перейшовши до більшовиків, він виконував найскладніші й найделікатніші доручення Троцького, Дзержинського, а пізніше й Сталіна. У двадцятому він координував діяльність більшовицької агентури і підривну роботу в Україні, дивом вирвався з петлюрівської катівні і був нагороджений іменною зброєю. У двадцять першому організував компартію Ірану, де вивчив перську мову й отримав кілька свіжих шрамів. Він не знав невдач. Укотре Сашко з цікавістю поглянув на чорну скриньку в руках Блюмкіна. Той ніколи не залишав її без нагляду, навіть спав, поклавши під подушку, а іноді й замість неї. Цікаво, що в ній? Кожного разу, коли Сашко дивився на всіяну кабалістичними знаками скриньку, в ньому народжувалося дивне, неприємне відчуття, яке супроводжувалося головним болем. Наче скалічений, рахітичний страх, що не знає, як йому вирости у нормальний, людський, ворушиться в грудях. Сашко відвів погляд. Якщо дивитися на неї довше, починало здаватися, що світ навколо згортається, темніє, невблаганно насувається, щоб поглинути. Та все ж-таки… Що там? Сашко був переконаний, що й сам Блюмкін цього не знає. Якось Штепа випадково почув, як той казав Бокію, що не зміг відкрити її. Будь-яка річ, яка призначалася Сталіну, спочатку проходила через його охорону, ретельно перевірялася. А скринька… Сталін зажадав її категорично. Подарунок медіумів Шамбали повинен потрапити лише до рук володаря великої імперії і відкриється лише йому.

Думки Олександра перервала поява літнього у френчі.

– Прошу вас, проходьте.

Встаючи, Штепа глянув на годинник. Вони просиділи в приймальні майже сорок хвилин. Цікаво, чому так довго? Кабінет, до якого вони ввійшли, не справив би на нього такого враження, якби Сашко не знав, що це – апартаменти Самого. Просторий, з великими вікнами, прикритими важкими зеленими портьєрами, з масивними, ще дореволюційними меблями. Письмовий стіл із білим грибом лампи добре гармоніював з дубовою шафою, в якій тіснилося кілька десятків книжок. Над столом висів великий портрет Леніна. Кілька стільців, шкіряне крісло та диван, та ще столик у дальньому кутку – ото й усе вмеблювання. Майже весь паркет було вистелено м’яким, з довгим ворсом однотонним зеленим килимом. Усе це промайнуло перед очима за якусь мить, бо вся увага Сашка була звернена на людину, яка сиділа за столом. Сталін. – Добридень, товариші,– гортанно, із сильним грузинським акцентом заговорив він і плавним рухом указав на стільці біля стіни. – Сідайте, будь ласка. Оглухлий від власного дихання та ударів серця, які, здавалося, було чутно далеко за межами кабінету, Сашко вмостився на краєчку стільця. Сталін… Він був зовсім не таким, яким його зображували на плакатах та газетних фото. Низькорослий, миршавий, ліва рука погано рухалася. Нездорового кольору обличчя подзьобане віспою. Сашко був розчарований і навіть вражений. Зовнішність цієї людини аж ніяк не пасувала уявленням про харизматичного лідера величезної країни й партії. Сталін детально розпитував Блюмкіна про Китай та Тибет, про стан доріг і мостів, про ставлення місцевих мешканців до англійської присутності на кордонах Тибету. Було помітно, що він добре вивчив цю проблему й вільно оперує датами, іменами та історичними подіями. Штепа погано слухав і запитання Сталіна, й відповіді Блюмкіна. Думки плуталися. Чи то через хвилювання, чи через щось інше Сашко ніяк не міг зосередитися. Двічі чи тричі Сталін звертався до Сашка з якимись запитаннями, і кожного разу він відповідав суперечливо, плутано, запізнювався з відповіддю. Не набагато, але запізнювався. Відчувалася якась неприродність у цій бесіді, силуваність, немов тут про щось недоговорювали, намагалися обійти щось важливе, що і є справжньою причиною їхнього виклику в цей кабінет. Раптом Штепа вловив думку, яка до цього вислизала, і зрозумів, звідки це відчуття неприродності. Навіщо їх запросили сюди? Усіх трьох? Власне, і Сашко, й Антон Губський тут були зайвими. Що вони могли знати такого, чого б не знав Блюмкін? Немов щось відкрилося Сашкові, мов полуда спала з його очей, і він зрозумів, що насправді потрібно Сталіну.

Скринька!

Сашко зрозумів, на якій тонкій волосинці зараз висять їхні з Антоном життя. Вони присутні в кабінеті лише тому, що Сталін ще не вирішив остаточно: прибрати їх як непотрібних свідків чи залишити про всяк випадок. Раптом ще знадобляться для подібної місії. Він оцінює їх. Сашко не встиг продумати до кінця цю думку, не встиг навіть злякатися як слід, коли Сталін поставив це питання:

– Ну, а як там щодо вашої таємничої Шамбали? Знайшли її?

Сашко проковтнув клубок, який стояв у горлі. Він зрозумів, що іронія Сталіна була награною, що насправді його менш за все цікавлять мости та дороги, йому не потрібні зараз відомості про гірські перевали. Насправді йому була потрібна лише скринька. – Ні, товаришу Сталін, не знайшли, – долинув до Сашка далекий голос Блюмкіна, – точніше, ми там не були. Але нам вдалося встановити контакт із мешканцями цієї напівмістичної країни.

– Отже…

– Все як у легендах: залишки давньої цивілізації, яка зберігалася після потопу, країна медіумів, чарівників та провидців.

Сашко, вмліваючи від жахливого передчуття, побачив, як Блюмкін передає Сталінові скриньку.

Ось воно!

Серце вже не стукотіло – скажено тіпалося, судорожно проштовхуючи в жили щедро розведену жахом кров. Штепа повільно відвів погляд і обережно витер липкі, спітнілі долоні об штани.

Ніщо в світі не змусило б його тепер подивитися туди знову. Не на скриньку. Якусь мить тому, коли Сталін вийшов з-за столу і наблизився до них, Сашко побачив його очі. Темні, з жовтими більмами, страшні очі Сталіна притягували, заворожували, так само, як і скринька. Це не були очі людини.

Невже вони нічого не помічають?

А може, це він сам зійшов з розуму? Сашко відчув, як важко ворухнулося Зло. Тут. Десь тут… Він раптом зрозумів: якщо Сталін зараз заговорить до нього, звернеться з будь-яким питанням, він не витримає і з воланням кинеться геть. З цього кабінету, з цього міста і з цього життя. Він відчув, як його тіло дрібно тремтить. А потім зауважив велику краплю поту, що стікала по скроні Антона. Отже, він теж знає! Подарунок Сатани знайшов свого адресата. Скринька призначалася Сталіну так само, як Сталін був призначений для скриньки.

Голосно клацнуло, прокотилося луною в кабінеті.

Скринька відчинилася.

Відчинилася!!!

І він побачив великий огранений камінь, який поблискував на тлі чорного шовку, що встеляв скриньку зсередини. – Яка краса! – вихопилося в Блюмкіна. – Яка краса, товаришу Сталін!

Той не відповів. Здається, він узагалі нічого не чув. Сталін мовчки дивився на камінь, і обличчя його було схоже на маску. Нерухомі, моторошні очі…

Секунда… Хвилина… Рік…

Нарешті, не відводячи погляду від каменя, Сталін ледь помітно кивнув:

– Спасибі… Ви вільні. До побачення…

Сашко не пам’ятав, як опинився в приймальні. Він немовби залишив у тому кабінеті душу. Частину душі… Боліло… Десь там, далеко. Він знав про біль, але скалічена душа його ще нічого не відчувала. Бокій виходив з кабінету останнім. Коли він обережно зачинив за собою двері, Сашко побачив його очі. В них теж щось було. Бокій теж зрозумів Сталіна. А що ж далі? Хто з них знайде в собі сили чесно визнати, не перед іншими, ні – перед собою, що вони привезли сюди Зло? І що людина, яка залишилася в кабінеті, говорила з цим Злом?

Та й де з цієї хвилини людина і де зло?

Київ, резиденція Головного управління СБУ,

11 листопада 20… року. 14.07

Сашко запізнювався. Не чекаючи, доки брама відчиниться до кінця, він заїхав у двір, сяк-так припаркував авто, влетів до будівлі і, кивнувши черговому, який добре його знав, не затримуючись, побіг на другий поверх. Генерал Костянтинів сам ніколи нікуди не запізнювався і не вибачав цього підлеглим. За п’ятихвилинне запізнення будь-хто з його офіцерів міг не лише догану отримати, а й поплатитися кар’єрою, на довгі роки заробивши тавро нехлюя. Не встиг Івченко ввійти до приймальної, як дорученець Костянтиніва, Володя Скрипник, прошипів з-за свого столу:

– Де тебе носить, шеф уже двічі про тебе питав!

– Та це все трикляті пробки. Спочатку в оперативно-технічному відділені затримали, а потім на Хрещатику ледь в аварію не влетів, хвилин двадцять у заторі простирчав.

Він роздягнувся, кинув куртку просто на стілець і мимохідь глянув у дзеркало.

– Що він там, дуже лютий?

– Та поки що не дуже.

– То скажи, що я вже тут. Скрипник натиснув кнопку селектора.

– Володимире Сергійовичу, він приїхав.

З динаміка почулося коротке ревіння. Скрипник вимкнув зв’язок і з сумнівом похитав головою:

– Іди давай, здається, на тебе чекає добряча прочуханка.

– А, не вперше.

– Щасти.

Вони знали один одного давно, ще зі служби в «Групі-2», якою керував Костянтинів до свого призначення головою СБУ. Коли генерал опинився в будинку на Володимирській, то, звичайно ж, забрав до себе й офіцерів, яким довіряв. Якщо Скрипник зараз офіційно був його офіцером з особливих доручень, одночасно виконуючи функції секретаря, охоронця й референта, то службовий статус Івченка визначити було набагато складніше. Він вважався співробітником Дев’ятого управління, але жодного дня не займався нудною справою «охорони тіл» державних мужів, практично безвідлучно перебуваючи при шефові СБУ. Ніхто з оточення генерала не міг сказати, чим займається цей невисокий, кремезний, років тридцяти хлопець. Давній його приятель, Скрипник, можливо, й здогадувався, але волів мовчати. У цій конторі чим менше говориш, тим краще.

Сашко зачинив за собою важкі двері й зупинився на порозі.

– Дозвольте, пане генерал?

Костянтинів нетерпляче кивнув, зірвав з носа окуляри і кинув на стос недочитаних паперів.

– Сідай, давай розповідай. Усе готове?

Про запізнення шеф не згадав жодним словом, що дуже подивувало Олександра. – Так, Володимире Сергійовичу, практично все. Документи з в’їздними візами техуправління виготовило, квитки замовлено. Завтра вранці першим рейсом вилітаємо. – Добре. А що, цей Штепа таки наполягає на тому, аби діяти під своїм справжнім ім’ям?

– Так. І жодні докази не діють.

Генерал підвівся з-за столу, порухом руки зупинив Івченка, який теж хотів було підвестися, й замислено пройшовся кабінетом.

– Дивно… Дивна він людина, чи не так?

Не чекаючи на відповідь підлеглого, генерал продовжував:

– Штепа боїться нападу з боку якоїсь третьої сили, наполягає на максимальній таємниці наших із ним стосунків і водночас не хоче дотримуватися елементарних заходів безпеки.

Щось тут не сходиться.

– Дідько їх знає… цих чаклунів. А можливо, він дійсно божевільний, з розряду тих геніїв, котрі вдень створюють шедеври, а вночі від рожевих крокодилів рятуються.

– За ним учора був «хвіст», Сашко. Недостатньо професійний, але цілком ефективний.

– Хто? – нашорошився Івченко.

– Поки що не знаємо. Працюємо. Група абсолютно автономна, схоже, інформацію передають телефоном або через треті руки. Сашко кивнув. Дещо прояснювалося. Почерк невідомих, які стежили за Штепою, був характерний для підпільних терористичних організацій. «П’ятірки», «трійки», максимально ізольовані одна від одної, – давня тактика підпільників.

– Може, це якась «підстава», Володимире Сергійовичу?

Той похмуро подивився на Івченка й пробурмотів:

– Ні, Сашко, ні… У тому-то й річ, що я йому вірю. Ти ж чув його розповідь учора. Невже ти вважаєш, що якась «контора», намагаючись нас підставити, не знайшла нічого кращого, ніж придумати таку божевільну історію? Тут щось інше. Інше…

Сашко зітхнув.

Найгірше те, що й сам він дійшов такого самого висновку. Спочатку, коли там, на площі, його запросили до машини і він почув розповідь Штепи, Сашкові здалося, що перед ним – звичайнісінький шизофренік. Як ще можна було ставитися до речей, яким місце хіба що в кіносценаріях а-ля Хічкок. Але ж і Аномалія – теж явище з розряду фантастичних трилерів, що, як на здоровий глузд, пояснити неможливо. Нехай Штепа й був божевільним, проте він із точністю до кілометра визначив, де пройде Аномалія, попередив про те, що Київ вона не зачепить, а також застеріг від спроби обстріляти її зенітними ракетами. А були ж такі плани, були… І хоча вчені Академії наук разом з аналітиками спецслужб дійшли таких само висновків, але ж Штепа знав це раніше… – Ти мав можливість спілкуватися з ним довше, ніж я.

Як гадаєш, йому потрібно від нас ще щось, окрім фізичного захисту?

Івченко гмикнув:

– Чорти його знають… Здається, він справді нічого від мене не приховує… що стосується теперішніх подій. Одначе про власні плани на майбутнє мовчить. – Тобто ти так і не зміг з’ясувати, де і що конкретно він збирається робити? – Усе те саме: Польський півострів, точного місця не називає. Твердить одне: Аномалія, мовляв, це породження сил Зла і лише він має сили, щоб зупинити її.

Івченко помовчав, а потім тихо пробурмотів:

– Знаєте, про що я подумав, Володимире Сергійовичу?… Схоже на те, що він боїться не нас. Він не довіряє нам усієї інформації тому, що боїться витоку.

– Щось конкретне?

– Н-ні… не знаю. Сьогодні вранці я запитав у нього, чому він не звернувся до росіян, адже якщо Аномалія йде на їхню територію, то зручніше було б працювати з ними. Знаєте, що відповів цей тип? Росіяни небезпечні. У вищому ешелоні їхньої влади багато масонів. У Києві вони теж є, але їхні позиції значно слабші, й у нас буде певний резерв у часі.

– Масони… Масони…

Костянтинів потер чоло, присів за стіл і взяв сигарету.

– Масони… Якщо те, що нам відомо про Аномалію, правда, тобто якщо те, що нам про неї повідомили, правда, то виходить, що… Ох ти, чорт…

Він запалив, зробив кілька глибоких затяжок і, примружившись, подивився крізь дим на Сашка.

– Що тобі відомо про масонів?

Той стенув плечима.

– У межах популярної літератури. Я з ними не перетинався. – А ми свого часу їх розробляли. Згадай, як Штепа називає Аномалію?

– А що тут згадувати – Тінь Арімана, Тінь Люцифера.

– Правильно. А тобі відомо, що більшість масонських лож у своїй ідеології базуються на світогляді та філософії сатаністів? Часто-густо масони та сатаністи – це одне й те ж. Треба подивитися, що у нас є про них в архівах, та я й так можу дещо про них сказати. На Заході служби займаються масонськими ложами дуже активно, там такі зав’язки в політиці та економіці, що… У нас теж НКВС, а потім Комітет не заради забавок ними цікавилися. От тільки цікавість та здохла, а може… а може, їй допомогли здохнути.