Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Сашко рухався швидко, як сама смерть. І так само безшумно. Лише звуки ударів, тріск кісток, що ламаються, хрипи та стогони помираючих. І все. Скінчено. Не встигши навіть задихатися, Сашко зупинився серед кімнати, дивлячись на безформні тіла тих, хто ще недавно вважав себе господарем свого і його життів. Тепер це були просто тіла, які смикалися в агонії, які виявилися такими слабкими. Недавно й Сашко був таким. Вважав себе сильним, а насправді… Усередині нього хтось засміявся. Задоволено. Підбадьорливо. І прийшла радість. Він живий, а ці… Так вам і треба, так вам і треба… Сашко сплюнув. Лежіть. Холоньте. Це вам не з переляканими до смерті міщанами та розчавленими страхом чинушами справу мати. Я – інший. Не ваш. Мабуть, тому, хто сидить у Кремлі, це сподобалося б. Сашко бачив це в його очах тоді. Він теж не збирав би тремтячими руками вузлика із білизною, не скиглив би: «За що?» Штепа раптом завмер. А чи не він, моторошна людина з жовтими очима, сміявся всередині нього? Може, те, що сталося, означає, що Сашко, поклавши людські життя біля трону жовтоокого, став його братом? Він відчув себе на межі божевілля. І нічний візит чекістів тут зовсім ні до чого. Ні, все набагато страшніше: вбивши, Сашко відчинив ворота злу, яке зараз повільно заповзало в його душу. А як викинути його звідти, Сашко не знав… Штепа задерев’янілими ногами ступив до книжкової шафи, витяг закладений поміж томиками зошит і поклав його до кишені. Зошит, якого два дні тому отримав від Антона поштою. Нещасний друг, що спивався, спробував змалювати, дошукатися, ким насправді є товариш Сталін, які сили причаїлися в чорній скриньці з Гімалаїв і що Антон зустрів серед озер та гранітних валунів Кольського півострова, до чого торкнувся під крики товаришів, що вмирали. Два дні тому, отримавши зошита, Сашко, ледь пробігши очима перші сторінки, відклав його подалі і вже більше не брав до рук. Тоді то було понад його сили. Понад сили того Штепи. Сьогодні, йдучи з квартири, Олександр Штепа забирав її як найцінніше своє майно. Тому що повірив. Віднині Сашко вірив у існування Сатани. І знав, що Сатана повинен перемогти, тому що так напророчено, тому що він дуже сильний. Сильний сотнями мільйонів людей у тисячах міст і сіл, їхніми гріхами та підлістю.

А Бог… Де він, Бог? Чи потрібні йому такі люди?

Сашко, не поспішаючи, зачинив квартиру, кинув ключа на килимок перед дверима й спустився в під’їзд. Авто стояло на тому самому місці, двигун працював. Люди, які вламувалися посеред ночі до жител співвітчизників, ніколи не вимикали мотори своїх «воронків». Бензину не економили: Сатана нічого не жалів для дітей своїх. Водій, мабуть, задрімав за кермом і зауважив Сашка лише тоді, коли той відчинив дверцята. Віднині Сашко нікого не жалів. У тій війні, що він її оголосив, моралі й жалю місця не було, що б там не бубоніла стара карга на ім’я Совість. Машина стрімко побігла геть, залишивши на бруківці тіло водія зі зламаною шиєю…Півтора місяця потому людина з гвинтівкою та напівпорожнім речмішком за плечима перейшла вбрід Аракс і ледь помітною стежкою, про яку було відомо лише місцевим мешканцям, котрі майже поголовно займалися контрабандою, розмашистим кроком рушила в глиб Ірану. На ріку, яка відділяла його від колишньої Батьківщини, подорожній жодного разу не озирнувся…

Росія, Кольський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди,

село Зеленодол,

16 листопада 20… року. 11.00

Сашко прокинувся пізно. Тріщала голова, в роті стояв гидкий присмак, як завжди буває з похмілля. Цілу ніч його мучили жахи, Сашко часто прокидався, вставав пити воду і вже спокійніше заснув лише під ранок, коли стрілки годинника показували о пів на п’яту.

Сашко підвівся з дивана, на який учора впав, не роздягаючись, і побачив перед собою на столі велику склянку морсу. На столі давно прибрали, в печі потріскували дрова. У світлиці зараз горіла лише настільна лампа, – господарі не хотіли турбувати гостя. Увійшов священик, обережно поклав біля печі поліна. Побачивши, що Сашко вже не спить, Іван Андрійович усміхнувся.

– Доброго ранку. Івченко глянув на годинник.

– Нічого собі… Скоріше, доброго дня.

Він устав, відпив кілька ковтків кислуватого напою і запитав:

– А Макс де?

– Він ще о дев’ятій подався до села в справах, а Микола Михайлович у себе. Він теж недавно прокинувся, вже поснідав.

Здається, він почувається набагато краще. А ти хочеш їсти?

Сашко заперечно похитав головою.

– Умитися б. Чорт, хіба можна так напиватися.

– Нічого, іноді можна й навіть потрібно.

Івченко взяв рушника, зубну щітку й поплентався до ванної. Було ніяково за вчорашній зрив. Тим більше, що через це Сашко не зміг піти разом із напарником. Поки він умивався, Катерина Павлівна приготувала сніданок. На Сашка очікувала смажена риба, овочі та почата пляшка тієї ж-таки настоянки, від якої Сашко навідріз відмовився. – Правильно, – всміхнувся Іван Андрійович, – я теж ніколи не похмеляюся. Кажуть, це перший крок до алкоголізму.

– Тільки не кажіть, що п’єте горілку, – гмикнув Сашко.

– А чому ні? Священик теж людина, На весіллі чи на хрестинах не гріх дві-три чарчини хильнути. – А в піст? – пролунав хитрий голос Штепи, який непомітно ввійшов до кімнати.

– О, Миколо Михайловичу, доброго ранку.

– Як почуваєшся?

– Голова розколюється. Я вчора…

– І правильно зробив.

Микола Михайлович присів за стіл, налив собі півсклянки морсу і задоволено випив.

– З вами, я бачу, все гаразд, – констатував Івченко.

Штепа й справді виглядав якщо й не зовсім здоровим, то, принаймні, помітно посвіжілим і відпочилим. Він усе ще накульгував, але пересувався досить впевнено. Яких методів він не застосовував би, вони переважили ті, якими користувалася традиційна медицина.

– Загалом, себе лікувати набагато важче, – сказав Микола Михайлович, допиваючи морс, – постійно щось заважає.

Він поставив склянку й весело запитав:

– То як щодо посту, отче?

– А що піст, горілка ж – не скоромне.

Вони засміялися.

– А коли серйозно, то страшна не горілка, а наслідки від її вживання. Одному вино на користь йде, а другого на тварину перетворює. Ви б нашим селом увечері пройшлися, надивилися б… Майже суцільне пияцтво. Усяке й раніше було, але останнім часом без побоїщ дня не минає. А бійки які: б’ють один одного тим, що під руку потрапить, навіть лежачих… До напівсмерті. Це хвороба якась, зараза. – Це не зараза, – тихо мовив Штепа, – це Тінь Люцифера. І це місце. Прокляте місце. Гарних людей воно робить поганими, а поганих… Воно спустошує людину, перетворює її на тупу істоту, яка живе інстинктами, а потім убиває… Довго тут люди не виживуть, Якщо ми не знищимо Тінь, у всьому світі буде так само. Якщо звідси можна ще втекти, то тоді тікати буде нікуди.

Чаклун помовчав, зітхнув.

– Та Бог із ним, з усім цим. Гарний ранок, гарний день, нема чого псувати собі настрій. Якщо не заперечуєте, я теж з’їв би чогось. Голодний, наче й не снідав. – Та звичайно ж, пригощайтеся. – Священик підвівся. – Зараз принесу. Тим часом Сашко похмуро глянув на годинник, похитав головою і стурбовано глянув у вікно.

– Коли пішов Макс?

– Дев’ятої ще не було, – відповів отець Іван, ставлячи на стіл тарілку з рибою. – А що таке? – Три з половиною години минуло, часу достатньо, не мегаполіс якийсь, тут усім про всіх відомо. Час би вже й повернутися.

– Нічого з ним не трапиться.

– Сподіватимемося.

Загавкали собаки.

О, про вовка промовка, а вовк і тут.

За хвилину до хати вперся Баринов, добре підпилий, з величезним синцем під оком. – О, Господи, що трапилося? – занепокоївся священик.

– Нічого смертельно небезпечного для мого здоров’я.

Макс упав на диван, потер синця й усміхнувся:

– Гарний тут у вас магазинчик, отче Іване. Там хоча б на хвилину припиняється пиятика?

– Хто це тебе?

– А, місцеві. Їм, виявляється, не подобаються чужинці. Один чоловічок зовсім непоганий у рукопашному бою, дуже, я б сказав, непоганий. – Блін, – пробурмотів Івченко, – нам ще халепи з місцевими не вистачало. – Жодних халеп. Побили один одному морди, потім розпили мирову. Той хлопець, як з’ясувалося, в Афгані воював, ми з ним добряче посиділи. Після цього. – Макс знову торкнувся синця. – Це Льоха Коротков, – кивнув Іван Андрійович. – Він прапорщиком у Рязанській дивізії служив, доки не списали через контузію, а може, й через пиятику. Він, звичайно, побитися завжди готовий, але якщо з ким випив – вважай, ви приятелі. До наступної пиятики…

– А як із нашою проблемою? – нетерпеливився Івченко.

– Нормальок. Спільне чаркування – найкращий спосіб здобуття необхідної інформації. Ну, можливо, крім спецметодів.

– Добре. Ви нас вибачите, Іване Андрійовичу?

Вони пішли до кімнати Штепи, чаклун сів на ліжко й питально глянув на Макса:

– Ну?

– Усе так, як казав священик. Їх приблизно дванадцятеро і завтра чекають на когось ще, на когось важливого. Живуть двома групами. Перша – в будинку місцевої самогонниці Тетяни.

Шістдесят років, а все Тетяна. Друга – в того рудого Сашка, про якого Іван Андрійович розповідав. Про нього ніякої більш-менш важливої інформації не отримано, чоловік як чоловік.

Мешкає сам у великому будинку, мабуть, вони йому просто сплачують за проживання. Дівчат тримають і там, і там – по двоє. Хто вони – невідомо, надвір їх не випускають і, судячи з усього, серйозно стережуть.

– Треба було дізнатися, де Наталі, – не витримав Сашко. Макс розвів руками.

– Я не чарівник.

– Не треба, – похитав головою Штепа, – її тут нема.

– Звідки це вам відомо?

– Відомо. Той, хто її викрав, ще не прибув, а він, напевно, тримає Наталі коло себе. Саме на нього, мабуть, і чекають завтра. А нашою метою буде одна з дівчат, які зараз тут, з адептами.

Макс здивовано гмикнув.

– Навіщо? Вони настільки важливі для вас?

– Це жертви, Максиме. Тінь Люцифера вже близько, я відчуваю. Пам’ятаєте, я розповідав, що Антихрист має народитися від повії на вівтарі Сатани, а батько зла дасть йому свою міць, енергію темних сил. Річ у тому, що новонароджений, ким би він не був, – усього лиш дитина й можливості його… А Тінь Люцифера – зосередження таких сил, які здатні знищити половину планети. Тут і вступає в дію магія, і людська, і гіперборейська, і сатанинська. Баби-повитухи приймуть пологи, а потім дадуть немовляті випити зілля, яке буде замішане на крові матері та незайманих дівчат, котрі символізують чотири релігії єдинобожжя: православну, католицьку, іслам та іудейську. Важливо те, що їх викрали з родин віруючих, але самі вони виховувалися без віри. Їх вигодовували, мов тварин, вони навіть розмовляти не вміють, зовсім чисті, мов аркуш паперу.

– Суки… – пробурмотів Макс, не витримавши.

– Лише випивши зілля, Антихрист буде здатен отримати енергію Тіні. Якщо нам пощастить завадити обряду ініціації, Антихрист буде змушений забратися назад, у безчасся, до пори. – Усе так просто? – здивувався Сашко. – Досить викрасти дівчат? – Викрасти чи вбити, якщо доведеться, тут уже не доводиться вибирати. Гадаю, їм буде дуже важко за час, що залишився, знайти заміну, якщо взагалі можливо. Але вбивство – то крайній захід. Пам’ятаєте, як відреагував ефір на смерть бойовиків? Я досі дивуюся, чому та реакція була відносно слабкою, певно, тому, що першими напали вони… – І все ж, – засумнівався Івченко, – невже доля світу залежить від такого дріб’язку? Щось тут не так.

– Це не дріб’язок.

– Ну, можливо, я не так висловився… Будь-яка серйозна схема має страхувальні ланцюги, запасні варіанти, а тут… – Страхувальні варіанти… – пробурмотів чаклун. – Ти спочатку дістань тих дівчат. Запевняю тебе, з цим завданням не впорається цілий загін вашого спецназу. За кожною з них адепти Внутрішнього Кола закріпили демона-охоронця, а здолати їх – це тобі не чарку горілки хильнути. Сашко стенув плечима, але промовчав. Він усе ще був переконаний, що тут щось не те або чаклун не каже їм усього, що йому відомо.

– Тепер твоя черга, Максе.

Той стисло, проте детально розповів про те, що з’ясував відносно розташування сил супротивника. Перед тим як відвідати магазин, він ще добру годину сумлінно прасував животом сніг, роздивляючись у бінокль будинки. – На мій погляд, без стрілянини зробити це неможливо, – зробив він висновок. – Хіба що…

Макс замовк.

– Ну?

– Ні, це неможливо. Потрібно принаймні п’ятеро людей, ну, нехай, враховуючи нижчий клас бойовиків, троє. А хтось ще повинен прикривати штурмову групу, поки вона діятиме в приміщеннях, а потім відходити зі здобиччю. Увірватися туди – половина справи і навіть не найскладніша, особливо за наявності спецзасобів. А от нестача людей…

– А якщо я піду з вами? – запропонував Штепа.

Сашко навіть не одразу знайшов слова, аби пояснити наївному дилетантові авантюрність його пропозиції.

– Ви більше будете тягарем, аніж допоможете, – відповів він.

Помовчавши, додав:

– Якби ви змогли прикрити нас тим полем, яким захищалися самі, коли…

Чаклун зітхнув.

– На жаль, це неможливо. Ви ж не хочете, щоб сила знесла до дідька все село? Тут таке напруження ефірних полів, що найпростіше заклинання викличе цілу бурю.

– Ну, тоді не знаю.

– Зачекайте, а коли так. – Макс клацнув пальцями. – Ми із Сашком підемо в будинок, а ви, Миколо Михайловичу, прикриватимете нас, але звідси, з будинку священика. І втрутитеся лише тоді, коли іншого виходу не буде. Скажімо, побачивши зелену ракету. Гаразд?

Штепа завагався.

– Я, звичайно, зможу, але ефір…

– Нічого, це все ж таки шанс. Зрештою, ми ж не збираємося обов’язково вскочити в халепу. Що скажеш, Сашко?

Івченко замислився.

– Ризик, звичайно, дуже великий…

– Ха, не більше десяти відсотків. Скільки їх там може бути, п’ятеро чи шестеро. А такого нахабства вони від нас точно не чекають. Однак іншого виходу в нас нема.

– Нема, – згодився Штепа.

– Залишається проблема демонів. Як я розумію, у вас є план щодо їхньої нейтралізації. – Демони не поруч із дівчатами, вони в них усередині, запам’ятайте це. Доки все гаразд, вони сплять, інакше не можна, – довкола дівчат постійно крутяться люди: охоронці, прислуга, випадкові зустрічні. Та варто з’явитися найменшій загрозі, як вони прокидаються. І тоді їх не зупинити. Їх можна розбудити заклинаннями, а можна… Запам’ятайте, Боже вас збав, заговорити з дівчиною чи просто зустрітися з нею поглядом. Кляп у рот, мотузку на руки і втікайте, інакше… Я дам вам амулети, вони утримуватимуть демонів у стані сплячки, щоправда, недовго – ви матимете хвилин двадцять-двадцять п’ять. За цей час ви повинні встигнути доставити її сюди.

Чаклун пройшовся кімнатою, згадуючи, чи все вони передбачили, потім втомлено всміхнувся й зітхнув:

– Сподіватимемося, що в нас усе вийде…

Величезний старий будинок стояв у глибині садиби, оточений високим парканом із загострених кілків, які мали в діаметрі не менше двадцяти сантиметрів. Було ще не дуже пізно, і майже в усіх вікнах світилося… Сашко незадоволено супився. Добре б було напасти після опівночі, а ще краще – під ранок. Але… Треба було враховувати й варіант провалу першої спроби. Хоча, звичайно, хто ж їм дозволить повторити такий фокус двічі. І так уся надія на нахабство.

– Дай-но ще раз подивлюся, – попросив Макс.

Сашко віддав йому невеличке фото молоденької дівчини років шістнадцяти, яку їм вручив чаклун. Прикривши світлину відворотом куртки, Макс посвітив крихітним ліхтариком, вдивляючись. – Цікаво, – вкотре пробурмотів він, – чому йому потрібна саме ця дівчина? І чому він упевнений, що вона саме в цьому будинку?

– Спитай про щось інше. Чаклун, він і є чаклун.

– Щось він темнить…

– Він же був одним із них. Він мені пояснював, та я так і не зрозумів їхні містичні штучки.

– Угу, і ти йому віриш…

– Ясно, що в нього є якийсь план, який він поки що не розкриває. Гаразд, нехай, я вже примирився. Наталку б лише повернути.

– Лише б він нас не підставив.

– Досить язиком молоти. Пішли?

Макс раптом швидким, сором’язливим порухом перехрестився й видихнув:

– Працюємо.

Вони вискочили з-за напівзруйнованої повітки, за якою ховалися, і обережно, страхуючи один одного, рушили вздовж паркана. Дійшовши до наміченого місця, Сашко пригнувся. Макс м’яко підстрибнув, опинився в нього на плечах і висунувся над кілками огорожі. На подвір’ї нікого не було. Лише два величезних пси, ревонувши коротким хрипким гавкотом, кинулися до огорожі, та одразу ж замовкли, отримавши по короткій черзі з автомата просто в роззявлені пащі. Їхній вереск заглушило шипіння обладнаної глушником зброї. Зрештою, про вбивство собак, здається, не йшлося. Макс стрибнув на той бік і кинувся до дверей на випадок, якщо комусь із мешканців закортить визирнути надвір. Нікого. Крізь каламутне скло долинали багатоголосі співи. Сашкові з Максом пощастило: судячи з голосів, мешканці будинку були вже добре напідпитку, а застілля наближалося до свого екватора. Макс перебіг до брами, відчинив хвіртку і повернувся на ґанок. До нього відразу ж приєднався Івченко. Двері були відчинені. Макс беззвучно прослизнув усередину і… ніс до носа зіткнувся з величезним, майже двометрового зросту чолов’ягою, котрий якраз намацував калоші. Здоровань так і не встиг нічого втямити. Макс ударив його в живіт, позбавивши можливості дихати, не те що волати, а наступної миті кулак гримнув сатаністові по потилиці, відіславши любителя покурити на свіжому повітрі у світ мрій на добру годину. – Працюємо, – знову прошепотів Макс, виймаючи з кишені газову гранату. У кімнаті, перебиваючи один одного, разом заговорили четверо чи п’ятеро людей. Голоси ставали дедалі голоснішими, їхні власники ще не сварилися, однак сперечалися досить емоційно. Баринов прочинив двері, кинув усередину гранату і знову зачинив. Пролунав сухий ляскіт, ґвалт, кашель, стукіт тіл, що падали. Мало минути тридцять секунд, перш ніж газ, приспавши людей, нейтралізується. Час спливав неймовірно повільно. Макс, припавши до дверей, ретельно відраховував секунди, прислухаючись до того, що відбувалося в кімнаті. Нарешті він кивнув, розчахнув двері й пірнув усередину. Слідом за ним зі зброєю напоготові рушив Сашко. За щедро накритим столом, зронивши буйні голови просто в закуски, міцним сном спали четверо кремезних чолов’яг від тридцяти до сорока років. Ще двійко в живописних позах розташувалися на підлозі. У кімнаті стояв гидкий сморід блювотиння.

– Буває, – буркнув Макс, даючи сигнал Івченкові.

Вони швидко оглянули кухню, комору, ванну з туалетом і, нікого не виявивши, рушили в глиб будинку, відразу опинившись у темному коридорі. Двері по обох його боках були зачинені. Сашко повернув ручку найближчої. Замкнено. Чорт, погано. Звичайно, відкрити її за допомогою спецзасобу «Ключ» неважко, але гуркіт зарядів підніме на ноги всіх у сусідніх кімнатах. Якийсь час вони з Бариновим спілкувалися за допомогою жестів, вирішуючи, що робити. Макс пропонував підривати одночасно всі двері, а потім швидко дослідити кімнати. Їхні вагання припинила поява в коридорі одягненого в білий балахон голомозого бородатого діда років сімдесяти з масивним золотим медальйоном на грудях. Він вийшов з освітленої кімнати, тож не відразу помітив незнайомців. А коли прийшов до тями, було вже пізно. Макс без роздумів ударив кулаком у роззявлений рот, що вже готовий був вихлюпнути крик. Старого буквально підкинуло в повітря і вдарило об стіну. Пролунав глухий стукіт, наче впала колода, дідуган сповз на підлогу, балахон задерся, відкривши Сашковому погляду старенькі, обвислі на колінах спортивні штани. Макс указав на двері, з яких вийшов старий. Вони безгучно ковзнули до смужки світла, і Сашко вже збирався зазирнути всередину, але якесь шосте відчуття змусило його озирнутися. Витягши перед собою руки, до них коридором плив старий. Саме плив, бо його ноги ковзали у кількох сантиметрах від підлоги. Сашкові було добре видно босі, з товстими жовтими нігтями на старечих пальцях ступні. Волосся заворушилося в Сашка на голові: очі старого горіли холодним зеленим вогнем. Пальці рук здригалися, якось дивно притягуючи заніміле раптом тіло. Івченко відчув, як його м’язи тремтять, їх понесло назустріч старому, назустріч смерті… Палець марно смикав курок. Пострілу не було. У скуйовдженій бороді страшного діда промайнула зневажлива посмішка. Ще трохи – і кістляві пальці торкнуться Сашкових грудей. І тоді – смерть. Сашко хотів закричати і не зміг – жоден м’яз більше не належав йому. Час неначе зупинився, сконцентрувавшись у палаючому зеленим погляді. І тут Івченко, немов в уповільненому кіно, побачив, як по підлозі назустріч чаклуну пострибала чорна з ґулями куля. Сашко не встиг зрозуміти, що відбувається, не встиг нічого подумати, а підсвідомість наказала заплющити очі. І відразу, навіть крізь щільно зімкнуті повіки, їх різонуло сліпуче сяйво, а барабанні перетинки ледь не розірвав шалений гуркіт.

Світлозвукова граната!

Він прийшов до тями, сидячи на підлозі. Перед очима плавали вогняні «зайчики», а голова гула, мов дзвін, по якому вдарили кувалдою. Та старому було набагато гірше. Він сидів, прихилившись до стіни, і, судячи з широко роззявленого рота, кричав. З його очей, з крихітними зіницями, текли рясні сльози, від примарного зеленого світла в них не залишилося й сліду. Старий кричав, кричав, а його довгі пазурі-пальці судомно шкребли килимову доріжку. Івченко спробував підвестися, проте ноги не слухалися. Він напружився, скреготнув зубами, відганяючи світлові плями, що миготіли перед очима, і повільно-повільно відштовхнув від себе таку величезну, таку важку землю. Ноги його тремтіли, однак тримали. Макс був уже в кімнаті. Справжній професіонал, він добре знав можливості тренованого оперативника на кшталт Сашка й був певен, що той, переборовши дію шокової гранати, приєднається до нього. У кімнаті, крім двох дівчат, які злякано зіщулилися на зібганих простирадлах, був ще чоловік років сорока, теж у білому вбранні, але без медальйона. Зараз він лежав на підлозі без свідомості, а поруч із його неприродно вивернутою рукою валявся добрячий дрючок. Макс якраз закінчував зв’язувати одну з дівчат. Кинувши її долілиць, він вправно обплутував її руки скотчем, рот нещасної вже був заклеєний. Побачивши Сашка, Баринов щось уривисто сказав йому, проте одразу ж, зрозумівши, що той його не чує, жестами показав, що від нього треба. Сашко дошкандибав до ліжка, нахилився і, хитнувшись, закинув дівчину собі на плече. Усе правильно, в такому стані носильник з нього ще вийде, а ось боєць – ніякий. Дівчина виявилася на подив легкою, шкіра та кістки, тому за кілька секунд, звикнувши до ноші, Сашко міг доволі впевнено пересуватися. Поки що їм щастило. Порівняно легко вдалося нейтралізувати якщо не всіх, то більшість мешканців будинку, одразу знайти кімнату, де тримали полонянок. Коли б не той старий… Але й тут, можна сказати, їм усміхнулася фортуна. Івченко прийняв на себе магічну атаку чаклуна, а Макс зміг вивести його з гри. Пощастило… Баринов вислизнув у коридор, швидко роздивився й показав Сашкові ще одну світлозвукову іграшку, затиснуту в кулаці. Івченко кивнув і, отримавши знак, що все чисто, рушив за напарником. Дідуган сидів майже в тій самій позі, тільки тепер його руки не шкребли підлогу, а стискали голову. Ага, «Полум’я» – це тобі не магічні фокуси. Двигун реактивного літака, що злітає, реве з силою сто двадцять децибелів, а під час вибуху гранати шокової дії звукова хвиля дорівнює ста сорока. А ще спалах, який за яскравістю не поступається сонцю… Отже, чаклуну можна гарантувати щонайменше півгодини веселого життя. Вони були вже в кінці коридору, коли з віддаленої кімнати до нього поткнулися дві мегери пенсійного віку. Макс відразу змахнув рукою – і коридором застрибав ще один чорний м’ячик.

«Даремно, – мляво подумав Сашко, ховаючись за ріг, – ці можуть і не витримати о.

Він раптом засміявся.

– Ти чого? – зиркнув на Сашка Баринов.

– Цікаво, хто тепер пологи прийматиме?

– Які пологи? А-а…

Надворі їх зустрів двадцятиградусний мороз, свіже прозоре повітря та ніч. Ніч, яка страждала на черговий напад полярного сяйва, котре робило предмети розмитими, напівреальними. І все ж це було рідним, знайомим порівняно з важкою, чужою атмосферою будинку, з повітрям, яким дихали люди, що були в його стінах. У селі здійнявся шквал собачого гавкоту. Ще б пак, гранати, мабуть, було чути за добрий десяток кілометрів. А це означає, що сатаністи, які мешкають в іншому будинку, напевне, переполохалися і вже поспішають на допомогу своїм. А може, й ні. Їм не відомо, що відбувається, і потикатися надвір навмання буде страшнувато. На їхньому місці Сашко, наприклад, міг би припустити, що ті вибухи – маневр на відволікання уваги. У будь-якому разі, поки що на вулиці нікого не було, а це означало добру фору в часі.

– Давай ходу!

Ковзаючи на втоптаних стежках, Сашко поніс дівчину до церкви. Позаду, прикриваючи його, йшов Макс. Поспішали, хоча ходи тут було хвилин сім-десять. Вони пам’ятали про демона. Іноді Сашкові здавалося, що дівчина… Відчуття було швидкоплинним і непевним, воно пройшло так само швидко, як і виникло, проте воно було…

Штепа чекав на них біля брами.

– Слава Богу, вдалося…

Баринов узявся допомагати вкрай знесиленому Сашкові. Якою б легкою не була ноша, пронести її кілька сотень метрів – завдання не з простих. – Не туди, – зупинив їх чаклун, коли вони попрямували до будинку. – Несіть у храм, тут демона ми не втримаємо.

Вони протиснулися через бічну хвіртку до церкви і побачили на паперті священика, який, на подив Івченка, був одягнений так, наче збирався правити службу. – Знаєте, – тихо пробурмотів він, – якось раніше ніколи не займався е-е-е… екзорцизмом. Я навіть приблизно не уявляю, як це робиться. – Та все ви знаєте, – перебив його чаклун, нервово озираючись на село. – „Отче наш“ знаєте? Основні молитви знаєте? Ну а храм Божий вам допоможе. Позад них, над дахами будинків, раптом спалахнуло зеленим. Примарлива заграва здійнялася, здавалося, до самого неба, і відразу пролунав глухий гул, наче перекочували важке.

– Господи, що це? Штепа повернувся до Макса:

– Вони що, застосували магію? Той кивнув:

– Було діло.

– Я нічого не відчув. Щось… Щось не так. Він мотнув головою:

– Вони зовсім утратили глузд. Ефір же їх зжере…

Він відійшов до дівчини, дістав із кишені дзеркальце, на секунду нахилився над нею й коротко кинув, спохмурнівши: – Заносьте її, в нас мало часу. Ні, не розв’язуйте, раптом демон устигне раніше. – Не було ж ніякого демона, – здивовано промовив Макс. – Ми нічого не помітили. Штепа жестом покликав його до себе, і в його руці знову з’явилося дзеркало. Івченко зі священиком теж підійшли. Чаклун підніс дзеркальце до обличчя полонянки, пропонуючи їм подивитися. Торкаючись один одного головами, вони зазирнули в крихітний прямокутничок. Спочатку Сашко не побачив нічого, крім завуальованих темрявою, доволі приємних рис обличчя, темних зляканих очей та тремтячих вуст, та раптом… Він навіть зажмурився, сподіваючись, що це – гра уяви. Обличчя дівчини дивним чином почало двоїтися, наче під її власним ховалося ще одне, справжнє. А той, інший… Ні, не зміг би Сашко передати словами свої відчуття, головним з яких був навіть не страх, а відраза. Легка гидливість, змішана з чимось ще, чимось незнайомим…

Однак жодної загрози він не відчував.

– Якби ви вловили її прямий погляд чи заговорили б до неї, то дівчина відразу зникла б, а на її місці опинилася б істота, чию тінь ми щойно бачили. І демон не пішов би доти, доки не вбив би вас, а дівчину не повернув назад.

Микола Михайлович відвернувся, його руки тремтіли.

– Не баріться, треба починати.

– А ви?

– Я… Я тут залишуся. До церкви мені не можна.

Ледь Сашко з Максом перетягли дівчину через поріг, як її досі обм’якле тіло ніби вибухнуло. Вона пручалася так, наче боролася за власне життя. Навіть зв’язану, її неможливо було втримати. Макс упав, підвівся, хапаючись за ноги полонянки, які скажено молотили повітря, і знову опинився на підлозі, отримавши сильний удар у груди. – Швидше! Це демон! – закричав знадвору Штепа. – Швидше, довго вона так не витримає, серце розірветься.

З горла дівчини вирвалося моторошне виття, її тіло вигнулося дугою, майже достаючи головою до п’ят, а на вустах проступила густа жовтава піна. – Не дивіться їй у вічі! Не розмовляйте з нею, – кричав чаклун. – І, заради усього святого, поспішайте. Демон не може бути на освяченій землі, а зараз він і дівчина – одне ціле. Ще хвилина – і вона помре!

Священик, ламаючи сірники, намагався запалити свічку перед іконою Божої Матері, але та ніяк не хотіла горіти. В обличчя Сашкові щось бризнуло. Він машинально витерся й побачив на долоні кров. Скотч, яким було зв’язано дівчину, розрізав її шкіру, мов бритва. Нарешті вдалося підтягнути її до вівтаря. Блідий священик, плутаючись, читав „Отче наш“, і вогник свічки зрадницьки висвічував вираз жаху на його обличчі. Звіряче ревіння, що виривалося з грудей дівчини, змінилося добірною лайкою. Хрипкий бас крив і священика, і чаклуна, і Макса із Сашком такими словами, яких не почуєш навіть серед останніх покидьків. Дівчина на мить завмерла, а потім, наче зібравшись із силами, знову забилася в конвульсіях. Проте на цей раз, як здалося Івченкові, опір нещасної був уже не таким сильним. Принаймні тепер вони з Максом тримали її без особливих труднощів.

Священик закінчив одну молитву і відразу почав нову. В його руці з’явилося причастя. Дівчина відвернулася, та Макс силоміць повернув її голову назад, і Іван Андрійович заштовхав причастя до її пересохлого рота. Дівчина виплюнула крихітний шматочок, наче він обпалив їй язика, і заплакала, бурмочучи щось богохульне вже зовсім тихо. Отець Іван був наполегливим. Перехрестивши дівчину, він знову, за допомогою Макса, поклав причастя їй до рота. І хоча вона майже одразу знову його виплюнула, було помітно, що священику поступово вдається перемагати страшного паразита, котрий оселився в її тілі. Полонянка продовжувала лаятися, плакала, однак пручалася вже не так заповзято. Чи то отець Іван не був щирий, стверджуючи, що не вміє виганяти демонів, чи то інтуїтивно йому вдалося знайти необхідний обряд і молитви, проте поступово дівчина затихала. Її дихання ставало рівним, м’язи вже не розривали мимовільні судоми, і Сашко з Максом нарешті змогли перевести подих. Нарешті дівчина смикнулася востаннє, неголосно скрикнула і розслабилася. З її носа тонкою цівкою потекла чорна кров.

– Невже… все?

Сашко приклав палець до її сонної артерії.

– Ні, жива.

У тиші, яка настала, він раптом почув її рівне спокійне дихання.

– Та вона спить! – здивовано вигукнув Баринов.

– Точно, – полегшено видихнув отець Іван і перехрестився. – Слава Богу.

Демон пішов.

Росія, Кольський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди,

село Зеленодол,

17 листопада 20… року. 10.00

Вранці біля будинку священика з’явилися непрохані гості. Сашко поклав до кишені пістолет, кивнув Баринову і попрямував до хвіртки. З ріденької „денної“ темряви до нього рушили дві постаті, що їх було погано видно в мороці. – Ти Івченко, чи що? – грубувато поцікавився кремезний тип, одягнений у камуфляжну куртку-„афганку“.