Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Костянтинів підвівся і швидко заходив із кутка в куток.

– Отже, ось кого він боїться… Ось чому він виходив на мене з такою обережністю. Лише дурень у такій ситуації буде діяти відкрито, а він не дурень…

Генерал кинув недопалок у попільничку, зупинився навпроти Івченка й, нахилившись через стіл, уважно подивився йому в вічі. – Сашко, ти розумієш, у що ми вскочили? Якщо це вийде за межі мого кабінету, якщо про це стане відомо ще комусь, я за наші з тобою шкури й ламаного шеляга не дам.

Сашко кивнув, відчуваючи, як сорочка неприємно липне до змоклої раптом спини. Він був не просто офіцером СБУ, він працював в елітній «Групі-2», а її співробітники вміли не лише стріляти та трощити кістки, вони були також добрими аналітиками, інтелектуалами. Інших там просто не тримали. Він спіймав себе на думці, що десь у глибині його свідомості визрівав такий же висновок, який зробив і Костянтинів. Лише величезний цейтнот та завантаженість завадили продумати все до кінця. Але, можливо, він і не хотів цього… Минали хвилина за хвилиною. Тиша в кабінеті ставала все гнітючішою й загрозливішою. Костянтинів відійшов до вікна і невідривно дивився на якусь точку в небі. Про що він думає? Яке рішення прийме? Є речі, в які навіть керівникові могутньої спецслужби лізти зась. Смертельно небезпечно. А Івченкові, судячи з усього, доведеться не лише торкнутися цієї небезпеки, а й випити цю отруту… Можна, звичайно, послати Штепу під три чорти. Можна навіть прибрати його від гріха подалі, зрештою, це буде не перший труп в історії спецслужб. Один влучний постріл, і все. Але… У тому-то й річ, що проблема залишиться. Залишиться ця проклята Аномалія. Нехай вона й піде до росіян, нехай вона паплюжитиме їхню землю, але з цього світу, з цієї реальності вона нікуди не подінеться. І Костянтинів, і Івченко, і ще два-три десятки людей у різних конторах знали, що Аномалія – це загроза планетарного масштабу, просто так від неї не відмахнутися. Від жаху, котрий два дні тому наповнив життя, від того, що голосами конаючих льотчиків та моряків волало з магнітофонних бобін, не сховатися за чужою смертю. А на інших терезах – їхні власні життя та смерті. Ось такий вибір. Костянтинів повернувся, і в його очах Сашко зауважив відлуння своїх думок. – Сашко, я не маю права наказувати. Я не маю права навіть просити тебе про те, на що ти повинен будеш піти. Але обидва ми знаємо, що іншого виходу нема.

– Так, нема, – тихо погодився Івченко.

– Ми навіть нікого не можемо просити про допомогу, тому що невідомо, де може бути ворог. Генерал хотів ще щось додати, але затнувся й пошепки ви-матюкався. Сашко подумав, що Костянтинів, мабуть, зараз у ще складнішому становищі, ніж підлеглий. Зрештою, Івченко гратиме на добре знайомому полі: самотній оперативник у максимально агресивному середовищі, де остерігатися доводиться всіх і кожного. У нього не буде помічників, однак це принаймні убезпечить його від можливої зради. А от генерал опиниться відразу між кількох вогнів. Це масони й ті, хто стоїть за ними. Це купка «доброзичливців» у піраміді української влади, ладних зжерти конкурента за першої ж його помилки. Це, зрештою, російська розвідка, яка, подібно до інших контор, не любить, коли на її території і без її відома третя сторона робить свої справи. І, що найнеприємніше, нема гарантії, що сам Штепа не є частиною якоїсь хитрої комбінації однієї із західних спецслужб. Чи тієї ж таки російської… Генерал дістав із шухляди аркуш паперу і поклав перед Сашком.

– Ти знаєш, що писати.

Це теж було одним із правил у їхніх іграх. Кожного разу перед операцією з сумнівними наслідками оперативник подавав рапорт про звільнення. Якщо Івченка буде затримано й встановлено його належність до СБУ, Костянтинів зможе дезавуювати підлеглого, звільнивши заднім числом, і таким чином, хоча б частково, виведе з-під удару саму службу.

– От тільки насторожує мене те, що Штепа відмовився від зміни своїх даних, – повторив генерал. – Таке враження, що за ним спостерігають з-за кордону й чаклун боїться зникнути з поля зору цих спостерігачів, потрапивши під наш «ковпак». – Або в нього бездоганна репутація та відкриті візи і до нас, і до росіян. Принаймні він має свою легенду, доволі непогану. Як кажуть, дешево й сердито. За його планом, ми залишаємося практично на тих самих ролях, що й зараз: він – іноземний турист, збочений на екзотиці російської Півночі, а я – його охоронець, оскільки багатий нероба боїться викрадення російською мафією. Вважаю, це прийнятно.

– А дівчина, та, що з ним? Сашко напружився.

– Наталі? Вона його перекладачка й секретар.

– А чи не може вона бути наглядачем, якого приставили до чаклуна ті, хто надіслав його сюди? – засумнівався Костянтинів. – Важко сказати… Принаймні я нічого такого не помітив. Звичайна молода приваблива жінка. Правда, самі розумієте, спілкувалися ми мало.

Сашко на секунду замислився і вже впевненіше сказав:

– Та ні, не схоже. Проскакують у її розмові слівця, дрібні деталі в поведінці, з яких можна судити, що вона досить поверхово знайома з нашими реаліями. Агенту таке не властиве.

Костянтинів уважно глянув на Сашка і пробурмотів:

– Ох, вважай, не помилися.

Той знітився, зрозумівши натяк.

– Володимире Сергійовичу… Я не перший день у розвідці, таке відчуваєш… Я спостерігав за нею непомітно. Як вона дивиться новини по телебаченню, як реагує на наші особливості… Ні, не схоже на те, що її до мене підводять. – А як у неї з чаклуном? Чи не думаєш, що стосунками секретарки тут не обходиться? – Сашкові чомусь це питання не сподобалося. Він лише похмуро знизав плечима, не відповівши. – Гаразд, можливо, ти й маєш рацію, – замислено пробурмотів генерал, – поживемо – побачимо. Але будь максимально обережний з ними. Що з документами?

– Готуються. Техніки обіцяють до вечора закінчити.

Костянтинів кивнув.

– Годині о шостій заїду до вас, завезу документи та зброю.

А як тобі Наталі як жінка? – раптом запитав генерал.

Сашко, який вважав, що це питання вичерпано, не знав, що відповісти.? Якщо чесно, не сподівався зустріти в товаристві чаклуна чарівну молоду дівчину. Коли вони зі Штепою напередодні вночі приїхали до готелю, аби забрати речі та переселитися на конспіративну квартиру СБУ, Сашко не міг повірити, що дівчина приїхала разом із чаклуном. Вона була настільки чужою тут, у цій атмосфері недовіри, страху та небезпеки, яка насувалася з кожною секундою… Сашка вразила не молодість супутниці чаклуна, а те, що вона зважилася жити й працювати поруч із цією людиною. Сашкові дівчина сподобалася.

Івченко признався:

– Знаєте, Наталі мені симпатична. На відміну від шефа, вона… ну, жива, чи що. А Штепа… Я ніяк не можу перебороти антипатію до нього. Не можу сказати, чому він мені не подобається, можливо, це через його, гм, діяльність… Зовні він – сама доброзичливість. Прекрасний співрозмовник, ерудований, добре ставиться до Наталі, це відразу помітно. Але ось тут, – Сашко торкнувся грудей, – щось протестує проти того, аби він був поруч. Власне, це не роздратування чи неприязнь, а наче легка гидливість, мов зі змією: придивишся, почнеш оцінювати – і захоплюєшся її грацією та красою. Водночас не можеш позбутися відрази. І річ не в небезпеці, яка від неї виходить…

Івченко затнувся на півслові, помовчав і махнув рукою.

– Гаразд, розфілософствувався тут. Я лише хотів, щоб ви знали про моє ставлення до цього типа.

Помітив чи ні Костянтинів, що Сашко мимоволі перевів розмову з дівчини на чаклуна, але виду не подав. – Я від нього теж не в захваті, – сказав він. – Коли б можна було працювати лише з тими, хто нам подобається… У тебе все? – Так. – Сашко підвівся. – Дозвольте йти? їх не можна надовго залишати без нагляду, навіть на конспіративній квартирі.

– Чому? – зацікавлено глянув на нього Костянтинів.

– Якщо ви маєте на увазі, що чаклун може вийти з кимсь на контакт поза нашою увагою, то навряд чи, – відповів Сашко. – Я ж не дитина, перевірив. У них нема засобів зв’язку, а вийти з квартири так, щоб їх не помітили наші люди, вони не можуть. Я боюся тієї… третьої сили.

– «Хвіст» учора відрубали, – зауважив Костянтинів.

– Та все ж…

– Гаразд, – кивнув Володимир Сергійович, – можеш іти. Скажи Скрипникові, нехай зайде.

Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ,

11 листопада 20… року. 18.00

Сашко поклав слухавку на апарат, подивився на годинник, мимохідь глянув на монітор телекамери, яку було виведено на сходи під’їзду, і пішов на кухню.

Наталі варила каву.

– Питимеш?

– Давай, – погодився Сашко, сідаючи на широке підвіконня.

Вона зняла турку з плити, налила запашний напій у крихітні філіжанки, дістала з шафи баночку з цукром.

– Тобі з вершками чи чорну?

– Чорну.

Сашко замилувався плавними рухами дівчини, її темним хвилястим волоссям, зібраним у пухнастий хвіст, гнучкою фігурою, яку не могла приховати навіть мішкувата, майже по коліна, вовняна сорочка. Наталі помітила його погляд. Губ дівчини торкнулася усмішка.

– А йому? – кивнув Івченко в бік кімнати.

– Микола Михайлович не п’є каву.

Сашко взяв із її рук горнятко, ковтнув чудово звареної кави й виглянув у вікно. У дворі, який тьмяно освітлювався єдиною стоватною лампочкою, біля сміттєвих баків лінькувато копирсалися два бомжі, а в кутку, просто на капоті «Жигулів», розклала нехитру закуску трійця чоловіків, типових роботяг. Розмахуючи руками, вони про щось сперечалися. Час від часу котрийсь із них наливав у пластикові стаканчики із пляшки, яка стояла тут-таки, серед недоїдків хліба та ковбаси. Сашко знав, що з вікна однієї з квартир розташованого навпроти й трохи навскоси будинку за їхнім подвір’ям та під’їздом теж спостерігають оперативники СБУ. – Кого ти там побачив? – Наталі через Сашкове плече визирнула у вікно.

– Костянтинів телефонував, скоро повинен бути тут.

Виїхав хвилин десять тому. Що там Штепа робить?

– Він у своїй кімнаті, працює. Сашко криво посміхнувся.

– Ага, працює…

Він помовчав, сьорбаючи каву. Дівчина теж мовчала. Сашко збентежився, наче щось зробив не так.

– Про що ти думаєш? – запитала Наталі.

– Га? Та так, ні про що.

Він зустрівся з дівчиною поглядом і несподівано для себе видихнув: – Наталко, можна тебе спитати? Тільки між нами і без образ, добре?

Дівчина опустила очі й ледь помітно смикнула плечима.

– Питай…

– Скажи, як ти можеш з ним… працювати? Як ти можеш добровільно бути поруч із цією людиною? Я, як не намагаюсь, як не примушую себе, нічого не можу зробити. Щось у цьому Штепі є відразливе… Щоки дівчини зарожевіли. Можливо, вона очікувала почути від Сашка щось інше…

– Ну що ти, Микола Михайлович чудова, порядна людина.

– Ну, те, що він порядна, ніхто не заперечує. А ось щодо того, що чудова…

Сашко пожалкував, що затіяв цю розмову. Нічого не вийде, не можна було казати їй цього. Невідомо, що між ними. Сашко може відвернути від себе не лише чаклуна, а й дівчину. Проте й зупинитися він уже не міг, немов якийсь чортик смикав за язика. – Річ не в тому, що він чаклун. Зрозумій мене правильно, Наталочко. У своєму житті я зустрічав безліч людей – від президентів до індіанських жерців з Південної Америки. Тут інше… Мене не полишає відчуття, що його доброзичливість – лише маска, роль, яку Штепа грає неприродно й фальшиво. Мені здається, що він надто вже старається виглядати звичайним. А який він насправді? Оце, мабуть, мені в ньому й неприємне. Його дволикість. – Але, можливо, інше його обличчя теж не схоже на обличчя монстра, – усміхнулася Наталі. – Можливо, воно просто інше?.. Ти ж цього не знаєш?

– Отож-бо, що не знаю, – зітхнув Сашко. – А ти?

– Я… Я з ним – скільки себе пам’ятаю. Він узяв мене з дитячого притулку, виховував, піклувався про мене. Так, я знаю його. Сашко кивнув, примирливо всміхнувся й поставив порожнє горнятко на стіл.

– Дякую, чудова кава.

Він повернувся до вікна і, вдивляючись у темряву, тихо мовив:

– Пробач, не треба було мені…

– Ні, ти зробив добре.

Наталі підійшла, поклала руку на його долоню, і Сашко відчув, як тремтять її пальці. Він глянув на неї й зустрівся з теплим і трохи сумним поглядом. – Ми маємо знати, як ставимося одне до одного. Нехай це будуть гіркі знання, зате не залишиться ілюзій.

– Ти не так мене зрозуміла, Наталко, я не…

– Я все розумію, повір, – перебила його дівчина, – розумію й ціную твою відвертість. І Микола Михайлович оцінить, ти лише поговори з ним.

– Ні, ти що, сказати таке людині, з якою, можливо, доведеться йти під кулі… Я й так…

Сашко затнувся, замовк, відчуваючи брак слів, щоб пояснити їй свій стан. Як професіонал, він не мав права давати свободу емоціям – ані симпатії, ані неприязні. Невже він не зможе пояснити це дівчині, невже вона не зрозуміє? Сашкові здалося дуже важливим, щоб вона знала… – Я не маю права працювати з людиною, яку… Ну, це психологія: охоронець, який неприхильно ставиться до клієнта, підсвідомо бажає йому зла. Склалася така ситуація, що відмовитися від завдання я не можу, мене ніким замінити.

Наталі всміхнулася.

– Нічого, все гаразд. Коли б ти дійсно бажав нам зла, то цієї розмови не відбулося б.

– Я й сам не знаю, як усе вийшло, просто… просто я довіряю тобі. Можливо, це й смішно, адже я знайомий з тобою лише кілька годин, але… Іноді мені здається, що ми знаємо одне одного багато років, лише зустрілися після великої перерви, і тепер нам потрібно згадати…

Наталі хотіла щось відповісти, проте в двері квартири обережно постукали.

– Чорт, я зовсім забув! Це генерал.

Івченко пішов відчиняти, лаючи себе останніми словами.

«Що з тобою діється? Розплакався, мов панночка, розпустився. Який же ти після цього „опер“?» І раптом на півдорозі він почув чийсь м’який, трохи втомлений голос: «У тобі зараз говорила людина. Все правильно, в тій жахливій реальності, в яку ти потрапив, не дуже й важливо, наскільки ти гарний професіонал. Значно важливіше, щоб ти залишився людиною». Хто говорив це? Бог? Сатана? Здається, голос був схожий на голос Миколи Михайловича… У двері знову постукали, вже сильніше. Івченко струсонув головою. Божевілля якесь… Подивившись на монітор, Івченко переконався, що це дійсно Костянтинів, і відчинив двері. Генерал увійшов, а двоє охоронців, які його супроводжували, залишилися за дверима.

– Ну, що тут у вас? – запитав Костянтинів, роздягаючись.

– Поки що все нормально, Володимире Сергійовичу.

Мабуть, у голосі Івченка щось було, бо Костянтинів здивовано глянув на нього, нічого, втім, не сказавши.

У великій кімнаті їх зустрів Штепа. Микола Михайлович був одягнений у чорні штани та светр, на якому виблискував масивний золотий медальйон у формі перевернутої пентаграми. – Доброго вечора, Володимире Сергійовичу, – привітав він генерала. – Сідайте, будь ласка. Знайомтеся, це – Наталі, вона в мене і за компаньйонку, і за секретаря. Вона моя довірена особа й у курсі всіх моїх справ.

– Каву, Володимире Сергійовичу? – запропонувала дівчина.

– Дякую, не відмовлюся.

Костянтинів сів у одне з двох крісел, що стояли перед журнальним столиком, а в інше опустився Штепа. Сашко розташувався на дивані.

– Як Тінь Арімана, пройшла Київ?

– Так, – відповів Костянтинів, – за інформацією на чотирнадцяту п’ятдесят п’ять, вона була в сімдесяти кілометрах північніше Києва.

– Усе гаразд?

– Більш-менш, дякую за пораду. Адже наші військові збиралися запустити в неї кілька ракет типу С-300. Аномалія розбила сільську АТС, яку не встигли вимкнути, й зупинила кілька насосних станцій на Дніпрі та Десні. До речі, вам, мабуть, буде цікаво, в нафтосховищі, яке трапилося на її шляху, повністю розклалося вісімсот тонн бензину. Паливо перетворилося на якусь токсичну гидоту, котра вмить роз’їла п’ятде-сятиміліметровий метал танків. Зараз там працюють підрозділи МНС та вчені. Цікаво, на які сюрпризи вона ще здатна?

– На будь-які, – коротко кинув Штепа.

– Ну й гаразд. Людських жертв нема, й на тому спасибі.

– Швидше всього, й ті, що були, – звичайна випадковість. Тінь захопила їх, так би мовити, за компанію. Навіть екстрасенс, я вже не кажу про звичайну людину, – надто мала здобич – для цього монстра. Думаю, якщо на її шляху трапиться людина, вона навіть її не помітить, хоча сам ставити такий експеримент не візьмуся. До речі, я вам пропонував «погодувати» її. Не пробували?

– Звичайно, ми спробували все можливе, в тому числі й це.

Спеціальні маневрові групи виставляли на шляху Аномалії акумулятори великої ємності. Одначе вона зжерла енергію лише двадцяти трьох відсотків із них, та ще спустошила вантажівку, яку залишили військові. Нам так і не вдалося вирахувати алгоритм, за яким вона поглинає енергію. Схоже, ви маєте рацію й тут: вона «харчується» за якимось своїм графіком. При цьому спостерігається цікавий ефект: після того як Аномалія отримує чергову порцію енергії, швидкість її пересування знижується. І це, за розрахунками спеціалістів, залежить від кількості «харчів».

– Де вона зараз?

Костянтинів зиркнув на годинник.

– Якщо нічого не трапилося, то вона от-от повинна залишити межі України, – відповів він і чомусь відвів погляд.

Сашко знав чому. Відчув нещирість генерала й Штепа.

– Ви припинили «годувати» її. Чому? Костянтинів не відповів.

– Ви вирішили якомога швидше спровадити її з країни…

– Вона росте… – Голос Костянтиніва здригнувся. – її діаметр уже перевищив шість метрів і далі збільшується. Спостерігаються й нові властивості Аномалії, яких не було раніше, наприклад, зниження температури повітря в радіусі півтора—два кілометри. І чим нижче вона опускається, тим більше знижується температура. Ми… Я не маю права ризикувати своїми громадянами.

– Ви не казали мені про це.

Микола Михайлович зазирнув Івченкові у вічі.

– Чому ти не розповів про це, Сашко? Адже ти знав, чи не так?

Сам не знаючи чому, Сашко раптом образився. Наче школяр, якому вчитель зробив незаслужене зауваження.

Він знав, що докори Штепи справедливі, і, здається, саме оця його правота дратувала найбільше. Можливо, Сашкові був потрібен привід для нового спалаху неприязні? – Ви теж не розповідаєте мені всього, – рвучко кинув він. – Ви, наприклад, досі не повідомили, куди й коли ми відправляємося. Чи ви хочете отримувати інформацію, нічого не даючи натомість? – Майоре! – брутально перебив його Костянтинів, – вам не здається, що це надто круто? Сашко й сам знав, що тільки-но цей спалах минеться, він пожалкує про сказане. Він уже жалкував. І ще – він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Не хлопчисько вже, професійний розвідник, навчений тримати емоції в кулаці, а язика за зубами. Якщо Штепа й образився, то виду не подав. Він гмикнув, похитав головою і з усмішкою промовив: – І не дам. Не тому, що не довіряю вам. Зрозумійте, надто вже багато навколо людей, які хотіли б нам завадити.

– Масони, наприклад, – вставив Костянтинів.

Микола Михайлович кинув на нього швидкий погляд, помовчав і знову всміхнувся. – І масони теж. Але не в них справа. От ви, керівник таємної служби, невже ви нічого не зробили б, якщо б відбулося щось подібне до катастрофи над Чорним морем, нехай навіть і не у вашій країні, не в сусідній, а десь на іншому боці материка? Я не хочу, щоб хтось свідомо чи несвідомо завадив мені. Погодьтеся, якщо, не дай Бог, звичайно, Сашу захоплять, однаково хто, і вичавлять з нього все, що він знає, це буде катастрофою. Нехай уже краще…

Він не доказав, проте всі й так зрозуміли, що мав на думці чаклун. – Це жорстоко, звичайно. Але ми з вами, панове, граємо в гру, ставки в якій настільки високі, наскільки це тільки можливо.

Зависла ніякова мовчанка. Сашко фізично відчував напруження, що виникло між присутніми. Воно, звичайно, й раніше було, однак десь глибоко. Та варто було таким несхожим один на одного партнерам трохи відкритися, як воно вискочило назовні, мов чортик зі скриньки. Вірити й довіряти… Слова з однаковим коренем і настільки різні за сенсом. А Наталі? Зараз, у цю хвилину, Сашко не міг довіряти і їй. Хотів і не міг. Вона йому подобалася, це правда, проте чиєсь гидотне шепотіння вже долинало:

«А раптом у неї таке завдання… сподобатися?»

Немов відчувши, що він зараз про неї думає, до кімнати ввійшла Наталі. Вона поставила на столик тацю з цукерницею, печивом та горнятками з кавою й присіла поруч із Сашком. Івченко потайки зиркнув на неї, і його битва із самим собою поновилася. «Неможливо, щоб вона… А раптом? Ти ж про неї нічого не знаєш!..» «Не знаю, але відчуваю, що вона не грає, не буває таких гарних акторів». Та ну його до дідька! Кого вони обдурюють? Сидять, удають, що обговорюють звичайні справи, а насправді… Аномалія – ось у чому причина. Тінь Люцифера, душа демона. Енергія зла, вихлюпнута в наше життя моторошними кам’яними велетнями, котрі тисячоліттями накопичували стогони людей, які вмирали в кам’яницях інквізиції, зраду вождями цілих армій і народів, чорний дим Освенціму та брехню політиканів… Як можна залишитися людиною поряд із цим? Усіх, хто лиш торкнувся її, Аномалія, це моторошне чудовисько потойбічного світу, переробляє за своїми стандартами, втискає в душі іншу, до жаху раціональну логіку, збочені принципи, в яких, здається, вже нема місця людському теплу. Сашко здригнувся, відчувши на собі погляди Костянтиніва, Штепи та Наталі. Він не почув, як секунду тому до нього звернувся генерал.

– Сашко, ти не відповів.

– Пробачте.

Він спіймав якийсь дивний вираз в очах чаклуна. Напевне, той зрозумів стан співрозмовника. – Давайте відверто, – сказав Штепа, як здалося Сашкові, лише для того, аби відволікти від нього увагу Костянтиніва. – Як би наша акція не закінчилася, ви отримаєте всю інформацію, яка в мене є. Але не раніше. В одному з лондонських банків зберігаються матеріали, які було зібрано моїм дідом, батьком та мною. Я віддам їх вам… пізніше. Якщо зі мною щось станеться, їх вам надішле мій адвокат. А зараз дозвольте мені робити те, що я вважаю за потрібне. У свою чергу від вас я вимагаю максимальної відвертості. Нічого, жодна дрібниця не повинна від мене приховуватися. Домовилися? Трохи подумавши, Костянтинів погодився.

– Але я не знаю, що вам зараз ще сказати. Зрештою, все, що на сьогодні мені відомо, я вам повідомив. Можу лише сказати, що Рада національної безпеки вирішила поінформувати про те, що ми дізналися, спостерігаючи Аномалію, Росію та Білорусь.

Штепа кивнув.

– Це ваше право. Але про нас – жодного слова.

– Це зрозуміло. Тепер, коли непорозуміння між нами, сподіваюся, зникли, поговоримо про деталі.

Костянтинів відкрив кейс, витяг звідти пакунок із документами й поклав перед Сашком. – Твій паспорт, водійське посвідчення та посвідчення приватного детектива охорони російської філії агенції «Пінкертон». Воно дійсне і в нас, і в росіян. На території Білорусі – ні.

Івченко кивнув.

– Добре. Швидко спрацювали.

– Так, тепер дозвіл на носіння зброї. Пістолет придбано в магазині цілком законно, на митниці ніяких проблем бути не повинно. Ось це, – Костянтинів поклав на стіл цупкий ламінований аркуш із логотипом всесвітньо відомої агенції, – копія угоди на охорону пана Штепи Миколи Михайловича. – А це безпечно? – Чаклун указав на документ. – Раптом перевірять? – «Пінкертони» не надають інформації ані про своїх співробітників, ані щодо клієнтів – ФСБ про це знає. Та й кому спаде на гадку вас перевіряти?

Генерал покопирсався в кейсі й виклав на стіл «браунінг», запасну обойму та супутниковий телефон. – Це твоє спорядження, Сашко. Сигнал із телефону кодований, однак раджу користуватися ним лише у крайньому разі.

– Знаю, – пробурмотів Івченко, засовуючи пістолет у кобуру.

– Ну і, нарешті, квитки на літак. Виліт завтра, о десятій двадцять дві. Рейс Київ—Санкт-Петербург, перший клас. Це вам, Миколо Михайловичу.

Нарешті генерал витягнув товстого конверта й поклав його перед Івченком. – Тут десять тисяч доларів. Це з «дев’ятки», звітів про видатки не потрібно. Та все ж, Сашко, обережніше з грошима, ми не такі багаті. – Не треба, Володимире Сергійовичу, – зупинив його Штепа, – з грошима у мене проблем нема. – Зате у мого співробітника є. – заперечив Костянтинів. – Беріть, доки дають. Сашко механічно запхав конверт у кишеню. Він усе ще почувався ні в сих, ні в тих, не полишало відчуття, що все навколо – несправжнє, підробка, сон, настільки глибокий, що його неможливо відрізнити від реальності. Те, що Костянтинів розлучився з такою сумою, свідчило, що він вірив Штепі і робив на нього серйозну ставку. Та чи ж зіграє вона? І яку роль у цій грі відведено Сашкові? Тут не вгадаєш, залишається лише пливти за течією й остерігатися, аби не наштовхнутися на підводний камінь. На такій бистрині навіть не помітиш, як підеш на дно…

Москва, Кремль, 22 липня 1926 року. 3.00.

На сході повільно займалася зоря, щедро розбавляючи ранковою прохолодою м’яке тепло московської ночі. Місто ще додивлялося останні сни, спокійно влігшись на низьких річкових берегах, поклавши голову на підмосковні ліси та зрідка зітхаючи, втомлено й розслаблено. Кремль теж спав. Уже давно розійшлися, роз’їхалися чиновники, секретарі, кур’єри, що підлаштовувалися під Хазяїна, який звик працювати ночами. У величезному будинку залишилися лише охоронці та чергові, що дрімали за своїми столами. Сталін ледь дочекався, коли нарешті зможе залишитися на самоті й випадковий телефонний дзвінок не потурбує його, не завадить спілкуванню з каменем. Йосип Віссаріонович крадькома підійшов до дверей. Прислухався. У приймальні було тихо, напевне, секретар, який не мав права залишати робоче місце, доки не піде спати Хазяїн, задрімав на м’якому стільці. Обережно, аби не клацнув замок, Сталін замкнув двері і навшпиньках пішов до крісла – серце калатало, мов божевільне. «Наче підліток, що скрадається в спальню батьків», – промайнула думка. Зрештою, зачинятися було зовсім не обов’язково, бо однак без дозволу Сталіна сюди ніхто не входить. Та він був обережною людиною, і ця обережність допомагала йому триматися на хисткій верхівці. Боротьба за владу лише розгорталася, і генсека, який не набрав ще повної сили, запросто могла знищити найменша помилка. Він влаштувався в кріслі. Довго, кілька безкінечних хвилин сидів із заплющеними очима, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Страх чи нетерпіння?.. Нарешті він наважився взяти скриньку в руки. Пальці, які раптом ослабли, ніяк не могли впоратися із замком. Страх, це таки страх… Лише з третьої спроби йому вдалося відкрити чорну скриньку. Затамувавши подих, Сталін повільно підніс її до очей, вдивляючись у прозорий камінь. Спочатку він бачив лише ретельно огранений, надзвичайної чистоти кристал. Діамант? Але ж чи бувають діаманти такого розміру? Сталін на таких речах не знався. Можливо, це гірський кришталь… Принаймні Коба раніше нічого подібного не бачив. І не відчував… Камінь випромінював тепло, таке незнайоме і таке жадане. Сталін вдивлявся в бездоганну чистоту каменя й ні про що не думав. Не міг він зараз думати. Йому було гарно й спокійно, як ніколи. Він обережно зітхнув і заплющив очі. Та камінь… Камінь не дозволив зробити цього надовго. Він притягував. Він лякав, лякав до щему в грудях, і водночас, Йосип не міг у це повірити, камінь був… рідним.

Ріднішим за будь-яку людську істоту. Ріднішим, ніж він сам для себе. І раптом невловимо, Коба не відразу це й помітив, у камені щось змінилося. Кристал уже не був таким прозорим, у ньому розливалася жовтизна, яку людське око ледь могло розрізнити. Поступово вона густішала, проти волі просочувалася у свідомість. Йосип побачив, як предмети навколо нього розпливаються, втрачають обриси. Предмети цього світу.

А замість них проступали інші.

Йосип знав, уже знав, що зараз побачить. Звідки взялося воно, це знання? Звідки прийшло воно? З якої нори виповзло? А хіба зміг би він сказати, звідки знав, що експедиція до Шамбали має відбутися за будь-яку ціну? Що для нього нема нічого важливішого за це? Хіба він не знав, що саме для нього шпигуни привезуть цей камінь? Десь там, у глибинах його душі, до часу ховалося це знання. Знало його друге «я», про існування якого Йосип досі й не підозрював. Його головне «я». Його страшне «я». І воно прокидалося… За якусь мить перед ним промайнули розмиті примарні образи. Майбутнє… Якому світові належать забризкані кров’ю, небачені досі танки, що вриваються на палаючі вулиці європейських міст; смолоскипи над безкінечними чорними лавами; безмовне бидло на сибірських лісоповалах? Якому світові належать вони, божевільні від болю очі тисяч і тисяч людей? І темні плями на щедро всипаних тирсою підлогах розстрільних камер? Лише мить – і нема вже цих примар, наче ніколи й не було… Він здригнувся, коли зрозумів, що обриси предметів, які проступали перед ним і з кожною хвилиною ставали все чіткішими, належать іншій реальності. І ледь не закричав, відчувши, як його свідомість, ще наполовину людська, розгойдується між двома світами. Наче на величезній, з гігантською амплітудою гойдалці. Від цього захоплювало подих. Йосип відчув, як щось дбайливо, проте міцно стискає серце, яке щеміло від страху та передчуття прийдешньої насолоди. Ось вже нове видиво стало чіткішим за звичну реальність, в якій він прожив сорок п’ять років. Яка тепер танула, танула, танула…

А може… може, саме цей світ для нього рідний?

Йосип повільно простяг руку, аби торкнутися дивного, ніколи раніше не баченого, проте знайомого предмета, який саме пропливав повз нього, але вона, обважнівши, безвільно впала. Новий світ був… Він був чорним. Не за кольором, ні. Але як людськими словами змалювати образи реальності, в якій нічого людського не було? І найголовніше: в цьому світі володарювала інша, ворожа людині енергія. Чорна енергія. Енергія Зла. Зло… Йосип відчув, як у нього вливається могутня хвиля, яка давала такі безмежні сили, про які не міг і мріяти жоден смертний. На якусь мить він засумнівався, позадкував, боягузливо намагаючись сховатися від цієї хвилі, проте вона вже накочувалася, хлюпнула в нього всією своєю вагою й понесла, понесла в неймовірне, майже безмежне щастя. Зло? Та хто сказав, що це – Зло?! Це для них – Зло, а для нього… Він – Сталін. Серце зі сталі. Душа зі сталі. Він вищий за благенькі людські принципи, адже знає, що нема абсолютного Зла, так само, як нема абсолютного Добра. Насправді все відносне. Смерть людини – це зло для нього та його близьких, а для могильних хробаків – життєва необхідність, і тому злом аж ніяк бути не може. Грабіжник, який відбирає в перехожого гаманець, робить йому зле, але для себе…

Жорстоко?

Ісус казав: «Пов’яжи свою шию істиною та милістю…»

Дурниця яка. Навіщо Йосипу милість? Кого йому милувати? А істина – ось вона, поруч, уже чути її кроки. Розмірений, важкий поступ чиєїсь могутньої аури, навіть крихти якої живлять енергією цілі світи. Вона була… Вона була злою і… прекрасною. І коли аура цієї невідомої поки що, однак такої близької й бажаної істоти торкнулася Йосипа, він відчув, як душу його, в потворності якої він боявся признатися навіть самому собі, огорнуло солодке цілюще запинало.