Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– А якщо їм це не відомо? Чому ви такі впевнені, що на нас напали ті, хто має таку ж інформацію про Аномалію, що й ви?

Чаклун спохмурнів.

– Знаю… Вважайте, що це інтуїція.

– Якщо ви такий сильний маг, навіщо вам я? Захищалися б самі. – Я можу це зробити, – серйозно відповів Штепа, – але зрозумійте, магічні прийоми – це надзвичайні заходи. Як вам пояснити… Всесвіт сповнений особливою субстанцією, чи полем, якщо хочете, яка, маючи велетенський енергопотенціал, водночас нейтральна. Вона немовби прагне до рівноваги. Назвіть це потенційною енергією Всесвіту. Древні називали її ефіром, тож і ми притримуватимемося цієї назви. Чаклуни черпають свої сили з ефіру, без його енергетики магія неможлива. Будь-який чаклунський прийом неминуче викликає збурення в цьому енергетичному полі, і з потенційної енергія ефіру навколо чаклуна перетворюється на кінетичну.

Штепа невесело всміхнувся й додав:

– На жаль чи на щастя, у світі магії діють такі ж закони, як і в звичайному, фізичному світі. Дія дорівнює протидії. Будь-яке зусилля, спрямоване проти ворогів, спричинить зворотну реакцію ефіру, але на порядок сильнішу. – Маячня якась, – пробурмотів Івченко, проте одразу ж похопився:

– Вибачте, це я не про те, що ви сказали, я просто не можу…

– Нічого страшного, я розумію тебе, – заспокоїв Сашка чаклун. – Я, можливо, сказав зараз незвичайні речі, але ти, якщо щиро, з ними вже давно знайомий. Це – закон карми. Це – християнські заповіді. Добро повертається до людини добром, а зло – злом. Вилікувати, скажімо, я ще можу, в цьому небезпеки практично нема. Та як, скажи, захищатися від нападу, не спричинивши тому, хто нападає, зла? – Я розумію… Тоді виходить, що чаклування взагалі неможливе. – Чому ж… треба лише перекидати енергію з об’єкта на об’єкт, але то довга і марудна справа.

– Я розумію…

– Крім того, вони теж мають магів, і не з останніх. А будь-який чаклун, якщо захоче, може встановити моє місцеперебування з точністю до кілометра, якщо я вдамся до чаклування. За тими ж збуреннями в інформаційно-енергетичному полі. Івченко лише кивнув. Чорт, треба було б поговорити про це раніше, тоді, напевне, й підозрілості поменшало б. Зараз, принаймні, хоча б одне питання з’ясувалося. Він прислухався до себе, намагаючись зрозуміти, чи стало йому легше, чи не змінилося його ставлення до цієї дивної й страшної людини. Нічого… Порожньо… Сашко відчув, що неприязнь, агресія непомітно відійшли. Недовіра, можливо, й залишилася. Проте це була недовіра оперативника-професіонала. Антипатія теж, мабуть, збереглася, але навряд чи хтось зі смертних зміг би сказати, що йому подобається така людина. У глибині душі Сашко усвідомлював, що його думка про Штепу змінилася не зараз, а тоді, коли він зрозумів, що між чаклуном та Наталі нічого нема. Сашко глянув у дзеркало і зустрівся з веселим, теплим поглядом дівчини. Він зрозумів, що вона відчула, як він змінився. І вона була йому вдячна. – Сашко, – мов здалеку долинув голос Штепи. – А що каже Володимир Сергійович? Вони знають, хто на нас напав?

Сашко коротко розповів про розмову із шефом.

– Потім ми відволіклися, і ви так і не сказали, хто б це міг бути, – завершив Івченко свою розповідь.

Штепа довго мовчав, супився, про щось розмірковуючи, і нарешті запитав:

– А ти коли-небудь чув про асасинів?

Москва, спортивний зал «Динамо», 18 грудня 1928 року. 10.30.

– Хаджіме!

Штепа зробив кілька швидких плавних кроків і опинився навпроти свого старого друга Антона Губського. На якийсь час обидва завмерли в бойовій стійці, немов усотували напругу, яка заполонила новенький, лише для обраних зал; напругу, яка буває лише перед гострою сутичкою, і за секунду вже кружляли по татамі в стрімких, відпрацьованих багаторічними тренуваннями рухах. І Сашко, і Антон добре знали техніку ведення бою один одного, тому обійшлося без розвідки. Удари, аби не травмуватися, лише позначали, зате захвати, підсікання, кидки йшли один за одним. Обманний рух. Блок. Випад. Супротивник невловимим рухом прослизнув за спину Штепі і спробував узяти його руку в «замок», але Сашко, не розвертаючись, швидко опустився на коліно і, використавши контрприйом, кинув його через плече. Антон миттю перекотився, скочив і рвучко пішов убік, не даючи позначити завершальний удар. Сашко не встиг повернутися в стійку і ледь не попався на контратаку, в останню мить заблокувавши підсікання. Наступні кілька секунд вони кружляли один біля одного, уважно спостерігаючи за супротивником, вишукуючи слабкі місця в захисті й знову зійшлися в каскаді жорстких, на межі дозволеного прийомів, покотилися по татамі, сплітаючись у тугий клубок рук та ніг. Сашко відчув різкий біль у руці, яку вивертали, застогнав, щосили намагаючись втриматися, не дати Антонові провести прийом до кінця. Ця боротьба тривала якихось дві-три секунди, а потім, захопившись атакою, Губський пропустив контрприйом. Сашко відчув, як Антон вигинається, намагаючись вийти з його залізного захвату, і знав, що йому те не вдасться. До роздягальні йшли, обійнявшись, втомлені, спітнілі, задоволені. Сашко жартома штовхнув друга в плече: – Втрачаєш форму, Антоне, втрачаєш. Раніше ти мене клав, і навіть без особливих проблем. Ти хоч тренуєшся чи на таланті виїздиш?

Той лише хмикнув, витер обличчя рушником і похитав головою: – Дитинство скінчилося, Санько, скінчилося давно. Нащо нам ці іграшки: джіу-джитсу, карате, стрільбища… Що й кому ми прагнемо довести? Санько, такі, як ми, державу не побудують, це здатні зробити лише сірі нудні типчики, що стали короткозорими від сидіння за папірцями. А ми – так, витратний матеріал, інструменти і, якщо хочеш, уже релікти. Штепа зустрівся з Антоновим поглядом і відвернувся, нічого не сказавши. Вони не бачилися майже півтора року, і за цей час друг змінився. Дуже змінився. Він згас. Уже не було того вогню, що кидав їх у люту, без жодних компромісів боротьбу.

«Невже і я такий?»

Звичайно, в останні роки багато хто не те щоб розчарувався, а втомився жити на межі людських можливостей. Прагнули якщо не спокою, то принаймні більш-менш упорядкованого життя, коли не треба щогодини очікувати на те, що тебе висмикнуть і кинуть на службу в якусь глухомань, боротися з бандитами чи будувати черговий металургійний гігант. Іноді й Сашко ловив себе на думці, що йому набридло життя, коли все своє майно доводилося тягати у валізі, ночувати в робочому кабінеті чи в потягах, обідати в брудних, запльованих їдальнях. НЕП… Мало хто розумів її суть, мало хто міг би впевнено сказати, що революція не вмерла, не відступила. Вона лише посоліднішала, стала дорослішою. Сашко був певен, що причини переміни його друга в іншому. Звідки ця впевненість? Він не знав. І, якщо чесно, волів би не знати. Вони вийшли зі спортзалу й рушили вздовж розцяцькованої вивісками приватних магазинів та перукарень вулиці, обмінюючись порожніми фразами. Розмова, як це буває між людьми хоч і близькими, але які не бачилися тривалий час, не клеїлася. Тьмяне зимове сонце гралося в чепурних вітринах непманівських аптек, стрибало по вищербленій бруківці, зрідка потрапляючи на вицвілий кумач гасел та великі заголовки театральних афіш. Як і десять, і п’ятнадцять років тому, місто жило своїм раціональним, одноманітним життям, яке не здатні були сколихнути вже не такі часті мітинги чи комсомольські демонстрації. Міщанство перемагало: товсті, задоволені пики будочників, крамарів, розфарбовані дівиці, пихаті інженери та лікарі – їм не було жодного діла ані до амбіцій більшовиків, ані до світової буржуазії, ані до Леніна з Троцьким. «Дарма, – подумав Сашко, переступаючи калюжу з крихким льодом, – добре сміється той, хто сміється останнім». І відразу зрозумів, що фальшивить, обдурюючи самого себе. А де правда? Може, її треба шукати всередині свого «я»? Справжню правду… Антон зупинився біля ресторану, відкриту терасу котрого було огороджено різьбленими дерев’яними перилами. Справжній витвір мистецтва. Цікаво, скільки ж майстер здер за них з непмана? Сашко спохмурнів, подумавши, що ще кілька років тому таке не спало б йому на гадку. – От подивися і скажи, – звернувся Антон, немов угадавши його думки, – чому цей пронирливий власник ресторану, весь сенс життя якого в накопиченні, витрачається на таку красу, а в державних рестораціях навіть двері як слід вимити не можуть? Як не намагаємося, як не б’ємося, а відчуття господаря прищепити не можемо!

Антон сплюнув.

– Зайдемо?

– Та ну, до тих шкуродерів… Останню сорочку знімуть, – скривився Сашко. – Ненавиджу їх. – Я теж, – посміхнувся Губський, – але випити по п’ять крапель за зустріч було б зовсім непогано. Ходімо, гроші є, навіть більше ніж потрібно, не було де витрачати. До зали не заходили, розташувалися на абсолютно порожній о цій порі року терасі – добре, що морозу не було. Меткий офіціант обслужив їх за лічені хвилини. Приніс горілку в пузатій карафі, два кухлі пива, немудрящу, але тривну закуску.

– Ти що, – покосився Сашко на пиво, – змішувати…

– Не хочеш – не пий, – стенув плечима Антон, наповнюючи чарки. – Я запиваю лише пивом. На відміну від інших, на мене ця суміш так не діє. Він підніс чарку на рівень очей і крізь неї подивився на Сашка:

– Ну, давай за зустріч.

Хвацько перехиливши чарку, він підчепив виделкою маринований гриб, закусив і запитально глянув на друга.

– А ти чому не п’єш? Давай.

Сашко зітхнув, випив, скривившись, і швидко запив горілку зельтерською. – Не навчився ще пити? – поспівчував Антон і, криво посміхнувшись, несподівано видихнув: – А от я п’ю. І добре, що п’ю…

– Антоне…

– Не треба, Санько.

Він покрутив порожню чарку, повільно підсунув її до карафи, хмикнув якійсь своїй думці і знову налив.

– Ну і як ти живеш? Після… цього?

– Після чого?

Антон зазирнув Сашкові у вічі, примружився.

– Облиш, усе ти чудово розумієш. Ти ж зрозумів, що ми тоді привезли… Йому. Адже зрозумів?

Він швидко випив, зробив кілька швидких жадібних ковтків пива, зморщився. – Мовчиш… Я… я ж знаю тебе. Я знаю, що ти постарався забути це. Вдалося? Ну що ж, теж вихід.

Штепа, не дивлячись на друга, потягнувся до своєї чарки. Коли пив, відчував, як горілка ллється по підборіддю – пальці не слухалися, зрадливо тремтіли. Так, він боявся. Боявся Антона, боявся, що він затіє цю розмову, боявся воскресити демона, якого з такими труднощами поховав у найпотаємнішому куточку душі і який, незважаючи ні на що, час від часу намагався вибратися на світ Божий. Тоді Сашкові снилися жахи. А Антонові, певне, не вдалося приборкати свого демона. Труїв його алкоголем. Губський, мабуть, помітив той страх і більше не чіпав цю тему. Він мовчки налив сам собі, випив і тихо запитав:

– Тобі не хочеться знати, де я був?

– Та однак не скажеш.

– Таємність, – скривився Антон, – ну її під три чорти, ту таємність. Ми з тобою бозна-коли зав’язли в цьому лайні, ми обидва мічені, тому маєш право знати. Ти зрозумієш, коли дізнаєшся… Він говорив, не підводячи погляду, не помічаючи, що безтямно колупає виделкою білосніжну скатертину, залишаючи на ній свіжі плями соняшникової олії. – А ще я хочу розповісти це, аби ти не думав, буцімто вже виліз з того лайна, – у голосі Антона бриніла злість, – не думав, що все скінчилося. Щоб не відвертався, намагаючись забути.

Він замовк, непевним рухом поправив скатертину й підвів на Сашка жалюгідний, змучений погляд.

– Давай вип’ємо.

Цього разу Сашко не заперечував, хоча друг уже добре захмелів. Сам хлюпнув собі й Антонові, перший підняв чарку. Антон випив повільно, наче смакував гірку рідину, кинув до рота шматочок хліба і, подивившись на спорожнілу карафу, дав знак офіціантові. Той швидко, наче тримав її за пазухою, замінив порожню посудину на нову. Штепа лише зітхнув. Колись від такої кількості випитого він уже давно хитався б на стільці, а зараз почувався абсолютно тверезим. До огидного тверезим… – Я був у експедиції, – повільно розповідав Губський, – знову в експедиції… Тільки цього разу досліджували російську Північ. Є на Кольському півострові таке озеро… Барченко був там ще у двадцять першому, спробував дістатися на острів Роговий, та з цього вийшов пшик.

– Барченко керував експедицією?

– Він…

Антон відкинувся на стільці, заплющив очі й хвилину сидів мовчки. Потім нахилився і втупив у Сашка почервонілі, з іскоркою божевілля очі. – А Барченко теж зрозумів… Чуєш, він теж зрозумів його.

Зрозумів, хто сидить у Кремлі.

– Ш-ш-ш… – зашипів Штепа, озираючись, – Ти що?!

– Злякався? – Антон хрипко розсміявся. – Не бійся, гірше вже не буде. Уже… Може, ми з тобою вже давно померли, га?

«Та він дійсно божевільний!» – промайнула думка. Сашко відсунувся від цього страшного погляду.

– Не бійся, – повторив Антон уже спокійніше.

Навколо не було ані душі. Лише у дальньому кутку тераси на перевернутому ящику від шампанського примостився офіціант, димів цигаркою, розглядаючи панянок, що проходили повз ресторан.

‘ – Там цікаве, розумієш, явище виявилося, – невлад продовжував Антон. Штепа навіть не одразу зрозумів, що той повернувся до розповіді про експедицію. – Місцеві називають це явище мерячінням. Розповідають, що його начебто насилають на людей шамани як помсту за якісь образи, що їм завдали. Не можна сказати, що то невідоме захворювання… Хоча, звичайно, воно зовсім і не є хворобою… Про цю заразу ще наприкінці минулого століття повідомляли купці. То тут, то там по всій російський Півночі спалахували осередки таємничої хвороби. Уночі, раптово, без видимої причини місцеві жителі впадають у стан близький до трансу. Вони починають кричати й співати на різних мовах, яких до цього взагалі не знали. Їхні тіла втрачають рухливість, немов дерев’яніють, декотрих б’є щось подібне до епілепсії. У такому стані вони абсолютно керовані й виконують будь-які, навіть самогубні для них команди.

Губський ковтнув пива і пересмикнув плечима.

– Моторошне видовище… Смикаються, співають, бурмочуть щось, і це передається від людини до людини, так що за якісь півгодини ціле село перетворюється на юрбу безпорадних істот.

Він жадібно допив пиво, витер рота рукавом, нахилився майже до самісінького Сашкового обличчя і гаряче зашепотів: – Та біс із ним, мерячінням тим. Зрештою, ми хоча й не розкрили його механізм, проте з’ясували, що то лише побічний ефект значно дивніших, страшніших і масштабніших процесів, що там відбуваються. І шамани, природно, не мають до них жодного відношення.

Він замовк, дочекався, доки офіціант, докуривши, пройшов повз них до залу і зашепотів: – Ще під час минулої експедиції Барченко знайшов дорогу. Стародавню дорогу, вимощену кругляками. Вона тягнеться від південного узбережжя Ловоозера до сусіднього з ним Сейдозера. Загалом близько півтора кілометра. Бозна скільки тисяч років тій дорозі, ймовірно вона давніша за єгипетські піраміди. – Цього не може бути, – не витримав Штепа. – Не могла вона так довго зберігатися. Антон лише всміхнувся. Він похитав головою, подивився на товариша, мов на немовля, й зауважив:

– А що з нею станеться… там?

– Ну… не знаю… Але ж час…

– Це не я визначив, я ж не вчений, це Барченко й Штригман, археолог, він загинув потім. І взагалі, ти слухаєш?!

– Слухаю.

– Ну от, пройшли ми цією дорогою аж до Сейдозера. Вона закінчувалася круглим кам’янистим майданчиком, теж явно штучним. З нього добре видно величезну, метрів тридцяти заввишки фігуру людини, вирізьблену в скелі на протилежному березі озера. Компас на цьому місці мов із глузду з’їхав. Спробували працювати рамкою – таке враження, що там енергії стільки, що вистачило б Пітер цілу зиму опалювати. Геомагнітні та психоенергетичні процеси там унікальні.

– Психоенергетичні? – перепитав Сашко. – Але як?..

– Неймовірно, правда? Дійсно, як? Людей там нема, а псі-енергія – колосальна. Я не вчений, так, опер при науці, так само, як і ти. Але скажу тобі, що й нашим спецам відомо про цей феномен приблизно стільки ж, а можливо, й менше. Принаймні вони не влітали в нього, як я, мов у відчинений каналізаційний люк. Отже, все вказувало на те, що ми опинилися в зоні дії невідомих паранормальних явищ. Давнє капище. От лише якому богу чи богам його присвячено, ми так і не дізналися. Для місцевих племен такі складні, розгалужені, великі за площею культові споруди не властиві. Хтось припустив, що це можуть бути залишки гіперборейської цивілізації. Допотопне, прокляте Богом людство.

Штепа кивнув.

– Отже, рушили далі, в напрямку на наскальне зображення. Поступово дорога почала зникати у розсипах щебеню, що поросли карликовими березами, доки її не стало взагалі. Я йшов попереду, в авангарді розвідгрупи. Карабін напоготові – і страх. Знаєш, я від самого початку, ледь експедиція наблизилася до того майданчика, відчув той страх. Те ж, що й раніше… Таке саме відчуття неминучого зла, і це відчуття посилювалося в міру того, як ми просувалися вперед. Увійшли до довгої вузької ущелини, яка потопала у важкому, майже непроникному для слабкого північного сонця, мороці. В кінці ущелини височіла гігантська споруда чи… статуя, щось схоже на восьмигранну колону. Санько, в мене буквально підкосилися ноги. Грубе, нерівно обтесане каміння заморожувало все навколо. Від нього виходила така ж страшна нелюдська енергія, що й із тієї скриньки, яку ми… Величезна, абсолютно чужа, абсолютно зла, вона виповзла з чорного каміння, підкралася до мене, обняла, і я відчув, як тепло залишає мої ноги, тіло. Від землі піднімалася туга безформна імла. Я вже майже нічого не тямив. Перед очима попливли фіалкові кола, страх дихнув мені в обличчя, відстрибнув, відбився від чорних стін ущелини і повернувся вже величезним крижаним жахом, який змусив зупинитися серце. Позаду хтось закричав. Люди хапалися за голови, падали від страшного, нестерпного болю, двоє чи троє, смикаючись, щось бурмотіли незнайомою мовою. Скелі здригнулися й попливли, наче імла поступово їх роз’їдала. Надто пізно я зрозумів, що втрачаю свідомість, що останні краплі життя йдуть із мене, всотуючись у тверде холодне каміння. Останнє, що я побачив, – грубі абриси схожих на піраміди брил на виході з ущелини. Вони спалахнули, заграли мертвим фіалковим світлом. Світло стекло на скелі, на землю, шугонуло в небо, поступово темніючи, заполонило весь світ і стало зовсім чорним… Отямився я вже на відкритому місці. Кожен м’яз, кожну клітинку змученого тіла розривав нестерпний біль, перед очима стрибали сині «мухи». Але вони вже не були того отруйно-фіолетового кольору, як хвилину раніше. Крім мене, в авангарді групи йшли ще двоє. Я був найближчим до основних сил експедиції, тому Барченко, який кинувся на допомогу, витягнув саме мене. Виніс на собі. Решта так і залишилися лежати там назавжди, з висохлими, почорнілими обличчями, спотвореними жахом. Добре ще, Барченко вчасно зорієнтувався й заборонив іншим йти разом із ним, бо тоді смертей було б набагато більше, і без того в основній групі серйозно постраждали кілька людей. Його самого захистив шолом. Той, якого він винайшов для дослідів із психокінезу. Розповідали, що ним стікали цілі язики фіалкового полум’я. Наче спирт горів…

Антон зітхнув і покрутив головою. Штепа побачив, що очі в нього мокрі. П’яні сльози? Чи… Він опустив погляд. На підлозі зблискували дрібні гострі скалки, на які розбилася його чарка. Прозорі холодні камінці… Коли ж він її впустив? – Санько, – почув він хрипкий шепіт товариша, – чому ми служимо? Кому ми служимо? Невже істина – в потаємних лабораторіях спецвідділу ВГПУ? Невже правда – в горах Тибету і північних сопках?

Штепа мовчав. Він боровся з тим, що, незважаючи на всі його намагання, так і залишилося з ним. Він не думав про це, він заборонив собі про це згадувати – і це йому вдавалося. І ось з’ясувалося, що всі його потуги – лише самообман.

Сашко не впізнав свій висохлий, фальшивий голос:

– Ми з тобою, Антоне, не людині служимо, а Батьківщині.

Країні, яка була до нас із тобою, буде і після нас і навіть… після нього.

Губський реготнув:

– Ти ж не віриш у те, що кажеш. Ти ж не тупоголовий фанатик із зіркою в лобі та револьвером у руці. Ти, слава Богу, ще не став називати нашого дорогоцінного вождя генієм і батьком рідним. Але ж холуї вже роблять, роблять з нього Бога. Він сам робить із себе божество.

– Замовкни! – зашипів Сашко. – Ти… ти…

– А то що буде? – єхидно поцікавився Антон. – Здаси мене? Чи морду наб’єш? Давай, тільки тоді й собі самому бий. – Він замовк на півслові, похапливо покопирсався в кишенях, тремтячими пальцями розкрив портсигар, прикурив і вилив у свою чарку залишки горілки. – Припини пити! Досить! Подивися на себе, подивися, на що ти перетворився!

– Ми! Ми перетворилися, Санько!

Губський уже майже кричав, перехожі почали звертати на них увагу. – Думаєш, я п’яний? Ні-і-і… – похитав він пальцем. – Коли я напиваюся, то, на превелике своє щастя, перестаю про це думати.

Він нахилився вперед, сперся ліктями об стіл і пильно глянув Сашкові у вічі. – Невже тобі все ще вдається дурити себе? Невже ти ще не можеш, як я, поклястися в тім, що ми привезли з того відрядження Зло, яке знищить і країну, і народ, не кажучи вже про нас із тобою? Подивися, воно вже прибрало всіх, майже всіх, хто створював партію чи організовував переворот у жовтні. Ми будемо… скоро ми воюватимемо один з одним, ось побачиш. Зараз лише Соловки, а скоро вся країна сяде… Країна в’язнів і тюремників…

Його мова ставала дедалі плутанішою й незрозумілішою. Губський швидко й безнадійно п’янів. – Розповісти тобі одну історію? Вона й нас торкається. Чув, Бехтерев помер? Видатний психіатр помер у готелі від серцевого нападу на другий день після того, як оглядав цього… Знаєш, який діагноз він поставив?

– Ти цього теж не можеш знати, – пробурмотів Штепа.

– А от і знаю! Приятель один з особистої охорони товариша Сталіна з п’яних очей розплескав. Параноя у нашого батька й годувальника. Манія величі й манія переслідування. Вони, виявляється, одна без одної не ходять. От і довелося професора… того… нейтралізувати, полюбляв він вранці чайку з тістечком випити. Сашко не здивувався. Можливо, в цьому була винна горілка? Ані переляку, ані відрази, ані обурення він зараз не відчував. Паморочилося в голові. М’язи стали невагомими і погано слухалися. «Я п’яний… Так, я п’яний», – з полегшенням та приреченістю подумав він. А пам’ять, зрадниця-пам’ять розпластала перед ним ту, річної давнини, сцену: короткопалі, порослі рудим волоссячком руки, що стискали скриньку, порожній нерухомий погляд на сірому, наче глиняна маска, обличчі… Думки плуталися. Чийсь невблаганний голос доводив Сашкові те, про що він і так знав, те, що хотів сказати йому Губський: Бехтерев, мабуть, мав рацію. Але лише з погляду науки. Адже він не знав, що Йосип Джугашвілі навряд чи навіть наполовину був людиною. Хто може сказати, що є параноя у тих світах, з якими він зріднився, частиною яких став?

Хто назве Зло нормальним?

Київська область, автомагістраль Київ – Одеса,

12 листопада 20… року. 11.00

Втікачі вже давно вибралися за межі міста, їхнє авто неквапливо просувалося все далі на південь, нічим, не вирізняючись із сотень забризканих талою водою та брудним мокрим снігом машин. Івченко не поспішав, зараз це було ні до чого. Він майже невідривно дивився на дорогу, механічно керуючи автомобілем, а вся його увага була зосереджена на розповіді чаклуна. – Асасинами називають членів релігійного ордену, який було створено ще у 1190 році фанатиком-шиїтом Хасаном. У Європі ця людина була більше відома як Старий з гір. То був надзвичайно могутній таємний союз убивць. Хасан формував армію відданих, ладних померти на першу його вимогу фанатиків, використовуючи для цього гіпноз, найпростіші магічні прийоми, споював адептів наркотичнім зіллям і таке інше. То була настільки могутня організація, що Старий з гір міг у своїх інтересах скидати або садовити на престоли султанів та емірів. Могутніх правителів величезних імперій убивали просто у власних ліжках. Отрута й кинджал, інтриги, підкуп чи клятвовідступництво… Для асасинів не існувало заборонених прийомів.

– Єзуїти якісь… – пробурмотів Сашко.

– Так… Але ті, на відміну від асасинів, були знаряддям церкви і, загалом, перебували під її контролем, а Старий з гір… – Зрештою, вони натрапили на монголів, які тільки-но з’явилися в межах Середньої Азії. Асасини вирішили, що їх не влаштовує монгольський хан Гулагу і підіслали до нього вбивць. Але тут вони прорахувалися. Ханська охорона виявилася значно ефективнішою, ніж служби безпеки близькосхідних сатрапів. Кілерів зарізали, а потім асасини вповні випробували на собі лють та жорстокість нових володарів Азії.

Штепа посміхнувся й невесело промовив:

– Уперше жорстокість супротивників перевищила їхню власну. Протягом кількох місяців припинили існування сорок фортець, які належали асасинам. Бойовиків витягали з усіх шпарин, куди вони позабивалися, мов таргани, і різали просто на вулицях. Не допомагало нічого: ані слізні покаяння, ані клятви іменем Аллаха, ані цілування ханських чобіт. З того часу союз поступово занепав і вже не міг серйозно впливати на глобальну політику в тому регіоні. Однак його залишки, нечисленні, проте добре законспіровані й організовані, збереглися й до сьогодні. Асасини інфільтровані в різноманітні релігійні організації Сходу, переважно радикального спрямування. Можна не сумніватися в тому, що за більшістю терактів, які скоюють ісламісти, стоять саме асасини. Ледь не основна їхня діяльність на теперішній час – убивства, крадіжки, наркоторгівля, викрадення на замовлення. А тепер, схоже, їх найняли проти нас. Вони небезпечні, мов гадюки.

– Ви маєте якісь міркування щодо того, хто їх найняв?

– Якби то була якась конкретна людина… Чи конкретна організація… Біда, Сашко, в тому, що їх багато. Сатаністи, масони, сектанти…

– Але ж асасини – мусульмани?

– То й що, – знизав плечима Штепа. – Сатана в усіх один. Імена в нього різні. Починався дощ. З розкислого неба зривалися дрібні холодні краплі, шмагали залишки листя на сонних принишклих деревах і зникали в мертвій напівгнилій траві. Дощ врізався в лобове скло машини, яка мчала по шосе, розбивався на ледь помітний пил і, звихрений у каламутний шлейф, довго тягнувся слідом, немов боявся відстати. – І багато їх? – перервав мовчанку, яка затяглася, Івченко.

– Хтозна… Десять… Двадцять… Сотня… Стільки, скільки вони вважатимуть за потрібне. І, напевне, асасинами їхні сили не обмежуються. – Зрозуміло… – протягнув Сашко, – зрозуміло… Принаймні, тепер ясно, як вони змогли на вас вийти. У Києві сорок три готелі. Якщо мати достатню кількість людей та дещицю грошей, перевірити їх усі за дві години зовсім не складно.

– А потім? – запитала Наталі.

– А потім вони сіли на хвіст Миколі Михайловичу, аби відстежити його зв’язки, і встановили, куди ми вас перевезли з готелю. – Але ж нас везли вночі, вулиці були порожні, невже ваші люди не помітили б спостереження? – Розумничка, добре метикуєш. Ймовірно, вони встановили контакт Миколи Михайловича з Костянтинівим. А вже конспіративну квартиру вирахували через нього. В усякому разі, напад трапився майже одразу після його візиту. – Господи, що ж то за спецслужба, керівника якої можна вистежити, наче дрібного злодюжку?

– Наталі… – докірливо мовив Штепа.

– Усе гаразд, я не образився, це оперативні нюанси. Якщо за тобою вештаються не десяток людей з двома автомобілями, а в п’ять-шість разів більше, то, яким би професіоналом ти не був, виявити стеження шансів практично нема.

Обабіч дороги замиготіли будинки.

– Ну ось, майже приїхали.

– Куди? – здивувалася дівчина. – Адже ми повинні сьогодні відлітати.

Сашко розсміявся.

– Опам’яталася… Аеропорт зовсім по інший бік. Ні, сьогодні ми нікуди не полетимо. Можливо…

Він вчасно стримався. Ні до чого їм знати, що з «контори» можливий витік. Це не додасть супутникам ані настрою, ані оптимізму. – У нас мало часу. – Штепа був явно незадоволений. – Ми маємо бути на місці в крайньому разі сімнадцятого. Залишилося п’ять днів, а ми не просунулися до мети ані на кілометр.

– Якщо надто поспішатимемо, то не дістанемося туди взагалі. Гадаєте, вони не перекрили вокзали та аеропорти?

– То що ж робити?

– Перечекаємо до завтра, а я тим часом щось придумаю.

– То куди ж ми все-таки їдемо? – знову поцікавилася Наталі.

– Я везу вас на дачу.

– Дача? Що то таке? – не зрозуміла вона.

– Так у нас називають заміський будинок.

– Ти маєш заміський будинок? Отже, ти заможна людина? Сашко посміхнувся:

– Ну, у нас він дещо відрізняється від того, що під цим розуміють у вас. Цей будинок побудував ще мій батько.

Івченко ввімкнув лівий поворот і звернув з траси на другорядну дорогу. – Ми проїхали Віту-Поштову. За кілька кілометрів буде Круглик, ну а за ним – Кременище. Там дуже гарні місця, принаймні мені подобаються. Хоча буваю я тут дуже рідко, останнього разу, здається, минулої осені.

Чим далі від автостради, тим гіршою ставала дорога. Сашко ледь встигав об’їжджати великі вибоїни, налиті талою водою. – Ніяк не можу звикнути до ваших доріг, – поскаржилася Наталі.

Сашко підморгнув у дзеркало:

– Так, можна сказати, що це – наша головна ознака. У нас є шанс загрібати грубі гроші на екстремальному туризмі. Ну, і на виставках дурнів, куди ж без них.

Усі розсміялися.

– Але ж це, здається, про росіян, – зауважив Штепа посміюючись.

– З ким поведешся…

Сашко зупинився біля невеличкої, яскраво пофарбованої крамнички. – Зачекайте в машині, треба ж харчів купити, а то в мене там навіть запліснявілого сухаря не знайдеш.

– Можна, я з тобою піду? – попросила Наталі.

– Та будь ласка.

Поки дівчина з цікавістю розглядала вітрини сільської крамниці, Сашко купив ковбаси, хліба, консервів. Подумавши, додав ще півкіло копченого сала й пляшку «Перцівки». – Сьогодні я почастую вас нашими національними продуктами – салом і перцевою настоянкою. – Я не п’ю горілку, – зморщилася Наталі. – Я взагалі не п’ю. – Я теж, – усміхнувся Сашко, – але сьогодні, здається, зовсім не завадить випити по п’ятдесят грамів. Стрес потрібно знімати. – Ти намагатимешся мене споїти? – лукаво зиркнула дівчина. – Як ви могли таке подумати, міс? – образився Івченко, – горілка, фі… Для цього я завжди використовую лише шампанське.

Так, жартуючи, вони вийшли з крамниці.

– От чорт, лише цього нам не вистачало.

Біля їхніх «Жигулів» стояв розмальований у канаркові кольори «УАЗик». За кермом сидів сержант, а поруч із машиною стояли ще троє міліціонерів, з яких двоє були в цивільному, мабуть, оперативники. Штепа з машини не вийшов. Прочинивши дверцята, він неголосно перемовлявся з одним із «цивільних», який тримав паспорт Миколи Михайловича. – Здоров, хлопці. – Сашко підійшов до машини, ще не вирішивши, як йому вчинити.