Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Істина…

Гостра, наче оргазм, насолода пронизала все його єство, змусивши грішне тіло затріпотіти в болючих конвульсіях щастя. Він уже зрозумів, що прийшов його світ, світ, який був утрачений і знайдений сьогодні знову. Тепер уже назавжди. Ніч повільно відступала на захід, сором’язливо оголюючи рожеве тіло заспаного неба. Зірки ще висіли над землею, а вона вже сонно ворушилася, готуючись зустріти перші промені нового дня. Та світанок зовсім не похитнув морок, який володарював у кабінеті. Тьмяне світло єдиної лампи, що горіла на столі, теж зневірилося побороти його і втомлено опало на податливий ворс килима. Морок ще був повновладним господарем у щілинах між важкими шафами та в кутках. Морок майже ховав людину, яка потопала в глибокому шкіряному кріслі. На сухій, мов пергамент, шкірі щік Сталіна проступив дивний тьмяний рум’янець. Зморшки на обличчі майже зникли, спотворивши його нападом фальшивої молодості. Груди Йосипа зрідка здіймалися в ледь вловимому, дуже глибокому подихові. Сталін не спав. Нерухомий погляд темних, із величезними зіницями очей було спрямовано кудись вдалечінь, немов стін навколо й не було. А може, це дійсно так. Адже дивився він у інший світ, абсолютно не схожий на той, ворожий, в якому доводилося існувати його тілу. Як шкода, що отямившись, Йосип не зможе пригадати все видиво, а лише якісь сірі, мов стара кінохроніка, клапті. Та ще ЙОГО… Істота, з якою Йосип зустрівся в новій реальності, була така ж справжня, матеріальна, як і він сам. Коба запам’ятає кожен рух, кожне слово, кожну рису прекрасного у своїй мудрості обличчя. І ніколи вже не забуде він перші слова, що їх вимовив володар Антисвіту. Потім, через місяць, через рік, усе частіше й частіше вони розмовлятимуть на різні теми. Друккарга стане його порадником у боротьбі за владу і в управлінні країною. Він навчить Йосипа розуміти потойбіччя краще, ніж той розумів свій світ. Друккарга познайомить його з іншими даймонами Антисвіту. Та найважливішими його словами, які зробили Йосипа щасливими, були:

– Брате мій, вітаю тебе в безмежній величі твого духу!

Білорусь, тридцять кілометрів південніше Кричава,

11 листопада 20… року. 13.00

Тьмяна шестиметрова куля повільно пливла на висоті півкілометра від землі майже точно на північ. Ані уривчастий зустрічний вітер, ані ріденькі сірі хмарки, котрі час від часу поглинали кулю, не могли збити її з курсу, яким вона, здавалося, йшла свідомо. Лобачов, не відриваючись від бінокля, спостерігав, як Аномалія повільно і невідворотно наближається до міста. Збільшена двадцятикратною оптикою куля здавалася важкою, перенасиченою невідомістю та загрозою. Живою… Генерал мимоволі пересмикнув плечима, відганяючи несподіване й неприємне тремтіння. Його не полишало відчуття, що із цього теплого бруднуватого світла на нього дивиться, оцінюючи і, можливо, націлюючись для удару, хтось ворожий і моторошний. Якщо чесно, Лобачов із більшим задоволенням плюнув би на цю Аномалію, нехай собі летить далі, он що накоїла в сусідів, однак… Накази не обговорюються, а в президентській адміністрації вважали, що ця гидота – справа рук натовців, які чи то нову зброю випробовували, чи то вирішили провести «чергову провокацію» проти «антидемократичного режиму». Лобачов криво всміхнувся. Як послухати білоруське телебачення, то американцям більше й робити нічого, лише нові каверзи проти нашого президента організовувати… Було відомо генералу й про попередження, яке надійшло з України. Знав, що Київ застерігає від застосування проти літаючого монстра методів активного впливу, але… Ймовірно, комітетники наплели «бацькаві» про необхідність за будь-яку ціну захопити Аномалію – відпрацьовують свої чималі оклади. Хтозна, може, й вийде змайструвати з цього ще один показовий судовий процес. Олег Васильович зітхнув. Ех, тільки не бути б крайнім. З тих, у Мінську, що взяти… Он росіяни теж радять не поспішати, та наших розумників хіба проймеш… Політика, хай їй трясця. – Товаришу генерал, до міста двадцять п’ять кілометрів, – пролунав напружений голос штабного офіцера, який примостився в кутку командно-штабної машини за пультом зв’язку.

– Знаю, бачу… – процідив крізь зуби Лобачов.

Він опустив бінокль і скосив погляд праворуч, на похмурого суб’єкта в цивільному, який відтіснив назад офіцерів із генеральського штабу. Наглядач… Генерал подумки матюкнувся. Чорт, коли б не ці типи з КДБ, він, мабуть, зробив би так, як йому радили, – просто супроводжував би Аномалію до кордону, вимикаючи на Ні шляху всі енергомісткі об’єкти. Нехай там що кажуть про тупоголових військових, однак Лобачов не мав жодного бажання наступати на ті ж граблі, що й сусіди. На жаль, від нього зараз нічого не залежало. Он там, трохи осторонь, припаркувалися кілька автобусів, набитих вченими із «закритих» інститутів. Мріють накласти лапу на те, що залишиться від Аномалії. – Двадцять кілометрів! На спроби перехоплення ціль не реагує! – знову пролунав голос помічника.

«Нащо ж так кричати?»

Лобачов буркнув щось брутальне і підніс до очей бінокль.

І праворуч, і ліворуч, і далеко попереду Аномалії висіли бойові гелікоптери. Час від часу над лісом пролітали хижі тіла надзвукових перехоплювачів. Полювання відбувалося за всіма правилами. Позаду нетерпляче заворушився тип у цивільному. Олег Васильович майже фізично відчував важкий підозрілий погляд на спині. За Аномалією цей молодик майже не спостерігав. Лобачов гмикнув. Цікаво, чим усе це закінчиться? Він знав, що зараз у Києві активно працює резидентура КДБ та військової розвідки, намагаючись з’ясувати міру причетності до цього дивного явища свого південного сусіди, котрий, на думку Мінська, надто вже глибоко втягнувся в амури з НАТО. А в Україні, в свою чергу, багато хто теж сумнівається в природному походженні Аномалії, але, на відміну від білорусів, підозріло косують у бік Кремля.

Наче збожеволіли всі.

– Олеже Васильовичу, вісімнадцять кілометрів. Час приймати рішення.

– Знаю, – знову буркнув генерал.

За його знаком офіцер подав йому мікрофон.

– «Вулкан-54», «Вулкан-58», я – «Вулкан-51», – передчуваючи щось недобре, заговорив він. – Починайте. Як зрозуміли?

– «Вулкан-58» на зв’язку, вас зрозумів.

– «Вулкан-54», прийняв, п’ятдесят перший.

Лобачов, уже впевнений, що робить помилку, спостерігав, як гелікоптери відійшли вбік, звільняючи сектор двом «Мі-24». Плямисті витягнуті тіла, за які ці «вертушки» й отримали прізвисько «Крокодил», промайнули над деревами, пологою гіркою шугонули вгору, вийшовши на одну висоту з Аномалією. Та пливла тепер на висоті чотириста метрів. – «Вулкан-51», вийшли на бойову! – прохрипіла рація крізь перешкоди.

Лобачов озирнувся на цивільного й тихо кинув:

– Можна…

«Вертушки» зависли, прицілюючись. Напруга в пересувному КП досягла апогею. Ефір уже не змовкав, розриваючись безліччю голосів. Немов зв’язані невидимою ниткою, «Мі-24» наблизилися до Аномалії ще трохи і метрів з восьмисот відкрили вогонь. Бити з такої відстані самонавідними ракетами – це все одно, що стріляти в людину із дробовика впритул. Могутні заряди розривають ціль на шматки. До блідої кулі потяглися тонкі пасма диму, і лише одна з ракет розминулася з ціллю, розірвавшись над верхівками дерев. Решта влучили, огорнувши Аномалію білими хмарками розривів. – Вісім прямих влучень! – У голосі спостерігача прохопилася неприхована радість.

Лобачов напружено вдивлявся у те, що відбувалося над лісом. Дим не розсіювався. Поступово темніючи, він лише повільно розповзався, повністю сховавши Аномалію. Здавалося, сірі пластівці стають щільнішими, наливаються загрозою та силою. Серце зайшлося. Генерал уже бачив, що в небі нема й сліду від падіння збитої цілі. Не було жодних уламків. І ще Олег Васильович ніяк не міг зрозуміти, чому він відчуває якусь незавершеність. Не вистачало чогось обов’язкового, важливого, такого непомітного у звичайних умовах. Генерал, як не намагався, не міг зрозуміти, що ж це.

– Товаришу генерал! Товаришу генерал!

Він здригнувся, немов отямившись від забуття, й повільно витер спітніле обличчя. І раптом зрозумів, що наляканий. Зараз, у цю секунду злякався. І не Аномалії. Злякався, що його нерішучість буде сприйнято… як боягузтво. Ось цей тип у цивільному…

– Повторна атака! – почув він свій охриплий, чужий голос.

Потім, зрозумівши помилку, поспішив скасувати наказ: екіпажі гелікоптерів не могли стріляти, оскільки не бачили цілі. Схоже, настав час перехоплювачів.

«СУ-29» вийдуть на атаку за бортовими радіолокаційними системами, «електрики» в цій штуці – аж занадто. А ракети, що наводяться по електронному променю, знайдуть ціль і без візуального контакту. Гелікоптери відійшли вбік, і відразу ж з півдня з’явилися дві стрімкі машини, які, знижуючись, наближалися до Аномалії. Перехоплювачі практично з бриючого польоту випустили по цілі чотири ракети і, набираючи висоту, шугонули вгору. Аномалія вдруге вкрилася білими хмарами вибухів. За кілька секунд усі побачили, як бліда куля повільно, наче проти волі, пішла донизу.

– Вона падає! – вигукнув хтось із офіцерів.

Не відриваючи погляду від Аномалії, котра опускалася просто на гострі верхівки сосен, Олег Васильович полегшено розтиснув побілілі від напруги кулаки. За його спиною радісно й збуджено перегукувалися військові.

І раптом…

– О, Господи! – видихнув Лобачов за соту частку секунди до того, як це відбулося.

Літаки, що були вже метрів на чотириста вище за Аномалію, завмерли, зупинені якоюсь невидимою силою, повільно перевернулися через крило і впали у некерований штопор. Гамір радіоефіру перекрив моторошний крик. І замовк. Рація вибухнула громом перешкод, які заглушили відчайдушні різноголосі волання. Лобачов видав майже тваринне мукання, непевним поглядом спостерігаючи, як слідом за літаками, один за одним, падають гелікоптери, зникають за краєм лісу, нечутно, мов тіні. «Там не було спалахів!» – промайнула гарячкова думка, зовсім, здається, зайва в цьому божевіллі.

Зайва?!

Вони повинні, повинні бути! Спалахи від розривів ракет та звуки… А коли їх нема, то це означає… Неслухняна рука проти його волі потягла з голови «афганку». Генерал, сам не розуміючи, що робить, позадкував від того, що діялося за тонкими стінами автомашини, наштовхнувся на когось спиною і побачив біле обличчя людини в цивільному, очі, в котрих не було й тіні думок. Лише страх. Страх цей не був схожий на страх Лобачова. Цей тип боявся не того, що вони тут наробили, не смерті, яка ходила від однієї розбитої машини до другої. Він боявся лише за себе.

Рука потяглася за пістолетом. Убити… Убити!!

Кого? Не має значення. Його… Себе… Так, себе, свій жах, свої страхіття. Рука торкнулася кобури і впала. Який сенс, якщо й на тому світі йому не забути коротких моторошних криків, у яких сконцентрувався весь жах смерті, чорне ніщо, котре страхітливим тягарем падало на землю. На беззахисну землю… То там, то тут її вже стьобали ліниві, мов гади, що обжерлися, блискавки. Щосекунди частіше. Усе міцніше. Куля, так само тьмяна, але вже вдвічі більша, висіла над самою землею, неквапом наближаючись до безпорадно збитих докупи машин, автобусів, бронетранспортерів. Олег Васильович бачив, як на сотні метрів, довкола сосни вкриваються неприродно щільною памороззю, як край просіки перетворюється на суцільну сніжно-крижану стіну, як землю сковує жахливий холод, висмоктуючи з неї останні краплі сил. Холод… Лобачов раптом відчув, зрозумів, що Аномалія вже не мертва, що в ній прокинувся хтось. Або щось… Відчув його голод… Він почув свій крик. Голос, який зривався на фальцет і віддавав наказ водієві, благаючи його: «Назад!!!»

Та хіба той, сидячи в кабіні, міг почути?

Світ здригнувся. Ні, це рушила, позадкувала машина, почала незграбно розвертатися, намагаючись втекти. Тепер Олег Васильович бачив інші машини, котрих досі не було видно за стінами КШМ. Межа білого була вже в тридцяти метрах від крайніх із них і швидко жерла відстань, що залишалася, а вони задкували. Надто повільно. Ось один із бронетранспортерів за мить вкрився памороззю, за ним, майже відразу, ще один, потім автобус… Натужно відчинилися білі двері «Ікаруса», на скуту холодом землю впала людина. І залишилася лежати. Нерухомо… Аномалія наближалася. Здавалося, величезна куля заступила все небо, вона вже не світилася тією рівномірною розмитою жовтизною. Тепер вона здавалася жорсткою, матеріальною, важкою… Олег Васильович уловив щось схоже на слабке пульсування, яке притягувало погляд, заворожувало, дурманило… І в такт цьому пульсуванню десь шамотіло запопадливе нерозбірливе шепотіння.

Хтось плакав.

Комітетник…

«Тепер ти боїшся так само, як я…» – промайнула божевільна думка. І зникла. Десять метрів. Холоднеча давно вже проникла в машину, малювала на стінах білі візерунки, вкривала вікна не памороззю – тонкими крижаними голочками. Це було дуже гарно… Не розуміючи, що робить, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження, генерал вискочив з авто, впав долілиць і завмер, боячись підвести голову. Секунда. Друга. Олег Васильович уже чув, як до нього впевнено, по– господарському, йде смерть. От-от вона наступить на скоцюрблені пальці, що вп’ялися в жорсткий іній.

Гостро запахло озоном. Мов у дитинстві під час грози.

«Ну, що ж ти?..»

Здається, він сказав це вголос.

Підвів голову. Аномалія була в двадцяти метрах над землею – величезна, невблаганна. Налитий світлом монстр пропливав над нерухомими машинами, повільно відходив до лісу, обмацуючи людські тіла, що траплялися на шляху, – мертві тіла, котрі вже нічого не могли йому дати.

Відходив?!

Обпечені морозом, сповнені напівзамерзлих сліз очі майже нічого не бачили, але… Так, вона віддалялася, поступово піднімаючись над лісом, йшла на північ. Туди, де було місто. Туди, де було тепло… Олег Васильович сів, обхопив руками коліна і відсутнім поглядом спостерігав, як віддаляється його смерть. Чому його пожаліли Не помітили? Не прийняли? Погидували? Олег Васильович не відразу відчув, як у душу, в майже порожню свідомість повільно заповзає щось нове, таке ж чуже, як і чудовисько, що віддалялося. А разом із ним з’явився біль, який, змішуючись із залишками жаху та відчаю, породжував напіврозбиті видіння. І палали заводи, вибухали станції та ТЕЦ, безтямно витріщалися в ніч темні, без єдиного вогника вулиці. І тіла, тіла, тіла…

Людські тіла, по яких важко крокувало Зло.

Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ,

12 листопада 20… року. 8.30

Снідали мовчки. Штепа був похмурий, за весь ранок не промовив і десятка фраз. Раз чи двічі, коли до нього зверталася Наталі, чаклун відповідав невлад і навіть не виправлявся. Сашко й сам був приголомшений тим, що побачив учора по телебаченню. Сі-ен-ен, яке майже цілодобово транслювало все, що відбувалося навколо Аномалії, давало досить повну інформацію, аби можна було судити про масштаби трагедії. Одначе чаклун, як здалося Сашкові, був пригнічений не цим. Точніше, не лише цим. Сашко вирішив для себе, що Кричавська катастрофа для Штепи була подією абсолютно іншого рівня, ніж для решти людей, свідченням чогось набагато страшнішого. Ще мовчазніший і замисленіший, ніж звичайно, Штепа, здавалося, зовсім не відреагував на дзвінок Костянтиніва, котрий сумлінно поінформував їх із Сашком про події в Білорусі, додавши багато подробиць, не відомих поза колом посвячених. Поклавши слухавку, Штепа буркнув лише одне слово: «Ідіоти», – після чого знову надовго замовк. Звичайно ж, Микола Михайлович мав на увазі білоруських військових, і цього разу Івченко був із ним солідарний. Хтозна, як тепер усе повернеться, коли Аномалія, схоже, «прокинулася». Кілька разів Сашко хотів поговорити про це зі Штепою, однак утримувався, розуміючи, що ситуація для цього не надто сприятлива. Наталі теж притихла. Вона, здавалося, ніяк не відреагувала на Сашкові спроби пофліртувати, можливо, навіть, не помітила їх. Не відштовхнула, та й потому. Зараз, поряд із цими людьми, Сашко почувався незатишно, наче вони дійсно дізналися про щось таке, що одразу ж і невловимо для ока перенесло їх в інший, чужий і незрозумілий для звичайної людини світ. Наталі… Сашко глянув на дівчину, потім на Штепу і відчув, що червоніє. Він не бажав собі зізнаватися, гнав цю думку, однак та вперто поверталася. «Адже ти зрозумів, звідки твоя неприязнь до Штепи. Ти закохався й ревнуєш до нього Наталі. Не професійна, а звичайна чоловіча зацікавленість турбувала тебе з перших хвилин знайомства з дівчиною і чаклуном: які між ними стосунки?»

Сашко знав, що то була правда. Іноземний турист і перекладачка. Бачив, бачив Сашко, що між цими людьми щось більше за прості ділові стосунки. Набагато більше, хоча вони й приховують це. Він згадав, як проганяв її вчора, цю думку, але нічого не міг із нею вдіяти: «Де спатиме Наталі? Чи не прослизне до її кімнати Штепа?» І ще одна, яка породила несміливу надію: «Сьогодні вона спала сама…» Він похмуро колупав холодну яєчню, намагаючись перебороти себе, відкинути ці думки. Вони були заборонені. Сашко не мав на них права. Він відсунув тарілку, ледь не одним ковтком випив каву і, подякувавши Наталі за сніданок, вийшов з-за столу. – Піду зателефоную, – пробурмотів він, ні на кого не дивлячись. Штепа провів його замисленим поглядом, ледь помітно, самими куточками вуст усміхнувся, допиваючи молоко. Не встиг Івченко вийти з кімнати, як до квартири подзвонили. Різко, вимогливо. Потім ще. Це були чужі. Сашко ні на кого не чекав, та й колеги не дзвонили б, а просто постукали – це був один з умовних сигналів. Сашко вискочив до передпокою, перечепився за стілець і похапцем увімкнув відеомонітор. На екрані виник опецькуватий чолов’яга у формі капітана міліції, який нетерпляче переступав із ноги на ногу. Однією рукою він тягнувся до дзвінка, а іншою притискав до себе дерматинову теку. Він був не сам. Ті, що прийшли з ним, причаїлися обабіч дверей, дуже вміло ховаючись від спостереження через вічко. А про добре замаскований ширококутний об’єктив вони, звісно ж, не знали. Івченко кілька секунд розглядав міцних молодиків, які притислися до стіни. Ще один бовванів нижче на східцях. П’ятеро… І це, мабуть, не всі. Вони були невловимо схожі, позначені відбитком однаковості, що виказувало досвідченому поглядові їхню причетність до певної структури. Опери? Нісенітниця. У двох із них зброї Сашко не бачив, у руці одного був ПМ, ще один тримав напоготові «берету», а той, що на східцях, був озброєний короткоствольним револьвером. Ясна річ, оперативників ніхто так різнокаліберно не споряджатиме.

Прокол, панове, прокол…

– Хто там? – нахилився Штепа над плечем Сашка.

– Тс-с-с… Відійдіть.

Сашко на секунду замислився й кивнув Наталі:

– Поговори з ними, поки я…

– Про що? – злякано зашепотіла дівчина.

– Ну, придумай щось, спитай, хто там, потягни час.

Він смикнув із вішалки наплічну кобуру, поспіхом начепив на себе, накинув куртку. Наталі тим часом нахилилася до дверей і тремтячим голосом запитала:

– Хто там?

– Дільничний, – пролунала відповідь, – відчиніть, будь ласка.

– Зараз, зачекайте, чоловіка покличу.

Сашко пошепки наказав:

– Збирайте речі, швидко. Тільки-но покличу, не втрачайте й миті і, заради Бога, виконуйте всі мої команди чітко. Це дуже погані гості.

Слідом за чаклуном та дівчиною Сашко кинувся до своєї кімнати, розіпхав по кишенях гроші, документи, супутниковий телефон та зброю, що її привіз генерал.

До квартири знову подзвонили.

Івченко копнув під ліжко приготовану до від’їзду сумку й вибіг у передпокій. Одного погляду на монітор було досить, аби зрозуміти, що часу в них уже нема. Незнайомці перегрупувалися для атаки на квартиру, двоє вовтузилися біля замкової шпарини. Броньовані двері, звичайно, витримають удар автоматної кулі, але професіонали якраз не стрілятимуть. Спецзасіб «Ключ» вирве з них замок, мов скабку, на це й розрахований. Саша висмикнув із кобури «форт», підхопив із полиці в передпокої ще один, перевірив обойми і швидко накрутив на стволи глушники. «Берета» поки що лежала в кобурі. Зрештою, можна було б зателефонувати – цих соколів пов’язали б тихо й без проблем. Це могли б зробити навіть ті оперативники, котрі чергували поруч із будинком, але… Надто вже багато цих «але». Генерал недвозначно наказав не світити гостей, навіть перед своїми. По-друге, допомога могла й не встигнути. А по-третє… Невідомо, як усе складається насправді. Пройшли ж якось вони непомічені. Може статися так, що Сашко лише даремно витрачатиме дорогоцінні секунди, викликаючи допомогу. Незважаючи на чисельну перевагу супротивника, Івченко мав тактичні вигоди, оскільки, хоча б частково, знав розташування його сил. Звичайно, є й інші, але це буде потім… Він ще раз глянув на монітор, глибоко зітхнув, немов перед кидком у воду, неквапом відчинив замки й несподіваним сильним ударом ноги розчахнув двері, вистрибнувши на сходи. «Дільничний» перелякано відсахнувся. Розхитуючи на місці шалений за амплітудою «маятник», Сашко крутнувся, стріляючи з обох рук. Грюкіт дверей, що вдарилися об стіну, заглушив тихі звуки пострілів, голови одного й другого незнайомців наче вибухнули самі по собі,– дев’ятиміліметрова куля на такій відстані – страшна річ. Третій усе ж устиг вистрілити. Його куля збурила повітря сантиметрів за десять від Сашкового стегна, вдарилася в протилежну стіну і з огидним виском полетіла кудись вниз, відбившись від залізобетонної плити. Наступної миті удар випущеної впритул кулі кинув стрільця на мертве тіло четвертого напарника, із розірваної шиї котрого хлюпав моторошний фонтанчик крові. Усе відбулося в лічені секунди, товстун у формі встиг лише вирячити білі від жаху очі. Промайнуло бліде, одутле обличчя, яке швидко вкривалося дрібними краплями поту. Сашко щосили вдарив по ньому руків’ям пістолета.

У квартирі щось з хряскотом упало.

– За мною, швидко! – крикнув Івченко, і на сходи одразу ж вискочив чаклун, а за ним – Наталі. – Не туди, вгору, – зупинив Сашко Штепу, який було кинувся до виходу з під’їзду. Сам він, відштовхнувши чаклуна, м’яко, мов кішка, рвонув сходами. Знизу долинав якийсь гамір, але тупотіння людей, що поспіхом підіймаються сходами, не було. Мабуть, там ще не встигли розібратися, що сталося. А от нагорі Сашко майже відразу побачив двох із «кипарисами». Потужно озброїлися хлопчики, проти автоматів його «форти» ніяк не потягнуть. До того ж Івченко був не сам, треба було захищати цивільних, а це дуже важко, може, й неможливо без напарника – пробиватися нагору й одночасно контролювати тили. Крок за кроком він піднімався сходами, лише на мить вискакуючи з-за перил, так, щоб супротивники не встигли вистрілити. Натиснувши на спусковий гачок, він одразу повертався під захист бетону, не затримуючись навіть для того, аби подивитися, влучив чи ні. Він уже «прорахував» супротивника і зрозумів, що перед ним – непогані профі. Та все ж вони поступалися йому в навичках ведення бою на обмеженому просторі. Сашка навчали працювати в будинках, а їх – ні… За таких умов Івченко – мов риба у воді. У тих, нагорі, в запасі було лише три марші, і цей запас потроху танув. Вони повільно відступали, сподіваючись на допомогу знизу. Власне, правильно сподівалися, їхні напарники зобов’язані були вдарити з тилу. Однак хлопці, котрі піднімалися слідом за групою Івченка, не дуже й поспішали: видовище трупів, нагромаджених перед квартирою, не сприяє піднесенню бойового запалу. Нарешті нападники опинилися в тісному закутку біля виходу на горище і миттю перетворилися на здобич. Сашка вони не бачили, тепер тільки й могли що тримати під прицілом вихід зі сходів, безперервно краючи стіну короткими чергами, аби не дати Івченкові висунутися. Він опустився навколішки, натиснув на кнопки, і напівпорожні обойми вислизнули йому під ноги. Швидко вставивши нові, Сашко виставив руки з-за рогу і блискавично розрядив пістолети. Дві обойми. По дванадцять набоїв у кожній. Щільність вогню була настільки висока, що в супротивників не залишалося жодних шансів. Ще не закінчивши стріляти, він крізь сухий ляскіт пострілів та звук куль, які впиналися в стіни, почув, як падають тіла.

– За мною!

Він зарядив чергові обойми, вискочив до дверей, що вели на горище, відіпхнув тіла, котрі ще тіпалися в конвульсіях, і однім ударом вибив непомітний болт, який утримував двері.

– Пірнайте!

Дівчина зупинилася, не маючи сили переступити через труп, і відразу отримала відчутний поштовх у спину.

– Не дивися на нього!

Піднімаючи цілі хмари ядучого пилу, вони промчали горищем, повернули за ріг, у павутинні Сашко відшукав потрібні двері, через які вони вибралися в під’їзд. Він розташовувався в іншому боці схожого на літеру «П» будинку, тому нападники вже не могли їх бачити.

– Швидше, внизу машина.

Вони вискочили надвір. Сашко допоміг чаклунові перелізти через невисокий хиткий паркан, і всі троє опинилися в похмурому колодязі прохідного двору. Навкруги було тихо. Поки що.

– Давайте он до того авто.

На ходу дістаючи ключі, Івченко підбіг до старенької коричневої «шістки» з виїденими іржею аж до дірок боками, яку було припарковано так, аби відразу виїхати на вулицю. Двигун завівся з півоберта, Сашко дав газу, і машина, порушаючи всі існуючі правила, вилетіла з двору. Злякано сахнувся до стіни випадковий перехожий, рятуючись від «Жигулів», що мчали тротуаром. Івченко встиг помітити, як водій сірої «дев’ятки», яка стояла неподалік, нахилився до приборної панелі й підніс до вуст невеличку чорну коробочку рації. Усе правильно, це – свої, хлопці з прикриття, які, маючи чіткі інструкції, дочекалися, доки їхній колега вирветься з будинку-пастки, використавши одну з відпрацьованих схем відходу. Тепер наставав їхній час. Зараз почнеться найцікавіше для тих, що залишилися в тому під’їзді. Коли коричневе авто зникло за рогом, почала працювати група захоплення. Сашко проїхав кілька сотень метрів вулицею Пестеля і вже на нормальній швидкості звернув на Жилянську: поруч було управління ДАІ, ще не вистачало, аби їх зупинив якийсь надміру пильний інспектор, розбирайся з ним. «Хвоста» начебто не було. У групі прикриття дилетантів не тримали. Якби оперативники помітили щось підозріле, вони неодмінно заблокували б переслідувачів. Він звернув на Повітрофлотський проспект. Тут, як завше, дорога була забита машинами, а зараз це було дуже недоречно, оскільки помітити спостереження практично неможливо. За стадіоном Івченко звернув на іншу, тихішу вулицю.

Проїхавши поворот, він зупинився. Слідом ніхто не їхав.

– Ну от, здається, відірвалися.

Він подивився на годинник, дістав телефон і набрав номер Костянтиніва.

– Слухаю, – майже одразу відповів той.

Шеф був стривожений. Ще б пак, є від чого. Головною загрозою для операції був навіть не напад. Стало зрозуміло, що в управлінні є витік інформації, бойовики не вийшли б на них так швидко.

– Це я, Володимире Сергійовичу.

– Я зрозумів… Слава Богу… Де ви? А, так…

– Хто то були?

– Дідько їх знає.– У голосі генерала відчувалася злість. – Окрім тих, що ти поклав, у під’їзді було ще двоє. Та ще двоє – в машинах, на підстраховці. Узяти майже нікого не пощастило: як тільки вони зрозуміли, що втекти не вдасться, наклали на себе руки. Захопили лише одного і то тому, що його було тяжко поранено, зараз він у реанімації, в комі. Отже, сам розумієш, інформації практично ніякої. Єдине, що можна зараз сказати, то це те, що всі вони – іноземні громадяни і, що цікаво, професіонали. – Це я й сам бачив, – гмикнув Сашко. – Не чеченська ж це мафія? – Звичайно, ні, скоріше, турки або араби. Я схиляюся до першого варіанта. Наш… об’єкт і через них пройшов, тому цілком могли взятися за цю проблему впритул.

Сашко присвиснув. Оце дійсно надзвичайна подія. Щоб на суверенній території так брутально й зухвало діяла іноземна розвідка…

Отже, або ставки дуже високі, або…

Усе може бути зовсім не так, як вони з Костянтиновим собі уявляють. Навіть напевно не так.

– Як вони могли на вас вийти? – знову обізвався генерал.

– Не знаю.

– Ти ніде не міг засвітитися?

– Я – ні, – із наголосом на першому слові відповів Івченко.

– Ти гадаєш…

– Звичайно, це може бути й збігом, однак мені так не здається. Надто вже швидко після вашого візиту на квартиру вони з’явилися.

– Може, телефон?

– Його перевіряли перш ніж передати мені.

– Перевіряли, – похмуро погодився Костянтинів і тихо ви-матюкався. Сашко всміхнувся. Шеф лютився сам на себе – кому подобається, що провал стався з твоєї вини. Утім, провина генерала була мінімальна. За певних можливостей вистежити можна будь-кого, і ніякий професіоналізм не допоможе. Річ у іншому: з усього того можна було робити висновок, що з «контори» витікала інформація, і то витікала з найближчого оточення Костянтиніва. – Що збираєшся робити далі? – по нетривалій мовчанці поцікавився генерал. – Не скажу. Доки не знайдете, звідки «тече», діятиму самостійно. На зв’язок вийду лише в критичній ситуації. В мене є прохання…

– Кажи.

– Необхідно провести відволікальну операцію на рейсі, яким ми мали вилетіти. Я розумію, що часу обмаль і знайти схожих на нас людей складно, проте це дуже б нам допомогло.

Встигнете?

– Гаразд, – поміркувавши, згодився Костянтинів, – зробимо. А ти поговори з нашим, гм, другом, можливо, йому щось відомо про цих типів, недаремно ж він просив охорону.

– Добре, якщо щось буде – зателефоную.

– Ех, жаль, ти прибив дільничного до смерті… Не міг легше вдарити?

– Він дійсно мент?

– Ага. У тих, що нападали, знайшли «ксиви» співробітників карного розшуку, до речі, дуже непогано зроблені. Мабуть, притисли його авторитетом солідного відомства.

– Так, жаль, звичайно.

– Та що вже там…

Сашко посидів кілька хвилин, замислено спостерігаючи за перехожими, які пробігали повз машину. Усе це подобалося йому менше й менше. Схоже, вони потрапили в пастку, з якої буде дуже важко вибратися. Якщо діють профі, вони перекриють усі можливі шляхи відступу.

– Гаразд, поїхали.

Він завів авто, знову виїхав на Повітрофлотський проспект і з чверть години крутився вулицями Солом’янки та Кучминого Яру, перевіряючись. Пересвідчившись у відсутності небезпеки, Івченко вивів машину на Червонозоряний проспект, і незабаром вони опинилися на околиці Києва. Сашко прилаштувався за величезним ваговозом «Івеко», який неквапно рухався по шосе, і повернувся до чаклуна, котрий сидів поруч.

– Ну, розповідайте, в яку гидоту ви нас утягли?

– Ви маєте на увазі…

– Так, я маю на увазі хлопців, які намагалися зробити з мене решето. І з вас теж, завважте.

Штепа знизав плечима.

– Я вам казав, зараз ми цікавимо багатьох. Але я не думаю, що вони намагалися вбити мене. Вас – можливо, але я цікавлю їх живим. Кожна гра має свої правила, і за правилами тієї, в яку граємо ми, моя загибель вкрай небажана. Смерть такого сильного чаклуна, вибачте за нескромність, призведе до величезного викиду енергії, а моє біополе налаштоване на Тінь Люцифера. Ніхто не знає, як вона діятиме, отримавши заряд, котрий за якістю аж ніяк не відповідає тому, чим вона звикла живитися. Ні, вони просто намагатимуться мене затримати або, якщо пощастить, захопити. Цього буде досить. Аномалія безперешкодно зробить свою справу.