Текст книги "Тінь Люцифера"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Павло Бондаренко
Тінь Люцифера

Українські територіальні води, 4 милі на південь від Одеси,

9 листопада 20… року. 3.45

Осінь. Над морем стояла темна, непроглядна ніч, яка буває лише в листопаді. Похмура і втомлена. Стара… Берег був зовсім поруч, але його настільки щільно огортало запинало, зіткане з дощу та вітру, що, як не вдивляйся, жодного вогника не побачиш на тілі величезного міста, яке, мов бездомний пес, розляглося на холодному непривітному березі. Світло в рубці було погашене, і нерухомі постаті матросів, які схилилися над приладами, здавалися частиною масивного, безладно напханого у крихітне приміщення обладнання. Заколисувало розмірене гудіння двигунів. Зінченко потягнувся, позіхнув і глянув на скупо освітлене приладами обличчя стернового, який стояв до нього впівоберта.

– Володю, коли що – я поруч, вийду покурю. Матрос кивнув:

– Добре, товаришу лейтенант.

Зінченко вийняв сигарету, підняв комір бушлата, зіщулився і, на ходу прикурюючи, вийшов на палубу. Ніч сердито хлюпала у сторожовик тугими хвилями дощу, немов хотіла змити невеличкий кораблик, який заважав їй допивати останні краплі накопиченого літом тепла і фліртувати з холодними непоступливими хвилями. Лейтенант глибоко затягнувся, подивився на чорне, запнуте хмарами небо і, тамуючи позіхання, пересмикнув плечима. Мабуть, треба-таки кидати палити. Не варта сигарета того, аби виходити з тепла в сиру темряву. А в рубці командир, який сам не курив, диміти суворо заборонив. Звідкись зверху впала крапля й загасила сигарету. Зінченко чортихнувся, повагавшись, витяг іншу. Нічого, скоро кінець вахти, можна буде відігрітися й трохи поспати. Він зітхнув, подумавши про те, що ще не менше року його, як наймолодшого офіцера, призначатимуть на важку й нудну вахту. Запалити він не встиг. Відчинилися двері рубки, і в слабо освітленому отворі з’явилася постать вахтового матроса.

– Товаришу лейтенант…

Зінченко тихо вилаявся, запхав «Оптиму» назад до пачки і, балансуючи на слизькій палубі, поплентався в рубку. – Що трапилося? – буркнув він, струшуючи із шапки густі краплі. – Війна почалася, чи що? Покурити не даєте. – Н-не знаю… – В голосі матроса відчувалася розгубленість. – Щось з’явилося на локаторі хвилину тому. Не можу визначити, що.

– Ану…

Сергій якийсь час пильно вдивлявся в екран, поки, зрештою, не переконався, що, як і підлеглий, потрапив у глухий кут. У досвідченого матроса досвіду більше. Він, на відміну від Сергія, знайомого лише з основами роботи з цим приладом, спеціаліст. Утім, і в лейтенанта вистачило знань зрозуміти, що позначка на локаторі аж ніяк не відповідає ні судну, ні літаку, хоча, судячи з показань приладу, ціль якраз була повітряною.

– Гм…

– П’ять кабельтових, – доповів матрос, схилившись над його плечем.

– Бачу.

Зінченко чортихнувся – треба будити командира серед ночі, іншого виходу не було: статут є статут.

Він підняв слухавку внутрішнього зв’язку.

За кілька секунд сонний голос командира сторожовика незадоволено буркнув:

– Ну…

– Товаришу капітан-лейтенант, це Зінченко. Тут у нас локатор показує щось дивне.

– Дивне?

– Ну, незрозуміле.

– Судно?

– Ні, і не літак.

– Ну, на щось же це схоже? Чи, може, інопланетяни прилетіли? – роздратовано прогарчав командир. – Я не знаю. Схоже на грозовий фронт, електрики в тій штуці – хоч відбавляй. – То на біса мене будити через грозу? Не перший день служиш, упораєшся. Зінченко відчув, як у нього запалахкотіли вуха, й скоса зиркнув на матросів, наче вони могли чути капітана. – Вікторе Миколайовичу… Яка ж це гроза, коли у неї фронт лише метрів сто.

На іншому кінці помовчали. Потім почулося стримане позіхання.

– Добре, зараз прийду. Далеко воно?

– П’ять кабельтових.

– Угу.

Зінченко поклав слухавку й повернувся до приладів. Ціль йшла трохи мористіше від сторожовика і повільно наближалася до берега. Судячи з усього, незабаром її шлях та курс корабля повинні були перетнутися.

Лейтенант визирнув у ілюмінатор. Нічого.

Хвилин за п’ять до рубки піднявся капітан. Лейтенант задоволено відзначив про себе, що начальник не витрачав час навіть на вмивання. Отже, визнав ситуацію якщо й не загрозливою, то принаймні досить непевною. – Ось… – Зінченко кивнув на екран. – Спочатку воно було за п’ять кабельтових, а тепер наблизилося на чотири. Іде майже паралельним курсом, швидкість вісім – десять вузлів.

– Бачу, – процідив капітан-лейтенант, – бачу…

Несподівано ожила рація. Крізь тріск електричних розрядів було чути слабкий, наче обгорнутий ватою голос, який наполегливо повторював:

– «Прибій-18», «Прибій-18», відповідай «Бескиду». Командир підняв слухавку.

– На зв’язку «Прибій-18».

– Що там у вас…

Новий, ще сильніший шум перешкод заглушив закінчення фрази. Потім перешкоди послабшали, і Зінченко почув останні слова:

– …дозріла відмітка.

– Розбираємося, – коротко відповів командир. – Будьте на зв’язку.

– Що за перешкоди, «Прибій-18»? Вас погано приймаємо, на…

Капітан-лейтенант поморщився від суцільної тріскотні, якою вибухнув ефір, і збавив гучність.

– Розбираємося, – знову сказав він, дочекавшись на розрив у перешкодах. – Дайте нам десять хвилин. До зв’язку, «Бескиде».

– …зв’язку, – долинуло крізь тріскотіння.

Командир вилаявся й вимкнув радіостанцію, хоча робити це категорично заборонялося. – Лише їх нам не вистачало, – роздратовано пробуркотів він. – Сидять собі на березі, в теплі, в затишку, навіть не хитає. А тут вилазь під дощ хтозна навіщо.

Він знову глянув на екран.

– Ні, це не гроза. Що б це могло бути?.. На кульову блискавку схоже. Здоровенна така кульова блискавка…

Зінченко здивовано подивився на командира й із сумнівом похитав головою, не розуміючи, серйозно каже капітан-лейтенант чи це в нього жарти такі? Кульова блискавка над морем? Нісенітниця, звідки їй тут узятися?

– Візуально нічого не спостерігалося?

– Га?

– Очима, очима не дивився? – нетерпляче перепитав командир.

– Та ні. Лише з рубки.

– Ну, ходімо подивимося, – в тон лейтенантові промовив командир і, виходячи з рубки, ще раз глянув на екран. Судячи з позначки, об’єкт був уже менш ніж у кабельтовому від сторожовика й наближався.

– Чорт, він же щойно був… Він що, стрибнув до нас?

Капітан-лейтенант потер підборіддя.

– Схоже, саме до нас на побачення він і поспішає. Володю, про всяк випадок візьми на два румби ліворуч.

– Так, товаришу капітан-лейтенант.

Стерновий кинув на офіцерів допитливий погляд і ледь помітно хитнув головою. Ніч зустріла їх цілими пригорщами холодного колючого дощу. Стогнали хвилі. Зінченко відвернувся від різких подувів вітру, який, здавалося, посилювався, і почув, як виматюкався капітан, що ледь було не простягнувся на мокрій палубі. – Гарна погода, якраз для приємних зустрічей. Що ж це таке, га? Раптом дійсно інопланетяни?

Він вийшов за надбудову, на секунду зупинився, а потім, не відриваючи погляду від чогось, що було просто перед ним, відсторонився, даючи дорогу вахтовому.

– Ось вона… воно…

Зінченко теж відразу побачив ЦЕ. Тьмяна куля метрів чотири в діаметрі, яка слабо світилася, пливла неподалік від сторожовика і з кожною секундою наближалася. Він хотів сказати про це командирові, наче той без нього не бачив, і з подивом відчув, як горло видало лише якийсь хрипкий звук. Горло, яке раптом пересохло…

– Що за… – каркнув капітан-лейтенант і замовк.

Зінченко відчув, як стислося і раптом упало кудись вниз серце, застукало швидко-швидко, вхолосту…

Та це ж… це ж страх!

Він відчув, як несподіваний підсвідомий страх скував тіло, посилюючись із кожною миттю, наче ЦЕ живило його. Спочатку воно йшло досить високо, потім плавно, ледь помітно ковзнуло вниз, наче сторожовик притягував його магнітом. Сорок метрів… Тридцять… Воно наближалося, а погляд і далі не міг сфокусуватися на ньому. Обриси незнайомця ховалися за розмитою імлою, на яку ЦЕ перетворювало нічний морок. Думки плуталися, і Зінченко із жахом зрозумів, що з кожною миттю їх стає дедалі менше, натомість вливається страх, тваринний страх, який випірнув звідкись із ночі, можливо, навіть із цієї сяючої мли. Ось він уже клубочиться в горлі, примусивши його пискнути надривно й жалібно.

У ЦЬОМУ не було нічого такого, що свідчило б про загрозу. Навпаки, тепле м’яке світло, що спускалося до людей, заспокоювало, навіть заколисувало, але вони знали, що це обман. Не змовляючись, обидва кинулися назад до рубки, наче сподівалися, що тонка перетинка зі скла й сталі захистить їх від жаху, який насувався з чорного неба. Зінченко послизнувся, впав, встигнувши зауважити, як командир ховається за дверима, залишаючи його сам на сам зі страхом. Сергій чув, як у спину дихає щось крижане, чорне… Хотілося забитися кудись у куток і сидіти тихо-тихо… Коли він, наче загнана тварина, рачки всунувся в рубку, капітан із блідим перекошеним обличчям кричав у слухавку:

– «Бескид», я… я…

«Він забув свій позивний», – подумав Зінченко.

– Це… Це наближається, воно зупиняється… воно…

Капітан-лейтенант каркнув ще щось нерозбірливе й замок.

На білих, мов крейда, щоках під порожніми від жаху очима позначилися чіткі й глибокі зморшки. Мов у мерця.

Сергій цього вже не бачив, так само, як не бачив і неживого обличчя матроса, котрий усе ще стискав непотрібний штурвал. Перед лейтенантом був лише жах. І всередині в нього був лише жах, чорний, безкінечніший за Всесвіт, більший за Бога.

Він мав право тут бути. Він тут хазяїн.

Скоцюрблений під панеллю управління, Зінченко вдихав огидний сморід власного тіла і бачив, бачив ЦЕ, наче був поза кораблем. Він бачив кулю й білясті м’які, мов туман, мацаки, які неквапно потяглися до сторожовика, охопили його безпомічне тіло, закрутили в невидимому вирі чужої реальності. Ось серпанок, що гостро пахнув смертю, заповз до рубки, до відсіків, у трюми; ось він увіп’явся у вирячені очі людей, висотуючи обличчя, змушуючи їх чорніти, як чорніє папір у полум’ї каміна. А потім він почув крик. Свій крик. І волання товаришів. Він кричав, тому що зрозумів… Уже на краю смерті, дізнавшись нарешті, ЧИМ є ця куля, він зрозумів: перед ним щось страшніше за смерть.

Ще мить, і його кинуло в чорний коридор, по якому він полетів крізь час і чужі мертві душі, багато з яких ніколи й не жили, крізь гострі пазурі моторошних безтілесних чудовиськ, які живляться страхом, у безодню, що розкрилася під ним. Він зрозумів, що безодня – це не безодня, а куля – не куля, що у ЦЬОГО нема назви. Воно було породжене Злом, що існувало від створення світу й весь цей час чекало на його смерть. І на смерть Сергія Зінченка. Чекало, аби стерв’ятником накинутися на теплий ще труп. Але само воно Злом уже не було. Воно просто існувало – і все. А ще за мить він дізнався й про те, для чого породжене воно. І знання, отримані ціною смерті, були жахливими. Він завив би, як скажений пес, який гризе власне тіло, якби не був мертвим.

– «Прибій-18», «Прибій-18»! – надривалася рація.

Сторожовик, темний, немов порожній горіх, хитався на важкій лінивій хвилі холодного моря, яке раптом заспокоїлося. Боязкий вітер, що випадково зазирнув у відчинені двері рубки, ронив скупі сльози на чорні обличчя мерців.

Київ, засідання Ради національної безпеки,

9 листопада 20… року. 16.15

У просторому з високими стрілчастими вікнами залі засідань панувала важка, мов осінні сутінки, мовчанка. Сутінки були й за вікном – останній подих дня, що вмирав.

– Це Зло… Зло… Зло…

Вони й досі чули ці слова, досі чули волання людей, які вмирали, і наче насправді бачили їхні спотворені жахом обличчя. Недавно й у них були такі ж обличчя, обличчя битих-пере-битих життям та кар’єрою приголомшених людей, які усвідомили, що зіткнулися з чимось, що знаходиться поза межами людського розуміння й логіки. Обличчя президента, мов маска, бліде. Про що він думав, що відчував зараз? М’яко стелеться сигаретний дим, всотується в розкішну оббивку крісел, у ліплення на стелі, в людей… Аномалія… Ніхто зараз не міг пояснити, що трапилося, але всі були впевнені, що зовсім поруч – щось таке, що виходить за межі розумного пояснення. Щось таке, що, можливо, навіть не належить цьому світові. І річ не в тому, що дивним чином було втрачено сторожовик берегової охорони, а годину потому – два гелікоптери, які переслідували цю… Аномалію. Річ у записах радіопереговорів із загиблими моряками та льотчиками. Людина так кричати не може. Вона не може кричати ТАКЕ. Президент зітхнув, прибрав руку з очей і обвів поглядом людей, котрі сиділи за довгим столом, – постійних членів Ради й чиновників та вчених, яких запросили на цю нараду. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, вдивлявся, немов хотів прочитати їхні думки. Ніхто не дивився на нього. Микола Литвинчук, високий сухий чоловік у масивних окулярах із роговою оправою на великому носі, голова адміністрації президента, механічно черкав щось у записничку, наче гостро заточеним олівцем хотів видовбати звідти безладні каракулі. Міністр оборони, генерал Шевченко, дивлячись у лише йому відому точку на стіні, курив, глибоко затягуючись десятою, мабуть, за останні півгодини сигаретою. Його одутле, з мішками під очима обличчя не відбивало ніяких думок. Два Володимири, Костянтинів і Цвіркун, давні приятелі й суперники, один із яких обіймав посаду керівника СБУ, а другий – начальника Управління розвідки Генерального штабу, час від часу поглядали один на одного. Мабуть, намагалися визначити, що відомо фірмі-конкуренту про останні події. Запрошений на засідання академік Лиховид намагався взагалі ні на кого не дивитися, бути непомітним. Він почувався незатишно серед вищих державних сановників, котрі, до того ж, зібралися тут не на фуршет чи роздачу нагород. Президент повільно провів рукою по блідому обличчю, залишаючи на ньому червоні смуги від пальців, що свідчило про велике хвилювання. Відкинувшись у кріслі, він на секунду заплющив очі й тихо запитав:

– Хтось може сказати щось конкретне про те, що трапилося?

Мовчанка.

– Район падіння гелікоптерів оточили?

– Звичайно, – пожвавішав міністр оборони, – відразу ж. І війська, і підрозділи МНС.

– Нікого туди не пускати, особливо пресу.

– Піднімуть галас…

– Нехай піднімають, не вперше. Не вистачало нам ще паніки. Збери брифінг, нехай їм «згодують» якусь казочку.

Замислено покрутивши в руці олівця, президент, ні на кого не дивлячись, додав: – І ось що… Усіх, хто хоч щось знає про цей випадок, від прикордонників до останнього сержанта з аеродромного обслуговування, – під охорону, щоб не плескали язиками. – Чи ж варто, Леоніде Дмитровичу? – засумнівався Шевченко. – Однак чутки підуть. А там і писаки ґвалт піднімуть: чому, мовляв, усіх причетних до інциденту ізолювали? Чи не повторюється щось на кшталт Чорнобиля? От тоді й почнеться паніка… – Чутки ні до чого не причепиш, – буркнув президент, – а який редактор дозволить друкувати неперевірену інформацію? Якщо твої люди виразно пояснять їм наслідки… Було видно, що президент уже отямився від перших вражень і знову натяг віжки, які було провисли.

– А наука що скаже? Міркування якісь є?

Лиховид підвівся, відкашлявся й невпевнено мовив:

– Ну-у… надто мало часу було для того, аби визначитися. Коли б не розвідка, ми так би нічого й не знали. Нещодавно ми отримали деяку інформацію з аналітичного відділу СБУ. Вона ще не до кінця опрацьована, проте деякі важливі моменти, я вважаю, з’ясувати вдалося.

– То чому ж ви мовчали? Ану…

Леонід Дмитрович скоса зиркнув на Костянтинова і встиг помітити ледь вловиму посмішку, що промайнула на обличчі шефа СБУ, який був задоволений можливістю відзначитися перед президентом, тим паче в присутності свого головного конкурента.

Тим часом академік підійшов до мапи, що висіла на спеціальному стенді. На ній було позначено шлях атмосферної Аномалії. Товста червона лінія вже піднялася вище Котовська й от-от повинна була виповзти за межі Одеської області. Щопівгодини в кабінеті з’являвся технічний співробітник Ради безпеки й робив на мапі необхідні позначки. – Спостереження за Аномалією не припиняються ні на секунду. Ми контролюємо її рух як із землі, так і з повітря – там постійно патрулюють гелікоптери Міністерства оборони та МИС. – Не контролюєте! – різко перебив його президент. – Не контролюєте, а супроводжуєте. Погодьтеся, це не одне і те ж.

У кабінеті зависла тиша.

– Продовжуйте, прошу вас, – кивнув президент.

Лиховид перевів подих, розгублено глянув на Костянтинова і тремтячим голосом почав доповідати:

– Поки що… поки що дослідження нічого не дали. Єдине, що ми знаємо напевне, це те, що вона небезпечна і для людей, і для техніки, ціною… дуже великою ціною… – Учений замовк, дістав хустинку й непевним рухом витер спітніле чоло. – Ми поки що остерігаємося зондувати Аномалію безпілотними апаратами, але вважаємо цілком установленим, що вона здатна поглинати енергію, до того ж енергію будь-якого виду.

Костянтинів кивнув.

– Ми також установили, – продовжував академік, – що Аномалія рухається певним курсом, на який не впливають переміщення повітряних мас. Вона йде зі швидкістю вісім – десять вузлів уздовж тридцятого меридіана, точніше, п’ятдесят кілометрів на схід від нього, на різній висоті. Причини змін висоти поки що не встановлено. Підозрюємо, що це якось пов’язане з реакцією Аномалії на енергетичний потенціал об’єктів, які трапляються на її шляху. – Тобто, – поміркувавши, сказав президент, – ми можемо утримувати її на великій висоті, вимикаючи енергію на її маршруті?

Лиховид схилив голову.

– Ми можемо спробувати це зробити… Адже можливості Аномалії практично невідомі. Крім того, електроенергія – це лише один її вид, потенційна енергія вуглеводневого палива, вибухових речовин, сонячна енергія, нарешті, психічна й біологічна енергія самої людини… – Академік розвів руками, зітхнув і втомлено додав: – Принаймні, знаючи, як рухається Аномалія, ми можемо евакуювати населення цих районів… – Цікаво, звідки така впевненість? – пробурмотів міністр оборони, ні до кого конкретно не звертаючись. – Це може бути й випадковістю. Розряджені акумулятори сторожовика ще нічого не доводять.

Президент зморщився.

– Олександре Володимировичу, не заважайте. Продовжуйте, прошу вас, – кивнув він Лиховидові. – Ми теж сумнівалися, – сказав той, – але подивіться. Згідно з отриманою із СБУ інформацією, в турецьких містах Анталія та Ескішехір чотири й три дні тому відповідно трапилися інциденти, схожі на наш випадок. В Анталії це був витік на високовольтній лінії електромереж. Поки здогадалися відключити лінію, за півгодини невідомо куди пішло сто п’ятдесят тисяч кіловат. Спеціалісти не виявили жодних збоїв чи поломок апаратури, не було ніяких аварій. Після вмикання ЛЕП продовжувала працювати в звичайному режимі, причину витоку так і не знайшли. В Ескішехірі вибухнула невелика електропідстанція, ймовірно, через перевантаження. І знову виявлено витік електроенергії, цього разу – сто тисяч кіловат. Уже були й людські жертви – загинуло два чергових електрики. Спеціалісти, які прибули на місце аварії, знайшли їхні тіла в службових приміщеннях. Один забився під стіл, а другий лежав біля вікна з порізаними руками. Судячи з виразу їхніх облич, в останню хвилину вони пережили сильний переляк. Жах. У кабінеті стало тихо. Важко клубочився сигаретний дим, утворюючи дивні різноманітні фігури, які таїли незрозумілу загрозу. Президент відчув, як спітніли його долоні, й механічного провів ними по полірованій поверхні столу. У тиші пролунало неприємне скрипіння.

– Далі, – тихо сказав він.

Лиховид пройшов до столу, взяв із теки кілька машинописних аркушів, подав їх президентові і повернувся до мапи. – Це матеріали турецької преси, – пояснив він. – Із них ми й отримали викладену інформацію. Зверніть увагу: і в Ескішехірі, і в Анталії свідки помітили в небі невелику пляму світла, схожу на світло схованого в хмарах місяця. При цьому в людей, які перебували поблизу Аномалії, виникав непереборний страх. Іноді це відчуття супроводжувалося хвилями холоду, що насувався невідомо звідки й згодом так само раптово зникав. За нашою версією, вона, звичайно, зліплена нашвидкуруч… Так от, за нашою версією атмосферна Аномалія може бути об’єктом, котрий якимось чином всотує з навколишнього середовища й акумулює енергію. Вона буквально висмоктує об’єкти, які трапляються на її шляху, в тому числі й людей… В загальних рисах це щось на кшталт величезної ємності конденсатора і, судячи з турецької інформації, наші гелікоптери для неї – так, закуска на один зуб. – Літаючий конденсатор? – фиркнув хтось із присутніх.

– Дурня!

Академік смикнув головою, в його голосі прозвучало погано приховане роздратування. – Це не дурня, а версія. Поки що найбільш прийнятна. Якщо у вас є ліпша – висловіть її. Зрозумійте, у нас щодо цього немає, практично немає інформації. Ми навіть не можемо спрогнозувати, як поведеться далі Аномалія: чи поступово розпадеться, зникне так само раптово, як з’явилася, чи ростиме й далі, доки однієї чудової миті не станеться викиду енергії, який розтрощить півкраїни. Ви уявляєте собі, що таке одномоментний викид навіть тих двохсотп’ятдесяти тисяч кіловат, які вона «вкрала» у Туреччині?

– Цікаво… – тихо пробуркотів Цвіркун, – цікаво…

Він кілька секунд дивився на мапу, про щось розмірковуючи, а потім запитав: – Якщо Аномалія «висмоктує», як ви казали, будь-яку енергію, в тому числі й потенційну, як це було з акумуляторами та паливними баками сторожовика, тоді чому цього не відбувається з деревами? З рослинністю? З тваринами, нарешті, адже не було виявлено жодного мертвого зайця, жодного птаха. Далі. Якщо Аномалія здатна поглинати сонячну енергію, тоді чому вона взагалі спостерігається? На її місці повинна б бути чорна пляма, яма, адже світло…

Начальник військової розвідки похитав головою і посміхнувся куточками вуст, помітивши як, спохмурнів Лиховид. – Виходить, Аномалія не настільки вже й здатна перетравлювати все підряд, як ви це змальовуєте? Що скажете?

Лиховид розвів руками і чесно визнав:

– Не знаю. Може бути тисяча причин. Можливо, вона й вибирає, можливо, поглинання енергії відбувається не постійно, а періодично, за якимсь графіком… Не знаю.

Він запхав зібгану хустину до кишені, подивився просто у вічі президенту й твердо додав: – Упевнений я лише в одному. Те, із чим ми зіткнулися, – щось особливе. Можливо, воно навіть не належить нашому світові. Не зустрічалося таке раніше. Ані сто, ані тисячу років тому, повірте мені. – Отже, воно небезпечне? – запитав президент по паузі. – Я маю на увазі в глобальному масштабі. – Так, – тихо підтвердив академік, – воно дуже небезпечне. – І це не може бути зброя чи, скажімо, літальний апарат невідомої конструкції?

Лиховид стенув плечима.

– Ось тут я можу впевнено сказати, що такою технікою в найближчі сто років не володітиме жодна держава. Абсолютно ніхто.

– А це означає…

– А це означає, що атмосферна Аномалія не є витвором людини, та й природним явищем, у звичайному розумінні цього слова, теж навряд чи. Ви ж чули записи. Це щось… щось інше.

– Інопланетяни? – підняв брови Шевченко.

Лиховид зробив непевний жест:

– Ми її відсканували, там немає великих твердих часток.

Можливо, лише пил… Спектральний аналіз не показав нічого, що суттєво відрізнялося б від звичайного складу атмосфери.

Таке враження, що це – чиста енергія, котра якимсь чином просто висить у повітрі. Якщо це прибульці, то найекзотичніші з усіх, змальованих у фантастичних романах.

Присутні перезирнулися, коли Лиховид наголосив слово «фантастичних». Академік не вірив у версію про прибульців. – Господи, містика якась, – пробурмотів президент. – Що ж нам робити? Що? – Поки що спостерігати. І ні в якому разі не зачіпати її, принаймні доки Аномалія не перейде до активних агресивних дій.

– Леоніде Дмитровичу… дозвольте?

Похмурий Костянтинів важко підвівся з місця й підійшов до мапи. – Думаю, роль спостерігачів нам не підходить. Не той випадок. Подивіться…

Він вийняв «паркер» і продовжив червону лінію на мапі. Паралельно до тридцятого меридіана. Немов довга гостра швайка, лінія встромилася в Київ.

Київ. Вулиця Володимирська,

резиденція Головного управління СБУ,

9 листопада 20… року. 21.00

Костянтинів зітхнув, відклав папери, потер скроні і, відкинувшись у кріслі, заплющив очі. Незважаючи на гіпертонію, генерал не вживав ліків і не міг відмовити собі в каві, хоча б розчинній. Не дивно, що наприкінці дня в нього починала боліти голова. Він підвівся з-за столу, підійшов до шафи й націдив у бокал зо два ковтки коньяку. Повагавшись, усе ж налив з електричного чайника, що стояв на тумбочці, холодної води й кинув у горнятко дві щедрі ложки «галки».

«Зараз би поспати… Годинки зо три».

Учора Володимир Сергійович затримався на роботі й виїхав додому вже по опівночі: як завжди, після свята пролетаріату, що його традиційно організовували комуністи, було багато роботи, а вже о пів на п’яту його розбудили через катастрофу над Одесою. Він сьорбнув коньяку, зробив два великі ковтки кави й знову взявся за папери. Аномалія, Аномалія… Президент розпорядився всі інші справи передати заступникам і працювати лише над нею. От Костянтинів і працював. Але, крім регулярних відомостей про просування таємничого об’єкта на північ, ніякої суттєвої інформації після засідання Ради національної безпеки Костянтинову не надходило. Академік Лиховид зі своїми людьми і вченими інших галузей науки виїхав на місце, проте нічого нового від нього теж поки що не було. «Чорт, невже доведеться евакуювати Київ? Але ж не встигнеш, не встигнеш…» Інформаційна хвиля вже пішла. На журнальному столику росла купа газет, від авторитетних «Фактів», «Комсомолки» та «Дзеркала тижня» до «жовтих» бульварних листків. Найгірше, що матеріали, левова частка яких складалася з чуток та здогадок, уже пішла в Інтернет. Ймовірно, завтра з’являться публікації в закордонній пресі, і кілька відповідних відомств потраплять під приціл іноземних журналістів. Свої, після відповідної «обробки», що її провели з редакторами і власниками видань співробітники СБУ та адміністрації президента, поки що поводилися обережно, а от ті… Костянтинів зітхнув. Прес-служба СБУ працює щосили, складаючи казки для прес-конференцій та брифінгів. Але як довго можна буде приховувати дійсний стан речей, тим більше, що ця чортова штукенція, схоже, дійсно націлилася на Київ…

Від невеселих роздумів його відірвав телефонний дзвінок.

– Слухаю.

– Володимире Сергійовичу, добридень. Черниченко турбує.

– Здоров, Олеже Вікторовичу.

Костянтинів зморщився. Тільки його зараз бракувало. Знову настирному нардепові щось знадобилося? Чергова скарга? Колись вони разом училися в університеті, жили в одній кімнаті в гуртожитку. Тепер приятель використовував зв’язки із шефом СБУ для зміцнення свого становища як політика. Щоправда, й Олег, Костянтинів це визнавав, надавав йому допомогу. Черниченко не витрачав час на традиційні питання про здоров’я, а відразу взяв «бика за роги». – Слухай, тут така справа… Я хочу звести тебе з однією людиною. У неї є інформація, яка тебе напевне зацікавить.

У голосі депутата відчувалася якась напруга, неначе він вимовляв фрази через силу. Хвилюється? – Йдеться про ті події, які трапилися сьогодні вранці біля нашого узбережжя. Тобі відомо, про що я?

– Так, – насторожено відповів Костянтинів.

«Невже витік? Звідки Черниченкові відомо, де все почалося? І що йому відомо взагалі?» Генерал якусь мить гарячково розмірковував. Якщо Олег щось знає… Загалом, він був порядною людиною як на політика, і, якщо він знає достатньо, можна попросити його не розголошувати цю інформацію. Принаймні днів зо два-три. Але… він політик, а це означає, що в нього можуть бути свої інтереси. – Ця людина хотіла б зустрітися, – знову якимсь дивним голосом мовив Черниченко. – Добре. А ти… знаєш, про що він хоче повідомити? Не хотілося б даремно витрачати час, – обережно закинув вудку генерал. – Ні, я цього не знаю, – відповів Олег Вікторович. – Він просто попросив. Нічого собі! Якийсь тип «просто попросив» одного з лідерів парламентської фракції, і той «просто» зголосився звести його із шефом СБУ! Щось тут було не так. Досвідчений Костянтинів, який понад два десятки років пропрацював у специфічних структурах, усім єством відчув, що навколо нього нагромаджується щось дивне й небезпечне. І раніше ситуація була аж ніяк не ідеальною, проте це його робота, а зараз… Зараз Володимир Сергійович відчував, що в небезпеці він сам. Ще гіршим було те, що ця небезпека поки що не з’ясована, непевна, він ніяк не міг визначити, звідки саме її очікувати.

Від недобрих передчуттів занило внизу живота.

– Я зустрінуся з ним, – тихо мовив Костянтинів, – завтра, об одинадцятій. На чиє ім’я виписати перепустку?

– Ця людина не прийде до вашої… організації. Він воліє зустрітися з вами віч-на-віч, увечері, без свідків.

– Гаразд, нехай буде так, – погодився генерал.

Він поклав слухавку і довго дивився перед собою на стіну навпроти, катаючи між долонями порожній келих. Запах небезпеки ставав усе відчутнішим…

Київ, Європейська площа,

10 листопада 20… року. 22.30

Величезне місто сонно вовтузилося, вкладаючись спати. Площа була майже порожньою, лише зрідка тротуарами, скупо освітленими тьмяними ліхтарями, пробігали кияни, поспішаючи додому, та час від часу поодинокі машини проїжджали повз жовті прямокутники вікон – у темних вулицях ще довго вчувався шурхіт шин. Мжичив дощ. Крихітні краплі, мов бісер, усівали скло авто, переплітаючись у холодний хаотичний візерунок. Костянтинів, нетерпляче потираючи кермо, вже вкотре оглянув абсолютно порожню вулицю. Порожню, якщо не брати до уваги його «мерседес» та дві іномарки, із яких охорона контролювала всі підходи до машини шефа. – Ну, і де ваша людина? – знову запитав Костянтинів. – Скільки ще чекати?

Черниченко, який сидів поруч із ним, лише стенув плечима.

– Це не моя людина, я знайомий з ним лише два дні і…

– І все ж наполіг на тому, щоб я з ним зустрівся, – перебив його Костянтинів. – Може, він злякався твоїх охоронців? Була ж умова, щоб без сторонніх. – Вони – не сторонні. Навряд чи хтось, збираючись на зустріч зі мною, серйозно вважав би, що я приїду сам. На мою думку, йшлося не про оперативників… Костянтинів кинув погляд на пряму, напружену, якусь дерев’яну постать депутата і з сумнівом похитав головою. Якийсь він скутий, немов говорить і рухається під прицілом снайпера…

– Ось він, – сіпнувся Черниченко.

Костянтинів і сам уже побачив невисокого чоловіка в темному плащі, з кейсом у руці, котрий підходив із боку Олександрівського костьолу.

– Сашко…

Охоронець вийшов із машини і, залишивши дверцята відчиненими, поспішив назустріч незнайомцю. Вони обмінялися двома-трьома фразами, оперативник попросив відкрити кейс, пересвідчився, що в ньому немає нічого небезпечного, і повів чоловіка до «мерседеса».