Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

Він оглянуся на батька, і їх погляди стрінулися, зіллялися в одну мить.

«Ну?» – спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

«Він вже запрошений куди-інде на вакації, – відповів за нього батько. – В гори, до одинокої його сестри, тітки своєї».

«Як?» – спитав о. Захарій, уражений відповіддю, не окриваючи своєї обідиз відповіді.

«Жаль, – обізвався. Але відтак похопився і додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав з щирої душі, то прошу в які-небудь свята – до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Впрочім, – додав, усміхаючись добродушно, – по цих вакаціях наступлять ще і другі. Матура, чи не так?»

«Так. Нарік.

По матурі нарік».

Нарік він, Юліян, з Едвардом Ґанґом, будуть матурувати, то потім – «може».

«Може, може…» – підтвердив батько.

«От і бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, і з його симпатичного обличчя засіяло щирим вдоволенням.

Юліян виглянув через вікно. «Так вже скорше, – сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дівчатку, і він ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».

«Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий», – відповів о. Захарій.

«Так», – притакнув юнак і з тим словом взяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув з повних грудей і попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена і чулася не відповідно трактованою. Її щоки горіли, в горлі добирався плач і ледве панувала над собою. Лиш коли відходили, і батько і син випроваджували духовного отця поза двері на вулицю, вона оглянулася раз і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала і отверала її, як маленькі діти, коли домагаються чого.

До кого?

Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився понад нею, а відтак спочили його погляди в глиб улиці.

Очі молодої Еви заповнилися слізьми.

*

Наколи вернув до кімнати, звернувся впрост до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала. Через хвильку глядів мовчки на ню. Вона так само мовчала.

«Не мило мені все те», – сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спіднугубу зневажливо.

«Що ж маєш інше робити, братику?».

Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.

*

«Тобі припала сьогодні велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.

«Через що?»

«Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений».

Юліян здвигнув байдужно плечима.

«Він зробив з малої афери цілу епопею», – відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. З’явився тоді блідий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу «аферу».

Але він не поїде. Він ніколи туди не поїде.

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія, подібне тому, коли ми попадаємо несподівано через чудні сполучення незнаних нам пригод в ситуацію, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язків.

Нащо йому того всього?

Він протер очі, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що відложив її з рук на поклик батька до гостя, і, сперши голову на руки, пробував наново в ній поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрібне, в пам’яти, але по часі замкнув її. Хуткопотім появилася і Зоня і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.

«Що ж там, хлопчику?» – спитала усміхаючись.

«Гм?»

Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї. «Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… – зачув він, як говорила в притикаючійкімнаті до матері. – Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису тота „Покутівка“ – чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.

Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: «Поки що – той рай дратує мене. Когось так  н а п а с т и   і… о б т я ж и т и.  Розумієте?» Зоня появилася, мов покуса на порозі, «Покутівка є власністю „панів“ Ґанґів? – спитала. – І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…»

Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. «Собі погана», – буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»

«А мене Покутівка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направкуодного годинника, бо завтра реченець».

*

Юліян працював допізна, а коли ліг до супочинку, приснилася йому Покутівка. І не саме село, а якесь одно місце в нім. Він стояв на краю темного лісу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в місячнім сяєві став, і по котрім плавали дикі качки. Одна з них відлучилася від табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо, воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юліян Цезар Gallius [24]24
  С. 39 – Юліян Цезар Gallius, Юлій Цезар, Цезар Гай Юлій (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний і політичний діяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58—51 pp. до н. е. підкорив Римові заальпійську Галлію. З 49 р. до н. е., спираючись на армію, поступово став фактично монархом. Був убитий внаслідок змови, очоленої Кассієм і Брутом. Автор «Записок про галльську війну» і «Записок про громадянські війни». У творі О. Кобилянської фігурує ще й під іменем Юліюс Цезар Ґалліюс. Цей історичний діяч був кумиром юності для героя роману «Апостол черні» – Юліяна Цезаревича. За творчим задумом письменниці навіть ім’я і прізвище українця є перегуком з давньоримським онімом. Більше того, первісна назва твору була «Юліян Цезаревич», що ще раз вказує на важливість цього героя в образній системі роману.
  Саме Юлій Цезар присутній у картині сну молодого Цезаревича, про нього є згадки як про героя твору Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар». Прикладом для наслідування для героя став давньоримський полководець, адже у фіналі твору Юліян Цезаревич обирає собі стезю воїна, як його дід Цезаревич.


[Закрыть].

«Не дотикайся її, – сказав строго. – Її місце там, вгорі. Хто буде світити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук і стрілу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше відсіль є для тебе і…» – з тим урвав і зник. Юліян, прийнявши лук і стрілу, звернувся до лісу. Ледве що поступив він тут, коли йому засвітила зірка. Та не вдолі в ногах, а десь між деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в теміні лісу просвічувала. Нараз задержалася в польоті. «Чому ти не вгорі? – спитав строго. – Твоє місце там, вгорі.» Зірка впала.

Він зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила своє срібне сяєво й перебрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й він оглянувся – Юліюс Цезар Ґалліус?

«Так.»

Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.

Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тим часом замість неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі. «Ходім удвох», – здавалося йому прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.

«В мене лук і стріла», – сказав Юліян.

«Зарий його в землю. Вона потрібує крові, щоб родила, – зачув ніби у відповідь. – З крові й постає й вмирає життя, а спасення вимагає життя, не відчуваєш?»

Юліян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенів в його нутрідальше. Коли рано оповів свій сон матері й сестрам, ніхто не розумів його витолкувати. Він сам почував себе внутрішньо мов зрілішим.

*

Зайвого часу не було ніколи в молодого Юліяна. До того не допускали ні батько, ні гімназія, ні матеріальні відносини. Як сказано, він числив ледве кільканадцять років як підучував вже слабших учеників. А коли упорався з собою і тими, займався виучуванням чужих мов, далі тілесним спортом і гімнастикою – наприкінці ж музикою і літературою, в якім напрямку зачитувався далеко поза північ.

Батько настоював і на те, щоб займався й якою-небудь професією, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхні « умислового життя» – добре, коли ж піде криво (ріжні бувають зміни в протягу людського життя) не завадить знати і поплатнеремесло. Се годиться навіть з Гомером [25]25
  С. 40 – Гомер– легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визначають по-різному – від XII до VII ст. до н. е. З його ім’ям пов’язують створення епічних поем «Іліада» та «Одіссея».


[Закрыть]і Плутархом [26]26
  С. 40 – Плутарх(бл. 46 – бл. 127) – давньогрецький письменник, історик і філософ. Головний його твір – «Паралельні життєписи» (паралельні біографії видатних греків і римлян, збереглося 50). Примикав до платонізму – вчення давньогрецького філософа Платона.


[Закрыть]і їм подібним, що всі вони цінили, крім науки, мистецтво і працю.

Та Юліян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вільних годинах і забігав дійсно до варстату знакомого теслі і побірав там основи тієї здорової штуки… посвистуючи враз з іншими в роботі весело і бадьоро. Але се бувало – як сказано, лиш рідко коли. Оскільки йшов з кождим роком в школі вище, остільки бажав побирати і ширив знання. Крім того, бажав зіпняти якнайскорше якусь певну ціль, стати вільною незалежною людиною, а з тим, щоб стати родичам підпорою, як се вимагав природньо синівський обов’язок. Що враз з тим мусить бути сполучені і обов’язки і щодо свого народу, розумілось само собою, хоч і який молодий вік був, а се послідне було його святою постановою. Для народу боротися, посвячуватися, як за своє особисте щастя, ділами і поступованням се було для него те саме, що любити і поважати батька і матір.

*

Про здобування «маєтку» він не думав. Відчував, що се ніколи не вдасться. Не буде до того спосібний. (Скорше до роздавання). Так впевняв іноді своїх сестер, товаришів або й інших добрих знайомих, коли заходила бесіда про будучність і інтимні бажання його особи. Сею « мамоною» захоплювався лиш справдішній плебс, будь він інтелігентом, з нижчої верстви… але ніколи не «гонить» за тим правдиво класично вихований і освічений чоловік.

Його самого манила класична філологія та старинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів; дарма що його впевнили деякі фаховці-професори й слухачі природознавства, що наука філології мусить з часом піти на другий план з програми шкільної науки, бо живі мови й інші для життя потрібні науки і здобутки домагалися свого права биту і розповсюднення. Старинний ідол (окремо замкнена для себе величезна цілість) сходить з свого п’єдесталу й останній хіба для спеціалістів і любителів доступний, осягнений ціною довголітних, мозольних студій. Та хоч і була вона Юліянові мила і приваблива своєю глубиною – а зате  п р а в о  мало багато за собою.

(При посліднім застановлявсянад Французькою революцією і республікою [27]27
  С. 39 – Французька революція і Республіка.
  В історії Франції було чотири революції і три республіки.
  1. Революційна ситуація, що склалася у Франції 1788—1789 pp., привела до Великої французької революції 1789—1794 pp., яка була результатом кризи феодально-абсолютистської системи. Штурмом Бастілії почався І етап Великої французької революції, внаслідок чого владу захопили велика буржуазія і ліберальне дворянство. У 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина». У 1793 р. у Франції було встановлено Першу республіку (це був II етап революції). У 1793 р. до влади прийшли якобінці (М. М. Робесп’єр, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантон, Л. А. Сен-Жюст).
  Велика Французька революція мала великий вплив на розвиток громадсько-політичної думки країн Європи, в тому числі і України.
  2. Липнева революція 1830 р. у Франції – це буржуазна революція, що покінчила з дворянською монархією Бурбонів (режим Реставрації) і встановила Липневу монархію – владу буржуазії в особі короля Луї Філіппа. Липнева монархія тривала від Липневої революції 1848 р. у Франції.
  3. Революція 1848 р. повалила липневу монархію. У країні було встановлено Другу республіку, яку скасували в результаті державного перевороту Наполеона III Бонапарта.
  4. У 1871 р. у Франції відбулася пролетарська революція, яку було жорстоко придушено. У 1870—1940 pp. – період Третьої республіки. Паризька комуна 1871 р. стала одночасно законодавчим і виконавчим органом; відіграла важливу роль у розвитку революційного руху в усіх країнах світу.


[Закрыть], яка кишіла від діячів адвокатів і правників, а ще до того яких геніальних). Він заплющував очі і вглублявся у все те, роблячи порівняння (після читання), скільки й якої інтелігенції було тоді у Франції [28]28
  С. 42 – Франція– Французька республіка, держава у Західній Європі. Поділяється на 96 департаментів, що створені на території історичних провінцій. Столиця Франції – Париж. Офіційна мова – французька. Релігії: католицизм, протестантизм, іудаїзм.


[Закрыть], а в українців тепер – неначе передчуваючи, що було й для України непремінно потрібне. «Для України!» – кликав його молодий голос.

Але ніхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрібонькою жменькою дрімучого елементу.

Час від часу намовляли його в хаті до богослов’я.

«Пішов би з дому, – говорив батько – осівся б де-небудь апостолом „черні“ без турбот і клопотів для батька й матері, трудився б для свого упослідженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своїй окрузі, у своїм змислі й не жив би марно».

«А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить і шанує наш селянин свого апостола! – докінчила мати. – Відтак, колись нехай би вже він поблагословив свою матір до вступу у вічність».

Та його власні молоді мрії оставались поки що без виразних контурів і рішучих вирішень і були у більшости противні тим його родичів.

*

Повний охоти до життя, він чувся й іноді ніби непоборимий в захваті до борьби з життям за здобування своєї, хоч неясної, мети, з іншим разом мав він в своїм вісімнадцятьлітнімвіку часи, де неначе жив лиш мріями. Се було тихими, зористими ночами, літом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився він в сні, чи на яві. Мріяв з розплющеними очима про такі самі якісь ясні, місячним світлом, ніби фосфором, пронизані ночі, повні чудного настрою, в котрих ніби перетворювався в здобуваючого великого сина України.

На якім полі?

Се він вже не знав.

По разові знову опановував його меланхолійний настрій, що виникав з питання, чи дійде він без перепон до мети? Чи буде філологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психічного терпіння він уникав, бо воно так само паралізувало, як убожество, через яке мусів не одного хосеного і збагачуючого свідомість зрікатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолійного хаосу, віщуючих і негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зімля, неначе з серпанку, не чия інша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що він  п е р е м о ж е.

Але як не раз вже, так і тепер, не добулася повна відповідь з глибини його нутра на поверхню порішень, а осталася й надалі непевним миготінням до часу зрілого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого від таких фантастичних ферментацій, засуджуючи їх, як наслідки читання поза північ модерних авторів, а межи ними данськихі російських [29]29
  С. 43 – автори данські і російські– йдеться про лектуру молодого Юліяна Цезаревича, адже часто аж до півночі він зачитувався «авторами данськими і російськими». Як це часто буває, авторка переносить власні читацькі уподобання на особи своїх улюблених героїв. Зокрема, із «Автобіографії» (1903) О. Кобилянської дізнаємось: «Найбільший вплив з чужих літератур мав на мене російський писатель Тургенєв і Достоєвський […] Пізніше перейнялася я датською а і всією нордландською літературою, з-поміж котрої став моїм справдішнім учителем Jens P. Jacobsen» (Якобсен Єнс Петер).


[Закрыть]– і вертався до улюблених класиків, кращих народів, особливо до великого німця Ґетого [30]30
  C. 43 – Гете Йоганн Вольфганг (1749—1832) – німецький письменник, мислитель, природознавець. Роман «Страждання молодого Вертера» (1774), п’єси «Іфігенія в Тавріді» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поема «Герман і Доротея» (1797), поезії «Вільшаний король», «Міньйона» – найвідоміші у творчості Й. В. Гете. Трагедія «Фауст» (1773—1831) є вершиною творчості Гете й водночас одним з найвизначніших явищ світової літератури. Творчістю цього класика захоплювалась і сама О. Кобилянська, і герої її роману.


[Закрыть]і Шекспіра [31]31
  С. 43 – Шекспір Вільям (1564—1616) – великий англійський драматург і поет. Автор таких визначних творів, як «Ромео і Джульетта» (1595), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605). Літературознавці поділяють творчість В. Шекспіра на чотири періоди, причому до третього (1600—1608) відносять трагедії «Юлій Цезар» (1599) та «Гамлет» (1601), які ознаменували перелом у творчості В. Шекспіра. Причому «Юлій Цезар» є політичною трагедією, де автор, прагнучи до життєвої правди, вибирає тотально трагічний для всіх учасників конфлікт. У фіналі гине Цезар – герой, і смерть видатної людини змушує гостріше відчути контраст між величчю загиблого і посередністю того, хто залишився живим – Брута. Драматичний конфлікт стає причиною, що веде Брута до самопізнання. У цьому – головна мета драматурга.


[Закрыть]; або шукав великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба… за рідну землю і за переслідування ворогами українського народу. Коли ними наситився, і мов по проходах по чистилищуначе віднаходив згублений, а правдивий, свій ґрунт, на якім почував своє призначення діяльности, зрівноважувався і йшов в науці далі.

*

Послідні вакації Юліяна, котрі мав перебувати в горах на Б. у своєї тітки, випали лиш дуже коротко.

Коли прибув на місце, застав найкращу погоду і, з жадобою птаха, помчав зараз першої днини в ліс і гори. Відтак вже день в день ходив.

Муж його тітки, надучительнародних шкіл, що визнавався прегарно в романтичній околиці місцевости М., супроводжав його до деяких місць, даючи йому відти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися білокаменисті скелі з-посеред густих лісів; або знов, де пишалися аж під верхи, багаті травою і цвітом, полонини й манили мандрівника кинутися в посеред них та слідити за полетом білих хмарок на синім небосхилі, під котрими звисав, ледве значною темною точкою, хижун і міряв гострим оком, щоб впасти несподівано на невинну жертву й унести її в ліси.

Так ходив він вже сам без упину, з однаковим захопленням. То тут з’являвся в гущавині смерековій, то там зникав між нею на часи – одним словом, купав і тіло, й душу в пахучій зелені.

Над берегами яруглюбив відпочивати.

Коли їх долиною поспішали струмочки, а іноді пінилися неабиякі потоки, що спадаючи з верха хоч і невисокої скали, викликували гук і шум, він приглядався їм довго, задумливо. Відтак аж сходив униз до них, не мав супокою. Пристаючи тут на хвилини, він збадавпоглядом дно, витовчене водоспадом природнього басейну. Коли відкривав, стрибав сміло в нього, випробовуючи силу молодих рамен в плавбі, а освіжившись в ревучім і розпіненім кітлі, пнявсяопісля на сусідній верх знов як попереду. Його зазвичай блідаві щоки рум’янилися легко в таких гонитьбах, око блистіло блиском дикого хнжуна, груди віддихали здорово живичнимвоздухом.

Ввечері виходив з хати й шукав на небосхилі завтрашньої погоди, щоб, неначе знову уперше, кидатись вже зранку в зелень, окрапану росою, прислухуватись таємничій пісні лісів, шолопанню полохливої пташні, або слідити по високих смереках за звинною вивіркою, що мов чванилася перед молодим мандрівником своїми свавільними скоками, щоб остаточно щезнути кудись без чутки й сліду.

Так майже через вісім день без переміни, без надумання.

І ніхто його не здержував, ніщо його не розчаровувало. Одним словом, він упивався красою природи й свободою досхочу. Йшов не оглядаючись і вертав з наміром те саме повторяти завтра. Аж не настала зміна.

Дев’ятого ранку ослонилосянебо. Коло полудня знявся великий вітер і указав, мов розсунув занавіси, частину небесної синяви, а з тим враз і усміхнулося сонце. Але не на довго. В годину пізніше, натовпилися звідкись неповоротні тіла хмар понурої барви й пішов дощ.

Грубі клубимрак здоймилися, потягли верхами гір і лісів, закутали, мов серпанком, корони смерек в сіровину, а блиск сонця померк. Вночі знову йшов дощ. Він хляскав одностайно об вікна, вітер завивав дико, а густу темряву перерізував блиск і грім.

Над ранком втихомирилося настільки, що блискавиці й громи згубилися, але зате сік упорчивий дощ. В дальших слідуючих днях сипав, на відміну, безмилосердно.

Хоч і як виглядали мешканці місцини й літники, нетерпеливо одні, а журливо другі, крізь вікна, хмари не розсувалися у висоті.

Юліян не видержував довго. Ходив нетерпеливо понад берегом ріки, що з зростом через зливу й допливу гірських потоків мчалася, мов розбішена, й зривала тут і там береги.

Коли погода не змінялася й не зраджувала виглядуна зміну, він зібрався і втік.

Прибувши додому, мов глубший, він забрався з власної волі до столярства і чужих мов, і при тім перебув час аж до закінчення вакацій.

*

Юліян був перед матурою і зближався чим раз до хвилі, де мусів сам собі заявити, на який факультет йому вступити.

Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то – студіювати за границею, куди його всіма силами тягнуло. Він і про техніку думав; але за що? Батько не обіцяв нічого, а цілком сам не годен був одержуватися. Правда – по роздумуванню вважалися йому засухі… філологія [32]32
  С. 45 – філологія(за правописом першого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) – «фільольоґія») – сукупність гуманітарних наукових дисциплін, що вивчають культуру народу, нації, суспільства тощо, відображену в мові та літературі. Захоплено вивчав філологію у гімназії і сам Юліян Цезаревич, захоплювалися читаннями всі члени цієї родини. Мав багату бібліотеку отець Захарій, до читання якої запрошувано і Юліяна, котрий вибирав між двома фахами: філологією і богослов’ям – «та найбільше манила його філологія та старинний світ», – як пише авторка.


[Закрыть]була одна, до котрої треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я [33]33
  С. 45 – богослов’я– сукупність церковних учень про Бога й релігію. Юліян Цезаревич, ведучи бесіди зі справжнім богословом отцем Захарієм, висловлював свої сумніви у виборі фаху богослова, хоча і батько Цезаревич, і мати воліли б бачити свого одинака богословом. Це слово має ще й застаріле значення: «Вихованець останнього класу духовної семінарії».
  У фіналі роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати „апостолом черні“, а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»
  «Ні, відколи я вступив до війська, буду триматися вже меча», – така відповідь Юліяна Цезаревича.


[Закрыть], до котрого його від часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юліян мовчав уперто. Хіба лиш часом говорив болючо: «Чого мені там?» Або – «нехай мене ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще послідня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.

*

Одного разу, се було літньої днини, проходжувався він з задньої сторони хати в невеличкім, сестрами добре спорядженім, зільникуй перечитував Шекспіра «Юлій Цезар».

Роблячи се, він споглянув крізь широко відчинені вікна на обох сестер, з котрих одна, Марія, викінчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню відносити, а наймолодша Оксана – над зошитом і книжкою.

Тепер плакала.

Марія вспокоювала її. Він знав, о що розходилося. Один із професорів, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другі предмети, до свого чи не найбільше посвяти, дав дівчині, хоч вчилась, як впевняла, найпильніше в другім семестрі, двійку, що мала їй внести, як довідалася, або поправку… або, коли б не склала її, втрату цілого року. Розжалобленатією – як впевняла – несправедливістю, чутлива дівчина то жалілась сестрі, то знов заносилася голосним плачем, не замітивши, що за відчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сій сцені.

«Коли б у нас інший батько, – нарікала крізь плач, – уступивсяб за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку й цілий рік не тратила, се ж не для мене. Ох, які невиносимі предмети математика й фізика! Але моя доля його нічого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гірко, – що в нім коліщатко попсувалося, він взяв би його ніжно в руки, приложив до вуха й спитав як лікар хорого: що тобі хибує, чого не достає? Я тобі поможу, від того я є; щоб тебе порятувати. Але ми, як ті сироти або які робітники в свого батька, а він наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би він трохи…»

«Оксанко, – упімнула старша сестра, – ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?»

«С о р о м н о! – відчулося упрямо. – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все він винен…» – і тут урвала.

«Поможи собі сама, коли хочеш колись хіснуватисяправом учительки. А долю й родичів вибереш собі сама, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже  н і щ о, а вже тебе розхитало. А що буде далі? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилітньої, а з тим і кілька голосних хлястунівпо молодих плечах. Несподіваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дівчини рознісся через кімнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вікно Юліян і вхопив батька за руки.

«Тату, що дієте? – крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашій вдачі потрібно, але її оставте в супокою. Вона лише жалілася, не просила вас о ніщо, як і не просить жадне з нас нічого, щоб і не входило в круг ваших обов’язків щодо ваших дітей… Але бити? Стережіться, тату. Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своїх дітей там?»

«Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру й не надав потрібної форми…»

«Форми?» – повторив Юліян і скривив зневажливо уста.

«Форми».

«Котру хочете після себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпів на місці з несподіваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побілілими устами й розгорілими очима.

«Форми», – повторив.

«А що буде з душею?»

«Тверда нехай буде, як камінь».

«Тоді й сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть», – відповів і вмовк.

Ще стояли хвильку, ще гляділи один одному в вічі, між тим, коли сестрам тілом ішов мороз.

«Ти підеш з моєї хати…» – обізвався перший батько й сіпнув рукою, щоб вирвати її з молодої правиці.

«Піду, тату. Само собою розуміється».

«І пожалуєш гірко своїх слів і поведення проти батька». Він, наче мечем, різав поглядом молодого сина.

Сей випустив руки батька зі своїх і відступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тій же хвилі опустив руку; поглянувши в його лице, він не міг свій замір виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуваннісебе, коли тепер, перед розбурханим гнівом батька, він не кліпнув ні оком, стояв спокійно, неначе не зайшло межи ними нічого. «Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе ні до чого й ви лиш непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч і як ви жорстокі. А щодо покинення вашої хати, то не журіться. По матурі я піду. А коли б ще вернув, то хіба на стільки, щоб із вами, матір’ю та сестрами попрощатися, а може, й то ні; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишіть ваш замір. Я далеко поїду…» – і тут урвав.

Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софуй заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.

Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника – якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета.

Юліян підійшов до вікна.

Батько поглянув на годинника.

«Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»

«Я», – відповів син, поглянувши певно батькові в очі.

Батько притакнув головою.

«В цій хвилі міг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. – Сей годинник – то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» – і тут урвав.

«Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчинїй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й  б а т ь к а   д л я   с в о ї х   д і т е й».

Сказавши се, не поглянув ні на кого – опустив кімнату.

*

В ній стало тихо.

Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.

По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату – стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молоді уста і вмовкли.

Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»

«Так», – відповів і мовчав далі.

«Але його зрадили і вбили…»

«Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».

«Так».

«Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.

«Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.

«Так воно й є, – відповів він. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».

«Кожда, брате».

«Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».

«Як-то?»

«Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»

Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.

«Юліяне!»

Мовчання.

«Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».

«Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати,  я к и й   в і н».

Брат зморщив чоло.

«Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».

«Я хотіла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все зміниться на краще, на ліпше».

Він похитав головою.

«Так. Бо й ти віриш в той забобон – ілюзію, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».

«Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».

«Ах… – сказав протяжно і усміхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».

«Ти і нас колись ущасливиш, як діпнешсвоєї цілі».

«Коли-то буде?» – спитав коротко.

«Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».

«На мою поміч в життю можете все числити– яка б вона там і не була», – він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.

«Доки не одружишся», – обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.

Її голос тремтів ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неї.

«Що ти кажеш, що? Не говори нісенітниці, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кільканадцять днів до матури, треба мені супокою й рівноваги. Лише кільканадцять днів. Мені треба не лише упоратися і з собою самим, але і Едвардом Ґанґом. Його позиція проти ожидаючих його питань мене роздражнює. Він не дуже певний себе. А він не лиш мій ученик і добрий товариш, але…» – і вмовк.

«Я вийду з дому, – додав згодом. – Вернусь, може, пізно. Ви ідіть в сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк. Про мене не журіться. Буде час, поговоримо про все».

*

Але сестри не пішли в парк.

Старша засвітила небавом світло й взялася далі до викінчування праці, щоб її ще сьогодні віднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вікна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій, а опісля наче всі враз заблистіли на небі. Гляділа на місяць, але він легко притомлений невеликими прозірчастимихмарками, як здавалося, віддалявся спішно в далечину. Група великих лип з сусіднього парку, між ними й кілька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. «Гляди, щоб ти не віддалася, доки я не оженюся», – відзивалися в душі слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до «любови». Але зате він, їх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче в душі і підвела голову вгору. Ревнивість..? Ах! Вона відвернулася від вікна й вийшла живо в зільник.

Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно в розквіті. Вона похилилася за білими. Любов. Любов – то безперечно щось таке гарне, солодке, невловиме, як запах. Може, й як запах отсих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.

А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмамичерез нього пересуваються, гадають, поволічуть його з собою. Але її ніхто не любив (кінчила вже шістнадцятий рік, хоч у хаті вона все ще п’ятнадцятилітня й «мала»). Вона не була до любови, як їй сказала поважно Зоня (!). Зате він був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свій дневник: «Неронська сцена з батьком [34]34
  С. 52 – «[…] Неронська сцена із батьком»– у творі О. Кобилянська змальовує одну із непривабливих сцен родинного життя Цезаревичів, коли розгніваний на доньку Оксану, що плакала, отримавши двійку з математики, батько підняв на неї руку. На захист п’ятнадцятилітньої сестри вступився брат Юліян, який стиснув батькові руки і не випускав. Пізніше Оксана зробила запис у своєму щоденнику: «Неронська сцена з батьком». Цим самим вона зіставила жорстокість годинникаря Цезаревича із жорстокістю Нерона.
  Нерон Клавдій Цезар (37—68) – римський імператор з 54 р. з династії Юліїв-Клавдіїв. Нерон відзначався підступністю, жорстокістю, грубістю і варварством. За Нерона було окуповано ряд міст Боспорської держави, приєднано Понтійське царство.


[Закрыть]. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць – зорі. Група темніючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів [35]35
  С. 52 – «[…] Метерлінських композицій і творів»– мається на увазі творчість Моріса Метерлінка (1862—1949) – бельгійського письменника, лауреата Нобелівської премії 1911 p., який є одним із провідних представників драматургії символізму. Для ранніх його творів – п’єс «Неминуча» (1890) та «Сліпці» (1890) характерні складна символіка, містичні настрої. Згодом з’являються реалістичні тенденції, як в історичній драмі «Монна Ванна» (1902). Найкращим твором Метерлінка є п’єса-казка «Синя пташка» (1908), в основі якої – пошук істини, прагнення до щастя.
  Сама О. Кобилянська шанобливо ставилася до творчості Метерлінка, та у листі до Петко Тодорова від 5 грудня 1900 р. запитувала: «Знаєте всі твори Mauric’a Maeterlinck’a (Моріса Метерлінка)? Він мені дуже до душі промовляє. Знаю його кілька творів. Тут тяжко діставати новіші речі […]». Навіть О. Кобилянська планувала написати відчит (реферат) про М. Метерлінка.


[Закрыть]. Я не до любови, але зате мій брат, котрий все від дівчат здалека держиться й коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється (він елегантський), але в тій хвилі щезає».

*

Тиждень пізніше сидів старий годинникар Цезаревич в своїй робітні глибоко похилений над якимось годинником давньої, тепер вже малознаної конструкції й роздумував. Не міг дійти до причини, через яку механізм не відповідав законові рухів. Він морщив чоло, підсував брови вгору і від часу до часу зачувала його помічниця з уст: «Гм, гм, гм…»

«Що там, тату?» – спитала.

Він сказав, о що розходиться, і в кінці додав: – Чудно. Перший раз в житті мені таке трапляється.

Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала їх, складала назад до себе приналежні частини… а в потребі й доробляла поодинокі… віддаючи остаточно справлену річ під батьківську контролю.

Нараз хтось застукав у двері й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увійшов. Се був Юліян.