Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Аж ось… коли настав час завідателеві Альбінському переселитися в М., найшовся в нім і для „замчища“ відповідний купець.

*

Одного разу, це було з кінцем другого року мого побуту в сестри в місяці вересні, пішов я з нею до міста. Вертаючи звідти, трохи віддаль в околиці закупленого мешкання завідателевого, куди була цим разом і нам дорога, ми стрінули несподівано – я перший пізнав її, – тету Ольгу Альбінську. Обладованавсякими покупками, прямувала вона до замчища. Пізнавшись, незвичайно врадувані, розуміється, ми як стій задержалися. Зайшов привіт, виявилась щира нетаєна радість, виринули питання і відповіді з обох сторін, а між тим і оклики зчудування: який Максик великий, який гарний, чи не забув ще тету Олю, котра чи не щодня його в душі згадувала й, молючись, і за нього молилася? Ні?

„О ні, ні, ніколи“, – відповіли ми враз з сестрою, котра, від хвилі мого життя в завідательськім домі, вмісто бабуні через учителя Рибку з нею листувалася.

„Де вже Максик тету Олю, свого ангела-хранителя забув! Вас, пані, ніколи“. А раз тета Оля, як я тепер довідався, принагідно одного короткого перебування в столиці її і бабуню відвідувала, а мені про те не розказували нічого, щоб не будити в мені більшу тугу за бабунею…

„А до бабуні він не поїде? – питала між іншим тета Оля. – Чей же вона ще при життю“.

„О так, поїде, але пізніше“, – відповіла вмісто мене Зонечка.

А так, так… ах як люблю, ніколи не сподівалася саме тепер його побачити. Відколи добродій Рибка покинув І., вона нічого про нього (себто мене) не знала.

А вона, тета Оля, як малася? питав я сміливіше, як звичайно. Чи довго вже тут? І сама, чи вже всі? Се послідне питання поставила сестра, уникаючи запитати про самого завідателя. Замчище обширне, хоч низьке – саме як для більшої родини.

Ні. Вона поки що сама і від кількох днів вже прибула частина меблів. Вона порядкує, чистить з своєю одною, їй приданою, робітницею… та Олексою – Максимко пригадує собі його? – і малярами та ще і з деякими тутейшими наймленими робітниками, щоб якнайскорше побачитися в чистім.

За час бесіди я відобрав пакунки в тети Олі, як був звик їй помогати, і стояв вижидаючи і слухаючи.

„До нас недалеко, моя пані, – сказала моя сестра, – от лиш перейти каштанову алею, що зачинається звідси недалеко і веде аж до горбка, де стоїть наша хата… давня школа. Прошу на часок до себе. Кава чи чай буде в мене скоренько, відпічнете, а опісля і я, і Максим проведемо вас до вашої оселі. А мій муж, як же вже й він врадується“.

Але тета Ольга відмовила. Вона спішить додому, бо робітники вижидають її дальших приказів. Мешкання в нутрі занедбане і вимагає раціонального очищення. Вона лише на деякі конечні закупки і не на довгий час вирвалася з дому і тому мусить начасназад там бути. Та наколи сестра повторила щиро своє запрошення, вона сказала: „Коли так, то я відвідаю вас колись пізніше, як буде в нас в хаті все в ладу і задержуся довше. Тоді поговоримо про минуле і будуче і всяке інше“. Відтак, надумавшися на хвильку, обізвалася: „А ще краще буде ось як, коли вам не буде запізно, то прошу при повороті сьогодні хоч на часок до мене. І в мене буде чай. Відходячи, я казала самовар прилагодити. Зайдіть, щоб хоч поки що наше мешкання з середини оглянути. Максимові я покажу сад і місце на мою пасіку, котра його все цікавила і котру, розуміється, заберу і сюди, а відтак… підете? не відмовте! дуже прошу. Мені сумно в тих низьких кімнатах, хоча вони не є непривітливі. Вона звикла до життя округ себе і гамору, правда, мій синочку?“ Вона говорила виразно і дивилася нам прямо в очі з-під гарно зарисованих брів і від часу до часу гладила мене по щоці. Ох, яка була гарна і добра і як я її любив ту тету Олю, струнку і високу, що нікого не кривдила, для кождого мала добре, щире слово. Я взяв її звисаючу руку потайку в свою і притиснув її до своїх уст. Вона стиснула мені руки. „Мій бувший молоденький чура…“ – додала і усміхнулася якось сумно.

Сестра згодилася на її прохання і ми всі троє подалися до її помешкання.

По чаю, котрий справді вижидав її, як ми прибули – ми пили його на круглій веранді, в котрій були тепер всі вікна відчинені і виказували красу околиці в цілій пишноті – а опісля ми подалися оглядати деякі кімнати і сад. Входячи з тої веранди до кімнат, з котрих були вже дві уряджені знайомими мені меблями, низькі з темнявої дубини, різьблені простим, але гарним взором, ми дійшли до „громом ушкодженої“ кімнати. Тепер Оля дала тут муляреві вказівки, після яких мав дальше поступати з ушкодженою кімнатою і пішла повільним кроком з сестрою дальше, а я остався ще хвилинку, роззираючись цікаво по-хлоп’ячому, по ушкоджених громом місцях. Муляр се зауважив. „Дивіться, паничу, дивіться, – сказав, – бо се також чудо, якого скоро не побачите. Влетіла блискавиця в кімнату, повикзувалав хаті і вилетіла. Чисто Божий палець“. Другий якийсь помічник його, що вніс в сій хвилі в більшім начиннюглину, спитав: „Що кажете, вуйку? Гм? Божий палець?“

„Ая, – відповів сей, – кажу. Я б у сій кімнаті ані одну ніч не ночував – погляньте. Що раз не з людської руки, то не з людської“.

„Та самі кажете, що се  п а л е ц ь  Божий… – відповів сей, – а грім що – не від Бога?“

„Та від Бога. Я лиш проти того кажу, що грім вдарив в кут, де стояла постіль вірмена, ушкодив її наскрізь витком, ну, а картину, он там на противній стороні, облетів, не тикнувши її, і щез. То ж Божий палець… Але він – кажуть – любить завертати, де собі місце уподобав… гай… гай…“

„Хто, вуйку, грім чи вірменин?“

Муляр глянув скоса на недовірчивого помічника і похитав грізно головою.

„Лиш не кепкуй, паничу, доки не пережив нічого. Лиш не кепкуй. Муляр не одно знає, та й мовчить. Грім, кажу, любить завертатися, коли хочеш знати. Грім, коли за ним не висвятять хату, не попросять Господа, щоб нас стеріг від нього, знов навернить. А хто її тут після вірменина висвячував? питаю. Місто купило – та й ша. Не знаю, чи вона сему властителеві принесе щастя.

Каміння Бог не потребує. А картини сеї ніхто не смів і тикнути. Оповідають, що, як вірменин сей мур продавав, наказував не рушати її з місця, бо вона хоронила від злого і мала бути чудотворною, – чи правда, не знаю… тай поїхав; мав якусь своячку, казали, котру дуже любив, що мала колись його унаслідити. А св. Юрій, бо то він на сій картині, як нечистого в постаті змія проколює, як висів так і висить. Тут він на сій картині чомусь страшний. Вночі, в опівночі, як до місяця і ніхто нічого не бачить, він з рам виступає за нечистим або грішним, що Боже на глум бере, стежить і до борні викликає. Не дай, Господи, від його гніву. Так мені оповідали, тому й я кажу. Грім все до свого місця завертає“.

„А се правда, вуйку?“ – повторив, як недавно, молодий своє питання.

Старший муляр, покивавши головою, замовк і лиш по хвилі додав: „Сей пан завідатель, що купив сей мур, кажуть, також не один з найліпших. Нехай стережеться. Св. Юрій має добру пам’ять“.

…„Я доста чув“. Глипнувши ще раз на св. Юрія, що опівночі до місяця з рам виступав, до борні грішних визивав і щось чудно приманчиве, мені знайоме, зраджував, я вибіг скоренько за сестрою і тетою Олею.

Я подибав їх, як сходили з другої вже, обширної задньої веранди дому в сад і до місця, де мала бути уставлена невелика пасіка тети Олі, що була всею її втіхою, як сама нас впевняла. Звідти пішли ми, цеглами виложеною, вузькою стежкою дальше, а взглядно до кінця саду аж до фіртки, що так само знаходилася в залізних штахетах, як фронтова, і провадила на доріжку поза домом. Нижче неї плила невелика гірська ріка, що тепер виблискувалася в сонці і була для дороги в слотнихднях остільки безпечна, що між нею а дорогою був каменистий зарінок. Недалеко дому, почавши від згаданої дороги, провадили два мости на противну гору. Один великий, котрим їхали лиш вози, а другий, що знаходився ближче до містка завідателя, вже старий і слабий, служив для пішоходів. Тут я стояв довго-довго і дивився вперед себе у воду. В душі я не мав в тій хвилі воду, а образ св. Юрія… він нагадував мені когось… кого? І очима, і темною барвою обличчя… але я не знав кого. З тим враз заворушилась болюча туга в душі…

„Вигідно, що маєте так близько ріку“, – сказала сестра.

„Це правда, – відповіла тета Оля. – Моя дівчина тішиться, що буде близько для переполіскування білля“.

„Або і білити полотно“, – додала моя сестра, вказуючи на широкий зарінок, тут і там порослий лозами.

„Так як вода плитка, як тепер, але як виступить з берегів, то так розливається, що рада б хоч дорогу полизнути. Тепер гляньте, дітвора там грається і гусей стереже“.

За кілька хвиль ми попрощалися з тетою Олею.

Вона відпустила нас з проханням, щоб сестра відвідувала її зі мною, доки „я тут“, кивнувши головою до мешкання, де мала свій дуже гарний окремішний „закамарок“, а ми – з проханням, щоб не забувала і за нас. Але я не скоро знов побачив її. Мусив виїжджати з шурином скорше до бабуні… а внедовзіпо моїм приїзді до бабуні найшлася у моєї сестри маленька донечка… котра не дозволяла ні їй до нас, до столиці, ні мені до неї доїжджати. Правда, часом, але це було вже дуже рідко, забігала вона до нас, перебуваючи кілька годин в місті… з причин сумних, бо між діти завідателя заходила смерть. Чомусь все не заставала мене вдома. Або був я в школі… або поза домом у товаришів, а коли раз застала, я був вже заручений, що не вадило їй поцілувати мене в чоло й поблагословити до поважного кроку, зм’якши при тім аж до сліз.

*

З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в гімназії, я був і бабуниною правою рукою у всім, що треба було їй виручити за сестру, оскільки це було можна від юнака вимагати. Поза тим я вчився ще й годинникарства. Бабуня замешкала, по продажі нашого дому, в оцій-то хатині, в котрій мешкаємо ми й досі. В цій і притикаючій до цеї, де я тобі оце все написав, мій сину, жив і працював в тодішніх роках один старий німець, годинникар, на ім’я Етман. Дивак він був і самітний, але я був його любимцем. Часом я, як молодий хлопак, робив йому деякі прислуги і він у нас і харчувався. Другу частину домика, де, як знаєш, є ще три кімнати, замешкували ми обоє з бабунею, а часами приймала бабуня на квартиру і харч з добрих домів по одній панночці, з чого прибував їй, хоч і невеликий, а все-таки для нас важний зиск. Між іншими одного разу і доньку властителя цеї нашої хати.

Я любив заходити у вільних хвилях до старого годинникаря, котрий, хоч лиш професіоналіст, був освіченим і дуже мудрим чоловіком – по бабунинім висказу. Свій фах він любив понад все на світі і тут я в нього перебував не один часок.

Зразу заходився тайком перед бабунею і просив його показувати мені дещо з годинникарської штуки, що він і робив. Зразу нібито жартуючи, що ось-то, мовляв, офіцерському синові завагається професію пізнавати, де йому вища наука пристоїть і він повинен її всіма силами набувати – відтак, щоб не тратити часу, приучував поважніше, а остаточно впроваджував в дрібний світ механізму і у все, що треба було знати зручному і доброму годинникареві. Все те, як нагадував я, робилося перед бабунею тайно, а пізніше був вже я явним учнем його, за що він мене не раз гарно обдаровував, тим більше, що я був його, як називав мене, усміхаючись добродушно, „помічником“. Йому одному я звірювався… зі всіх моїх дотеперішніх терпінь, почавши від перших хвиль мого побуту в завідателя Альбінського… а й дальших почувань і планів.

Щоб тут тепер правду сказати, то мені не поводилося в шкільній науці найліпше. Противно. В деяких предметах гірше. І не знаю, чи тому був винен я, чи, може, що я вчився з початку приватно, не мав добрих основ або не були вистарчаючими і доволі ясними для мене в деяких предметах, досить того, вчителі не були з мене вдоволені. Я приносив слабі свідоцтва додому і по неволі дійшло до того, що я, повторивши одну з вищих кляс, все-таки волів пересиджувати у старого майстра-німця, дивитись йому в руки, слідити за розвоєм будучого „часосказу“ або дещо і самому виробляти, як ломити собі голову математичними задачами, арифметикою, котрі я ретельно впрост ненавидів. Я був найпослушнішим і найпильнішим учнем свого майстра, який лиш міг у тім фаху існувати, але вище згаданої  н а у к и  не уникав. Бувало і години минали, заки ми до себе проговорили, що не відносилося до нашої професійної праці, так щиро і інтенсивно працювали.

І виходило поволі таке, що я чим раз то більше часу посвячував годинникарству, а постепенно менше деяким науковим предметам. Бо були і такі, які я пристрасно любив. Так, між іншими, латина і грека, історія і наука природознавства мені дуже симпатичні. До того, я любив понад усе читати, до чого заохочував мене часто і поважно майстер-німець. Читав, що попадало наукове, з поезії, одним словом, що міг, я читав.

Я мав добрих і гарних товаришів, що мене любили і не цуралися, і ті достарчали мені книжок, які я сам не міг здобувати, особливо з академічної бібліотеки. Мені було соромно бути неосвіченим і я знав і відчував, що тяжко і погано було жити неосвіченому і він через те і мусить стати свого рода рабом. На жаль, в одному мені велося найгірше. А то з українською наукою. Трудно було українських книжок здобувати. І хоча вже почали подавати початки нашої мови в школах, навіть і в середніх були призначені на те окремі години, все-таки я не міг важніші діла, які я бажав читати, як українську історію, науку про соціологію, історію літератури, зокрема Шевченка і інших класиків, дістати. Передовсім історію, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди. Чим були ми гірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо, в чім полягала наша сила і  н е м і ч… і коли-то вже раз буде своя держава?

Своя – ех, що ти знаєш, сину… що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, в нашім нутрі, коли нас тайком сходилося кільканадцять українських юнаків. Одно ми собі за святий обов’язок постановили, не таїти, не скривати ні перед ким ради кусника хліба, свою національність. А наколи обов’яжемося до сповнення якої праці, будь умислової, професійної чи якої іншої, сповняти її так солідно, щоб нас за ню шанували і називали  у к р а ї н с ь к и м  виконанням, ворогів побивати працею українською, оскільки дозволять сили. Всюди і все вороже проникати гострою сіллю українства, щоб нас ворог не лиш боявся, а і шанував. Ми професіоналісти не могли бути вченими, може, і політиками, ні, але українською здібною верствою ми могли бути; такою, щоб за нас могла числити з часом і політична керма.

Так, мій сину.

І ніхто не подавав нам помічну руку, не вказував шлях, на котрий нам молодим треба було вступати; горів вогонь святий в грудях, горів, аж доки не зітлів.

Бабуня лаяла мене іноді за читання хоч би і яких книжок, виривала їх з рук і до шкільних гнала, а раз таки заявила одверто: „Як не скінчиш середньої школи, то на якій основі підеш дальше? З чого будеш жити? Думаєш, бабуня буде вічно жити? Бабуня, синку, вже не та, що була; бабуня сьогодні… завтра… і зіб’єш їй хіба домовину за те, що вона тобі оставить“. – І, сплакавши, вийшла з хати.

На таке мене одного разу неначе прокинуло. Я пішов певним кроком до бабуні і заявив: „Щоб ви знали, бабуню, – сказав я твердо, – я буду студіювати, вчитися, оскільки змога, і прикладу всі старання, щоб зробити іспити з „добрим успіхом“. Коли здам, вступлю, може, і на академію „професорства“ або, про мене, і на попа, а може, останусь при війську, „виавансую“, як се, звичайно, буває, а коли ні, то отеє кажу вам по щирости: я стану професіоналом-годинникарем, і стану ним таким – мушу лиш таким стати, щоб не зробив імени батька свого сорому, а честь, взяти вас на себе і бути визначнішим українцем, чим се міг бути мій батько, будучи офіцером. Коли я що люблю, то люблю, а коли ні, то знайте, що мене нічого до того не присилує. А від сьогодні не плачте і не журіться мною. Мене виховали „не плакати“, а бути твердим, як залізо, а самі плачете… ей бабуню!“ – тай вийшов з її кімнати.

Помимо мого щирого зусилля, моєї пильности і симпатії до одних, а антипатії до других предметів, я провалився при матурі. І гадаєте з греки і латини, що їх переважно молодь боїться? Ні. З математики і фізики.

З почуттям зазнаного пониження я вернув додому. Не „плакав“ ні вогкими, ні сухими очима, ні з жалю, ні люти, якась тверда амбіція не дозволяла. Тай мав себе у власти, неабияк – лиш говорити не міг. Бабуня, поглянувши на мене, коли я увійшов по всім і кинув мовчки книжки і капелюх на стіл, відразу відгадала, що в мені діялося. Її очі впилися в моє лице, а я – о, як тямлю ту хвилю – приступив до неї і, кинувшись на її груди та стиснувши в обіймах, мов мав розтиснути її груди, вирвався, трутивши її набік, і вибіг у сад.

Вона опісля потішала мене… добра…, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, чим вона сподівалася.

Опісля намовляла поволі… розважно ще раз повторити і пораз другий ставитись до іспиту; та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме „любити“ і ненавидіти… ні. Я чув, що не вдержуся, і рішив інакше. Офіцерський син віддав себе, віддав увесь свій час професії. Вставав рано, лягав пізно і дедалі ставав на рівні ноги. У виробі годинникарського матеріалу став я з своїм учителем-майстром його поважним спільником. А коли цей, передавши мені всі тайни і практичні досвіди совісного довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, оставляючи мені ще й тестаментарноувесь годинникарський запас, між котрим було кілька дуже цінних штук і невеликий грошевий капіталик – за мій і бабунин, особливо мій, як написав з притиском, щирий і совісний догляд коло його самітної особи – а до того, як кажу, і праця, якою молодий офіцерський годинникар був безнастанно привалений, – показалося, що я скорше дороблюся хліба, ставши добрим професіоналістом, чим залежним від начальства урядником, – душпастирем чи іншим дипломованим фахівцем; тим-то я і покинув замір шукати свій „хліб“ в інших таборах… в тім, що був мені найближчим. Лиш книжки: читання… свою націю я ніколи не покидав… і не спроневірювався її… як знаєш… і досі ні. І справді. Я ні одного, ні другого не пожалував. Чим далі – я ставав певнішим безпечного зарібку і міг чим раз сміливіше і яко професіоналіст глядіти в будучину. Вже годен я був держати бабуні ліпшу прислугу, годен був і себе краще відживляти й одягати, а дедалі і дещо і набік відкладати. А коли ж відтак з часом одна з дівчаток, а була це українка, що була в бабуні на харчах і квартирі, кінчаючи дівочу вищу школу та побираючи в ній окремо науку кращих ручних робіт, лекції французької мови і гри на фортепіяні, (в чім бабуня була знана в столиці), як це вимагав тодішній час від доньок ліпших родин – донька одного українського священика, властителя хатчини оцеї, в котрій, як споминав я повище, я ще й досі живу, твоя та добра мати, мій сину, припала мені так до вподоби, що я, заглянувши їй надобре в очі та пізнавши ще й її ангельську вдачу, мудрість і пильність до чого б не доторкнулася… не спав, не їв, не пив і лише день і ніч одно мав на думці: ту дівчину за свою взяти, чому і бабуня не противилася, пересвідчившись, що той золотоволосий, домашній ангелок з непорочною душею мені не менше прихильний, поговорила з родичами, і я, ніби доповняючи задачу мужчини, одружився з нею.

Правда, зі сторони її батька, був чималий опір проти мого  н е у р я д н и ц т в а  або бодай богословства, але на просьбу доньки і її матері не розбивати її щастя, протиставлячи тому мою зручність, з котрою можна було сміло і поважно і на будучність числити, далі гарне походження, бо все-таки „офіцерський син“, добре виховання, характерність, поверховність і т. ін., доки батько не вхопився за голову і забравши від мене слово „шанувати“ його дитину до гробу, а її впоминаючи не „жалуватись“ йому колись на годинникарські недостатки – згодився.

....................................................

Ми обоє з твоєю матір’ю дуже шанували бабуню. Вона була вдома наша провідниця, наша „пані“, як ми її жартом називали, і наша дорога бабуня.

Коли наставала неділя або яке урочисте свято, вона все одягалася в якусь свою шовкову чорну сукню, прибирала святочний чіпочокна білу голову і, висилаючи нас молодих до Божого дому, сама брала свій давній зужитий молитвенник і молилася півголосно з нього.

Коли одного разу я, натискаючи на неї, спитав її, чому вона оставила мене по помершім батькові так немилосердно в домі завідателя – противника нашого народу й ініціатора самоубивства мого батька, відбираючи тим мені одиноке родинне тепло, яке я посідав в ній і своїй сестрі, котре так потрібне дитині у вихованні, – вона відповіла: „Від хвилі, як я довідалася, що твій батько з безсилля втратив у грі в карти ваш маєток і відібрав собі життя, виставляючи вас нещасних незабезпечених без шеляга, неначе на вулиці і поневірку, мене обняло таке несказанне огірчення, жаль і ненависть до того, так званого, „доброго товариства“, де виучувано і піддержувано всяке таке нездарство, що я, сказавши собі твердо, що позаяк я сама ледве чи буду в силі виховувати одинокого оставшого українця, Цезаревича, по бажанні батька, на чесного чоловіка і українця-громадянина, рішила краще віддати тебе в строгі руки противника, де б тебе не дотикано в рукавицях, а противно виучувано зараня відноситись до молота і ковадла, гострити свої сили й опритомнювати, що життя… не іграшка з судьбою, а одна тяжка боротьба.

Я знала, що завідатель і його окружения не будуть уважати за відповідний до сполонізування матеріал, хоч і якого ще молодого українського потомка, але навідворот, лиш за потомка небезпечного для їх племени – хоч би лиш і одиниці – „споконвіку“ збудять в тобі амбіцію, опір і ненависть і ти скорше духово дозрієш.

Знов була я і пересвідчена в тім, хто є жінка завідателя і що під її ангельським крилом материнської вдачі тобі не стане побут в її домі пеклом, і голоду і холоду ти за час твого побуту не зазнаєш.

Одним словом, по моїм роздумуванні, вийшло так, що ліпше дати тебе в чужі, хоч би і ворожі руки, до якогось часу на виховання, чим держати в себе у недостатках, обдавати м’якими почуваннями бабуні і сестри, боротися рівночасно з хлоп’ячим, випещеним батьком, непослухом, або, може, і по батькові унаслідженим слабосиллям чи зародком нахилу до безжурного життя, тим більше, що сей, обурюючися іноді на невідрадні матеріальні обставини, в яких приходилося по більшій части жити військовим, говорив, що скорше дав би тебе до вивчення ремісництва, коли б не вдалося набути вищої освіти, чим на офіцера, що має назверх виказувати блиск, елеганцію, а в дійсности прив’язаний нужденною платнею – до порожнього жолоба з обов’язком кождої хвилі віддавати життя за вітчизну…

Тому і лиш тому трутила я тебе на ласку і неласку судьби в дім завідателя, до котрого так само чула жаль і ненависть в душі, як і ти. Потайки числила я, як вже споминала, на дружину його, що, українка, не дала з себе стерти своєї національности, і на характерну його родичку, панну Альбінську, що не вагалася ані на хвилину станути око в око перед усміхаючимся деспотом, виявляючи правду відносно пропавших грошей штабового лікаря, котра в сполученню з висказами вчителя Рибки врятувала порушену честь твого батька, що висіла на волосочку, указуючи тим правдивого злочинця без назви імени. Лиш коли наспіла відомість про смерть пані Альбінської, я пораз перший опустила руки безсильно і не знала, що починати. Та тут прийшов мені сам вчитель Рибка на поміч, вмовляючи та пересвідчуючи мене, що панна Ольга Альбінська особа неабияка, повна чесноти, енергії і розуму, повна доброти в крові і спокою, з тактом, буде не менше совісно опікуватися сином нещасливого покійника, як і сама пані Альбінська, тим більше, що, як я від нього довідалася, твій батько перед смертею мав навіть її просити, щоб над тобою чувала. Коли по смерти пані Альбінськоі звернулася до неї з проханням займатися відтепер і тобою, чужою сиротою, одиноким наследником Цезаревичів, вона вислала мені у відповідь листа, котрий по моїй смерті і ти держи в почести, впевняючи мене, що дане в тій цілі нею проречення помершому капітанові вона, доки жива, ніколи не зломить і ти будеш для неї святою пам’яткою, для котрої вона готова і жертвуватися… На якій підставі се послідне вона, та „німка“, як назвав її дядько в сцені по похороні батька, приобіцяла – я не знаю; але утримую, що тому була якась чисто психологічна підстава; а коли так сталося, не хотіла нічого дальше догадуватися, маючи передовсім одинока і його на увазі, а і те, що твій батько, яко офіцер, не міг  б е з   м а є т к у  хоч би і з ким одружитися. Ще я додам, що ти був в мене добрий хлопчик, мав добру пайку амбіції в собі і я пестила надію, що не даси себе легко стоптати, що і Господь не допустив.

Така була моя провідна думка, коли рішилась я усунути тебе, дорогого „орлика“, від мого серця, одинокого внука, за котрим душа рвалась. Я питала себе не раз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, котрою треба було інакше займатися, знов інше виховання давати, – сестру твою.

...............................................................

Я працювала тут з нею о наше матеріальне удержання, виховувала її як змога чесно і найстаранніше для життя, для України, щоб знала, куди її душа і вона сама приналежна, коли і її свій камінь до існування України приложити, якою їй треба українкою бути… власне українкою, а коли остаточно приїхав вже не пораз перший вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в домі завідателя і рішучо попросив о руку твоєї сестри, котра досі ще для нікого не виявила симпатії, – настала для мене друга душевна криза. Я згадала тебе… примкнула очі… заглушуючи в собі голос колишньої „ полковниці“ і сказала, не супротивляючись їй, котра вже була душею потайки прилипла до нього, „йди!“, видираючи з серця переконання, що вона – та розумниця моя – як донька і внучка вищого офіцера, з своєю гарною поверховністю і чистою, мов цвіт, душею, заслужила на інший стан. Все пусте. Се так лиш горда „бабуня“ думала – роїла собі всякі плани ради її старосвітського вихованя. В суті річи я не жалували ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її, як „княгиню“, кладе до ніг, що може – а щонайважніше, він „свій“ чоловік, він наш українець, він характерний і сумлінний у виконанню свого обов’язку аж вглуб до свого психічного кореня… а за се я дякую тобі, Боже, бо в чім іншім, а надто дотично твоєї особи, я, може, і прогрішилася“.

*

Чи таким я став, якого хотіла мене бабуня бачити, твердим, непохитним у важких монументальних життєвих хвилях, як чоловік і член своєї народности, я не знаю. Той зародок золота – чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я сам в собі ніколи не виплекував, не допускав до розпалу. Тепер, де став старим, кажу: „Великі почування, викликані життям, самі розсержують душу і самі поривають її і собою до великих діл…“

Чи на добре воно вийшло, чи на противне, що з офіцерського сина лиш офіцерський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, що давали великий процент зарібку – хто його знав? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, зсередини витовкти молотом натвердо, щоб обзивалися на поклики важних подій в життю лиш чистим – дзвінким – а не півголосом – та… чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила – не знаю. Що я гартував, з своєю, життям і досвідченням висталеною, душою, те розм’ягчувала ніжність і любов вашої матері – і хто знає, чи і не ліпше воно так.

Матеріальним моїм станом вона сяк-так задоволялась, пересвідчившись, що її онук став, як сама чула, „ полковим“ годинникарем і мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до нього на практику і поважну помічницю.

Лише від одного мусила одмовитися, бо все  т р е б а  одного зрікатися, як впевнила, а то – що станові „офіцерському“ жоден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю, ані неустрашимістю, не говорячи вже про елеганцію. Чи отеє все витворює дисципліна, контроля над самим собою і другими, дивіза– вставляти себе в ряди порядку назверх і вглиб, даючи тим доброго і тривкого, а рівночасно і безвзладного до крови, з отсим, що, по її думці, „виховувало“ залізність в чоловіці… а сходило вже, як їй здавалося, на другий план, старенька не могла погодитися».

І тут скінчив годинникар свої записки, які викликав перстень з червоним каменем.

*

По прочитанні батькового пам’ятника, молодий офіцер сидів ще якийсь час нерухомо. Схилений, сперся одною рукою на коліно… дивився на зшиток, що держала друга. Відтак, мов вертаючи з іншого світа, підняв голову і встав. «Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе… і я ваше поступовання проти нас розумію. Ми вас не один раз запізнавали, вважали за іншого, як був. По смерти свого батька ви не сміли бути дитиною. Ви крали, ловили промені сонця любови, а з тим і культури, бо мусили перебувати в деякім змислі поза нею. А проте, тату… проте ви один ніколи не були назадником, як багато ваших співпрацівників. Ви мурували ґрунт чи не через все життя ваше під своїми і дітей ваших ногами працею, приміром, чесними засадами і правдивістю, і тому і наслідки вашої праці не будуть марні».

«Дай Господи!» – відповів годинникар і його очі засіяли на хвилю шляхетним блиском. В слідуючій вже він згас. «Я їх не дожию, – сказав, – я багато  н е   д о ж и ю, бо давніше моє здоров’я я витратив. Але ви, діти мої, ти, сину мій одинокий, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, ти, може, станеш на інший новіший ґрунт, сильніший, бо культурніший духом… Яке щастя… глядіти молодому чоловікові в світ з перебраним предками і полишеним, зматеріалізованим здобутком духу – і користати з нього. Яке щастя. Але я готов. Я вже так багато тобі говорив – що час вертати тобі між гурток, який ми на вечері опустили. Слухай, там за дверми чути веселі голоси твоїх сестер і моєї пестійки Оксани. Вони сьогодні подвійно ущасливлені. Старші своїми нареченими, а вона твоїм приїздом. Записки задерж в себе, бо я їх для тебе зладив. А тепер ходім!» Батько сягнув рукою по годинник і глянув: «Дві години я тебе держав. Та не жалуй. Нині Св. Вечір, Рождество Христове. Я щасливий, що дочекав його, маючи і вас всіх коло себе, а надто тебе». Говорячи це, він був сильно зворушений і простяг нараз синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей вхопив її, зігнувся блискавкою і, віддаючи їй щирий стиск назад, поцілував її. Тим часом батько обняв вже був його другою рукою і притиснув одинака з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова і було вчинком одного моменту.