Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

Та невелика місцевість її переживання на ім’я І., так само в горах, була повна гаміру робітництва, шуму гірської ріки, понад котрою стояла побудована гамарня з колосальною гутою, з котрої гнали день і ніч снопами іскри вгору в супроводі голосних покликів і порозумівань гірничого робітництва, що все враз становило неабиякий рух і об’яву життя.

Мій батько знайомий з І., бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ґанинґаймів, котрі любили й шанували його ради його симпатичного товариства й лицарського офіцерського поведення, був рад з цього приїзду, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, яко вдовиця по полковнику, тішилася настільки ласкою в панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами, дітьми, за їх розпорядженням, в них. Се я лиш так мимоходом згадую, щоб ти докладніше зрозумів те все, що буду тобі дальше картинами вказувати.

*

По приїзді на поклик завідателя Альбінського, по котрім безпосередньо мала бабуня з учителем Рибкою в чотирі очі розмову, вступили ми у велику кімнату, де лежав мій батько між великими цвітами і видавався мені, мов сплячий.

В кімнаті тій знаходився господар хати, його жінка, асентирункова комісія з майором і штабовим лікарем на чолі, гірничий гурт урядників, проча інтелігенція і деяке робітництво.

Я поглянув збоку на бабуню, що провадила нас обох за руки. Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстатув постати, більшої закаменілости й рішучости в обличчю жінки, як у тої моєї, сегодня для мене чимось неначе чужої, бабуні.

Сама вона, здається, не бачила нікого. Бліда, як смерть, ішла звільна, рівно, з очима, спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фальдами на землю, заслонюючи й кінчики її обуві. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа, чорна крепа. Так опинилася вона з нами коло катафалкуз батьком.

В кімнаті, чорно оббитій, панувала тишина, неначе наш вступ здержав у всіх віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька: „Попрощайся з ним“, – сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафалку й кинулася на вмерлого: „Чому ви нас покинули, таточку? – захлипала. – Чим ми провинилися, чим, таточку, чим?..“ Що в її голосі було, чи в словах її, я не пам’ятаю, бо всі присутні навкруги, особливо жінки, вибухнули плачем, котрий розносився якийсь час по кімнаті. Та що з тим плачем враз неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим, рухом відтягнула вона плачучу від мертвого, що обняла його судорожно почерез груди, притискала в посліднє своє лице тут же та цілувала раз по раз його, на грудях зложені, руки.

„Не буди його, донцю… він знайшов спокій, то лише ми…“ – сказала й урвала. Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку з своєї, підійшла тепер близько до катафалку й, підносячи мене трохи вгору, сказала: „Поцілуй твого батька, сину, в послідний раз. Його вже не побачимо. Покинув нас“. Переляканий, потрясений, ледве свідомий того, що робив, я вчинив, як вона казала. Але… „Татку, встань, – поблагав я шепотом, аби ніхто не чув, й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагав… – Встань!..“ Бабуня опинилася за мною, вона стягнула мене вниз, взяла, як перше, за руку й сказала: „А тепер слухай і повторяй за мною“.

Я глянув в її очі. Бліда, наче із зкаменілим видом лиця, промовляла: „Я одинокий твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником чи декорованимпаном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею й тілом і остати своєму народові вірним аж до кінця життя свого. Так мені, Боже, поможи – амінь“. „Амінь“, – повторив я точно з її наголосом. Я вмовк, а вона відступила від мене. По хвилі мовчання і ждання, мов ладилася до молитви, схилилася вона над мертвим, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста й, піднявши голову, звернулась обличчям в глиб кімнати.

Я поглянув у її обличчя. Хоч і який я був молодий і дитинний, та знався вже настільки на виразі того її обличчя, щоб відчути, що в тій хвилі воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зітхнув і погляди чи не всіх присутніх звернулись на нас.

Вона се не бачила. Вона зблизилася о крок до господаря дому, що відзначався між похоронними гістьми своєю певною, майже визиваючою, поставою, з взад зачісаним, по шию обстриженим, волоссям і парадним гірничим строєм. Вп’яливши свої чорні очі, вона підняла руку й „тепер ти вважай“ кликнула.

Завідатель прокинувся, в його сірих очах спалахнуло, але він не рушився з місця. „Тепер ти вважай, – повторила, – проклинаю тебе за  н е в и н н і   с и р о т и  враз з цілою твоєю сім’єю, скільки б в тебе їх і не було, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні проміння щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюріжиття потонуло.

Проклинаю, щоб найменше тобі прикинулось в медузу, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої очі затулити й щоб вони на пострах людства осталися во віки отвертими… щоб ти…“ – та тут же вмовкла. Окрик жаху пронісся в гурті присутніх і якась постать похилилася додолу. Все звернулося до неї.

Се була господиня дому, жінка завідателя Альфонса Альбінського. „Зімліла, – кликнув хтось з гурту. – Удар серцю. Зімліла“.

Але вона дійсно лише зімліла. Її винесли з кімнати, а один з панів, здається з військових, приступив до бабуні й подав їй рам’я.

„Збожеволіла з жалю, – сказав завідатель тримтячим голосом, вказуючи на бабуню. – Дивіться на ню!“ – Та вона відсунула рам’я добродія й шукала очима в гурті за голосом, стрічаючи тут лише самі перелякані погляди. Легкий усміх, мов тінь, поблукав по її устах, але не сказала нічого.

„По похороні зайду ще раз сюди й сплачу довги“. То було все, що промовила до добродія. Схиляючись опісля низько перед мертвим, роблячи знак хреста, мов поблагословила до гробу, взяла нас, як передом, за руки. В тій хвилі вступив священик в кімнату й почав церемонію похорону. Я її оминаю, бо для мене нема нічого прикрішого, як хвилі, коли прикривають домовину.

..................................................................

Коли ми виходили з кімнати за домовиною, впало мені в око, що дві молоді пані, попри котрі ми минали, розмовляли голосно й одна з них, указуючи на мене, сказала: „Бідна сирота, зовсім до нещасного батька подібна“. Вона була русява, видалася мені дуже гарною й, як я пізніше довідався, була се якась вбога родичка господаря, також „Альбінська“, перебуваюча у вуйка завідателя, помічна в веденню хатньої господарки і в вихованню дітей, яких була чимала громадка. Друга коло неї, брюнетка з чорними очима і грубими бровами, була, як здавалося мені, відражуючо бридкою. Вона супроводжала мене таким пожираючим поглядом, що я закрився від неї, аж ми не вийшли за двері.

То була одинока сестра господаря і, хоч в той час ще молода, а вже вдова».

Юліян підняв на часок голову, заявляючи батькові, на котрім місці опинився. Йому хотілось знати, чи та молода вдова не була пані Орелецька.

«Так, її муж, українець знімчений, як се в той час бувало, був маючим і почмайстром. Він саме був в І., достарчав населенню пошту та держав т. зв. диліжанси».

«То тоді ще не було залізних доріг?»

Батько похитав головою. «В тих околицях ще ні», – була відповідь, і Юліян читав дальше. «Будова залізної дороги була проектована правительством і, хоч той проект був сильно піддержуваний і братами фон Ґанинґаймами, то він здійснився аж в кілька років пізніше, що було також причиною упадку їх панства. Через брак залізниці мали вони в транспорті криці за границю в неоднаковий час втрати. До того, поверховна контроля над адміністрацією, надмірне довір’я до панів радників, скарбників, магазинерів, особливо завідателів, як поляка Альфонса Альбінського, котрих критичне визискування того довір’я німців доходило до грубої крадіжі, при найкращих словах і таким поведенням, доки не дійшло до того, до чого в таких обставинах звичайно доходить».

«Але читай дальше».

«Люде, що працювали в іншім керунку в тій околиці і не стояли в жадних відносинах з вельможами, хоч і були обзнакомлені з поступованням панства урядництва проти принципала, не мали змоги се доказувати фактами, не викликавши проти себе обурення цілого апарату урядництва, а може, й самих вельмож.

Скажеш, може, сину, що сумно, що не можна було такий пишний маєток врятувати, а може, і спитаєш, чи не було хоч одної, кількох душ, котрі б були шепнули властителям, куди їм свою увагу зосереджувати. І тобі скажу, і чому не було? Було. Та все те не було б вже і багато помогло. Один з таких людей був власне тамошній вже згадуваний добродій Орелецький, муж п. Орелецької, почмайстер. Через його-то руки йшли час від часу від завідателя Альбінського грубі грошові посилки до щадничої каси до Л. Ч. і В., котрі ніяким чином не могли походити з місячної оплати гірничого урядника, котрий майже понад стан жив і в той час був вже батьком кількох дітей. Звідки брались в нього ті суми? А з других, гадаєш, діялося інакше? Інші знов не висилали, щоправда, нічого до банків, але зате вели розумне життя і тяжко було „чорне“ на білім доказати, куди здобутки Ґанинґаймів дівалися. Почмайстер Орелецький, що був незалежним і не дбав о нічию ласку через свій маєток, помер несподівано в молодім віці і не було кому проти злочинців свідчити». Юліян, заглублений, читав. «Другий добродій, що не менше був обзнакомлений з господаркою гірництва, був один вчитель народних шкіл, також українець та хоч не знімчений і чесний, та за така малозначна особа проти надутих панів урядників, що приступати до самої голови і нарушувати її довір’я до тих, між котрими був між іншим любимцем один з перших здібний, оборотний й освічений муж Альфонс Альбінський – було ризиковано й сміливо. Що значив народний учитель у панів Ґанинґаймів?

Та при учителеві я задержуся довше.

Він, йому на ім’я було Рибка, вчитель німецької мови і деяких інших предметів (наша українська мова не мала ще приступу до публічних шкіл і він уділяв її лише приватними лекціями в поодиноких домах, між іншими і в домі самого завідателя Альбінського).

Жінка сего ж, гідна пані, донька одної достойної української особи, заслуженої з літературних творів, виробила собі настільки авторитет у свого мужа, поляка – в котрого, честь скажу, що не був шовіністом, що коли заявила бажання, аби її діти вчилися і її рідної мови, він не противився жадним словом. Правда, крім невеликого відсотку гуцулів, інтелігенції української на той час було в тій околиці мало, а й тут німецький елемент поглитав своєю культурою. Від міри культури противника, сину, чи сусіда якої-будь народности залежить і його духова побіда.

Отже, той вчитель, сину, молодий чоловік, походження селянського, здобув собі своїм статочним поступованням і такими вчинками прихильність і поваження між тамошнім населенням і інтелігенцією до тої міри, аж не осягнув остаточно ласку, як зауважив вище, бути заангажованим до дітей і в дім самого завідателя Альбінського.

Тут він вмів своєю симпатичною, щирою особою і гарним співом так знаменито збуджувати любов дітей до мови, якою говорила їх мати, попри мову їх батька, що хоч і які вони були молоденькі, а зійшовшись в іграшках з іншою дітворою, робили несвідомо пропаганду в формі завізвання навчання української мови, за що в „заміну“ виявляли охоту і готовість вчитися і мови тих же, що викликали в чорної пані Альбінської щиру веселість і радість, а на чолі батька зморшку або усміх легковаження, що навіть одного разу дісталося за те добродієві Рибці легке упімнення не займати у дітей забагато часу на вивчення хлопської мови, що хіба на будуче для порозуміння з службою може їм придатися.

По такім упімненню, яке прийняв учитель Рибка спокійно, він не змінив свого завдання і свого обов’язку і оминав лише моменти, звертаючи увагу батька, поляка, на такі визови з діючої сторони, а науку української мови піддержував не менше сумлінно, як досі.

При нагоді вчителювання і приязних відносин до цілого дому завідателя Альбінського, а через його протекцію і в інших домах, де бував не лише в прикметі домашнього інструктора, але й бажаним гостем, особливо, де знаходилися молоді панночки і відбувалися, відповідно ранзі батьків, домашні забави.

Так через довгий час, в котрім мав він нагоду не одно збагнути, доглянути, про не одно досвідчитися, що відносилося менше до науки і забави, як мимоходом до господарки гірничого урядництва на майні фон Ґанинґаймів.

Я не без причини задержався при тих подіях. Я хотів тобі дати хоч перелетнукартину отсего минулого на Б., а враз з тим указати, що іноді й одно здорове національне зерно, хоч би воно і в яких ворожих варунках свого існування знаходилося, мимо всього не гине».

Тут було писання перерване, неначеб хоровитий годинникар сперся о спинку крісла, протирав очі і випочивав.

Юліян встав з свого місця і перейшовся без слова по кімнаті. Коли й батько мовчав, він відчинив вікно і вихилився глубоко поза нього. Надворі була ніч спокійна, наче дихала білою мракою, і десь здалека доносились дзеленькаласаней. В його голові кружляли думки роєм. «Отже, така малася річ з його дідом Цезаревичем. Отак. А бабуня Орелецька…» – та тут перервали нагло полет думок якісь сани, що погналися кудись попри дім. В них сиділо кілька мужчин, здавалося, українські академіки, і колядували «Бог предвічний», оставляючи по собі в воздусі лише пасмо гармонійно в себе злившихся звуків.

Юліян глядів ще якийсь часок за ними, відтак запер вікно і вернувся до записок.

«Читаю далі, тату, – сказав, притягаючи ближче своє крісло до бюрка з лампою, втопляючи свої очі на млі ока в лице батька. – Хочу якнайскорше знати, що сталося з Вами, тетою Зонею… і всіма прочими. Я зворушений, мов з сідла викинений».

«Правда?» – спитав батько поважно.

Вскорі дізналися більше.

Юліян читав:

«Той вечір, що став такий катастрофальний для мого нещасливого батька, був прощальним вечором у Ґанинґаймів для шурина, що перебував якийсь час в Англії на відвідинах у своєї сестри, відданої за Йоахимом Ґанґом фон Ґанинґаймом, а може, також, як шептано тоді в деяких домах, щоб рівночасно розвідатися про його стан матеріальний, бо в В., приміром, був Йоахим, через свій маєток і розгульне життя, „знаний богатий король міді“.

Не стану я про пишноту і блиск того вечора говорити; про музику, співи, що розносилися, на відміну на віддавання чести чужому англійцеві, а й іншим враз з ним, що цікавився більше самою здобуваною крицею, шахтами, організацією і степеним робітництвом, їх оплатою і т. п., чим забавами, уряджуваними ради його особи, а й сьогоднішнім вечором.

Були тут згромаджені дигнітаріз золотими ковнірами, високими титулами, панове з столиці, духовні особистости, протоєреї, архимандритиз монастиря Св. Івана з Сучави [76]76
  С. 170 – монастир Св. Івана в Сучаві– йдеться про старовинний православний монастир Святого Івана, розташований у місті Сучава (північний схід Румунії, на ріці Сучава).
  О. Кобилянська неодноразово у своїй творчості описувала цей центр духовно-релігійного життя Північної і Південної Буковини. Зокрема, її нарис «У св. Івана», згадки про монастир у повісті «Земля».


[Закрыть], багаті темнолиці бояри з Молдави [77]77
  С. 170 – Молдава, Молдова– 1) історична область – між рікою Прут і Східними Карпатами. З XIV ст. – феодальне князівство (у васальній залежності від Угорського королівства). У 1359 р. – частина Молдавського князівства; 2) те саме, що й Молдавія.


[Закрыть], славний Николай, музика з Сучави, з своєю капелею, батько так само славнозвісного пізніше скрипаря Григорія… все з С… і військові. Все те гарне, вибране, репрезентаційне, блискуче зі всією гвардією гірничого урядництва з жінками й дорослою молодіжжю обох полів, явилося в сей вечір.

Сама „палата“, як звала тамошня людність одноповерховий, не надто великий, скромно вбудований будинок Ґанинґаймів, неначе купалась сегодня в світлі. Крізь великі, на поді кругло всаджені, скла, як і з вікон і скляних дверей, що провадили на балкон, ллялося воно струєю і освічувало величезне, білим шутромвисипане, подвір’я і білі господарські магазини, і будинки та доріжки, що з него вибігали, видавались ще білішими.

Завідатель Альфонс Альбінський, а на той час і ціла присутня в І. асентирункова комісія, не вийнявши і мого батька, що був, як споминав я вже, знайомий з Ґанинґаймами, була також запрошена. Батько любив заходити в кращі товариства і був звик до них, та сим разом відмовлявсь в завідателя Альбінського. Не мав охоти. Був без настрою – а щонайважніше, не був „при касі“. Він же лиш службово перебував тут, отже ніяково було йому заходити в таке вибране товариство, не прилагодившись до того відповідно. От штабовий лікар також не буде в нім уділ брати, говорив, сей день, котрий мав минути без бранки, він використав і виїхав в купелеву місцевість Д., щоб оглянути там заклад і джерела. Сказано вимовився. Та не вдалося се йому. Завідатель Альбінський домовляв йому доти – а він се вмів – доки остаточно сей не згодився на короткий час піти.

Годину перед від’їздом до вельможів поступив батько, котрий був запрошений враз зі штабовим лікарем, також поляком, на час бранки 1—2 дні замешкати в завідателя, де було обширне мешкання, до п. Альбінської, а рядом в кімнату, де перебували переважно діти, щоб тут ними, гарно хованими, на часок полюбуватися, бо був великим приятелем дітей, а далі, щоб з нею гарною і, хоч ще молодою, та взоровою матір’ю говорити, пізнавати її, як щиру українку і жінку прегарних душевних прикмет. Між дітьми звертала наймолодша її дитина, а то шестилітнє дівчатко, його увагу. Раз подібність до своєї любої матері, а по-друге, своєю, напричуд любою, дитячою готовністю, на бажання гостя – співати. Коли він, з’явившись і побалакавши з котримось з дітей, покликав її до себе, вона, закинувши ручки назад, зближалася поважно, трохи збентежена, і ждала. На його просьбу, йому лиш одну маленьку, коротеньку пісеньку заспівати, вона виконувала се за кожним разом слухняно – а відтак втікала або, вхопившися за маленьку фальдованусукню, спозирала напівцікавими напівзадуманими очима на нього.

*

За сей недовгий час легкої розривки між ним з господинею дому, входив і виходив молодий вчитель Рибка, допитуючи о дещо господиню в імени тети Олі, що вешталася в господарці і зільнику, бо був в їх домі мов в себе, ожидаючи між тим появлення господаря, з котрим мали їхати оба, батько і він разом, до палати. Мій батько казав і учителеві Рибці, котрий був йому симпатичним, наче рідним, як висказав се і господареві, про свою нехіть до сьогоднішнього вечора, а і сей відраджував йому йти.

Він сам, Рибка, їхав сьогодні туди на просьбу пана Йоахима в ролі співака – до якогось часу – а опісля виключно за муншенка, яким бував звичайно у панів, коли відбувалися там бенкети. Господиня дому оставала на сей раз вдома, бо не час її був до виходів.

„Ми вернемо оба скорше, пане, – сказав йому довірено батько, – навідуйтеся лише там до мене і ми порозуміємося. Я б волів сам не вертати“.

Врешті, появився господар хати. Стрункий з темнявим волоссям, відчісаним з лоба, поважний, в святочнім чорнім убранню з ознаками гірничого стану, себе певний, мов князь.

Сину мій, одинокий хлопче (читав Юліян з майже здержаним віддихом). Оповідали про нього, що сей Альбінський настільки був захоплюючий, талановитий, образований, остільки здібний до ріжних поступків і жостоких вчинків».

«Тату, – перервав тут нараз молодий читаючий офіцер і звернув своє обличчя до батька. – Ви так тут говорите, неначеб завідатель Альбінський був ще межи живими».

«Се він і є, мій сину, – відповів годинникар. – Альфонс Альбінський є ще між живими».

«Справді? Альфонс Альбінський він жиє? Де?»

«Жиє в горах в М., де проживає і моя одинока сестра, а твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Се, прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю».

Син вмовк, похитавши зчудовано головою, і потонув дальше в записках.

«„Яка програма на сьогодні?“ – спитала пані Альбінська, погладивши свого мужа ніжно по рамени, котрого любила понад все, хоч він не все віддячувався їй гідно за ту її вірну любов. Він поглянув на неї побіжно й усміхнувся: „Тобі невідомі програми вечорів в Ґанинґаймів, ти бувала там чи не один раз. Правда, тепер вже лиш рідко заходиш, що далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так Люнечко? – спитав і звернувся до мого батька, наче йому се говорив: – Ти вже забула, як перебувала з твоїм батьком в купелях в Д., де перебувала тоді й п-ні Йоахимова фон Ґанинґайм зі своїм мужем, і ми там пізналися? Опісля, по повороті, у них святковано чиїсь уродини і була невелика забава, на котру по повороті ти з батьком мусіла явитися і ми там обоє пізналися. Ти гуляла так чудово мазурка, як родовита полька, а до другого вже я тебе заанґажував. То був для нас обох незабутній, прегарний вечір. Там все однакова програма“. Пані Люнечка здвигнула плечима й усміхнулася якось мрійливо. „Пам’ятаю, – сказала, – чому б ні; для молодих танець або сальонові гри, які хотіли, декламації, мелодрами, дилетантськийтеатр – а для мужчин в окремім салоні– гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра, – додала зітхаючи. – Грай обережно, Альфонс, проти втрати і руїни ніхто з граючих не засекурований. А ти все тям одно. В нас є діти… Там високо і ріжно грають“.

Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно – мов до усміху.

„Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду“, – відповів сухо.

„Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…“

Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло – попросив обох панів – завідателя і вчителя – пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. „Пані Альбінська остаєсь в несупокою, – шепнув батькові до вуха. – Вона знає ті вечері – завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстервід гузарів… і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал, позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти“.

Мій батько… прокинувся, уражений. „За що ви мене маєте, пане? Я ж не молодий академік… щоб викликувати обаву в своїх приятелів. Я буду сьогодні  в и ж и ч е н и м и  грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана“, – сказав… і поклепав цього добродушно по рамені.

Відтак вернули вже оба до завідателя.

Коли мали виходити і мій батько вклонився на прощання господині дому, погладив свою пестійку– його очі окинули кімнату – неначе не замітив когось… когось бажав бачити, а обличчя його було поважне. Вдягаючи шапку на голову, оглянувся ще раз.

„Ви забули щось, пане капітане?“ – спитала пані Альбінська ввічливо.

„Ні“, – відповів він і затягнув шапку глибше над очі, неначеб не бажав, щоб йому хто в них глядів.

В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату увійшла молода дівчина, родичка завідателя, панна Ольга Альбінська – звана дітьми і цілим домом „тета Оля“. Вона йшла просто знадвору із зільника, де працювала з слугою коло грядок – розсаджували весняні цвіти й розкривали рожі. В руці несла невеликий жмут правдивих розвившихся темно-фіолетових фіялків „Parma“ [78]78
  С. 174 – «[…] жмут […] темно-фіолєтових фіялків „Parma“»– йдеться про фіалку пармську – сорт фіалки, трав’янистої багаторічної рослини сімейства фіалкові, гібридного походження.


[Закрыть].

„Славно, панно Олю… – кликнув учитель поучаючо. – Ви „з повним“, будемо добре гостити“.

„І справді, – повторив собі за ним мій батько весело, з нетаєним виразом радости, скидаючи нагло шапку. – З’явились у сам добрий час – та ще і з фіялками – а сама, як фіялка, все захована“.

Він подав їй, що зарум’янилась сильно, руку.

„Се правдиві „Parma“, пане капітане“, – відповіла змішано.

„Правдиві, правдиві“, – повторив він і їх погляди потонули на мить в собі. Око її вуйка завідателя підхопило це.

„Ми спізнилися… капітане“, – упімнув він сухо.

„Нічого не втратимо, пане завідателю. А фіялок кілька я все-таки випрошу собі у панни Альбінської, може, вони принесуть мені цього вечора яке щастя“.

„Не вірте надто в фіялкове щастя“, – відповіла й усміхнулася, уникаючи його погляду, панна Альбінська.

„То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут, коло цього ґудзика… нехай не увійду в салювельможів недекорованим… як вже відмовляєте фіялкам хист приносити їх властителям щастя“.

Молода дівчина… відступила, заклопотана, й заховала руки поза плечі – як чинила це маленька фаворитка мого батька.

„Ну, тето Олю?… не хочете, відмовляєтеся – чи капітан такий страшний? Ми живемо в часах миру“.

Тета Оля глянула мимоволі на завідателя.

На його устах указалася і щезла на мить усмішка легковаження.

„Я не можу“, – відповіла.

„Чому не можете?“

„Кваптеся, пан добродій завідатель… нетерпеливиться“.

„Мої руки від землі, не бачите? Запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може… хто інший. Пане Рибко… ви…“ – і тут умовкла.

Хтось застукав нараз так сильно до дверей, що очі всіх звернулися туди, і на запрошення господаря відчинилися вони, і увійшла напудрована, вистроєнасестра завідателя Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.

Її чорні очі обняли блискавкою групу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, відтак на моїм батьку коло неї – і звернулися до брата.

„Я жду й жду, Альфонсе, одягнена давно й нетерпляча, думаю… ось-ось надійдеш з паном капітаном по мене, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, щоб його напився в мене, а коли ні тебе, ні його не було, я була пересвідчена, що тобі перешкодило щось явитися сьогодні в палаті“.

„Тим часом було б далеко мудріше приїхати по нас власними кіньми і ми були б вже у цілі. Ти знаєш, я додержую слово“. З тими словами вийняв дорогий годинник і поглянув на нього. „Ми ще в час приїдемо. Не турбуйтеся, сестричко. Перше число програми, а то концерт ми не втратимо – один член виконавчий його, пан Рибка, і ще між нами. Нас здержала Оля своїми фіялками“.

„О-ля?..“ – сказала молода вдовиця… протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледве замітний усміх погорди.

„Чим?… чей жене хотіла також до нас прилучитися… того б також ще бракувало“.

„Се я винен припізненню, – вмішався тут спокійно мій батько. – Я один; я випросив собі в панни Альбінської кілька фіялків… бажав, щоб їх мені власноручно до грудей прип’яла – але вона відмовилась“.

„Але до палати піде колись „Олятко“ зі мною, – закинула нараз несподівано пані Альбінська. – Пані Йоахим Ґанинґайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, вступила на кілька хвиль відвідати мене… і просила, щоб коли я виберусь вже до неї, не оставила і Олю дома. Вона собі її полюбила. За що? Я не знаю“.

„А я не піду, тіточко… цілком напевно, що ні, – кликнула тета Оля гордо. – Вона мені страх подобається, та пані Йоахим фон Ґанинґайм. Її необтяжаюча панська ввічливість, її такий… все її виховання, поводження – воно таке уймаюче… але я не піду… ні“.

„Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу“.

Пані Орелецька оглянулась за батьком, котрий всунув фіялки в грудну кишеню… склонився обом оставшим паням… і, беручи вчителя Рибку під руку… попросив чорнооку вдову вперед. Хутко потім… понесла їх карета пана завідателя Альбінського… до цілі.

*

Як сказано, палата вельможів фон Ґанинґаймів ясніла сеї ночі далеко своєю білістю і чотирма освітленими балконами.

Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлинку, здіймалися темними великанами високо попід небеса, а через кітлину між ними плила ріка. Одно її рамено зумисне звернене попри гамарню і мешкання робітництва, а з тим враз і попри палату, гнало з голосним гуком і шумом вперед, ніби означуючи здалека рух сеї замкненої в себе… долини. Малі освічені віконця робітничих хаток здавалися згори ніби на землю попаданими… іскрами. Сеї ночі не було ні одного кутика, де б не блимало світло.

Широке об’ємисте подвір’я палати з заїзної сторони, заповнене тепер ріжними дорожчими і убожчими каретами, фаетонамиі легкими на високих колесах візками, виказувало споре число наїхавших гостей.

Я розказую, може, і зарозтягло, сину, як розказували і мені, бо не всюди, як розуміється, був сам, хоч багато бачив і на свої очі і чув своїми ушима.

Сьогоднішній вечір відзначався блиском і гостинністю милих і достойних господарів.

Всіх над’їхавших гостей вітала знана, добірна цигансько-угорська музика, на чолі котрої стояв сам Н. і скрипак Хрістоф, послідний декорований за свою незрівнянну гру угорським князем Е.

Сьогоднішній бенкет відріжнявся вже своїм початком від всіх попередніх, які відбувалися в палаті шановних і люблених фон Ґанинґаймів. Велика саля в палаті була заповнена гістьми. Вище поставлене панство і старшинав пишних строях проходжувалась статочно, між тим як молодіж… і охочі до танцю добиралися нестіснено й замірливо і віддавалися всею охотою і живістю сій гарній розривці. Веселість і забава… то здоймалася… пориваючи хвилями… то упадала на короткі перерви… щоб після з подвійною силою розгуркатись і уносити й найповажнішого за собою.

Але я відстану від опису цієї части бенкету, мій сину. Правду вона для нас не цікава, а хіба характеристичнадля самих господарів. Щоб дійти скоріше до кінця, я поведу тебе лише в один з менших побічних сальонів, де було зібране, вже по опівночі, саме мужське товариство ріжного віку.

Були тут мужі на гарних становищах, були й багаті поляки й угри-ротмістри, декількох бояр з Румунії [79]79
  С. 177 – Румунія– держава у Південно-Східній Європі. Столиця – місто Бухарест. Розташована між пониззям ріки Дунай і Чорним морем. Офіційна мова – румунська. Релігії: православ’я, католицизм, протестантизм. Україна межує на південному заході з Румунією. У 1918—1940 pp. Північна Буковина належала до Румунії.


[Закрыть], знані маючі вірмени з Буковини [80]80
  С. 178 – Буковина– територія, поділяється на Буковину Південну – історична назва Сучавського повіту Румунії і Буковину Північну – історична назва території сучасної Чернівецької області України.


[Закрыть]й Бессарабії [81]81
  С. 178 – Бессарабія– історична область між Дністром і Прутом. Тепер це основна частина Молдавії і південна частина Одеської області України.


[Закрыть], священики вищої ранги з червоними поясами і без них, були й самі брати фон Ґанинґайми. Всі вони сиділи, зібрані коло зелених столів, і балакали небагато, наче зібрались до бою, часом лиш розсміваючись нервово, і грали в карти. Розпочавши гру улюбленим тароком, а пізніше перейшли на інші, й чим далі по півночі на газардові гри– а на чім скінчилося, не докажу. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахим своїх гостей-знавців, переповняв невелику салю, а на столах з картами, як і інших, постановлених на ту ціль, різьблених креденсах… стояли фляшки з дорогими трунками, позначені етикетами, в відерцях з ледом знаходилися фляшки з шампанським… а крім того, розносили смачні лікери і, як хто бажав, сильну чорну каву.

При однім з більших столів сидів і мій батько. Сього вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря завідателя Альбінського, з лівої сторони – іншого, проти себе – двох румунських боярів [82]82
  С. 178 – румунські бояри– клас феодалів у Румунії з XIII—XIV ст. Був ліквідований у 1945 р. аграрною реформою.


[Закрыть]і рітмайстра, поляка, що кидав голосно і з енергією картами до стола, а за плечима його то з’являвся, то зникав вчитель Рибка, що був нині муншенком… і на часті поклики панів о трунки, а особливо на поклик боярів „домнуле“ [83]83
  З рум. – пане.


[Закрыть], увихався до втоми.

Так якийсь час.

Розмова притихла та натомість охота до грання, наліг, нервовість, гнів, захланність, самі гарячкові почування взмагалися та виводили грачів чим раз більше з рівноваги, ба допроваджували зібраних ніби до бою о життя й смерть.