Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

„Не він? і яким чином, мій пане вчителю?“

Вчитель поглянув на нього з однаковим супокоєм і сказав: „Він ще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, що застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього він розплющив очі – мов лиш на те ждав, і сказав: „Я не тикавгрошей лікаря, з котрих оставив більшу половину. Вернувши з вами, я не застав їх вже. Валіза була розбита й ограблена“.

„Розбита!“ – кликнув завідатель і, вдаряючи в долоні, захохотався в себе, що вразило немило присутніх, а найбільше, здавалося, лікаря.

„І се було все, що сказав?“ – питав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв, поблідши, проти нього. Його око впоїлось, остерігаючи на хвилю, в завідателя, а відти пішло і повисло на обличчю його жінки.

Тигра був би вбив на місці, промигнуло його умом блискавкою, одним словом і присягою – але її, ту серну-матір, що сиділа он там з обличчям білим, як полотно, й очі великі, карі, що гляділи тепер на нього з тривогою благально, ніби вижидаючи присуду смерти, в ту серну він не міг стрілити, нехай би було що було. На його заяву вона впала б мертвою. Вона ж його любила, того свого польського Цезаря Борджіо. Любила безгранично.

Бабуня і всі прочі вижидали напружено його відповіди, неначе від неї залежало буття-життя всіх присутніх. Тим часом він відвернувся й, відійшовши від завідателя о два кроки, відповів виразно: „Усе, було все“. Його лице було бліде, неначе відбив у сій хвилі найтяжчого ворога від себе.

„А бачите?“ – кликнув з тріумфом завідатель, відгортаючи своє гарне волосся з чола взад.

„Впрочім се само собою розуміється, що українець на свого конаціонала не виповість в не користь, хто б вас там всіх не знав. Одначе я один вас не вважаю за міродайного свідка, а до того ще додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернув потайки додому нещасної ночі і не „вижичив“ собі позісталусуму? Гм?“ Тут завідатель опинився, як недавно, немногими кроками перед вчителем і грався ним своїм поглядом. Сей не рухався з місця, лише лице його міняло барву. „С т е р е ж і т ь с я, пане завідатель, – процідив, спалахнувши очима, – інакше ви могли б сего пожалувати“. І Цезар Борджія впав. „Я українець, то правда, і він був таким, але щодо підозріння, що такий гоноровий муж, як він, міг під час гри віддалитися, щоб забрати крадьком повірений йому гріш товаришем, я рішучо заперечую. На те можу і присягнути“ – і він мимоволі підвів два пальці вгору.

„Чим ви се докажете?“

Рибка усміхнувся слабо.

„Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, – сказав, – що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути“.

„Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я“, – кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.

Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. „Посвідчите пані? – спитав їдко. – Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель  в і д д а л и в с я   к у д и с ь – т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? – додав в притиском, – я не знаю. Се вже мене не обходило“.

Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.

„Я вам повірив, пане вчителю, – обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, – що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у  в е л ь м о ж і в  Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н.“

При тих словах він схилився, наче до уклону проти присутніх, і повів, допитливо визиваючи, поглядом по них.

В першу хвилину настало мовчання. Відтак всі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тети, нараз мов із землі виросла, опинилася перед завідателем і підняла руку. „Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей та доперва аж ранком, по четвертій з’явився прибитий, зломаний, а в годину пізніше потім настала катастрофа“. Сказавши се, вона вмовкла, мов ув'яла.

„Ти? – відповів завідатель, майже дотикаючися до неї. – Ти знаєш навіть, що о четвертій?“

„Так, – відповіла дівчина, – бо того ранку я була перша на ногах ради своїх бджіл, до котрих, як знаєте, скоро зрання я зараз вибігаю. А нині такий чудовий поранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам вже вночі розказувала“.

Очі присутніх спинялися зчудовано то на дівчині, то на завідателю.

„Ти мені що вночі розказувала? – спитав, затоплюючи свій проникаючий погляд в ню. – Ти, видно, противно, так добре спала – бо – ось, що тобі снилося“.

„Ні, вуйку“, – заперечила і по її легко блідих устах, щось, мов усміх, поблукало.

„Ви забули, що ви вертали тої ночі додому по якісь папери, як ви се казали, для вельможів Ґанинґаймів, коли заходили через мою кімнату до гостинної кімнати капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…“

Так. Се було сказане.

Всіх очі звернулися на завідателя.

Він се відчув.

Та він не дурно вправлявся роками в опанованню себе, щоб у крайніх фатальних моментах свого життя не мати себе у владі. Він взяв її за руку, що стояла спокійно з опущеними вділ очима, не рухаючись ні на мить, і стиснув її, мов залізом.

„Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний, як ти? – вибухло нараз з його уст тяжким гнівом. – А мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Н і м к о,   т и! Недурно була ти мені з дітей мого брата найбільше несимпатичною. В тобі нема ані краплі крови його шляхетного народу. Твоя мати німка-міщанка і ти в ню вдалася. Якби не взгляд на тяжке матеріальне положення твого батька, а мого брата, я б спокійно показав на двері і сказав: геть з мойого дому, а так я дивлюся крізь пальці“.

Сказавши се, він підвів на хвилю руку до очей і ніби справді дивився „крізь пальці“, а протерши чоло, зітхнув важко.

Молода дівчина дивилася великими очима на завідателя, а по хвилі, відімкнувши бліді уста, сказала: „Чи се сюди належить, чи ні, що моя мати знімчена українка, а я сама свідома українка – я полишаю, та натомість питаю: на яку-то „обмову“ виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили в гостинну кімнату і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво.

Се відомо“.

Завідатель не відповів нічого. Закинувши руки поза спину, він приступив до вікна. Коли обернувся по часі, його обличчя було таке спокійне, неначе перед хвилею не потрясала ним буря до самого дна душі. В кімнаті панувала, як передше, мовчанка. Здавалося, всі присутні здержали віддих, неначе кождої хвилі мало щось страшне наступити. Але нічого подібного не сталося. Лиш штабовий лікар піднявся зі свойого місця, оглянувся за чимсь поза себе… і сягнув до грудної кишені по свій нотис.

„Ви щось сказали, пане докторе?“ – спитав нараз завідатель, звертаючися виключно до себе.

„Нічого, пане завідателю“, – почулася суха відповідь.

Сей усміхнувся, відслонюючи ледве помітно свої гарні вуста над зубами збоку. Але ніхто з присутніх, здається, не розумів того його усміху в тій хвилі.

„Як останеться справа між нами, пане завідателю?“ – обізвався тепер лікар, міряючи його оком, щонайменше приятельським.

„З чим?“ – спитав цей, наче зчудовано.

„З тими моїми грішми, що остались в капітановій валізі“.

„Се ваша справа, пане докторе“, – відповів завідатель і здвигнув плечима.

„Чи се ваша серйозна відповідь?“

„Так, пане докторе. Якнайсерйозніша. Мені припала б хіба що задача спитати вас, що се саме за гроші, що ви їх передали до сховку капітанові Цезаревичеві і не задержали при собі саме тепер під час бранки?“

Лікар прокинувся… і погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.

„Це не належить сюди“, – відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.

„Отже й бачите. По правді сказавши, добродію, ціла ця справа безгранично глупа, – сказав тут завідатель. – А коли ви утримуєте, докторе, що вона займе мене й надальше, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою“.

Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: „Ви поляк, пане завідателю?“

„Я думаю, що це доволі відома річ“, – відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.

„А я зрікаюся пропавшої моєї готівки, наколи б й найшлася. Мені нема коли займатися її дошукуванням.

Ми їдемо зараз далі“.

Обидва поляки усміхнулися, мов на внутрішній наказ, і рівночасно відвернулися від себе.

Майор, німець і поважний службовець, що сидів зі строгим виразом лиця штивнонедалеко бабуні з перекиненою одною на другу ногою в чоботях і слідив мовчки за всім, встав в цій хвилі зі свойого крісла і, вклонившись бабуні, підіймаючи легко руку до виска, опустив кімнату рівним голосним кроком, не поглянувши ні на кого, неначе переходив пусту салю.

Штабовий лікар, передавши бабуні поквітування за віддану нею позичку помершого батька й вклонившись легко присутнім, вийшов і собі за майором.

За ними підвелася й бабуня.

„І я піду, пане завідателю, – сказала, звертаючися до цього. – Піду шукати собі іншого буття, чим дотеперішнє, щоб продовжувати життя зі сиротами. Я кажу „сиротами“. Але в дійсности мусить бути тут мова лише про одну, а то доньку покійника, бо сина його, посліднього його рода, я оставляю вам. Виховуйте ви його. На джентльмена– спартанця, пане завідателю, й українця, як бажав собі це, як вам відомо, його батько. Посліднє я підкреслюю. Спартанець в характері й тілі, незломний для своєї нації, як і для одиниць, в повнім значенні того слова. Так до часу, доки я не зажадаю його назад від вас“.

Завідатель витріщився на бабуню. Чи не збожеволіла вона часом?

Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю без бабуні остатися.

„Так, пане завідателю, – повторила вона твердо. – Тим сплатите ви довг проти осиротілих дітей. Я не уступлюсь ані кроку поза поріг, доки ви не згодитесь цим моїм бажанням. А ти не плач, Максиме, – сказала суворо з побілівшими устами до мене, випростовуючи мене вперед себе, що насилу ховав своє лице між фалдамиїї сукні й тиснувся до її грудей. – Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче мати в тебе сльози. Тож треба його бажання сповняти. Ти маєш його слабосилля своїм життям справити, маєш вирости з руїн його життя сильнішим і творити в будучині тривке і цінне. Оце моє одиноке слово до тебе, Максиме. Маєш все, що тобі життя від цеї хвилі наднесе, зносити мужньо, гамуючись – без плачу. Ти син військового, а ті не сміють плакати. А пам’ятай, будеш ні мене слухати, ні слів твого помершого батька – не побачиш мене ніколи в житті. Ти знаєш. Твою сестру й тебе я досі не обманювала. Йди…“ – і тут урвала. Зігнувшися наді мною, вона поцілувала мене в чоло й подалася… до виходу. Не здержав її ні окрик жалю, ні розпуки з грудей її одинокого внука, що мусів потрясти всіх присутніх… бо коли я, обхопивши її стан, держав її судорожно, бо дався нею волікти аж до дверей, вона зсунула мене залізною рукою від себе – вийшла. Помину те, що в моїй хлоп’ячій душі діялося. Я чув лиш по хвилі, як мене хтось із присутніх притягнув до себе… відійшов зі мною аж в протилежну сторону кімнати від дверей, котрими вийшла бабуня, і оставив коло вікна. Хто це був, я не знаю. Побачившись нараз сам один… без бабуні й сестри, я нараз замовк. В грудях моїх неначе серце лопнуло. Я чув виразно, що там щось зайшло, що досі не було. Який і був я тоді ще молодий, який ще повний сонячного родинного тепла, але одно я зараз зрозумів. Відтепер мені справді не треба сліз. Відтепер я був лиш  с а м   о д и н   с о б о ю.  Відійшовши дальше від вікна в кут, я станув там і ждав.

Я навіть сліз не втирав. Може, я вмру – подумав я собі, може… вб’є мене завідатель, може, впаде звідкись куля на мене й я впаду на місці, як мій бідний батько… котрий нам навіки пропав… може… може… я не здавав собі справи в тій хвилі з мого положення… побачивши нараз перший сам себе між чужими… кинений батьком, сестрою, бабунею.

Я ждав.

Присутні, позираючи на мене, гляділи й на себе… неначеб побачили себе лиш ось що тепер. Лиш в одного завідателя увійшло життя. Він приступив до мене, взяв мене за рамено вперед себе, обертаючи мене лицем до присутніх… і так ведучи аж перед свою жінку, сказав з ледовитим супокоєм: „Тут маєш потомка твого народу, українця-героя, що поляг на полі слабосилля  ч е р е з   г р у   в   к а р т и. На ім’я йому Максиміліян Цезаревич. Дбай про це плем’я в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може, який будучий потомок його повстане колись з прапором його національности проти мого народу, будеш мати заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка“. І уставивши мене перед нею, мов кавалокдерева, вийшов сам з хати.

Ще й пораз другий вирвався окрик з уст дитячих. Своїм інтелектом відчув я ненависть і зневагу слів цього чоловіка до моєї народности й до мого помершого батька. Мною потрясло несказанним жалем.

Майже не тямлячись… з сили… переживання, я зсунувся пані Альбінській перед ноги й обняв її коліна, ховаючи очі, що заллялися гарячими слізьми.

„Я не буду плакати, – казав я. – Не буду ніколи плакати. Я піду до шахтарів, там мене приймуть, і не буду нікому на заваді. Вони бідні… вони добрі“. Пані Альбінська похилилася наді мною, її обличчя дотулилося мого – вона умліла. Тим часом, як коло неї порались, виводячи її з салі, обняла мене Ольга Альбінська лагідно й завела до своєї кімнати. „Тут ми будемо обоє жити, – сказала мені потішаючим голосом і витерла мені скоро сльози. – Я тебе буду вчити… а ти будеш послушним, доки…“ „Доки мене не забере бабуня назад до себе. Правда?“ Я шукав її очей, але вони були в неї спущені вділ і я не міг з них нічого для себе вичитати.

*

Кілька день по тім померла пані Альбінська, привівши мертвого сина на світ, а забравши від Ольги слово, що та ніколи не покине її дітей, хоч би і що було.

Говорили пошепки, що се сталося зі зворушення внаслідок тяжкої сцени між мужем з нею. Причиною сцени могла бути смерть мого батька, прокльони бабуні і моя присутність. Тоді завідатель замкнувся на три дні в своїй кімнаті. А коли опустив її, було його гарне темне волосся сиве, дарма що числив ледве понад тридцять років.

Від того часу ділась кудись його звичайна гордість, бодай не вдаряла вона в такій мірі, як досі. А то „Цезар Борджій“, як його називали його неприхильники і противники в урядничих кругах, явно і впрост бував деспотом. Він став похмурим, усміхався лиш рідко, а до людей бував приступнішим, їздив часто з інженером і деякими робітниками в шахти.

Поважна і сумлінна праця стала йому потребою, працював фанатично в користь свого принципала… а про трагедію, що сталася в його хаті, не торкався ні словом.

Здавалося, зі смертю тої, його гарної, загально любленої, дорогої жінки, пішло все в забуття. Було неначеб велика, кам’яна плита, що закрила її гріб, поглинула і все те, що пхнуло її навіки в землю.

Ольга Альбінська, наша тета Оля, остала в домі завідателя дальше і обняла цілком заряд дому, займаючись попри то і щиро невтомно вихованням осиротілих дітей.

Я виховувався між ними.

Для завідателя я не існував. Переходив попри мене, мов мене не було. Лиш раз, коли я був післаний тетою Олею передати йому до його працівніякесь важне письмо, він не прийняв його. „Як нема кого іншого послати до мене в яких-не-будь справах, я можу і пождати“. І, вчинивши незначний рух рукою на знак, щоб я вийшов, віддалився сам другими дверми з кімнати. Кілька хвиль пізніше я чув, як він казав до панни Олі: „Як нема кого іншого до пересилки і чим-небудь до мене, я пожду. Ти знаєш, як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому… але глядіти і терпіти її коло своєї особи я не обов’язаний“.

І справді. Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вспокоювався, ріс, вчився і, держачись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітвори в спільній забаві, я „гартував“ себе. А з часом я перестав і зовсім, хоч би і потайки, плакати. Наказ бабуні і бажання батька бути сильним, чесним врізались залізом в мою дванадцятилітню душу і грозили якимось мечем Дамокловим [87]87
  С. 202 – Дамоклів меч– за старогрецькою легендою, Дамокл, придворний сіракузького тирана Діонісія Старшого (432—367 pp. до н. е.), позаздривши своєму володарю, назвав його найщасливішим з людей. Тоді Діонісій посадив заздрісника на своє місце, повісивши над його головою на кінській волосині гострий меч. Зляканому Дамоклові Діонісій пояснив, що цей меч є символом тих небезпек, яких владар зазнає постійно, незважаючи на зовні безтурботне життя. Вислів вживається у значенні: постійна небезпека (з кн.: Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: Вищ. шк., 1975. – С. 71).


[Закрыть]наді мною і, здається, так було добре, лише в молодій душі сонце неначе на все зайшло. В ній було похмуро і непривітливо, а в однім я на все життя переконавсь: для завідателя, поляка, я остався до кінця життя якимось „Memento’м mori“ [88]88
  З лат. – нагадування (пам’ятай) про смерть.


[Закрыть]і розумів тому і його антипатію до мене, про яку повідомляв мене зчаста-густа його любимець, синок Франусь, мій ровесник. Але я вчився не согірше, уникав так батька, як і сина, і час минав однаково. Коли прогрішався я все-таки хлоп’ячими провинами, він мене сам карав. Раз своїм усміхом диявольним, погірдливим, котрим мене невимовно упокоряв – то знову і карбачем. „Для такої шкіри треба окремої системи“, – говорив, ніби оправдуючись перед панною Ольгою, що зціпивши зуби в таких хвилях, ніби слухала і німіла. Провиною моєю були по більшій части мої невмолимі п’ястуки, котрими я боровся проти потайної злоби доносів на мене вищеназваним любимцем, Франусем.

Бабуню я ніколи не бачив і не діставав і письма від неї. Знав лише від вчителя Рибки, що вона випровадилася з сестрою з нашого гарного мешкання, спродавши його на „довг“, і переселилася до якогось малого домика з садком, де жила з сестрою, удержуючись по більшій части скупо з своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала і деяку панянку з кращого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч, щоб могла відти учащати до вищих шкіл.

*

Одинокою розрадою мого невеселого життя були для мене хвилі, котрі я смів перебувати в кімнаті тети Олі, де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона – по-німецькому і математики, краснописі, він – по-українському, латини і інших предметів. Але його хвилі були обчислені для мене. До того мав він все щось з нею до обговорювання, на який-то час мене висилали до його недалекого мешкання, де я мав виучуватися вокабліі виробляти письменні завдання і де мені було опісля дозволено – також на назначений час – гратися з його великою правдивою „ Бернгардинкою“ – собакою Бісьою.

Тут я з нею боровся, випробовував свої хлоп’ячі сили, тут я мав свої перші спроби танців з нею і тут вона винагороджувала сироту за всі її самітні хвилі… без любови і тепла, облизуючи мені обличчя, уста, руки, а лягаючи на землю, дозволяла коло себе спочивати, ба іноді в похмурих днях і на своїй великій кудлатій голові і шиї і засипати.

Так доки не минув другий рік і не настала одна спасенна днина. В тій-то заявила мені панна Ольга Альбінська, закликавши мене до своєї гарної, біленької кімнатки, котру я так дуже любив, що по листуванню з бабунею про мене, моє поведення і заховання та відношення проти мене пана завідателя Альбінського і по листуванню з моєю сестрою Зонечкою, він, вчитель Рибка, авансувавши на надучителя народної школи в М.,  ж е н и т ь с я  з моєю сестрою, і мене мають опісля забрати до себе, де б я міг, як інші людські сини, учащати до школи.

„Не до бабуні?“ – спитав я, розчарований.

„Не до бабуні, мій синочку“, – відповіла і погладила мене пестливо по голові, притискаючи мене тепло до своєї груді.

І я нічого більше не казав. Відвик давно про своє внутрішнє говорити. Крім тети Олі, не обходило се нікого. Зонечка… віддається за Рибку… бабуня оказалась взглядом мене без серця, відкинувши мене по утраті мого доброго батька… що один наділяв мене найбільшою любов’ю, мов кавалок дерева, а сам Рибка… у котрого мав би я опісля жити… він сам… я затиснув губи і вибіг з її кімнати до стайні, до коней, де був молодий Олекса, що, крім тети Олі, був для мене прихильний, говорив по-українському і позволяв мені до ріки на коні їздити.

*

Вчитель Рибка не здавався мені „вірним“. Він і говорив зі завідателем, і працював з ним разом в його робітні, що мені не подобалося, і ходили часом до магазинів. Коли я про се спімнув одного разу теті Олі, вона усміхнулася і відповіла: „Є праця, – мовляла, – котру ми сповняємо не лиш ради нашого власного особистого хісна і також існування, але є і інша. Ми є обов’язані і для других працювати. Як будеш дорослим, зрозумієш се сам.

Тут є багато вбогих, унещасливлених через службу в гірництві, робітників-шахтарів. Без зарібку, з нужденною запомогою. Та запомога є така мінімальна, що вони з голоду гинуть разом зі своєю родиною. Між ними є – небагато щоправда – але все-таки якийсь відсоток поляків і українців. Мій вуйко, завідатель і поляк, шануючи пам’ять своєї помершої жінки – ти її пам’ятаєш, вона просила мене і мого вуйка щиро заопікуватися тобою по її смерти – старається в спілці з вчителем Рибкою в своїх принципалів від часу до часу о вироблення запомоги в дорогі ласки… то знов через збірки… о полекшу для них, бо заки ті люди або їх родини зможуть собі найти хліба в інший спосіб, треба їх спомогати, щоб вдержалися на поверхні життя. Без такого старання нема ні правдивої науки, ні поступу, ні тривкоїдержави, але, як спімнула я, тепер ти се не годен ще добре порозуміти“.

„А пан Йоахим фон Ґанинґайм, тіточко?“

„Він зі своїм майном так не відрадно правив, що не лиш немає чим своїх урядників і робітників як слід оплачувати, але і самого себе удержувати. Його не чекають світлі дні. До того, конкуренція з жидівської сторони, що піднялася і відобрала можливість висилати до Англії, а довги, то що й далі говорити“.

„Як мого татка?“ – спитав я несміливо… і я шукав її очей.

Вона притакнула головою, відтак додала: „Не цілком так, але подібно“.

І вже я її більше не питав і помирився в надучителем Рибкою.

...................................................................

І справді. Я не мав причини на нього нарікати, коли роздумував більше. Бували хвилі, в котрих я чув, що завідатель дякував йому за деякі його, вчителя, несамолюбні вчинки, особливо від часу, як він, вертаючи з шахтів додому, спотикнувся так нещасливо, що впав і скалічився на одну ногу чи не на ціле життя і мусив від довших проходів вдержуватися, тоді-то став вчитель його чи не правою рукою, доглядаючи його з панною Ольгою Альбінською і сповняючи його не одно бажання і працю, без огляду чи забирала вона йому часу, чи ні. Він був батьком кількох дітей… а та, що померла, любила його і була і для нього за життя мов рідною сестрою і щирою українкою. Коли під час того вчитель з’являвся в нас на лекції, я приглядався йому ліпше. Але нічого не відкривав, як сподівався, „фальшивого“, хіба те замічав я, що виглядав уморено і жалівся теті Олі, що переданий йому завідателем частковий догляд над одною групою робітників до виздоровлення сього – його фізично майже підтинав. В таких хвилях притягав мене до себе і, відгортаючи мені пестливо волосся з чола, тулив мене до себе і питав панну Ольгу: „Чи не правда, панно, що сей наш Максимко мав ті самі очі, що його сестричка Зонечка?“ А коли вона притакувала, він був вдоволений, допитувався, як мені живеться, і був добрий… дуже добрий. А одного разу, се було, коли завідатель опускав вже кімнату і сповняв свою службу і коли Рибка став вже надучителем і був перенесений до повітового міста M., до котрого належала і місцевість І., він приїхав і забрав мене до себе зовсім. Тоді був вже мужем моєї любої сестри, а моїм шурином.

За мною плакала лиш тета Оля. Вона притискала мене раз по раз до грудей, цілуючи мене на відміну то в чоло, то в очі.

„Якщо тобі буде коли в житті тяжко, Максимку, – казала стисненим голосом, – ти звертайся до мене. Просто і прямо. А коли я вмру, але ні… я не вмру, – поправилася і вдарилась в груди. – Тут мені щось каже, що я не вмру, що ще мені треба багато працювати, а ти, Максимку, попрощайся з прочими“, – додала, щоб скоротати нашу розлуку, бачучи мій жаль за нею, котрої руку я не хотів зі своєї випускати, а тримав її залізно.

Приступаючи по обіді до завідателя, я сказав: „Я вже собі їду“, і, беручи його за руку, я поцілував її. Він мене погладив по голові і сказав: „Бувай здоров, хлопче, нехай тебе Господь має відтепер в опіці. Хочеш трохи грошей?“ – і з тими словами всунув руки в кишеню.

„Ні! – відповів я. – Я сам собі зароблю на гроші, дякую“. З прочими, то є – дітьми, ми подали собі лиш руки. Лише наймолодша Лілька, моя ровесниця, котру мій батько так любив, що гралась зі мною залюбки, лиш аби „Франусь“, мій неприятель, не бачив, стояла заклопотана через хвилю переді мною, а відтак, подаючи мені руку, сказала відважно: „А приїдеш знову?“ Коли я заперечив головою, вона приступила близько до мене і сказала: „Як ні, то я колись з тетою Олею до тебе приїду. Хочеш?“

„Хочу“, – відповів я і відбіг.

І справді, вона прийшла в житті до мене. Це вже тоді, як вийшовши заміж за суплента гімназії, українця, Могиленка проти волі свого батька, повдовіла і сама хорою була. В жалобі була і зайшла спродати годинника з ланцюжком свого мужа і потім пішла до лікаря. Годинника того я закупив. Я був вже жонатим тоді і в мене був вже синок Юліян і донька Зоня, а в неї маленька донечка Дора. Та померла вона бідна не довго потім, як заходила до мене.

*

Відтак я був вже при своїх. Відчужений від сестри, все замкнений в собі, вона мене, мов недоступну фортецю, здобувала – доки не здобула, та вже іншого, яким я був передом, бо зповажнілого, з „засадами“ і твердим на її пестощі і м’якости.

Мій шурин закупив тут в М. невеликий, на продаж виставлений, старший шкільний будинок, що стояв на взгір’ї містечка, зреставрував його і літом сестра віднаймала половину літникам, між тим як він, попри своє звичайне шкільне заняття, уділяв приватно лекції української мови, організував і освідомляв тамошніх українців. Жили спокійно, займаючись і моїм вихованням, кладучи найбільшу увагу на національне почуття і мову.

В два роки по тім перебігла горами чутка, що Йоахим Ганс фон Ґанинґайм відібрав собі життя. Як? Що? Йшло з уст до уст і добилось і до нашої хати. І справді. Фатальна господарка двох братів… конкуренція і інші причини потягнули ту сумну катастрофу. А оставший обтяжений маєток перейшов у державні і духовні руки, а з тим гірниче урядництво розвивалося і кожне пішло своєю путею і жило як могло.

Коли якось недовго по тім отворено в М. середні школи для обох полів, переселився і бувший завідатель копалень Ґанинґаймів – Альфонс Альбінський з своєю сім’єю на чолі з Ольгою Альбінською сюди до М.

*

Тут закупив собі цей добродій дім, збудований одним заможним вірменом, що торгував в цих сторонах рогатою худобою й вівцями, – і звертав своїм стилем увагу. Підмурований впосеред обширного зеленого подвір’я, з покрівлею, котра хилилася так низько над вікнами, що неначе лиш потайки з-під лоба – дома позиркували навкруги. Сама ж та покрівля темно-цеглястої барви, що хоч, як сказано, і була низько над домом поставлена, стреміла своїм гребнем і коминами рівно і доволі високо вгору, що надавало будівлі своєрідний характер. Головні її двері, так само низькі і масивні, були набиті великими круглими гвіздками і заявляли заздалегідь, що сюди не так легко добутися. Під одним вікном, недалеко тих дверей, що були входовими від дороги – неначе зумисно на підождання прохожих – знаходилася камінна лавка. З одного, а то східного, боку виднілася скляна веранда в формі гнізда, з камінними східцями, що спускались кокетливо вниз, вдаючи з себе своєрідний характер і були хоронені ажуровим поруччям. Ціле подвір’я з тим помешканням, що виглядало ради малих своїх крил з обох сторін, було обведене залізними, вгорі кінчастимиштахетами. Сад, котрого дерева клубилися, як здавалося, з улиці круглими зеленими копуламиза і над домом, захищали його від бурі, вітру і стужі. Були тут об’ємисті липи, черемхи, явори і інші такі великани. Лише коло фронтової, входової фіртки, в штахетах росли по обох її сторонах по одній тополі. По звичаю гнали своїм ростом понад дім і другу деревину, а були рівні і гарні, як дорийські філяри.

Характер всього понуро-таємничий.

Ради густих дерев, залізної обгороди тут і там заґратованих вікон, прозвали деякі жителі містечка цей будинок „вірменський замок“. Але це не був замок, читачу. Ні. Як поїдеш до Сучави, то побачиш там у, так званій, вірменській дільниці не один такий „замок“, хіба що деякі нижчі і менші об’ємом, а всі таємничо позачинювані, чистенькі, як це люблять вірмени, але стиль той самий.

Та про те не спішився ніхто замешкувати цей будинок. Він викликував нехіть. Ще за побуту вірмена, багача, котрого мало хто, крім купців, ближче знав, говорили, що за деякими заґратованими вікнами його, стереже він своїми страшенними чорними очима і орлиним носом свої скарби, котрі, напевно, не всі здобуто чесним способом, і по ночах, позачинявши щільно з надвір’я віконця та на ключ брами і двері, він ходить зі своєю вдвоє зігненою старою ключницею, що була і ворожкою – бо чорні очі її тліли вуглем, а горбатий ніс стикався з бородою – і числять їх у скринях. А від часу, як вдарив таки раз в його відсутности грім в одну наріжну фронтову кімнату – саме впосеред, опівночі вдарив він і прямісенько проти одної з тополь коло фронтової фіртки – а люди відтак, мов на видовище, сходилися і оглядали її, а з нею ще й велику якусь давню почорнілу картину якогось святого, здається св. Юрія [89]89
  С. 209 – Св. Юрій– релігійне свято на честь святого Юрія (Георгія Побідоносця), великомученика і побідоносця, який вважається покровителем хліборобства і скотарства у всіх християнських народів. Припадає за старим стилем – на 23 квітня, а за новим – на 6 травня.


[Закрыть], дивної краси, що осталася від Божого огню недіткненою, мов чисте чудо, то вже від тої пори не вагався ніхто й заглянути до нього.

„На нечистім місці поставлено, – толкувала публіка нижчого стану, – і ніколи не видасть добрий плід з себе“. „На жандармерську касарнюпридатна“, – толкувала міська інтелігенція і лиш на прохідлюбила туди завертати і цікаво зазирати. Все там, мов в завороженім сні, в супокою стояло.

Так і вийшло, що таємничий і сильно збудований замок стояв по продажі місцевій громаді через кілька років незамешкуваний. Часом хіба служив він, і то лиш ненарушеноюгромом частиною, на склад деякого товару, головно бочок з вином і других трунків, овочів, петролеумаі інших торговельних важніших товарів.