Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала: «Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?»

Та нараз, мов пригадала присутність Юліяна, подалась о високу спинку фотелю взад і вдивилася вигрібущо в нього.

«Хто ви такий, молодий паничу? Чи, може, той „Юліян“, про котрого говорила мені Ева?»

Юліян вклонився і назвав своє ім’я.

«Цезаревич… чоловіче… Цезаревич?»

«Мені се не казали, а лиш все про „Юліяна“ говорили. Чи може бути?» – додала нараз поважно, мов то одно ім’я отверезило її.

«Що за Цезаревич? Оскільки мені відомо, був лиш один Цезаревич. – А відтак, відвернувши голову від юнака, ніби щось примусило її до того, закінчила: – Я його лише не довго знала. Дуже не довго. А з яких Цезаревичів ви?»

Юліян оповів кількома реченнями своє походження.

«Отже, сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?»

«Годинникар», – відповів Юліян сухо й мимоволі і вдруге вклонився.

По його обличчю перебігла темна краска й майнуло невдоволенням.

«Він помер наглою несподіваною смертю. Чи також се вам відомо?»

Юліян не знав.

Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.

Відтак, по хвилі понурення в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома й не при своїм гарнізоніпомер, а – а…

Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона йому така чудна своєю бесідою видалася.

«В службовій подорожі… в горах – помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, – указала рукою на нього… – в рисах і щось в очах. Се зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста».

«Прошу мені лише сказати, в котрих горах?»

Стара жінка поглянула недовірливо на Юліяна. Чи справді сей внук не знав би, де його предок помер?

«Помер в околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанинґаймів».

«Фон Ґанинґаймів?» – сказав Юліян і підніс брови.

«Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте. Які то часи були!»

Бабуня Орелецька завернула трошки очі до юнака.

«Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути інтересне на часах „Ґанинґаймів“?»

А вона, противно, жиє дальше духом, часами тих вельможів. Проживала там довший час і вийшла відти заміж. Там, приміром, в І. і досі проживає її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвидніший урядник гірництва в фон Ґанинґаймів… їх права рука. Рука, котрою вибирали «каштани з вугля». Які то часи були, ах… які… моменти. Тепер лиш згадуються, мов казки… Бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.

«Яке панське, гуляще життя велося там; в яких розкошах жилося… де, де тепер жиє хто так, Але… – додала… наче опам’яталася, – за блискучих часів, звичайно всьому настав кінець.

Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музики оплачувати, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала… я там розкошувала, я – знаю все. Мій брат і я… ми обоє були там у вельможів в „білій палаті“. І все… так сказати б, втаємничені. А гірничих урядників яких і кільки! І німців, і поляків, і чехів, і мадярів… і знаю я ще що за „породи“».

«А українців не було, добродійко?» – кинув слівце до ушка бабуні – Юліян.

Бабуня прокинулась, перелякана.

«Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, – був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом – був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи».

«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?» – спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.

«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку – „українку!“», – кликнула нараз через плечі «українку».

«Чи справді?» – зчудувався Юліян.

«Справді. Доньку священика – знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»

«Бавилися й грали в карти?» – спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.

«До рання, добродійко?»

Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, – кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: – І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» – тут урвала, відвертаючи від нього очі.

«Але, бабуньо?» – настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.

«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа  о д н о г о   р а з у  з такими грачами при зеленім столі.  Т о   н е   з а б у д у  і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо – а все-таки в сумісі.

Сказано: життя й смерть».

«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», – ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно– не то шукаючи в неї опіки.

«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»

«Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», – зачувся нараз голос о. Захарія із-за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.

Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник – і сказав: «Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить – з його життя бракує ще якийсь уривок».

«Ага, бракує, бракує, – відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: – Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише – скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».

Юліян усміхнувся. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».

Сказавши се, Юліян… почав прощатися – та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.

«Дай пити, донько!» – просила.

«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».

Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.

Їмость се завважала.

«Ева побігла проти батька, – сказала, – а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».

Вона говорила правду.

Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.

Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.

Стали.

«Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, – сказав душпастир, – бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11-й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?»

Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.

«Шкода, – сказав о. Захарій поважно. – В такім разі поїдьте на залізничний двірець, а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи».

Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.

Вправді, двірець не був далеко, а це все-таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.

Його очі зсунулися по Еві.

Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний. Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося, був поштовий післанець. По питанню, чи отсей-то панич є Цезаревич – передав йому телеграму.

Юліян поглянув на неї й роздер.

«З дому», – сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».

О. Захарій і юнак переглянулись.

По хвилі надуми сказав перший: «Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести». Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а коло її уст блукав усміх.

«До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший – але, на жаль… – тут він перервав нервово й додав квапно: – Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?»

Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим-то порушена, почала злегенька давати такт.

«Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, – відповів за доньку о. Захарій, – має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу».

«Так, – повторила дівчина. – Може. Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що  д і д и ч і в  ні, й ще  л і с  і  с т а в. Я буду за ними глядіти…»

Він усміхнувся насилу: «Д і д и ч і в  ні, і ще ліс і став, – повторив. – Глядіть за ними, а я колись над’їду й побачу, що з ними».

Відтак подали собі руки. О. Захарій ждав. Коли Юліян вкладав капелюх на голову… поглянув впослідне на молоду дівчину. Чи не мала більше жадного слова для нього?

Ні. Вони розійшлися.

«Дідичів ні, і ще ліс і став…» – промовило в його душі.

Його груди піднялися.

Він почав свистіти.

....................................................

Раненько слідуючої днини, коли ще парафія тонула в мряках, першого тижня у вересні підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві в робітні, котрої двері стояли широко відчинені до сонця, лист довжности, а душпастир, заховавши його старанно, передав йому приладжений вже грубий лист у великій опечатаній ковертіз адресою пані Др. Емі в резиденції, мовлячи: «Зайдіть по приїзді в столицю до сеї пані і передайте цього листа. Вона поступить по моїм бажанню, піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Се жінка чесна, дискретна, а далі, Юліян Цезаревич… – голос о. Захарія тут задрижав, – віддайте свої шляхи Господу Богу».

.......................................................

Свіжий воздух обняв і купав постать молодого чоловіка, котрий вертав з грудьми, повними вдоволення. Так. Вона лежала ще сповита в сні – Покутівська парафія – а за нею, мов загадки, мріли ліс і став, і біла лавка.

*

Юліян їхав возом.

Мати молодого Едварда, довідавшись від нього про стан здоров’я батька його, про виїзд в купелі й то в товаристві Юліяна, дала розпорядження, щоб зладити на ранній час для нього коні, щоб міг скорше як залізницею, (що аж вечером відходила), дістатись до родини й з батьком ще до виїзду побути кілька годин в дома чи полагодити які-будь справунки.

Так і сталося.

Коли Юліян опинився остаточно в хаті, найшовся наче в улику.

Тут вітався нараз чи не з усіма, хоча звернувся насамперед до батька з запитанням, як себе почував, цілував його вихуділу руку й оправдувався, що не прибув скорше.

«Нічого сину! – відповів батько тихшим, як досі, голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. – Добре, що ти вже тут, і вечірний, а не нічний потяг забере нас. Як вже знаєш, сину, – говорив поважно, – лікарі висилають мене до купелів. На добре чи лихе – покажеться. Ця моя теперішня хороба побороздила мені в моїх обчисленнях на кілька років вперед. А ти їдеш зі мною аж до К… Я, розуміється, понесу всі кошти подорожі сам, то можеш мене спокійно відпровадити. Я б був Зоню забрав з собою, але… хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш…» – він тут урвав і стулив уста тісно.

Юліян похитав головою, скинув з себе пальто… й, витягнувши з грудної кишені портмонетку, вичислив кілька грубих банкнот батькові на стіл. «Це для вас, тату, підмога на купелі – не журіться нічим. Лікар добре зробив, що вас вислав. Виїзд і побут в К… вплине скріпляючо на ваше струджене тіло й душу… ви трохи змарніли…» При тих словах здибався його погляд з поглядом Зоні.

«А ти змужнів, хлопче. Розрісся, як той молодий дуб… але… – додав і приступив до стола, де лежали банкноти. – Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовлявся до подібних випадків для мене чи для кого іншого з вас. Ви мені помагали зерно до зерна складати. Поступово я це робив. Правда, я тратив з дня на день у вас любов і довір’я, був деспотом, бо мусів бути… був похмурим, бо мусів бути. Мені лиш одного жаль… одного… але…» І, звертаючи розмову на попереднє, сказав: «Я ці твої гроші не беру, ти їх не заробив, не міг ще сам заробити. Віддай, коли зажичив».

«Ці гроші – моя справа, тату… ви самі мені перед хвилею казали, що я мужчина».

«Так. Але я їх не візьму».

«А я їх не віддам».

«Вложи їх в щадницю… й колись. Ні. Дай Зоні. Вона піде в місто й нехай їх вложить. Буде мені ще конче потрібно, ще згадаю твоє добре серце й порушу їх. Маю надію, що верну сильнішим… а дорогою ще побалакаєм. Оповідж нам всім, як тобі поводиться».

Юліян переповів небагатьма словами про свій побут у дідича, про відносини на парафії, подав характеристику о. Захарія, його діяльність між народом, а в кінці опинився при знайомстві з Німеччини і мимоходом на бабуні Орелецькій.

Батько насупив брови й спитав, чи вона ще жиє.

Так. Вона ж, прецінь, не така стара, чи батько її знає?

Чому ні? Але він менше; ліпше вже знає її тета Рибко й її муж в горах, куди треба, як він се споминав, раніше чи пізніше конче поїхати й відвідати їх, не поминаючи й тету Олю Альбінську. Се треба затямити собі. Вони обі заопікуються всіма ними, т. є. матір’ю, сестрами, наколи б його колись не стало, бо його, Юліяна, він не вчисляє. Він мужчина й дасть собі в світі сам раду.

«Тату!» – кликнув, прикро вражений, Юліян, але й в тій хвилі вмовк.

Батько поглянув через нього крізь вікно.

«Не хвилюйся. Старайся хоч себе поставити на ноги. Зоня вже так як забезпечена. Має свій кусень в руках, а її наречений, Мирослав – ти його знаєш – добрий і чесний чоловік. По моїй смерти поведуть нашу майстерню далі. Так маю я надію в Бога… Нам, старим, треба про все думати».

Помовчавши якусь хвилину, спитав опісля, чи Юліян знає молодого огородника Захарка з Покутівки.

Юліян зчудувався, ба, майже перелякався. Може, батько поміркував залицяння його до Марії… то тоді – батько був строгий в таких випадках, не любив, як висловлявся загалом, «любов напомацки».

Юліян не відповів зараз. Він знав, що батько числився з кожним словом.

Яко людину, знав він його досить добре. Він був характерний, доброго серця, завзятий українець і правдомовець.

«Я підкреслюю це слово, тату. Коли хочете про нього, як про городника, щось знати, то нехай послужить факт, що він заанґажованийдідичем Ґанґом і на дальші літа в Покутівці від Нового року як самостійний городник з доброю оплатою і забезпеченням його особи та його дружини у випадку дідичевої смерти. Се я від дідича самого довідався. Та в чім річ, тату, що ви питаєте про Зарка?»

«Він був у мене, закупив гарний стінний годинник і спімнув, що – гадає за рік женитися. Господь знає, як то ще буде зі мною. А наша Марія полуменіє, коли він до нас заходить. Май бачність на твої сестри під час моєї неприсутности. Нерозвага багато розчаровання в життю приносить… а молодіж любить серцем і тілом. Тепер іди до них і до матері, приладься до подорожі, а прийде хвиля, то поговорим і про інше».

Юліян вийшов до матері й сестер, де говорено про ріжне, головно про хоробу батька, заручиниЗоні, про те, що цвіти, які з’являлися від часу у вікнах убогої родини годинникаря, чи тут, чи там прикрашали в скромних кімнатах столики, походили не від кого іншого, як від молодого роботящого городника Зарка.

«А тобі як поводилось, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? – питала Марія і кивала пальцем. – Як там? Ми чули, що ти парохію не обминав…» Вона шукала очей брата уперто так, що він під молодим інквізиторським поглядом сестри ледве помітно змінив барву.

«Не обминав, сестричко… не обминав – ви самі того бажали, – і признаюся одверто, що ні одної хвилі цього не жалував».

«Панна Ева…» – докинула Зоня… спиняючись поважно поглядом на обличчю брата…

«Поступова й мила панночка… далеко цікавіша, як би ви думали… буде тут дальше приватно вчитися… а далі я не знаю, я не опікун її».

«А їмость, Юльку?» – спитала мати, всміхаючись, і погладила любимця по гарнім обличчю, поправляючи йому краватку під ковніром.

«Як всі мами й їмості… Вони знані… Є там ще й бабуня… пані Орелецька… мамочко».

«Яка?» – пішло одним звуком з уст присутніх…

Але Юліян не відповів.

Перед його уявою виринула ніжна постать Еви – з чорними очима і жадне слово не переступило через його уста про ту «бабуню»…

Нараз обхопили з заходу його бурхливо дві руки.

«А такої, як я… не було там…?» – зачувся веселий голос Оксани… що вставилася потім раптом перед брата.

«Ні, такої другої Оксани не було…» – відповів брат живо, рад зміні, що не мусів про тих там говорити.

Вечером, як лиш місяць виплив на небо, від’їхав годинникар Цезаревич у товаристві свого сина й супроводі доньок Зоні й Оксани (тих послідних лиш до залізничного двірця) на курорт… а сам вернув третьої днини назад.

*

За недовгий час змінилася погода. Вітер гнав і зривав листки з дерев, хоч вони ще сильно держалися, таргав осінніми цвітами, затискав двері при отворенню, що годі їх без напруження в руках вдержати, завертав дим і гнав шалено по вулицях міста, збиваючи порох вгору, щоб опісля погуляти з ним по широкім полі за містом.

Оксана сиділа над книжкою, як не раз. Марія вибігла, стривожена, в невеликий садок за домом, щоб побачити, що там діється з деякими не зірваними ще овочами, і ще не вертала, а Зоня, батькова «права рука», що займала в його неприсутности його місце, увійшла на хвильку до середньої кімнати, де всі… збиралися.

Мати поралась коло підвечірку, тихо, безгомінно своїм звичаєм приносила одно по другім і, застеливши скатертиною стіл… зібралась наливати чай.

Зоня саме задержалася коло вікна й дивилася на небо… Там гнали тіла сірих хмар, мов навперейми. Вона згадала батька й нареченого.

Від першого наспів сюди лист, в котрім писав, що йому добре поводиться, що мав вже кілька купелів, поробив деякі, цікаві для нього знайомства, й що небавом знов напише… а наречений… але про те не станем говорити; бо таке належить, як знаємо, виключно до молодих… а скажемо хіба те, що Зоня побачила Марію, як та вертала з саду. Вона чинила це бігцем, держачи в полі, наборзі піднятої сукні, попадані овочі, а другою рукою, ніби відпираючи нею вітер, що намагався зірвати наокруг голови обведені коси, й сміючись кивала до сестри головою. «Наша пані городничка, – сказала нараз Зоня й усміхнулася й собі. – З обох буде колись гарна пара, мамо, коли Господь дозволить».

Оксана підвела до неї задуманий з-над книжки погляд і притакнула безслівно головою. Мати хотіла щось зі своєї сторони докинути, коли нараз двері з робітні відчинилися, Юліян увійшов квапно, змішаний, до середини й, не випускаючи клямку з рук, звернувся до найстаршої сестри й кликнув півголосом: «Ходи до робітні, Зоню, панна Ева Захарій прийшла з годинником до направки… але прошу зараз, бо вона квапиться». Зоня звернулась і обоє з братом подалися до робітні.

Тут справді стояла Ева Захарій, держучи в руках малий золотий кишеньковий годинник.

Юліян все ще змішаний, забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру. «Ви забули?.. Які…» Вона усміхнулася… «Ми знаємось вже… з панною Зонею, – сказала. – Ви дуже до неї подібні».

На сі слова Зоня мимоволі й собі усміхнулася… опісля простягнула руку й спитала: «Чим можу служити?» Ева, наче перебравши змішання від молодого чоловіка (чуючи на собі його погляд), обертала годинник і сказала: «Це не мій годинник, а моєї професорки, пані Др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабугь, пружинка зламалася – не знаю».

«Побачимо», – відповіла Зоня й, приступивши до вікна, заглянула в маленький механізм, відтак уклала годинник до інших, вижидаючих руки майстра, й сказала причину ушкодження механізму.

«На коли може бути готовий?»

«За два тижні. В мене багато роботи. Та я буду старатися, щоб був скорше готовий, хоч волію „хорих“ довше випробовувати. Так бодай батько робить. А я так само хотіла б з повіреним мені матеріалом поступати. Яка ваша адреса?» – додала ще, притягаючи запитну книжку, й взяла олівець до руки.

«О, Я сама зайду по годинник», – відповіла молода дівчина й, звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола й держав якусь книжку в руках, спитала, як він мається від часу, як покинув Покутівку, й що це за книжка?

«Французька. Я не покидаю вправ у французькій і англійській мовах».

«А я іду сьогодні до кіна. Дають Ібсена [67]67
  С. 142 – Ібсен Генрік (1828—1906) – норвезький драматург, поет. Найвідоміші твори – п’єси «Комедія кохання» (1862), «Основи суспільності» (1877), «Ляльковий дім» («Нора», 1879), «Примари» (1881). Видатне літературне явище – драматична поема «Пер Гюнт» (1867). П’єси Ібсена справили значний вплив на розвиток світової драматургії.
  У «Примарах» фікцією виявляється створена вдовою камергера Альвінга легенда про світлий образ її чоловіка і про їхнє щасливе сімейне життя. Це реалістична драма Ібсена. О. Кобилянська вводить у роман згадку про кінофільм, знятий за п’єсою «Примари» Ібсена. Про цей твір Ібсена йде розмова між Евою Захарій і Юліяном Цезаревичем, причому останній зазначив: «І я люблю Ібсена до деякої міри».


[Закрыть]„Примари“. Не пішли б?»

«Ні, панно Ево. Мені шкода кождої годинки. Як вам відомо, я з кінцем сього місяця… а до нього вже… недалекомушу до війська вступати…»

Їх очі здибалися… він на хвильку задумався й відтак додав: «Хіба б пішов, якби котра з сестер мала бажання… а ради себе ні».

«Але подумайте, що се  п ри м а р и, що побачили б… – упімнула, наче пригадувала щось, з притиском Ева. – Я дуже цікава на те, знаю цей твір лиш з читання… й перворядні актори… грають… через те».

В тій хвилі застукав хтось з вулиці нетерпеливо до дверей. Ева кинулася до них, отворила їх настільки, щоб висунути голівку, й кликнула голосно: «Зараз пані доктор, зар-раз» – і зачинила назад двері.

Пані доктор Емі трохи об’ємиста, старша незамужня дама з острими ясними очима й цвікеромна носі, відкликнула щось високим тоном, але Ева не дочула. Вітер затріснув двері назад, вдарив своїм крилом нетерпеливу докторшу філософії й зривав її капелюх так сильно, що вона оберталася сама круг себе, вдержувала то сукню, щоб не підоймав її, то капелюх – і хотіла-не-хотіла ждала дальше.

«Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… отже?» – її великі вижидаючі очі звернулися до молодого чоловіка.

Сестра переглянулася з братом. Щось ніжне пересунулося по її обличчю й «піди, Юлику» сказала прохаючим голосом. «Ти стільки пильнуєш вже ті книжки, крім проходів з ними, не виходиш нікуди – отже… але, може, піде й Оксана».

Юліян відгорнув волосся.

«Як піде вона, то я піду, – відповів, – а ради себе самого, то ні. В мене справді небагато часу. Будучи у Відні, я гадаю, що побачу і там примари… й ліпше… бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри».

«Бо я хотіла лише  з н а т и». По тих словах Ева висунула спідню губу вперед і помовчала. Відтак, не зводячи з нього очей, ждала. Юліян вийшов з кімнати і за хвильку вернув. Він питав сестру. Оксана піде.

«Значиться, підемо».

«Так. Від шостої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?»

«Я вас віднайду».

«Урядіть так, щоб ми близько сиділи. Я вас познайомлю й з докторкою, ви мусите її пізнати».

Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: «Отже, така Ева Захарій… вона…?»

«Вона, Зоню».

«Поки що несміла дівчина, а все-таки за  с в о є  смілива, не гарна, а гарна».

«В тім-то й річ».

Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.

Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.

*

Коли вечором брат з сестрою вернули по «Примарах», застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. «Ах, мамо, мамочко, – кликнула з захопленням. – Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш».

«Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, – відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. – Чи довго будеш отак між нами?»

Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.

«Хто тому винен? – відповіла. – Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом».

«Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила «Примари», якби не вона – ви б були сиділи обоє тут між нами».

«Не добре я кажу, Юліяне», – кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.

«Ага, Ева Захарій!» – обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. – Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули «Примари» на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи «сонце… сонце», вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю – але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: – Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось  с т р а ш н о г о.

«Страшне, як не страшне, але все має свої границі й не кождий має до того диспозицію. Ти не чув Юліяне?» – звернулася до брата Оксана.

«Чув щось… але я помітив, що Др. Емі спішила додому й тому повторив те саме, що навала п-ні Др. Емі».

«А вона відповіла, що, „ні“, що знов піде на „Примари“ й все буде ходити на подібне, аж доки не перейметься відразою до  т р у н к і в, до крови. На що пані доктор сказала їй: „На здоров’я вам, Евко“, з чого Ева в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: „Я одна піду на медицину, абисте це знали всі. Всі, що до дного“. Мабуть, ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?»

«Відки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник, але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати». З тими словами він закурив папіроску. Надворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна й спокійна й велика тиша панувала навкруги.

«А вона тобі симпатична?» – обізвалася Марія.

«Симпатична, чому ні», – відповів брат спокійно й відвернув лице, щоб випустити дим в противну сторону від питаючої.

«Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці».

«Бо нічого й не переживав абсолютно. Зрештою, й не знаю, що б вас найбільше цікавило. Питайте. Більшість часу перебував я в Ґанґів і пожиття меж тими гарними, образованими людьми дало мені багато. Багато й перечитував я там, бо бібліотека їх чудова. Все найкраще й вибране. Так новітнє, як і давнє… не менше чудові й артистичні альбоми славних малярів ріжних націй, закуплені в подорожах ріжними членами тієї родини. І людей деяких цікавих і значних з великим знанням, що бували там гістьми, пізнав я».

«То все багацтво витворює, Юліяне», – сказала Зоня.

«Воно й справді не лише гарна, але добра річ бути маючим, – відповів він, – з тим я годжусь. Воно дає людям можливість пізнавати людей й найвищу культуру» – він урвав.

«А в парафії?» – спитала Оксана, що присіла вже до стола до сестер, з-поміж котрих висунулася мати, уклавши свою працю на призначене на те місце й, погладивши, то знов поцілувавши декотре з дітей на добраніч, віддалилася з-поміж них на відпочинок.

«А в парафії?»

«В парафії? – повторив Юліян, усміхнувшись, – мені там було деякими разами мов я знаходився в іншим світі. Наші попівські родини скільки вони нам щирости й доброго дають, ми це, може, навіть і не вміємо оцінить. Сам о. Захарій, то як я вже оповідав, справжній апостол народу, але з давен-давна, що йшов з Христом, куди б той і не ступав».

«Це він, Юліян…»

«А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори», – настоювала Оксана між тим, коли Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.

«Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву, – сказав Юліян, – то я мушу й спімнути про той великий став, що знаходиться в Покутівці. Широкий, зелений, бо від лісу, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люде, майже бездонними або знов із плоскими, що й не варт вступати в него. Вночі виблискує його тафлясріблом, а вдень відбиває небесний дзвін. То синій, то понурий він, який би собі там і не був. В зливах виступає з берегів і убирає їх в шум. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся й добре вглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати».

Сестри розсміялися.

«А Ева?»

«Як Ева. Між вами всіма дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кождої інше пір’я. Вона весела й сумна, амбітна й експанзивна… що більше казати? Я розповів вам про став і більше нема що до розказання… Ага! Їмость добра ґаздиня, жвава, оборотна, керує челяддю й прочими своїми сільськими знайомими, мов отаман, і поглядами й короткими наказами, при тім гостинна й ввічлива».