Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

– Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.

Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. «Збавлена краса», – подумав.

Ввійшла Дора.

– Можна мені з вами поговорити, дідуню?

– Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?

– Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!

– Дідуню, – почала вона нараз іншим тоном, – я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.

Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.

– Був він тут і згодився на мої умови?

– Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…

– А за задовженого офіцера? – питав Альбінський їдко.

– Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.

– А кавція, пані Доро Вальде, кавція?

– Саме я прошу вас за мене її зложити.

– Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?

– Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?

– Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.

– Це ваше останнє слово, дідуню?

– Найостанніше.

– То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, – і показала рукою вгору. – Я іду.

Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.

– Чого хочеш ти, стара Кассандро [132]132
  С. 377 – Кассандра– у давньогрецькій міфології найвродливіша дочка троянського царя Пріама і його дружини Гекуби. Мала дар віщування, але її правдивим, лиховісним пророкуванням ніхто не вірив. У переносному значенні «віщування Кассандри» – це лиховісні пророцтва, які викликають недовір’я, а сама Кассандра – віщувальниця біди.
  У романі О. Кобилянської «Апостол черні» дід Альбінський називає «старою Кассандрою» тету Олю за те, що вона пророкує нещастя, заступається за молодих закоханих Дору і Юліяна.


[Закрыть]?

– Нічого, – відповіла спокійно, – крім одного: щоб ви схаменулися і не йшли задалеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?

Альбінський похитав іронічно головою.

– Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?

– Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьма роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.

– Не казав я, що ти Кассандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.

Тета Оля вийшла.

*

Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яти, підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.

Коли її, півмертву, переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї, мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: «Раніше було зле, а тепер уже добре».

Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть, рука хибила.

Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:

– Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але – не цього! Така тиха і скромна.

Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.

Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Поки що пацієнтка лежить без пам’яти. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:

– Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.

Панна Альбінська мусіла, як не раз уже у найприкріших хвилинах, їхати за Цезаревичем.

Коли ввійшла до Цезаревичів, привітавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліяна:

– Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.

Юліян побілів по уста.

– Чи є надія на життя? – спитав.

– Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй пам’ять.

Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею, і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо він, хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все ж робив це не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.

Юліян викривив погірдливо уста:

– З вас промовляє жінка, що на все має прощення.

– Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.

Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку.

– Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи затрагічно все це взяла, але сталося.

Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря, то перший її запит був: «Що буде зі мною?» і другий: «Чи він уже від’їхав?».

Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря, почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованимраменом, усю білу, з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:

– Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич – твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і, цілуючи її, сказав півголосом:

– Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст:

– Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

– Геройська несподівана жертва!

– Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю, і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони піддали мені цей план…

*

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував його допитами про її стан здоров’я і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасьянсиі виворожувала Еві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синовуі братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоров’ю.

Аж прийшов останній день перед Новим роком, день Маланки [133]133
  С. 381 – […] день Маланки […]– за християнським календарем, напередодні Нового року (а за старим стилем Новий рік і свято Василія Великого припадає на 14 січня) святкують день преподобної Меланії. У народній традиції об’єднались два свята, і тепер маємо Щедрий вечір, або свято Меланки (Маланки) – 13 січня.
  У цей день є парубоча і дівоча «Маланка». Парубок переодягається у Маланку, яка ходить з «почтом»: дід, ведмідь, коза, циган, циганка, чорт. Дівчина вбирається у Василя – молодого Маланки. Звичай маланкування, що супроводжується жартами, щедрівками, веселими піснями, особливо популярний на Буковині.
  У день Маланки дівчата ворожать, як і в день Святого Андрія.


[Закрыть], – ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.

– Правдива радосте, як же ти, моє сонце? – і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою:

– Ні, ні, ні!

– Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби не довіряла:

– Справді? Справді? Справді?

*

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю – ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація – мусіли розстатися.

– Не кожна куля б’є, – сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.

Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.

– Не дивуйся, Олю, – сказав до панни Альбінської, – довгі роки я не заживав такої радости.

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:

– А Україна?

– Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера [134]134
  С. 382 – «[…] слова старого Гердера […]»
  Гердер Йоганн Готфрід (1744—1803) – німецький філософ, письменник-просвітитель. Був одним із засновників філософії історії. Відстоював пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Гердер намагався розглядати історію людства як закономірний поступальний процес. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск», який зародився в Німеччині у 1770—1780 pp.
  О. Кобилянська наводить слова «старого Гердера, що пророчив нам роль нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі». У фіналі твору на цього німецького філософа посилається Юліян Цезаревич, коли розмовляє із дружиною Дорою. Сама письменниця, як засвідчено в її «Автобіографії» (1927), була обізнана із працями Гердера: «Брати мої старші, що перебували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівці, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори таких німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знову твори Гейне, дещо з Гердера й ін.» (з кн.: Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т. 5. – К.: Держлітвидав, 1963. – С. 219).


[Закрыть], що пророчив нам ролю нової Греції [135]135
  С. 382 – «[…] ролю нової Греції […]»– йдеться про новий варіант Еллади – Стародавньої Греції – групи держав, які існували на території Балкан, островів Егейського моря, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сіцілія.
  Розквіт Стародавньої Греції пов’язаний з піднесенням Афін, а період найбільшої могутності припав на 443—429 pp. до н. е. Філософія Еллади поклала початок розвиткові всіх галузей філософського знання і майже всіх філософських течій.
  У романі О. Кобилянської «Апостол черні» розуміємо згадку про Грецію як перенесення значних здобутків культури Стародавньої Еллади на український ґрунт, мрію письменниці і її улюбленого героя Юліяна Цезаревича про подібні величні досягнення України.


[Закрыть], завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

– Але ж ти став твердий, чоловіче, – усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

– Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

Примітки

Нинішнє видання вперше (!) від 1926 року подає текст роману по-новому, цілковито використавши журнальну публікацію, здійснену за сприянням М. Шаповала у часописі «Нова Україна» (1926—1928). Цей варіант істотно відрізняється від пізніше друкованого тексту, особливо цінний нескороченими фрагментами оригіналу. Але оскільки було лише 10 подач, і через закриття «Нової України» у 1928 році, текст не було додруковано до кінця, то завершення роману подаємо за книгою, що вийшла у Львові 1936 року.

Над романом «Апостол черні» О. Кобилянська працювала тривало – понад 20 років: орієнтовно від часу Першої світової війни – аж до виходу твору окремим виданням у 1936 р.

Перша згадка про цей твір міститься у чернівецькому часописі «Промінь» (1922, № 2). Зокрема, редактор журналу Іван Пігуляк в укладеному ним «Хронологічному покажчику писань Ольги Кобилянської (1894—1922)» у розділі «До печатания готові» назвав такі твори: «1. Василка: новела. – 2. Сниться: нарис. – 3. Лист засудженого вояка: нарис. – 4. Юліян Цезаревич: довша повість» («Промінь», 1922, № 2). Звідси бачимо, що первісна назва «Апостола черні» була «Юліян Цезаревич». У 1927 p., коли О. Кобилянська відзначала 40-річчя своєї письменницької діяльності, у посланні Микити Шаповала, надісланому з Праги 24 листопада 1927 p., було згадано про цей роман: «Цілую руку, що написала Царівну і пише… царевича» (зі ст.: Дорогий Друже, Ольго Юліановно // Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887—1927) / Зладив др. Лев Когут. – Чернівці, 1928. – С. 252).

Тут М. Шаповал обіграв заголовки «Царівни» і «Юліяна Цезаревича».

Вже по смерті М. Шаповала, у листі його вдови Ольги Шаповал від 29 грудня 1932 р. О. Кобилянська наголосила: «Я ніколи не віджалую, що Микита Юх[имович] не міг цю працю до кінця пізнати. Він написав „Ляхам…“, а я „Апос[тола] черні“, але в обох ціль чи не та сама».

О. Кобилянська старанно і ретельно правила текст твору, як читаємо з її відкритого листа до редакції львівського часопису «Нова хата»: «Я тепер так перенята (і занята) викінчуванням моєї послідної довшої повісти, що тяжко мені написати й лист додому. Ця моя повість мусить ще с[ього] р[оку] друкуватися; а то ще й корегувати треба конче самій, і до друку переписувати самій, а часу вже дуже небагато» (зі ст.: Ольга Кобилянська до редакції «Нової хати» // Нова хата. – 1926. – № 7—8. – С. 4).

Сама авторка у листі до редакції львівського журналу «Світ» засвідчувала: «Я ще не упоралася із своєю повістю „Апостол черні“, котру, не з моєї вини, не могла скорше викінчити. Вона, правда, вже готова, написана, але я її ще перед друкованням корегую, як це звичайно буває, й переписую» («Світ», 1927, № 9).

Оригінал твору зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України (заввідділу – Г. М. Бурлака). Найповніший з наявних – чорновий рукопис «Апостола черні» О. Кобилянської має авторську дату – 1926 р. (ф. 14, од. зб. 458, 974 арк.).

Також у цьому архіві є неповний машинопис (без дати) закінчення другої частини (ф. 14, од. зб. 1, 165 арк.); авторизована копія останніх частин (без дати) (ф. 14, од. зб. 2, 447 арк.); нотатки до роману німецькою мовою (1915—1916). Внизу під чорновим автографом рукою письменниці зазначено:

«Повість „Апостол черні“ скінчена в Кімполунзі на Буковині 12 марта 1926 – а вирізьблена через довгі перепони не з моєї вини аж 25 жовтня в Чернівцях 1929

Ольга Кобилянська»

Роман «Апостол черні» містить присвяту: «Галі з Лопатинських Бурачинській присвячує авторка». О. Кобилянська приятелювала з Галиною Бурачинською, дружиною лісничого з околиць селища Берегомет на Буковині; вони листувались і відвідували одна одну. Зі спогадів Степанії Садовської: «Письменниця приятелювала з дружиною лісничого з околиць Берегомета на Буковині – Бурачинською. За час мого перебування в Чернівцях вона їздила до неї кілька разів у гості. Ольга Юліанівна була винятково гостинною людиною» (з кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах / Вст. ст. Ф. П. Погребенника. – К.: Держлітвидав України, 1963. – С. 376, 377). У 1926 p., проживаючи в Румунії, Галина Бурачинська допомагала О. Кобилянській в її намірах щодо екранізації повісті «В неділю рано зілля копала…»: «Рукопис не знаходиться тепер в моїх руках, але в руках одної з моїх приятельок, пані Галі з Лопатинських Бурачинської в Румунії (Piatra Neamc) [Пятра Нямц – рум.]. Ся праця надається дуже до фільму, раз зі вигляду на гарні околиці, друге, і сам зміст відповідає д[уже] до того» (з листа О. Кобилянської до О. Гаморак-Левицької від 19 вересня 1926 р. з кн.: Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади / Упоряд., вст. ст. Ф. Погребенника. – К.: Дніпро, 1982. – С. 289). На жаль, здійснити екранізацію на німецькій кіностудії «Уфафільм – універсум» не вдалося.

У редагуванні тексту «Апостола черні» О. Кобилянська розраховувала на допомогу М. Шаповала: «Коли я свою працю „Апостол черні“ викінчу, а ви будете ще в Празі, я вишлю її до вас, щоб Ваша рука справила мені мову і погладила або потермосила її вперше» (лист О. Кобилянської до М. Шаповала від 31 травня 1922 p.).

Але найбільшу роль у редагуванні «Апостола черні» відіграв Василь Сімович (1880—1944) – український філолог, якому О. Кобилянська не раз доручала редагувати свої твори («Земля», «Василка», «Вовчиха» та ін.). Сам B. Сімович у спогаді «Моє перше знайомство з творами О. Кобилянської» (липень, 1928) зазначив: «З кожним новим твором, що виходив з-під її пера, вона зазнайомлювала мене, а „Земля“ – то таки росла на моїх очах. Я й перший прочитав її в рукописі, і я зробив її першу редакцію […] З инчих творів я ще редагував „Василку“, „Вовчиху“ та перекладував для „Загальної Бібліотеки“ „Природу“, „Битву“. Крім того є в мене зредагований „Valse melancholique“» (з кн.: Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887—1927) / Зладив д-р Лев Когут. – Чернівці, 1928. – С. 262—263).

Як писав Ф. Погребенник у примітках до видання О. Кобилянської у серії «БУЛ», «В. Сімович підготував до друку кілька окремих видань, що з’явилися 1923 р. в „Українській накладні“ у Лейпцігу, відредагував роман „Апостол черні“» (з кн.: Кобилянська О. Ю. Повісті. Оповідання. Новели / Вст. ст., упоряд. і прим. Ф. П. Погребенника. – К.: Наук, думка, 1988. – C. 620). «Велику допомогу щодо здійснення задуманого О. Кобилянською видання „Апостола черні“ в Галичині надав В. Сімович, відредагувавши і дещо скоротивши роман» (з кн.: Починок Л. І. Ольга Кобилянська: знайома постать у новому ракурсі. – Кам’янець-Подільський, 2005. – 192 с.).

Сам В. Сімович у мемуарах «Будні і герої Ольги Кобилянської» (1942) написав: «Ті, що провідували її в останніх двох роках, ріжні звістки подавали про стан її і духовий, і фізичний. Часто ці відомості були дуже й дуже суперечні. Та одне було в них згідне: Ольга Кобилянська була ввесь час якась маєстатично спокійна. І тільки розбалакавшись, підносила жаль, що львівські видавці „попсували“ її „Апостола черні“. Чи так воно виявиться колись пізніше, як науковий дослідник візьме в руки рукопис письменниці (якщо взагалі він зберігся) та порівняє з надрукованим примірником» (з кн.: Сімович В. Праці: В 2 т. – Т. 2: Літературознавство. Культура. – Чернівці: Книги – XXI, 2005. – С. 226).

Вперше (але не повністю) роман «Апостол черні» було опубліковано у «місячнику письменства, мистецтва, науки і громадського життя» «Нова Україна», який виходив у Празі протягом 1922—1928 pp. У різний час його редагували В. Винниченко, М. Шаповал, М. Галаган, Н. Григоріїв, С. Довгаль, М. Мандрика.

Спочатку виходив як «безпартійний двотижневик» (1922). З 1923 р. часопис «поширюється обсягом і змістом» за рахунок публікації літературно-мистецьких творів. «Нова Україна» активно друкувала на своїх сторінках твори О. Кобилянської, як малого епічного жанру, так і великого. Зокрема, новели «Василка» («Нова Україна», 1923, березень, с. 68—89); «Зійшов з розуму» («Нова Україна», 1928, ч. 1—3 (січень-березень), с. 35—39); «Вовчиха» («Нова Україна», 1923, вересень, с. 19—27; жовтень, с. 1—20; падолист, с. 36—45; грудень, с. 55—70).

За великим сприянням засновника і постійного редактора журналу Микити Шаповала, «Нова Україна» надала свої сторінки першодрукові роману «Апостол черні» О. Кобилянської. Було десять подач (продовжень) цього матеріалу. За 1926 p.: ч. 7 (жовтень), с. 25—41; ч. 8 (падолист), с. 30—46; ч. 9 (грудень), с. 26—42. За 1927 p.: ч. 1—2 (січень-лютий), с. 26—42; ч. 3—5 (березень-травень), с. 26—42; ч. 6—7 (червень-липень), с. 10—26; ч. 8—9 (серпень-вересень), с. 15—32; ч. 10—11 (жовтень-падолист), с. 47—65; ч. 12 (грудень), с. 43—56. За 1928 p.: ч. 4—6 (цвітень-червень), с. 43—59. Всього – 10 чисел журналу, 160 с.

На жаль, у 1928 р. «Нова Україна» перестала виходити, і роман О. Кобилянської (в редакції, очевидно М. Шаповала, яка істотно різниться від усіх наступних) не було додруковано до кінця. Причому, за ідейно-тематичним спрямуванням «Апостол черні» дуже підходив до цього видання, адже «Нова Україна» відстоювала ідею національно-державної незалежності з соціальних позицій (з кн.: Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Т. 5. – Львів, 1996. – с. 1778).

Нині зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України.

Вперше повним текстом окремою книгою (у 2 т.) роман «Апостол черні» О. Кобилянської надруковано у Галичині: Кобилянська Ольга. Апостол черні: Повість: У 2 т. / Обгортка П. Ковжуна. – Львів: Б-ка «Діла», 1936. – Т. 1. – 199 с.; Т. 2. – 196 с.

«Діло» – провідна галицька газета, яка виходила у Львові у 1880—1939 pp., багато років це був єдиний український щоденник (з 1888 р. часопис став щоденним). З 1923 р. газета повернулася до первісної назви «Діло» (у 1920—1923 pp. міняла назви: «Українська Думка», «Громадська думка», «Український Вісник», «Громадський вісник», «Свобода»). Була закрита у вересні 1939 р. у зв’язку з приходом радянської влади до Львова.

У 1927—1939 pp. редактором був В. Мудрий, якого 1936—1939 pp. заміняла редакційна колегія у складі: І. Кедрин-Рудницький, І. Німчук, В. Кузьмович. У 1908 р. «Діло» придбало друкарню; у 1881—1906 pp. при газеті «Діло» виходила з перервами «Бібліотека найзнаменитших повістей» (вийшло 74 видання); у 1936—1939 pp. – «Бібліотека „Діла“» (вийшло 48 видань). Саме у цій бібліотеці було надруковано твір О. Кобилянської.

Видання мистецьки оформив Павло Ковжун (1896—1939) – визначний графік, маляр і організатор українського мистецтва на західноукраїнських землях, який головним чином працював у книжковій графіці (створив численні обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ілюстрації, карикатури). Велика роль П. Ковжуна у відродженні мистецтва книги на Західній Україні.

У підготовці цього видання найбільше допомогли В. Сімович і його дружина Ізидора. Листи О. Кобилянської до родини Сімовичів, висвітлюючи процес роботи над романом, розкривають також надзвичайно делікатну, вразливу вдачу письменниці, яка завжди дуже переймалася тим, що змушена накидати іншим якісь обов’язки супроти себе (з кн.: Починок Л. І. Ольга Кобилянська: знайома постать у новому ракурсі. – Кам’янець-Подільський, 2005. – С. 123).

Нами знайдено (поруч із чорновим автографом твору) раніше не друкований текст рекламного оголошення-анонсу про появу рукопису «Апостола черні» у видавництві «Універсальна бібліотека» (м. Станиславів, нині – Івано-Франківськ). Цей плакат закликає робити замовлення на новий твір О. Кобилянської. Наводимо цей текст повністю (оригінал його зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, ф. 14, од. зб. 458). Слід зауважити, що у текст вкралася помилка: рік народження О. Кобилянської не 1865, а 1863, тобто у 1935 р. їй було не 70, а 72 роки.

Найновіша повість Ольги Кобилянської «Апостол черні»

В-во «Універсальна бібліотека» має приємність поділитися з широкими колами шан[овного] громадянства милою відомістю, що д[окто]р Ольга Кобилянська, одна з найчільніших постатей нової української літератури, а рівночасно найвизначніша сучасна українська письменниця з-поміж жінок, передала нашій Редакції свою найновішу повість п[ід] з[аголовком] «Апостол черні».

« Ця повість, – каже доктор Ольга Павлюх Гузарева, – це підслухане життя. Про будову та про виведення поодиноких характерів, середовищ і настроїв не приходиться говорити багато. Це ж твір Ольги Кобилянської, а вона вміє оповідати. Взагалі вдумливий психолог знайде в цій повісті багато цінного матеріялу».

Ось таке вражіння критика після одноразового прочитання рукопису.

З уваги на те, що восени 1935 року минає 70 літ від дня народження великої Письменниці (народилася в глибині буковинських Карпат, у містечку Ґурагуморі, дня 27 листопада 1865 року), повинно видання найновішої знаменитої Її повісті стати за загальний, усенародний Її привіт у 70-ліття Її народження!

Твір зрілого віку Високодостойної Ювілятки повинен буде масово розійтися між українським громадянством, щоб воно таким чином сплатило їй, у рік ювілею, в 49-тий рік літературної творчости, – свій довг удячности.

Ласкаві замовлення на чудову повість Д[окто]ра Ольги Кобилянської п[ід] з[аголовком] «Апостол черні» прохається слати на адресу:

В[идавницт]во «Універсальна бібліотека»

В Станиславові, вул. Собіського, Ч. 24.

«Союзна друкарня» Станиславів

На великій (тоді – Радянській) Україні було заплановано видати твори О. Кобилянської у десяти томах, у Харкові, в кооперативному видавничому товаристві «Рух». Як писав В. Сімович у складеній ним «Бібліографії творів Ольги Кобилянської (1887—1927)», вміщеній в ювілейному альманасі «Ольга Кобилянська» (Чернівці, 1928), вийшло друком до кінця 1927 p.: т. IІІ – «Царівна», т. IV – «Людина», т. VII – «В неділю рано зілля копала…», т. VIII – «Через кладку», т. IX – «За ситуаціями». Серед п’яти томів, які анонсувались, був т. X – «Апостол».

Дев’ять томів побачили світ впродовж 1927—1929 pp., проте роман «Апостол черні» так і не було надруковано. Очевидно, через те, що змінилася політика у радянській Україні, зріс репресивний тиск, українізація згорнулася, і, відповідно, відверто націоналістичний роман не міг тоді бути надрукованим, адже цілком суперечив ідеалам радянської дійсності.

Понад п’ять десятиліть твір не видавався взагалі. У 1984 p., у канадському місті Вінніпег роман «Апостол черні» О. Кобилянської було перевидано «заходами Крайової Управи Комітету українок Канади».

В Україні після шістдесятирічної перерви вперше уривки з роману було оприлюднено з подачі Оксани Івасюк у газеті «Радянська Буковина» у 1990 р. (Рад. Буковина, 1990, 22 вересня; 1990, 23 вересня).

Це був перший крок до читача, особливо зацікавленого передмовою О. Івасюк, в якій наголошено: «Про Ольгу Кобилянську та її твори ми, здається, знали все. І раптом – у неї є твір, який ніколи не публікувався у радянський час. Оцінка роману „Апостол черні“ славетної письменниці була настільки традиційною і однозначною, що виключала будь-яку допитливість читача, вдумливий аналіз літературознавця та і, врешті, годі було відшукати бодай один примірник у державних бібліотеках нашого міста» (Рад. Буковина, 1990, 21 вересня).

Щоб заповнити цю прогалину, О. Івасюк опублікувала текст твору повністю у «Буковинському журналі» (із власною передмовою): Кобилянська Ольга. Апостол черні // Буковин. журн. – 1992. – № 1. – С. 3—80; № 2—3. – С. 74—124; 1993. – № 1. – С. 94—12.

Саме ця журнальна публікація стала початком повернення до українського читача твору О. Кобилянської, про який науковець О. Івасюк зазначила: «Складні і неоднозначні події в житті народу, труднощі особистої долі письменниці, а також катаклізми в історії України, яка після трагедії жовтневого перевороту залишилася обкраденою і розшматованою, а Буковина – знову загумінком на терені чужої держави, – все це не могло не позначитись на процесі написання твору, особливостях зображення ментальності головних героїв» (зі ст.: Івасюк О. Невідомий роман Ольги Кобилянської // Буковин. журн. —1992. – № 1. – С. 79).

Тільки у 1994 р. з’явилось повне книжкове видання роману: Кобилянська Ольга. Апостол черні / Авт. вст. ст. та упоряд. М. Крупа. – Тернопіль: Збруч, 1994. – 320 с. За видом обробки тексту це був ідентичний передрук фотоспособом, зроблений із львівського видання 1936 p., доповнений гарними ілюстраціями на обкладинці Терези Проць.

Друге видання датоване теж 1994 р. Зроблене у львівському видавництві «Каменяр», у серії «Знамениті письменники», із вступним словом «Друга зустріч» письменника Євгена Куртяка та його ж підготовкою тексту. Художнє оформлення – Богдана Пікулицького. За рівнем втручання в текст цей варіант є набагато більше наближений до сучасного правопису, орфографії та, особливо, синтаксичних правил, хоча також видання в основі має книжку 1936 р. Зверстано його по-новому, не використовуючи фотоспосіб.

У нинішньому виданні мова О. Кобилянської відтворюється за сучасним правописом із збереженням тих діалектних лексичних і фразеологічних її особливостей, які взагалі були характерні для письменниці. Замінено сучасними літературними формами такі написання: іменників з різного типу пом’якшенням приголосної: не клясики, клясичний, плян, мелянхолійний, фільольоґічний, лєкції, тріюмфувати, патріярхальне, матеріяльний, ґеніяльний, льотерея, алєї, кольоністи, мельодія, сальони, елємент, алькоголь, білєти, лямпи, флякон, психольоґія, біольоґічний, а класики, класичний, план, меланхолійний, філологічний, лекції, тріумфувати, патріархальне, матеріальний, геніальний, лотерея, алеї, колоністи, мелодія, салони, елемент, алкоголь, білети, лампи, флакон, психологія, біологічний; іменників другої відміни з подвоєнням приголосної між голосними та апострофом: не на узгіррі, надвечірря, а на узгір’ї, надвечір’я; прикметників м’якої групи: не пізної, а пізньої', прислівників: не ледви, замісць, сами, у бік, а ледве, замість, самі, убік;числівників: не обоїх, а обох;кореневих звукосполучень: не семинарія, гилля, різблених, м’ягкої, аптичці, хрістіянське, карієра, европейські, публика, воріг, колірів, привиталися, офіцир, цвірінкали, богато, а семінарія, гілля, різьблених, м’якої, аптечці, християнське, кар’єра, європейські, публіка, ворог, кольорів, привіталися, офіцер, цвірінькали, багато.

Послідовно замінено літеру ґ на г (у словах, де нині ґ не вживається): не ґеніяльна, аґітують, фільолоґа, ориґінальна, траґічно, аґроном, біольоґічної, ґримаса, психольоґії, орґанізм, ґардероб, затраґічно, а геніальна, агітують, філолога, оригінальна, трагічно, агроном, біологічної, гримаса, психології, організм, гардероб, затрагічно.

В іменниках чоловічого роду у родовому відмінку однини закінчення -а замінено на -у: не вальса, до ліса, а вальсу, до лісу, прикметників вищого і найвищого ступенів: не найщирійші, найлекші, а найщиріші, найлегші;префіксів і суфіксів: не отверто, зідхнув, вивести, а одверто, зітхнув, вивезти.

У цьому виданні вживання розділових знаків наближено до сучасного правопису і нових правил пунктуації.

Для складання приміток використовувались такі джерела:

Белей Л., Белей О. Старослов’янсько-український словник. – Львів: Свічадо, 2001. – 332 с.

Воропай Олекса. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2 т. – (Мюнхен, 1958). – К.: Оберіг, 1991.

Галицько-руські народні приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко: У 3 т. – Львів, 2006.

Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / За ред. В. Кубійовича: У 10 т. Перевидання в Україні. – Львів, 1993—2001.

Закон Божий / Уклад, за книгою протоієрея Серафима Слободського. – Свято-Успенська Почаївська лавра, 2004. – 730 с.

Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. – М.: Советская энциклопедия, 1975.

Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. I. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 752 с.

Матеріали до словника буковинських говірок / Ред. Ю. О. Карпенко, К. М. Лук’янюк та ін. – Чернівці, 1971.

Молитвенный щит православного христианина. – Переиздание Спасо-Преображенского Мгарского монастыря, Полтавская епархия, 2000. – 912 с.

Німецько-український словник / Укл. Лещинська В. М., Мазний О. Г., Сільвестрова К. М. – К.: Рад. шк., 1959. – 1056 с.