Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

«Ева має іншу будучність перед собою, як ми, Оксано», – сказала Зоня.

«Вона, як одиначка, має можливість набрати науки, стати, кажім, лікаркою, зайняти місце в суспільности й бути важним чинником. Коли ж вийде заміж, буде безперечно й іншою приятелькою свого мужа, як ми… й своїх дітей, може, ліпше виховає».

«Ого!» – кликнула Марія.

«Так я гадаю, – відбила Зоня. – Ми лиш робітниці, бджоли, без призначення на вищі функції, як те, укладати перші, навіть примітивні підвалини до дальшого розвою суспільства… не говорю вже про збудування держави. До того, найдуться в будучині інші особистости, як ми».

Марія знов потрясла заперечуюче головою.

«Вір мені, сестро, – настоювала старша сестра на своїм. – Ми з нашим простим скромним вихованням, що одержують лиш лад на світі, себто в родинах, що творим, оскільки нам то виховання в нашій сфері позволяє, гармонію, згоду, чистоту, здоров’я, слідимо за розвоєм дитини, надаємо керунок його характеру, учимо, ми роз’яснюємо примітивне добро й зло… ми, як казала я тобі, бджоли, що працюють навіть іноді без вищої свідости, як автомати. Ми також маємо свою доцінність». Марія, що хотіла щось живо докинути, здержалася, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася.

«Їй, ви також говорите про щось, над чим вже давно трава поросла. Це все тепер вже само собою розуміється».

«Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, – сказала Зоня. – Тепер виринають інші типи, що інше находить на витовчену, примітивними робітницями, дорогу, появляються жінки, що боряться горячо й розумно за самостійність, таки дійсно з вищою фаховою освітою, і ми, бодай я далека від того ганити таке стремління… противно, радуюся… особливо, коли виростають і з нашого українського суспільства».

Оксана отворила широко очі…

Надходять «Еви» й інші, їм подібні. А ми вже своє зробимо.

«Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen…» [68]68
  З нім. – Мавр зробив свою справу, Мавр може піти.


[Закрыть]– сказала Марія гірко.

«Нічого не вдієш проти того, Марійо. Будучність дійсно належить „Евам“ і це все йде природним темпом і розвоєм».

Юліян підняв бистро голову, глянув з розпаленим поглядом на поважну сестру, але не сказав нічого.

«Чи ти віщуєш щось, Зоню?» – спитала Оксана.

«Ні, Оксано. Але такі, як Ева, й подібні, – я підкреслюю се слово, – навчать нас колись чого іншого. Злого чи доброго – покаже будучність. Може, дадуть і інший оборот дотеперішньому хатньому механізмові й життю, що я там знаю! – відповіла Зоня, усміхаючись любо. – Це я так собі на власну руку філософую. Але тепер вже вас покидаю, бо ще треба зачинити вікна й робітню – обійти всю хату, як це робить щовечора наш батько, а відтак… спати». Зоня встала… й звернулася до дверей. Юліян зірвався й собі на рівні ноги. «Я йду з тобою!» – кликнув.

«А я була б хотіла, щоб ти мені ще деякі пояснення за Покутівку дав».

«Дай йому спокій, Оксано! – перебила сміючись Марія, – ходім справді спати. Про Еву, може, почуємо ще в житті, тепер вона не така цікава».

«А мені дуже цікава, бо я б хотіла лише знати, чи вона займається також хатньою працею, як ми і другі, такі як ми. Чи вміє, приміром, так гарно тісто замісити, як я… про вас вже не кажу… чи розуміє, як до білля братися, щоб було біле, як сніг, і… чи знає… голкою…»

«А ти дітвак, Оксано, дарма що тобі сімнадцятий зачався; її, одиначку, студіюючу… будуть упрягати до звичайних хатніх робіт? Іди, йди, й будучність, як і її заняття в житті, буде відмінне, як наше. Ах, я її вже люблю, Марійо, я її вже обожаю. Чуєш – обожаю?»

Юліян ледве чи дочув послідні слова, він вибіг за старшою сестрою, а Марія, розсміваючись, і собі подалася за братом. Оксана, побачившись нараз сама одна в хаті, зірвалася від стола й погнала за іншими.

Вони опинилися в невеликім, подовгуватім, розтяглім саді й станули, мов по змовці, на одинокій стежці, що ділила сад – на овочевий і яриновий, – ся була рівна і біла від ясного камінця.

Тут гляділи хвильку на небо. Воно було обсипане зірками… десь саме, як здавалося, над хатою ніби спинився місяць і світив сріблисто.

Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.

«Ловіть мене, сестри! – кликнув нараз Юліян свавільно, – незадовго між вами не буду» – й кинувсь бігом стежкою – садом.

Всі сестри погнали за ним. Одна й друга простягали за ним руки й від одної і другої виховзувався він, мов риба, розсипався дзвінкий веселий сміх між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його суртука й, держачи її сильно, дала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола взад і віддихав сильно. Відтак – се сталося вмить – ледве дівчина спам’яталася, вхопив її несподівано в обійми й підніс високо вгору.

«Так роблять з героїнями, котрих обожають, і тими, що відзначаються зірками в житті! Так, – кликнув, – так, поетко моя, що не написала ні одної стрічки» – й опустив звільна, пустотливо сміючися, сестру на землю.

Старші сестри, мов на приказ, помовкли й узяли його під руки.

«Тепер ходім…» – сказала Зоня, піднімаючи палець до уст на знак тихого заховування. Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов вступило між них. Але то не було нічого, лиш сама тиша ночі й темінь, що, здавалося, походила й від дерев і кущів та неначе присувалася все на крок до них, щоб їх собою оповити.

Коли позачиняли все знадвору, входову фіртку від дороги, вікна, двері й вертали через освітлену робітню батька, здержалися тут мимоволі. Крізь вікно закралось пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий вдарив раз. Він, ніби дідик в пантофлях, проходжувався там і сям, а всі інші підняли голови й ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, жаден не мовчав.

«Батько… – сказала нараз Оксана шепотом і помацала брата за рамено. – Тихо, тут батько є».

«То я тут, тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на тій чужині… Батько верне… а я буду сам, цілковито сам».

Він схилився й його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягнула до нього. Відтак безшелесно й німо, неначе справді батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

*

За тиждень він від’їхав. Саме в той день, коли від батька наспіла з курорту відомість, що він почуває себе краще, що має надію, що купелі приведуть його до здоров’я, приїхав по нього й син покутського дідича й оба вдвійці виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Час саме перед Різдвом.

По вулицях невеликої резиденції родинного міста Юліянового, від кількох днів сухого морозного грудня… вставилася зима й покрила все білістю. По ґзимзах камениць, вершках штахет, над вікнами, як і на тонких рамках шиб меншого й більшого покрою, уклався сніг грубим пухом. Куди не поглянеш, все потоне в білости, викликує миле чуття в грудях… і дише свіжістю. Пора полуднева й сніг, що нині від самого ранку не впав ні одною зірочкою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново з сірого неба зсуватися. По головних вулицях ще рух, але в бічніших він слабне. Сьогодні Святий Вечір [69]69
  С. 152 – Святий Вечір– святковий вечір напередодні Різдва. Відзначається католицькою церквою 24 грудня, православною – 6 січня. В українців Свят-Вечір супроводжується прадавніми народними звичаями: готування дванадцяти свят-вечірніх пісних страв (найважливіші – узвар і кутя); віншування; внесення дідуха на покуті під образами; початок колядування.


[Закрыть]і хто не покінчив свої орудки, не доробив розпочате діло, спішить їх доповнити, щоб найдалі за годину побачитися вдома та прилагодитися між ріднею до радісного вечора Різдва Христового [70]70
  С. 152 – Різдво Христове– християнське свято народження Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, одне з найбільших релігійних свят у році, що відзначається католицькою церквою 25 грудня, православною – 7 січня. Українці у цей день співають колядки, ходять із вертепом, виконують вірші на Різдво Христове.


[Закрыть], того великого свята миру, котре чи не на всій християнській землі, в найбіднішій хатині святкуватиметься нині.

Коло високих виставових віконодного гарного магазину з дитячими іграшками, а близько цього й іншими добірними річами, стоять ще глядачі, по більшости жінки й молодіж обох полів, й приглядаються тому всьому цікаво. Дехто з них входить всередину й закуповує квапно потрібне, хто ж любується лише виставою, особливо дитячими, тими іграшками, що тут в ріжнобарвній кількости пишаються. Вони викликують, хоч би й у грудях дорослого, радість, солодкість і щось, що відчувається лише при виді таких різдвяних виставок.

Деяка бідніша дітвора, що спішить куди в орудках, задержується сьогодні мимоходом також тут. Тут стільки чудових річей, про котрі їм і не снилося! А все облите світлом золотим чи сріблим, чи змішаним враз, бо вони се навіть докладно не розбирають, так осліплює їх пишнота виставлених дорогоцінностей. Кожна ж річ, зокрема, є така чудова, ефектна і приманчива, прив’язує так око й серце, наповняє щастям, що й не замічають, як їх кількох зросло нараз до дрібної громадки.

Вона гуторить і захоплюється. З цвіркотом, мов пташенята, що зворушились чимсь, здоймаються їх голоси й знов втихають, а з тим відвертаються й спішать куди-інде недалеко, заводячи тут те саме, що на попереднім місці…

Так дітвора.

На вид мініатюрних автів, комічних малпок, медведів, паяців, коней, горбатих верблюдів і т. ін., вона не може успокоїтися… й не один малий палець полишає слід на чистім склі, де висять і стоять всі ті чудеса та для неї недостижимі утвори.

Особливо одно… приковує їх. Застановляє, на час при відкриттю того явища, голови до шиби притискати й з здерженим віддихом придивлятися. Це мале погруддя, з білого порцеляну, створеної собаки, що їй на кінчику носа сидить муха й скобоче її, а вона, дивлячись на ню аж зизом, з напруження злоби, що не може її язиком хапнути й розкусити, приводить малу голоту, наколи зрозуміла, о що розходиться, до такого вибуху реготу й веселости, що дехто з дорослих, обминаючих, оглядається за нею й мимоволі й собі усміхаються.

Один молодий офіцер, що опинився перед ними неспостережено, близько такого одного вікна, придивляється й собі виставі. По правді, його не обходить то все, бо його лице зраджує нетерпеливість і погляд, яким шукає чи перебирає чогось між прохожими, каже, що він вижидає чогось.

З нудьги чи нетерпеливости все витягає папіросницю, закладає папіроску в коротеньку, бурштинову цигарничкуй закурює. Він високий і, чи тому, що рівно держиться, чи, може, від виразу його поважного, майже строгого лиця, робить вражіння недоступности.

Ждучи, починає проходжуватися. Від фронтовихдверей аж до вугла камениці й назад. Так скілька раз. Зразу повільнішим кроком, а пізніше, поглянувши квапно на годинник, скоршим.

Він доходить приспішеним кроком до угла магазину, вслід за ним якась молоденька дама, що вийшла з магазину з поспіхом з закупном, коли оце він нараз завертає так несподівано бистро, що вона, що поспішала, вдарилася з ним так сильно грудь об грудь, що її шапочка, що була укладена легко на голові, злетіла на землю.

«Pardon…» [71]71
  З фр. – пробачте.


[Закрыть]– кликнув він, між тим, як дівча з переляку зойкнуло.

Скоро, як гадка, як блискавка, схилився він до землі, підняв шапку й подав її, звиняючись.

Змішана, засоромлена, вирвала йому шапку з рук і, окидаючи його лютим поглядом з-під лукуватихбрів, прикрила спішно голову шапкою й, не сказавши ні слова, ба не кивнувши й головою, погнала далі.

Це сталося в одній хвилі.

Він оглянувся мимоволі за нею, але не найшов її більше. Вулиця була вправді ясно освітлена, а прохожих багато й вона щезла скоро між ними.

Гнала, як сполошена, подумав, тому і вдарилась так сильно. Веселий, майже свавільний усміх указався на його устах і щез.

Дійшовши через хвилю знову до магазину, станув і дивився на прохожих по тротуарі, піднімаючи, мов в чудованню, брови.

Нараз опинився перед ним хлопак з елегантним подорожним куферком в руках, оправдуючися, чому скорше не прибув, бо мусів, як казав, ще дещо для того  д р у г о г о  пана зорудувати, котрий від’їхав… і спитав, куди має нести куферок.

«За мною», – відповів офіцер і, завертаючи в іншу вулицю, пішов живо враз з хлопцем.

Сніг падав невтомно і з легкого сумерку настав вечір, хоч не була ще пізня пора.

В домі годинникаря Цезаревича освітлено і святочно. Двері всіх, хоч необширних та низьких, кімнат стояли широко повідчинювані. Мила температура з ледве помітним запахом живицінаповняла їх. Над вікнами були спущені занавіси, по берегах оздоблені ручними делікатними гафтами, а майже в кожній кімнаті були коло вікон підставлювані на малих кошикарськихстоликах і цвітучі зимові цвіти в товаристві гарних широколистих рослин або пальм і фікусів, ті послідні уміщені в деревляних коробках.

В послідній, може, найменшій кімнаті, що її замешкував давніше одинак-син, стояла зелена, майже під стелю сягаюча ялинка, прибрана всякими ласощами, пишна, блискуча, округ неї на землі прикриті коверцем, також ручної роботи сестер, лежали дарунки. Деякі з них були поміщені між гіллям ялинки. Як сказано, від неї несло лісовим запахом і вона ніби становила собою якийсь центр.

Її приладили оба наречені двох старших сестер.

Молодий, веселий годинникар Мирослав і огородник Зарко, що по повороті батька Цезаревича освідчився йому і дістав руку Марії. Особливо він розвинув свій артистичний смак, оскільки було можливо з малими і скромними засобами прибрати і деревину і постарати дарунки. Коли Зоня і Марія спротивлялися закупленню ялинки на сей рік, вимовляючись видатками на справлення виправи, то оба мужчини, порозумівшись мовчки поглядами, впевнили обох, що треба наймолодшій «дитині» зробити несподіванку і як вже не цінними подарками, то бодай гарно оздобленою ялинкою, котра ще певно на сей рік справить їй чималу втіху, тим більше, що остається по відданню сестер сама вдома і її на будуче ледве чи постарається хто о деревинку, на що сестри згодилися одноголосно, обіцявши обом молодцям і зі своєї сторони «лепту» на ялинку з додатками.

................................................................

В найбільшій кімнаті, що була заразом і їдальнею, стоїть впосередині довгий стіл, а на нім після звичаю розстелено легко сіно і Оксана покриває його. Вона робить це з всею молодою повагою. Мати, чи не з дна своєї виправної скрині, що її дістала ще від своєї матері, вибрала на сьогодні гарну адамашковускатертину, що, ніби сріблом переткана, улискуєтьсяі аж низенько до землі укриває його.

Накривши, вона на хвильку підсуває брови вгору, прикладаючи чільний палець до уст, і зостановляється, на кілько осіб уставляти сервіз? Скільки їх всіх разом? Родичі – два накрити. Дві сестри з своїми судженими – чотири; разом шість; а вона одна – виходить сім. Не добре. Кажуть, гасло «сім» – нещастя і хтось мусить вмерти. Хто? О, вона не хоче, щоб хтось вмер. І гадками, мов блискавкою, перебігла по всіх знайомих і рідних. Ніхто нехай не вмирає, ніхто. Всі добрі люди нехай живуть. Наколи б брат тут був… О, брат тоді було б саме добре. Їх всіх було восьмеро. А так вона все ще стояла без рішення. Нараз перебіг по її молодім здоровім личку мов промінь сонця. Вона вже знає, як в сьому випадку зарадити, як ту фатальність обійти. Вона поставить восьме накриття і нехай собі стоїть. Хто прийде в хату – бідний чи багач, інтелігент чи неук – вона заздалегідь попросить родичів, щоб позволили, аби смів на сей раз бути їх гостем. І вона і йому послуже. Як згадала, так і вчинила, уклавши й восьме накриття. Поуставляла все як треба було після обичаю на стіл, підіткнула ще сіно на нього, жалуючи в духу, що не було і снопа, щоб ще і його укласти в кут, підбігла разів кілька і до кухні, щоб ще дещо спитати в матері, де поралися обидві старші сестри з сею, бо при вечері мали бути і два будучі її шурини– а остаточно станула перед готовим, прибраним з поукладаними на нім добрими річами і задержалася поновно на хвильку в думці. Вона призначила кождому місце: де батькові, де матері, сестрам, «панічкам», як називала наречених своїх сестер, де собі і вже… нараз перервало її гадку шолопання ніг в сінях, з котрих провадили двері направо і ліво… до кімнати і кухні – кілька, півголосом промовлених слів до когось і енергічне стукання до дверей. Се, певно, Зарко. Він любить з нею дражнитися, любить її лякати, а найбільше вже дурити. Вона здвигнула плечима, не змінила пози, ні не просила увійти.

Стукання повторилося.

Тепер вона кинулась до дверей з заміром відчинити їх широко, тому збиточникові, що коли б і не шукав був з нею зачіпки, щоб остаточно посміятися з неї хлоп’ячим, свавільним сміхом, в чім помагали йому й інші. Та коли уклала руку на замок, щоб його отворити, двері відчинились з сіней і на порозі станув офіцер. Високий, з шапкою, насуненою низько на очі, в плащі, зап’ятім аж під шию, ковніром підоймленим вгору, а сам цілий білий від снігу… і ждав. Молодій дівчині забилося серце, мов у зайця, і восьме накриття минуло їй крізь ум.

Він поздоровив військовим привітом, підносячи руку до шапки, все мовчаливо, не отвираючиуст і на слово.

Дівчина стояла так само німо, витріщивши очі на незнайомого… і «батько», і поновно «восьме» накриття наповнили її жахом…, що батько скаже на вид якогось чужого? Він такий строгий. Та лише на хвильку запанував нею ляк, через одну мить; в слідуючій офіцер, що вже здоймив шапку і розсміявся їй в лице, не хто інший, як її брат Юліян.

«Юліян, – скричала утішно на всю хату і кинулась до нього, між тим, як він одним рухом скинув плащ, – Юлику, то ти? То дійсно ти? А я в першій хвилі… і не писав… то-рраз!»

Він ще сміявся весело, приступаючи до неї.

«Ти не пізнала мене, не догадалася?»

«Ах, нівідки не сподівалася. Ти ж ніколи в листах не споминав, що на Різдво до нас приїдеш. Подумала в першій хвилі, якийсь незнакомий офіцер шукав мешкання і зайшов припадком і до нас… і вже хотіла…» «Йому на груди кинутись?» – докінчив він збиточно, скидаючи з шиї шаликта відвертаючи змокріле волосся з чола. «Бо мені сегодня трапилось таке», – сказав і притягнув її до себе… вітаючись і цілуючись з нею сердечно.

«Що ще?» – питала між тим Оксана і гляділа ущасливлена на брата та потрясала ним, мов рубом, що ані разу не подавався від її молоденьких сил.

Він тут оповів наборзі кількома словами свою пригоду з чужою якоюсь панночкою, що кинулась йому на груди і мало не розбила його серце надвоє.

Молода дівчина розсміялася сердечно. «А я, – оповідала вона, вислухавши брата, – думала вже об тім, чи не запросити того „чужого“ на восьме накриття», – при чім пояснила йому, що трапилося і їй з «чужим офіцером». «Ах… Юліяне, – кликнула остаточно, – що за чудове чудо, що ти, мов з неба зісланий, спав на свята до нас додому. Офіцер. Дорогий наш офіцер».

«А яка велика й гарна панна стала з тебе, – сказав брат весело, приглядаючися їй, і погладив її наново пестливо по лиці, – сказав би хто вісімнадцятилітня панна… а то ледве… я боюся, що лиш колись нараз почую, що й Оксана Цезаревичева виходить заміж».

«А-ай! – кликнула вона, неначеб її вколов хтось несподівано. – Ти забув, що ми не маємо в житті розлучатися?»

«Та де забув… – відповів він з удаваною повагою. – Записав собі в нотис, коли великий вітер був, то й яким чином щось таке забути. Але де батько, як маються й інші. Ходім до них».

На голосну балачку й радість Оксани, оклики, сміх, мішані з братовим баритоном, увійшов батько з своєї кімнати, прибраний святочно, (бо дуже шанував великі свята), появилися чи не рівночасно сестри й мати й інші з хати й за недовгу хвилину побачив себе Юліян в колі всіх любих. Мати тут пригортала, цілувала сина, тут батько з усміхом, що так рідко появлявся на його поважнім старім обличчю, притискав коротко та сильно, по-мужеськи, одинака до серця. Знов сестри вітали, обіймали брата, щебечучи, ущасливлені приїздом його, а там і оба будучі мужі їх увійшли скромно за голосами з дальшої кімнати й вітали його щиро. За недовгий час пішла оживлена радісна розмова, вздоганяли себе питання й відповіді, з чого вийшло, що Юліян був вже в коменданта, до котрого полку належав, замельдувати свій приїзд і враз з тим свій виступ, зараз по святах справляє собі цивільне вбрання й вирушить з Едвардом, котрий так само поступив… у подорож так зв. доповняючу освіту, чи, як се називав батько його товариша, «Bildungsreise» [72]72
  З нім. – «Царство освіти».


[Закрыть], до котрої сам уложив план і подорожну руту. Насамперед в Німеччину, Швейцарію, відтак Скандинавію, Англію, може, ще в Москву [73]73
  С. 158 – Москва– столиця Росії, Російської Федерації. Один з найбільших у світі політичних, наукових і культурних центрів. Місто розташоване у центрі європейської частини Росії, на Східно-Європейській рівнині, в межиріччі рік Ока і Волга.


[Закрыть], Київ [74]74
  C. 158 – Київ– столиця України, її політичний, економічний, науковий і культурний центр. Лежить на берегах середньої течії річки Дніпро, на межі Полісся і Лісостепу.
  У часи О. Кобилянської Київ був за кордоном, належав до Східної України. Ось чому для героя роману Юліяна Цезаревича це – місто омріяної закордонної подорожі.


[Закрыть]… «А Францію?..» – спитав батько…

«Мабуть… бо нащо студіюємо фанатично французької й англійської мови?.. Та про те ще пізніше, а сьогодні я такий радий, що знаходжуся вже між вами».

І все наново був се по більшій части брат, що мусів на все відповідати, що оповідав про теперішнє й давніше, про те, що наспівало поки що ідеями, а заносилось на зреалізування ділами. Відень – це європейський лексикон, для котрого треба багато часу, взявши його з культурного боку… а він… скільки було в нього часу, як у військового, по службі бігав по бібліотеках, робив записки, слухав виклади, які йому на будуче мали би, як для професора, придатися, отже «уживати» Відня не було як, бо на те і його мінімальні засоби не позволяли. Та все-таки вдалося йому часами багато дечого великого та поступового бачити й чути й з українською молодіжжю, що там студіювала… пізнаватися.

Декотрі голодували по-геройськи і студіювали, се були деякі селянські сини, котрими можемо гордитися, а знов і з родин інтелігентних, що менше себе контролювали, вони витрачували час на локалях, котрі можна було оминати, бо лиш гроші в них залишали та здоров’я винищували.

Марія, що сиділа коло брата, погладила його, заглядаючи йому збиточно в очі.

«А ти був святенький, Юлику?» – питала.

Його погляд майнув через плечі по ній.

«Абись знала, що був святенький. Був, бо мусів з часом числитися, працювати, Едварда, заєдно… на оці мати, що іноді правдивого батька зраджував і грішми, як половою, сипав».

Так до вечері.

По вечері, котра відбувалася при гарнім настрою, і коли батько збирався піднятися із-за стола, всі присутні заголомшили його просьбою ще хвилину посидіти так, що заким він з того опам’ятався, на один знак прибувшого сина прискочили до нього оба наречені сестер з Юліяном, взяли його на руки і за маленьку хвилину обнесли три рази округ стола, при чім доньки плескали радісно в долоні, а мати то сміялася молодечо, то витирала сльози з розчулення.

По тім різдвянім «тріумфі», як називала це Зоня, попрохала вона всіх до кімнати, де знаходилась ялинка. Ся послідня блистіла вже від світла, пишна з свого срібно-золотого вбрання, такими ж дрібними дзвіночками, збагачена люкром, украшеними серцями, медівниками, позолоченими оріхами, дактелямиі преріжними смачними конфетами, як їх звичайно бачимо на ялинках, а поверх всего того – ілюзіяі іней… з-поза котрого визирали найбільші цукрові широкі рум’яні личка, усміхнені і плачучі, що викликували своїм видом усмішку.

Хто глядів на ялинку, глядів і на молоду Оксану. Вона була наймолодша в крузі, все звертало увагу на ню, жартуючи з неї на тему розвішених ласощів, цукрових круглих лиць і полюкрованихбарвно сердець і інших медівників і паперових, освітлених бальоників. Вона була щаслива, що брат був дома, і чому б їй не бути безжурною?

Відтак розділювано дарунки. Кожде одержало щось, почавши від батька, що сидів в шкірянім фотелю, по бабуні, і усміхався добродушно – аж до наймолодшого. Батькові припала гаптована оксамитна шапочка до робітні; матері – практичний дарунок, бо широкий господарський фартух, яким вона врадувалася і по-молодечому на його вид розсміялася, цілуючи за нього Марію в личко, вгадавши, що то її видумка. Зоні передав її наречений маленьке етуі, в котрім знаходився золотий годинник і… Марія дістала від Зарка, в гарній оправі, Новий і Старий Завіт, «з котрого будемо щовечора по денній праці одну главу перечитувати», а Оксана – поезії Шевченка та Федьковича [75]75
  С. 160 – Федькович Юрій (Осип) Адальбертович (1834—1888) – український письменник і громадський діяч. Редагував газету «Буковина» у Чернівцях у 1885—1887 pp. Автор ліричних віршів, балад і поем, оповідань і повістей, драматичних творів. Склав український «Буквар», пісенник для народних шкіл. Сприяв культурно-національному відродженню на Буковині.
  Оксана, героїня роману «Апостол черні» О. Кобилянської, читаючи твори Ю. Федьковича, відгукнулася: «Які гарні поезії Федьковича». Сама письменниця також позитивно оцінювала Буковинського Соловія.


[Закрыть]і «все до посліднього на Ялинці…», на що Оксана відразу обома ногами, мов кавка, підскочила.

Коли роздаровування минулося, звернулася мати до сина і сказала: «Найкращим дарунком для нас всіх, а для мене зокрема, є твій приїзд, мій хлопче. Нікому з нас не снилося сьогодні тебе бачити». «Який він там ще хлопець, – упімнув свою жінку господар дому. – Він в мене мужчина відколи покинув середні школи, а надто тепер, де його бачу офіцером. А тепер, – додав, – заберу його на часок до своєї кімнати. Йому належить також дарунок, бо він не смів сьогодні з порожніми руками вийти. Наколи б трохи прибавився… то ви розважайтеся самі межі собою…» З тими словами всунув синову руку в своє рам’я і оба пішли до алькіраза робітнею, який охрестили дівчата між собою святинею, бо там знаходилася батькова спальня, бібліотека і інші його святощі.

«Для Юліяна нема нічого відповідного», – сказала Марія, оглядаючись заклопотано і безпомічно округ себе, коли за батьком і братом зачинилися двері.

«А, може, і є…» – обізвався тут молодий Зарко і в кутиках його уст вздрігнулось збиточно.

«Що, що, що?» – перебігло цікаво з уст до уст і все кинулося до молодого чоловіка з питанням за дарунком для брата. Та сей, всунувши руки в кишені, станув перед ялинкою і почав її так пильно оглядати, неначе на ній появилося нараз щось досі невидиме. «Гарна ростом, – сказав лише, а опісля ще додав: – І ростом, і листям». І більше не міг з нього ніхто нічого видобути.

................................................................

Коли батько Цезаревич увійшов з сином до своєї кімнати, указав йому місце: «Ти сідай, а я добуду то, що ховав для тебе від хвилі, як тебе уклали мені на руки з словом „син“». З тими словами він видобув ключик з грудної кишені, отворив одну шуфляду свого старого бюрка, вибрав відти, з маленької, оксамитом обвитої скриньочки, один перстень, котрий лежав між золотом, якимось ланцюжком і хрестом-відзнакою… для військових і передав його Юліянові.

«Отеє дарунок тобі, сину, в сьогоднішній вечер, в котрий справив ти мені таку радість твоїм приїздом».

Сей зачудувався, перебираючи перстень, якого ніхто не бачив у батька… і оглянув його цікаво зі всіх сторін… дякуючи остаточно… кількома теплими словами за нього. «Се чистий правдивий рубін, тату, скризталізована кров… який гарний і цінний! Ви се знаєте, тату!»

«Так, мій сину. Сей перстень одержав мій батько, а твій дід, Юліян Цезаревич від свого полковника в молодім віку, будучи тогді його улюбленим ад’ютантом, а потім і мужом його одинокої дитини – доньки, а твоєї бабки. Держи його в чести і носи в чести, – додав поважно, майже строго. – Будь сильний і відпорнийпроти всяких спокушень, звідки б вони і не грозили тобі. Мій батько був таким до хвилі доки – доки не стягнули йому цю дорогоцінну пам’ятку з пальця» – тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, ніби застановлюючись на хвилину.

«Кажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо. Не ховайте нічого, а мені би так мило було про нього, його особу, перебіг його служби і все його дотичне дізнатися, – просив, вп’яливши очі, з виразом щирого прохання, в батькове лице. – Я не хлопець вже, як самі сказалисте, а мужчина, як офіцер знаю я також, що значить офіцерська честь і що її треба більше зберігати, чим життя».

Коли батько заховувався все ще мовчаливо, Юліян додав: «Я скажу тепер, що я рад, що був і у війську. Воно причинилося до того, що не буду в своїх осудах одностороннім, якби се міг буть цивільним. Той апарат названий „військовість“, чи армія, про котре говорять зчаста-густа як про щось поверховне з погордою, він страшний своєю консеквенцією, повагою, строгістю, дісципліною і тактикою життя і смерти» – і тут він вмовк. «Я вам перебив, тату… простіть. Дід був військовим, а що я саме ношу ще на собі отеє-то… – при тім указав на уніформу на собі… – То мимоволі насунулись мені висказані думки на уста. Оповіжте мені дещо про мого діда, про котрого приходилось мені зачувати, що цікавить і подражнює мене. Сей гарний перстень з камнем барви крови буде в мене в помешканню і свого рода талісманом. Не так, тату?»

«Ні».

Батько, годинникар, підняв голову і заперечив: «Але пожди». Він піднявся з свого місця, витягнув з нижчої шуфляди того свого бюрка якийсь зшитокі сказав: «Отеє я від кількох років списував для тебе, а коли розпочалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав, переживав я сам… дещо розказували гідні і правдосвідомі люди, дещо моя сестра і її муж і, як би воно не було сину, се все є правдою. Багато дечого, що видавалось мені в хлоп’ячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і уложив тобі так як слід розуміти. Прочитай і йди дальше, як ішли твій дід й батько. Читай хоть сьогодні, хоч завтра. Коли хочеш. Перстень і отся рукопись належуть до себе. За годину-дві прочитаєш. Я писав без огляду на яку-небудь „стилістику“, а писав просто, як знав і відчував я, годинникар».

Юліян, вчудований несподіваним батьковим ваявленням, переглянув рукопись. Батькове письмо було чітке, а зацікавлений до живого, він, не надумуючися довго, усів близько стола, присунув лампу, щоб бачив ліпше, і почав читати:

«Я лиш одну сцену маю в пам’яти, що врилася мені на ціле життя в душу, а то сцену з моєю бабунею… – так почав батько-годинникар свої записки… – що бачив її в діточім віку, бо мені тоді було не більш як десять-одинадцять років, кажу мою бабуню, бо своєї матері я цілком не знав. Моє уродження поплатила вона своїм молодим життям. Та моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре пам’ятаєш, бо хоронила тебе не один раз перед моєю строгістю, і котра вийшла в дуже молодім віку за старшого військового, а то за полковника, під котрим служив мій батько, заміж, привезла нас обох, т. є. мою одиноку, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав в мешканню одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядника гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у властителів братів фон Ґанинґаймів, про котрих господарку і життя ти дещо чував, а з часом, оскільки це нас українців може обходити, і більше зачуєш.

Отеє повторяю.

Ми прибули на похорон нашого батька,  щ о   в і д і б р а в   с о б і   ж и т т я   в л а с н о ю   р у к о ю   внаслідок нещасливої гри в карти, в палаті вищеназваних братів фон Ґанинґаймів.

Бабуню покликали телеграфічно, а вона, забезпечившися більшою сумою грошей, забрала нас обох і ми поїхали.

Як, що? спитаєш, мій сину?

Тут було писання перерване, неначеб годинникар поглянув розпаленим грізним оком на читача.

Як знаєш, бранкавідбувається щороку.

Щороку їздила комісія асентирунковав свій час на означені місця. Складалася вона, як відомо, з небагатьох військових осіб, а головно з штабового лікаря, кількох вищої й нижчої ранги військових добродіїв, а між ними в той час був не хто інший, як мій батько Юліян Цезаревич. Давними часами – про теперішнє не кажу – брали деякі лікарі, де давалося, при бранці потайки хабарі. Кажуть, часами менш докладно – се тяжко означити, хто їх там знав і міг контролювати? Комісія приїжджала й від’їжджала в призначені на той час місцевости, аж не прибула так само одного разу й до містини М. в гори, де на дві години віддалення від неї жили властителі копалень криці фон Ґанинґайми.