Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Коли настав врешті день вистави, де справді цей його твір відзначився життєвою вірністю, творець одержав премію; в тім часі, коли публіка витає його враз з його жінкою, донькою його професора, з’являється нараз між видцями і молода п’яниця в тім самім строю, в якім увіковічив її артист на картині.

В хвилі, де твір був обступлений публікою, і він поясняв щось цікавішим членам глядачів, вривається дівчина-модель між них і, здіймаючи високо модель вгору, кличе: «На те затягав ти мене до себе, поїв до нестями, зтягаючи мене на самий спід грязі, на те? Ось твоя слава!» І, роздираючи блискавкою – ножем картину, вибігає, мов божевільна, з салі та закінчує в брудній баюрі смутне своє існування.

*

«Ходім, панно Ево», – заговорив Юліян до дівчини, що сиділа з витріщеними очима, мов без свідомости, по закінченню штуки.

Вона поглянула на нього. Її очі показались повні сліз. Встала слухняно, мов дитина, не промовивши ні слова, і вийшла за ним, що звільняв їх дорогу. Надворі відітхнула і на хвильку притиснула руки до розпаленого чола.

«Вам не треба дивитися роздражнюючі вистави, – сказав він перший і в його голосі пробивсь м’який звук. – Пригадую собі тепер, що ми, ви, Др. Емі, моя сестра і я бачили раз в кіні подібну штуку, коли не помиляюся то це була Ібсена „Примари“. Кажуть, Ібсен писав для хорих».

Вона заперечила головою.

«Ні, він писав для здорових. Ця штука написана данцем, автором У. Г. виключно для великої артистки, щоб своїм талантом впливати на публіку, не поминаючи і змісту».

«В тім разі „фантазія“», – закинув Юліян, щоб щось сказати і заспокоїти дівчину.

«Ні, не фантазія… гадаєте подібне не трапляється… в життю і не може бути правдою? Бо… бо у вашій родині… нема алкоголіків… тому й нема дідично обтяжених. У вас все таке солідне „боже“, правдиве, що ви знаєте?»

Останні слова були змішані сльозами в горлі, – і вона махнула рукою. Юліян схилився над нею і усміхнувся. Була доросла «панна», а помимо того… «Невже ж, панно Ево? Але киньмо це… Бачите, який гарний вечір, перейдім почерез „с о л і д н е,   Б о ж е… наслідно обтяжене“, бачите, який настав гарний вечір, електричні світла вже відчиняють очі? Говорім краще про те, що пережилось, здобулось… відчувалось… що буде… або… чи тішитесьна карнавал… ви ж…»

Вона його порушила ліктем. «Дурниці», – сказала.

«Чому дурниці»? Він знов, як раніше, усміхнувся, але й в ту ж мить, поважніючи, сказав: «Скажіть передовсім, як маються ваші родичі… що діють? Як парафія?»

«Все як звичайно і досі. Батько все „отець Захарій“ – старосвітський, як був, вчить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер в додатку ще самим з неї здобутки продавати – в школі лиш своїх учителів жадати і т. п. А мати, як і раніш, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріальне… лиш одна бабуня…» – тут урвала. Погляд молодого офіцера зсунувсь по дівчині, а відтак шукав чогось в далечині.

«Бабуня»?

«Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на будучину. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише, на жаль – але, на жаль, вам це відомо, алкоголічка. А я ходжу, годуюся видами, як от і цей, що оце бачили, щоби бути вірною своїй постанові. Але, правда, – додала нараз, завертаючи на попереднє, – я подібна характером, темпераментом» – тут вона вмовкла. Відтак, відскочивши від цеї порушеної теми, спитала, чи довго він лишиться тут.

Ні. Найдалі з тиждень, а опісля виїжджають з Едвардом. Будуть держатися подорожньої карти, укладеної батьком Едварда.

То значить, що він до них не приїде?

Юліян підняв чоло зчудовано.

«Ні», – відповів спокійно.

Бо вона і батько сподівалися того, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тишина, все закутане в біле, став під лісом, котрий, мов зачарований інеєм, замерз, і він в’їхав би, як в казку. Вона все тішиться на санну дорогу. Закутана добре в шубі – іде, мов в білу мрію – в поле, попри ліс і лиш дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.

«Ні», – відповів він поважно і обхопив її боком поглядом.

«Ні», – повторила так само твердо.

«Чи не записалися на який факультет»?

«Хотіла, але цього року задержують ще дома».

Її очі спинилися на його устах, а півотверті червоні губки, цим разом без руху збиточности, мов здригнулися.

В його серці щось заворушилось, загоріло.

А коли він вернеться з подорожі?

Не знає докладно. Думає пізнім літом, може, в вересні. То, може, тоді загляне до Покутівки, до них? І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться – не скаже нічого?

Так ішли вони мовчки аж до її мешкання, а перед домом він уклонився.

Їй не було зимно, але нараз мов охляла.

Він дуже просить передати поклін її шановним родичам, спеціально батькові та і бабуні поцілувати ручки.

Вона подала йому руку, не промовивши ні слова. Її голос десь щез, а він, потримавши руку незамітну хвилину, схилився нараз і поцілував. Фіртка запала в замок, він іще раз підняв руку до чола і відійшов.

*

Майже цілий рік минуло з того часу, як Юліян перебував гостем у домі своїх батьків. З кінцем вересня він вернувся змужнілий, з новим званням. Едвард Ґанґе лишився ще у своєї тети, німкині. Юліяна теж запрошували до дідичів Ґанґів, і він радо був би туди поїхав. Але Оксана повідомляла його, що недуга батька взяла грізний оборот, і приявністьЮліяна дома дуже бажана. Він роз’яснив щиро Едвардові та його батькам причину, чому мусить окремо скоріше від’їхати, і від’їхав.

ІІ том

Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови, пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.

Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна – «за мужчину», як любить говорити, – і коли лише дістане посаду, бере обох на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лекціями, і так якось живуть. «Якби лише, – говорила мати з донькою, – перебував Юліян у хаті, все було б інакше, і настрій не був би понурий».

*

– А тепер, мій любий сину? – спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей, мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.

– Тепер? Восени вступлю на філологічний факультет, тату. Хоч філологію тепер закидають і ставлять натомість новіші науки, але філології ніколи не скасують.

– Так думаєш, сину?

– Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріал, щоб нам зріктися класичної філології, обійтися без виховання духу.

– А про богослов’я, що думаєш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.

– Нічого, тату, нема причини зміняти свій план і йти на «апостола черні».

– Скоро можна мати хліб і працю, хлопче, для темного брата.

– Я й так переб’юсь і спричинюся до освітньої праці.

*

Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полегші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Щохвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв і щадивяк міг.

– Яким способом заробляв? – несміливо питається мати.

– Давав лекції слов’янських мов та найбільше придавалася мені фізична сила. Передягався в робітничу одіж, з’являвся при розпочатих будинках і там діставав працю.

Оповідав, як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Він не міг не заходити до театрів. Коли пригадував деякі театральні п’єси, заслонював на хвилину очі, неначеб попри них пересувалися ще раз картини, які бачив. Слухав з Едвардом потрібних відчитів, знайомився із студентами ріжних націй. Раз навіть один багатий американець заанґажував його до своїх двох молоденьких синів на виховника, але під умовою, що поїде до нього на вісім років. З огляду на батьків не міг прийняти цієї корисної пропозиції. Пізнаючи ріжних людей та скарби чужої культури, він зазнавав духовної насолоди, але те ж і глибоке приниження, як-то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків.

Батько брав сина за руку, притискав її до очей і шептав:

– Не суди так строго, сину, не суди, ми ще без пасіки, як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників, як інші, і перетворились би у повну націю.

Приїхав Зарко з Покутівки з вісткою, що їм уродилася донечка і що Марія і він просять батьків, Юліяна і Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Ґанґом тримати маленьку до хреста [93]93
  С. 246 – тримати до хреста– здійснювати церковне таїнство хрещення немовляти (або дорослого). Хрещений батько і хресна мати, які тримають похресника до хреста, є поручителями за хрещеного. Вони беруть на себе обов’язок навчити його істинної віри, християнського життя, опікуються ним, іноді заступають рідних батьків.
  У творі О. Кобилянська наводить епізод похрещення малої доньки, яка народилася у Зарка і Марії, сестри Юліяна Цезаревича. До хреста її тримали Едвард Ґанґ і Оксана Цезаревич. «Церемонія хрещення малої українки відбулася святочно», – відзначила авторка «Апостола черні».


[Закрыть]. Оповідав, яка Ева для Марії добра, як доглядає її щиро і вважає себе вже за справдішню лікарку. Юліян відразу відмовився, хотів залишитися при батькові.

– Іншим разом, мамо, – переконував її син, усміхаючись легко. – Вам лицюєїхати, мамо. Марія через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте і не опирайтеся.

– І Едвард поздоровляє тебе, Юліяне, – звернувсь Зарко вдруге до Юліяна, – і просив, щоб ти конче хоч на дві неділі до нього загостив, затужив за тобою і має про не одно з тобою говорити.

Юліян засміявся.

– Подякуй будучому молодому панові-дідичеві за привіт і запросини і відповідж, що, як зможу, то прийду, лише не означую реченця, щоб не бути часом словоломним.

*

За тиждень прийшло повідомлення до Оксани, що вона іменована при народній школі учителькою і має явитися з початком шкільного року в гірськім містечку М.

Ця вістка викликала велику радість в родині годинникаря. Оксана почувалася невимовно щасливою. От вона вже самостійна, вже має власний хліб. Та найкраще це те, що буде мешкати там, де тітка Софія Рибко, і буде разом з своєю гарною і єдиною первою сестрою, також жінкою українця-вчителя.

Радість Марії по приїзді матері і Оксани до Покутівки була велика. Через батькову недугу вона не сподівалася мами. Думала, що прибуде лише брат і Оксана. Церемонія хрещення малої українки відбулася святочно. Едвард Ґанґ з хресною мамою були поважніші, як треба, наче старі випрактикованігромадяни. За обідом о. Захарій розпитував з цікавістю Едварда про подорож, а при кінці святочної днини в Зарків прохав о. Захарій і дідичівський син паню Цезаревич, щоб Юліян приїхав відпочити після подорожі до Покутівки. О. Захарій пригадував спеціально, щоб його не бракувало у них на відпусті з кінцем серпня. Ева, почувши це, щипнула Оксану в вухо і шепнула: «Наша стара парафіяльна покрівля піде у повітря від самої побожности, а батько це, певно, відхорує». Едвард Ґанґе прохав, щоб Юліян просто до нього заїхав. «У вас хата занизька для Юліяна», – жартівливо впевняв паню Марію і передавав для нього через Оксану кілька коробок запашного тютюну.

*

Небавкомпопрощалася Оксана з батьками, сестрами і, проведена братом, від’їхала на свою учительську посаду. У першому довгому листі перша «офіціальна» частина була для батька, про те, як їй ведеться, як учителює, яких має школярів, яке сильне враження зробила на неї чудова гірська околиця. Вуйко Рибка був директором школи і далі піде на емеритуру. Левки – єдина донька тети була заміжня за вчителем – обоє гарні люди, а він буде заступником вуйка Рибка у школі, дотепний і розумний мужчина. В кінці був опис її кімнати і самого містечка з його мальовничим положенням, про сильне повітря, яке оп’янює і силує до довгого сну. Крім цього, був невеличкий листок для «братика».

Рада б вона знати, що він, Юліян, «думає» і діє? Добре, що має лекції англійської мови. А коли буде в Покутівці на відпусті, нехай їй про все напише, дещо і про Едварда Ґанґа. Але він цілком не потребує думати, що вона зачепила своє серце за Ґанґа. Ріжниця між ними така велика, що й думати про таке не можна. Але він їй своїм гарним вихованням і веселим настроєм подобається, і мимоволі приходить їй на гадку, що й нашим «паничам» не завадило б, якби були так гарно виховані. При кінці мусить ще додати, що вже знає, де мешкає Альбінський і тета Оля Альбінська. Раз також бачила і внучку Альбінського – Дору, як ішла із своїм нареченим д-ром Егоном Вальдом і звертала увагу своєю елегантною сукнею перламутрової барви. Дуже граціозна, здається, русява. Той наречений є військовим лікарем. Їй хотілось би казку написати для брата, але правдиву.

*

У Покутівці на парафії, в мешканні і саду повно гостей. Відпуст, на якому був сам преосвященний, що із своїм « штабом» від’їхав, вже минувся, але хата ще третьої днини повна. Святкували іменини їмости Еви і рівночасно молодої донечки. Деякі гості проходжувалися по лісі, хто хотів, сидів на лавках у зільнику під вікнами салону і вікнами Евиної кімнати, інші грали в карти, молодіж – у товариські гри, дехто з молодих не покидав модерних танців.

Бабуня Орелецька в чорній шовковій сукні, в чорнім очіпку, була напрочуд твереза і одна з найсимпатичніших старших дам. Особливо молодь горнулася до неї. Вона вміла все щось з «давнини» цікавого оповісти, як-то давно молоді забавлялися, як гуляли, з якою повагою підходили до дівчат. Коли яка дівчина верталася з балюабо вечорниць, то хоронили її від лиха батьки або інші поважні особи.

– Тепер, бабусенько, – сказала сміливо одна з панночок, – тепер дівчата дістають за це фахову освіту, домагаються рівноправности і здобули вже не одно, чого давно не мали.

– Та нащо їм того? – питала бабуня, поглянувши на панну проникливим поглядом. – Хіба на те, щоб більше безголов’я ставало? Я лиш одно признаю для жінки і підтримую: вчителювання і лікарювання.

І бабуня махала зневажливо рукою, попиваючи чорну каву, яку їй подавали частіше, ніж іншим гостям.

Юліян побував також на парафії.

Загостивши на недовгий час до сестри Марії, шурина і до Едварда Ґанґа, зайшов до о. Захарія в день янголаїмости та Еви [94]94
  С. 249 – День янгола Еви– святкування дня ангела (янгола), інша назва – іменини – завжди приурочувалося в честь якогось із святих православної церкви. Ім’я давалось людині із Святців – збірника імен святих.
  Ева – героїня роману О. Кобилянської «Апостол черні» – названа, як її бабуся, пані Орелецька, в честь праматері усіх людей Єви (в перекладі з євр. – «життя»). Цей день припадає на неділю Святих Праотців, що є рухомим святом і святкується у двадцять сьому неділю після святої Трійці (П’ятдесятниці). А свята Трійця, в свою чергу, припадає на 50-й день після Воскресіння Господнього (Великодня). Неділя Святих Праотців орієнтовно відзначається у середині грудня.


[Закрыть]. О. Захарій гордився ним перед своїми гостями, мов улюбленим свояком, і ніхто з присутніх не дивувався, коли Юліян заступав тепер на якийсь час господаря, зайнятого парохіянами. Юліян оповідав зібраним гостям не одно цікаве і нове, старався бажання кожного підхопити так, що він, Ева і бабуня були цієї днини неначе душею доброго настрою. Та Ева лиш вдавала веселу. Коли батько зрання висказав їй найщиріші бажання, передаючи як дарунок гарну вирізьблену касеткугуцульського виробу, виявилося, що, хоч вона не раз бажала мати таку цяцьку, в неї були цього дня не такі бажання. Подякувавши за батьківські бажання і дарунок, призналася, що єдиний дозвіл на виїзд до Швейцарії на медичні студії може її ущасливити.

Від дитячих літ вона не прохала нічого, чого батьки не могли б сповнити. Але цим разом батько цього одного її бажання не може їй сповнити і не обіцює навіть на майбутнє. Він не пустить її на чужину, він нездужає, вона в нього єдина дитина, до того в нього, як добре відомо, нема на це і відповідних засобів. Нехай вона студіює філософію у столиці, де він буде її все близько себе мати і від часу до часу бачити. Але кудись за кордон виїздити – на це він не згодиться ніколи! Не виключене, що вона може віддатися, може стати вчителькою при вищій школі.

Ева поглянула на нього великим, майже проникливим поглядом і почервоніла.

– Це ще питання, – відповіла сухо. – Це ще велике питання.

І ще батькові заявить, що вона від нього ані сотика не візьме. Бабуня дасть їй засоби із свого маєтку, зрештою, коли вона, Ева, стане самостійною лікаркою, тоді вона батька, матір і бабуню зможе виживити. А він, рідний батько, без серця і без зрозуміння для неї. Вибухнула голосним плачем і, пішовши в куток, закрила обличчя.

По лиці о. Захарія перебіг жаль.

– На бабуню будуєш ти свій храм? – спитав, складаючи руки навхрест.

– Так, на бабуню. Вона мене не обманить.

– Може, я і помиляюся щодо бабуні, але ти сама можеш у своїх планах помилятися.

– Ніколи, татунцю.

– Ти ще молода, і сама не знаєш, що тобі може за півроку душу заповнити.

– Побачимо. А я будую на бабуню, – відповіла.

*

О. Захарій розсміявся сміхом, якого вона майже ніколи в нього не чула. Хотів щось сказати, але, поміркувавши, замовк і звернувся до дверей.

Вона прискочила до нього, вхопила його за рам’я і потягнула назад у глиб кімнати.

– Ви щось мали на устах, татку, хотіли мені щось сказати… Я вас прошу перестати вже раз ставитися до мене, як до дитини. Мені вже двадцятий рік. Прошу вас, скажіть, що хотіли мені заявити…

Він поглянув на неї. В його очах заблисла сльоза. Приступивши до вікна, звідки сміялося ясне ранішнє небо, сказав:

– Коли я старався за руку твоєї мами, вона, як здавалося, була якимсь тягарем для бабуні Орелецької, тоді ще молодої вдовиці, яка мала близьку знайомість з одним молодшим від неї чоловіком, що обіцяв з нею оженитися. Ми з твоєю мамою побралися: я – вбогий питомець, твоя мама – без батька. Маєток, що як не цілий, то у більшій частині твоїй мамі належався, пішов через бабунині руки на інші цілі. Коли твоя мати впоминалася в неї того, що їй законно належалося, вона все її збувала обіцянками. Я ніколи не отвирав у тій справі уст. З обіцянок молодого чоловіка бабуні не вийшло нічого – через п’янство і гру в карти молодий адораторстратив посаду. Ми далеко жили від неї і не втручувалися до її приватного життя. Кілько залишилося ще маєтку в бабуні, докладно не знаю, але боюся, що все те, що є, піде горлом! Я хотів тебе остерегти перед зайвими ілюзіями. Вона любить тебе, це правда. Але хто за свою рідну дитину забув, може забути і за внучку.

Ева стояла бліда і хвилинку мовчала, поки не відповіла:

– Бабуня не має нікого прихильного для себе, крім мене одної, бідна бабуня! – і знов вибухнула плачем. – Я буду над нею чувати, як янгол-хоронитель. Вона мені не раз говорила, що все, що має, лиш для мене ховає і що матусенька більше свого батька любила, як її, і через те і вона мусіла шукати потіхи в чім іншім.

О. Захарій вийшов з кімнати.

Так було з полудня.

Ева лежала якийсь час на софі, обтираючи сльози. В її грудях піднявся наче жаль до батька. Кому-небудь не відмовляє найменшого, а своїй єдиній рідній дитині, що бажає вищої ціли, відмовляє дозволу. Затиснула зуби. О, лиш українець може бути такий завзятий і без глибшого зрозуміння для культури – як не раз нарікала на нього бабуня. Хоч він її батько, але це хиба його характеру. Мама теж не має нічого у своїй вдачі від бабуні. Навіть змислу для так званої «панськости» в неї нема. Слава Богу, що хоч вона має кров бабунину. Вона і подобає на бабуню. А бабуня не була все така, як тепер. Коли була молода, чарувала всіх своїм дотепом, розумом і елегантністю, і тепер ще блистить своїм духом. Вона «Альбінська» з дому, а вони не хто-будь. Тому-таки на бабуню вона здасть свою будучину, нехай буде що хоче.

Потерла чоло, наче усувала батькові риси з голови, і звернулася до дзеркала. Її очі були легко почервонілі від плачу. Притиснула тоненьку батистовухустину до очей і пішла до бабуні, щоб бабуня їй побажала.

– Бабусенько, моя дорогенька, єдина моя. Побажайте мені. Ви вже знаєте, як, – і прилягла головкою до бабуниних грудей.

Бабуня притиснула внучку до серця. Всі бажання тієї своє пташки вона сповнить; нехай не зазнає вона жадного розчарування в житті, і до Швейцарії її вишле. Їй вільно своїм маєтком розпоряджатися, як захоче. Вона – Ева, також «Альбінська» у деякій мірі, дарма що батько і мама українці. Кров Альбінських за два покоління не затрачується.

*

Коли з’явився Юліян, говорив з Евою якось так звичайно, привітавши її короткими словами, як і всі інші. Вона від  н ь о г о  сьогодні такого не сподівалася. На її очі набігли сльози, але, затиснувши зуби, загубилась серед гостей. Думала: не досить що батько проти неї, ще і він, як здається, від останніх днів ніби не розумів її, змінився. Правда, він вернувся з великого світа, повний нових вражінь, мабуть, тому став такий стриманий, вирахуваний. Це чужина з нього такого зробила. Але нехай і вона виїде на ту чужину, тоді він побачить. Вона не обмірковує всього на тверезо, в її жилах пливе інша кров, що жене до руху, до інших овидів.

Юліян справді почувався трохи чужим посеред усіх тут так по-приятельськи зібраних людей. Чим більше ним тут займаються, тим більшу порожнечу він відчував. Недоповнена культура родинних сторін вражає його боляче. Тому що приїхав із чужини, мусить на все відповідати, про все всіх інформувати. Та він говорить небагато і кількома словами поширяє овид, змальовує знаменито чуже середовище, якби від нехочу.

Забава йде гарно, шумить веселість, тоді як там, у покиненій хаті, в невеличкій кімнаті, де годинники цокають і заглядають злидні, – там мовчанка. Юліян думає про те, що буде, коли батько затулить очі, а мати і він – ще не скоро з певним хлібом у руках…

У ньому будиться щось, бунтується.

Все те гарне і велике, нове і захопливе, наслідування гідне, що бачив у старих висококультурних державах, як Англія, Німеччина, Скандинавія, дало йому якусь дозрілість. Відчув тепер це за собою, мов гарний сон. Тепер він уже на рідній землі, бачить тверезими очима ту землю, до якої так сильно прив’язаний, і тих людей, той сам нарід, наївний і не здеморалізований. Та сама політична і культурна діяльність його проводирів або кращих членів, мов у завороженім колі, без енергійних поривів, без спромоги дійти до одної ціли. Головна ідея, що повинна єднати, розпалювати всіх, погасає, мов заходяче сонце, де стикається небесна баняз обрієм. Часами здається, всі ніби вдоволені, повні надії на кращу будучину, а коли поглянути глибше – в кожного не загоїлася на дні його душі болячка.

І тут, в отій мирній хаті, хоч святкують подвійне, гарне родинне свято, він не може позбутися якогось на нього наложеного тягара. Ціле його єство напружене, мов натягнутий лук.

Єдина Ева займала його тут. Ева підтримувала його духовність. Від часу, як ступив він на домашній і покутівський ґрунт, вона мов зосередила все, що було в гарній, пережитій подорожі. Вона має у собі щось із великих почувань, щось з майбутнього, пориваючого, що не легко можна було здобути. Була, як та совість, що вдумується, а при цьому манить до полетуі викликує усміх погоди в душі. Його око спиняється час до часу на ній, любується її істотою, гарно зарисованим дівочим бюстом, бажає душевного порозуміння без слів, мов визвольного віддиху. Але вона проти нього сьогодні якась не своя, чужа. Навіть не шукає нагоди перекинутись кількома словами, як в ті дні, коли був преосвященний, коли була дуже зайнята, а була ласкава, мила, ба, майже горнулася до нього. Сьогодні прийняла його дрібний даруночок: кілька білих левкоїв(гордість його шурина Зарка) ледве замітним усміхом і, подякувавши одніським словом, пішла швидко, наче покликана кимось. Був би найрадше відійшов, бо чого йому сидіти тут? Але з огляду на о. Захарія залишився.

Чув солодкий біль, що добувався зісподусерця, і вражену гордість.

*

По обіді, трохи пізнім, – як звичайно при таких нагодах буває – виголошувано тости. Плила весела розмова, гості викликували спомини з давніх часів, панував гумор, якнайліпший настрій. Деякі пані пішли передріматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостейзасіла до карт. Ева із прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася і до Юліяна. Тоді приступили до стола о. Захарій, один канонікі з ним один богослов з пропозицією до Юліяна присістися до тарока.

– Я не граю в карти, добродію.

– Не вмієте? – спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Еви.

– Вмію, але не граю.

– Не смієте, може?

– Чому не смів би?

На Юліяновім чолі з’явився і зник червоний рум’янець гніву, як це буває у вражливихвдач.

– Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.

– І мають слушність, – впав йому в слово поважний канонік, – і мають слушність, але, – додав спокійно, – бувають і винятки.

– Ну і як, пане Цезаревич? – приставав молодий богослов.

– На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити.

В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви. Спочутливаусмішка пограла коло її уст.

– Не є правдивим лицарем, – сказала піднесеним голосом бабуня. – Той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?

– Двадцять і два, добродійко, двадцять і два. Старий уже… правда? – І, вдивляючись в її обличчя з розгорілими очима, сказав з притиском: – У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка трагедія… Може, ви чули про те, добродійко, – ні?

І, не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рам’я.

– Яка це правда, пане Юліян. Не одна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.

Ева, поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа, мов непритомно, за тими, що виходили.

*

Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.

Коли появився Юліян і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Еву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.

Він затиснув уста. В серці здіймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.

*

Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було, мов малу дитину від огню, пильнувати. Це завдання перебрала нині, очевидно, Ева.

*

Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у «моль». Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина, відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: «У сусіда хата біла…» [95]95
  С. 255 – пісня «У сусіда хата біла…»– це українська народна пісня, яка належить до тематичної групи пісень про кохання.
У пісеннику наводиться такий її варіант:У сусіда хата біла,У сусіда жінка мила,А у мене ні хатинки,Нема щастя, нема жінки. (2 р.)Є у мене сусідонька —Люба, мила дівчинонька.Та не знаю, що робить,Бо боюсь туди ходить. (2 р.)Сідлай, хлопче, вороного,А собі бери другого,Та поїдем погуляєм,У сусіда побуваєм! (2 р.)«Будь здорова, сусідонько,Люба, мила дівчинонько,Ой яка ж ти гарнесенька,Як сніжечок, білесенька!» (2 р.)«Годі, годі жартувати,Ось іде і стара мати!»«Ой здорова будь, матусю,Я приїхав по Ганнусю! (2 р.)Ой здорова будь, матусю,Я приїхав по Ганнусю,Хочу буть тобі ріднею,Ти будь ненькою моєю!» (2 р.)  (З кн.: Народні перлини: Українські народні пісні / Упоряд., вступ. сл. М. Стельмаха. – К.: Дніпро, 1971. – С. 253).


[Закрыть]Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли непорушно, мов під гіпнозою. Темні очі Еви горіли чудним огнем і повисли на Юліянові, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли, ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожі його душі.

*

Хоч і як Ева, їмость і стара Катря – в одній особі покоївка, кухарка і приятелька парохії – стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькириказ горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли їмость легенько захропіла, бабуня вийняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни – сховище всяких дорогих ласощів і напитків.

Бабуня вибрала дві пляшечки коньяку та рожаноголікеру, і не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ґаночок між олеандром на фотелі о. Захарія, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знає. Аж коли Ева повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ґанок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився її очам: «Бабуню… тату!..ах, бабуню», – зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише він один – тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її, молоду, тепер з ніг, а потім іще «один».

Від раня носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні її найбільше бажання – улаштувати по своїй волі свою будучину власними силами – відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла, як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріумфувати, покликуючись на свою сьогоднішню заяву про бабуню, що на ній не можна «будувати», а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим рум’янцем сорому і великі сльози затемнили їй вид.

«Він!» – вона не знала, чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! Він сидів тепер з консерватористкою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя.

– Бабуню! – кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво.

– Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залізо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…

– Вставайте, бабуню, – благала Ева, – скоро-скоро, щоб ніхто вас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! – і підняла розпачливо руки.

Надворі темніло, а з салону неслися фортепіянові звуки «Вільшаного царя» Шуберта [96]96
  С. 257 – Шуберт Франц Петер(1797—1828) – австрійський композитор. Основоположник романтичної пісні-романсу, лірико-романтичної симфонії, фортеп’янної мініатюри лірико-психологічного змісту. Пісенні цикли – «Прекрасна мельничиха» (1823), «Зимовий шлях» (1827), «Лебедина пісня» (1828). Перу Шуберта належить ряд пісень: «Форель», «Баркарола», «Вечірня серенада», «Ave Maria».
  У романі О. Кобилянської «Апостол черні» названо пісню «Вільшаний цар» Франца Шуберта. Ця пісня написана на слова Й.-В. Гете. У літературі трапляється під різними варіантами назви. Українською мовою цю баладу Й.-В. Гете переклали П. Куліш «Вільшаний цар», Б. Грінченко «Лісовий цар», Д. Загул «Вільховий король», М. Рильський «Вільшаний король».
  Для кращого розуміння наводимо баладу Й.-В. Гете «Лісовий цар» у перекладі з німецької мови Бориса Грінченка.
  Лісовий цар
Хто їде в негоду тим лісом густим?То батько, спізнившись, і хлопець із ним,Обнявши малого, в руках він держить,Його пригортає, його він пестить.– Чом личко сховав ти, мій синку малий?– Ой тату! Чи бачиш? – Он цар лісовий:У довгій кереї, в короні… дивись!– То, синку, тумани навкруг простяглись.«Мій хлопчику любий, до мене сюдиНа луки зелені ти гратись іди,В моєї матусі є пишні квітки,Гаптовані злотом тобі сорочки».– Ой тату, він кличе на луки рясні,І квіти, і злото дає він мені.– Нема там нічого, мій синочку. Цить!То вітер між листям сухим шелестить.«До мене, мій хлопче, в дібровах густихДочок уродливих побачиш моїх,Вестимуть таночок і будуть співать,Співаючи, будуть тебе колихать».– Ой тату, мій тату, туди подивись:В танку королівни за руки взялись…– О ні, усе тихо у темряві там:То верби старії схилились гіллям.«Мене, хлопче, вабить урода твоя:Чи хочеш-не хочеш, візьму тебе я!»– Ой тату, вже близько!.. Він нас дожене!Він давить, він душить, він тягне мене!..Наляканий батько не їде – летить…А хлопець нудьгує, а хлопець кричить.Добіг він додому і дивиться він:В руках уже мертвий лежить його син.  (З кн.: Гете Й. В. Твори / Переклад з німецької; Вст. ст. Г. Кочура, прим. М. Лукаша. – К.: Молодь, 1969. – С. 54).


[Закрыть]. Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.

*

Юліян при вечері ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі прислугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж [97]97
  С. 257 – Кембрідж– місто у Великобританії, в Англії, на ріці Кемі. Адміністративний центр графства Кембріджшир. Відомий насамперед своїм університетом. Кембріджський університет засновано у 1209 р. У XVI ст. одним із попечителів університету був Томас Мор. Складається з коледжів, які являють собою окремі корпорації з самоуправлінням.


[Закрыть].

Ще з початку вечері була показалася Ева, мов привид, на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.

– Що з Евою? – спитала консерватористка господиню дому.

– Вона чогось сьогодні нездорова, – відповіла їмость. – Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.

По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

– Чи ви в жалобі по кім? – спитала жартовливо.

– Ні, але в чимось подібнім, – і тут усміхнувся насилу.

Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: «Людська анатомія». Він здивувався. Отже, в  н е ї  була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою. «Єґомость просять панича до себе на слово», – прошептала таємничо.