Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

О. Захарій, побачивши Юліяна, приступив близько до нього:

– Маю до вас просьбу, пане.

– Прошу, отче.

– Відшукайте мені Еву.

Юліян глянув зчудований і переляканий.

– Що сталося, скажіть, я зроблю все.

О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому, зворушений, про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.

– Через що? – спитав Юліян.

Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую, як можу, від трунків і виступаю проти фальшивої так зв. «панськости». Вона хоче мою хату «спанщити», доказуючи, що та «панськість» – це доказ вищости культури проти українського «хамства». Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все.

Юліян слухав, не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:

– Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.

Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може, в саду або в лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закуткиі не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.

– Ідіть, ідіть, мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай, Боже, щоб воно в добре перемінилося. Ідіть, надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.

Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком, як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія. Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща – своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться додому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри. Він зітхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його нез’ясованій тузі зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа додому.

Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс-велетень темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечір’я, змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена, і замок не подавався, хоч і під сильною рукою. Поглянув углиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей же він іще потрапить перескочити по-давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі, мов світляна з’ява, – вона сама.

Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?

Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських – що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…

Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче, і в серцю щось тьохнуло.

Вона – тут!

Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.

– Панно Ево! – кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. – Ви тут? Слава Богу!

Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.

– Пане Юліяне! Як же ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя і попросила сісти на лавку.

– Сідайте, – говорила шепотом і повним щастя голосом.

Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…

– Аж, панно Ево?

– Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?

Він усміхнувся.

– Така велика річ – дістатися над став? Перескочив паркан і…

– Господи! Як олень.

– Ні, як звичайний гімнастикабо вояк. Лише про одно я не думав.

– Про що?

І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Зарків.

Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.

– А тепер до хати, панно Ево.

Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.

– Ні, ви сидіть, – відповів. – А он, – додав, глянувши на небо, – якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатимсвоїм летом, і знов одна… як скоренько, бачите?

– Бачу. Як поетично ви це кажете.

Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.

Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само, як вона. В ній інакше б’ється серце. Вона – вдача, повна життя.

Він не відповідав, і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.

Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:

– Що ви маєте проти мене, пане Юліяне… Ви…

– Як ви це розумієте, панно Ево? – спитав зчудований,

– Ви цілий день були чудні супроти мене.

– Я, пані? – спитав, вражений наголосом останнього «ви». – Саме я застановлявся боляче над тим, що ви були тією, якій я міг би те саме питання поставити. Якби не ваші батьки, яких я шаную, мов своїх рідних, мене б уже давно тут не було.

– О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:

– Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.

– Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внішноі зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».

– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.

– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдяв суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

– Отже, ви за домашнім огнищем?

– Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?

Ева усміхнулася силувано.

– Але проти рівноправности не маєте нічого? – спитала Ева.

– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», – подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

– Тут так тихо, пане Юліян, – обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

– Гм, панно Ево, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?

Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.

– Час вертатись додому, там жде батько, – і, сказавши це, зітхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:

– Я люблю… – і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.

– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.

– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

– Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську – всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

– С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

– Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.

– Ходім, куди ти хочеш, Ево, – підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.

– Гадюка! Юліяне! – кликнула, – он до води повзе, від бабуні. ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.

Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.

– Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.

Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

– Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабуні.

– Я, бабуню, хочете вже вставати?

– Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.

*

Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.

Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.

– Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

– Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліян.

Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.

Його обличчя споважніло.

– Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?

– Мовчи, – усміхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

– Як? – спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Ево…

– Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, – сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.

– Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!

– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.

– Ево!

– Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.

Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.

– Туди ми підемо, – шептала, – ненадовго Юліяне, бо, кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліяне, підождемо місяця, як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.

– І ти зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…

– У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасуваланаука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.

Він німо притакнув головою.

*

Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.

– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.

Вона похитала збиточно головою.

– Не хочеш?

– Ні, бабуня почує.

– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.

– Боюся тут бабуні.

– Боїшся втратити її ласку? – дразнив Юліян, схиляючись до неї, і обняв її ніжно правою рукою за плечі. – Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка, бач, яка приманчива.

Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і, вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:

– А тепер пісню, Юліяне…

Були звернені обличчям до глибини лісу. Він сам відповів:

– «Вільшаний цар», Ево.

– О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.

Сказавши це, почала сама півголосом співати.

Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…

Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.

Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.

*

Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.

– Я твоя рабиня, Юліяне.

– Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

– То якою хочеш мене мати?

– Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

– А чи я не українка? Батько та мама – українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?

– Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юліяне, ти любиш мене?

– Не віриш?

– Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…

– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася до нього, як кітка.

Він не відповів.

– Юліяне? – і заглянула йому в очі.

– Ти не сказала би нічого?

– Я – ні. А ти?

– Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

– Мій батько не вибачить мені.

– Саме батько… саме він.

– Ево!.. – почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

– Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантиліобіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…

Бабуня сильно засопіла.

– Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, – успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.

– Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у « посольстві» від о. добродія…

– І тепер прошу пань, – вмішався тут Юліян, – вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду – це тільки моя вина.

– Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… – докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.

– Ева – пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняттяпарохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

*

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти»і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистійсукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.

– Коли? – спитав.

– Хоч би і нині, отче.

– Тоді… – о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:

– Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?

– Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

– А, так? – відповів душпастир вже спокійніше. – Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

– То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліян збентежився.

– Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

– Нині?

– Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква… ше заки я додому вернусь.

– Коли ж ви їдете?

– Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… – і не докінчив.

– Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

*

Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з заліссячорні хмари. Заповідалась буря.

Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева, попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми, подалась з бабунею до спальні.

Юліян закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву надворі, і вслід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.

О. Захарій перехрестився.

– Ви куди, Цезаревичу?

– Додому, отче.

– Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаєте.

Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що, мов борвій, сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

– Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, – сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.

– Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, – відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.

– Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… – говорив далі о. Захарїй. – Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:

– Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, – вдарив себе нараз в чоло, – ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:

– Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

– Я лише візьму з шафи мій єпитрахильі зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса [98]98
  C. 270 – «[…] обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста-Спаса […]»– йдеться про ряд ікон, які зберігалися в домі отця Захарія. Зокрема, старовинна, почорніла від часу ікона Самого Бога, Христа Спасителя. У храмі – в іконостасі і на стінах, і вдома – на покуті – знаходяться святі ікони (образи), перед якими моляться.
  Нерукотворний образ Спасителя виник тоді, коли Ісус, вмившись, витер пречистий лик свій рушником і на рушникові виникло Його зображення, яке передали хворому князю Авгару. Коли хворий князь помолився перед цим нерукотворним образом Спасителя, то зцілився від хвороби.
  Молитися треба не іконі, а Богові, який на ній зображений.


[Закрыть], ікона пресвятої Богородиці [99]99
  С. 270 – ікона Пресвятої Богородиці
  Окрім образу Христа Спасителя, зображують на святих іконах Божу Матір, святих ангелів і святих людей. Але молитися їм потрібно не як Богові, а як близьким до Бога, що догодили Йому своїм святим життям.
  З любові до грішних вони моляться за них перед Богом. Образ Божої Матері, написаний учнем Господа Лукою, зберігся. Існує переказ, що Мати Божа, побачивши своє зображення, сказала: «Благодать Сина Мого буде з цією іконою». Велика й милосердна заступниця за християн, Мати Божа ближча всіх до Бога. Заради її материнської любові і молитов Бог багато прощає і часто допомагає.


[Закрыть], кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки [100]100
  С. 270 – картина з хустиною до св. Вероніки
  Свята Вероніка була донькою багатої антіохіанки Домніни. Вона, разом із матір’ю та сестрою Прасдокою, заради любові до Господа, щоб не потрапити живцем у руки ворогів, добровільно обрали загибель, кинувшись у річку. Ці святі мучениці були похвально оцінені святим Іваном Златоустам у його «Слові».


[Закрыть]і старі богослужебні книги [101]101
  С. 270 – богослужебні книги, богослужбові книги– книги, які використовуються для богослужби. Перше місце серед богослужбових книг займають Євангеліє, Апостол і Псалтир. Ці книги взяті із Святого Письма – Біблії, – тому називаються священно-богослужбовими.
  Служебник, Часослов, Требник, Книга молебних піснеспівів, Октоїх, Мінея місячна, Мінея загальна, Мінея святкова, Тріодь постова, Типікон, або Устав, Ірмологій і Канонік – книги, складені на основі Святого Писання і Святого Передання отцями і вчителями церкви і називаються церковно-богослужбовими.


[Закрыть].

– Сідай або клякни, – обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячавнепорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни [102]102
  С. 270 – статуя св. Анни– свята праведна Анна була молодшою дочкою священика Матфана, з роду Аарона. Її чоловіком був святий праведний Йоаким (Яким), з дому царя Давида. Подружжя дуже довго, до глибокої старості не мало дітей. І тільки після слізних молитов, строгого посту ангел возвістив їм, що у них народиться донька Марія, яка стане Богоматір’ю.
  Анна і Йоаким названі церквою Богоотцями, бо вони були предками Ісуса Христа по плоті. Свято зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці припадає на 22 грудня (за н. ст.) і 9 грудня (за ст. ст.). Цей день особливо шанують жінки, які готуються до материнства.


[Закрыть].

Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

– Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

– Говори, сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

– Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.

Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

– Не залишишся на ніч у нас?

– Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

– А завтра дістанеш причастіє.

– Не забуду.

О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.

Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.

Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

– Зарко спить, – відповіла пошепки, – він мусить раненько доставити пакуз городиною на дворець.

Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

– Як випав вечір? – спитала сестра півголосом.

– Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з місця, мабуть, не довіряла його словам.

– Тобі щось прикре трапилося, – допитувалася, шукаючи його очей.

– Дай спокій з відгадуванням, Марійко, – відповів неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постіль. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:

– Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

– Гаси світло, сестро, будь ласка.

– Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?

– Я сам.

– Як мені це слово розуміти, Юліяне?

– Я заручився з Евою.

– І це кривда?

– Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.

Сестра дивилась на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом:

– А вона, чи любить тебе?

– Любить.

– А ти її?

– Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!..

– Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.

– Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку, ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…

І, притискаючи її руку до своїх уст, сказав здушеним голосом: «Гаси світло, скоро, скоро».

Вона, перелякана, згасила скоро світло і вийшла з кімнати.

Юліян спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Ева, збиточна, і каже, викривляючи погірдливо уста: «Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту». Вона вдарила його по щоці і кинула бохонецьчорного хліба, принесений «чернею», перед ноги, і хліб, твердий, засохлий, покотився по долівці.

Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилася купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь «вільною любов’ю». Тут пара, там дві. Регочуться з його завваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.

Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв – був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.

Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.

Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола, і він чує: «Тобі буде прощено. Мужчина, є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину».

*

Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліян по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний, чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастіє та Ева. Він мусить взяти Еву під опіку, а, може, й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.

З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіди тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.

Бо це був такий відрух його душі, якому, мов взаємній силі, мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Еви з-під кінських копит, він відчув існування такого руху, ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.

Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так, а не інакше.

*

На парохіяльнім ґанку виглядала його коло 10-ї години по Службі Божій Ева. Побачивши його, вона поспішила проти нього і всунула довірочно свою руку під його рам’я.

– Ево, – упімнув він її мимоволі, вказуючи на отворену кімнату їдальні, де звичайно пересиджували домашні.

– Ех! – відповіла Ева нетерпляче і додала півголосом: – Я сама ставала вже перед судом, Юліяне, ще раненько, і вже по всьому. Чей же старі звичаї і погляди не знищать нам нашої будучини.

– Сс! – шепнув Юліян, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.

– Через вас, пані тещо, – почув він грізний голос о. Захарія, – покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви всьому винні. Це проклін злого вчинку.

– Отче, зятю мій, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? – кричала бабуня.

– Так я повинен був уже давно поступити, – а тим часом тільки поблажав, не мав енергії зібратися на рішучий крок – показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним прив’язанням до моєї дитини потягнули її в нещасний вир.

– Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, – зойкнула Ева з острахом і вхопилася нареченого.

– Не бійся, він задобрий, – успокоював Юліян, і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучалося ще і хлипання їмости.

– Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона не винна, – кликнула спочутливо Ева. – Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.

З тими словами побігла до кімнати і, не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг.

– Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…

– Молода, молода, зятю! – пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької.

Та душпастир підняв раптом руку і, здавалося, якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.