Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц)

Так о. Захарій був поважний й цінний чоловік, був і проти нього, наче батько. Він не жалував, що доля так чудно закермувала й звела припадком його з отсею родиною.

*

О. Захарій на часок замовк, опершися о спинку фотелю, між тим, як Юліян, задуманий, крутив папіроси, укладаючи рівно у свою папіросницю на пізніше.

Здавалося, оба думали чи не про одно й те саме. О. Захарій неначе з журбою в душі, а Юліян поважно. «Отже, Ви… як згадували мені недавно, – перебив мовчанку душпастир, – не рішилися ще справді, до якого факультету вам забратися?»

«Ні, – відповів сей. – Родичі бажають, щоб я йшов на богослов’я, між тим, коли мене богослов’я не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусеньхліба, мати хоче мене лиш душпастирем бачити, бо вся її родина походила з священицького стану».

«Ваш батько з якого роду?» – закинув о. Захарій питання.

«Мій дід був військовим. Помер капітаном».

«Ваш батько не є звичайний годинникар, як інші його товариші і професіоналісти?»

«Се так. Він потрохи дивак і свого роду філософ. Його симпатію й поважання не легко здобути».

«Чи був завсідитакий?»

«Відколи я його як таким знаю, був все такий».

«Отже, з військового стану…» – сказав о. Захарій, мов більше до себе.

«Мій дід вчасней несподіваною смертю помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки… й свого зятя, себто мого діда, жила в убожестві, щоб виховувати внуків. Енергічна й мудра, як оповідав батько, все-таки посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-ї кляси гімназії, взявся до професії, в котрій йому щастилося; оженився вчасно, став, яким є. Похмурим, строгим, але з традиціями, виявленими гордою прабабунею, й невмолимими засадами. Сестра його, моя одинока тітка, вийшла заміж за старшого й чесного чоловіка, живе глибоко в горах, і лиш рідко коли, а то раз в рік, в день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Як сам сказав, душа мого батька без тепла й чувства повна погорди. Особливо до слабосилля й прощання людських хиб, до всього, що м’яке, наколи б деякі моменти в його життю, що зроджували в нього глибоке чувство…»

«Чудно, – відповів о. Захарій. – Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі вигріваючого сонця, любови, її радощів – я не говорю тут про надмірний процент сього природного багатства – то любови батька і матері, а лише нормально ми затягаємо і сірість і в пізніший вік свого єства. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енергічна, була невмолима… хто знає, який вплив ішов від тої жінки на розвій його дитинної душі. Хто знає!»

Юліян підсунув брови вгору й дивився через хвилю, мов в зачудованню на душпастиря. Через його розум переволіклося щось, мов спомин з якоїсь сірої давнини, в яку була й прабабуня вмішана й котрий то потонув в забуття і осталося йому в пам’яти – що буцімто хтось загнав собі «кулю в лоб».

Так коли про те дещо чув з уст батька, в кімнаті батька, де бавився дитиною на землі й розпитував пізніше молодим хлопцем в своєї матері, вона вмісто відповіді погладила його по лиці пестливо й запевняла, що йому, мабуть, щось подібного снилося. А прабабуня не була вовчицею, лиш добра й спокійна й тулила його не раз до грудей… і благословляла пошепки, коли батько був надто строгий проти нього. Та про те він не згадував о. Захарію.

«Цезаревич», – вимовив нараз о. Захарій ім’я молодого чоловіка, наче пригадуючи собі щось.

«Цезаревич, – а відтак, стрінувшись з поглядом молодого чоловіка, додав: – Я чув се ім’я колись в життю, але при якій нагоді; де й з чиїх уст, не знаю. Отже, з роду, мій пане Цезаревичу, ви з військового?»

«Так, отче».

«Постать ваша, вигляд військовий, лиш кров мішана з попівською, – о. Захарій при тім усміхнувся, а потім додав: – Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути».

Юліян здвигнув плечима. «Я думаю про філологію, думаю про техніку, про такий фах, щоби мене не в’язав до одного місця – але богослов’я мене оставляє цілком байдужним… В життю священика є багато сплячого, самітнього і багато середньовіковости».

О. Захарій підняв руку: «Апостольського» хотіли ви сказати…

«Нехай би б так».

«Але проте ви б все-таки не були б від того, аби не стати розсадником моральности між своїм народом».

Юліян усміхнувся своїм гарним усміхом, наче говорив до дитини: «Щодо того, то не відмовляюся. Вона має дещо за собою. Так, приміром, я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити, жити посеред неї, бо на селі, може б, і не був так скований й зобов’язаний всяким державним й приватним „великим сього мира“ (крім „ консисторії“) в деяких питаннях, особливо, де розходилося би в інтересах народу. Я б не жив безчинно. Та – чи справді нарід такий, яким він тепер… з котрого-то можна золото викувати –  г л и б и н о ю?  Я боюсь, що – ні, отче».

О. Захарій зморщив брови, начеб його хто болючо вразив.

«Народ без глибини?» – спитав і не сказав більше нічого. Лиш коли й молодий чоловік замовк, він по хвилі додав: «Наш народ є тою клавіатурою, з котрої можна й муситься видобути звуки, котрі стали б з часом укінченою штукою людської духовности й творчости. Апостол черні мусить бути засадничим і творчим духом моралі, серця і ума. Мусить ним справді бути, наскрізь бути – не фарисействуватив користь особистих, егоїстичних цілей, чи не нижче тої „черні“, між котрою живе й годується! – Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви ще знаєте, що се є – бути справдішним апостолом народу й до того „правди й любови!“» – з тим він і вмовк.

Погляд молодого чоловіка задержався черев хвилину на поважнім обличчю о. Захарія, й йому стало нараз, наче він опинився коло якогось святого.

Так через якийсь час. Відтак обізвався: «Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола „черні“ нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі чоловіка, що з розвагою й з сумлінням рішився б до того. Чи вам здається, отче, що в мені могло би бути стільки безкорисного тепла й витривалости, як вимагає, або, щонайменше, повинен мати апостол народу в собі? Ні, отче. Я вертаю до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, в котрім я б міг цілком потонути. Маю виразне почуття, що міг би стати драматичним артистом, може, ще й архітектом, або противно філологом. Про що інше не думаю. Але до теології я не вдатний. Впрочім, – додав і схилився, заслонюючиочі руками… – я не знаю, я ще молодий. Я сповняв би, може, функції душпастиря совісно, робив би для народу, що б міг, але далі… Я питаю, де та глибина, в котрій би я міг пірнути до самого забуття і, випливши з неї, дати своїй народности щось нове, реальне?»

«Ви гадаєте, що все новітнє потрібне народові? По-моєму, наш нарід не доріс ще навіть і до того „старого доброго культурного“, що вже другим народам майже в кров перейшло, а наш поки що перетравлювати починає. Де йому зі своїм сирим дитячим умом до новостей. Ну, але ви бодай одверті, й мені цікаво душу нашого молодого інтелігента пізнати. А про „глибінь“ – про яку ви говорите що… але я вам перервав».

«Що ви хотіли сказати?»

«Я хотів сказати, а радше спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, котрий, як ви лише іншими словами кажете, ще лише  о ч и м а  жиє й безнастанно одного хіснашукає?»

«Хліба, пане Цезаревичу, се не можна йому за „лихо“ закинути. Се ж перша умова до існування й в тім треба йому на поміч іти. Киньте „глубінь“ а просвіщайте його… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. „Глибінь“ вставиться сама, бо вона не „геній“, як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка [53]53
  С. 89 – Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) – геніальний український поет, художник, мислитель. Т. Шевченко завершив процес становлення нової української літератури як явища літератури світової.
  Творчістю Т. Шевченка захоплювалася О. Кобилянська, називаючи його «великим українським національним поетом». Героїня її твору «Природа» молода русинка «Шевченка ж знала майже напам’ять».


[Закрыть], про Франка [54]54
  С. 89 – Франко Іван Якович (1856—1916) – геніальний український письменник, вчений, громадський діяч. Зробив великий вклад у поезію, прозу, драматургію. Перекладач творів світової літератури.


[Закрыть]і інших наших „глибин“ – що вийшли не з іншої верстви, як з „черні“».

Через хвилю настала мовчанка, Юліян… сягнув по папіросницю… а на ґанку зблизився несподівано сільський листонош і подав часописі листець для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи не відомо йому, коли був на пошті (в сусіднім малім містечку, може, годину ходу від парохії), чи не вернули п-і Орелецька (властителька пошти) додому. Виїхала з їмостею й панночкою ще зрання… й досі їх нема. Він думає, що, може, вони всі в неї… задержалися.

«Ні».

Оскільки йому відомо… пошту для Покутівки видав панич-експедитор… як звичайно… але більше він не чув і не бачив нікого… певно, далі над’їдуть. З тим звітом віддалився.

О. Захарій не сказав нічого… лиш коли чоловік вийшов цілком з подвір’я й він поглянув на свій годинник… спитав: «Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, що такої думки, як ви, себто, що відтягаються… від богослов’я?»

«Ні, я б сього не сказав, – відповів Юліян. – Що я говорив, говорив сам з себе й за себе».

«Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?»

«В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника».

« Молодіжгарна, пориваючазі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий».

Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише  м а т е р і а л,  з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.

Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…

О. Захарій мов вгадав його думки.

«Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях». Він сказав се спокійно з усміхом на устах.

Юліян легко спалахнув.

«Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа [55]55
  С. 90 – Христос, Ісус Христос(помазанник, месія) – це син Божий, друга іпостась Святої Трійці. Він – істинний Бог, як і Бог Отець, і Бог Дух Святий. Його називають Спасителем, тому що він врятував від гріхів і вічної смерті. Найважливіша частина імені – Христос – є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв. «помазанник», у перекладі – посланець Божий, рятівник людей). Засновник однієї з основних світових релігій – християнства.


[Закрыть], або надчоловіка [56]56
  С. 90 – надчоловік, надлюдина– оспівування культу надлюдини – це одна із позицій філософії Фрідріха Ніцше (1844—1900) – німецького філософа, представника ірраціоналізму та волюнтаризму, одного із засновників «філософії життя».
  Сама О. Кобилянська в ранній період була під впливом цього філософа. В автобіографії «Про себе саму» (1921—1922) письменниця наголосила: «Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я вже так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні».


[Закрыть]між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній».

О. Захарій не обзивався.

«Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу».

Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонуєвін йому?

Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.

«Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона „змиває ближнім ноги“ й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми  с а м і   д о   Ц а р с т в а   Г о с п о д н ь о г о».

«Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, – сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. – Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник».

Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.

«В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А – хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без повабисвоїм характером   д л я   м е н е».

«Ви ще молодий і можете в собі помилятися».

Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.

«І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!» – о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?

«Ні. Не зазивав його батько ніколи до виявлення своїх поглядів у тім напрямі. Він привик мовчати, а може, мовчання й унаслідував по батькові. Що я з вами так одверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожда душа сама відкриватися». Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лицю сього перебігло мов легкий смугпритаюваної доброти, але й він не обзивався.

Відтак перебив мовчання… «Кажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете».

Юліян змішався.

«Я прийду, чому б ні. Не можу собі навіть і уявити, що, пізнавши раз ваш дім, можна б сюди й не приходити. О, отче», – вирвалося йому вслід за тим з уст. Він так прагне дальшої науки, не лиш одної фахової, але і іншої позафахової, бажає пізнати світу, того великого, культурного світу, а своїми творами чудес, винаходів, людської руховности й штуки, котра ублагороднює душу, поширює горизонти і, як кажуть, дає одиноку духовну насолоду в життю. Йому здається… що кожда днина, котра тепер минає… є для нього ущербком на будуче.

О. Захарій усміхнувся.

«Не бійтеся, мій сину. Нічого вперед себе не втратите. А може, навіть і побут в Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо…» – й тут він перервав і вмовк.

«Бо щодо шляху, на який маю вступити… то він мені сам укажеться, – докінчив Юліян». Йому ще час два роки до того. Він їх перебуде правдоподібно за границею і аж відтак на «шлях» будь він в верстві інтелігенції, селян, робітництва, чи на лоні природи – будь в рядах війська – се послідне слово вирвалося йому з уст, начеб чиясь невидима рука кинула йому його на уста; й тут він на мить урвав. «Воля й непохитна постанова доводить не одного до цілі».

Він протер чоло, наче відсвіжив себе тим, відітхнув і піднявся зі свойого місця. Йому час додому, і часу забрав отцю. А там і сонце клониться до заходу. «Але тут у вас, отче, – додав, – як недивно, з теплом і оглянувся, роблячи з простягненою рукою рух, ніби обіймає цілий виднокруг, зараз сидячим проти себе о.  Захарієм, що в тій хвилі так погідно й з щирим заінтересованням слідив за кождим словом і рухом молодого чоловіка, – тут все таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що будить щось досі дрімуче в нім, незнане й перетворює на моменти. Ах, він сам не знає, в що й – що тут зовсім інший світ…» – кінчив спішно, мов здержував себе, щоб не зраджувати якусь м’ягкість, котра намагалася перебитись на зверх, а за котру міг би соромитися.

О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом, котрий одначе все-таки, наче проти його волі, уклався в сій хвилі якось сумно.

«Могло б ще інакше бути. Краще», – сказав, тронутий, між тим, коли погляд Юліяна полетів понад головою отця, дальше на обійстя парохії.

«Хочете вже йти?» – спитав о. Захарій і піднявся й собі. Його погляд полетів, рівно Юліянового, понад господарські будинки й за обширне подвір’я на дорогу, що велася біло, ясно між зеленими левадами а й дальше, а відтак не стрінувши на ній нічого, вернув стурбовано назад. «Ідіть і приходіть знов, – сказав, подаючи руку молодому. – Ідучи, може, стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб й скоро вертали й нігде не поступали. Правда, мали доволі орудків вилагодити в місті, але все-таки повинні вже в дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожда хата має свою чорну хмару. Так і моя. Але йдіть, мені також треба до своєї праці набратися. Завтра маємо більше свято і я все люблю до проповіді приладжуватися».

Юліян обіцяв передати його бажання паням, коли стрінеться з ними, і опустив парафію.

Вертаючи сільською дорогою, застановлявся, чорез що о. Захарій допитувався його, чи не вступить до семинара й не домовляв до богослов’я, але й не підпирав його нехіть до того стану.

Та недовго видержувала його думка при тій точці. Його око полетіло по дорозі, по полях, де люде укладали з кланьснопи збіжжя на фіри й відвозили додому. Сонце вже жевріло на заході й над лісом сліпило око.

Через хвильку він глянув туди, відтак зняв капелюх і пустився спокійним, рівним, наче військовим, кроком вперед. Воздух був чистий, повний запаху зі свіжої стерні й ледве замітний вітрець овіяв його чоло, очі й щоки.

Він згадав Еву.

Як чудово все зложилося. Судьбі захотілося, щоби молоді коні о. Захарія сполошилися, щоб він їх здержав, боровся з ними, від чого ще й по нинішній день остався на правій долоні, лиш йому відомий, знак, – що «спас» подорожніх, з чого вийшли запросини, й будучи в дворі, зайшов хоч-не-хоч до них.

Які добрі були вони всі для нього. Почавши від батька, матері і – які ввічливі. А і як противно було йому сюди заходити вперше, й як і змінилося все на інше чудно…

Так. Несказанно добрі. Передовсім батько, душпастир, мов постать з Біблії його всюди зустрічала й німо добром благословила, коли вступав лиш в їх хату. Огортало його в ній щось шовкове любе й він там справді наче на той час перетворювався. Його єство наче відслонялось супроти чогось. Так. Там був чимось відмінний світ, а все-таки рідний. Інший, як дім дідичів і – дім родичів.

Родичів? Та що се? Прокинулась в цій хвилі погорда до хати своїх батьків? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця, мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких матір мов освячувала своїм усміхом доброти й благаючим поглядом видержувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невмолиме, суворе, строге, примусове.

По його молодих устах перебіг сумний усміх, він похилив голову й потонув у думках.

Нараз зі сторони лісу гукнув хтось. Він здригнувся й поглянув туди. Се був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозіз фельдштехеромв руці… й дивився в його сторону. Та пізнавши в самітнім мандрівникові свого вчителя й товариша, він спустив шкло, котре висіло йому через рамено… і обидва підійшли до себе.

«Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Що там взяли тебе, може, в який фамілійний полон?» – і при тих словах розсміявсь.

Юліян легко нарум’янився.

«Нічого подібного. Балакав трохи довше з о. Захарієм».

«А прочі?»

«Виїхали в місто, й саме отець мене просив, що, коли стріну їх по дорозі… що мало б дедалі статися… переказати їм, аби не вступали ніде, а вертали впрост додому».

«То значить… ти будеш мусіти десь тут по шляхові блукати, щоб їмость й панну Еву… стрінути й бажання батька переказати».

«Як стріну», – відповів Юліян, зморщивши нетерпеливо брови, й замовк.

«Коли так, то ходім. Добре, що я далекоглядвзяв з собою. Підійдім он там на той горбок, де ся доріжка завертає до нашої покутівської направо, й трохи далі наліво й провадить до А., куди ходимо часом на пошту. З того горба видко на всі сторони. Там є й добре джерело, нап’ємося води, бо мені вже добре в горлі висохло, поглянемо по дорогах і будемо знати, бо час уже й додому.

Юліян поглянув на годинника й пішли, куди означив приятель. Коли опинилися за час коло горбка, Едвард, що скорше втомився, як Юліян, ліг на землю як довгий, а Юліян, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився якийсь час через нього.

Нараз обернувся.

«Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони – їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані».

«Дивись добре. Може, жиди з товаром!»

І дідичівський син поглянув і собі через шкло.

«Пізнаю, Pfarrtöchterlein, Pfarrtöchterlein» [57]57
  З нім. – лошичка, лошичка.


[Закрыть]– і…

«Хто та дама коло їмости?»

«Не пізнаєш її?»

Юліян здвигнув плечима.

Едвард сказав: «Се теща о. Захарія, Frau Orelecki [58]58
  З нім. – пані Орелецька.


[Закрыть]. Але бач! Pfarrtöchterlein неабияку бутлю на колінах держить. Що се?»

Юліян перебрав шкло й переконався – Едвард не глузував.

На малім сидженню проти обох старших пань, сиділа Ева й держала велику бутлю з чимсь на колінах. Едвард розсміявся збиточно. Може, там морожене… але як і чим їсти?

Юліян оглянувся зчудовано на нього й, віддаючи йому далекогляд, сказав: «Вони вже зближаються – я йду до них».

І справді. Бричка зближилася до горбка, а фірман, пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і здержав коні.

Юліян збіг до пань – їмости і Еви, котрі, врадувані його несподіваною появою, всміхалися до його. Ева, не надумуючись, простягнула до нього праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледве що Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли зайшло щось нечуване. Старша з пань, пані Орелецька, а радше «бабуня», як її назвав Едвард, що не спускала бутлю з очей, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки й, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й глотала з неї сивуху з такою жаждою, начеб перший раз в житті гасила спрагу.

Молода дівчина крикнула й майже рівночасно заховала лице на колінах матері, не звертаючи його більше до молодого мужчини.

Їмость поступила інакше. Вона кинулась виривати матері бутлю з рук. Але це оказалось неможливим. На той вид вдарив фірман коні сильно, що ті, сіпнувшись, пігнали далі, а Юліян остався й глядів з побілілим обличчям ще довго-довго. Мов побачив примари між від’їхавшими.

*

Звільна відійшов відтак до Едварда.

Сей бачив все й реготався… придавлено в себе.

«Чоловіче! – кликнув Юліян, що не міг опам’ятатися зі страшного виду. – Що се?»

«Що? Тобі це тайна? Grossmütterchen [59]59
  З нім. – бабця.


[Закрыть]Орелецька –  а л к о г о л і с т к а».

Юліян наче без зрозуміння дивився на нього. Опісля, не сказавши ні слова, вдарився в чоло.  Т о м у…

Без сміху й заміток, як звичайно, вернули оба молоді додому.

*

По дорозі довідався Юліян, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почмайстраз гір, що хоч і сама з лиця не гарна, та мудра, дотепна, з роду польського, вийшла за нього ради маєтку… й керувала ним, мов залюбленим гімназистом.

Коли їх одинока донька числила ледве 4 роки, помер батько.

Під час жалоби й, може, вже й перед тим пізнала ледве 24-літня вдова одного військового добродія, в котрого залюбилася так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася, ставлячи йому свій маєток до виплачення його довгів до диспозиції, що, здавалося їй, було йому найважніше. Він, хоча вдовець і як на той час, правда, в грошових клопотах, не прийняв її предложення, й вона з жалю, а може, з деяких інших причин покинула – гори. До року по тім, постаралася о пошту в містині А., куди й перенеслася, спродавши посілостіпо мужу. Зложила часть капіталу в банк, другу – в землю в А. і Покутівці, умістила доньку кудись на виховання і… і провадила, яко молода, маюча вдовиця, бистроумна, дотепна й гостинна, доволі безжурне життя, уряджуючи ріжні забави із танцями при чаю й трункахі т. п. Добродушна… що підпирала не лиш вбогих ріжних націй – головно українців і поляків… і давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми, скоро їй лише о те предложено просьбу, з’єднала собі з часом в цілій околиці симпатію й прихильність. Помимо того, що чим раз частіше бачили її надобре підхмелену.

Лихі язики впевняли, що молоді поштові експедитори давали причину до того неточним урядуванням своїм… другі – що забагато перебувала на самоті, інші – що з туги за донькою, котра лише через вакації перебувала… в дома, треті – що через поріжнення зі своєю значною родиною в горах, кожне знало щось іншого сказати.

Донька, укінчивши своє образовання скоро, бо вже в шістнадцятім році життя, не остала довго в домі матері. Спори матері з нею, котра вдалася з поверховности й вдачі до свойого батька, а може, й причини з занадто частого уживання алкоголю, доходили іноді до гірких сцен.

Та лише до одного року повторялися вони між матір’ю й донькою, доки не настав її конець. Один молодий поважний богослов, з лиця гарний, не менше симпатичний, зробив в селі Покутівці на відпустіз молоденьким і гарним дівчатком, Евою Орелецькою, знайомість, з котрим до слідуючого року перед висвяченням і звінчався. Мати Орелецька справила доньці гучне весілля… на котре була спрошена не лише інтелігенція містечка, але й дідич з родиною з Покутівки, парохія й все, що було хоч почасти того гідне.

О. Іван Захарій, бо се він був щасливим зятем пані Орелецької, уймив собі настільки симпатію й повагу у дідича Покутівки пароха сього села, що, коли оказалась потреба взяти сотрудника, вибір з сторони того випав на нього, він зістав туди покликаний, де і остався по сьогоднішній день.

Пані Орелецька, чи як її селяне називали «Орелиха», не покидала своєї привички уряджувати « розривки» й «тарочки», при яких нагодах любила згадувати давні часи з їх забавами, особливо у великих панів, як, щоб не йти далеко, у вельможів Ґанинґаймів і де бувала ради блискучого становиська свого брата й святіла не лиш своїм духом і поведенням, але і строями, на які сипав небіжчик-муж повними руками срібло.

Лиш від часу, як найшлася в доньки донечка, також по імені матері й бабуні Ева, вона тим мов опам’яталася, відтягнулась поволі від товариства й перебувала найрадше в доньки, де займалася внучкою, або перебувала в себе в дома, де трудилася невеликим хазяйством з своєю вірною слугою й навідміну втихомирювала свого «червака» алкоголем, що один на світі підточував її, мучив і робив з неї огидну рабиню свою.

Коли момент втихомирювання наставав у неї, не був ніхто в силі здержати її від того, дарма що о. Захарій робив всякі зусилля нещасну « налогову» відвернути від того.

*

Її внучка, молоденька Ева, що доволі вчасно пізнала ваду бабуні, котру любила понад все, будучи нею змалку більше виховувана, чим матір’ю, занятою без іншого хозяйством, здержувала її не один раз мольбами й просьбами, не вживати трунків, котрі, певно, «розлучать» її з бабунею, котру не могла в оп’янілім стані бачити, а ще менше її зносити близькість, називаючи її (плачучи) пропійницею, помимо, що та, як відомо, в тверезости бувала добра, гойнапроти неї й милосердна, проти найнижчого й найубогіші жалували щиро паню поштарку, що саме «таке на ню» дала.

*

«Кину вас, бабуню, й поїду на ширшу науку в світ, – грозила вона бабуні. – Не в нашу столицю; не гадайте се ні. А кудись далеко, далеко в Швейцарію, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити.

Про що будемо з вами говорити, коли поверну з заграниці й застану свою одиноку дорогу бабусеньку нетверезою з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, котре я унаслідувала по вас; а матусеньку ще гірше прибитою, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою через вас, а котрий мусить шануватися неабияк».

«А остаточно, остаточно бабуню, – вмовляла молода внучка, поважно придержуючи бабуню за рамена сильними руками, щоб сиділа неповорушно й не втрачувала жадне слово, яке говорила. – Остаточно застановіться передовсім над одним. Як самі знаємо, татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину й взагалі побирала фахові студії. Каже: доста дівчині науки середних шкіл, коли знає стільки, що ґаздині, а пізніше матері життя потрібно. Доста. Краще, каже, вчись ґаздувати, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, щоб не розтрачувати, й зуживати по потребі. Добра ґаздиня, добра, мудра матір, щира жінка чоловіка, се також дає громадянству сильну підвалину до існування й удержування державного організму владі. Родина до родини, в котрій панує здоров’я, моральність і розум, мусить з часом і здорове громадянство творити.

Нехай здобувають тоті дівчата фахові студії, де їх більше в родині, як ти одна в мене, а коли се їм лише можливо».

«Чому ні?»

«Так каже батечко».

«Отже, ще раз бабуню, – говорила, мов брала бабуню на поважну сповідь. – Ще раз бабуню! Чим буду удержуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька я можу лише мало чого сподіватися. Він вічно предсказує передвчасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас, з причини, що Покутівка не буде вічно наша, що немало псує мій план.

Отже, ви бабуню, ви дорога, ви моя одинока надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте новочасні стремління. Коли стану лікаркою, тоді я вилікую вас з вашого терпіння й ви будете при мені, чуєте бабуню,  п р и   м е н і! Еей бабуню, бабусенько моя… Схаменіться і дайте можність стати собі самій цілею».

І справді, коли бабуня бувала твереза, вона слухала внучку й виявляла такі глибокі думки й мудрі погляди, що було мило її слухати, тим більше, що подеколи переводила в життя дещо зі своїх благородніших постановлень.

*

«А як тебе загорне любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро й ти його полюбиш? Що буде тоді з твоїм планом, Ево? – відказувала бабуня й усміхалась добродушно. – Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки й дасть від себе на віно?»

Ева заперечувала головою.

Скільки разів вона бабусі говорила, що вона лиш на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю в руки, проти недуги батька, проти «блуду» бабуниного, а на будуче, може, й проти дечого в ній самій. При цьому викривляла якось боляче уста і дивилася кудись понад голову бабуні.

…Так, так… лікарі «б а г а т о   д е ч о г о   м о ж у т ь, сказав хтось з письменників. А яко лікарка придасть… й своєму суспільству. А від-від… давання вона через те ще не асекурована.

Зрештою, хто там знає, як то ще колись буде. Вона ще молода. А свій план вона мусить зреалізувати й стати лікаркою, приватною чи при якімось шпиталю, все то одно. Щоби лише свого дійти.

«Бабуню!» – кликала з блискучими очима й захватом.

«Ваша Ева, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а з часом, може – як буде працювати, буде здібна, й одною з найліпших межи нашими лікарками, жінками. – Що ви думаєте, бабуню? Ге?

Чи се не честь, не щастя?»

«А що буде з женихами, Ево? Вони вставляються, се буде певніше, чим лікарювання».

Ева поглянула на бабуню й, закопиливши спідну губку, сказала, випрямившися, трохи зарозуміло: «Поживемо, побачимо».

Бабуня усміхалася, як до балачки десятилітньої дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч в душі знала добре, що внучка, котру любила понад все на світі, думала й поступала на свій молодий вік поважно й чим раз то здобувала собі супроти неї в тім напрямі твердий ґрунт. «Як Бог захоче, серденько, – говорила відтак спокійно, – бо все-таки він рішає людську долю. Він один остає, помимо всього, одинокий керовник і проти нього не станеш нігде на суд, коли не йде, як хочеш. А може, прийде й такий чоловік по тебе, завертаю я знов на своє, що й всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо будь-що-будь призначення жінки є все-таки не що інше, а бодай на першім місці, вийти заміж, дбати про домашню господарку, про чоловіка й виховувати гарних і добрих дітей. Та хоч я й говорю тобі се, то ми знаєм, донцю, що я твоєму бажанню не стану ніколи на дорозі й в чім буде треба, буду тобі помічною, хоча настроюю собі вже від тепер твого батька ворожо та з ним самим ти не дійдеш до успіху.