Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

Потім, мов на внутрішній приказ, відвернулися оба від себе. Чи це була подібність вдачі, котра завдавала соромитись м’яких почувань, чи що інше… син, проїхавши рукою крізь густе волосся, сказав стисненим голосом, віддаючи записки батькові назад: «Записки ваші, тату, є для мене дорогою пам’яткою, заховайте їх для мене і надальше в себе. У вас вони будуть у безпечнішім сховку, як у мене, що хіба з 8 до 10 день перебуду у вас гостем, а опісля знову від’їду. А і перстень візьміть ще до себе. Дорогі пам’ятки не береться в дорогу з собою».

Але тут батько заперечив головою. «Ні, ні, – сказав. – Записки я заховаю тобі, але перстень бери, сину. Ти вже офіцер, мужчина… ти його не затратиш. Зрештою, це різдвяний дарунок, і він подвійно твій. Задерж його і носи в почести».

«Що я його буду шанувати і берегти, в тім можете бути переконані. Нехай би і в які прикрі хвилі прийшлось би мені попасти, я його ніколи не віддам від себе, скорше…» Але тут батько йому перервав: «Не говори сину, – сказав і підняв остерігаюче палець… – Не говори, бо ніхто за себе не може ручити. Ось і твій дід не думав, що карти, а не битва стануть причиною його смерти. А грав в них не раз… і програвав, а все виходив побідником тому…» «Я не граю в карти, тату», – спалахнув Юліян.

«Але в чім іншім зможе тобі він стати помочею, що я там знаю. Ти ще не знаєш життя, не знаєш життєвих спокус і красу і штуку культури. Я їх також не знаю. З мого світу, а то світу робітницького, я не міг їх пізнавати, але бували хвилі, де вставлялася і хороба, і смерть чигала в закутках моєї хати, і я не раз думав в душі… про продаж моїх скромних дорогоцінностей, та якось вдалося мені заховати його для тебе». «Тим більше я це вдію, – відповів Юліян. – Вміли ви, тату, запанувати над важкими хвилями у вашій хаті і між дітьми, зможу і я це вчинити. Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, наколи б я і попав у чорні моменти життя і мені загрожувала б яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати некоректний і нечесний вчинок».

«Так воно і було, мій сину. Він відібрав собі життя, але чужого добра він не чіпав, хоч і як бажалося пану завідателю висотати таке і тим відвернути своє злочинне поступовання. Наколи б я мав тобі ще що на цю тему сказати, то додам хіба давню пословицю: стереженого і Бог стереже. Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців, хоч би і в якім керунку».

Молодий офіцер прокинувся. «Для мене не існує поняття нарушувати чуже добро». А по хвилі додав: «І я і не є наслідно обтяжений, але коли ми порушили тему „завідателя“, то скажіть мені, тату, ще дещо про завідателя. Ця особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще при житті. Чи справді?»

«Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще жиє… і тета Оля жиє і мешкають, де мешкали, а то в М., де моя сестра, твоя одинока тета Софія Рибка проживає».

Юліян підсунув брови вгору. «Чи він заможний?» – спитав.

«Мабуть. Крім гарного будинку, про котрого я в записках згадував, приналежать до того і якісь землі. Ще, кажуть, він розпозичав гроші на лихварські процентиміж гуцулів. А проте мені мало відомо про нього. Жиє доволі самітно, як розказувала мені моя сестра, відвідуючи мене послідним разом, має своїх партнерів до тарока… держить коні і екіпаж, бо на ногу все однаково налягає… і нічого йому не бракує…»

«А тета Оля?»

«Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя одинока дорадницяі звірителька. Може, тобі буде суджено зізнати і її колись в тети Софії – то знай! нічия рука не є така благословена, як її. Спокійна, рішуча і консеквентна– таких українок дай нам, Боже, якнайбільше».

Син поглянув на батька: «Тату, – сказав, – мені здається, що ви споминали, що вона зроду німкеня і через те завідатель не був їй прихильним».

«Так, здавалося. Але пізніше, коли я став так би мовити її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, лише, що та послідня була знімчена і не володіла добре своєю материнською мовою, через що і потягнув завідатель вже і її клеймом „німка“, що, однак, не здержувало її ні найменше в молодім віці вчитися тієї мови, відчувати по-українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до тієї мови і нації, особливо в молодших дівчаток, бо синів хоронив завідатель від її впливу в тім напрямі, мов від деморалізації, що йому врешті і вдалося».

«Чи тета Софія зноситься з нею?»

«Так. Жиють в приязні. Подекуди запрошують і вуйка Рибку туди, як не стає одного партнера до тарока. Він не випадає з завідательської ласки, відколи був йому помічним в його нещастю з ногою. Лише про Цезаревичів не можна йому споминати».

«Ов!» – сказав Юліян і закривив з легкою погордою уста.

«Я йому давно його гріхи простив», – сказав батько.

«А я б не простив, тату… ані на волосся б не простив ляхові. Я його напомацки за всіх ляхів і за всю їх нікчемну політику проти нашого народу ненавиджу. Я б не простив».

«Коли я простив, то я не простив ляхові, а простив батькові, котрий з своїх дітей, що їх найбільше любив, не мав потіхи, котрий-то біль, мабуть, і зігнув його горду спину. І на нього прийшла відплата. Що він лях – інша річ. Але межа є на все».

Молодий син здвигнув опозиційноплечима.

«Я і в тім не згоджуюсь, що тета Оля там остала, поминувши те, що стала вашою опікункою. Який вплив мусила вона мати, що мимо неприхильности він її затримав».

«Так і справді було, сину. Ради дітей він це вчинив і через більшу домашню господарку. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, я б сказав, невідомої енергії, уділялось в цій хаті від тієї жінки. Господарка була в неї зразкова. Рано-ранесенько ти вже її першу бачив на ногах. І слуги її любили. Не одно, що грозило п’ястуком за стіною завідателя, змінялося на вид тети Олі і бралося з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай і привик він до неї і знав, що, щоб і не було, тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста».

Батько вмовк, поглянув вдруге на свій годинник, а опісля і по всіх стінах, де висіли і тикали і менші, і більші його «пацієнти», забрав сина під руку і вступив до кімнати, де ожидала обох проча родина.

*

В світлиці панувала тиша. Дехто грав в шахи. Оксана читала. Мати розмовляла півголосом з будучим зятем Зарком, а найстарша Зоня, батькова «помічниця», поралася в низькій, але просторній їдальні, спрятуючи посудину і дещо інше з стола, полишаючи лише білу, як сніг, і улискуючуся скатертину з розстеленим під нею сіном через ніч, як годилося.

«Ми вже тут», – сказав батько, висуваючи вперед сина, що, мов вертаючи з іншого світу, опинився поважний перед присутніми, котрі при вступі обох заворушилися.

«Але-бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліянові, – обізвалася першою Оксана, закриваючи книжку, і зближилася до батька і брата. – Покажи, щось дістав? Я вже така цікава, ждала, ждала, аж надокучило і забралася до читання. Які гарні поезії Федьковича».

Враз з нею приступили і прочі сестри і мати до брата.

«Фі-у! – який дарунок», – кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій заблистів золотий перстень з рубіном, і потягнула близько під звисаючулампу. «Чиста кров», – накинулась Марія і схилилася низько над рукою.

«Ая».

«Чистий, прегарний, як рідко його бачиться», – повторив він.

«А я гадала, татко подарує тобі ланцюжок до годинника з тим дрібоньким медальйоником, що так тяжко одчиняється… а то перстень, та ще з таким кровавим каменем. Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили».

Батько здвигнув плечима: «Ти знаєш, донько, що на руці робітника не уходять прикраси. Моя золота обручка вистарчає, я не люблю блискучок. Я його для Юліяна ховав. Це мужський перстень».

«Ланцюжок з медальйоником також мужський?»

«Так. Але то з вас котре його одержить, тільки мусить стати повнолітнім».

«Ов!» – кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

«Так, так… абись знав, що мусить бути повнолітнім».

«А то чому?» – спитала Оксана, натягаючи шийку, бо була нижча ростом.

«Бо тому, що коло ланцюжка є тайна».

«В медальйоні?» – спитала вона зчудовано протяглим голосом.

«В медальйоні… а дітям не передаються тайни».

«То пождемо», – відповіла вона.

«Пождемо», – повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.

Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: «Панни будуть вже також помучені, – сказав усміхаючись, – а він, пан офіцер, хоч і молодий і „вояк“, певне, не погордить кинутись в „стебло“. Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…» Але Юліян заперечив головою.

«Не будь фарисеєм, – кликнула Зоня, – а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то „робітнича бранжа“. Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки». Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.

«Який я в вас ексклюзивний, – спитав, – який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу – ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофавсяназад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо – кажу вам… Vollblutmenschen [90]90
  З нім. – повнокровні, чистокровні люди.


[Закрыть]не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську – але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий – це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський».

«Юліяне, ти ще вступиш колись до війська», – кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.

«Ні, сестро. Це не в моїм плані».

«Так?»

В неї здрігнулися болісно уста.

«Не пророч, Оксано!»

«Бо ти захоплений».

«Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є».

«А твій товариш Едвард?»

«Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, – додав, перериваючи себе, – позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна – ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!»

«Пане поручнику?» – обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.

«Як ви це від мене приймете, що я вам передам – я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо». З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.

*

Юліян, прийшовши до звисаючої білої лампи і глянувши на адресу, змішався. Сестри, помітивши це, відступили і собі дискретно одна по другій, потягаючи і наймолодшу Оксану за собою до передпокою, куди вийшли були оба наречені і ладились до відходу. Юліян вийняв свій ножик, розтявспішно коверту і вибрав з коверти зложений листок. В нім знаходилася фотографія Еви Захарій, а на папері стояло лиш кілька слів… «Третьої днини різдвяної, цебто на Стефана [91]91
  С. 228 – на Стефана– св. Степана, релігійне свято новорічно-різдвяного циклу, що припадає на 9 січня, третій день після Різдва. На честь святого архідиякона Стефана, названого первомучеником (бо був перший замучений за Ісуса Христа). За старим стилем – 27 грудня.


[Закрыть]я буду в столиці в доктора Емі, до побачення, може, в кіні, по обіді о четвертій годині. Е. З…»

Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотографією в кишеню, відтак зблизився до матері, що саме ще на хвильку появилась між дітьми і, незавважена, слідила за його рухами, спостерегла його замішання. Вона лиш одно спитала: «Чи то що злого, мій сину?»

Він усміхнувся. «Ні, мамо», – відповів і, схиляючись над нею, поцілував її в руку.

«Бо я вічно за вас боюся», – сказала і з тими словами вийшла.

Він похитав головою і подався за іншими, що саме увійшли, щоб попрощатися.

«Пождіть, панове! – кликнув радісно. – Я з вами також піду. Мені просто душно стало, я мушу пройтись. За годинку буду знов у хаті, укажіть лиш, де маю ночувати. Я нікого не збуджу. Верну без шелесту, мов кіт».

«Там, де завше пересиплявся, братчику. Там, де завше», – зачув у відповідь голос Зоні.

«То хіба враз з ялинкою?» – спитав він, вказуючи на кімнату з прибраним деревцем.

«Там, там ти наше різдвяне деревце… там» – і розбіглись, щоб внести братові одна плащ, друга шаблю, третя кашкет і рукавиці і випровадили з півголосним гуторенням, щоб батька не збудити, всіх трьох мужчин в ясну ніч.

З поворотом до хати замітила сестра Марія: «Він захоплюючий, сестри. Цей один рік при війську в В. виховав з нього, сказала би, готового мужчину».

«Так і здається, Марійко, – відповіла Зоня, переступаючи поважно поріг, – але він все ще таки дуже молодий».

«Я понад все люблю його голос», – додала Оксана, наслідуючи здержаним тоном низький голос улюбленого брата.

*

Як сказано, всі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, попіднімавши коміри по уха, йшли жваво вперед. Але не довго йшли разом, бо небавом порозлучались, ідучи на своє мешкання-нічліг, і лише один Юліян ішов сам.

Він віддихнув повними грудьми. Врешті він сам. Поглянув угору. Там мерехтіли зорі. Він вдома, в своїй батьківщині. Колосальна столиця, що в ній перебув цілий рік, де набрався духового багатства і життєвого досвіду наскільки це давалося – він її мав за собою. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий. Його знайомі українці, що там з ним враз однорічниками служили, і ті, що і поза військом з ним зналися, так його щиро прощали, коли від’їжджав, і все наново… давали собі слово – держатися кріпко на своїм українськім становищу… бути вірним своїм постановам та лише одну ціль знати. Себе і Україну. «Що свій, то свій», – промайнуло йому, мов теплою струєю, крізь душу.

Він розглядався по улицях. Яке-то все було дрібне, пропорціональне, яке незначне… але нараз бачить його уява щось інше… вузьку кімнату, огороджену залісненими високими напівскалами-напівгорами, а на долині, у їх ногах, жене гірська вода. Над нею, між крислатою, королівської висоти, зеленню – біла палата. «Ґанинґайми!» – сказало щось голосно в його душі. Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч… там гучна забава, гостей повно і що хто хоче, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову, неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старшу. Коло нього другу, з виразом гордости і самопевности, – вельможа. Чи Йоахим фон Ґанинґайм? Ні! Це його перший завідатель і муж довір’я Альфонс Альбінський – лях. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце Ева Захарій. Так. Ева. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька признається йому, що мов божевільний кидає банкнотами і картами без намислу, без намислу, що вона його любить, що багачка і  в с е   б у д е   д о б р е.  Юліяне Цезаревичу, чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотографія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі, важуть… але чи і огрівають її?

Він мимоволі вдарив рукою по серцю, над котрим спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався за цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!.. Йому було іноді там так важко, через брак средств, боротися і ніхто не знав і ніхто не довідається, скільки разів продавав свій харч другим, щоб здобути кілька мізерних корон, мати їх та забігти десь до котрогось з театрів, до опери, бачити щось величаве зі штуки великих артистів, почути великих музиків, або заплатити вступ до наукових, цікавих відчитів значних переїжджаючих мужів, які йому конче треба почути, бо хто знав, як ще його життя в майбутнім укладеться? Ні! Він там не розкошував. Попри те, що виконував військові обов’язки, він ніколи не витрачував часу марно; працював, як міг. О, якби вони знали, ті, що їм легко жилось… як молодіж поневіряється ради нужденного сотика, щоб удержатись на поверхні життя. А українцям рідко коли жилося безжурно. І де йому було до неї писати? Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівку, в ній… той темно-зелений став… і її батька, того для нього ідеального християнина. Його очі всюди його супровождали, ті великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші «розшарпували» до великоміської гульні. До нього він писав. Висилав у великі свята бажання і давав докази, що не забував його.

Між тим надворі пом’яклоі почав сніг зсуватися. Молодий офіцер жене пустими вулицями. Він не втомлений. Ні! Йому треба широкого руху, бо чомусь йому нині, відколи прочитав записки батька, тісно. Він бачить в уяві іншу картину. Знов у горах.

Там стояла одна хата. В ній бачить і пізнає він мешкання «Цезаря Борджія» і в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину… з темними очима і завзято і болюче стисненими устами, що горнувся до прегарної жінки «пана» і ляха завідателя Альбінського.

Відтак причуваються йому слова того вельможі: «Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, чи що інше, то я можу пождати, лиш не посилай мені твого чуру. Хліба-соли я не жалую нікому, але мене ніхто не може присилувати глядіти на фізіономії, котрих я не виношу». Так. А тета Оля… ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обніс кругом між людьми, як робили давно з славутними… або… або… о яка вона йому мила та тета Оля. А лише ім’я  Ц е з а р е в и ч і в  невільно було перед ним вимовляти… ім’я «Цезаревичів…»

Чи їх так багато?

Ні. Але страшні, бо покривджені. Один, що був відійшов з життєвої арени, оставив ніби полиск шаблі за собою; другий, станувши о щабель нижче в суспільстві, станув на непохитний ґрунт мозольної праці – і виховував, як вмів, дітей на характерних українців… а третій…

Він розсміявся.

Батько передав йому свою меланхолійну, просту, нецікаву історію… а він… він має з неї щось дальше витворити, крім цього, чи стрінеться він хоч раз в житті з тим гордим ляхом, що глядів згорда на його конаціоналів… а для себе лише щонайліпше з життя загарбував.

Раз він все-таки його в житті побачить… Мусить побачити і, вставляючись перед нього, представитись внуком Юліяна Цезаревича.

Рука молодого офіцера мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь сани прогнали, задзвонивши крізь тиху ніч, і збудили офіцера з його дум. Він завернув одним кроком і попрямував додому.

Сніг чим раз то уставав, а заким Юліян ліг до супочинку, він приступив до вікна і відчинив його широко. Так йому треба було. Холоду і супокою. Коли мати раненько увійшла нечутним кроком до сина, він спав кріпко, а крізь відчинене вікно нападав сніг білим пухом на футринахі аж недалеко постелі уклався.

Вона гляділа здержаним віддихом на одинака. «Дороге моє… та й молоде ще таке… молоде, – прошептала, – а в сні чогось поважне, бо зморщені брови». І нечутно як увійшла, так і віддалилась безшелесним кроком.

*

Через два дні гуляла заметільниця і розносилась у воздусі. Студений вітер різав по лиці тих, що відходили з хати, і обертав кругом. Сніг насів на дахи грубою верствою, оперся попід мури, обтяжив галуззя дерев, балкони, умістився по ґзимзах камениць і рамах вікон і білів, де б не засягнув оком. По дорогах і тротуарах наріс аж надто високо.

Третьої днини змінилася погода і сонце виглянуло начас.

Робітники обмітали, чистили тротуари-дороги, вивозячи фірами ту білу масу, що так в достоту насипалася, як вже зо дві зими тому назад не було.

«Нова чвертка на небі настала та й зломила силу», – кликнув один робітник до другого.

«Зломила що зломила, а до Йордану ще вам покаже свою фортуну».

«Покаже… бо то  Й о р д а н,  як і свята руські були; бо ті перші все бувають мляві. Що ляцьке або німецьке… то не наше».

З одної бічної вулиці над’їхала сотня драгунівна пишних конях, блискуча, чиста, кріпка, і розмова перервалася.

«Між ними є більша часть і наших… куме. Кажуть, українці до коней придаються».

Військо проминуло.

«Ану скорше замітайте, скорше», – упімнув поліціянт, що стояв недалеко і вже передше завважав мляву роботу робітника.

«Кум» глянув на нього спідлоба, та й сплюнув вперед себе, не рухнувшись ані на цяточку.

«Числитесь до робітників, а праця ваша на місці».

«А вам що до мене? Ви мене годуєте?»

«Я вас не годую, але нехай буде по правді, якби всі такі робітники, як ви, світ би „скрепиривав“ на місці».

«Ади, пан шваб який ретельний; аж мене вздрів. Ади-и-и», – заспівав та й підняв мітлу.

Поліціянт обернувся і пішов кілька кроків дальше.

«Мене хто мав силувати до роботи, га? як хочу, йду, а коли ні, то ні».

Юліян, що саме переходив, підхопив ті слова і глянув на чоловіка.

Цей здійняв капелюх.

Юліян машинально подякував.

«Кажу, мене хто мав силувати до роботи, як хочу, то піду, а коли ні, то ні».

Українська вдача. Не здійметься, аж його не припече, аж не вдариш молотом. І тут же в його уяві здійнялися німецькі і чеські робітники. Раз народ. Так і мають.

Все той однаковий родинний гній… «Хто винен? Не здатні до існування?» – спитав його голос внутрі. Нема фанатизму, нема заохоти, нема імпульсу і «не дай Боже» понад достаточне в українця, пригадався йому, наче воскрес з глибини душі, голос одного професора, що цінував тим лінивість українського ученика в школах.

«Ади, ein, zwei, ein, zwei [92]92
  З нім. – один, два, один, два.


[Закрыть], та й пішов, – забурмотів робітник, – що йому за біда? А ти тут стій та й махай мітлою, та й махай, коли б ти так махав, а я б твоєю шаблею знав що робити…»

«Куме! ви вже готові?»

«Я? Зар-раз…»

«Бо я своє скінчив і йду полуднувати. Жінка харч принесла».

*

Точно десять хвиль перед четвертою по обіді проходжувався Юліян перед будинком, де містилось «Кіно» і оглядав прохожих і тих, що спішили всередину. Хвилями ставав перед стіною будинку, де була причеплена програма фільму і перечитував. По правді, його зовсім не цікавило, що то має бути за штука. Його турбувало, що Еви не було, а він, навчений до точности, числився з кождою хвилиною. Переглянувши пораз третій заповідженуштуку, в котрій мала виступати одна славна артистка, він обернувся і пішов назад.

Може, і не прийде, може, і не прибула з Покутівки через заметільницю, хоч сьогодні вже день перемінний. Спокійно, любо, стужа пом’якла – лиш снігу не жалували небеса. От там два хлопці, бідно одіті, бігли серединою не дуже фреквентованоїдороги в тій части міста і свавільно обкидувались ним. Ніщо їм не вадило. Ні діри в ліктях витертих блюзок, ані сани, що тут і там дзвінками заповідали, що ось вже за їх спинами, ані прохожі… байка було то все для них. Чого пересуватися без руху? Раз в рік зима, а сніг такий любий… хто хоче нехай собі – але їм це забава. Он ще один такої гадки прилучився – третій до двох, і вже бухнув велику голову снігу за першим. Він радується, регочеться на все лице – аж пашить з розкоші – але куди вона впала? Чи туди, куди він цілив? Ні. Вона впала саме якомусь панству перед ноги, і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах. Дві панни це були і один військовий молодий чоловік.

«Не вдав, не поцілив», – кликнула та, що була вдарена, розсміявшись весело і при тім як стій схилилася, набрала повну пригорщу снігу і кинула за малим збиточником, відбігши тим чином мимоволі кілька кроків від товариства. Друга дама остала коло військового добродія і в тій хвилі поглянула на свій годинник на руці, зморщивши брови. Це була Ева.

Вона відімкнула уста, щоб щось кликнути, коли нараз впав її погляд на Юліяна, що з захопленням здержався на хвилину і глядів, що вийде з борні.

Молодий військовий, що остався коло Еви, завважив це. «Панно Доро, – кликнув, – ми ждемо – між тим як ця іграшка не для вас».

Закликана по імени, що, кинувши в хлопця кулю снігу, сміялась, як і цей, що, вцілений, відскочив, обернулася на поклик, обтріпала руки від снігу та, поправляючи густий вельончик на личку, відповіла: «Ви гадаєте, пане докторе, що я так добре вихована, що не знаю снігом кидати. Ну-ну, побачили б ви мене вдома, яку там потіху мають з мене тета Оля, дідуньо – а старий Олекса найбільше, як мене взимі хлопці обступають… і до бою визивають. Але тут… та вже вертаю… вертаю… бо…» – тут урвала. Ева щось сказала, вказуючи на будинок кіна, погрозилась квапно, завернула в сторону Юліяна, а «доктор» і молода дама віддалилися і собі.

Погляд Юліяна провів на мить обох. Вона звернула своїми рухами його увагу. Так як поправила наборзі шапочку, як вдарила по верху її, як ішла спішно, щось в тім здавалося йому знане. Та він поглянув на годинник.

«Юліян Цезаревич…»

«Панна Ева».

Вона тут стояла цілу хвилю, зараз на перший погляд його впізнала, хоч був ще в уніформі. З тими словами перша подала йому, оживлена і рум’яніючи, руку, через хвильку задержав у своїй.

І він її пізнав.

Його око оббігло обриси її постаті.

«Ви так виросли», – сказав якось несміло.

«Невже ж? А і він, – сказала вона, – він дуже змінився. Такий став… такий…» – вона не докінчила.

Його погляд спочивав на ній. Мабуть, числила вісімнадцять років… ціла панна.

Але нічого не сказав. Він все себе чув непевним в жіночім товаристві, хоч і попадав іноді з товаришами в нього… але  з   н е ю  то було інакше… хоч знав її ліпше від всіх інших. Йому вона не така чужа… ні, навіть чимось близька…

Отже, зайдуть в кіно? Вона гляділа великими очима на нього, що просили, аби зайти. Вона просила і ждала, а тепер, коли її уста, такі йому знані, трохи повні, о одну дрібку, може, занефоремніуста, розтулились до збиточного усміху, яким його все збивала і керувала і вказались її чудові зубки, він притакнув головою.

«„Гріх батьків“», – сказала і вказала на програму, глянувши на нього.

«Панно Ево… між нами лежить більше як рік. Чого нам в кіно? як тоді… Зайдіть до нас або ходім на прохід. Чим там захоплюватися?»

Вона похитала головою. Чи зміст штуки знаний йому?

Він усміхнувся, як на діточу замітку – і махнув рукою.

Куди там.

То тим краще, бо вона зміст знає, а героїню штуки дуже любить. Він ні?.. Знає її?

Так. Вона справді одна з найліпших. Чув про ню і бачив її фотографії в виставі. Вона грає знаменито ролі п’яниць і упавших. Вона до неї, до Еви, подібна. Коли б в неї підтяте волосся, вона б зовсім та сама була. Молода дівчина змінила барву, але не відповіла нічого. Обоє попрямували купити карти. Закупивши, Юліян не знав, що наразі сказати, бо видцівбуло ще мало, тому станули на хвильку.

Вона була в товаристві, почав він…

Так, позаяке це «товариство» – будучий лікар Егон Валди… пасербїї тети Ціллі Валди, і Дора.

«Хто?»

«Дора, моя кузинка. Ви її знаєте?»

«Ні».

«Вона раз з своєю тетою була в нас. З гір».

Він потряс головою… не пригадував.

І не важне це. Вона молодша від неї, Еви… Обоє, він і вона, наречені. Дуже любляться, вона його обожнює… а він, може, трохи, але лиш трохи застарший від неї. В нас бабуня і інші кажуть, що саме так має бути… він такий добрий для неї.

Говорячи, увійшли в салю і він, прислухаючися, шукав очима за місцем.

Штука була добра, але зворушуюча. Знана фільмова артистка А. Н. грала ролю героїні і заворожувала публіку.

Зміст штуки слідуючий:

Молода дівчина, донька шевця-вдівця, наречена ліпшого професіонала, пірвала силою любови одного молодого талановитого маляра, віддається йому і буває в його робітні, де служить йому до ріжних моделів, драперій, а часом і до поодиноких картин.

Остаточно настає час, де йому пора від’їжджати до Парижа, на дальші студії. Він це затаює перед нею. Вона довідується про це і в хвилі, коли він сідає до потяга, вона схоплює його і заявляє йому, що хоче з ним їхати. Він доказує, що в жаден спосіб не може її брати і кидає їй через вікно якусь китицю квітів. Між тим, як потяг відносить його чимраз далі і зникає з її очей, вона вертає, зломана, похиленою ходою додому. Тут застає батька, як не раз вже, що потішав себе трунком. Довідавшися, що вона полишена, намовляє свою одніську дитину шукати розради і затроєння черв’яка в трунку. Вона слухає його. Унаслідивши замилування до того, вона зачинає пити, робить це чимраз частіше і знаходить, як батько, задоволення і розраду в алкоголю. Наречений, котрий її щиро любить, здержує її від цього скільки мога, але і то лиш на якийсь час. Доходить остаточно до того, що вона зачинає забігати потайки і до шинку, де збирається подібне на неї товариство мужчин і жінок, що знаходить взаємну розраду в трунках. Хто більше, хто менше. Одного разу заходить сюди і її колишній поклонник і любовник-маляр. Він замовляє собі якийсь напиток і, сівши при однім зі столів, розглядається між присутніми гістьми, особливо жінками. Йому треба жінки-пиячки… молодої пиячки.

При однім столику сиділа сама, знана нам дівчина. Він пізнав її. Сиділа поважно, недбало одягнена, зі шклянкоюперед собою. Він попрямував туди і присів до неї. Їх радість пізнання була щира і вони знов відновлюють знайомство.

Ріжниця у відносинах лише та, що він бачить в ній саме той тип, чудову модель, якої шукав… і от найшов. Він просить її бути йому за модель до одної картини, котра, наколи вдасться йому, довершить його ще молоду славу.

Вона годиться, заходить, як давно, до нього… і тут він, замість відтягати її від нещасливої звички, противно частує її всякими добірними напоями, щоб лише його картина вийшла вірніша, щоб тим певніше була одна з найвизначніших на виставі.