Текст книги "Апостол черні"
Автор книги: Ольга Кобылянская
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)
Ольга Юліанівна Кобилянська
АПОСТОЛ ЧЕРНІ
Роман
У 2-х томах
«Апостол черні» [1]1
С. 3 – « Апостол черні» – цей заголовок твору вказує на священика, попа, пастора, панотця, пароха, душпастиря, якого шанобливо називали отцем. Слово «апостол» вживається у такому значенні (за словником Бориса Грінченка (1907—1909): 1) один із дванадцяти учнів Ісуса Христа; 2) учитель, проповідник істини; 3) Книга дій і послань святих апостолів.
«Сучасний словник іншомовних слів» (2008) трактує так: 1) рел. кожний із дванадцяти учнів Христа, які проповідували Його вчення; 2) рел. Християнська богослужебна книга, що містить «Діяння апостолів» та їхні «Послання»; 3) перен. ревний послідовник і проповідник якої-небудь ідеї, вчення.
С. 3 – чернь– вживається тут у значенні: простий народ, низи суспільства (за словником Бориса Грінченка). Рядові представники якого-небудь громадського середовища, суспільної верстви (за «Словником української мови» в 11-ти томах (1970—1980).
[Закрыть]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської
Високохудожнє слово цієї письменниці напрочуд містке, вражаюче, здатне заворожувати і, за незбагненними законами ланцюгової реакції, творить нові символічні образи, як це бачимо з вірша сучасного українського поета Ігоря Калинця:
Апостол черні – Кобилиця
і Царівна Кобилянська
сходять з гір
у парламент, у совість.
Ольжина Земле,
Битво і Покоро.
Незгасна рано,
що Сочєвою сочиться.
(Вірш І. Калинця «Буковина» з його збірки «Тринадцять алогій» (1991).
Ольга Юліанівна Кобилянська (1863—1942) – класик української літератури, чия спадщина посідає чільне місце в літературному процесі періоду «fin de siècłe» [2]2
С. 3 – fin de siècle– з фр. кінець століття.
[Закрыть]. Поряд із творами Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника повісті, новели й оповідання письменниці з Буковини є зразком нового, психологічного напряму в українській літературі.
Найбільш знаними, найчастіше друкованими її творами середньої та великої епічної форми є повісті «Людина», «Царівна», «Земля», повість-балада «В неділю рано зілля копала…», великий пласт новелістики кінця 1880-х і 1890-х pp., а також мала проза початку XX століття. Менш знаними є твори, написані після 1914 року.
Життєтворчість Ольги Кобилянської дослідники поділяють на кілька періодів. До першого з них належать роки її літературного навчання (1870—1891), коли були написані оповідання «Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», «Нарис з життя Буковини», повість «Вона вийшла заміж» (інша редакція – «Людина»).
Це був час пошуків себе, свого творчого голосу. Містком від перших поетичних спроб до прози стали «Щоденники», ведені юною літераторкою у 1883—1891 pp., коли вона з родиною мешкала у Кимполунзі (Південна Буковина, нині – Румунія) і в селі Димка (нині – Глибоцький район Чернівецької області).
Другий період (за періодизацією Ничипора Томашука) припадає на 1891—1901 pp. Тоді О. Кобилянська створила повість «Царівна», робота над якою тривала від первісного задуму у 1888 році до остаточного завершення у 1895 р. і надрукування в газеті «Буковина» (1896). В одному із варіантів повість названо «Без подій». У ній поглиблено змальована психологія персонажів, глибоко фактурно подано центральний образ Наталки Верковичівни. Леся Українка відгукнулась так: «Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентського жіноцтва» [3]3
Українка Леся. Правдивий літературний талант // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. – К.: Держлітвидав України, 1963. – С. 31.
[Закрыть].
До цього періоду належать оповідання на теми з життя селян-гуцулів «Природа», «Час», «Некультурна», «Жебрачка», шедевр малої прози екологічної проблематики – «Битва». У цей час з’явилися глибоко реалістичні твори з життя села «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Мужик», а також на теми з життя інтелігенції «Аристократка», «Мати Божа», «Impromtu phantasie», «Valse melancolique». Увінчує другий період життєтворчості О. Кобилянської повість «Земля» (1901), задум якої визрівав довго – від братовбивства 1894 р. в родині Жижиянів у селі Димка. Письменниця по-справжньому взялася до роботи над «Землею» і закінчила її першу частину в квітні 1901 р. Планувала написати і другу частину твору, поверталась до цього у 1930-х pp.
Третій період охоплює життя і творчість О. Кобилянської 1901—1914 pp. Тоді були написані новели «Смутно колишуться сосни», «Самітно мені на Русі…», «Мої лілеї», «Через море», – всі під впливом «письменницького приятельства» з Осипом Маковеєм. Це твори про особисті болі й страждання. Реалістичний нарис «За готар», в якому центральним є високохудожній образ «чорної Магдалени» – людини з народу з високими моральними принципами. Прикметно, що квінтесенція новели «Думи старика», висловлена в заклику: «Золотої нитки не згубіть!», який утверджує принцип духовної неперервності поколінь, характерний і для публіцистики О. Кобилянської. Відчутний генетичний зв’язок «Дум старика» із повістю «Ніоба», де виведено Зоню Яхнович – одну з найулюбленіших героїнь письменниці. У цьому вона зізнавалася в автобіографії «Про себе саму» так: «Та описана мною „Ніоба“ існувала с п р а в д і, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу» [4]4
Кобилянська О. Про себе саму (Автобіографія в листах до проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького) // Кобилянська О. Твори: В 5 т. – Т. 5. – К.: Держлітвидав України, 1963. – С. 241.
[Закрыть].
Одним із високохудожніх творів О. Кобилянської, що постав на мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…», є «В неділю рано зілля копала…». «Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого, знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія» [5]5
Там само. – С. 239.
[Закрыть], – свідчила сама письменниця. Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаними драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки і з повістю «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського.
Після «В неділю рано…» О. Кобилянська повертається до теми інтелігенції і пише два великі твори «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913).
У першому з них спостерігається подальший розвиток теми морального самовдосконалення та всеосяжної любові. Леся Українка так відзначила автобіографізм твору: «[…] І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм „Через кладку“? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!.. Я пізнаю там, як живих, і св. Анну, і брата вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її „критикувати“, для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують […]» [6]6
Українка Леся. Шматок життя // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. – К.: Держлітвидав України, 1963. – С. 162.
[Закрыть].
Ще одним твором із життя інтелігенції, цього разу – про музику і артистку, є повість «За ситуаціями», головний образ якої – Аглая-Феліцітас є продовженням і розвитком жіночого типу. Христя Алчевська захоплювалась повістю, пишучи, що це «[…] злет жіночої душі в невідоме, до утворення свого „царства музики“, сполученої з гармонією особистого життя […]» [7]7
Алчевська Христя. Злет жіночої душі // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. – К.: Держлітвидав України, 1963. – С. 175.
[Закрыть].
За Н. Томашуком, четвертий період у житті й творчості О. Кобилянської припадає на 1914—1940 pp., а п’ятий – на 1940—1942. На нашу думку, їх можна об’єднати і кваліфікувати як останній період життєтворчості белетристки з Буковини. До речі, докладний аналіз цього призахідного етапу нами зроблено в монографії «На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 року)» (Чернівці, Букрек, 2006).
Великий пласт автентичної публіцистики (на відміну від неавтентичної, приписуваної О. Кобилянській, публіцистики 1940—1941 pp., що є містифікацією авторства і її перу не належить), спогади, критична стаття «Про Толстого», а також 27 зразків малої прози – все це увійшло до збірки «Огрівай, сонце…», упорядкованої нами і випущеної у видавництві «Букрек» 2011 р.
Тут надруковано як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки», «Вовчиха»), так і малознані, а то й зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915—1930-х pp.: «Щира любов», «Чудо», «Лісова мати», «Московський ґвер», «Путіфара», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!», «Ворожки», «Жарт», «Серна», «Пімста» та ін.
Керуючись принципом, що у творчості класика української літератури Ольги Кобилянської не повинно бути білих плям, пропонуємо уважному читачеві й поціновувачеві її останній великий твір – роман «Апостол черні».
Він є новаторським за жанром, навдивовижу сильним в ідейно-проблемному відношенні. Як пише сучасна дослідниця Олеся Химин, «Україна, державність, нація – ось ті головні поняття, навколо яких концентрується основна увага авторки „Апостола черні“» [8]8
Химин Олеся. Ольга Кобилянська і національне питання. – Жидачів, 1944. – 33 с.
[Закрыть]. О. Кобилянською обраний цілковито новий ракурс: показ долі України (її минулого, сучасного, майбутнього) крізь призму життєвого чину окремих, передових представників українства.
Написаний у 20-ті pp. XX ст., тоді ж обнародуваний у празькому журналі «Нова Україна» (1926—1928), але й після того протягом тривалого часу (кінець 1920 – перша половина 1930-х pp.) ретельно редагований, цей твір був надовго вилучений з літературного процесу й читацького користування. Від окремого двотомного видання в бібліотеці львівського часопису «Діло» (1936) до нових зустрічей із читачами материкової України (в Канаді твір з’явився в 1984 р.) минуло більш як півстоліття.
Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману – «Апостол черні» (в чорновому варіанті – «Юліян Цезаревич»), а найголовніше, – його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, – все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці.
Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив Олег Бабишкін у першому томі «Історії української літератури» 1954 p.), а з другого – відмовляли в ідейно-художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману „Апостол черні“ (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір» [9]9
Українська радянська енциклопедія. – Т. 6. – K., 1961. – С. 514.
[Закрыть], – читаємо в УРЕ.
Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін у нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та Мирослава Лещенко – в однойменному літературному портреті (1973).
На тлі тотального несприйняття твору в радянські часи приємним винятком стала розлога стаття Ничипора Томашука «Роман О. Кобилянської „Апостол черні“» (1969), сама поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному – у відстоюванні ідейно-художньої вартості написаного О. Кобилянською. «Це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому» [10]10
Томашук Н. О. Роман О. Кобилянської «Апостол черні» // Питання майстерності: збірник Дніпропетровського державного університету. – Дніпропетровськ, 1961. – Вип. 1. – С. 84.
[Закрыть].
Сама авторка висловлювалася про «Апостола черні» як про твір «з текстом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі, т в о р и т и с в о ю в л а с н у к у л ь т у р у». І далі підкреслила (у листі до Степана Смаль-Стоцького): «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для збудовання своєї держави» [11]11
Смаль-Стоцький С. Дорогії земляки! // Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльності (1887–1927) / Зладив др. Лев Когут. – Чернівці, 1928. – С. 279.
[Закрыть].
Саме в цьому державотворчому закликові О. Кобилянська дуже близька до поетів Празької школи, суголосна із Олегом Ольжичем, який у поезії «Незнаному воякові» стверджував:
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.
……………………………
Над диким простором Карпати-Памір
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава [12]12
Поети Празької школи. Срібні сурми: антологія / упоряд., передм. та літ. сильвети М. Ільницького. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 453, 454.
[Закрыть].
У творчості поетів-пражан Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Олени Теліги апологетизувався образ мужчини-воїна, борця за вільну українську державу, такого, як витворений талантом О. Кобилянської Юліян Цезаревич. У вірші О. Теліги «Сучасникам» читаємо:
Ідеалом виступає людина «меча», надзвичайно актуальний у першій половині XX століття, в час бездержавності, образ: «Та тільки меч – блискучий і дзвінкий – Відчує знову ваш рішучий дотик […] [14]14
Поети Празької школи. Срібні сурми: антологія / упоряд., передм. та літ. сильвети М. Ільницького. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 525.
[Закрыть]» (З вірша О. Теліги «Відповідь»).
Не випадковим був і відчутний вплив на письменницю-буковинку людей «чину», а особливо критика Миколи Євшана (Федюшки), Дмитра Донцова, Юрія Липи.
Прикметно, що сучасники Ольги Кобилянської після появи окремого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) відгукнулися в періодиці Галичини й Буковини. Найоперативніше зреагував додаток до коломийського двотижневика «Жіноча доля» – «Світ молоді», – матеріалом «Нова повість Ольги Кобилянської» (1936, № 10). Підпис під публікацією відсутній, але одне з наступних чисел додатку не залишає сумніву, що авторкою її була Ірина Вільде. Вітаючи від імені української молоді «нашу дорогу письменницю з її новим твором», вона підкреслила, що О. Кобилянська «…вміє силою свого інтелекту, силою своєї віри в ідеї, що їм служить, перетворювати й нахиляти свого читача поклонятись тій, що й вона, вірі. Велике, божественне це завдання письменника…». Наголошено також, що «провідна ідея книжки – вже не жіночі права, а Україна» [15]15
Нова повість Ольги Кобилянської // Світ молоді. – 1936. – Ч. 10. – С. 15.
[Закрыть]. Повернувшись через деякий час до «Апостола черні», Ірина Вільде у статті «Ева, Дора й тета Оля» докладно зупинилась на жіночих типах твору і зробила висновок: «В цілому повість дуже цікава й дуже цінна своїми мистецькими й моральними вальорами» (якостями – Я. М.) [16]16
Вільде Ірина. Ева, Дора й тета Оля. «Апостол черні» О. Кобилянської // Світ молоді. – 1937. – Ч. 2. – С. 13, 14.
[Закрыть].
У 1937 р. чернівецька газета «Час» відгукнулася двома рецензіями на роман «Апостол черні» О. Кобилянської – за підписами «Читач» і «Один з багатьох». У них підкреслено актуальність і читабельність твору, висловлено суть роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» – «для визволення і величі батьківщини» [17]17
Один з багатьох. Під вражінням оповідання «Апостол черні» Ольги Кобилянської // Час. – 1937. – 4 груд. – Ч. 2613. – С. 3.
[Закрыть].
Центральним образом роману (а за жанровою дефініцією це не повість чи оповідання, а саме велика епічна форма) є постать Юліяна Цезаревича (і тут доречно згадати, як афористично висловився Микита Шаповал (Сріблянський), адресуючи письменниці слова: «Цілую руку, що написала „Царівну“ і пише… царевича» [18]18
Шаповал М. Дорогий Друже Ольго Юліановно! // Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльності (1887–1927) / Зладив др. Лев Когут. – Чернівці, 1928. – С. 252.
[Закрыть]). Тут вдало обіграно назви ранньої повісті «Царівна» й останнього роману.
Юліян – син годинникаря Максима Цезаревича – показаний в розвитку. Перші сцени – він малий, шестилітній, грається в майстерні батька, потім – п’ятнадцятирічний учень гімназії, що рятує родину о. Захарія у неприємній пригоді із розтривоженими кіньми, далі – семінарист, закоханий у доньку панотця Еву, зрештою – зрілий, духовно сформований дорослий чоловік, який обирає для себе шлях вояка. Юліян виявив себе істинним патріотом, взірцевим українським діячем, висококультурним інтелігентом, чиє кредо – діяння, чин. Прототипами цього образу, очевидно, були брати письменниці: класичний філолог Юліан, військовий Степан, юрист Олександр Кобилянські.
Морально-етичний імператив молодого Цезаревича – побувавши в європейських країнах, набути знань і повернутися «до своїх рідних вуликів, усяких Покутівок, щоб працювати на своїй землі для свого народу». На противагу Юліянові Ева Захарій регресує як патріотка, цурається української мови, проявляє відступництво, а покохавши поляка Зигмунта Каву, спольщується.
Другим, духовним батьком для молодого Юліяна стає отець Захарій, чий образ вимальовано рельєфно, пластично, реалістично. Обравши в юності шлях богослова та виконуючи важливу для народу місію інтелігента, о. Захарій був просвітником і для громади, й у власній родині. Цей священик достойно ніс свій життєвий хрест, відбуваючи в маленькому галицькому селі Покутівка щоденну свою покуту. Прообразом «романного» села стало село Молодятин на Коломийщині, де О. Кобилянська гостювала в родині пароха Костянтина Балицького. Очевидно, що у своєму останньому романі авторка зобразила діяльність, судження, настанови цього греко-католицького священика, який став прототипом позитивного образу Івана Захарія.
Прикметно, що О. Кобилянська вперше у нашій літературі відмовилась від традиційного показу попа-визискувача, здирника, хапуги, наділила свого героя високими моральними якостями, піднеслась до зображення концептуального образу священика, який був провідником ідеї відродження України.
На наше переконання, у процентному співвідношенні ідейна вага, яка падає на образ представника духовенства – отця Захарія, істотно більша, ніж те, що акумульовано в образах представників учительства (старший вчитель Рибка, управитель народної школи Дубовий, Оксана Цезаревич).
О. Кобилянська, зрештою, одягнула Юліяна не у вчительський костюм (при явному нахилові до мов, захопленні філологією, педагогічному дарові) і не у священицьку рясу (попри студіювання теології, мрії батька й матері, особистий взірець в особі о. Захарія). Авторка чітко вказала місце життєвого чину свого героя, визначила «сродную» йому працю – військову службу (бо і його дід, капітан Цезаревич, був військовим).
Треба зазначити, що за своєю проблематикою, тематикою, жанром, системою образів, поетикою, ідейною насиченістю «Апостол черні» О. Кобилянської є різновекторним, багатоосяжним. Як назвав літературознавець Іван Денисюк, – це феноменальний роман. За генологією, – інтелектуальний, не так ідеологічний, як роман ідей, філософський з елементами Bildungsroman’y (роману виховання), тобто сімейний і любовний.
Особливо важливо, що в українській літературі це один з перших творів, де виявились риси нового типу інтелектуального роману, а отже, він повинен посісти належне місце в ній поряд із творами А. Кримського, В. Підмогильного, В. Петрова (Домонтовича). «Апостол черні» став віхою серед творів української прози, в центрі яких – процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (простеження історії родів Цезаревичів, Альбінських, Орелецьких).
На противагу раніше створеним письменницею досконалим образам жінок (у «Людині», «Царівні», «Ніобі», «Valse melancolique»), в останньому романі витворено нового, неординарного, самодостатнього героя-мужчину. Штрихами виписано жіночі образи Дори Вальде, тети Олі Альбінської, сестер і матері Юліяна Цезаревича, бабуні Орелецької.
На рівні ідеологічного наповнення «Апостол черні» вирізняється патріотичною авторською позицією, домінуванням еволюційних процесів (після написаної в 1903 р. новели «Думи старика»).
У романі наголошено, що в часи міжвоєння, збройної боротьби за відстоювання української державності потрібні «апостоли меча». Ось чому сучасники високо оцінили внесок письменниці у виховання таких апостолів.
Так, сучасниця і приятелька буковинки Ольга Гузар, прочитавши рукопис твору, висловилася: «Ця повість – це підслухане життя. Про будову та про виведення поодиноких характерів, середовищ і настроїв не приходиться говорити багато. Це ж твір Ольги Кобилянської, а вона вміє оповідати. Взагалі вдумливий психолог знайде в цій повісті багато цінного матеріалу».
Як наголосила Ірина Вільде, «Кобилянська належить до тих письменників, що не тільки держать крок з життям, але й випереджують його. Зрозуміло, що тільки такі письменники можуть бути апостолами ідеї» [19]19
Нова повість Ольги Кобилянської // Світ молоді. – 1936. – Ч. 10. – С. 15.
[Закрыть].
Поруч із такими апостолами ідеї, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, почесне місце в українській літературі посідає «величава духовна квітка Буковини» (О. Гончар) – Ольга Кобилянська. Достовірним свідченням цього є романний вінець її творчості – «Апостол черні». Віриться, що нинішнє його видання знайде своїх поціновувачів.
Ярослава МЕЛЬНИЧУК
кандидат філологічних наук,
лауреат Міжнародної премії ім. О. Кобилянської
І том
Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка
«Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч. [20]20
С. 15 – столиця Ч.– очевидно, мається на увазі місто Чернівці – нинішній центр Чернівецької області, крайове місто Буковини.
[Закрыть]мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупецьі непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм – піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. «Хорий, дуже хорий, – скаже, – прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або віддасть з словом «пропав безнадійно, киньте!». І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруженнядивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тиканнягодинників, він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу». Ледве що відкивне головою і – пішов.
А коли «хорий» вже вилічений і він його вам віддасть – то як поставить вам ціну – хоч клякай, він не спустить. «Перше було добре, – скаже їдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. „Полковий“ – як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує», усміхнеться сумно і вздрігне маркантнобровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітніз піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато – одних на продаж, другі до направки – від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.
На стіні між годинниками висів і скіряний карбачі ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.
*
З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали «мотор», мов сателіти.
Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.
Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник [21]21
С. 16 – шварцвальдський годинник– такий, що зроблений у Шварцвальді – гірська місцевість у Німеччині, на південному заході, де бере свій початок ріка Дунай.
[Закрыть]в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.
«Я нічого пташечці не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».
«Вона кусає?»
«Вона відлетіти може…»
Дитина вдивилася зачудованона батька.
«Відлетіти?»
«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!»
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.
«Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»
Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю».
«Вона не відлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я її не возьму в руки. Я лиш на нюдивитися буду. Не зроблю їй нічого».
«Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?»
«Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька».
Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаєш, плакати не вільно». І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: «Не кричіть татку, вона зараз відлетить», – а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучокі, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету – не рухався з місця.
«Ти ще тут? Де карбач?»
Хлопчина розплакався.
«Ти чого плачеш?»
Юліян мовчав, хлипаючи.
«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»
Малий показав безмовно на пташку.
«Хочеш м а т и її?»
Хлопець притакнув головою.
«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».
Хлопчик помахав головкою живона знак що «не буде» і простяг лакоморуку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздухсерцепотрясаючий крик.
*
Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на раменоі – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.
«За що ти карав дитину?»
«Я після ваших засадпоступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»
«За що?»
«Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав – а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.
*
За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.
«Я плакав, татку…»
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.
«Я плакав, татку…» – почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.
«А не було потрібно, сину».
Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.
«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з» – і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.
«Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».
«Ага, гарніша, – відповів і потакнув головкою. – Я хочу на ню цілком близенько подивитися».
Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати – він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузкипо деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця – а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»
«Авжеж не моя».
«І я зможу плакати?»
«Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».
«А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»
«Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».
Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «А л е я б у д у п л а к а т и, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.
«Чому будеш?» – спитав батько майже з переляком.
«Бо б-у-д-у», – спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фізичнім болю, і в його душі сказало: «Ти нікого не обманеш, мій сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять – хоч би із чиєї руки – карбачі.» І взявши хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Мішано тикали годинники, а дріб’язковий цокіт кишенькових впливав чудно на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову назад на поручекрісла і так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мізку – ніхто не знав.
*
Росте і розвивається гарно фізично і духовомолоденький Юліян Цезаревич, але враз з тим взростає і бере верх майже хоровита ощадністьі деспотизм батька вдома. Тут над жінкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалі вже юнаком Юліяном, і викликує в хаті зчаста-густа сірий настрій. Як сказано, дітей було більше, бо крім Юліяна, ще троє дівчат. Мати – поважна, маломовна, терпелива – добра ґаздиня і в їх обширній, хоч низькій, хатині була, коли б і не заглянув в ню, взоровачистота і лад, дарма що батько відказував, що ніде не бачив стільки недбальства і ліні, як по «слав’янських домах», що потягає за собою злишні видатки, легкодушність і злу «репутацію». Пані Цезаревич (з дому священичого) мала лиш одну відповідь на такі і подібні його замітки – що, мовляла, Господь судією над всіма – та що, доки в неї руки живі, доти і буде все добре і чистота в її хаті піддержувана, а що інше, що до мужчини належить, нехай творить він. З тим бралася спокійно за свою працю.
Часами з закутків кімнати зачувалися тихі, здержувані суперечки між старшими сестрами. Розходилося тоді про новішу одіж, котра з них обох мала її одягнути, коли йшло про те, що мали обидві враз виходити з хати.
На їх несміливі докори, а радше просьби перед батьком, що їм конче треба зокрема по одіжі і капелюсі, бо ж одна ходить до школи, друга за орудками, то ж як ту одіж розділити, щоб жадній не було кривди?
Він відповідав коротко й сухо, що обі враз не мусять виходити, бо люксусув своїй хаті, яко вбогий професіоналіста, не може підтримувати, а по-друге, щоб остаточно рішити справу, сказав по латині: «Quod licet Jovi, non licet bovi» [22]22
З лат. – Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бикові.
[Закрыть], з чого вийшло, що старшій належиться ліпша одіж.
