Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Тут, «нагорі», всім було відомо, що директор не був їх прихильником, і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто, крім панни Альбінської та Олекси, не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шититеплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю, покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.

– Оксана мене кличе, – прошепотіла Дора із стриманою радістю до тети. – Певно, щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

– Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і, як бачиш, не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

– Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена [114]114
  С. 325 – Шопен Фридерик Францішек (1810—1849) – польський композитор і піаніст – створив новий стиль фортепіанного письма і виконання, новий жанр фортепіанної балади. Твори: два концерти для фортепіано з оркестром (1829, 1830), чотири п’єси, три сонати, чотири балади, експромти, ноктюрни, етюди, полонези, мазурки, пісні. Творчість Шопена пройнята пісенністю польського та інших слов’янських народів, зокрема й українського.


[Закрыть], а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіатуру і викликує з них звільна прастару коляду «Бог предвічний…» [115]115
  С. 325 – «[…] прастару коляду „Бог предвічний…“»
  Із Різдвом, яке є найвеличнішим святом зимового циклу, тісно пов’язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає дохристиянських часів.
  Українські колядки мають християнсько-релігійний зміст. До них належить одна з найвідоміших, знана під назвою «Бог предвічний», а за першим рядком – «Бог предвічний народився».
  Наводимо її текст повністю:
Бог предвічний народився,Прийшов днесь із небес,Щоб спасти люд свій весь,І утішився.В Вифлеємі народився:Месія, Христос нашІ Пан наш, для всіх насНам народився.Ознаймив се Ангел Божий:Наперед пастирям,А вчера звіздарямІ земним звірям.Діва Сина як породила,Звізда – ста, де Христа,Невіста ПречистаСина зродила.Тріє цари несуть дариДо Вифлеєм-міста,Де Діва ПречистаСина повила.Звізда їм ся об ’явилаВ дорозі о Бозі,При волі, при осліїм ознаймила:– Тріє царі, де ідете?– Ми ідем в ВифлеемЗ желанєм, спокоємІ повернемся.Іншим путем повернули,Погану, безстидну,Безбожну ІродуНе повідали.Йосифові Ангел мовить:– З Дитятком і з Матков,З бидлятком, осляткомНай ся хоронить.«Слава Богу!» заспіваймо,Честь Сину БожомуІ Пану нашомуПоклін віддаймо.  (З кн.: Колядки і щедрівки / Передм. Р. Кирчіва; стаття М. Глушка. – [Б. p., б. в.]. – С. 54—55).
  У романі «Апостол черні» О. Кобилянська передає розмову Дори Вальде з її дідом, паном Альбінським. Виникла суперечка щодо музики, яку грала на фортепіано Дора. Вона відстоює те, що «прастара коляда „Бог предвічний…“» мусить звучати, бо нагадує «наближення найсвятішої ночі», тобто Святого Вечора і Різдва. Сама Дора ще в дитинстві по церквах чула цю колядку. Її вона протиставляє класичній музиці і вальсам Шопена.


[Закрыть].

Нараз за нею:

– Доро!

Вона прокинулася. Це голос дідуня: «Це ти граєш?!»

Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

– Що ти маєш у думках, Доро?

– Чи не годиться, дідуню?

– Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… – і не докінчив.

– Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі.

Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сани.

– Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?

– Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко, так що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала, врадувана, і зайде сама або приїде санками. «Миколайкове» добре складається.

– А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

– Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали – нареченого нашої Еви. Довідавшись про приїзд Юліяна Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

– То я також не піду туди.

– Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо, може, вона до них пише частіше.

Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

– Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно, має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого я таки не могла би.

– Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Оригінальна дівчина.

Дора встала.

– Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

– Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

– Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футроі підемо разом.

– Дуже радо, – відповіла Дора спокійно.

*

Ходила з дідунем, ішла, куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгір’я над каштановою алеєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:

– Я ще лишуся трохи надворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі, – і поспішила в алею каштанів.

Де-не-де світилися ліхтарі, сніг, хоч і підмітуваний, насідає грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алеї, як почула за собою спішні кроки і знайомий голос.

– Ми за вами, пані Доро! – кликнула Оксана. – Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може, захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на «Миколайка»?

Дора згодилася і Юліян, ідучи, оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.

– А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, – сказала пані Вальде. – Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?

– Тебе не пустять, – відповіла Оксана. – Тета Оля – може, але пан директор – ніколи.

– До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, – обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, – одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий, може, і мені щось принесе, – і при цьому усміхнувся якось дивно.

Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свій денник, для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.

Дора саме побачила малий шліфований флаконна цвіти і казала собі його подати.

– Саме такий, лише трохи гарніший, з гіяцинтомя дістала весною від мого чоловіка ще під час заручин та, на жаль, він розбився. Запакуйте мені це.

«Від мого чоловіка, – повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. – Навіть двадцять чотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона Еві!»

*

Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли, мов крізь білий серпанок.

Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і щохвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.

Та і в таку сніговіюдобився до них старий листонош і приніс два письма: одно – до тети Олі, друге – до директора, який, прочитавши його, сховав сквапнодо кишені.

Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. «Сирітку» Дору хотіла теж поблагословити.

Панна Альбінська, рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.

– Але знаєте, вуйку, – додала, – я взяла б і Дору. Я знаю, як тета прив’язана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледве чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй, може, ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.

– В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? Узимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка, «тяжко засмучена» її недугою, не може приїхати, але як та бабуня замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати, напевно, не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.

З тими словами він вийняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській «на увагу».

Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Цілля та її чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним молодим купцем, сином товариша Егонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б їй пізнати інших молодих людей. Цей лист нехай сам батько візьме поважно «на увагу» і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.

Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже, її Дору хотять забрати туди, зробити з неї «паню купцеву», що з часом засяде замашистоколо каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла їй добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проект підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все ж ту «її» Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі плани спільної праці. Але що скаже вона сама, Дора, на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, планована захоронка?

І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.

*

Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста, і саме стрінулася з вуйком.

– Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? – спитав.

– Так.

– І що скажеш? – він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її «швабський» демонічний розум [116]116
  С. 330 – «[…] „швабський“ демонічний розум […]»– очевидно, зроблено натяк на особливий склад розуму, як у німців, що був у тети Олі, яку старий пан Альбінський часом «ненавидів всією душею за її „швабський“ демонічний розум».
  Швабія– у X – другій половині XIII ст. німецьке герцогство, потім – історична область у Південно-Західній Німеччині.


[Закрыть], але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.

– Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля, певно, слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя – це гра на лотереї. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…

– Ти думаєш – без Дори? – спитав він.

– Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.

Старець залишився в задумі. По правді, він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хто-будь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого «внука», як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!

Дора здивувалася новиною, що тета Оля від’їжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може, якась велика матеріальна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, – вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгір’ю, задумане свято Миколая.

– Я не поїду з вами, дідуню, – відповіла спокійно. – Мене тепер туди не тягне. Я буду там, як чужа, а тут я потрібна. Ви ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей, і я беру в цьому головну участь.

– Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші, як голодна голота. Погодуєш її коли-небудь. Зрештою, тебе може хто інший заступити, наприклад, Цезаревичі.

Дора зморщила брови.

– Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.

Дідуньо розсміявся.

– Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!

Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була «панею», не любила «голоти», не любила «з ким-будь» приставати. Але саме в цій хвилині все те «панство» видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.

– Роби, як хочеш, – сказав Альбінський і зітхнув. – Колись і твоя бабуня думала, як ти, і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…

Дора прокинулася, мов оживлена тими словами, і в її очах заблис шляхотний вогонь:

– «Але?»

– Але пішла завчасно у землю.

– Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою, може, і пропала. Знаю, що мене, може, і ніхто так не любить, як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.

*

Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед «Миколайком» ще хоч на часок зайшла до них.

– Піду, – відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. – Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:

– Твоя кузинка Ева – чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.

І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.

У Дориних очах видко було перестрах.

– Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.

Тета Оля здвигнула плечима.

– Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.

*

По від’їзді Альбінського та панни Альбінської, Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала надвечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.

– Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то, може, схочете нас впровадити у цей чистий світ?

Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона – медичка, що їй із бджіл!

– А ви любите бджоли?

– Ще й як! – відповіла живо. – Вони мені багато дають.

– А як деколи котра вас вколе?

Дора розсміялася.

– Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! – моргнула жартовливо.

– Чи ви це з досвіду говорите? – спитав.

– Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, – обізвалася нараз Оксана. – Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці [117]117
  С. 333 – м’ясниці– період після посту, коли за церковними канонами дозволено їсти м’ясо. За словником Бориса Грінченка, цей час називається м’ясоїд. Він подає приклад: «Ой все пости, та все пости та будуть м’ясниці» [т. II, с. 459].


[Закрыть].

– Чи справді, і не поїхала?

– Як бачите. Чи це дивне?

– Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.

– Як хто любить танці.

– А ви не любите?

– Не мала коли навчитися того.

– І тепер ще не пізно.

Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.

– Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!

– Ви це зробите, пані Вальде? – спитала пані Рибко.

– Чи в тім щось злого?

– Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!

В Дори загорілись очі.

– Моя кузинка Ева виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилась з тим, а я боялась би вивезти гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда і про мене саму.

Юліян Цезаревич зсунув попіл з папіроски і на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, – він це відчув.

– Ваш дідуньо не був ніколи демократомі йому було б, може, немило, що його внучка є інших поглядів, – відповіла пані Рибко спокійно.

– Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.

Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліян і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.

Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліян висіли. Юліян відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.

Він стояв два ступнінижче.

– Сьогодні вас у нас вразили, – сказав він, – ви, певно, будете вистерігатисязаглядати до Цезаревичів.

– Ваша тета – поважна і одверта жінка, приятелька тети Олі, і я не можу до неї мати жалю.

– Вона вам прихильна. До побачення! – сказав і зійшов нижче.

Оглянувся: чи отворила сама двері?

Вона це саме зробила і, переступаючи вже поріг, закликала його нараз.

– Я собі пригадала, – сказала трохи несміливо…

– Що пригадали ви собі? – спитав він, підходячи на сходи, і схилився злегка.

– Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.

– Пусте. Важніше, чи він вам подобався?

Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.

– Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.

– Котра? – спитав.

– Німецька «Над озером». Це була улюблена пісня мого чоловіка.

Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.

*

– Ви допізна не спали вчора, пані Вальде, – сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.

Дора зчудувалася і спитала, відки вона це знає.

– Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізньої ночі.

Управитель народної школи, зять пані Рибко, відступив одну кімнату в новім шкільнім будинку на вечір св. Миколая, і вечір відбувся якнайкраще. Дора в найкращім настрою, серед гурту дітей і знайомих сміялася, мов серед рідних, і теж дістала якийсь невеличкий пакуночок. Оксана звернула увагу на нього.

– Що ти дістала?

Дора розвинулапакетик. Була це мала картина, оправлена в гарно різьблених рамцях, на підставі Гетевих «Страждань молодого Вертера» [118]118
  С. 335 – роман Йоганна Вольфганга Гете (1749—1832) «Страждання молодого Вертера» (1774)став його другим успіхом після реалістичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773). На час написання цього твору Гете було лише 25 років. Початково твір був анонімним, передмова написана від особи безіменного видавця, а тексти представлені як документальні. Лише через 13 років Гете підтвердив своє авторство.
  Прототипом образу Лотти у «Стражданнях молодого Вертера» стала Шарлотта Буф – кохана Гете, з якою він познайомився на балу у м. Вецлар у 1772 р. Деякі риси наступного кохання Гете – Максін Ля Рош – також втілені в цьому літературному образі.
  У романі зображено ідеалізовані картини патріархального життя дому Лотти. Головним героєм твору є молодий художник Вертер, який обриває собі життя через нещасливе кохання. Використавши популярну форму сентиментального роману в листах, Гете передав усю гаму почуттів і переживань героя і створив картину німецької дійсності.


[Закрыть]: Льотта у гуртку своїх малих сестер і братчиків, як роздає кусники хліба.

– Від кого це? – спитала пані Рибко.

– Не маю поняття.

Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліян до неї, щоб відвести її додому.

– Пані Вальде йде з нами пішки додому, – сказала Оксана до брата.

– Пішки? Така розігріта? Це недобре, – сказав Юліян.

Пані Рибко потвердила слова братанка.

– О ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, – відмовлялася Дора.

– А я радив би їхати, – сказав Юліян. – Сестра впевняє, що надворі пом’якло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би Цезаревичам ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.

Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.

– Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв її перед ними хоронити, не дотримав слова, – докінчила майже шепотом.

*

Третьої днини надвечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора простудилася, коли замість вертатись просто додому, казала себе майже з годину поза місто везти, щоб охолонути.

Тепер мусить за той поступок каятися, лежати в ліжку і пити пильно чай з бузини на хрипку. При кінці повідомляла, що дістала телеграму від тети про те, що бабуня Орелецька вже упокоїлася. Коли стара слуга, повірницяпанни Альбінської, вернулася від Цезаревичів, повідомила Дору, що панна Оксана зайде небавком до неї.

Коли Оксана відвідала Дору, Дора поводилася, як діти, жадні пестощів старших. Розмовляли про Покутівку, про Еву, про чужину, яка, як здавалося, поглинула Еву так, що вона, може, і батьківщину забуде.

Дора лежала без руху; її думки працювали, і вона від часу кусала злегонька свої уста.

– Ви мене розважаєте, – сказала до Оксани, – а самі не веселіші. Ні, ні, ми не повинні бути сумні.

– Ми всі ще бадьорі під впливом Миколая, тільки Юліян ходить, як ранений молодий лев, а тому винна його наречена.

– Що вона зробила, Оксано?

– Нічого більше, лиш післала йому вчора друге письмо, де повторила питання, що буде з ними, коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим [119]119
  С. 336 – «[…] коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим»– йдеться про канонічні правила для священиків. Священики (грецькою ієреї, чи пресвітери) складають другий священний чин після єпископа. Священики можуть здійснювати з благословення єпископа усі таїнства і церковні служби, крім тих, які належить здійснювати тільки єпископу, – крім таїнства священства й освячення мира. Християнська громада, яка підпорядкована священику, є його приходом, чи парафією.
  Щоб стати священиком і отримати приход, випускник семінарії має бути одруженим (повінчаним). Якщо він висвячується неодруженим, то залишається монахом (ієромонахом).


[Закрыть]. Ах, Доро, ви не маєте поняття, як любить він ту дівчину. Він не вірив, що медицина стане для неї дорожчою, ніж він. Він не годен припустити, що вона справді могла б не прибути на час вінчання. Гадаю, що в ньому прокидається хвилинами зневіра до неї, а з жалю, може, й ненависть.

– До Альбінських, Оксано, – докінчила Дора, і з її гарних очей упав погляд, повний гордости і рішучости. – Не до Еви, як особи, а до таких, як я. Та нехай твій брат успокоїться. Ева Захарій схоче бути щаслива і твого брата не покине. Вона оригінальна, але не легкодушна. Я йому про це сказала би, якби він про те говорив.

– Борони Боже! – кликнула Оксана. – Ви не знаєте, який він замкнений. Навіть мамі з нічого не довірився.

– Відчиніть на хвилину вікно, заки відійдете, – попросила Дора, – я хочу, щоб мені трохи до хати снігу навіяло.

Приятельки розсталися. Вітер колихав деревами лиховісно над хатами, годинник тикав одноманітно, а Дора, виховзнувшись із постелі, одяглася тепло і пробувала своїх сил. Сперлася об вікно і визирала надвір. Чи дома вже Оксана, чи світилося вже на узгір’ї?

В одному вікні світилося.

*

Коли тета Оля вернулась додому, була б навіть не помітила її триденної недуги, якби не була зустрілась у дорозі з Юліяном. Передавала Дорі, що діялось у Покутівці.

– Їмость нарікає на Цезаревича, що він усьому винен, бо дав дозвіл нареченій на виїзд за границю, а з того нічого доброго не вийде. Бідний батько прагне зятя, як спасення.

– І ви це Цезаревичу оповіли, тето?

– Розуміється. Чому ж би ні? Він, зрештою, і сам про це буде знати.

– А він?

«– Що зробите, Юліяне, коли Ева справді не приїде?» – спиталася його.

«– Тоді я по своїх іспитах поїду за границю і ми там звінчаємося…»

Він сказав це з такою рішучістю, що я не мала відваги ще більше про це питати. Бабуня Орелецька, заки перенеслася на той світ, діждалася ще тої останньої радости, що від Еви прийшов до неї окремий лист, де вона просить вибачення за те, що не може її тепер у недузі відвідати, але в її житті зайшли зміни, про які вона у свій час повідомить.

Дора, що сиділа проти тети на стільчику, біля її ніг, глянула їй в лице, що виявляло вираз поважний, майже строгий.

– Про що ви думаєте, тіточко?

– Що за все є відплата, донько, і що у світі є рівновага, якої ніхто не може обминути.

*

По Різдвяних святах заявила Дора дідові і теті Олі, що має намір виїхати на якийсь час до тети Ціллі у столицю, щоб виучитись книговодства.

Директор і панна Альбінська переглянулись значучимпоглядом.

– Це найкраще, що ти могла собі постановити, донько, – сказав Альбінський і почав говорити про подорож, щоб її не відкладати, згадав і про карнавал, який Дора повинна використати.

– Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб учитись, а карнавали і забави мені не в голові.

Прощаючись з панею Рибко та Оксаною, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.

*

Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліян від Зарка з Покутівки телеграму з зазивомякнайскорше приїжджати, бо о. Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою, мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.

Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.

Юліян усміхнувся гірко.

– Говоріть одверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це, певно, якась зла відомість про Еву. Скажіть мені лише одно: чи вона жива?

– Жива, братчику, – перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.

– Жива, але зриває зі мною, правда?

Зарко притакнув мовчки головою.

– А батько знає?

– Саме на його руки вона вислала письмо і це вдарило його так важко.

Юліян побілів. Він хотів щось сказати, але в тій хвилині відчинилися двері і з внутрішньої кімнати увійшла тихо їмость, сива, як голуб, з вихуділим обличчям.

– Рідна дитина, – захлипала крізь сльози, – рідна, Юліяне… – і урвала.

– Успокійтеся, матусенько, – сказав Юліян, притиснувши її до себе, мов матір. – Чи можна ввійти до хорого? – спитав півголосом.

*

О. Захарій при шелесті відкрив очі.

Без вагання приступив Юліян до хорого і взяв його за руку. Тихим, преспокійним голосом, мов нічого не було, спитав, як почуває себе і чи відвідує його лікар.

О. Захарій притакнув очима і махнув слабо рукою.

– Не багато він мені поможе, – і показав на серце. – Життя грається нами і бере нашу душу на немилосердну пробу, а проти нього ми немічні. Там, – додав і показав рукою, – коло хреста лежить письмо від  н е ї.  Читай. Вона пише до родичів, а через них і до тебе, свого нареченого.

Юліян узяв лист. О, які знайомі були йому ці коверти, цей листовий папір, то характеристичне письмо! Хорий не звертав очей з Юліяна, він, свідомий того, супокійно розгорнув листки і читав. Букви мигали йому перед очима і він читав тільки поодинокі речення:

«…Так, я є тією, якою є, і тому сталося все те, що сталося. Коли б я була інша, то було б це не сталося. Подаю родичам і нареченому до відома, що з Юліяном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богослов’я, а цей стан мені несимпатичний. З того стану я лише одного любила, поважала і поважаю – свого батька, а більше нікого. З хвилиною, коли я побачила свого нареченого в богословській одежі, він мов потонув для мене і в мому серці зачинилося місце для нього. Мій побут у культурнім світі, наука, мій теперішній світогляд, ціле моє єство бунтується проти того життя, в яке він поволік би мене з собою. Я вже не „покутівська“ Ева. Та щезла, як моя колишня любов до нього, що пірвала мене з початку нашого знайомства до шалу і кинула мужчині до ніг. Та все це минуло, як весна і цвіт у природі. Я дозріла для іншого життя і через те не годна існувати поза сферою вищої культури, на низинах примітивного думання. Я полюбила іншого мужчину, іншої народности, і приступила до його нації тим більше, що бабунин елемент у мені допоминавсясвоїх прав, а за ним і пересвідчення, що те, що лежить у крові, є життя і скорше чи пізніше добивається наверх. Юліянові Цезаревичеві, мому давньому нареченому прошу подати цю заяву до відома і раду, щоб вибрав собі іншу дівчину і жив, як це личить душпастирям, посеред свого народу… Вибачення від нього за свою поведінку не прошу, а тільки зрозуміння моєї психології, але без фантазії».

О. Захарій прошептав щось до Юліяна, але цей, хоч і поглянув на недужого, не зрозумів його. Перед його уявою мінялися картини: якісь постаті, вона – Ева, той, якого вона вибрала, прощальний вечір у Покутівці під вікном її кімнати, «Пан Тадеуш» від Зигмунта Кави. «Альбінська» – зареготало щось у його нутрі, рвалося на уста, але він їх не розтулив, лише заскреготав зубами і змовчав.

Так сидів, схилений, якийсь час, поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.

– Що кажете, отче? – спитав і дивився без зрозуміння.

– Ева відкинула нас… Чи закінчиш богослов’я, куди загнало тебе твоє сумління?

Юліян притакнув головою.

– Але перед висвяченням мусиш оженитися.

– Ні, отче.

– Що ж вдієш? Я ніколи не вспокоюся.

– Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.

– Не висвятившись, Юліяне?

– Не висвятившись.

– Шкода тебе, твого часу і науки.

– Я своє зробив, отче, – відповів молодець.

Хорий притакнув головою, наче зрозумів його, і після мовчанки попрохав:

– Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…

*

О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліян покинув Покутівку.

*

Майже рік минув від часу, як Дора приїхала до столиці. Вчилася книговодства, здавала іспити, заходила до гарної, поважної Зоні – доньки пані Цезаревичевої. У крамниці від фронту сидів її чоловік-годинникар, а в робітні сиділа Зоня з задуманим видом і нахиляла свій класичний профіль над годинниками.

Панна Ольга Альбінська приїхала на двадцять чотири години відвідати Дору. Оповіла про зірвання заручин Еви з Юліяном Цезаревичем, про смерть о. Захарія, про те, що Юліян вступив до війська по скінченню богословських студій, про сумне матеріальне положення вдови Захарій, бо залежне цілком від доньки або ласки чи радше доброти дідуня, який і рішився забрати їмость до себе, поки Ева не зобов’яжеться запевнити їй відповідне утримання.

– Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, – сказала Дора принагідно до Зоні.

– Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, – сказала Дора, – але все ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?

– Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, – відповіла Зоня поважно. – Я, довідавшись про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елемент був у неї сильніший – той, по бабуні, чи той, по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? – «І що з того вийде для тебе? – спитала я. – Нічого, хіба ненависть». «Часами вона стає переді мною, – говорив він, – із своїм чаром, і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не оглядалася на ніщо і йшла вперед, а в мені є, на жаль, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї».

Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.

– Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, – докінчила Зоня. – Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…

*

Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Егон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не пам’ятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. «Альбінська, Альбінська», – кричав у її душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла додому до тети Ціллі без віддиху.