Текст книги "Альтернативна еволюція"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)
Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір’ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого знання, які треба розбудити…
Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.
Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:
– Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п’яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.
Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.
І тоді Пречиста радісно засміялася і сказала:
– Пора!
І махнула рукою.
Зникли бараки. Щезли колючі дроти. Я стояв серед золотої ниви хлібів, а вгорі синіло веселе, чисте небо. Ні душі. Лише спів жайворонка у високості…
Того ж дня до мене завітали гості: прокурор Карагандинської області (молодий хлопець) і сам начальник табору Каплан з хвостом наглядачів.
– Ви подавали заяву про голодування? – запитав прокурор. – І коли?
– Вже десятий день, – пересохлими вустами відповів я.
– Чому ти не доповів мені? – суворо запитав Каплана прокурор. Той знизав плечима, поїдаючи мене лютим поглядом.
Прокурор розпитав, за що я отримав карцер, дав наказ перенести мене до бараку, покласти на розкладачці.
В бараку нікого не було. Я задрімав. І одразу ж відкрилося вражаюче видіння.
Я йшов у коридорі височенної в’язниці, стеля якої сягала неба. Під ногами була дзеркальна підлога, у якій віддзеркалювалася моя постать. Я здивувався, що вбрання на відбитку було білосніжним. Біля титанічних дверей, що самі собою почали відчинятися, відбиток випростався, став вертикально і я вражено зрозумів, що бачу Христа. На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі-пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи.
Мене розбудив офіцер зв’язку. Запитавши прізвище, подав телеграму.
Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».
Узгодженість видіння, снів і реальності була така захоплююча, що я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…
Ось чому для мене Образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум’ям, з якого брало силу і полум’я моєї душі.
*
Скептики скажуть: суб’єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі десь незримо ввійшли до дитячої душі, а в пору біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт.
Це не так. Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Завіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.
Навпаки, що більше я знайомився з потоком різних ідей, зв’язаних з постаттю Христа, негативних чи ортодоксальних, – то сильніше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.
Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться все об’єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх сфер Космічного Розуму…
– Чому ж цього не сталося? – запитають мене скептики. – Допоки людям чекати? Якщо Христос з’явився тобі, чому він не з’являється всім іншим? Чим ти кращий від інших? Чому він допускає таке жорстоке запізнення? Гора муки росте до неба, а Господня Сила спокійно спостерігає за кривавою п’єсою тисячоліть. І якщо Він нерушима реальність Духу – то чому Його не відчувають так, як вітер, як зорі, як сонце, як квіти, хмари і повітря? Чому треба «доказувати» Його буття, Його історичність, Його божественність?
Запитання слушні, хто може заперечити це?
Проте народи світу здавна орієнтовані на пізнання містифікованої постаті Христа. Як і передбачав Він, людям показують: ось Він! І віруючі кидаються на примарний образ. І розчаровуються. Кажуть – Він у таємних кімнатах. Біжать – і бачать порожнечу. Обвішуються хрестами, обставляються кадилами, митрами, ризами, іконостасами, а потім руйнують все це… а потім знову реставрують, як це комічно відбувається нині…
Чому ніхто не поставив завдання: народам світу потрібен Живий Христос як Провідник до Бога. Чому ми задовольнилися мертвим, розіп’ятим? Чому зігнорували Воскреслого? Чому не прагнемо самі об’єднатися з Ним, а довіряємо це лукавим жерцям, котрі не можуть навіть між собою порозумітися?!
Хтось запитає: а тобі відкрилася істина про Христа? Ти відаєш Тайну Його Місії?
Я твердо скажу: ТАК. Коли я майже бігцем прямував від спец-табору до поїзда, щоб вернутися до рідних моїх, мені прочинилися двері до Правди Христової. Не одразу я збагнув, осягнув хвилююче відкриття, це триває вже майже півстоліття, але крок за кроком хмари забуття долаються, оголюється Вершина Гори, де жде мене Брат, Учитель і Батько. І я знаю, що одвіку був з Ним, у Ньому, бо Він відкрив, нарешті, Свою Тайну. І Звелів передати її людям, що я й роблю з великою радістю та тривогою.
Отже, головне питання Космоісторії: суть Заповіту Христа, суть Його Місії, котру він отримав від батька Небесного?!
Якщо Він став Людиною, пройшов по Землі, щось залишив людям – то це щось має бути дуже важливе, важливіше за все!
Так воно і є…
Слово друге
ЗОРЯНЕ ДИТЯ
Диво-сни, не сковані законом,
Відкривають браму до Свободи,
Із тілесним попрощавшись лоном,
Небувала виросла Природа.
Воскресають мертві Побратими,
Розквітають зела чародійні,
Розгортає диво лик незримий —
Радісний, прекрасний і надійний…
Корінь Волі, джерело натхнення,
Не щезай, не висохни ніколи,
І посій в пилюку повсякдення
Квіти у сновидному роздоллі…
І тоді, як зморені світила
Захолонуть в темному просторі,
Хочу я, щоб Серце запалило
В світі Сну нові, чаклунські зорі!..
Мій друже! Як бажаєш, так і сприймай те, що прочитаєш. Я оповідаю тобі не історичну хроніку, я показую тобі не заманливий відеофільм, змайстрований хвацьким режисером. Тайна Христа – не «точне» відображення того, що відбулося з Божественним Дитям та Його Матір’ю, а Суть Завдання, яке взяв на себе Син Зоряної Безмірності. Називають цю Суть – Благою Вістю. Але в чому ж ця Вість?
Взяти «гріхи» людей на Себе?
Чому невинний має страждати за злочинців? Навіть недосконала земна юстиція не може допустити такої судової підлості. Невже Небесна Юстиція в Особі Найвищого здатна «задовольнитися» жертвою Духовного Ягняти? Тоді на Небесному Троні сидить не Любов, а злобний монстр!
Дати Себе розіп’ясти на Голгофі, а потім, відповідно до віри людей в божественність Христа, милувати їх або засуджувати до вічної муки?
Але ж «віра» хіба міняє психічну суть людини? Хіба страх перед царем дає право боягузові ввійти у владичний палац? Апостол недарма казав, що «біси теж вірують і дрижать», бо неспроможні піднятися в Небо…
Може, Блага Вість у Заповідях Господніх, які Він проголосив на Горі? У дивних, чарівних, неймовірних Заповідях Блаженства? Проте чи хто-небудь збагнув, що Христос констатує вже готовий стан людини, котра блаженна, тобто така, якій уже відкрита дорога до Вітця Небесного? Блаженні жадаючі Духу, блаженні милостиві, блаженні чисті серцем, блаженні миротворці, блаженні спраглі справедливості… Але який Шлях приведе до такого блаженства? Адже повторенням благань та молитов: я вірую, я вірую, Господи, нічого не міняється. Ти або просиш Духу, або ні, незалежно від «визнання» чи «невизнання» існування Христа. Ти або чистий серцем або ні. Якщо чистий – то приймеш Христа, Його Місію, бо будеш співзвучний Божому Синові. Ти або миротворець або агресор. І це не залежить від віри в Христа. Хіба не християни заливають вже друге тисячоліття кров’ю Планету?
То як же осягнути стан блаженства? Яка стежка приведе до жаданого результату?
Христос Сказав: Я єсмь Путь (Шлях), Істина і Життя. Пройди через Мене.
Гранично просте рішення. Я в людині є правдивий шлях до саморозкриття. Якщо твоє «Я» (вища свідомість) не вирішило йти до Божественного «Я», до Вселенського Вітця Сущого, то марні всі твої поклони й забобонні вірування. Христос Прийшов від самого Джерела Життя, щоб прокласти для всіх жадаючих дорогу до Потоку Любові, котрий дається задарма, якщо Його осягнеш.
Царство Небесне внутрі нас єсть! – вражаюча Правда, що дозволяє розвалити всі бар’єри ілюзій, всі заборола пітьми, всі нагромадження псевдорелігій…
*
Відкриваю вічі на світанні,
Ніби приступаю до роботи…
Наче білка, мчуся безнастанно
В колі повсякденної турботи.
Я приймаю ношу цього світу
На свою чутливість та мінливість,
Мої нерви, мов казкові віти,
Відчувають всю його примхливість.
І нема для світу ні закону,
Ані смислу, ані рамок міри, —
Всі ж ті речі – наші забобони,
Наші страхи і жадоба віри…
Боїмось ми просто зрозуміти,
Що і люди, й зорі у Безмежжі —
Лиш самотні чудодійні Діти
На пустельнім серця узбережжі,
Що усі диктатори та війни,
І насилля, муки і жадання —
Лише спроби – дикі, безнадійні
Осягнуть небачене Кохання.
Те Кохання – до Самого Себе,
Бо нікого в світі більш немає —
Ні на зорях у далекім небі,
Ні в химернім потойбічнім Раї…
Всюди ми, усюди – наші муки,
Наші спроби вийти в Небувалість,
І тремтячі від безсилля руки —
Від безсилля осягнути сталість.
Породили ми себе в химеру
З Цілості – Єдиної, Святої,
І пішли в періоди та ери
На стежки розвою і розбою.
Розгубили ми себе в хаосі,
Світлі шати дарували тіням,
Лиш надію змучену ще досі
Віддаєм грядущим поколінням…
Зупинімось, зупинімось, Браття,
Пробудімось з вічного шукання,
Хай осяє зоряне Багаття
Ще з правіку суджене Повстання!
І тоді Світило Праблакитне,
Всі сонця зібравши в себе, встане,
І тоді пустеля непривітна
Затріпоче цвітом полум’яним.
І тоді побачить дух Людини,
Що в Ньому – Всесвітня Праоснова,
Що усі низини і глибини —
То пелюстки нашої Любові!
Саме про такий шлях болісного й радісного Пробудження мріяв Христос, коли закликав учнів: не спіте, чатуйте, ось наближається зрадник і посланці князя світу! Не спіте! Вже тоді – дві тисячі літ тому – можна було сотворити потужний моноліт Духу, захистити Сина Зірок, не дати здійснитися Космічному Злочину Боговбивства. Такий подвиг проклав би міст від Землі до Неба, всі сфери стали б воєдино і сама смерть розтанула, як примара.
Проте що було, те було. Історію переписати неможливо. Людство пожинає жниво, що його посіяло й виплекало. Воно жадібно хлебче брудну воду з тої ріки, що її Апокаліптичний Дракон виригнув з пащі, щоб захопити Жону та вірних її Сина. Вся інформаційна мережа Планети просякнута метастазами Драконячого ричання, кожен крок правителів, політиків, жерців усіх релігій – то обман, лукавство і прислужництво Звірям – тому, що вийшов з води і тому, що з’явився від землі.
В подальших роздумах відкриється тайна Звірів та їхнього пана – Дракона. А нині – пора приступити до визначального: сказати Останнє Слово Людям Землі про Надзвичайний Дарунок Христа для Світу. Слово це буде для більшості немислиме, неприйнятне, але готовим душам воно відкриє Вогняну Радість Воскресіння. Ходімо, Друже, до з прадавності забутої Вісті про Появу па Землі Дива, що Його чекала Безмірність цілу Вічність. Ходімо. Жона покидає пустелю, одягнувши Вогняний Панцир Войовниці, і її Син уже осідлав Чарівного Коня…
Пливе у небі крилате насіння…
Для чого воно? Куди?
В зернятку воля всього покоління —
Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не треба питати,
Ти – лише вісник Життя!
Впадеш на землю, мусиш зростати —
Таке веління Буття!
І хай морози, і хай негода!
Свій не зганьби заповіт!
Для тебе буде одна нагорода —
Ще небувалий світ…
Не відаю, як воно сталося, але ота «юродива» жіночка з нетутешнім поглядом, котра розповідала мені про народження, вірніше – появу Христа в слов’янських землях, виявилася носієм Великої Правди. Диво з Див, проте народна легенда, невідомо яким чином сформована, збереглася понад клекотом та курявою віків, передавши у прийдешнє направду Благу Вість. Недарма Воля Неба обрала саме нашу казкову землю – пісенну, втаємничену, населену мужніми й щирими племенами, відкритими до Мови Дивокола, Зоряного Шляху Богів, Дивів, Кумирів, Героїв, Вісників Великої Матері. Серце Вітця Небесного передбачало, де складуться найкращі умови для здійснення Вселенського Плану Визволення.
Так от, жіночка передала пунктирний потік подій, а подробиці відкрилися мені у видіннях пізнішої пори, коли я вже почав друкуватися, став письменником, поринув у стихію фантазії та космобудування прийдешнього в бунтівливій, шукаючій думці.
Люди гадають, що мрія, фантазія – то порожні, непотрібні вигадки. Проте такий підхід до божественного ваяла творчості – жорстока дурість і падіння. Це результат відмови від Плоду, який Мати-Природа подарувала Людині вкупі з Батьком-Духом. Адже недарма прадавня назва істоти мислячої – МАН, МЕН, МАНУ, МИСЛИТЕЛЬ.
Мисль, думка, мрія, фантазія – промінь космобудування (або й руйнування, все залежить від орієнтації духа). Саме тому, коли я занурився в сферу імлистого, втаємниченого обрію грядущого, кожне зусилля чарівливо відкривало для свідомості небувалі континенти буття, дозволяло входити в контакт з істотами й сутностями, котрі для більшості людей є, в кращому разі, лише символами, абстракціями або вигадками забобонного ума.
А коли настала ще одна критична межа в моєму житті, коли знову пазурі служби безпеки захопили моє нужденне тіло в полон і вкинули до буцигарні, пролунав Гонг Духу, і промінь Знання осяяв минулі, сучасні й грядущі терени земних подій, і я збагнув, що стежка, на яку мені вказав Христос у видінні сорок дев’ятого року, не скінчилася, що нові перевали й вершини громадяться попереду, і терпіння для того, хто рушив за Ним, має бути майже нескінченним, бо Путь є Путь. І мислити Христа зупиненим, поза Рухом, поза Прагненням, поза Творенням, поза Польотом – немислимо.
Христос, зупинений і замкнений у церкві – то вже Антихрист.
А оскільки Дух дише, де хоче, то Він і покинув усі людські храми чи вівтарі і сповив собі гніздо в людських серцях, висиджуючи променистих, радісних Птахів для далекого польоту до Рідного Краю…
*
Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квітки довкола,
Ніби у раю…
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини…
Сумують квіти,
Тужать Пташата…
Посеред Раю
В задумі Хата…
Парубки та дівчата вже розходилися з вигону, коли понад зоряним Дивоколом спалахнуло блакитне сяйво, в просторі загуло, задзвеніло, ніби хтось незримий торкнувся пальцями туго натягнутої струни. Понад вигоном шмагонула сліпуча блискавиця яскрава Зоря впала біля Дубового Гаю, який так і звався з давніх давен – Дубровкою. Почулися злякані голоси дівчат:
– Знак від Зоряного Дива.
– Треба сказати Віщунам.
– Марусино, прямо біля твоєї землянки впало.
– Ти не страхаєшся – йти домів?
– А чого мені жахатися? – задумливо-тривожно мовила Маруся. – З неба не може бути лиховісних знаків…
– Може, провести тебе? – стиха попросив Могута, гарний чорновусий парубок, який давно вже сподівався стрибнути понад Купальським вогнем з блакитноокою Марусею.
– Не треба, – зітхнула дівчина. – Я хочу побути на самоті. Знак з Дивокола не дарма. Моє серце віщує щось дивне…
І вона прудко щезла в сутінках липневої ночі, залишаючи гомінливий гурт подруг та парубків.
Білі хатки дрімали поміж буйними садами, вікна в них вже н світилися. Тиша пливла понад кийлівським городищем, де жили перевізники, рибалки, вишивальниці й ткачі. Маруся проминула останні житла і заглибилася в дубовий гай. Поміж чагарями мерехтіли світляки, ніжно співали в дрімаючих травах цвіркуни. Дівчина зійшла з кінного шляху і побігла стежечкою попід віковими дубами. Ось незабаром її землянка, викопана ще покійним батечком у високій кручі над Річищем.
Зненацька Маруся сполохано зупинилася. Просто біля її обійстя, поміж ружами, під високим кущем калини переливалося райдужне сяйво. У Марусі тьохнуло в грудях: таке сяйво бачила вона уві сні три дні тому – вісімнадцять веселок у грозовому небі. Веселки були кільцеві й охоплювали все Дивоколо. Вона вже тоді, кинувшись зі сну, ждала чогось незвичайного. Невже це сталося? Що це, хто це?
Вона навшпиньки наблизилася до квітника. Ніжне сяйво освітило тільце дитини – голенької, чарівної, ніби зітканої з променів. Немовля мовчазно сміялося, простягало рученята до Марусі. Дівчина зойкнула, заклякла від несподіванки. Невже хтось підкинув дитину? Такого не бувало в їхньому краю.
На лобику немовляти – білому-пребілому – пульсувала Блакитна Зірка. То з’являлася, то зникала. «Це та Зоря, що бачили дівчата й хлопці, – подумала дівчина. – Тільки чому вона впала біля мене? І стала Дитям? Боже-Роде, що мені діяти? Взяти немовля? А як пояснити людям? Що я скажу родичам, що подумають парубки й дівчата?»
А втім, вагалася вона не більше хвилини. Схопила Дитя на руки, притисла до грудей. Воно охопило рученятами її шию. Біля серця Марусі солодко защеміло. Перса стали гарячі, мовби хто торкнувся їх ніжними й сильними пальцями. Вона відчула, що з сосків виступило молоко.
– Боже-Роде! – скрикнула вона. – Як це може бути?
Немовля, ніби відчувши появу джерела життя, шаснуло ручкою в пазуху й вимогливо замугикало. Маруся оголила грудь і тицьнула її Дитині, яка задоволено й щасливо зацмокала, споживаючи живлючий земний трунок.
Дівчина заклякла під калиною, переживаючи нечувану пригоду. Знала, що вже ніколи, нізащо не розлучиться з маленьким, що б з нею не трапилося. Хай осуд, хай сором, хай вигнання і прокляття. Небо-Дивоколо подарувало їй Сина, і Він довірився їй. Покинути Його – то стати огидною зрадницею на віки, на всі життя. Род і Рожениці не простять їй такої наруги…
Вона підняла Дитя високо над головою, палко шепочучи молитву:
– Боже Всемогутній! Отче Життя! Складаю Тобі найщирішу подяку, що Ти обрав мене, недостойну, поміж дів русинських. Я ще не вмію, не знаю, як берегти Дитя, та навчуся всього, і Твого Сина не дам скривдити… бо відаю, що недарма ж Ти послав Його до нас з дивного, зоряного Вирію!
Хлопчик теж підняв рученята до мерехтливих зірок, ніби приєднувався до дівочої молитви. Великі, прозорі оченята мерехтіли іскрами, він притулився щокою до щоки Діви.
– Ім’я твоє буде Івась, – щасливо зашепотіла Маруся. – Івасик-Телесик. Як батьки у казці, так і я тебе знайшла. Не дам, не дам тебе зміюці лихій, обережу синка казкового від лиха й біди… Зорі далекі, станьте на варті біля моєї нужденної хатки! Славуто, втопи ворога, якщо він захоче згубити зоряну дитину! Дубовий гаю! Стань для Івасика надійним сховищем від чужого ока…
Маруся нікому не сказала про свою дивну знахідку. Надвір виносила сина лише ночами, коли в Дивоколі спалахували зірки, або в грозові дні, як полум’яні перуни шматували простір з краю в край, переможно котячи луну понад славутинською долиною. Дитя любило таку пору, бо щасливо затихало під мерехтливим склепінням небесних вогнів, і радісно танцювало на руках Діви, ніби вітаючи кожен удар блискавиці вдоволеними вигуками.
Син полюбив нічні мандри під густими кронами тисячолітніх дубів. Він вбирав усім дитячим єством голоси лісу, зойки та стогони пугачів, кумкання жаб, невтомний спів коників. Маруся інколи сідала в заглибину між потужними звивами дубових кореневищ, і тоді Івасик дрімав, всотуючи в себе чарівницьку хвилю неба, землі, лісу – повнозвучного духу всієї співзвучної природи.
Настала осінь. Маруся не з’являлася на вигоні в колі гуляння й співів. Город свій порала сама, не прохаючи допомоги ні в кого. Коли родичі пропонували щось пособити, знаючи, що сироті нізвідки чекати підтримки, дівчина лагідно відмовлялася.
– Мені не треба нічого, – смиренно відповідала вона. – Спаси Біг вас…
По городищу попливли слухи, зародилися підозри. Могута, хлопець, закоханий в Марусю, не витримав, підкрався вечором до віконця сироти, зазирнув у землянку. Побачив колиску, рученята, якими дитя вимахувало в повітрі, схилену постать Марусі над немовлям.
Хлопець закляк від несподіванки, тихенько одійшов від хатинки. Кілька днів мовчав, потім сказав матері про своє відкриття. Таємниця стала відома всьому городищу.
На свято Великої Матері Лади до землянки несподівано з’явився велетенський гурт родичів та жителів кийлівського городища. Попереду йшли віщуни та прабаби. За ними – літні люди, парубки та дівчата. Маруся забачила ту процесію з вікна, тривожно вискочила з хатинки, стала на порозі – бліда й схвильована. Вона збагнула, що таємниця її стала відома.
Наперед вийшов Вірнодив – найстарший віщун. Спершись на костур, він доброзичливо кивнув Марусі, привітав з Великим Святом. Дівчина вклонилася, подякувала. Віщун, зітхнувши, сказав:
– Доню, ми знали твого батька, як славного воя. Ми знали твою неню, як вірну його дружину, щиру, чесну душу. Нема жодного чоловіка чи жони, котра б кинула недобре слово в їхній бік. Хочемо знати – чи не затьмарила ти їхньої честі, чи вони у вирії пишаються тобою, чи можуть наші парубки засилати сватів до тебе, сподіваючись на незаплямований шлюб?
– У чому обвинувачує мене славетний Вірнодив? – тихо запитала Маруся.
– Винеси дитя, – суворо відповів віщун. І така вимогливість була в його словах, що дівчина мовчки повернулася, ввійшла до землянки і незабаром з’явилася на порозі з немовлям на руках.
Воно радісно замугикало, засміялося, узрівши святковий гурт людей. І такий потік щастя й щирості плинув від дитини, що присутні заклякли від почуття несподіваної розгубленості. Проте віщун опанував станом розчуленості і холодно запитав:
– Ти відаєш, який звичай у наших родів, коли поміж ними з’являється блудниця?
– Хто тут блудниця? – майже зухвало скрикнула дівчина, спалахнувши.
– Ти ще питаєш? У юрбі загукали:
– Безсоромна!
– Гуляща!
– Вигнати її!
– Спалити землянку, щоб і знаку не було від гиді такої!
– Тихо! – наказав Вірнодив. І коли галас стишився, помовчав хвилину, ніби роздумуючи. – Ми не будемо допитуватися, де ти согрішила, з ким. Зрештою, всі діти від Бога-Рода, і кожному він приготував свою долю, свою стежку. Проте, звичай не можна переіначити, інакше Мати Лада одвернеться від русичів і Чорнобог запанує в серцях. Марусино, не станемо ганьбити тебе перед рідними, пам’ятаючи про високу цноту матері твоєї і доблесті батенька покійного, хай буде щаслив у царстві Бога-Рода! Зберися разом з Дитям, візьми, що треба і вирушай гала світу, куди поведе тебе Доля. Може, знайдеш притулок деінде, а ми не можемо залишити тебе тут…
– І ви не хочете почути, що я скажу? – смиренно запитала Маруся, ясним поглядом оглядаючи односельчан.
– А чим ти зможеш виправдатись? – з надією озвався Вірнодив. – Кажи…
– Я не винна в блуді, – просто сказала вона. – Я не порушила честі, я була і є дівчина.
– А звідки дитя?
– Я знайшла його біля хати своєї в ту ніч, коли впала зоря. Це дитя з Дивокола. Я пожаліла його, а потім полюбила. Взявши на руки, відчула, що з’явилося молоко. То був знак від Матері Лади, що маю стати матір’ю Божого Сина…
В юрбі глумливо засміялися.
– Вона має нас за дурнів!
– Дьогтем її вимазати. Відтяти косу! Геть її з городища!
– Ганьба!
Парубки рвалися крізь лаву старших людей, намірюючись здійснити свої погрози. Та зненацька поміж віковими дубами з’явилися вершники, копита коней застугоніли по звивинах коріння. Ще мить, і кийлівці з подивом побачили, що до їхнього городища завітали лицарі-козаки. Сині свитки, багряні плащі за спиною, всипана самоцвітами зброя – шаблі, сагайдаки, довгі ножі за поясами, високі сиві шапки з червоним верхом, – все було у прибульців у такому співзвуччі, зладованості, що присутні заворожено дивилися на гостей, як на істот з іншого, нетутешнього світу.
Лицарі скочили з коней, підійшли до гурту. Той, що йшов перший, – сивіючий козак з прозорими синіми очима, вклонившись Вірнодиву, сказав:
– Вітаємо з Днем Матері Лади, хай буде славна у віках!
– І ми вас вітаємо, – стримано одповів віщун. – Кого маємо вшанувати?
– Посольство від товариства з Хортиці, – з гідністю відповів лицар. – Звелено братчиками-характерниками передати частку скарбу, що належав козаку Сонцеграю (хай буде щаслив у благословенному вирію) його улюбленій доні Марусі. Лицарі не забувають рідних душ ні в цьому, ні в тому світі… Чи не її ми бачимо з дитям на руках?
– Це я, – сміливо промовила Маруся, виступаючи наперед. Сивий лицар шанобливо вклонився їй. Проте віщун Вірнодив зупинив його порив жестом руки.
– Заждіте, славні лицарі, – сумно озвався він. – Маруся зганьбила наш звичай. Вона – покритка. Громада засуджує її на вигнання.
– Це правда, доню? – спохмурнів лицар.
– Обман, – з сльозами на очах відповіла Маруся.
– Кажи, що сталося.
Маруся оповіла все, як відбулося насправді. Сивий лицар докірливо оглянув юрбу.
– І ви не могли перевірити, чи правду дівчина каже? – суворо запитав він.
– Як? – глумливо вигукнув якийсь парубок.
– Не до тебе річ! Хіба відсутні тут повитухи, котрі могли б сказати – дівчина вона чи ні?
Люди розгублено загули. Наперед вийшло дві баби-повитухи. Вони без зайвих слів схопили Марусю під руки і повели в землянку. Юрба чекала, ніби закрижаніла. За кілька хвилин повитухи з’явилися на порозі – просвітлені, щасливі, а за ними Маруся з дитям, вся в сльозах.
– Наша Маруся – діва! – радісно проспівала одна з повитух. – Люди! Дитя справді від Бога-Рода! Величальну Матері Ладі! Просіть прощення у славної Марусі!
Юрбу ніби підмінили. Люди гримнули величальну. Парубки підскочили до Марусі, підняли її високо в повітря разом з дитям. Вона усміхалася – щасливо й розгублено.
Сивий лицар підняв руку і владно сказав, коли крики затихли:
– Добре, що так сталося! Добре, що Мати Лада змусила вас отямитися! А якби не приїхали ми? Отож пам’ятайте, русичі, що Бог-Род подарував нам розум не для того, щоб діяти дурощі на кожному кроці. Не можемо залишити Зоряного Сина напризволяще. Ми заберемо Марусю і Дитя на Хортицю. Там вони будуть в безпеці, там характерники вирішать подальшу долю Божого Посланця!
Юрба розгублено замовкла. Але заперечити не посмів ніхто.
*
Чайки над грізним порогом
Криками крають тишу…
Хвилі, хвилі стогорі
Небо на грудях колишуть…
Що ви прохаєте, птахи,
В неба, в порогів, у мене,
Нащо літати над жахом —
Виром скажено-зеленим?
Маєте все, що вам треба —
Дику стихію буремну,
Крила могутні і небо, —
Просите їжу нікчемну…
Не проміняйте на марність
Радісне серце пташине!
Кидайте берег примарний,
Линьте у небо стосинє!..
Основний гурт лицарів їхав правобережними шляхами та путівцями понад берегами Славути, інколи зупиняючись і очікуючи в тому чи іншому городищі, доки байдак з отаманом Горою, вартою та Марусею з дитям щасливо допливав до місця зустрічі.
Тоді козаки запалювали вогнище на березі, виставляли дозорних і варили в мідному казані густу запахущу кашу. Маруся, загорнувшись у теплу свитину, разом з сином сідала в козацьке коло і зачаровано слухала захоплюючі оповіді про походи, про бої з лихими напасниками, про подвиги лицарські, про далекі краї та народи.
Хлопчик, ніби дорослий, не змигнувши оком, дивився на танець полум’яних язиків, на іскри, що веселими потоками рвалися в нічне дивоколо. Самоцвіти внизу, самоцвіти вгорі, – які образи відкладалися в дитячій свідомості?
Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?
Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом – багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:
– Прийди, прийди, Роде, прийди, прийди, Ладо,
Та зберемо воїв, та почнемо Раду!
Гей, відважні вої, ворог за горою!
Ярі воєводи, де ваші герої?
Гук, гук!
В небі крук
Здобичі пильнує!
А я лук
Взяв до рук
Та стрілу готую!
Вороги
До ноги
Будуть всі побиті!
А стрільці-молодці
Мед і пиво пити!
Хто нам любе ладо – воєм наречеться!
Хто боїться герцю – боягузом зветься!
Вої, поспішайте в бойову дорогу,
Нені наші й лади, ждіте перемоги!
Гук, гук!
В небі крук
Здобичі пильнує!
А я лук взяв до рук
Та стрілу готую!
Вороги до ноги
Будуть всі побиті!
А стрільці-молодці
Мед і пиво пити!
Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…
Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев’яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.
Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.
– Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…
– Рано йому ще, – несміливо заперечила дівчина.
– Звідки відаєш? Божому Синові видніше, – чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.
Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.
– Ого! – радісно загомоніли лицарі. – Козак росте! Знацця, й на небі кашу варять? Атож! Козаки, що впали в герці, прямують до Бога-Рода! Мабуть, навчили й Отця Найвищого готувати лицарську їжу!
Так, в жартах і веселощах, під звуки пісень та гомін хвиль славутинських, під надійним захистом хортицьких воїв, пливло Зоряне Дитя з Матір’ю Судженою до заповітних порогів.
А коли завирував потік під днищем байдака, коли замиготіли гострі камені обабіч бортів, і в повітрі встала хмара водяних бризок, виграючи на сонці веселками-райдугами, Маруся тривожно запитала отамана Гору:
– Може, краще зійти мені з хлопчиком на берег? Мені боязно! Не дай Боже, трапиться нещастя…
– Ти гадаєш, Боже Дитя не має захисту того, хто послав його? – з подивом запитав отаман Гора. Прозорі очі лицаря дивилися на Марусю по-дитячому довірливо й вимогливо. – Ти ж сама знаєш, що не торкнеться його ніщо зле, доки…
