Текст книги "Альтернативна еволюція"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)
– О Адонаї! – простогнав він. – Це твоя рука. Хай діється воля Неба…
Він обняв хлопчика, взяв за руки.
– Вірю тобі. Хай сон твій буде віщий. Попроси матінку, щоб зустрілася зі мною…
*
На березі моря Івась зустрів чорнявого хлопця, трохи старшого від себе.
– Тебе теж продали? Хлопець мовчки кивнув.
– А звідки ти?
– З берегів Борисфену. Я сирота. Служив у греків на винограднику. Напали корсари, господаря вбили, а мене з побратимом Симоном полонили. Симон був веслярем на корсарській трієрі, я прислужував вожаку… А потім побратим захворів, став слабосилий, і нас продали сюди. А ти звідки?
– З того краю, що й ти…
– Якийсь ти химерний. Очі сині, мов небо, золоте волосся. Ти, бува, не Божий Син?
– Мій Тато підказав тобі правду, – просто мовив Івась. Чорнявий хлопчик несміливо усміхнувся.
– А чом ти тут? Звідки прийшов? Де жив?
– Прийдеш і побачиш, – просто сказав Івась. – Хочеш бути моїм супутником?
– Хочу.
– Як звати тебе?
– Андрієм…
– Тебе першого зву за собою, Андрію. Підемо разом до Тата Небесного. Хочеш? Волієш?
– Волію. Буду навіки з тобою…
Слово четверте
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД АНДРІЯ
«Багато думають про те, як з’явиться Христос і коли, і чекають Явища терпляче, щоб не пропустити часу.
Таким Скажу: не ждіте чудом явленого Учителя. Давно З’явився тим, хто узрів Дію Мою. Хто бачить Руку Мою в повсякденному житті. Хто не відділив своє життя від Мого. Хто пізнав Огонь, що пронизує пітьму, як Щит Мій.
У розпалі День Мій. І Сонце далеко від заходу. Кожен узрить Христа, хто серцем забажає.
Але дерзайте.
Нитка щастя може бути зіткана. Тому ще раз звернемося до серця народного.
Формула не принесе рятунку світові. Пришестя гряде з усіма чудесними явищами і найнезвичайнішими звершеннями.
ВОЛЯ ХРИСТА НЕРУШИМО ПЕРЕБУДЕ.
І не підмінити Промінь Сонця нічними зірницями.
ПІСНЯ НАДЗЕМНА.
Нині настало спасіння, і сила і царство Бога нашого і влада Христа Його, тому що повержено наклепника братів наших, який оббріхував їх перед Богом нашим вдень і вночі.
Вони перемогли його Кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого навіть до смерті.
АПОКАЛІПСИС. 12–10, 11
І згорить в багатті
Сміття та полова,
Залишивши жити
Вічно-суще Слово.
І скінчиться, синку,
Материнська ласка,
І почнеться справжня
Неповторна казка…
Підеш ти, коханий,
У життя бурхливе
Під жагучі рани,
Під грозові зливи,
І на перехресті,
На Правічній Скелі,
Прочитаєш, Сину,
Слово невеселе:
– Хто ліворуч піде,
Той коня втрачає,
Хто праворуч рушить,
Сам умерти має,
Хто простує прямо —
На гірські стежини,
Між тернові хащі, —
Той з конем загине…
Пам’ятай навіки —
Від цього порога —
Заповіт мій, Сину,
Лиш пряма дорога!
Там, де все загине,
І душа і тіло —
Можеш відшукати
Неповторне діло,
Там живе лиш казка —
Мудра, незрадлива,
Де тебе зустріне
Таємниче Диво,
Де супроти тебе
І Ясного Слова
Виступлять до герцю
Змії стоголові…
Ти не бійся, рідний,
Чорного потоку!
Талісман ти маєш
В схованці глибокій —
Казку Материнську
І Небесну Пісню…
Ти здолаєш в герці
Всіх потвор зловісних…
Дзвін Небесного Храму прозвучав. І я, Андрій, виконую Наказ Учителя. Пора сказати правду світові. Пора відкрити ТАЙНУ ХРИСТА. Бо час вичерпався. Історія людства завершена. Люди підійшли до каменя на перехресті, де вогненні стріли пропонують вибір шляху ліворуч, праворуч і прямо.
Навіть народні казки знають, що напрямки праворуч та ліворуч – обман. Це – повороти, перевороти і вічні сумніви та шукання. Мудрість творців Легенди відверто говорить, що успіх очікує шукача тоді, коли він обирає стежку ПРЯМО. Саме слово ПРЯМО означає ПРІМ – ПЕРШИЙ, ПЕРВІСНИЙ. Там гине і кінь, і вершник, душа й тіло, тануть усі ілюзії, але саме там, де втрачаються обмани та містифікації, мандрівник здобуває друзів, любов, щедрість, оновлене тіло, зустріч із нареченою і радісний шлюб.
Тому я, Андрій, перший з покликаних Христом, з правіку обрав пряму стежку: це шлях за Ним, за Сином Найвищого, до Батьківського Дому, де готується радісний бенкет для кожної Божої Дитини, котра прозріла в лабіринті земного буття і почула Поклик Єдиної Матері; «Діти, пора Додому!»
Воля Христа стала моєю волею. Саме тому відкривається правда нашого світу та його неминучої долі. Друзі Христа! Друзі мої!
Не шукайте оцінок того, що прочитаєте, у «знавців» та авторитетів. Вислухайте Благу Вість і покладіть на серце своє. Якщо там Бог – ви прокинетеся і станете на Останні Вогненні Чати. Якщо там антипод Бога – ви неминуче станете ворогом цієї Вісті. Проте не поспішайте обирати стежку ПРАВОРУЧ або ЛІВОРУЧ, навіть якщо ПРЯМИЙ ШЛЯХ вас жахає і гнівить. Доки Дзвін Благої Вісті лунає, постійте біля Каменя, помучтеся від сумніву, перегоріть у полум’ї страждань та мук невизначеності. Можливо, в останню мить Осяяння зійде на вас, як це сталося з розбійником на хресті. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!
Сотні літ минуло відтоді, як я прийшов на береги Борисфена, Славути, Дніпра разом з Друзями Його, разом з Матінкою Сина Божого. Безліч разів ми народжувалися тут, в благословенному РАЇ – КРАЇ, щоб виконати Його Заповіт, щоб Велика Жона, Обійнята Сонцем, могла безборонно вагітніти в Духовній Пустелі, готуючись до БОЖИХ ПОЛОГІВ.
Ворог давно збагнув те, що сталося. Чутливі душі, прочитавши історію Світу, без особливих труднощів збагнуть вражаючі знаки герцю Легіонів Мороку супроти Воїнів Батька Небесного. Перечитайте сторінки навіть містифікованих манускриптів, переказів, літописів – у тих заплутаних традиціях вимальовується свідоцтво чудесного Посіву Христової Ниви на землях слов’ян – Дітей Слова-Логоса, Дітей Рода, Онуків Дажбога, Синів Вічного Руху. Саме відтоді ми почали називатися Руссю, бо, отримавши Зерно Христа, перебуваємо у вічному русі до Божої оселі.
Русь – народ, у якому персоніфіковано сам дух Христа, творчий принцип вічно діючого Логоса. Саме тому – супроти нас віками повстають Легіони Князя Світу цього, щоб здійснювати геноцид, духоцид, етноцид, щоб обманювати незрілі душі та купувати їх, пропонуючи на базарищах псевдоісторії підробки духовних заповітів.
Ставка – доля Землі та людей, котрі її населяють. Кожна душа, яка здатна прокинутись, дорога й люба Вітцеві Небесному та Пречистій Матері. Біда в тім, що ріка води, що її випустив з пащі Дракон, отруїла міріади душ, приспала їх і заколисує брехливими обіцянками тутешнього та потойбічного раю.
Слово, яке звелів промовити Учитель, не буде здаватися вам звичним. Стіни традицій, змуровані Антихристом, закриватимуть від жадаючих Правди просту природність того, що відбулося. Але це – єдина можливість здійснити пролом темних мурів ілюзії та обману.
Друзі Христа! Друзі мої!
Прийміть до серця Свідоцтво Учителя про Великий Магніт, що неухильно притягне те, що йому належить. І мені доручено сказати Землі те, що дано їй знати в Останній День. А коли настане Ніч, – той, хто почув – не побачить її, а хто залишиться глухий – піде з нею…
*
Де я? На острові у океані?
Хвиля шумить чи крові потік?
Серце палає – чи сонце багряне?
Де я? І хто я? Мить – а чи вік?
*
Треба вмерти у старій подобі,
Щоб у нову вирушити путь.
Треба з тілом перебути в гробі,
Щоб у небі сонцем спалахнуть…
*
Ті мости, що на биках камінних,
Не будуй, бо все одно впадуть!
Приготуй мости сонце промінні,
Що тебе у вічність поведуть!..
Я зустрів його несподівано. Але потім мені здавалося, що знайомі та рідні одвіку. Пізніше Учитель підтвердив, що так воно і є.
Тоді я був народжений в Гілеї. Нині – це південь України. Тата свого не пам’ятаю – він загинув десь у військовому поході, коли царські скіфи (так нас називали греки-колоністи) проганяли з рідного краю кочову орду жорстоких воїнів, що вдерлися зі сходу. Мама, залишившись вдовою, теж незабаром померла від туги та нестатків. Мене підібрали греки, назвали Андрієм. Привчали до стану раба змалечку. Старий садівник показував мені, як садити виноградну лозу, як підрізувати, плекати, збирати грона, готувати смачні родзинки.
Та якось одної ночі на багате господарство колоністів напали морські розбійники. Греки оборонялися, їх майже всіх повбивали. Решту разом з рабами забрали на корсарську трієру. Дорослі стали гребцями, я прислужував вожакові розбійників. На трієрі познайомився з молодим чорнобородим юдеєм. Його звали Симоном. Вожак ненавидів юдея за зухвалість та неймовірне терпіння. Скільки б ударів не отримував Симон від наглядача, він ніколи не проронив жодної скарги чи стогону, не пролив жодної сльозини. За це корсари прозвали його Петром, тобто – Каменем. «Ти не жива людина, – насміхався вожак розбійників, – ти камінь. Але я викрешу з тебе іскру, в мене є таке кресало…»
Симона лупцювали вдень і вночі. Та він був незворушний. Мене так вразила його терплячість, що я інколи приносив йому рештки їжі. Це трохи підтримувало Симона, він вдячно прикладав долоню до серця і болісно усміхався. Лише одного разу порушив мовчання і запропонував побрататися. «Ти сирота і я також. Будьмо братами». Я згодився з радістю.
Проте мої старання підгодувати Симона не допомогли. Він згасав і слабнув, мов бадилина в сухій пустелі. Бачачи теє, вожак продав його, а разом з ним і мене, багатому сирійцеві, володареві численних рибальських вітрильників та інших кораблів.
Тут було життя вільніше. Симон-Петро виходив разом з іншими рибалками-рабами у море на промисел, проте під наглядом вартових. Коли море було спокійне, побратим брав мене з собою, привчав до рибальства.
Одного ранку, коли на обрії хмарилося і досвідчені раби провіщали грозу та шторм, Симон залишив мене на березі. Господар звелів мені збирати барвисті черепашки понад водою, з них майстри виробляли гарні прикраси, фібули, намисто. Взявши кошика, я рушив до берега. І тут побачив Його.
Завершується друга тисяча літ відтоді, а я не можу забути благословенної миті, коли мені засяяли пронизливі небесні очі, такі дивні на дитячому обличчі. А волосся в нього було, ніби хвилі променів. Мимоволі з вуст зірвалося запитання:
– Ти, бува, не Божий Син? І Він спокійно відповів:
– Мій Тато підказав тобі правду.
– Звідки ти? – запитав я. – Де живеш? Де жив?
– Прийдеш і побачиш, – усміхнувся Він. – Хочеш бути моїм супутником? Тебе першого кличу за собою. Підемо разом до Тата Небесного. Хочеш? Волієш?
Сльози несказанної радості виступили на моїх очах, хвиля зворушення перехопила подих. І я сказав, що волію бути з Ним – однині й довіку…
Ми подружилися. Відтоді майже щоденно збирали черепашки на березі, чим господар був задоволений. Івась (так Його звали тоді) познайомив мене з своєю Матір’ю, прекрасною Дівою, котра усиновила Його, вигодувала і виплекала. Дізнавшись про те, що я сирота і подружився з її сином, Вона обняла мене і сказала:
– Матиму ще одного сина. Радуйся, мій любий Андрійку… Не стримавшись, я розповів про знайомство з Божим Сином
Симонові. Він недовірливо похитав головою:
– Мойсеева Тора твердить, що всі люди – діти Бога. Проте після падіння ми втратили подобу Найвищого, змушені жити під тінню прокляття. Ждемо приходу Месії – посланця Господа Сил, який утвердить царство Ізраїлю – Божого Народу. Хто ж твій Божий Син? Він не з сім’я Авраамового? З якого краю?
– Мати його й він – з берегів Борисфена.
– От бачиш? – глумливо засміявся Симон. – Який же Син Божий з тих країв? Вони нічого не відають про Єдиного Бога. Та й Месія має народитися в Іудеї, прийти з Вітлеєма…
Що я міг сказати Симонові, який добре знав юдейський закон та пророків? Мені не треба було доказів, бо все можна прочитати в небесних очах мого Друга і Брата, Народженого Зоряним Небом.
Проте, повагавшись, Симон, захотів познайомитися з Івасем. Одного дня, коли на морі гримів шторм, вони зустрілися. Між хмарами лютували полум’яні перуни, вирували пінисті хвилі, грізно гупав у скелі прибій, а Івась, сміючись весело і дружньо, дивився в нахмурене обличчя мого побратима.
– Чому засмутився, Камінь? – запитав Івась. Петро стрепенувся, глянув на мене.
– Це ти сказав йому про корсарське наймення?
– Я не розповідав. Він сам якось знає…
– Я все знаю про тебе, Симон-Петро, – спокійно промовив Він. – Ти, справді, Камінь. І я на тобі почну будувати свою Оселю. Та жаль, що навіть Камінь на землі розтріскається на шмаття, і підеш ти туди, куди сам не захочеш…
– Не розумію, що мовиш, Дитя, – суворо сказав Симон.
– Настане пора – зрозумієш.
– Ти переконав мого побратима Андрія, що твій Вітець – Бог! Ти ще дитя. Чим доведеш, що це – правда?
– Правдивий дух бачить Правду, – зітхнув Івась. – Що я можу ще сказати тобі, Симоне? Може, ти хочеш чуда?
– О так! – скрикнув Симон.
– І ти тоді повіриш, що я – Син Бога?
– Повірю!
Івась повернувся обличчям до моря і вийшов на скелю. Піднявши руки до неба, зненацька огорнувся сліпучим вогняним кільцем. Потім його полум’яна постать попливла понад хвилями, ніби якесь казкове видиво. Понад гупанням прибою в просторі прокотилися урочисті слова:
– Се є мій улюблений Син. Слухайте Його.
Симон зблід, затремтів і впав на коліна. Затуливши долонями обличчя, він судорожно промовляв:
– Господь мій і Бог мій! Віднині я твій… Не карай, помилуй раба твого…
Коли Симон розплющив очі, Івась уже стояв біля нього і, поклавши руку на чоло побратима, печально сказав:
– Як легко ти міняєшся, Петре! Я ж казав тобі, що камінь теж може тріснути і перетворитися в сипучий пісок. Бійся цього. Ти захотів чуда? Блаженні ті, що прагнуть Правди. Лише Правда дає свободу!..
– Про яку свободу ти кажеш, Господи? – схлипнув Симон. – Ми в рабстві, а ти кожної миті можеш звільнитися. Я ж бачив своїми очима, що ти можеш…
– Я не маю свободи, доки ви її не здобудете, – сказав Івась. – Проте ти кажеш слушні слова. Щоб я міг виконати волю Тата Небесного, допоможете мені. Нам слід втекти з рабства і дістатися Юдеї…
– Наказуй. Зроблю все, що волієш. Віднині я навіки з тобою, мій Бог і Господь…
В наступні дні план втечі було розроблено до найменших подробиць. В одну з грозових ночей ми вийшли на невеликому вітрильнику в бурхливе море. Крім Івася, на борту була його мама, Симон, я і Йосип, літній тесля з Назарета.
Буря кидала посудину по гребенях бурунів, мов соломинку. Йосип тихенько скрикував, але, тамуючи страх, тихенько молився, заплющуючи очі. Побратим, звичний до моря, сидів на кормі, міцно тримаючи кормило. Коли вітрильник відійшов далеко від берега, Симон запитав Івася, кивнувши на Йосипа:
– Володарю мій, він хто?
– Буде моїм земним татом, – мовив Івась. – Він знає все, що треба. Ми з мамою житимемо в нього…
– А твої супутники? Вони залишаться в рабстві?
– Втечуть тієї ж ночі. Повернуться до Борисфена.
– А ми з Андрієм?
– Знаєте, де я. Проте живіть, ніби ми й не стрічалися. Коли прийде вість від Тата Небесного, я дам знати.
– Чому не можемо жити разом? – скрикнув Симон. – Станемо твоїм захистом, не допустимо й пилинці впасти на тебе…
– Ось цього й не треба, – ласкаво засміялася Івасева мама. – Коли такі завзяті опікуни будуть біля Небесної Дитини, кожної хвилини жди біди…
– Єшуа має рости, як всі діти, – повчально мовив Йосип.
– Його нині звати Єшуа? – вражено запитав я.
– Так. А маму – Маріам. Їх мають приймати за юдеїв…
– Бог не любить обману, – нахмурився Симон.
– В чому ти бачиш обман, Петре? – суворо запитав Учитель, а на дитячому чолі лягла зморшка. – Хіба не єдиний Тато у всіх народів та людей? Хіба ти не назвав мене своїм Господом?
– Правду кажеш, мій Учителю, – похнюпився Симон, багровіючи від бентеги. – Надто гарячий я, ось і вирвалося дурне з вуст.
– Домовилися, – кивнув Єшуа. – Живіть дружно. Рибальте. І наберіться терпіння. Настане пора, будемо ловити інших риб…
Буря лютувала. Вода перехлюпувала через борт. Навіть Симон занепокоївся.
– Боюся, що вітрило не витримає. Буря пошматує парусину. А без вітрила – перекине човна…
– Я попрошу вітрів, – з певністю мовив Учитель. – Ще раз переконайся, що любов’ю можна зробити все…
Єшуа встав на носі вітрильника, розвів руки, описуючи ними коло в просторі. Почулося його палке благання:
– Вітри могутні, діти Великої Божої Сили! Ви показали нам свою потугу! Покажіть нині свою дружність до синів людських. Я благословляю вас на радісну дію. Поможіть Божому Синові сягнути жаданого берега…
Буря покотилася вдалину. У вітрилі завирував рівний, сильний потік повітря. Хвилі вляглися, ніби під тиском незримої могутньої руки. Навіть мама Єшуа вражено дивилася на своє дитя, Йосип щасливо плакав від зворушення, а мій побратим, міцно вчепившись у кормило, захоплено повторював, ніби вві сні:
– Любов’ю можна зробити все… Любов’ю можна зробити все…
*
Хоч слова лунають – ще не чути Слова,
Ще зерна немає, лиш одна полова,
Бо коли лягає у ріллю зернина,
То зелена парость до Світила лине,
Бо коли до слуху долинає Слово,
То луна у вічність котиться громово!
Тож плекайте Зерна – Слова полум’яні,
Щоб вродили Квіти в Новому Світанні!
«– Що важливіше – Учитель чи Учень? – запитали в Ані – Сина Зорі.
– Учень, – відповів Ані. – Бо він і є Учитель. Щоб когось учити – необхідна наявність Учня. Щоб чогось навчатися, теж потрібен, насамперед, Учень. Так ми бачимо, що прагнення людини до пізнання, до навчання творить з нього Учня, а ВСЕ НАВКОЛИШНЄ – стає УЧИТЕЛЕМ. І те й інше – єдність, цілість.
Учителем може бути лише Вічний Учень (саме так перекладається слово з мови Божого Древнього Народу: ЧОЛОВІК – вічний учень, вічний розум). Отже, Людина – Вічний Учень, і несе в собі Вічного Учителя, Його невмирущий Дух і Серце».
*
Нам пощастило дістатися берега неподалік від Тиру. Змучені та щасливі, ми покинули вітрильника на волю хвиль, а самі заглибилися в чагарі, подалі від моря. Там спали майже цілу добу, щоб прийти до тями. Наступного ранку Симон запитав Єшуа:
– Куди попрямуємо?
– Ви – до своєї родини, – твердо мовив Учитель. – А ми з Йосипом – до Назарету.
– Якщо там буде незатишно, – несміливо озвався Симон, – не забудь, Учителю, що є у тебе Симон і Андрій…
– Не забуду, – кивнув Єшуа. – Коли почуєте про мене – тоді приходьте…
– Коли? – одностайно скрикнули ми з побратимом.
– І вдень і вночі чатуйте. Та не забувайте, що ми вже йдемо спільним шляхом. Якщо до Тата Небесного вам пролягла стежка, то навіщо плакати, що не бачиш брата? Він недалеко, за поворотом дороги…
– Заспокойте серце своє, – запевнив Йосип. – Я стану для дитини захистом…
Ми попрощалися з Ним, і серце моє підказувало, що довго доведеться чекати наступної зустрічі. Так воно й сталося.
Ми з Симоном попрямували до Галілейського моря, де побратимів батько Йона мав убогу хатинку в рибальському селищі. Виявилося, що старий Йона давно втонув у морі, його вдова недовго жила після того. Симона майже ніхто не пам’ятав, лише кілька старших людей згадали його. Від притулку лишилися тільки стіни. Ми підрихтували ту сирітську оселю, змайстрували човна і почали рибалити. Продаючи рибу, за кілька місяців зібрали якусь дещицю для вбрання, деяких хатніх речей.
На другу весну Симон одружився на заможній дівчині. На посаг вдалося придбати чималого вітрильника, залучити до рибальства ще кількох хлопців. Так минув рік, другий, третій.
Минула пригода з втечею, зустріч з дивним дитям затуманилася, здавалася сновидінням. Симон взагалі не згадував про синьоокого Єшуа-Івася. Та коли одного разу мені знову приснилася зустріч на березі, і я почув слова: – Хочеш бути моїм супутником? – то вві сні закричав: – Волію! Хочу!
Симон злякано розбудив мене, занепокоєно запитав:
– Що з тобою? Чи демони турбують? Молися Господу Сил, щоб захистив тебе!
– Брате, – схвильовано мовив я, – мені приснився Єшуа, Син Бога…
– Не дурій, – суворо гримнув Симон. – Що було – те було. Забудь. Читай Закон. Там все сказано – звідки прийде Посланець Бога. Може, й справді, той хлопчина посланий якимись богами, та тільки не Яхве, не Богом Ізраїлю. Великий гріх прийняти ангела чужих богів за того, кого чекають юдеї так довго…
Я більше не нагадував Симонові про Єшуа, та Він все частіше почав снитися. То ми пливемо з Ним на плесі Борисфену, закидаючи сіті, то проходимо густі хащі в темному лісі, то піднімаємося на гори, переходимо хисткі містки, втікаємо від лихих людей чи драконів.
Так минуло сім років. Мені виповнилося чотирнадцять. Петро вирішив іти до Єрусалиму на Свято Пасхи, захопивши з собою дружину і мене. Я вперше відвідав Святий Город, дивуючись велелюддю базарів, багатству палаців, красі Соломонового Храму. Розглядаючи колони розкішної споруди, я зненацька побачив біля одної з них у колі равинів-учителів та літніх чоловіків золотоволосого підлітка. Він, поважно жестикулюючи, щось промовляв. Учителі дивувалися, багатозначно переглядалися. Чувся тривожний гомін. Я наблизився і прислухався. Сивобородий равин запитав:
– Чому так самовпевнено промовляєш? Як тебе звати і хто твій тато?
– Мій тато Йосип. З роду царя Давида. Ім’я моє – Єшуа. А певність моя – від Бога. Хіба не він подарував нам Образ і Подобу Свою?
– Ти вивчав Тору? – здивувався сивобородий.
– Це повинен робити кожен, хто хоче знати правду про Бога і людей, – сміливо сказав підліток. Він повернувся обличчям у мій бік і я ледве не скрикнув від несподіванки: то був Той, хто покликав мене йти за собою. Я не знав, що й діяти – підійти до Нього? Озватися? А що скаже Симон і довколишні люди?
Тим часом старий равин, чомусь невдоволений, суворо зауважив:
– Правду про Яхве? Ти гадаєш, що зможеш сам збагнути втаємничені слова Тори? Без свідоцтва учителів?
– А хіба Бог не кожному порівну дарує свої щедроти? – зухвало запитав Єшуа. – Комусь менше, а комусь більше мудрості? Батько поселяється в синові, Бог в Людині. Дух Бога також в серці людей. Звідти чується його слово і мудрість. Хіба не в серці пророків лунає Голос Найвищого?
– Мудра дитина, – почувся шепіт між присутніми. – 3 нього буде славний учитель…
– А може, новий пророк! – підхопив ще хтось.
– Людина – порох під ногами Яхве, – непривітно одрізав сивобородий равин. – Вона согрішила і нині приречена розплачуватися за своє падіння.
– Сказано, – весело підхопив Єшуа, – що сотворив Бог людину на Свій Образ і Подобу. Отже, ми Діти Бога, і маємо освятити той Образ в собі, щоб стати улюбленими спадкоємцями Небесного Царства…
– Така доля заповідана дітям Ізраїлю, дітям Авраама, – спалахнув якийсь літній учитель, – а ти кажеш про всіх людей. Де ти вчився, хто твій учитель?
– Хіба лише дітей Ізраїлю сотворив Бог? – здивувався Єшуа – А інші народи – не Адамові спадкоємці?
– То все ідолопоклонники, – крикнуло кілька голосів. – Таким Ілля нещадно рубав голови. Вони не відають Єдиного Бога, а багатьом богам поклоняються…
– А хто сказав, що Яхве – Єдиний Бог? – сміливо запитав Єшуа. – Згадайте слова Тори: «Ось Адам став, як один з Нас, знаючи добро і зло…» Не сказано: став, як Я, а – як один з Нас. Отже, в небі живе ціла Божа Сім’я…
Кільце равинів та мудреців заклекотіло, завирувало. Почулися погрози, до Єшуа підскочив Йосип та його мама Маріам, хутко повели сина геть із храму. Мене хтось сильно смикнув за руку. То був Симон. Він палахкотів від роздратування.
– Ти чув? Ось твій Божий Син, – зашипів побратим. – Усі учителі проти нього…
– Ти ж чув, як він славно казав? «У небі живе ціла Божа Сім’я.» Брате, як гарно – ввійти в ту Сім’ю!
– Не дурій! – гаркнув Симон. – Забудь навіть думати про нього, як не хочеш лиха. Збирайся, вертаємося додому. Подалі від халепи…
*
Дай мені, Нене, Мову,
Ніби в небесного Грому.
Хай моє чисте Слово
Сповнить твої хороми.
Дай мені, Мамо, зброю —
Божую Блискавицю,
Хай вона кличе до Бою,
Хай піднімає лиця!
Щоб у очах не зникла
Світлоносна жарина,
Як у космічних циклах
Вістка про твого Сина!
Пливли дні, місяці, літа. У Петра-Симона народилися діти, їх треба було годувати, одягати, приводити до пуття. Між нами не було й мови про давню пригоду, про дивного синьоокого хлопця, який розтривожив колись наші душі, змусив підняти погляд до неба. Побратим знав лише одне: море, вітрильник, сітки, торгівля здобутою рибою, клопоти про повсякденне життя, сварки з дружиною та дітьми.
Розбагатівши, Симон вирішив перебратися до невеликого міста Вітсайда на березі Галілейського моря. Родина купила чималий дім зі старим садом. З вікон видно було смугу води, по ній пропливали човни, вітрильники, в просторі з криком ширяли чайки. Інколи насувалася буря, тоді наше невелике море темніло, на ньому здіймалися круті прямовисні хвилі. В таку погоду рибалки не виходили на промисел, бо деякі з них не поверталися назад. В такі грозові дні та ночі мій дух починав хвилюватися. В гомоні хвиль, в гуркоті громовиць я чув далекі поклики, серце рвалося нез’ясовними болями, майже наяву починав ввижатися образ Івася-Єшуа, я плакав невтішно, виливаючи йому свою тугу, нарікаючи на долю, що роз’єднала нас. Я бігав понад берегом, здіймаючи руки до палаючого берега, і кричав:
– Боже, дай мені щастя знову узріти Його, щоб разом з Ним іти до Твоєї Сім’ї. Боже, навіщо таке марне, таке пусте життя, яке не дає достойного плоду?
Небо переможно гуркотіло, котило понад буйними водами оглушливі громовиці, і мені здавалося, що то не жмути вогнистих блискавиць мерехтять у високості, а мій улюблений Друг Івась-Єшуа одягнув полум’яне вбрання Сина Божого і вийшов до герцю з ворогами Найвищого.
Коли я змучений та знесилений повертався до оселі, Симон гримав на мене, повчально здіймаючи пальця вгору:
– Ти опанований бісом, брате. Той химерний хлопчина вже став дорослим парубком, живе собі спокійно, може, завів сім’ю, а ти божеволієш! Доведеться кликати равина, щоб прочитав над тобою молитву. Треба одружитися. Шукатиму для тебе наречену. Все одійде, як ранковий туман, Андрію. Добра жінка – то найкращий лікар від таких дурних думок! Чого ти хочеш? Чи сам знаєш? Що я міг сказати побратимові? Чи снилися йому сни про дивні краї, де панує лише радість та любов? Де люди, квіти, звірі та птахи, метелики й небесні янголи живуть щасливою родиною, не відаючи лиха і смерті, самотини і образи? Я бачив такий край у очах Божого Сина, і не можу забути його. До нього треба прагнути, йти, думати, не спати…
Петро-Симон, вислухавши моє гарячкове бурмотіння, зневажливо махав рукою і рішуче казав:
– То все – пусте марення. Дурне спить – дурне й сниться. Наші батьки жили так, як ми, чого тобі ще треба? Світ жорстокий. Хтось нападає, хтось утікає. Ми були в рабстві, пощастило втекти. Дякуй Богові, що ти можеш працювати для себе, а не для жадібного багачева!
– Хіба ти не читав пророка Ісайю? – не здавався я. – Він передає Волю Бога і певність, що буде світ радості. Лев і корова, ведмідь і ягня, дитя і гадюка дружитимуть…
– Не дурій! – гримав Симон. – Те все, може, й буде, та тільки не тут, де римські легіони топчуть землю Ізраїлю, де кожного дня треба когось убити, щоб самому жити. Покайся, Андрію, бо добром твоє марення не закінчиться.
Знову покотилися над моєю головою марні, безнадійні літа. Я старів, приходила втома. Вже навіть Симон не нагадував мені про одруження. Та й для чого заводити сім’ю, коли я не бачу в тому сенсу? Коли не відаю, що казати дітям, куди їх вести? Все рідше снилися мені барвисті сни, свідомість вкривалася байдужістю…
Звідусюди докочувалися вісті про війни, походи, повстання. Когось убивали, розпинали, щось завойовували, втрачали. А мені вже марилися в снах лише човни, сітки, сріблиста риба…
Та гроза буває не лише в природі. Доля теж готує живим духам свої бурі. Коли мені пішов тридцять другий рік, до Галілеї прийшла вість про великого пророка Івана, який охрещує людей у водах Йордану. Про те нашій родині повідомили знайомі жінки, котрі побували в Єрусалимі. Вони, хвилюючись, казали, що такого пророка вже давно не відала Юдея, що це сам Ілля прийшов визволити дітей Ізраїлю від чужинецького рабства, що він суджений Месія – славний Цар Юдейський.
– Звідки він? Якого роду?
– Різне кажуть, – щебетали жінки, перебиваючи одна одну. – Чи то він син священика Захарії, чи то прийшов з еллінського розсіяння. Вбраний лишень в шкуру верблюда, харчується медом та сараною, високий, худющий, очі, мов блискавки, а голос, неначе труба архангела!
– А що він каже? Що пророкує?
– Каже: покайтеся! Бо наблизилося Царство Небесне! Гряде Божа Пора! І сокира, мовляв, біля кореня неплідного дерева лежить!
– І багато людей хрестяться від нього?
– Плавом пливуть. І прості, й учені. Фарисеї приходять, учителі, раби, діти Ізраїлю і елліни, навіть римляни…
– Елліни та римляни? Чому б то?
– Не відаю, – знизала плечима одна з жінок. – Елліни називають його Іван Геліос. Буцімто він син Сонця…
– Щось ви плутаєте, – невдоволено сказав Симон. – Може, переплутали слова? Він каже про Євангеліос, про Благу Вість, а ви торочите про якогось сонячного Івана. Треба самим розібратися. Збирайся, Андрію, рушимо до Йордану. Якщо путній пророк – треба й нам охреститися, а ні – будемо спокійні…
Я не вступав до розмови, та серце моє схвильовано стукало: «Андрію, твій час настає. Готуйся…»
Ми з Симоном одягли святкові шати і вирушили понад Йорданом до Єрусалима. За кілька днів дісталися місця, де Іван пророкував настання Царства Небесного. Люди вказали напрямок, в якому треба йти до Йордану. Власне, можна було б обійтися без вказівок, бо прочани пливли, мов мурашва, до славетного пророка.
Втомлений Симон звелів мені сходити до ріки, розпитати, подивитися на Івана, а сам вирішив дістатися Єрихона, щоб найняти кімнату на постоялому дворі.
– Чекатиму тебе ввечері нині, або найпізніше завтра, якщо затримаєшся. Потім разом сходимо до Йордану… якщо ти скажеш, Що варто прийняти хрещення…
Я хутко дістався берега Йордану. Втоптана тисячами ніг стежка вела до піщаного вигону поміж сірими скелями. Понад берегом зеленіло кілька пальм, під ними купчилися люди, ланцюжком входячи у воду, а потім виходячи з неї. Я здалека примітив буйну гриву русявого волосся, гучний голос пророка гримів над Йорданом:
– А ви, фарисеї та книжники, сім’я гадюче, пергаментні пацюки, якими вітрами сюди принесені? Жадаєте втекти від гніву Божого? Води Йордану не поможуть вам очиститися від скверни, що її ви нагромадили в серцях синів Ізраїлю. Та пам’ятайте – мій голос лише перша вість про Посланця Неба, який буде хрестити вас Божим Вогнем! Кайтеся, бийте себе в груди, в пустелі приготуйте путь Господу Сил! Невже жадаєте, щоб Він увійшов у ваші ниці, загиджені серця?
Я наблизився до пророка, ставши у вервечку схвильованих людей, бажаючих хрещення. Пильно приглядався до худого обличчя, пронизливих очей, що метали чорні блискавки. Може, це він – мій хлопчик Івась з далекого дитинства? Невже так змінився?
Я прислухався, про що питають пророка поважні фарисеї та равини, яких він так жорстоко картав. Бовтаючись у воді біля берега, сивобородий фарисей улесливо промовляв:
