Текст книги "Альтернативна еволюція"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

– За що тебе сюди?

– Не знаю. Не казали. Може, хтось щось настукав…

– Угу, – мугикнув «пахан», а це був саме головний серед рецидивістів. – Настукав, кажеш. Сідай, похрюкаємо…

Я приземлився, розстеливши куфайку.

– Романи знаєш? – запитав «пахан».

– А що вам подобається?

– Щось про любов, пригоди. Якщо знаєш – давай, наярюй…

Чомусь мені захотілося розповісти бандитам про Аеліту, вигадану Олексієм Толстим дівчину з далекого Марса. Я недавно перечитував цю книгу, і виклад історії інженера Лося та його супутника червоноармійця Гусєва до Червоної Планети йшов вільно, невимушено.

Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих, а коли я промовив останні слова Аеліти, що звучать по радіо в міжпланетних просторах; «Де ти, де ти, Сину Неба, відгукнись?» – «пахан» схлипнув розчулено, і витираючи сльози, сказав:

– Ну, падло, ну, сука, – як здорово! Це ж треба так трогатєльно! Молодець, сука. Давай ще раз спочатку!

Мені довелося повторювати історію Аеліти ще раз того дня, а потім і в наступні дні. Я досі не можу розв’язати цю психологічну дилему – чому безнадійні убивці так сентиментально сприйняли фантастичну історію казкової дівчини та надзоряне кохання?

Та на третій день сталося дивне. «Пахан» прокинувся і, чомусь вельми схвильований, присунувся до мене.

– Слухай, Сашок, – прошепотів він. – Мені приснився сон..

– Ну й що тобі приснилося?

– Ти не повіриш. Мені приснилася Мати Божа. І вона мені сказала про тебе…

– А що вона сказала? – здивувався я.

– Сказала, щоб я тебе не чіпав, бо ти… під її покровом…

– А чому ти маєш мене чіпати? – прошепотів я, відчуваючи острах.

– Скажу, Сашок. Тепер скажу. Головний мусор… кум…

– Який кум?

– Ну – опер, падло, невже й досі не знаєш? Так він викликав мене і сказав, що ти стукач, що тебе треба замочить…

– Як замочить? – злякався я.

– Зарізать, падло, – дихнув мені в ухо «пахан». – А тепер я знаю, що він мене охмурив, сука. Мама Божа так просто не прийде. Ось так, Сашок! Дякуй своїй Аеліті, вона мені в душу заглянула. Будь спокійний… Я скоріше його заріжу, а тебе в обиду не дам!

…Справді, я був під надійним захистом бандюг. Чекісти, побачивши, що їхня таємна директива не спрацювала, незабаром відправили мене етапом в Карлаг (Карагандинський табір).

Так я опинився на пересильному пункті в Карабасі.

…Гігантський табір. Десятки тисяч людей. Мені й досі не ясно, як чекістам щастило впоратися з такою страхітливою масою людей. Годувати, купати, слідкувати за санітарним станом, слідкувати за психостаном тих або інших груп (адже тут поєднувалися будь-які верстви кримінального світу з простими роботягами, які потрапили за грати в ім’я певного «відсотка», запланованого десь вгорі чиновниками сатанинської машини, або з бойовиками УПА, «антирадянщиками» чи «космополітами»).

У всякому разі, демонічна машина муки працювала більш-менш злагоджено. Людей сортували, відправляли відповідно до потреб в ті або інші локальні табори – сільськогосподарські, промислові, будівельні, вугледобувні, навіть наукові (так звані «шарашки»).

На цьому перехресті страждань і мук я зустрівся із сотнями рідкісних людей. В звичайних умовах навіть десятка життів було б недостатньо, щоб познайомитися з такими унікальними душами, а тут іронічний Сатана залюбки надавав таку можливість кожному, хто розумів, що, крім глуму й наруги, це пекельне місце прискорює космічну реакцію дозрівання духу, визначає його суть, можливості та призначення.

Всі нації та племена Землі, всі конфесії, будь-які відгілки фундаментальної чи прикладної наук, інженери, аграрії, учителі, моряки, льотчики, генерали та рядові, партійні функціонери та колишні творці Жовтневої Революції, молоді дівчата та літні жінки, іноземці та представники всіх «ощасливлених» етносів великого Союзу. Можна було б записувати спогади про численні розмови, суперечки, прогнози з тими цікавими душами, але в цих роздумах я зупинюся лише на Вогнистих Знаках, що вели мене до розкриття Тайни Христа.

Мені пощастило познайомитися з литовським ксьондзом отцем Болеславом. Середнього росту чоловік, жвавий, оптимістичний, доброзичливий і приязний, цей католицький священик магнетично притягував до себе, хоч собою був непоказний, навіть якийсь сіруватий. Але очі його випромінювали лагідність і любов, він ніколи не підвищував голосу, а його переконання й твердження носили характер монолітності, нерушимості. Мене зацікавило те, що він не проклинав радянську владу, чекістів, не лаяв нові порядки, що їх принесли в Литву окупанти, а вважав, що всі події служать «промислу Божому», що буря рушить гнилі дерева, дуплясті, а життєдайні, потужні, сильні лише зміцнює. «Кожен народ, – казав отець Болеслав, – має пройти Божий іспит, щоб показати Вищому Екзаменатору, на що він здатний, чи готовий він увійти бо Нового Світу».

Для мене такі розмови були дивні, але окриляючі. Я відчував, Що священик зриває з мого духу запони, накладені життєвою ситуацією, місцем народження, вихованням. Він теж цікавився моїм світоглядом, високо оцінив моє захоплення фантастикою та мріями про грядущі зоряні мандри. «Це входить у план Христа, – несподівано сказав отець Болеслав. – Царство Небесне, яке Учитель пророкував – не містика, а грядуща реальність гуманізованого та обоженого світу…»

Мені дуже імпонував такий погляд на Христа, хоч було й дивно, що ці речі говорить церковний діяч. Я відверто сказав йому! про це. Він ласкаво засміявся і відповів:

– Не лише світ, а й християнські церкви проходять період ембріогенезу. Те, що ми знаємо – муки зародження, розвитку плоду, а згодом і Народження в Новий Світ. З тієї точки зору Гітлер та Сталін, як персоніфікації Князя Землі, Сатани, гартують душі для «Народження в дусі», як заповідав Христос.

Я здивувався такому всеосяжному погляду на історію Світу. «Тоді можна виправдати й Голгофу», – вирвалося у мене.

– А навіщо ЇЇ виправдовувати? – гостро запитав ксьондз. – Голгофа зруйнувала деспотію Сатани, відкрила Браму до Царства Небесного…

– Тоді – чим гірше тим краще? – іронічно запитав я.

– Чим гірше – тим краще, – згодився отець Болеслав.

Я довго міркував над його парадоксальними твердженнями, зрештою збагнувши велику правду такого підходу до космоісторії Всесвіту.

Не знаю вже, з якого приводу, але одного разу я попросив його помолитися за мене і… запитати Господа про мою долю: чи вдасться мені звільнитися, повернутися додому і зробити щось добре для людей?

Отець Болеслав обняв мене, лагідно сказавши:

– Я помолюсь за тебе, але не відаю, чи Господь відповість щось на твоє запитання…

Наступного ранку він зустрів мене радісно, схвильовано і… трохи збентежено.

– Я молився за тебе, – просто сказав він. – І Господь відповів мені. Ти повернешся додому, обнімеш матінку, рідних, багато зробиш для рідного народу, для людства… «Доля його – це він сам, – сказав Господь. – Хіба Отець закликає Сина вернутися до Нього? Бажання Сина йти є і Поклик, і Прихід». І ще сказав Господь, що на тобі Апостольський Знак…

– А що це означає? – здивувався я. – Хіба нині можуть бути Апостоли? Тим більше, що я вихований в атеїстичній школі…

– Це все пусте, – усміхнувся священик. – Путі Господні несповідимі. Прислухайся до голосу серця. Серце знає, хто ти, звідки й куди. А щодо Апостольства… Минуле, сучасне й грядуще – це все Єдиний Шлях. Дух живе у всіх віках. Ти вже міг нести цю місію. А ким був – сам розкриєш, коли настане пора…

– Хіба людина живе багато разів? – вражено спитав я. – Ви вірите в ідею перевтілення?

– Церква осудила цю ідею, – серйозно відповів священик. – Але багато мудрих отців церкви вірили в реінкарнацію, та й сам Господь в Новому Завіті неодноразово мовить про реальність багатьох життів. Тому, – загадково усміхнувся отець Болеслав, – ти цілком міг бути Апостолом, або Папою Римським… або ієрархом якоїсь церкви. Коротше, кимсь таким, на кому є Апостольський Знак…

Я так і не збагнув – жартує священик чи серйозно каже такі речі, але та бесіда лягла в найтаємничіші глибини серця і… почала розгортати сторінки психогенетичної книги мого єства…

Незабаром ми розлучилися, мене відправили в невеликий будівельний табір. Бригада, куди я входив, мурувала різні споруди – стайні, свинарники, бараки, житлові будинки. Оскільки я не мав будівельного фаху, то працював чорноробом: носив дошки, цеглу, місив розчин, вирівнював цвяхи. Спали ми майже на голих нарах: сіно в матрацах потрухло, дошки впиналися в худе тіло, натираючи мозолі.

Щоденне життя було рутинне, нецікаве. В’язні, втомлюючись смертельно на роботі, не цікавилися ні книгами, ні глибокодумними бесідами.

Моїм сусідом по нарах був красивий, сивіючий циган. На волі його зробили головою циганського колгоспу. Проте терпіння у цього неспокійного етносу вистачило менше, ніж на рік, вони запрягли колгоспних коней, повантажили сім’ї та добро і – хто куди. Решту грошей взяв собі голова і теж поїхав світ за очі. Його спіймали десь у Молдавії і засудили по статті «контрреволюційний саботаж» на двадцять п’ять років ув’язнення. Проте циган не сумував, був оптимістом і запевняв мене, що незабаром прийде воля для всіх. Звідки? – цікавився я. Він не міг сказати, але карти Таро, які циган розкладав, неодмінно вказували на волю для багатьох. І «великі зміни», додавав колишній голова романського колгоспу.

Навесні п’ятдесят третього року, в перших числах березня, мені приснився яскравий, тривожний сон. Я зустрівся зі Сталіним. Вождь сидів у кріслі-качалці, цмолив традиційну люльку і, пускаючи вгору хмарки диму, похитувався.

Я докоряв йому:

– Йосипе Віссаріоновичу! Навіщо ви допускаєте такі жахливі жорстокості? Мільйони страждаючих, мільйони сиріт, змучених, вмираючих. Чи знаєте ви, що вас ненавидять цілі народи? Невже не краще діяти так, щоб залишити по собі добру славу?

– А що таке добра слава? – іронічно запитав вождь, примружуючи очі. – Мене й так люблять мільйони душ, і гірко плакатимуть, як мене не стане…

– Це самообман, – наполягав я. – Зупиніть колесо катування. Подумайте про Бога, рано чи пізно доведеться дати відповідь Господу…

– Саме так! – весело вигукнув Сталін. – Я йому доповім про виконану роботу. Він мені доручив діяти саме так, як я дію…

– Як то може бути? – жахнувся я. – Щоб Господь був таким жорстоким?..

– А звідки ж прислів’я: кого Господь любить – того карає? – насмішкувато запитав Вождь. – Якось же треба людей пробудити? Та й що це за люди? Згадуєш, як писав Некрасов: «Эх сердечный, что же значит твой стон бесконечный, ты ль проснешься, исполненньй сил? Иль судеб повинуясь закону, все, что мог, ты уже совершил, создал песню, подобную стону, и духовно навеки почил?» Це він про народ Росії писав!

– Я пам’ятаю. В хрестоматіях вивчали…

– Ото ж бо! – посварився пальцем Сталін. – «Песни, подобной стону», мало від такого народу, як наш. Небеса чекають від нього великих справ. А він спить! Сотні років його луплять, нищать, катують. А він хропе або стогне. От Господь мені й сказав: – Удар його так, щоб здригнулося! Даю тобі право діяти так, як захочеш. Ти затямив? Наші народи мають здійснити космічну революцію. Інакше Землі – хана! Так що не турбуйся про мою долю, про мене потурбується Той, хто тримає небесні терези…

Доки вождь говорив, я відчував холодні енергетичні потоки, що пронизували тіло. Зненацька спалахнув вогонь, охопив Сталіна зокола, і полум’яна іскра, подібна до автогену, почала описувати контур довкола його тіла, вирізувала постать вождя з тканини реальності. Він не закричав, не збентежився, а спокійно заплющив очі і склав руки на грудях…

Я кинувся зі сну. Певно, стогін зірвався з моїх вуст, бо циган теж прокинувся і тривожно запитав:

– Тобі щось приснилося?

Я розповів йому про бесіду з Сталіним.

– Умре тиран, – коротко сказав циган.

– Навряд, – засумнівався я. – У нього там гора лікарів…

– До фені лікарі, – хмикнув він, – коли буде дзвінок від Господа. Всі медики світу не поможуть. Точно кажу – амба гаду!

Того ж таки дня по радіо передали повідомлення про хворобу Сталіна, а потім про смерть. Зона три дні кричала «ура!». Всі сподівалися на амністію, вирували розмаїті чутки. Проте минали дні, амністія розкрила ворота в’язниць лише для тисяч і тисяч злодюг, рецидивістів, грабіжників.

Потім прийшли вісті про арешт Берії та його розстріл. Чекання змін було тяжким, нестерпним. Я почав знову думати про втечу. І знову, ніби телепатично відчувши мій задум, начальство перекинуло мене в Долинку, де був великий табір.

Там бажання втечі стало буквально наказовим. Ніби ґедзь кусав мене в тім’я, свердлячи одну й ту ж думку: треба втікати, треба втікати, треба втікати.

Я написав батькові, просив привезти трохи грошей нібито для лікування. Насправді, мав на увазі після втечі, якщо пощастить, перебратися через пустелю до Аралу, там сісти на поїзд і добратися додому. Побачитися з матір’ю, а пізніше махнути за кордон. Коротше – донкіхотський задум.

Табірний кіномеханік Суворов – високий, незграбний хлопець – освічений, цілеспрямований, теж приєднався до моєї думки про втечу. Ми розробили фантастичний план. На ті гроші, що мав привезти мій батько, вирішили купити аеростатного шовку, виклеїти кулю і, наповнивши її в урочу ніч воднем, накивати п’ятами з табору. Доки вартові отямляться, вітер понесе нас в пустелю, а темна ніч закриє від переслідувачів.

Батько приїхав у вересні п’ятдесят третього. Чекісти скаржилися йому на мене. «У такого хорошого роботящого батька такий паскудний син, – дорікали вони. – Поговоріть з ним, що пора

мінятися…»

Батько передав мені їхні претензії, а сам тихенько поскаржився:

– Ех, автомата тут треба. Чого я набачився! Це не країна, а чортяче пекло…

Сестра передала для мене дві тисячі рублів (цього було достатньо для нашого плану). Батько, дізнавшись про задум, похитав головою:

– Ой, дурне задумали. Та що ж тебе збивати. Хай доля веде тебе…

– Матері не кажи.

– Та вже не скажу… Хай Бог береже тебе.

Він на прощання подарував мені своє пальто і смушеву шапку. «Щоб на волі мав вигляд нормальний», – шепнув батько.

Ми попрощалися, а шапку й пальто злодії за кілька днів украли, витягнувши у мене сплячого з-під узголів’я.

Суворова раптово взяли на етап. План з повітряною кулею тріснув, як мильна булька. Незабаром до мого задуму приєднався коваль з Чернігівщини. Звати його було Яковом, прізвище забув. Присадкуватий, сильний, експансивний, він безоглядно повірив у мою концепцію долі. Якщо доля судила втекти – втечемо, казав я. Якщо ні – загинемо.

Він згоджувався. І сам запропонував план – божевільний до краю: перекинути увечері дошку з першої смуги забороненої зони на основну, високу. А потім вибратися по тій дошці, стрибнути на зорану смугу, де бігають собаки, і дати драла в степ. Доки вартові отямляться, ми будемо далеко. А щоб собаки не взяли сліду, дістанемо гасу, змажемо підошви.

Гасу не вдалося дістати, вирішили за зоною прив’язати до підошов пучки свіжого полину, щоб заглушити слід. Призначили день, за прогнозом того вечора мала початися гроза.

Тієї ночі мені приснилося вражаюче видіння. Але я досі певен, що це не був сон. То був прорив у якусь глибинну реальність, де зароджуються й вирішуються людські долі. Приснилося мені таке.

Стоїть навпроти мене рідна мати з дитям на руках. Це дитя – я. Разом з тим я знаю, що це Мати Божа. Дія відбувається в тій зоні, де я тоді перебував. Мати – молода, синьоока, русява, така, як на давніх фотографіях, – пригортає немовля до себе і просить: – Розкажи про долю моєї дитини. Ти вже пережив, знаєш, що з тобою відбулося. Я хочу знати все…

Я почав їй оповідати про своє життя. Про Херсонщину, де я народився, про потріскану землю, де тато катав мене на велосипеді, про повінь тридцять другого року в Києві, коли розпочалася голодовка, про страшні дні тридцять третього у Кийлові, коли ми з сестрою ледь-ледь вижили завдяки зусиллям батька й матері. Потім про пізніші роки – щасливіші, коли ми навчалися й мужніли. Нарешті, загриміла страшна війна. І тут я відзначив, що дитя, що було на руках Матері Божої, вже щезло і моє життя блискавично проноситься у просторі-часі, ніби грандіозний фільм. Містерія захопила фронт, повернення з війни, навчання, арешт, суд. І ось я знову стою в зоні табору і оповідаю останні кадри життєвого кіно.

– При спробі втекти, – кажу я Пречистій Діві, – мене вбили у забороненій зоні.

Виникає це зловісне видіння. Я вибираюся на дошку, хитаючись, іду по ній і… падаю вниз. Постріли, мов полум’яні жала, пронизують мене з двох боків. І все щезає…

Мати Божа заплакала, обняла мене і прошепотіла на вухо:

– Перший раз ти загинув, а вдруге я врятую тебе… Після пробудження слова Пречистої цілий день переслідували мене. Я розповів сон Якову. Він твердо заявив:

– Тікаємо нині. Мати Божа сохранить!

Коли настав вечір, на зоні спалахнули лампи. З півдня наступала гроза. В’язні прогулювалися по «проспекту Сталіна» (так називали своєрідну вулицю між бараками і забороненою зоною). Ми витягли з напівзбудованого бараку дошку (метрів шість довжини), помолилися Матері Божій і рушили до зони. В’язні дивувалися, запитували:

– Куди це ви?

– На свободу, – просто відповів я.

Все довкола завмерло. Ніби зупинився час. Хвиля страху прокотилася в грудях. Та ми діяли, ніби автомати. Розгойдавши дошку, перекинули її на основну зону. Загуркотіло, забряжчало. Але все пройшло вдало. Яків виліз на дошку, балансуючи, перебрався до колючої загорожі в центрі, і стрибнув униз. Незабаром пітьма ковтнула його.

Диво дивне: все довкола мовчало. Мертва тиша. Собаки теж не гавкали, що було немислимим: вони скаженіли навіть тоді, коли в’язні наближалися до першої смуги «запретки».

Я вибрався на дошку, роздерши холошу об колючий дріт. Ноги зрадливо тремтіли. Пройшовши кілька кроків, я захитався і впав на зорану смугу. Перед очима загорівся сон: постріли з двох боків і смерть!

Зірвавшись на ноги, я кинувся на загорожу, намагаючись підтягнутись. Це був божевільний крок. Тоді я метнувся назад, переліз у зону і знову вичарапкався на дошку. Майже поповзом добрався до головної смуги і стрибнув, скоріше звалився, вниз. Чітко пам’ятаю; праворуч від мене за півметра стояв ланцюговий пес, страшна вівчарка, і, дивлячись десь убік, позіхала. Вона не бачила мене. Не бачили мене, як пізніше виявилося, і «попки» – тобто вартові. Мати Божа виконала обіцянку…

Я перескочив ще кілька «запреток» і пірнув у кущі. Яків схопив мене в обійми і почав термосити.

– Я тут переживав з-за тебе! Що це ти, як сопляк, упав з дошки!

– Годі! – скомандував я. – Гайда!

Ми почали бігти, інколи оглядаючись назад. Лише за кілька годин на обрії загорілися ракети. Ми зрозуміли, що втеча розкрита. Другого дня нас засікли літаки-кукурузники, вигулькнувши раптово з-за сопок. Ми залягли в кущі карагачу, але було пізно.

Тієї ж ночі в тиші степу почулося важке дихання собак.

– Все, Якове! – сказав я. – Хана! Від собак не втечемо!

– Біжімо! – наполягав він.

Проте все було марно. Дресировані пси летіли, як вітер, тягнучи за собою чекістів. Здалека долинала гидка лайка, їй акомпанував гавкіт собак.

– Стійте! Стійте, падли! Будемо стріляти!

Собака вхопив мене за холошу, рвонув. Я впав, червонопогонник розігнався і вдарив по нирках. Я вужем звивався на кам’янистій землі, а він, витягнувши револьвер, бив мене по голові, по грудях, по хребту.

– Уб’ю гада! – клекотіло в запіненому роті чекіста. – Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв’язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

– Не треба! Сказано – доставити живими.

– Твоє щастя, падло, – захрипів «мій» червонопогонник. – Скидай черевики!

– Навіщо?

– Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам’янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню – без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов – розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам’яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця – в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи – раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.

…В камері я познайомився з цікавим хлопцем Юліаном Чарпінським – чорнооким, жвавим галичанином. Він мав таку ж статтю, як і я (антирадянська пропаганда), і теж тікав. Ми з ним розробили химерний план втечі з Джардаса. Написали листа до вигаданого адресата в Коломиї (до запиту), текст був нібито зашифрований. Проте шифр легко читався. Зміст послання мав інтригуючий характер для органів безпеки. Ми сподівалися, що чекісти повезуть нас у Західну Україну, а по дорозі пощастить втекти.

Юліан попросив одного в’язня, котрий напевне був стукачем, вкинути листа на «волі» в поштову скриньку. Той охоче згодився. Ми з насолодою спостерігали, як оперуповноважений хутко осідлав коня і стрімголов поскакав до адміністративного центру табору.

Буквально на дві доби до Джардаса приїхала група поважних чекістів. Нас змусили стати в шеренгу. В’язні дивувалися, що комісія одразу попрямувала до нашої камери. Відчинилися двері, до темниці ввійшло кілька офіцерів на чолі з поважним генералом. Він пробіг поглядом по обличчях в’язнів, зупинився на моєму. Кілька секунд уважно вивчав мою худу фізіономію, потім засміявся і сказав:

– Липа!

І одразу ж пішов геть. Навіть нічого не запитав у в’язнів, нічого не сказав. Всі губилися в догадках, нічого не розуміли, а ми з Юліаном втямили, що чекістів на м’якині не проведеш…

Досі пам’ятаю вірша, якого я присвятив Юліанові:

Багато, багато

На світі доріг,

А нашу, мій брате,

Затрушує сніг.

І навіть до неї

Не можем прийти,

Бо мури довкруг

І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,

Степи і пітьма,

Та іншої стежки

До неї нема…

Вона нас з’єднала,

Мій друже, в тюрмі,

Вітчизна у серці —

І ми не самі…

Яка б не була

Перед нами стіна,

У нас, побратиме,

Дорога одна…

Збігала тяжка зима. Заґратоване вікно не було зашклене, проте в камері ми душилися від спеки. Іній вкривав віконниці, від подиху в’язнів знадвору темниці клубилася пара. Вечорами на темно-синьому небі спалахували яскраві сузір’я, чарували нас. Я оповідав товаришам історії розвитку людської думки, яка рвалася крізь павутину догм і релігійного обскурантизму до правдивого пізнання. Переказував зміст фантастичних творів, сам імпровізував (тоді в мені бурхливо почав лунати Голос Мовчання, даючи відповідь на всі нерозв’язані проблеми душі). В’язні заворожено слухали, такі лекції тривали всю зиму: безкоштовний природний «планетарій» був до наших послуг майже щодоби, бо Казахстан славився прозорою атмосферою і безхмарною погодою…

В березні містерія каторги набула драматичних форм. Юліану прислали з Галичини посилку (це був п’ятдесят четвертий і посилки дозволили навіть у спецтаборах). Він приніс її до камери, почав ділитися з товаришами. Зненацька відчинилася камера, і наглядач впустив до нас представника «злодіїв у законі». Вони мали домовленість з чекістами безкарно оббирати «фраєрів» та політичних (своєрідний кримінальний податок, хто сидів у в’язниці – знає цей одвічний «закон»; проте хіба держава не чинить так само, як тюремні «пахани»?). Так от: злодій ультимативно звернувся до Юліана – давай «належне». Той простягнув йому яблуко, лагідно сказавши:

– Нас тут кілька десятків, якраз буде всім по яблучку…

Злодій скипів, замахнувся пікою на Юліана. Я схопив покришку з «параші», став між ними. Яків та ще кілька дебелих хлопців теж захистили мого друга.

Злодій з лайками та погрозами відступив. Двері чавкнули за ним. Ми знали, що розплата буде незабаром.

Через добу, коли до Джардаса привезли бочку з водою, і в’язні наливали з неї кількаденний запас для камери, я попросився у вартового до «вітру». Він дозволив. Я хутко побіг до надвірного туалету, присів там. Зненацька відчув страшну тривогу. В дверях з’явилася постать в’язня з сусідньої камери, де сиділи убивці та грабіжники. Це був високий, сильний грузин, він на волі виступав у важкоатлетичній команді, навіть був чемпіоном в якомусь багатоборстві. Потрапив до в’язниці за те, що «замочив» кілька чоловік з наказу злодіїв, до клану яких належав. До речі, він познайомився зі мною, прогулюючись попід вікнами нашої камери, і ставився до моєї особи з симпатією, бо я буцімто був подібний до його «родичів».

Проте нині він виріс переді мною як монстр, як привид смерті. В руках мав лом, розмахнувся ним і з хеканням опустив на мою голову. Такий удар міг би звалити бика. Мені ж почувся ніби церковний дзвін, що прокотився у безмірності, і лом відскочив від моєї голови, наче вона була гумовим м’ячем. Я зірвався на рівні ноги, одним махом застебнувши очкура. Грузин був спантеличений і навіть нажаханий. Він нічого не розумів, дивлячись на мене мов на вихідця з того світу. Я шалено кинувся до нього, він, одмахуючись ломом, втік під захист чекістів.

– Для чого ви пустили його? – визвірився я на вартового.

Він ховав очі, лаючись, наказав зайти до камери. Товариші зустріли мене, ніби воскреслого покійника: вони спостерігали напад з вікна – туалет був якраз навпроти нашої камери. Юліан обмацав мою голову, там не було навіть подряпини або синяка. В’язні переглядалися. Яків загадково сказав:

– Мати Божа дарма обіцянок не дає…

Він мав на увазі той сон, що приснився мені перед утечею. І, безумовно, казав правду. Бо які раціональні пояснення дозволять збагнути те, що відбулося: досвідчений убивця зустрівся з повним ігноруванням закону цього світу; незрима Долоня відхилила присуд пекельного «пахана». Для мене були єдиним поясненням слова Пречистої: «Перший раз ти загинув, а вдруге Я врятую тебе».

…На другий день злодії вирвалися з своєї головної камери, одняли ключі у наглядача і відкрили нашу камеру. Ми забарикадувалися гігантською парашею, нарами, матрацами. «Злодії в законі» ширяли в нас піками, прив’язаними до довгих держаків, проте ми уникали тих ударів. Тоді нападаючі хутко розібрали грубку, що топилася з коридору, щоб добратися до нас у пророблений отвір. Почався бій. Ми теж використовували цеглу з груби, щоб оборонятись. Тим часом прибув загін чекістів, злодіїв загнали в камери, одного, найбільш агресивного, застрелили.

Оскільки наша камера вимагала ремонту, групу в’язнів, у тому числі й мене, тимчасово перевезли в більш «пристойний» табір. Там можна було прогулюватися, їжа була краща, праця не тяжка (польові роботи).

Полегшення тривало близько двох місяців. Нашу джардаську оселю відремонтували, я знову опинився в каторжній темниці.

Почалися гарячі дні. Нас водили в каменоломню. Нещадно пекло сонце, пилюга роз’їдала легені, праця виснажувала до знемоги. Хлопці вишукували поміж камінням їстівні коріння, паростки трав, інколи щастило спіймати гадюку. Їй одрубували голову, вичищали і пекли на розжарених каменях. Я з жахом дивився на той гастрономічний ритуал, а товариші тільки сміялися з мого, як вони висловлювалися, «ханжества».

– Спробуй, – сміявся Яків. – Це такий делікатес, що в жодному ресторані на волі не знайдеш…

Мій дух знемагав. Я питав у Пречистої, допоки ще мені терпіти? Голос Мовчання лунав у грудях вдень і вночі: терпіння, терпіння, терпіння.

Восени з Верховного Суду в Москві прийшов папір. Повідомлялося, що нам з Яковом замінили статтю «контрреволюційний саботаж» на звичайну «втечу». За втечу належало тільки три роки, а оскільки наші строки були більші, то присуд за втечу поглинався попереднім вироком. Тобто, додатковий термін відкидався, якщо не рахувати того, що ми рік пробули на каторзі.

Мене одправили в «звичайний» табір Батик. Якова й Юліана кудись в інше місце.

Батик – сільськогосподарська колонія. Тут сіяли пшеницю, вирощували картоплю, помідори, огірки. Своєрідний радгосп, тільки під конвоєм.

У тому таборі я зустрів талановитого поета Івана Хоменка. Ще в сорок шостому році я був свідком його виступу на літературній студії в Спілці письменників у Києві. Івана критикували, він люто нападав на «продажних поетів» і зі скандалом залишив «гадюче зборище».

Хоменку дали двадцять п’ять років за «намір убити Кагановича». Чи був якийсь сенс у цьому вироку, не знаю. Чекісти уміли майструвати обвинувачення на кшталт: хотів прокласти тунель через Льодовитий океан, щоб передати державну таємницю агентам ЦРУ. Так що ніхто не дивувався таким юридичним опусам.

Іван вдень і вночі віршував. Поезія лилася з нього, як весняний потік. Він читав мені напам’ять величезну поему «Богдан Хмельницький», драму «Смерть Сталіна», безліч байок та лірично-пісенних текстів. Справді, то був поет «волею Божою».

Одного разу до табору завітав генерал з Гулагу (головного управління таборів). Він щось варнякав в’язням про соціалізм, про те, що відбувається демократизація в країні, що нам треба працювати в ім’я торжества Революції краще й більше, тоді наша доля покращиться і, можливо, ми раніше повернемося додому.

Я не стримався, виступив з різким зауваженням, що мрійники-соціалісти минулого ніколи не прагнули суспільства справедливості з тюрмами, таборами і масовим знущанням. Що треба казати не про «соціалізм», а про поліцейську державу.

А Хоменко нахабно одягнувся у вишиту сорочку, змайстрував з невеликого кавуна булаву, проголосив себе «гетьманом» і рішуче підійшовши до начальника з Гулагу, гостро запитав його:

– У тебе яке звання?

– Генерал-майор, – непевно осміхаючись, мовив гість.

– А я – гетьман Війська Запорозького Іван Хоменко, – гаркнув поет. – Зняти кашкета!

Генерал сполохано зняв кашкета, а Хоменко гукнув:

– Лисий! Значить – берійовець! Бити його!

І з розмаху вдарив генерала по лисині булавою. Кавун розлетівся, гість накивав п’ятами. Івана запроторили до карцеру. А мене за кілька днів повезли до спецтабору під Караганду.

Начальник табору майор Каплан (казали, що він буцімто син фанні Каплан, убивці Леніна) чомусь зненавидів мене з першого погляду. Коли ми зустрічалися в зоні, його руде волосся ставало ще червонішим, морда багровіла, ряботиння чорніло. Він звелів мені чистити всі туалети табору. Я відмовився. Тоді Каплан запроторив мене на десять діб у карцер. Я оголосив суху голодівку і написав заяву прокуророві Карагандинської області. Хлопці намагалися передати мені хліб та помідори до камери, але я відмовився, бо звик тримати голодівку чесно.